Нарцис і Гольдмунд (сторінка 7)

Позаяк спати він не міг, то зрештою підвівся і вийшов з хижки. Було прохолодно, легкий вітерець блукав у березняку. У темряві він ходив туди й сюди, зрештою всівся на камінь і глибоко засмучений сидів, поринувши в роздуми. Йому було шкода Віктора, було шкода того, кого він убив нині, було шкода втраченої невинності й дитинності його душі. Чи тільки для того пішов він геть з монастиря, покинув Нарциса, образив майстра Ніклауса й відмовився від вродливої Лізбет, щоб ось тепер мати притулок серед поля, підстерігати заблукалу худобу й убити там на камінні цього бідолаху? Чи мало все це сенс, чи було взагалі варто все це пережити? Серце йому стислося від безглуздя та від зневаги до самого себе. Він відкинувся назад і, простягнувшись на спині, вдивлявся у небо, вкрите блідим нічним хмаровинням, у заціпенінні думки йому геть пропали, він не знав, чи то він дивиться на хмари в небі, чи в понурий світ всередині себе самого. Несподівано в ту мить, коли він ось-ось мав заснути на камені, з’явилось раптом, мов блискавиця у хмарах, що бігли по небу, бліде велике обличчя, обличчя Єви, дивилося воно важко й похмуро, і раптом на ньому широко розплющились великі очі, повні хтивої насолоди й кровожерливості. Ґольдмунд спав, поки не змок від роси.

Наступного дня Лене була хвора. Її лишили в ліжку, їм треба було багато що зробити: Роберт зранку натрапив у ліску на дві вівці, які тут же втекли від нього. Він покликав Ґольдмунда, вони більше як півдня полювали й одну вівцю таки впіймали. Повернулися вони з тією вівцею добряче потомлені. Лене почувала себе дуже погано. Ґольдмунд оглянув і обмацав її — і знайшов чумні жовна. Він приховав це, та Роберт щось запідозрив, коли почув, що Лене все ще хвора, у хатині він більше не затримувався.

Він, мовляв, пошукає собі нічліг надворі, і козу візьме із собою, адже й вона могла б заразитися.

— Та пішов ти до дідька,— розлючено закричав Ґольдмунд йому вслід,— не бажаю тебе більше бачити.

Він вхопив козу і поставив її до себе за перегородку з дроку. Роберт беззвучно зник, без кози, йому було погано від страху, страху перед чумою, страху перед Ґольдмундом, страху перед самотністю і перед ніччю. Він приліг біля хатини.

Ґольдмунд сказав до Лене: «Я залишаюся з тобою, не турбуйся. Ти незабаром одужаєш».

Вона похитала головою.

— Вважай, коханий, щоб і ти не підхопив хворобу, ти більше не можеш підходити до мене так близько. Не турбуйся тим, щоб мене потішати. Я мушу померти, і мені краще померти, ніж одного дня побачити, що твоє ліжко порожнє і ти мене покинув. Я думала про це кожного ранку і боялася. Ні, я вже краще помру.

Під ранок їй було вже зовсім зле. Ґольдмунд давав їй час від часу ковток води і між тим годинку поспав. Тепер, на світанку, він розпізнав на її обличчі, що смерть близько, лице було таке зів’яле і виснажене. Він вийшов ненадовго з хатини, щоб вдихнути свіжого повітря і глянути на небо.

Кілька кривих червоних соснових стовбурів на краю лісу вже блищало в сонячних променях, свіжо й солодко смакувало повітря, далеких пагорбів ще не було видно у ранковій імлі. Він трохи відійшов, розправив втомлені члени і глибоко вдихнув повітря. Чудовим був світ цього сумного ранку. Ну от, незабаром знову у мандри. Треба було прощатися.

З лісу його гукнув Роберт. Їй стало краще? Якби то не чума, він би залишився, хай Ґольдмунд не сердиться на нього, він тим часом піклувався вівцею.

— Пішов ти до пекла разом зі своєю вівцею! — закричав до нього Ґольдмунд.— Лене вмирає, я й сам заразився.

Це останнє було брехнею, він сказав так, щоб здихатися Роберта. Нехай той Роберт і був добросердим хлопцем, Ґольдмундові було його досить, він був, як на Ґольдмунда, занадто боязкий і мізерний, він дуже вже погано підходив йому в цей доленосний час потрясінь. Роберт зник і більше не повертався. Зійшло яскраве сонце.

Коли він повернувся до Лене, вона спала. Він і сам ще раз заснув, уві сні він бачив свого колишнього коня Блеса і чудовий монастирський каштан, йому здалося, ніби він із безконечної, безлюдної далечіні оглядається на свою прекрасну втрачену домівку, і коли він прокинувся, то по його вкритих світлою щетиною щоках котилися сльози. Він почув, як Лене говорить слабким голосом, подумав, що то вона його кличе і сперся на лікоть на своєму ліжку, але вона до нікого не говорила, вона лише белькотіла ні до кого слова, пестливі, лайливі, засміялася і незабаром почала важко зітхати й ковтати повітря і поступово затихла. Ґольдмунд підвівся, нахилився над її вже перекривленим обличчям, з гіркою цікавістю його очі спостерігали за рисами, що так жалюгідно були викривлені й спотворені палаючим подихом смерті. Люба Лене, кричало його серце, люба, добра дитино, ти теж хочеш мене вже покинути? Тобі вже мене досить?

