Нарцис і Гольдмунд (сторінка 8)

Від похвали й від радості збентежений Ґольдмунд зашарівся. Щоб відвернути увагу, він перебив свого друга: «Більшість із того, що ти мені хотів сказати, я зміг зрозуміти. Одне тільки ніяк не доходить до мене, а саме те, що ти називаєш «чистим мисленням», себто твоє так зване мислення без образів й оперування словами, з допомогою яких собі нічого не можна уявити».

— Що ж, на одному прикладі ти це зможеш зрозуміти. Подумай-но про математику! Що за уявлення містять числа? Чи знаки «плюс» і «мінус»? Що за образи містить рівняння? Та ніяких! Коли ти розв’язуєш арифметичну або алгебраїчну задачу, то тобі при тому не допоможе ніяке уявлення, ти натомість у рамках вивчених форм мислення виконуєш формальне завдання.

— Так і є, Нарцисе. Коли ти мені напишеш ряд чисел і знаків, то я можу їх опрацювати без ніяких уявлень, я можу дати вести себе плюсові й мінусові, квадратам, взяттям у дужки і так далі, і зможу розв’язати задачу. Тобто це означає, що я колись міг, сьогодні я вже більше не дам ради. Але я не можу собі уявити, що виконання таких формальних завдань може мати іншу вартість, ніж учнівські вправи на розуміння. Вчитися рахувати — це, звісно, дуже добре. Але я вважав би беззмістовним і дитячим, якщо людина все своє життя сиділа б над такими завданнями-лічилками і вічно вкривала свій папір рядами чисел.

— Ти помиляєшся, Ґольдмунде. Тобто ти припускаєш, що цей старанний рахівник весь час розв’язує шкільні завдання, поставлені вчителем. Але він може й сам ставити собі запитання, вони можуть мов непереборні сили повставати в ньому самому. Людині слід математично обчислити й поміряти не один дійсний і не один фіктивний простір, поки вона як мислитель зважиться братись за проблему власне простору.

— Що ж, згода. Але проблема простору, як суто умоглядна проблема, також не здається мені справді предметом, заради якого людина повинна була б марнувати свій труд і свої літа. Слово «простір» для мене ніщо і не варте жодних роздумів, поки я не уявляю собі притому якийсь справжній простір, наприклад зоряний простір — утім його спостереження та вимірювання зовсім не здається мені недостойною роботою.

Усміхаючись, Нарцис відповів: «Тобто ти хочеш сказати, що мислення ти маєш за ніщо, але цінуєш застосування мислення до практичного й видимого світу. Можу тобі відповісти так: нам у жодному разі не бракує нагод застосовувати наше мислення, не бракує й волі це робити. Мислитель Нарцис, наприклад, результати своїх роздумів сотні разів застосовував як для свого друга Ґольдмунда, так і для кожного зі своїх ченців, і робить він це постійно. Як би він повинен був щось «застосовувати», якби він його перед цим не вивчив і не вправляв. Адже митець теж безупинно вправляє своє око і свою фантазію, і ми можемо розпізнати його вправність, навіть коли вона проявляється лише в кількох справжніх творах. Ти не можеш мислення як таке відкидати, а його «застосування» натомість приймати! Суперечність очевидна. Отож дозволь мені спокійно мислити і розцінюй моє мислення за його наслідками, так як я твою художню творчість розцінюватиму за твоїми творами. Ти тепер неспокійний і схвильований, тому що між тобою і твоїми творами ще є перешкоди. Усунь їх, знайди або влаштуй собі майстерню і берися до своїх творів! Багато питань притому вирішаться самі собою.

Ґольдмундові нічого кращого і не треба було.

