Нарцис і Гольдмунд (сторінка 4)

Лідія поволі підвелася, вона змінилася в обличчі, її широко розкриті закохані очі дивилися серйозно.

— Дай мені піти, Ґольдмунде,— сказала вона,— я так довго була в тебе. Ти, о, коханий мій!

Вони щодня потайки знаходили годину для себе, і Ґольдмунд дозволив коханій цілком і повністю вести його. Ця дівоча любов неймовірно ощасливлювала і зворушувала його. Деколи вона не хотіла нічого іншого, як тримати його руки у своїх і дивитися йому в очі і прощалася з ним дитячим поцілунком. Іншим разом вона цілувала нестямно, ненаситно, але не дозволяла ніяких доторків. Одного разу, зашарівшись від сорому і переборюючи себе, бажаючи принести йому велику радість, вона дозволила йому побачити одну зі своїх грудей, несміливо визволивши з-під одягу маленький білий плід, і коли він, впавши на коліна, поцілував його, вона знову обережно заховала груди, червоніючи від голови до п’ят. Розмовляли вони також, але по-новому, більше не так, як у перший день; вони вигадували один для одного імена, вона охоче розповідала йому про своє дитинство, про свої мрії та ігри. Неодноразово говорила вона й про те, що кохання її було помилкою, бо він не може пошлюбити її; говорила про це з сумом і покорою, огортаючи своє кохання в цю сумну таємницю, як у чорний серпанок.

Уперше Ґольдмунд відчував, що жінка його не тільки прагне, але й кохає.

Якось Лідія сказала: «Ти такий вродливий і маєш такий радісний вигляд. Та в очах твоїх немає радості, там тільки сум; так, ніби ті очі знають, що щастя не буває і що все гарне й кохане довго з нами не буде. У тебе найгарніші очі, які тільки можуть бути, і найсумніші. Я гадаю, це тому, що ти безпритульний. Ти прийшов до мене з лісу і одного разу ти знову підеш далі й спатимеш на підстилці з моху і мандруватимеш. А де ж моя домівка? Коли ти підеш геть, я й далі матиму батька, і сестру, і кімнату, і вікно, де я зможу сидіти й думати про тебе; але домівки в мене більше не буде.

Він дав їй виговоритись, часом він при цьому усміхався, часом журився. Словами він не втішав її ніколи, лише легким погладжуванням, лише тримаючи її голову на своїх грудях і ніжно й тихо наспівуючи їй чарівні, безглузді звуки, як ото няньки наспівують дітям, аби їх заспокоїти, коли ті плачуть. Одного разу Лідія сказала: «Я б хотіла знати, Ґольдмунде, що з тебе колись буде, я про це часто думаю. У тебе не буде звичайне життя, і воно не буде легким. Ах, хай тобі добре ведеться! Деколи я думаю, з тебе мав би стати поет, хтось такий, хто має видіння й мрії і хто вміє чудово їх розповідати. Ах, ти мандруватимеш по всьому світі, і всі жінки тебе кохатимуть, і все-таки ти залишишся самотнім. Іди краще назад у монастир до свого друга, про якого ти мені так багато розповідав! Я молитимусь за тебе, щоб тобі не довелося померти колись на самоті десь у лісі».

І так ото могла вона говорити, дуже серйозно, і в очах у неї був глибокий відчай. Але потім могла, сміючись, знову їхати з ним верхи полями у пізню осінню пору, або задавати йому жартівливі загадки і закидати його зів’ялим листям і блискучими жолудями.

Одного разу Ґольдмунд лежав у своїй кімнаті в ліжку, чекаючи, що засне. На серці йому було важко, якось так чарівливо болюче й важко, важко й сильно билося воно у грудях, переповнене коханням, переповнене сумом і безпорадністю. Він чув, як на даху гуркотить листопадовий вітер; у нього вже стало звичкою, що перед тим, як заснути, він лежав отак якийсь час, а сон не приходив. Він тихо проказав про себе, як робив це за звичкою надвечір, Марійську пісню:

Tota pulchra es, Maria,
et macula originalis non est in te.
Tu laetitia Israel,
tu advocata peccatorum!

Пречудова ти, Маріє!
...без гріха єси первородного,
...Ти Ізраїлю утіха,
...грішників заступниця!

Пісня з її ніжною музикою запала йому в душу, але на вулиці в той самий час співав вітер, співав про незгоди та мандри, про ліс, про осінь, про життя безрідника. Він думав про Лідію, і думав про Нарциса, і про свою матір, переповненим і важким було його неспокійне серце.

Раптом він здригнувся і, не вірячи своїм очам, прикипів поглядом до дверей кімнати: вони відчинилися, у темряві досередини увійшла постать у білій сорочці. Лідія по кам’яних плитах безшумно зайшла босоніж у кімнату, зачинила двері і сіла на його ліжко.

— Лідіє,— прошепотів він,— моя козуле, моя біла квітко! Лідіє, що ти робиш?

— Я прийшла до тебе,— сказала вона,— тільки на хвилину. Я хочу таки раз побачити, як мій Ґольдмунд лежить у своєму ліжечку, моє золоте серденько.

Вона лягла до Ґольдмунда, тихо лежали вони, і їхні серця важко билися. Вона дозволила йому цілувати її, дозволила його зачудованим рукам грати її тілом, але не більше. Незабаром вона м’яко відвела від себе Ґольдмундові руки, поцілувала його в очі, безшумно підвелася і зникла. Двері рипнули, під кроквами дрижав і гупав вітер. Усе було зачароване, повне таємниць, повне тривог і пересторог. Ґольдмунд не знав, що він робить, що думає. Коли він знову прокинувся із неспокійного напівсну, його подушка була мокра від сліз.