Він би з радістю втік звідти. Мандрувати, мандрувати, крокувати вперед, вдихати повітря, втомлюватися, бачити нові картини, це б мало на нього цілющу дію, це б, можливо, якось полегшило його глибоко пригнічений стан. Але він не міг, це було для нього неможливо — залишити цю дитину лежати тут саму і вмирати. Він дозволяв собі лише що дві години вийти ненадовго надвір, щоб вдихнути свіжого повітря. Оскільки Лене вже більше не могла пити молока, він сам напився його донесхочу, більше не було що їсти. Козу він теж кілька разів виводив, щоб вона попаслася, попила води й побігала. Потім він знову стояв біля ліжка Лене, мурмотів до неї ніжні слова, не відводячи погляду, дивився у її обличчя, безутішно, але уважно спостерігаючи, як вона вмирає. Лене була при свідомості, часом вона засинала, і коли прокидалася, то розплющувала очі лише наполовину, її повіки були втомлені і безсилі. Там, біля очей і біля носа молода дівчина виглядала з години на годину усе старішою, на молодій здоровій шиї було швидко в’януче обличчя старої жінки. Вона рідко вимовляла якесь слово, казала «Ґольдмунд» або «коханий» і намагалася зволожити язиком розпухлі посинілі вуста. Тоді він дав їй пару крапель води.

Наступної ночі вона померла. Померла без нарікань і без скарг, тільки легко здригнулася, потім дихання зупинилося, і по шкірі пройшла легка дрож. При вигляді всього цього йому защеміло серце, і він пригадав собі вмираючих риб, яких часто бачив і жалів на рибному ринку: власне так вони згасали, в одну мить, тиха жалібна дрож пробігала їхньою шкірою й відбирала блиск і життя. Якусь хвилю Ґольдмунд ще стояв на колінах біля Лене, а потім вийшов надвір і сів у кущах вересу. Він згадав про козу, ще раз зайшов досередини і витяг худобину надвір, та трохи понишпорила довкола і вляглася на землю. Він ліг біля неї, голову поклав їй на бік і спав, поки не засвітало. Тоді він востаннє зайшов у хижку, за плетену перегородку, востаннє побачив лице померлої. Йому було неприємно залишити мертву так лежати там. Він вийшов і набрав кілька великих оберемків хмизу та в’ялого чагарнику, кинув усе це в хатину, викресав вогонь і підпалив. З хатини він не взяв нічого, крім кресала. Суха стіна з дроку миттю яскраво запалала. Він стояв назовні і спостерігав з почервонілим від вогню обличчям, аж поки весь дах не був охоплений полум’ям і не попадали перші балки на даху. Жалібно мекаючи, перелякано підскакувала коза. Було би правильно звіря те забити, шматок з нього засмажити та з’їсти, щоб мати силу для мандрів. Однак він не міг цього зробити, просто прогнав її в поле й пішов геть. Аж до лісу його переслідував дим згарища. Ще ніколи він не починав мандрівки таким безутішним.

І все-таки те, що його тепер чекало, було ще гірше, ніж він міг собі уявити. Почалося воно вже від перших дворів та сіл і тривало й тривало, і ставало тим жахливіше, чим далі він ішов. Уся околиця, уся та простора країна перебувала під пологом смерті, під її покривалом жорстокості, страху і душевного спустошення, і найгіршим були не вимерлі будинки, не здохлі від голоду дворові собаки на ланцюгу, що розкладалися, не непоховані мерці, не жебраючі діти, не масові поховання перед містами. Найгірше — це були живі, вони, як здавалося, під тягарем жахіть та страху перед смертю втратили зір і душу. Дивні й моторошні речі чув і бачив всюди мандрівець. Батьки полишали своїх дітей, а чоловіки — своїх жінок, коли ті ставали хворими. Збирачі трупів та шпитальна прислуга панували над усім, мов справжні катюги, вони грабували порожні, вимерлі будинки, раз свавільно полишали трупи непохованими, а іншим разом умираючих, ще до того як вони віддали Богові душу, тягай з ліжок на підводи для небіжчиків. Перелякані втікачі самотньо блукали без цілі, здичавілі, гнані смертельним страхом, уникаючи будь-якого доторку до інших людей. А інші збиралися разом докупи під впливом збудливого, повного страху бажання жити, влаштовували пиятики і святкували на бенкетах із танцями та любовними утіхами, і смерть грала там першу скрипку. Ще інші сиділи навпочіпки перед цвинтарями та своїми безлюдними будинками занедбані, із божевільними очима, сумуючи або лихословлячи. І що гірше від усього: кожен шукав офірного цапа на це нестерпне лихо, кожен присягався, що знає мерзотників, винних у цій заразі, її зловмисних винуватців. Казали, що люди, які мали до діла з чортом, зловтішно потурбувалися про поширення смерті, вибираючи із зачумлених трупів заразну отруту і вимазуючи нею стіни й дверні клямки, й отруюючи нею криниці та худобу. Той, на кого падала підозра у цих жахіттях, пропав, якщо його не попередили і він не зміг утекти, його карали на смерть — чи то правосудця, чи голота. А ще багаті звинувачували бідних, і навпаки, або винними були євреї, або італійці та французи, або лікарі. Серце Ґольдмунда стискалося від люті, коли він в одному місті дивився, як горіла ціла єврейська вуличка, будинок за будинком, довкола стояла юрба і вила, а волаючих втікачів зброєю заганяли назад у полум’я. У божевіллі страху й озлоблення невинних людей скрізь убивали, палили, катували. З люттю й огидою дивився на все це Ґольдмунд, здавалося, світ зруйновано й отруєно, здавалося, на землі більше немає ніякої радості, невинності, любові. Часто він утікав на бурхливі свята тих життєлюбців, всюди звучала скрипка смерті, незабаром він навчився розпізнавати цей звук, сам не один раз брав участь у тих сповнених відчаю гульбищах, нерідко він тоді при світлі смолоскипів грав на лютні або цілу ніч танцював у гарячковому збудженні.