Він підшукав собі приміщення біля вхідних воріт, воно тоді стояло порожнє і було придатне для майстерні. У теслі він замовив стіл для рисування та інше приладдя й усе йому точно намалювавши. Він склав список предметів, і йому поступово мали їх звозити із найближчих міст монастирські перевізники — це був довгий список. У теслі й у лісі він оглянув усі запаси зрубаного дерева, вибрав для себе чимало шматків і поскладав їх один біля одного на траві у садку за своєю майстернею, щоб просушити, збивши над ними повітку. У нього було багато справ й у коваля, а його сина, мрійливого юнака, він повністю зачарував, завоювавши його симпатії. Він простоював з хлопцем по півдня біля ковальського горна, при ковадлі, біля охолоджувальної ванни і точила, де вони виготовляли всі ті криві й прямі різьбярські ножі, різці, свердла і шкребки, потрібні йому для обробки дерева. Син коваля Еріх, юнак віком років двадцяти, став другом Ґольдмунда, в усьому допомагав, був переповнений палкою турботою та цікавістю. Ґольдмунд пообіцяв навчити його грі на лютні, чого той пристрасно бажав. Еріх зміг біля Ґольдмунда спробувати різьбити по дереву. Коли Ґольдмунд часом почував себе в монастирі й у Нарциса непотрібним та пригніченим, то в присутності Еріха міг відійти й відпочити, той несміливо любив його і ним надзвичайно захоплювався. Часто він просив Ґольдмунда розповісти про майстра Ніклауса і про єпископське місто. Ґольдмунд інколи із задоволенням робив це і потім раптом дивувався, що ось він тут сидить, і ніби якась літня людина оповідає про подорожі та справи минулого, тоді як життя його тільки зараз посправжньому повинно було розпочатися.

Те, що він останнім часом сильно змінився і виглядав значно старшим за свої роки, ніхто не бачив, адже вони раніше його не знали. Нужденність мандрів та бурлацького життя вже й раніше підточили його; а потім час чуми з усіма його жахіттями і зрештою його ув’язнення у графа і та страшна ніч у замковому погребі глибоко потрясли його й від усього того зосталися тут і там сліди: сивина у світлій бороді, тонкі зморшки на обличчі, часами поганий сон і деколи в глибині серця якась утома, якесь послаблення бажань і допитливості, сіре байдуже відчуття вдоволення й ситості. Готуючись до своєї роботи, у розмовах з Еріхом, пораючись у коваля та теслі, він пожвавлювався, ставав бадьорим і молодим, усі ним захоплювались і любили його, однак нерідко він утомлений сидів з півгодини, а то й цілими годинами, заміряно усміхаючись та від даючись апатії й байдужості.

Для Ґольдмунда дуже важливим було питання про те, де то йому починати свою роботу. Перший твір, що його він хотів тут зробити і ним розрахуватися за гостинність монастиря, не міг бути чимось випадковим, чимось, що б просто заради цікавості кудись приткнути, твір цей натомість повинен був подібно до старих мистецьких творів цього дому, цілком і повністю належати будівлі й життю монастиря, і стати його частиною. З найбільшою охотою він зробив би вівтар або казальницю, але на них не було ні потреби, ні місця. Проте він знайшов щось інше. У трапезній отців була на підвищенні ніша, з неї під час трапези молодий брат завжди читав уголос житіє. Ніша та була неприкрашена. Ґольдмунд вирішив східці до цього аналоя і сам аналой оздобити, як казальницю, дерев’яною обшивою з напіврельєфними фігурами й додати ще кілька зовсім окремих. Він повідомив про план абатові, той його похвалив і привітав.

Коли нарешті можна було почати роботу (надворі в цей час лежав сніг, і Різдво вже минуло), Ґольдмундове життя набрало нового вигляду. Для монастиря він ніби зник, ніхто його більше не бачив, він більше не чекав під кінець уроків на юрбу школярів, не блукав більше лісом, не ходив кружґанком. Їв він у мельника — це вже не був той, кого він школярем колись часто відвідував. А до своєї майстерні він не дозволяв заходити нікому, крім свого помічника Еріха — той також у деякі дні не чув від нього ні слова.