Через кілька днів вона знову прийшла, та солодка біла примара, і лежала якусь чверть години коло нього, як минулого разу. Пошепки в його обіймах вона говорила йому на вухо, їй було про що сказати і на що пожалітися. Він ніжно слухав її, вона лежала на його лівій руці, правою він погладжував її коліно.

— Ґольдмундику,— казала вона ледве чутним, придушеним голосом майже біля його щоки,— як шкода, що я ніколи не зможу тобі належати. Так не потриває ще довго, оце наше маленьке щастя, наша маленька таємниця. У Юлії вже є підозра, незабаром вона змусить мене сказати їй. Або батько помітить. Якби він знайшов мене у тебе в ліжку, мій маленький золотий пташку, було би тоді твоїй Лідії дуже погано; стоятиме вона тоді із заплаканими очима і дивитиметься вгору на дерева і бачитиме, як її любий-коханий висить там угорі і гойдається на вітрі. Ах, слухай, втікай-но краще геть, втікай негайно, поки батько не велів тебе зв’язати й повісити. Я вже якось бачила одного повішеного злодія. Я не зможу бачити тебе повішеного, чуєш, втікай краще звідси і забудь мене; аби ти тільки не згинув, золотко, аби тільки не клювали птахи твої блакитні очі! Але ні, скарбе, ти не можеш піти геть — ах, що ж я робитиму, коли ти мене полишиш.

— А ти не хочеш піти зі мною, Лідіє? Втікаймо разом, світ великий!

— Це було б чудово,— бідкалася вона,— ах, як же чудово перейти з тобою цілий світ! Але я не можу. Я не можу спати в лісі і не мати домівки,

із соломою у волоссі, я так не можу. І я не можу зганьбити свого батька.— Ні, не говори, я нічого собі не вроїла. Я так не можу, як не можу їсти з брудного тареля або спати у ліжку прокаженого. Ах, нам усе заборонено, і добре, і погане, ми обоє народжені для страждання. Золотко, мій бідний маленький хлопчику, доведеться мені зрештою бачити, як тебе повісять. А я, а мене замкнуть і потім відішлють у монастир. Любий, ти мусиш мене покинути і знову спати з циганками й селянками. Ах, іди, іди, поки вони тебе не впіймали і не зв’язали! Ми ніколи не будемо щасливі, ніколи.

Він м’яко гладив її коліна і коли зовсім легко торкнувся її сорому, то попросив: «Квітко, ми могли б бути такими щасливими! Можна мені?»

Вона без осуду, але твердо відвела його руку і трохи від нього відсунулась.

— Ні,— сказала вона,— ні, цього тобі не можна. Це мені заборонено. Ти, цигане малий, цього, мабуть, не розумієш. Я ж роблю погано, я погане дівчисько, я ганьблю весь наш рід. Але десь у глибині душі я все ще горда, ніхто не може увійти туди. Ти повинен залишити це мені, інакше я не зможу більше приходити до тебе в кімнату».

Ще ніколи він не зневажив якусь її заборону, побажання або якийсь натяк. Він і сам дивувався з того, яку владу вона над ним мала. Та він страждав. Почуття його були невгамованими, і серце його не раз чинило завзятий опір такій залежності. Не один раз він намагався від цього звільнитися. Не один раз він із вишуканою ввічливістю залицявся до малої Юлії, та й, по правді, було просто необхідно мати добрі стосунки з цією важливою особою і по можливості водити її за ніс. З цією Юлією виходило у нього якось дивно, вона часто вела себе так по-дитячому, а не раз здавалася такою всезнайкою. Вона поза всіляким сумнівом була вродливіша за Лідію, просто незвичайна красуня; не по літах розумна і по-дитячому невинна — вона викликала в Ґольдмунда особливо велике збудження; він часто був закоханий у Юлію. Власне у цьому сильному збудженні, яке сестра викликала в нього, він часто впізнавав зі здивуванням різницю між похіттю й коханням. Спочатку він дивився на обох сестер однаковими очима, обох він бажав, але вважав Юлію вродливішою і більше вартою того, щоб її спокусити, він однаково залицявся до обох і з обох не спускав очей. І от тепер Лідія здобула над ним таку владу! Тепер він кохав її так сильно, що через кохання навіть відмовився від того, аби володіти нею. Він пізнав і полюбив її душу, у її дитячості, ніжності та схильності сумувати вона здавалася подібною до його власної душі; він часто був глибоко здивований і захоплений, наскільки ця душа відповідала своєму тілу, вона могла щось зробити, щось сказати, висловити якесь побажання чи судження, і слова її та настрій її душі були ніби викарбувані у тій самій формі, що й розріз її очей та обрис її пальців!

Хвилини ті, коли йому здавалося, що він бачить основні форми та закони, за якими була влаштована її суть, її душа й тіло, будили в ньому не один раз бажання затримати щось від цієї постаті і відтворити її. На кількох аркушах, які він зберігав у таємниці, Ґольдмунд пробував по пам’яті розчерком пера нарисувати обрис її тіла, лінію її брів, її руку, коліна.