Страху він не відчував. Він колись скуштував, що таке смертельний страх, тієї зимової ночі під смереками, коли Вікторові пальці стиснули йому горло, а ще не одного суворого дня серед голоду й холоду під час своїх мандрів. З такою смертю можна було боротися, супроти неї можна було боронитися, і він оборонявся, з дрижачими руками й ногами, з порожнім шлунком, з безсилими своїми членами, він боронився, він переміг і зміг утекти. Однак з цією-от смертю від чуми боротися було неможливо, треба було дати їй відбіснуватися і піддатися їй. І Ґольдмунд уже давно піддався. Страху він зовсім не мав, здавалося, в житті в нього немає більше нічого важливого, відколи він залишив Лене у палаючій хатині, відколи він день у день ішов по спустошеній смертю країні. Однак якась неймовірна цікавість гнала його, не давала заснути, він не знав втоми, щоб приглянутись до костомахи з її косою, почути пісню про минущість усього, нічого він не уникав, всюди його охоплювала та сама спокійна пристрасть — бути присутнім і з широко розплющеними очима пройти через пекло. Він їв запліснявілий хліб у вимерлих будинках, співав і дудлив вино на божевільних бенкетах, зривав швидков’янучі квіти бажання, дивився у закляклі п’яні очі жінок, у закляклі божевільні очі п’яних, у погаслі очі вмираючих, кохав зневірених, гарячково збуджених жінок, допомагав за півтарілки юшки виносити мертвих, за два шеляги допомагав закидати землею голі тіла небіжчиків. У світі стало темно й дико, страшно завивала смерть свою пісню, Ґольдмунд слухав, вбираючи її в себе й згоряючи від пристрасті.

Його метою було місто майстра Ніклауса, туди вів його голос серця. Довгою була дорога, і вона була повна смерті, повна занепаду, повна вмирання. З сумом ішов він вперед, сп’янілий від пісні смерті, віддавшись голосному крикові світового страждання, із сумом, із палаючою душею.

В одному монастирі він побачив зовсім недавно намальований настінний розпис і довго розглядав його. На стіні було там намальовано танець смерті: бліда кістлява смерть витанцьовувала з людей життя — з короля, єпископа, абата, графа, рицаря, лікаря, селянина, ландскнехта, всіх вона забирала, і при цьому кістляві музики пригравали на порожніх кістках. Глибоко втягували в себе очі Ґольдмунда цю картину. Тут невідомий колега застосував науку, яку бачив у Чорної смерті, і кожному у вуха кричала тут криком гірка проповідь про неминучість смерті. Добра була це картина, добра й проповідь, зовсім непогано той невідомий колега побачив, що і як, і намалював: з його дикої картини страхітливо гриміло порожніми кістками. І все ж це не було те, що він сам, Ґольдмунд, побачив і пережив. Неминучість смерті, ось що було тут намальоване, неминучість тверда й безжальна. А Ґольдмундові хотілось бачити зовсім іншу картину, зовсім інакше звучала в ньому дика пісня смерті, не торохкотінням кісток, а радше солодко та спокусливо, по-материнському приваблюючи назад до домівки. Там, де смерть простягала до життя свою руку, звук був не лише пронизливий і войовничий, він був ще й глибокий та ласкавий, по-осінньому насичений, і близько від смерті вогник життя палав світліше й сердечніше. Хай для інших смерть була воїном, суддею чи катом, чи строгим батьком — для нього смерть була також матір’ю та коханою, її клич — любовною спокусою, її доторк — любовним здриганням. Коли Ґольдмунд, оглянувши намальований танець смерті, пішов далі, його з новою силою потягнуло до майстра й до творчості. Та повсюди траплялися зупинки, нові образи й переживання, з тремтячими ніздрями вдихав він повітря, напоєне смертю, повсюдно на співчуття або цікавість йому потрібно було де годину, а де цілий день.

Мандруючи далі, Ґольдмунд зустрічає прекрасну єврейку Ревекку. Та гірко побивається за своїм батьком, спаленим на вогнищі. Ґольдмунд допомагає їй визбирати батькові кістки з попелу й поховати їх, він, як може, розраджує її, однак Ревекка залишається невтішною. Вона не відповіла на Ґольдмундове почуття, і він покидає її у зачумленому місті. Нажаханий наслідками пошесті, Ґольдмунд з гіркотою думає про своє безпутне життя. В одній безлюдній церкві він сповідається Богові у порожній сповідальниці і вражено розглядає старовинні кам’яні фігури ангелів та святих. Незважаючи на всі перешкоди та труднощі, дорога знову приводить Ґольдмунда до міста, де він був учнем майстра Ніклауса.

Розділ п’ятнадцятий

Ґольдмунд приходить у місто, повний надій та сподівань. Він прагне якнайшвидше побачити майстра Ніклауса, прагне знову малювати та різьбити. Проте його чекає величезне розчарування. Майстер Ніклаус помер під час чуми, а Лізбет хвороба змінила до невпізнання: вона виглядає старою виснаженою жінкою. Лізбет не бажає навіть розмовляти з Ґольдмундом, і той назавжди покидає дім свого вчителя. На рибному ринку він зустрічає Марію, доньку своїх колишніх господарів, і вона запрошує його пожити у її батьків. Кілька днів Ґольдмунд у тому ж будинку, де колись жив під час навчання у майстра Ніклауса, безперервно малює, намагаючись звільнити свою душу від світу образів, що переповнюють його після довгої мандрівки. Після моровиці містом править намісник імператора Гайнріх. Ґольдмунд захоплюється його коханкою, красунею Агнесою, завойовує її прихильність і має з нею побачення в замку графа. Вони проводять разом чудовий вечір, і Агнеса запрошує Ґольдмунда прийти до неї знову. Вдома на Ґольдмунда чекає бідна Марія.