Свій перший твір, поміст для читання, він після довгих роздумів придумав так: на двох частинах, з яких складалася ця робота, одна повинна була представляти світ, а інша — Слово Боже. Нижня частина, східці, мала виростати з міцного дубового стовбура і, виючись довкола нього, повинна була зображати створення світу, картини природи і простого життя патріархів. На верхній частині, перилах, мали б бути образи чотирьох євангелістів. Одному з євангелістів він хотів дати подобу блаженного абата Даніеля, іншому — блаженного отця Мартина, його наступника, а у фігурі Луки увіковічнити свого майстра Ніклауса.

Він зустрівся з великими труднощами, з більшими, ніж собі уявляв. Вони завдавали йому клопоту, але то був приємний клопіт, він заходився коло роботи й захоплено, і з відчаєм, як коло неприступної жінки, боровся з нею озлоблено й ніжно, як ото рибалка бореться з великою щукою, кожна протидія навчала його і робила чуйнішим. Він забув усе інше, забув монастир, майже забув Нарциса. Той кілька разів з’явився, але не побачив нічого, крім малюнків.

Ґольдмунд здивував натомість Нарциса проханням вислухати його сповідь.

— Я дотепер не міг змусити себе до цього,— признався він,— я здавався собі таким мізерним, почував себе перед тобою вже достатньо приниженим. Тепер мені краще, у мене є тепер моя робота, і я вже більше не пусте місце. І позаяк я живу вже в монастирі, то хотів би підкорятися порядку.

Він відчував, що дозрів для цієї хвилини і більше не хотів з цим чекати. А живучи у перші тижні споглядальним життям, віддаючись знову всьому побаченому, згадуючи юність і розповідаючи на прохання Еріха про своє життя, він оглядався на прожите, і воно набувало певної впорядкованості та ясності.

Нарцис прийняв його на сповіді без урочистостей. Вона тривала біля двох годин. З нерухомим обличчям слухав абат пригоди, страждання та гріхи свого друга, поставив кілька запитань, ніколи не перебивав і незворушно вислухав ту частину сповіді, де Ґольдмунд признався у зникненні своєї віри в Божу справедливість і доброту. Деякі зізнання друга під час сповіді приголомшили його, Нарцис бачив, як сильно ним трусонуло життя, яким жахливим бував його переляк і як близько часами він був до загибелі. Потім він знову усміхався і був зворушений невинною дитячістю друга, що так і не змінилася, а потім бачив, що Ґольдмунд занепокоєний своїми нечестивими думками і що він кається через них, а думки ті порівняно з його власними сумнівами та глибокими провалами його власних роздумів були зовсім невинними.

На Ґольдмундове здивування, та що там, на його розчарування, духівник не повважав його справжні гріхи занадто важкими, але картав і покарав без жалю за його недбале ставлення до молитви, до сповіді і до причастя. Він поклав на нього покуту: до причастя чотири тижні жити помірковано і цнотливо, щоранку вислуховувати ранішню месу і щовечора проказувати три «Отченаші» й одне «Богородице Діво».

Потім він сказав Ґольдмундові: «Я тебе перестерігаю і прошу не сприймати цю покуту легковажно. Я не знаю, чи ти все ще пригадуєш добре текст меси. Ти повинен стежити за кожним словом й повністю віддатися його смислові. «Отченаш» і деякі гімни я ще сьогодні сам прокажу разом з тобою і дам тобі настанови, на які слова і значення ти повинен особливо звернути свою увагу. Ти повинен священні слова вимовляти і слухати не так, як вимовляють і слухають слова людські. Щоразу, коли ти ловитимеш себе на тому, що проказуєш слова бездумно й легковажно, а це траплятиметься частіше, ніж ти думаєш, то повинен згадати собі цю ось годину і мою пересторогу, починати спочатку і так вимовляти слова, так їх допускати у своє серце, як я це тобі покажу».