З Юлією стало досить важко. Було видно, що вона відчуває ті хвилі кохання, у яких плавала її старша сестра, і її чуття, повні цікавості й жадання, зверталися до цього раю, навіть якщо своїм упертим глуздом вона й не хотіла цього визнавати. Супроти Ґольдмунда вона виявляла надмірний холод і неприязність, але тим не менше у короткі хвилини забуття могла дивитися на нього із захопленням і похітливою цікавістю. З Лідією вона часто була ніжною, приходила до неї інколи в ліжко і дихала з погано прихованою пожадливістю у місце кохання, місце статі і навмисне зачіпала заборонену, таку жадану таємницю. А потім знову давала їй зрозуміти, майже ображаючи, що вона знає про таємну провину Лідії і зневажає її. Викликаючи роздратування й неспокій, гарне примхливе дитя миготіло між двох коханців і порушувало спокій, у повних спраги снах потайки ласуючи з їхньої таємниці, то вдаючи невинність, то даючи зрозуміти, що володіє дуже небезпечними знаннями. За зовсім короткий час дитина перетворилася в могутню силу. Лідії доводилося від цього страждати більше, ніж Ґольдмундові, якому крім трапез мала рідко траплялася на очі. Поза увагою Лідії не могло залишитися, що Ґольдмунд не був байдужим до чарів Юлії, часами вона бачила, як його схвально-оцінюючий погляд із задоволенням зупиняється на ній. Вона не могла нічого сказати, все було таке складне, таке небезпечне. Найголовніше, що не можна було роздратувати чи образити Юлію; ах, кожного дня, кожної миті таємниця їхнього кохання могла бути розкрита і їхньому важкому, боязкому щастю міг настати кінець, дуже можливо, кінець жахливий.

Часом Ґольдмунд дивувався, що він аж дотепер ще не забрався геть. Важко було жити так, як він зараз жив: бути коханим, але без надії ані на дозволене й тривале щастя, ані на легке здійснення тих бажань, що до них він досі був призвичаєний; з постійно збудженим і голодним, ніколи не вдоволеним потягом і до того ж у постійній небезпеці. Чому ж він і далі був тут і все це терпів, усе це сум’яття і такі заплутані почуття? Хіба не були ці переживання, почуття й муки сумління чимось для осілих, для тих, які у згоді з законом, для людей у теплих покоях? Хіба не було в нього права безрідного та невибагливого, права ухилитися від усіх цих ніжностей та ускладнень і посміятися над ними? Так, він мав таке право і він був дурень, коли шукав тут щось подібне на домівку й платив за це таким болем і стількома ускладненнями. І він усе-таки робив це, з радістю страждав і потайки був від того щасливий. Було це по-дурному, і було важко, було складно й вимагало великого напруження — жити отак, але це було чудово. Чудовим був темний і прекрасний смуток цього кохання, його безглуздість і безнадійність; прекрасними були ці переповнені думками безсонні ночі; прегарним, чудовим було все це: скорботний слід на вустах Лідії, загублений, упокорений звук її голосу, коли вона говорила про свою любов і про смуток. Усього протягом кількох тижнів на юному обличчі Лідії виникла і вже залишилась там ця скорботна риса, йому здавалося, що це так прекрасно і так важливо — відтворити її на папері, і він відчував: за цих кілька тижнів і сам він став іншим, і набагато старшим, не розумнішим, але все ж досвідченішим, не щасливішим, і все ж набагато дозрілішим та багатшим душею. Він уже більше не був хлопчиком.

Своїм м’яким, розгубленим голосом Лідія сказала йому: «Тобі не треба журитися, не сумуй через мене, я ж хотіла лише принести тобі радість і бачити тебе щасливим. Вибач, що я принесла тобі смуток, заразила тебе своїми страхами і журбою. Ночами я бачу такі дивні сни, у них я постійно іду по пустелі, вона така велика і така темна, що я не можу цього виразити словами, і я йду і йду, і шукаю тебе, але тебе немає, і я знаю, що я тебе втратила і муситиму завжди, завжди отак іти, сама-самісінька. А потім, коли я прокидаюся, я думаю: «О, як добре, як чудово, що він ще тут і я його побачу, можливо, ще кілька тижнів, або кілька днів, все одно, але він ще тут!»

Якось зранку Ґольдмунд прокинувся у своєму ліжку, коли ще тільки світало, і якийсь час лежав, поринувши у роздуми. Картини сну все ще крутилися перед ним без жодного зв’язку. Він бачив сон про свою матір і про Нарциса, обидві постаті він і далі міг чітко бачити. Коли він уже звільнився від плетива снів, то звернув увагу на особливе світло, незвичайний блиск, що проникав сьогодні через віконницю. Він підскочив, підбіг до вікна і побачив там карниз, дах стайні, в’їзд у подвір’я і всю околицю, яка мерехтіла блакитно-білим світлом, вкрита першим снігом цієї зими. Суперечність між неспокоєм у його серці і тихим, упокореним світом зими вразила його: як спокійно, як зворушливо і покірно віддавалися поле і ліс, пагорби й поля сонцеві, вітрові, дощеві, посухам, снігові, як прекрасно, з тихим стражданням несли клени та дуби їхню зимову ношу! Хіба не можна було бути, як вони, хіба не можна було нічого від них навчитися? Переповнений думками, він вийшов на подвір’я, побродив по снігу, торкнувся його руками, пішов у сад і через засипаний снігом паркан дивився на занурені в сніг стовбури троянд.

На сніданок вони їли мучну юшку, всі говорили про перший сніг, всі, в тому числі й дівчата, вже виходили надвір. Сніг випав цього року пізно, незабаром уже Різдво. Рицар розповідав про південні краї, де немає снігу. Але те, що зробило цей перший зимовий день незабутнім для Ґольдмунда, трапилося лише, коли вже давно настала ніч.