Розділ шістнадцятий

Гарного осіннього дня на горі над містом Ґольдмунд згадує пережите, роздумує про свою долю, про свої мандри та поневіряння. Увечері його знову таємно проводять на побачення до Агнеси. Вона щаслива, що бачить його знову, але дуже переживає, що граф щось запідозрив. Незважаючи на заклопотаність переговорами із прибулою до замку церковною делегацією, граф пильно стежить за своєю коханкою. Він влаштовує пастку, і Ґольдмунда впіймали, коли він намагався утекти з покоїв графа. Ґольдмунд видає себе за звичайного злодія, щоб не зрадити Агнесу. Гайнріх наказує Ґольдмунда зранку повісити. Його кидають у в’язницю.

У сльозах він заснув; знесиленість та сон по-материнському прийняли його у свої руки. Він спав з годину, може, дві, звільнившись від свого жалюгідного становища.

Коли він знову прокинувся, то відчув різкий біль. Зав’язані шнурками зап’ястки горіли від болю, різкий біль роздирав спину та шию. Він насилу випростався, прийшов до тями і знову пригадав собі своє становище. Довкола нього була тепер суцільна темрява, він не знав, як довго спав, не знав, скільки годин йому ще залишилося жити. Можливо, що вже в наступну мить вони прийдуть і поведуть його геть, на смерть. Тут він пригадав собі, що йому обіцяли священика. Він не вірив, що священикові святі дари змогли б йому дуже допомогти, він не знав, чи й найповніше прощення та відпущення гріхів зможе перенести його на небо. Він не знав, чи є те небо, і Бог-Отець, і суд, і вічність. У цих речах він уже давно втратив будь-яку певність.

Однак чи була там та вічність, чи ні, він її не прагнув, він не бажав нічого, тільки жити, він прагнув непевного, минущого життя, цього подиху, цього відчуття, коли ти сам собі господар у власній шкірі. Він різко підвівся, у темряві навпомацки підійшов, хитаючись, до стіни, прихилився до неї навстоячи і почав роздумувати. Адже ж повинен бути якийсь порятунок! Може, цей священик був порятунком, можливо, його можна було переконати у Ґольдмундовій невинності і він замовить за нього слівце або допоможе йому відтягнути вирок чи втекти? Ґольдмунд знову й знову гарячково поринув у ці думки. А коли з цього нічого б не вийшло, то він зовсім не хотів здаватися, адже гру ще аж ніяк не було програно. То ж він спочатку спробує завоювати священика на свій бік, він докладе всіх зусиль, щоб зачарувати його, розчулити, переконати, підлестити йому. Священик був єдиною доброю картою в його грі, всі інші можливості — то просто мрії. І все-таки бували випадковості та збіги обставин, кат міг дістати кольки, могла зламатись шибениця, могла виникнути раніше непередбачена можливість втечі. У кожному разі Ґольдмунд не бажав умирати, він даремно намагався призвичаїтись до своєї долі та прийняти її, йому це не вдалося. Він буде боротися і боротиметься до останнього, він підставить вартовому ногу, він зіб’є з ніг ката, буде до останньої миті, до останньої краплі крові боротися за своє життя. О, якби тільки він зміг переконати ксьондза розв’язати йому руки! Уже тоді було б здобуто неймовірно багато.

Тим часом він намагався, незважаючи на болі, зубами розв’язати мотузки. Тривало це жахливо довго, однак після шаленого напруження усіх сил йому вже здавалося, що вони стягнуті трохи слабше. Важко дихаючи, він стояв у нічній темряві своєї в’язниці, розпухлі руки й долоні страшенно боліли. Коли він віддихався, то почав навпомацки крастися вздовж стіни, все далі й далі, крок за кроком вивчаючи вогку стіну погреба та шукаючи там якогось гострого виступу. Тут він згадав про сходи, якими він, спотикаючись, потрапив у це підземелля. Він пошукав і знайшов їх. Упавши на коліна, він спробував терти мотузку об край сходів. Було це дуже важко. Замість мотузки його зап’ястки весь час потрапляли на камінь. Пекло від цього, як вогнем, він чув, як тече кров. Але Ґольдмунд не здавався. Вже коли між дверима та порогом можна було побачити слабку смужку світанку, у нього вийшло, мотузку було протерто, він зміг її розв’язати, у нього були вільні руки! Після цього від ледве міг ворушити пальцями, долоні розпухли й заніміли, руки аж до плечей звело судомою. Йому треба було їх розробляти, змушувати рухатися, щоб по них знову побігла кров. Бо тепер у нього був план, який здавався йому добрим.

Якби йому не вдалося переконати ксьондза допомогти йому, то що ж, якщо того чоловіка хоч на якусь мить залишать з ним самого, він би мусив його убити. Це можна було б зробити одним зі стільців. Задушити його він не зможе, замало було у нього сили в руках та долонях. Отож убити його, швидко накинути на себе його священиче вбрання й утекти звідси! Коли інші знайдуть убитого, він повинен уже бути за межами замку, і тоді бігти, бігти! Марія його впустить і переховає. Він повинен спробувати. Це було можливо.