Чи то був щасливий випадок, чи абатове знання людської душі сягало аж так далеко — внаслідок цієї сповіді та покути настав для Ґольдмунда час такого внутрішнього звершення та спокою, що вони робили його щасливим. Занурений у свою роботу, повну напруження, клопоту, але й утіхи від неї, він щоранку і щовечора завдяки легким, але з усією серйозністю виконуваним духовним вправам відчував звільнення від хвилювань дня, відчував перенесення цілої своєї істоти на рівень якогось вищого порядку, це виривало його із небезпечної самотності творця і вело, як дитину, у Царство Боже. Якщо боротьбу за свій твір він повинен був так чи інакше витримувати на самоті, повинен був віддавати йому всю пристрасть своїх почуттів та своєї душі, то саме година молитви повертала його назад у стан невинності. Під час роботи його часто охоплювали лють та нетерпіння або запаморочення від насолоди — у богомільні ж вправи він занурювався, як у глибоку холодну воду, що змивала з нього пиху як від захоплення, так і від відчаю.

Вдавалося так не завжди. Інколи увечері після пристрасних годин роботи він не знаходив спокою та зібраності, часами забував про духовні вправи і неодноразово тоді, коли намагався у них зануритись, йому заважала, його мучила думка, що проказування молитви врешті-решт є дитячими зусиллями заради Бога, якого взагалі немає або який йому все одно допомогти не зможе. Він поскаржився другові.

— Продовжуй,— сказав Нарцис,— ти дав обіцянку і повинен її дотримуватися. Тобі не треба думати про те, чи Бог чує твою молитву або чи Бог, якого ти там собі уявляєш, взагалі існує. Тобі не треба також думати про те, чи зусилля твої дитячі. Порівняно з Тим, до кого звернено наші молитви, всі наші вчинки - це хлоп’яцтво. Всі ці безглузді думки малих дітей ти повинен собі повністю заборонити під час духовних вправ. Мусиш проказувати «Отченаш» і «Богородице Діво» і віддатися їхнім словам, переповнитися ними, подібно до того, як ти під час співу чи гри на лютні не стежиш за якимись там мудрими думками й умоглядними вправами, а виводиш один за одним звуки чи рухаєш послідовно пальцями так чисто й досконало, як тільки можеш. Коли люди співають, то не думають про те, чи спів є, наприклад, корисним, чи ні — вони просто співають. Саме так ти повинен молитися.

І все знову вдалося. Знову його напружене і ненаситне «Я» розчинилося в розлогому, мов якесь склепіння, порядку, знову величні, освячені слова проходили над ним і крізь нього, мов зорі.

З великим задоволенням абат бачив, що Ґольдмунд після закінчення своєї покути і прийняття причастя продовжував свої щоденні духовні вправи протягом тижнів і місяців.

Тим часом Ґольдмундова робота просувалася вперед. Із широкої стійки закручених сходинок поступово здіймався, розростаючись, маленький світ постатей, рослин, звірів і людей із прабатьком Ноєм серед листків і грон винограду — це була ілюстрована книга, хвала творінню та його красі, це було, як вільна гра, яку, проте, дисципліновано вели за якимись таємними правилами. Упродовж усіх цих місяців ніхто не бачив роботи, крім Еріха, йому було дозволено виконувати підручну роботу, і він більше ні про що й не думав, крім як мати змогу самому стати митцем. У деякі дні навіть він не міг увійти до майстерні. В інші дні Ґольдмунд займався із ним, учив його і дозволяв йому спробувати, радіючи, що має прихильника, що має учня. Коли твір буде готовий і вдасться, то він думав випросити Еріха в його батька і готувати його на свого підмайстра.

Над фігурами євангелістів він працював у свої найкращі дні, коли все було співзвучним і на нього не кидали тіні жодні сумніви. Ґольдмундові здавалося, що найкраще в нього вийшла фігура, якій він надав риси абата Даніеля, він дуже любив її, з того обличчя променіла невинність і доброта. Фігурою майстра Ніклауса він був задоволений менше, хоча Еріх нею захоплювався найбільше. Ця постать зображала розлад і сум, вона, здавалося, була повна творчих планів і водночас була повна зневіреного знання про нікчемність творчості, повна смутку за втраченою єдністю та невинністю.