Сестри сьогодні посварилися, але Ґольдмунд про це не знав. Уночі, коли в будинку стало тихо і темно, Лідія прийшла до нього, як звично, вона мовчки лягла до нього і поклала йому на груди голову, щоб чути, як б’ється його серце, і знайти поблизу нього розраду. Вона була сумна і перелякана, вона боялася зради Юлії і, проте, не могла зважитися поговорити про це з коханим і висловити своє занепокоєння. Так вона й лежала в нього на серці, слухаючи, як він часом шепотів їй на вухо пестливі слова і відчувала його руку у своєму волоссі.

Однак раптом (вона ще й не лежала аж так довго) Лідія страшенно перелякалася і випросталась із широко розплющеними очима. Та й Ґольдмунд добряче перелякався, коли побачив, як двері кімнати відчинилися й увійшла постать, яку він від переляку не відразу впізнав. Лише коли проява стала зовсім близько до ліжка й нахилилася над ним, серце його стиснулося: він побачив, що це була Юлія. Вона вислизнула з плаща, накинутого прямо на нічну сорочку, і впустила його на підлогу. Зойкнувши, ніби їй всадили ножа, Лідія відкинулася назад і вчепилася в Ґольдмунда.

Повним зневаги та зловтіхи голосом, хоча й дуже невпевнено, Юлія сказала: «Я не можу от так лежати сама в кімнаті. Або ви берете мене до себе і ми лежатимемо утрьох, або я йду і розбуджу батька».

— Звісно, ходи сюди,— сказав Ґольдмунд і відкинув покривало.— Ти ж змерзнеш у ноги.

Вона залізла в ліжко, і йому було непросто знайти для неї місце на вузькій лежанці, бо Лідія сховала обличчя в подушку і лежала нерухомо. Зрештою вони вляглися всі троє, на кожному боці у Ґольдмунда по дівчині, і на якусь мить він не міг позбутися думки, наскільки такий стан ще зовсім недавно відповідав би всім його бажанням. З дивною тривогою, а водночас і з потаємним захопленням він відчував стегно Юлії у себе на боці.

— Я повинна була один раз побачити,— знову почала вона,— як воно — лежати у тебе в ліжку, куди моя сестричка так охоче навідується.

Щоб заспокоїти її, Ґольдмунд м’яко потерся щокою об її волосся і злегка погладив рукою їй стегна й коліна, як ото задобряють кішку, і вона мовчки й з цікавістю піддалася доторкам його руки, із млостю та благоговінням відчуваючи зачарування, не чинячи жодного опору. Під час цих своїх чаклувань він пам’ятав і про Лідію, тихенько наспівуючи їй на вухо знайомі любовні звуки, й добився принаймні, що вона підняла лице і повернулася до нього. Він безшумно цілував її вуста й очі, тоді як його рука на другому боці ворожила над сестрою, і він усвідомив усю ніяковість та химерність такого становища — воно ставало нестерпним. Зрозуміти це Ґольдмундові допомогла його ліва рука; тоді як вона знайомилася із гарним, притихлим в очікуванні тілом Юлії, він уперше відчув не лише красу і повну безнадійність свого кохання до Лідії, але і його сміховинність. Він повинен був, як йому здавалося тепер, коли вуста його були з Лідією, а рука з Юлією, він повинен був Лідію або змусити віддатися, або піти собі геть своєю дорогою. Кохати її і все ж відмовлятися від неї було безглуздо і неправильно.

— Серце моє,— прошепотів він Лідії на вухо,— ми непотрібно страждаємо. Якими б щасливими могли ми зараз бути всі троє! Давай вчинимо те, до чого нас кличе наша кров!

Оскільки та нажахано відсахнулася, його хіть перекинулась на іншу, рука його зробила їй так добре, що у відповідь вона аж застогнала тремтячим від сластолюбства голосом.

Коли Лідія почула цей стогін, серце її стиснулося він ревнощів, ніби на нього бризнули отрути. Вона зненацька сіла, скинула з ліжка покривало, скочила на ноги і закричала: «Юліє, ходімо геть!»

Юлія здригнулася; сама вже нерозважлива різкість цього крику, що міг їх усіх зрадити, показала їй усю небезпеку, і вона мовчки підвелася.

Та Ґольдмунд, скривджений і обдурений в усіх його прагненнях, швидко обняв Юлію, коли та підводилася, поцілував їй обоє грудей і палко прошепотів їй у вухо: «Завтра, Юліє, завтра!»

Лідія стояла в сорочці, босоніж, на кам’яній підлозі, великі пальці в неї на ногах скоцюрбилися від холоду. Вона підняла з підлоги плащ Юлії й накинула на неї рухом, у якому були страждання й покора і який навіть у темряві не пройшов повз увагу Юлії; це її зворушило і примирило. Тихцем сестри вислизнули з кімнати і зникли. Повний суперечливих почуттів Ґольдмунд прислухався до них і дихнув з полегкістю, коли в будинку настала мертва тиша.

І так всім трьом молодим людям після того, як вони в дивний і неприродний спосіб були разом, довелось поринути в роздуми на самоті, адже й сестри, коли дійшли до своєї спальні, не були в стані порозмовляти одна з одною, а лежали мовчки й уперто кожна окремо у своєму ліжку і не спали. Дух нещастя і суперечності, демон безглуздя, самітності та душевного сум’яття, як здавалося, запанував у будинку. Лише після опівночі заснув Ґольдмунд, лише над ранок — Юлія. Лідія лежала, безсонна і вимучена, аж поки над снігами не зійшов блідий день. Вона тут же встала, вбралася, довго стояла навколішки перед невеликим дерев’яним Спасителем і молилася, і як тільки почула на сходах кроки свого батька, пішла і попрохала, аби він зволив з нею поговорити. Навіть не намагаючись розрізняти між своїм хвилюванням про дівочу цноту Юлії та своїми ревнощами, вона вирішила покласти край цій справі. Ґольдмунд та Юлія ще спали, коли рицар уже знав усе, що Лідія повважала за потрібне йому повідомити. Про участь Юлії в цій авантюрі вона промовчала.