Ще ніколи у своєму житті не спостерігав Ґольдмунд так за ранковими сутінками, як тоді: з пристрасним нетерпінням і з острахом водночас. Тремтячи від напруження й рішучості, він очима мисливця спостерігав, як мізерна щілина світла під дверима дуже повільно світлішала. Він повернувся до столу і кілька разів зробив спробу так сісти на стілець і сховати руки між колінами, щоб не можна було відразу помітити відсутність його пут. Відколи його руки були вільні, він більше не думав про смерть. Він був твердо налаштований вибратися, навіть якби весь світ сипався вдрузки. Він був твердо налаштований жити, будь-якою ціною. Його ніздрі дрижали від прагнення бути вільним і жити. І хто знає, може іззовні до нього прийдуть з допомогою? Агнеса була жінкою, влада її не сягала далеко, мабуть, не сягала далеко й відвага; було можливо, що вона залишила його напризволяще. Але вона його кохала, хто знає, вона може щось зробити для нього. Можливо, там за дверима прокрадалася покоївка Берта — а хіба не було ще й конюха, вона вважала, що на нього можна покластися? А якщо ніхто не з’явиться і не подасть йому знак, що ж, тоді він втілить у життя свій план. Якщо він не вдасться, то він уб’є стільцем вартового, двох, трьох чи скільки їх там прийде. В одній перевазі він був упевнений: очі його призвичаїлися до темного приміщення, тепер у присмерку він розпізнавав, відгадував усі форми й розміри, тоді коли інші спочатку були б зовсім осліплі.

Його лихоманило, коли він скоцюрбився за столом, докладно обдумуючи, що має сказати священикові, щоб той допоміг йому, бо з цього треба було почати. Одночасно він жадібно спостерігав за непомітним збільшенням світла у щілині. Тої миті, якої кілька годин тому так боявся, він тепер пристрасно прагнув, уже не міг її дочекатися, жахливого напруження вже неможливо було більше витримати. Адже й сили його, увага, рішучість та пильність також мусили поступово послабшати. Вартовий зі священиком повинні вже зовсім скоро прийти, прийти, поки ця його напружена готовність, ця рішуча воля врятуватися були ще на найвищому рівні.

Нарешті світ за дверима прокинувся, нарешті ворог наблизився. На плитах подвір’я відлунювали кроки, в отвір вставили ключ і повернули його, кожен з цих звуків після тривалої мертвої тиші звучав, як грім із неба.

І ось важкі двері повільно прочинилися й заскрипіли на завісах. Досередини увійшла духовна особа, без супроводу, без вартового. Чоловік сам зайшов досередини, маючи з собою підсвічник з двома свічками. І от все було по-іншому, ніж собі уявляв в’язень.

І як же це було дивно й зворушливо: прибулий священик, за яким невидимі руки знову причинили двері, носив на собі чернече вбрання монастиря Маріябронн, таке знайоме, рідне вбрання, яке колись носили абат Даніель, отець Ансельм, отець Мартин!

Вигляд той дивним чином зворушив його серце, він був змушений відвести очі. Поява цього чернечого вбрання могла обіцяти щось дружне, це міг бути добрий знак. Проте, можливо, не було все ж іншого виходу, як смертельний удар. Він зціпив зуби. Йому було б дуже важко убити цього ченця.

Розділ сімнадцятий

— Слава Ісусу Христу,— сказав священик і поставив свічник на стіл.

Ґольдмунд щось пробурмотів під ніс, дивлячись собі під ноги.

Священик мовчав. Очікуючи, він стояв і мовчав, аж поки Ґольдмунд не захвилювався і не звів на нього свої очі, пильно вдивляючись у чоловіка перед собою.

Чоловік цей, як він побачив на своє велике збентеження, не лише носив одіж священика з Маріябронну, у нього був і знак сану абата.

І тут він глянув абатові в лице. Це було худорляве обличчя, з рішучими й різко окресленими рисами, з дуже тонкими вустами. Це обличчя було йому знайоме. Як зачарований, дивився Ґольдмунд у це обличчя, здавалося, воно, було сформоване лише духом і волею. Непевною рукою він узяв ліхтар, підняв його і наблизив до незнайомця, щоб побачити очі. Він побачив їх, і свічник тремтів у його руці, коли він ставив його назад.

— Нарцис! — ледве чутно прошепотів він. Усе почало крутитися в нього перед очима.

— Так, Ґольдмунде, колись я був Нарцисом, але це ім’я я давно полишив, ти вже, мабуть, про це забув. Відтоді, коли я прийняв святі обіти, мене звуть Іваном.

Ґольдмунд був вражений у саме серце. Увесь світ раптом змінився і несподіване, руйнівне зникнення його надлюдського напруження загрожувало задушити його, він тремтів, у голові йому паморочилося так, що здавалося, ніби це просто якась кулька, йому звело судомою шлунок. Від пекучого болю в очах він, здавалося, ось-ось заплаче. Розридатися й упасти, у сльозах, знепритомніти — ось чого в цю мить найбільше прагнуло все його єство.

Але із глибини його юнацьких спогадів, викликаних поглядом Нарциса, з’явилась йому пересторога: колись він хлопчаком перед цим вродливим і строгим обличчям, перед цими темними всезнаючими очима заплакав і розпустив себе. Він просто не мав права вчинити так знову. Ось, у найдивнішу мить його життя, цей Нарцис знову з’явився, мов привид, можливо, щоби врятувати йому життя — і от він би знову ридма заридав перед ним чи знепритомнів? Ні, ні, ні. Він зібрався, зробивши над собою зусилля — серце утихомирилось, шлунок заспокоївся, запаморочення в голові зникло. Зараз йому не можна було виявити слабкість.

Штучним голосом йому вдалося промовити: «Ти мусиш мені все ж таки дозволити й далі називати тебе Нарцисом».

— Називай мене так, любий. А ти не хочеш мені потиснути руку?