Коли абат Даніель був готовий, він наказав Еріхові прибрати у робітні. Інші твори він прикрив тканиною і виставив на світло лише цю фігуру. Потім пішов до Нарциса, й оскільки той був зайнятий, терпляче чекав до наступного дня. Тоді він повів друга у полудневу пору у свою майстерню, щоб показати фігуру.

Нарцис стояв і дивився. Він стояв і не квапився, з пильністю вченого розглядаючи постать. Ґольдмунд стояв за ним мовчки і намагався притамувати хвилювання свого серця. «О,— думав він,— якщо один із нас двох зараз не витримає це випробування, то це погано. Якщо мій твір не достатньо добрий, або якщо він не зможе його зрозуміти, то вся моя робота тут пішла нанівець. Мені треба було ще почекати».

Хвилини здавалися годинами, йому пригадався той час, коли майстер Ніклаус тримав у руках його перший малюнок; від напруження він стискав гарячі й вологі долоні.

Нарцис обернувся до нього, і Ґольдмунд відразу відчув полегшення. На вузькому обличчі друга він побачив, як розквітло щось, що не розквітало від його юних літ: усмішку, мало не сором’язливу усмішку на цьому обличчі, сповненому духом і волею, усмішку любові та захоплення, побачив проблиск: здавалося, ніби крізь самотність і гордість на цьому обличчі на мить щось проникло назовні і на ньому сяяло тільки переповнене любов’ю серце.

— Ґольдмунде,— сказав Нарцис зовсім тихо і тепер зважуючи кожне слово,— ти ж не очікуєш від мене, що я раптом стану знавцем мистецтва. Я ним не є, ти ж знаєш. Я не можу тобі сказати нічого про твоє мистецтво, що б не здалося тобі смішним. Однак дозволь мені сказати одне: при першому ж погляді я впізнав у цьому євангелісті нашого абата Даніеля, і не тільки його, але й усе, що він тоді для нас означав: гідність, доброту, простоту. Так, як блаженний отець Даніель стояв колись перед нами, сповненими юначого благоговіння, так він знову стоїть переді мною, а з ним усе, що було для нас тоді святим і що робить той час незабутнім для нас. Цим ти мене щедро обдарував, друже мій, ти повернув мені не лише нашого абата Даніеля, ти мені вперше відкрився повністю сам. Тепер я знаю, хто ти. Не говорімо більше про це, я не можу. О, Ґольдмунде, така година настала!

У великій кімнаті стало тихо. Ґольдмунд бачив, що його друг був зворушений до глибини душі. Від розгубленості йому перехопило подих.

— Так,— коротко сказав він,— я радію з цього. Але тобі вже час іти обідати.

Розділ дев’ятнадцятий

Робота над твором триває два роки. Друзі дискутують про мистецтво та про світ образів. Ґольдмунд прагне втілити в життя свою велику мрію й починає різьбити фігуру мадонни. Він бажає надати їй рис Лідії. Поступово він помічає, що йому вже не так легко завоювати симпатії дівчат, до яких він тепер залицяється. Його більше вже не вважають молодим і юним. Зроблена Ґольдмундом фігура мадонни захоплює Нарциса. Не маючи змоги перебороти свого прагнення мандрів, Ґольдмунд знову покидає Маріябронн, знову покидає Нарциса. Їхнє прощання дуже болісне для Нарциса. Він щиро сподівається знову побачити друга.

Розділ двадцятий

Літо минало, відцвіли і зів’яли маки й волошки, кукіль і соняшники, замовкли у ставку жаби, лелеки літали високо й готувалися до відльоту. І тут Ґольдмунд повернувся!

Прийшов він якось пополудні, коли падав тихий дощ. Він пішов не в монастир, від брами він одразу подався до своєї майстерні. Прийшов він пішки, без коня.