Коли Ґольдмунд у звичну годину з’явився у канцелярії, то побачив, що рицар, який зазвичай віддавався своїй писанині у домашніх пантофлях та повстяному сурдуті, зараз був у чоботях, у камзолі і з мечем на поясі. Він відразу зрозумів, що це означає.

— Вбери свою шапку,— сказав рицар,— мені треба з тобою перейтися.

Ґольдмунд взяв із цвяха шапку і пішов слідом за своїм господарем вниз по сходах, по подвір’ю і вийшов через ворота. Трохи підмерзлий сніг легко порипував під їхніми підошвами, на небі все ще стояла ранкова зоря. Рицар мовчки простував уперед, юнак ішов слідом і не раз оглядався на подвір’я, на вікно своєї кімнати, на засніжений стрімкий дах, аж поки той не пропав і вже більше нічого не було видно. Ніколи він більше не побачить цей дах і це вікно, не побачить ніколи канцелярію і спальню, ніколи не побачить двох сестер. Він віддавна призвичаївся до думки про раптовий розрив, а проте серце його болісно стиснулося. Було йому гірко й боляче від цього прощання.

Так ішли вони цілу годину, господар попереду, не розмовляючи. Ґольдмунд почав думати про те, що з ним трапиться. Рицар був при зброї, він, мабуть, уб’є його. Але він у це не вірив. Небезпека була малою, йому б треба було просто втекти звідти, старий зі своїм мечем нічого б і не вдіяв. Ні, його життя не було в небезпеці. Але ця мовчазна хода вслід скривдженому та врочистому чоловікові, це німе випровадження геть ставало для нього що не крок, то болючішим. Нарешті рицар зупинився.

— А тепер ти,— промовив рицар скрипучим голосом,— підеш далі сам, весь час у цьому напрямку, і вестимеш своє мандрівне життя, як це ти звик був робити. Якщо ти коли-небудь з’явишся поблизу мого дому, то тебе пристрелять. Я не хочу тобі метатися, мені би треба було бути розумнішим і не підпускати такого молодого мужчину близько до своїх доньок. Та якщо ти наважишся повернутися, то життю твоєму кінець. А тепер іди, і хай тобі Бог простить!

Він стояв у блідому світлі сніжного ранку, і його обличчя із сивою бородою було, як напівмертве. Так він і стояв, мов примара, і не рухався з місця, аж поки Ґольдмунд не зник за найближчим гребенем пагорба. Червоне мерехтіння на захмареному небі зникло, сонце так і не зійшло, поволі почали падати маленькі несміливі сніжинки.

Розділ дев’ятий

Для Ґольдмунда розпочався період мандрів та поневірянь. Він пізнає мандрівне життя, блукає світами, зустрічає різних людей. В одному селі він бачить пологи, це страшенно його зворушує. У тому ж селі він натрапляє на мандрівного студента Віктора, хвалькуватого та балакучого пройдисвіта. Якийсь час вони мандрують разом, і Ґольдмунд багато довідується від Віктора про життя волоцюг. Мандри непереборно притягують його до себе, однак він не хоче стати таким, як Віктор. У темному сосновому лісі під час нічлігу Віктор намагається викрасти у сплячого Ґольдмунда його дукат. Ґольдмунд прокидається, і тоді Віктор починає його душити. Напівпритомний Ґольдмунд бореться з усіх сил за своє життя і вбиває Віктора. Це страшенно вражає його, і він втікає з місця події. Блукаючи кілька днів у напівбожевільному стані зимовим лісом та засніженими полями, він приходить зрештою в село, де познайомився з Віктором. Одна сільська жінка доглядає його і стає його коханкою. Одужавши від страшного потрясіння, на початку весни Ґольдмунд знову вирушає в мандри.

Розділ десятий

Весна збудила у Ґольдмунда нові надії та сподівання. В одній церкві він бачить дерев’яну скульптуру Божої Матері. Цей твір справляє на нього неймовірне враження, його охоплює непереборне бажання познайомитися з автором цього дивовижного твору. Священик розповідає Ґольдмундові про автора, майстра Ніклауса, знаменитого різбяра-скультора. Ґольдмунд має тепер лише одну мету — побачити цього митця. Він мандрує далі і зрештою потрапляє у велике місто, де живе майстер Ніклаус. Той спочатку й говорити не хоче з Ґольдмундом, проте коли бачить, як Ґольдмунд зумів намалювати свого друга Нарциса, коли бачить його щире бажання навчитися мистецтву різьби по дереву, то бере його до себе в науку.

Розділ одинадцятий

Нові картини оточували Ґольдмунда тут, у місті, і в нього почалося нове життя. Подібно до того, як цей край і це місто прийняли його з радістю, спокусливо і щедро, то й це нове життя прийняло його радісно і багато йому обіцяло. І хоча на дні душі його сумовитість та свідомість залишилися недоторканими, проте назовні життя вигравало всіма своїми барвами. У той час почався найрадісніший і найбезтурботніший час у Ґольдмундовому житті. Іззовні йому відкрилося багате місто, резиденція єпископа, з усіма своїми мистецтвами, там були жінки, сотні приємних ігор та образів. Ізсередини пробуджене в ньому мистецтво обдаровувало його новими відчуттями та новим досвідом. З допомогою майстра він знайшов притулок у будинку золотаря на рибному ринку. У майстра й у золотаря вчився він мистецтва обходитися з деревом і гіпсом, з фарбами, оліфою й сухозліткою.