Ґольдмунд знову опанував себе. По-хлоп’ячому норовливим, трохи насмішкуватим тоном, зовсім так, як не раз у шкільні роки, він видобув із себе відповідь:

— Вибач, Нарцисе,— промовив він холодно і трохи зарозуміло.— Я бачу, ти став абатом. А я й далі волоцюга. А крім того, наше спілкування, яким би бажаним воно мені не було, на жаль, довго тривати не зможе. Бо ж, бачиш, Нарцисе, мене засуджено до шибениці, і за годину, чи й раніше, мене повісять. Я це тобі кажу лише для того, щоб прояснити ситуацію.

Нарцис і бровою не повів. Трохи хлоп’яча, хвалькувата постава його друга вельми потішала його і водночас зворушувала. Однак він розумів ту гордість, яка за цим стояла і яка забороняла Ґольдмундові з плачем кинутися йому на груди, і він від усього серця її схвалював. Правду кажучи, він і сам уявляв собі їхню нову зустріч інакше, але повністю погоджувався з цією комедією. Нічим іншим Ґольдмунд не зміг би так швидко знайти стежку до Нарцисового серця.

— Ну так,— сказав він, і сам вдаючи байдужого.— Утім я мушу тебе заспокоїти щодо шибениці. Тебе помилувано. Мені доручили повідомити тебе про це і забрати тебе з собою. Бо тут у місті ти більше залишатися не можеш. Отож у нас буде достатньо часу, щоби про се й те розповісти один одному. І все ж таки: ти мені тепер потиснеш руку?

Вони подали один одному руки, довго і міцно стискали їх і відчули, що глибоко зворушені, однак у їхніх словах манірність та комедія ще тривали якусь хвилю.

— Добре, Нарцисе, то ми, значить, полишимо цей нікчемний притулок і я долучуся до твого почту. Ти повертаєшся у Маріябронн? Так? Дуже добре. А як? Верхи? Чудово. Ну то треба буде і для мене роздобути коня.

— Ми роздобудемо його, amice (друже, лат.— Прим. перекл.), і вирушимо вже через дві години. О, та що це трапилося з твоїми руками! Ради Бога, все роздерте, розпухле, все в крові! О, Ґольдмунде, що вони з тобою зробили?

— Та нехай уже, Нарцисе! Я сам собі наробив таке з руками. Мене було зв’язано, і я мусив звільнитися. Правду кажучи, це було нелегко. До речі, з твого боку було дуже відважно прийти до мене от так без супроводу.

— Чому відважно? Адже ніякої небезпеки не було.

— О, існувала тільки невелика небезпека, що я тебе уб’ю. Бо я власне так усе собі спланував. Вони мені сказали, що прийде священик. Я б його убив і втік у його одязі. Добрий план.

— Тобто ти не хотів умирати? Ти хотів боротися?

— Ну звісно, що хотів. Що священиком будеш власне ти, ну, такого я справді не міг передбачити.

— І все-таки,— вагаючись, промовив Нарцис,— це був, власне кажучи, огидний план. Ти б і справді убив священика, який прийшов тебе сповідати?

— Тебе ні, Нарцисе, звісно ж, що ні, і звісно, що нікого з твоїх отців, якщо б вони були вбрані у рясу Маріябронну. Але будь-якого іншого священика, о, так, можеш бути певний.

Раптом його голос став смутним і глухим. «Це б не була перша людина, яку я убив».

Вони мовчали. На душі обидвом було страшенно погано.

— Що ж, про ці речі,— холодно промовив Нарцис,— поговоримо якось пізніше. Ти зможеш мені колись висповідатися, якщо захочеш. Або можеш мені й узагалі розповісти про своє життя. І я маю тобі розповісти про се й про те. Я тішуся з цього. Може, вже підемо?

— Ще хвильку, Нарцисе! Щось мені спало якраз на думку, а саме, що я тебе вже один раз таки назвав Іваном.

— Я не розумію.

— Ні, звичайно, що не розумієш. Ти ще нічого не знаєш. Трапилося це вже багато років тому, тоді я тобі якось вже дав ім’я Іван, і воно залишиться із тобою назавжди. Я ж бо був колись скульптором і різьбярем по дереву, і я думаю знову ним бути. І найкраща фігура, що я зробив тоді,— це юнак із дерева, в людський зріст, це твоє зображення, тільки зветься він не Нарцис, а Іван. Це Св. Іван під розп’яттям.

Він підвівся і пішов до дверей.

— То ти ще про мене думав? — тихо запитав Нарцис.

Так само тихо відповів Ґольдмунд: «О, так, Нарцисе, я думав про тебе. Завжди, завжди».

Він рвучко відчинив важкі двері, досередини заглянув блідий ранок. Вони більше не розмовляли. Нарцис забрав його з собою у свою кімнату для гостей. Молодий монах, його супутник, займався там зборами в дорогу. Ґольдмундові дали поїсти, помили руки і нашвидкуруч перев’язали. Незабаром привели коней.

Коли вони сіли на коней, Ґольдмунд сказав: «У мене є ще одне прохання. Дозволь нам поїхати через рибний ринок, мені треба ще там щось полагодити».

Вони від’їхали, Ґольдмунд заглядав угору на всі вікна замку, сподіваючись в одному з них побачити Агнесу. Він її більше не побачив. Вони проїхали на конях по рибному ринку. Марія страшенно перехвилювалася за нього. Він попрощався з нею та з її батьками, подякував їм тисячу разів, пообіцяв колись повернутися і поїхав геть. Марія стояла під дверима, аж поки вершники не зникли, і тоді поволі пошкутильгала досередини.