Ґольдмунд не належав до тих фатальних митців, які хоч і мають велике обдарування, та ніколи так і не знаходять відповідні засоби для їхнього вираження. Трапляються такі люди, яким дано відчувати красу світу посправжньому глибою) і носити у своїй душі високі, благородні образи, однак їм не вдається знову надати цим образам конкретної форми, на втіху іншим людям їх витворити і про них звістити. Ґольдмунд не страждав цим недоліком. Легко, із задоволенням робив він щось своїми руками та вивчав секрети й прийоми ремесла. Так само легко він на вечірці у колі друзів учився грати на лютні, а в неділю на сільському танцмайданчику вчився танцювати. Наука йшла легко, сама собою. З різцем, ніде правди діти, йому треба було займатися всерйоз, доводилося зустрічатися з труднощами й розчаруваннями, тут і там доводилося розколоти надаремне шматок дерева і не один раз добре врізати собі пальці. Але він швидко пройшов початки науки і здобув вправність та майстерність. Однак майстер ним був дуже часто незадоволений і казав йому приблизно таке: «Добре, що ти ані не мій учень, ні підмайстер, Ґольдмунде. Добре, що ми знаємо: ти прийшов з великої дороги, вийшов з лісу й одного дня ти туди знову повернешся. Якщо хтось не знав би, що ти ані не міщанин, ні не ремісник, а безрідна людина й гуляка, то він би запросто спокусився і вимагав від тебе се й те, як ото кожен майстер вимагає від своїх учнів. Ти непоганий працівник, коли в тебе добрий настрій. Однак минулого тижня ти два дні ледарював. Учора ти у придворній майстерні, де тобі треба було відшліфувати двох ангелів, півдня проспав».

Він мав рацію зі своїми закидами, і Ґольдмунд слухав їх мовчки, не виправдовуючись. Йому й самому було відомо, що він — далеко не надійна й старанна людина. Поки робота його захоплювала, ставила йому важкі завдання або приносила втіху, даючи можливість відчути свою майстерність, він працював ревно і завзято. Важку ручну роботу робив він неохоче, а та неважка, але довготривала й пильна робота, де багато що — це просто ремесло, де потрібні відданість і терпеливість, була йому часто нестерпною. Часом він і сам дивувався з цього. Хіба тих кількох літ мандрів було досить, щоб зробити його ледачим і ненадійним? Це що — в ньому проростало і брало гору успадковане від матері? Бо інакше чого тут бракувало? Він дуже добре пригадував собі перші роки у монастирі, де він був таким пильним і добрим учнем. Чому ж тоді колись він мав стільки терпцю, а зараз того терпіння йому бракувало? Чому йому вдавалося так невтомно віддаватися латинському синтаксисові й вивчати всі ті грецькі аористи (одна з форм минулого часу у давньогрецькій мові.— Прим. перекл.), коли у глибині серця вони, правду кажучи, не були для нього такими важливими? Він не раз думав над цим. Тоді це була любов, це вона його тоді загартувала й окрилила, навчання його було нічим іншим, як постійним змаганням за Нарциса, а любов його можна було здобути лише через повагу та визнання. В той час він міг заради одного схвального погляду улюбленого вчителя старатися годинами й днями. А потім бажаної мети було досягнуто, і Нарцис став його другом, і дивним чином власне вчений Нарцис був тим, хто вказав йому на його непридатність бути вченим і викликав у ньому образ його втраченої матері. Замість вченості, монастирського життя і цнотливості над ним запанували могутні прадавні потяги його єства: стать, любов до жінок, прагнення до незалежності, бурлакування. І ось він, побачивши ту фігуру Марії, зроблену майстром Ніклаусом, відкрив у собі митця, вступив на нову дорогу і знову став осілою людиною. І що ж? Куди ж то йшла його дорога? Звідки взялися перешкоди?

Спочатку Ґольдмунд не міг цього збагнути. Він міг лише побачити, що хоча й дуже захоплювався майстром Ніклаусом, але зовсім не любив його так, як він колись любив Нарциса, та що йому часом приносило втіху свого майстра злити й розчаровувати. Пов’язане це було, як здавалося, із суперечностями в особі самого майстра. Фігури, зроблені рукою Ніклауса, принаймні найкращі з них, були для Ґольдмунда глибоко шанованими зразками, та сам майстер зразком для нього зовсім не був.

Поруч із митцем, який вирізьбив оту Матір Божу із найзболенішими і найкрасивішими вустами, поряд із втаємниченим ясновидцем, руки якого були здатні вичаклувати із глибинного досвіду та з передчуттів видимі образи, у майстрі Ніклаусі жив ще хтось інший. Це був досить строгий і боязкий батько сім’ї і цеховий майстер, вдівець, він у своєму тихому будинку жив спокійним і досить замкненим життям зі своєю донькою та бридкою служницею. Ця людина з усіх сил чинила опір найсильнішим поривам Ґольдмунда, вона зручно влаштувала собі тихе, розмірене, дуже впорядковане і пристойне життя.

Шануючи свого майстра, Ґольдмунд хоча ніколи й не дозволив би собі випитувати інших про майстра або самому казати іншим, що він про нього думає, через рік так чи інакше знав про майстра Ніклауса геть усе до найменших дрібниць. Майстер цей був важливий йому, він любив його й одночасно ненавидів, він не давав йому спокою. І ось учень, підштовхуваний любов’ю, недовірою та невсипущою допитливістю проник в усі потаємні закутки і майстрового мистецтва, і його житія. Він бачив — у Ніклауса у домі ніхто не жив, ні учні, ні підмайстри, хоча місця було вдосталь. Він бачив, що Ніклаус лише зрідка кудись виходив і так само рідко запрошував гостей. Він спостерігав, як той зворушливо і ревниво любив свою вродливу доньку і намагався від усіх її сховати. Ґольдмунд також знав, що за строгою та не за віком старечою стриманістю вдівця вигравали ще живі потяги, що він, коли якесь замовлення часом кликало його кудись у подорож, за декілька днів тієї подорожі міг дивним чином змінитися й помолодіти. А одного разу він також спостеріг, як Ніклаус якось ввечері у містечку, де йому замовили різьблену казальницю, таємно навідався до продажної дівки і після того кілька днів був неспокійний і ходив з поганим настроєм.

З плином часу до цієї допитливості додалося й іще щось, що тримало Ґольдмунда у домі майстра і завдавало йому багато клопоту. Була це вродлива донька майстра, Лізбет — вона йому дуже подобалася. Ґольдмунд рідко бачив її, вона ніколи не заходила до майстерні, і він не міг до кінця збагнути, чи її неприступність й острах перед мужчинами була їй тільки накинута батьком, чи також відповідала її власній натурі. Те, що майстер її більше ніколи не брав із собою до столу й ускладнював йому будь-яку зустріч із нею, не можна було не помітити. Він бачив, що Лізбет була вишуканою молодою дівчиною, що вона під надійним наглядом і що на любов із нею без шлюбу не було ніякої надії. А навіть якщо хтось і схотів би її пошлюбити, то мусив би походити з доброї сім’ї і бути членом впливового цеху, а по можливості ще й мати гроші та будинок.

Врода Лізбет, така відмінна від вроди безпритульних жінок та селянок, привабила погляд Ґольдмунда вже того першого дня. Щось таке було у ній ще невідоме йому, щось особливе, воно його страшенно притягувало і водночас викликало недовіру, навіть злило. У ній були незворушний спокій та невинність, покора і чистота, проте не було жодної дитинності, за всією гречністю та манерами були тільки прихована холодність і зверхність, тож невинність її Ґольдмунда не зворушувала і не обеззброювала (він би ніколи не зміг спокусити дитину), все це його лише дратувало та кидало йому виклик. Тільки-но її постать стала йому трохи ближчою, набравши вигляд образу в його душі, Ґольдмунд відчув бажання створити якось її скульптуру, але не такою, якою вона зараз була, а із пробудженими, чуттєвими і повними страждання рисами, не юну, ще незайману дівчину, а Магдалину. Часто його охоплювало сильне прагнення побачити, як це вродливе і незворушне обличчя чи то від чуттєвої насолоди, чи то від болю одного разу спотворюється й розкривається, зраджуючи свою таємницю.

А крім того ще одне обличчя жило в його душі і проте не цілком належало йому. Він палко бажав одного разу вловити і зобразити те обличчя, як митець, але воно щоразу втікало від нього й ховалося. То було обличчя матері. Вже віддавна це обличчя не було більше тим, яким воно після розмов із Нарцисом знову з’явилося йому із глибини втрачених спогадів. У дні мандрів, під час любовних ночей, в часи туги, в часи, коли життю загрожує небезпека і коли смерть близько, образ матері поступово змінився й збагатився, став глибшим і різнобічнішим, це вже більше не був образ його власної матері, з її рис та кольорів поступово виник вже образ не його власної матері, а образ Єви, матері людства. Подібно до того, як майстер Ніклаус відтворив у деяких своїх мадоннах образ зболеної Матері Божої з такою досконалістю й силою, що здавалися Ґольдмундові неперевершеними, так і сам він одного разу, коли буде зрілішим і впевненішим у своїх можливостях, сподівався зобразити образ земної Єви-матері таким, як він жив у його серці у вигляді найдавнішої та найулюбленішої святині. Але цей внутрішній образ, колись лише образ-спогад про його власну матір і про його любов до неї, перебував у стані постійної зміни та зростання. До цього первісного образу долучалися й риси циганки Лізи, і риси рицаревої доньки Лідії, і риси багатьох інших жіночих облич. А потім творити той образ продовжували не лише всі обличчя коханих жінок, його творили й додавали йому рис і кожне потрясіння, кожен досвід і кожне переживання. Адже ця постать, якщо йому колись пізніше вдасться її втілити, повинна була б представляти не якусь конкретну жінку, а у вигляді праматері — життя взагалі. Часто йому здавалося, що він бачить її, інколи вона з’являлася йому уві сні. Але про це обличчя Єви і про те, що б воно мусило виражати, він не міг сказати нічого іншого, як те, що воно мусило показати насолоду від життя у її внутрішній спорідненості з болем та смертю.

За один рік Ґольдмунд багато чого навчився. Він став вправним рисувальником і поруч з різьбою по дереву Ніклаус принагідно дозволяв йому спробувати ліпити з шини. Його першою вдалою роботою була глиняна фігура з дві п’яді заввишки. Це була солодка спокуслива постать маленької Юлії, сестри Лідії. Майстер похвалив цю роботу, але дозволу на Ґольдмундове бажання вилити її в металі він не дав, фігура була йому занадто нецнотливою та світською, аби він міг бути їй за хрещеного батька. А потім прийшла черга працювати над фігурою Нарциса. Ґольдмунд виготовив її з дерева, в образі апостола Івана, адже Ніклаус хотів, якби фігура вдалася, поставити її в композицію замовленого йому розп’яття. Двоє помічників уже віддавна займалися тільки цим розп’яттям, роботу над останніми штрихами вони мали передати майстрові.