Дорогою до Маріябронну друзі розповідають про минулі літа, діляться своїми враженнями про пережите за так багато років, ведуть дискусії про віру, про гріх, про людську жорстокість, про мистецтво. Ґольдмунд ділиться своїми творчими планами, а Нарцис майстерно розповідає Ґольдмундові про філософські проблеми. Вони минають замок рицаря, Лідії там уже немає, а господарює Юлія, тепер це — вродлива, трохи зла жінка. Ґольдмунда вона не впізнала. Так і не зустрівшись із нею, засмучений Ґольдмунд їде далі, супроводжуючи Нарциса до монастиря. Він повертається до місця, де зростав і мужнів, повертається до своєї домівки.

Розділ вісімнадцятий

Перші дні Ґольдмунд жив у монастирі сам у келії для гостей. Потім, на його прохання, йому влаштували мешкання навпроти кузні в одному з господарських приміщень довкола великого подвір’я, великого, як ринкова площа.

Зворушення від чарів нової зустрічі було таким бурхливим, що це часом дивувало його самого. Ніхто тут не знав його, крім абата, ніхто не знав, хто він такий; тутешній люд, як ченці, так і миряни, жив за твердим розпорядком, усі були зайняті, його вони залишили у спокої. Але Ґольдмунда знали дерева у подвір’ї, його знали портали й вікна, млин і водяне колесо, кам’яні плити переходів, прив’ялі кущі троянд на кружганку, гнізда лелек над коморою і трапезна. З кожного кутка йому назустріч віяло пахощами його минулого, його ранньої юності, віяло солодко й зворушливо, любов підштовхувала його побачити все знову, знову почути всі-всі звуки, дзвін вечірньої та недільні передзвони, дзюрчання темного струмка біля млина у вузькому жолобі, вкритому мохом, кроки сандалів по кам’яних плитах, брязкіт в’язки ключів увечері, коли брат-ключник ішов зачиняти. Поруч з кам’яними ринвами, що по них стікала дощова вода з даху трапезної для мирян, і далі буйно росли ті самі невисокі трави, герань та подорожник, і стара яблуня в садку кузні ще й тепер широко розкинула свої покручені гілки. Проте сильніше за все інше його щоразу зворушувало, коли було чути шкільний дзвіночок, і коли під час перерви всі монастирські учні з шумом злітали сходами вниз і галасували на подвір’ї. Якими ж юними і дурненькими, і гарненькими були їхні хлопчачі обличчя — та невже й він справді був колись таким юним, таким-от вайлуватим, таким милим і таким дитячим?

Однак крім цього йому добре знаного монастиря він знову знайшов ще один, майже невідомий, він уже в перші дні впав йому в очі, ставав для нього усе важливішим і тільки повільно якимось чином пов’язувався із уже відомим. Адже ж тут нічого не додавалося, усе було таким, як і за часів його навчання у школі, і сто років тому, і ще багато років перед тим, але дивився він на це вже не очима школяра. Він бачив і відчував обшир цих будівель, склепіння церкви, старий живопис, кам’яні та дерев’яні фігури на вівтарях, у порталах. І хоча Ґольдмунд і не бачив нічого, що б не було на своєму місці вже тоді, він, однак, тільки тепер побачив красу цих речей і красу того духа, що створив їх. Він бачив стару камінну Матір Божу у верхній каплиці — він любив і змальовував її, коли ще був хлопцем, але аж тепер він розглядав її пильно й уважно, і бачив, що вона — твір дивовижний, якого він навіть найкращою та найдосконалішою зі своїх робіт ніколи не зможе перевершити. І таких чудових речей було багато, і кожна стояла не сама по собі, не була випадковою, кожна брала свій початок від того самого духовного начала і стояла серед старих мурів, колон та склепінь, ніби у своїй природній домівці. Те, що тут кілька сот років тому збудували, витесали, намалювали, пережили, обдумали і навчили,— все це брало свій початок з одного кореня, з одного духа і підходило одне до одного, як гілки на дереві.

Серед цього світу, серед цієї спокійної та могутньої єдності Ґольдмунд почувався дуже малим, і ніколи не почував себе меншим, ніж тоді, коли бачив, як абат Іван, його друг Нарцис править і керує цим приголомшуючим і водночас спокійно-приязним ладом. Може, між цим ученим абатом Іваном з його вузькими вустами та простим, добрим і скромним абатом Даніелем й існувала така велика різниця характерів, однак кожен із них служив тій самій єдності, тим самим думкам, тому ж порядкові, отримав через них свій церковний сан, приніс їм себе у жертву. Це робило їх такими ж подібними один до одного, як робило це й їхнє монастирське вбрання.

В очах Ґольдмунда Нарцис виглядав у своєму монастирі достоту моторошно великим, хоча він і поводився з Ґольдмундом не інакше як приязний товариш і господар. Незабаром той уже й не наважувався називати його на «ти» і «Нарцис».

— Послухай-но, абате Іване,— сказав йому якось Ґольдмунд,— поступово я таки буду змушений якось призвичаїтися до твого нового імені. Мушу тобі сказати, що мені у вас дуже подобається. У мене ось-ось з’явиться бажання піти до Великої сповіді і після відбутої покути прохати, щоб мене зарахували до числа мирських братів. Але ж бачиш, тоді б нашій дружбі прийшов кінець, ти б був абатом, а я — мирським братом. Проте жити от так коло тебе, бачити твою працю, а самому бути нічим і не робити нічого — цього я більше не можу терпіти. Я б також дуже хотів працювати і показати тобі, хто я і що я вмію, аби ти міг побачити, чи було варто випрошувати моє звільнення від шибениці.