Над фігурою Нарциса Ґольдмунд працював з глибокою любов’ю, у цій роботі він віднаходив сам себе, свою майстерність і душу, щоразу, як вибивався з копії, а траплялося це нерідко. Любовні зв’язки, танці на забавах, пиятики з товаришами, гра в кості, а частенько й бійки захоплювали його так, що він на день або й на більше уникав майстерні, або займався своєю роботою неуважно й без жодного задоволення. Проте над своїм апостолом Іваном, чия постать, така дорога йому, все чіткіше проступала із дерева, Ґольдмунд працював лише в години, коли був до цього готовий, працював віддано і смиренно. У години такі він не був ні веселим, ні сумним, йому не були відомі ні життєлюбність, ні плин часу. У його серце знову поверталося оте благоговійне, світле й чисте почуття, що з ним він колись був такий відданий своєму другові й радів його ролі провідника. То не він там стояв і з власної волі творив портрет, це був радше той інший, це був Нарцис, який послуговувався його руками митця, щоб вийти з минулого, вийти за межі плину життя й утілити чистий образ своєї сутності.

Ґольдмунда проймала дрож, коли він часом відчував, що саме таким чином виникали справжні твори мистецтва. Так виникла незабутня майстрова Мадонна — відтоді він не раз у неділю відвідував її в монастирі. Так, у такий загадковий і священний спосіб виникло кілька найкращих старих фігур, виставлених майстром поверхом вище у передпокої. Так колись виникне і та картина, та інша, та єдина, у його очах ще загадковіша і ще більше гідна поваги, картина матері людства. Ах, якби тільки людські руки одного разу могли витворити такі-от твори мистецтва, такі святі, такі істотні, не заплямовані ніякими бажаннями й ніякою суєтою! Але так не було, він уже давно це знав. Можна було й далі створювати картини, чудові, захопливі речі, зроблені з великою майстерністю, втіху любителям мистецтва, окрасу церков та ратуш — чудові твори, так, але не святі, не справжні образи душі. Він знав чимало подібних творів, зроблених майстром Ніклаусом та іншими майстрами. Твори ці за всієї своєї витонченості й майстерної роботи були, втім, лише іграшками. Із соромом та сумом він усвідомлював, знав власним серцем, він уже відчув власними руками, як то митець може давати світові такі гарні речі просто на втіху власним здібностям і можливостям, із честолюбства, просто як якусь забаганку.

Коли він уперше збагнув це, то його охопив смертельний смуток. Ах, робити гарненькі фігурки ангелів чи ще якісь дрібнички, хай вони й такі гарненькі — заради такого не варто бути митцем. Може, для інших, для ремісників, для міщухів, для тихих вдоволених душ і було варте, але не для нього. Для нього мистецтво і художня майстерність були безвартісними, якщо вони не палали, мов сонце, і не були могутніми, як буря, коли вони приносили лише втіху й задоволення, лише щось приємне, лише маленьке щастя. Він шукав чогось іншого. Витончено, як твір найвищої проби, красиво позолотити блискучою сухозліткою корону Діви Марії — то була робота не для нього, навіть коли її було добре оплачено. Чому майстер Ніклаус брав усі ці замовлення? Чому він мав двох підмайстрів? Чому він годинами вислуховував усіх цих райців та благочинних пастирів, коли вони з мірилом у руках замовляли в нього вівтар або казальницю? Робив він це з двох причин, з двох нікчемних причин: для нього було важливо бути славетним, завантаженим замовленнями митцем, і йому хотілося зібрати купу грошей — не для великих справ чи собі на втіху, а для своєї доньки, хоча та вже давно була багатою дівчиною. Йому хотілося зібрати гроші їй на посаг, на її мережані очіпки та парчеве вбрання, і на шлюбне ложе з горіхового дерева, вкрите доверху дорогими ковдрами та білизною з чистого полотна! Так, ніби гарна дівчина так само добре не могла пізнати любов на будь-якому сіннику!

У години таких роздумів у Ґольдмунда десь глибоко починала ворушитися материнська кров, погорда й зневага бездомного до осілих людей та до володільців. Часом ремесло і майстер були йому огидні, як тверда, недоварена квасоля, частенько він був майже готовий утекти.

Та й майстер уже не раз гірко жалкував, що зв’язався з цим важким і ненадійним хлопцем. Ґольдмунд часто випробовував його терпіння. Те, що він довідався про Ґольдмундовий спосіб життя, про його байдужість до грошей і до майна, про його численні любовні походеньки, його часті бійки, не могло налаштувати його приязніше — він прийняв до себе цигана, прийняв дуже ненадійного підмайстра. Від його уваги не уникло також те, якими очима цей заброда розглядав його доньку Лізбет. І коли майстер, проте, виявляв до нього аж стільки терпцю, хоча це й не давалося йому легко, то робив це не з почуття обов’язку чи нерішучості, а через скульптуру Св. Івана, спостерігаючи, як вона виникає. Із почуттям любові та спорідненості душ, у якому він не до кінця міг собі зізнатися, майстер спостерігав, як цей циган, цей приблуда з лісу, почавши з такого зворушливого, такого гарного й такого ще невмілого малюнка (через малюнок той він і затримав хлопця в себе), тепер-от повільно, під настрій, але завзято й безпомилково творив свою дерев’яну фігуру апостола. Колись вона, майстер у цьому не сумнівався, незважаючи на всі зміни настрою та всі перерви, буде закінчена, і тоді це буде твір, якого жоден з його підмайстрів ніколи б не зміг зробити, такий і великим майстрам не часто вдається. Хоч як багато майстрові не подобалося у його учневі, хоч він і немало докоряв йому, хоч він і був так часто розлючений на нього — про Св. Івана він йому й слова не промовив.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up