— Я радію з цього,— сказав Нарцис, вимовляючи свої слова ще чіткіше й зрозуміліше, ніж звичайно.— Ти можеш почати влаштування своєї майстерні, коли захочеш, я відразу ж накажу ковалеві й теслі, щоб вони були до твоїх послуг. А ти розпоряджайся всіма робочими матеріалам, що їх тут можна роздобути! Коли що треба через візників десь замовити, то склади список. А тепер послухай-но, що я думаю про тебе і про твої погляди! Ти мусиш мені дати трохи часу, щоб себе висловити: я вчений і хотів би спробувати представити тобі справу з точки зору свого духовного світу, іншої мови у мене немає. Тож слідкуй за мною ще раз, як ти давно колись так терпляче робив вже не один раз.

— Я спробую слідкувати за тобою. Говори.

— Пригадай собі, як я тобі вже в наші шкільні роки інколи казав, що вважаю тебе митцем. Тоді мені здавалося, з тебе може бути поет, на уроках читання і писання у тебе була певна відраза до умоглядного, абстрактного і ти особливо любив у мові слова та звуки, коли вони мали чуттєво-поетичні властивості, отже слова, з допомогою яких собі щось можна уявити.

Ґольдмунд перервав:

— Вибач, але хіба поняття й абстракції, яким ти надаєш перевагу, хіба не є й вони уявленнями, образами? Хіба тобі й справді, коли ти мислиш, потрібні та любі такі слова, з допомогою яких собі нічого не можна уявити? Хіба можна мислити і притому нічого собі не уявляти?

— Це добре, що ти питаєш! Ну та звісно, що можна мислити без уявлень! Мислення з уявленнями не має нічого спільного. Воно відбувається не в образах, а в поняттях і в формулах. Власне там, де зупиняються образи, починається філософія. Власне це й було тим, про що ми так часто сперечалися, коли були юнаками: для тебе світ складався з образів, для мене — з понять. Я тобі постійно казав, що ти не годишся на мислителя, що це зовсім не недолік, ти натомість владарюєш у царстві образів. Слідкуй уважно, я тобі поясню. Якби ти замість того, щоб тоді піти у великий світ, став мислителем, то міг би наробити лиха. Адже ти став би містиком. Містики — це, кажучи коротко і дуже загально, ті мислителі, які не можуть позбутися уявлень, отож взагалі не є мислителями. Вони — приховані митці: поети без віршів, художники без пензля, музиканти без музичних тонів. Не один серед них — винятково обдарований і благородний дух, однак вони всі без винятку — нещасні люди. Таким і ти міг стати. А замість цього ти, Богу дякувати, став митцем і заволодів світом образів, де ти можеш бути творцем, де ти пан і господар, замість того, щоб як мислитель загрузнути у недоліках та недоречностях.

— Боюся,— сказав Ґольдмунд,— мені ніколи не вдасться збагнути світ твоїх думок, де мислять без уявлень.

— О, та ні, зараз тобі це вдасться. Послухай: мислитель намагається збагнути сутність світу і зобразити його з допомогою логіки. Він знає, що наш розум і його знаряддя, логіка — це недосконалі інструменти, подібно до того, як розумний митець дуже добре знає, що його пензель чи його різець ніколи не зможуть досконало виразити променіючу суть янгола чи святого. І тим не менше обидва намагаються це зробити, як мислитель, так і митець, кожен по-своєму. Інакше вони і не вміють, і не можуть. Бо ж у той час, як людина намагається реалізувати себе з допомогою даних їй природою талантів, вона чинить щось найвище і єдино осмислене з того, що може. А тому я раніше так часто казав тобі: не намагайся наслідувати мислителя чи аскета, а будь сам собою, прагни здійснити себе самого!

—Я тебе трохи розумію, а трохи ні. Але що це насправді означає: здійснити себе?

— Це філософське поняття, я не можу цього виразити інакше. Для нас, послідовників Арістотеля і святого Томи, найвище з усіх понять — це досконале буття. Досконале буття — це Бог. Все інше, що існує, існує лише наполовину, лише частково, воно у процесі становлення, воно різнорідне, складається зі спроможностей. Бог натомість не різнорідний, він — щось одне, у нього немає якихось спроможностей, він цілком і повністю є дійсністю. А ми — минущі, ми стаємося, ми — спроможності, для нас не існує довершеності, не існує повного буття. Але там, де ми робимо крок від потенції до дії, від спроможності до здійснення, ми беремо участь у справжньому бутті, ми стаємо на якусь крихту подібнішими до досконалого, до божественного. Це й означає здійснити себе. Ти ж повинен знати цей процес зі свого власного досвіду. Адже ти митець і створив чимало фігур. Коли тобі одна з таких фігур справді вдалася, коли ти образ людини звільнив від випадковостей і привів до чистої форми — тоді ти як митець зробив дійсним цей людський образ.

— Я зрозумів.

— Ти бачиш мене, друже Ґольдмунде, на місці і на посаді, де для моєї натури все досить зручно влаштовано, щоб вона змогла здійснитися. Ти бачиш, як я живу у спільноті й у традиції, які мені відповідають і мені допомагають. Монастир — це далеко не небеса, у ньому повно недосконалостей, але тим не менше належним чином проваджене монастирське життя людей мого типу стимулює набагато більше, ніж життя світське. Я не хочу говорити про речі моральні, але навіть із цілком практичної точки зору чисте мислення, вправляти яке і навчати якого є моїм завданням, вимагає певного захисту від зовнішнього світу. Отож мені тут у нашому домі було набагато легше здійснити себе, ніж тобі. Я дуже захоплююсь тим, що ти, однак, знайшов свій шлях і став митцем. Адже тобі було набагато важче.

← Назад | На початок | Вперед →