Еріх перелякався, коли його побачив. Він хоч і впізнав Ґольдмунда з Першого погляду і серце його при цьому забилося сильніше, але здавалося, що той, хто повернувся,— це зовсім інша людина: якийсь несправжній Ґольдмунд, набагато старший, з напівпогаслим, запорошеним, сірим обличчям, із запалими рисами, хворими і стражденними: у них, проте, не було ніякого болю, лише якась усмішка, байдужа стареча терпелива усмішка. Ішов він.важко, плентаючись, і здавався хворим і дуже втомленим.

Дивно дивився цей змінений, чужий Ґольдмунд у вічі своєму молодому помічникові. Він зовсім не здіймав галасу з приводу свого повернення і чинив так, ніби ось-ось вийшов із сусідньої кімнати і тільки-що був ось тут. Він подав руку, нічого не кажучи, не вітаючись, не питаючи і не розповідаючи. Він тільки сказав: «Я мушу поспати». Здавалося, що він страшенно втомлений. Він відіслав Еріха геть і пішов у свою кімнату біля майстерні. Там він стягнув шапку, впустив її на підлогу, скинув черевики й підійшов до ліжка. Ззаду у приміщенні він побачив під тканинами свою Мадонну; він кивнув їй, однак не пішов зняти шматки тканини і привітати її. Замість цього він тихо підійшов до віконця, побачив, що на вулиці чекає збентежений Еріх, і гукнув до нього: «Еріху, не треба нікому казати, що я повернувся. Я дуже змучений. Почекаймо до ранку».

Потім він вбраний влігся у ліжко. Через якийсь час, оскільки він ніяк не міг заснути, Ґольдмунд підвівся, важко ступаючи підійшов до стіни, на якій висіло невелике дзеркальце, і подивився в нього. Він уважно розглядав Ґольдмунда, який дивився на нього із дзеркала: цей Ґольдмунд був втомлений; занедбана постаріла людина із посивілою бородою — ось хто дивився на нього з маленької тьмяної поверхні дзеркала, це було добре знайоме обличчя, але воно стало чужим, здавалося, воно трохи не від цього світу, здавалося, що воно мало його стосується. Воно нагадувало йому деякі знайомі обличчя, трохи нагадувало майстра Ніклауса, трохи — старого рицаря, який колись розпорядився виготовити йому одяг пажа, а ще трохи — святого Якова у церкві, старого бородатого святого Якова: той у своєму капелюсі прочанина був таким старезним і сивим, і все ж насправді здавався веселим і добрим.

Дуже ретельно читав Ґольдмунд на обличчі у дзеркалі, ніби йому було важливо вивідати про цю чужу людину. Він кивнув йому й упізнав: так, це був він сам, це відповідало йому власному відчуттю про себе самого. Дуже втомлена і трохи збайдужіла стара людина повернулась із подорожі, малопомітний чоловік, хизуватися там не було чим, однак Ґольдмунд не мав нічого супроти нього, чоловік той Ґольдмундові навіть подобався: щось було в його обличчі, чого колишній красунчик Ґольдмунд не мав, при всій утомі та зруйнованості на лиці виднілися риси чи то вдоволення, чи принаймні байдужості. Він тихо засміявся сам до себе і побачив, як зображення у дзеркалі сміється разом із ним: ох і гарного ж типа він оце привів з мандрівки назад додому! Він повернувся додому дуже розбитим, спаленим і втратив не лише свого коня і свою подорожню торбу, і свої таляри, загубилося, покинуло його й іще щось: молодість, здоров’я, віра в самого себе, рум’янець на обличчі та сила у погляді. І все-таки образ той йому подобався, цей слабкий тип у дзеркалі був йому миліший, ніж той Ґольдмунд, яким він так довго був. Він був старшим, слабшим, жалюгіднішим, але він був простодушніший, задоволеніший, з ним було легше ладнати. Він засміявся й потягнув униз одну із вкритих складками повік. Потім він знову влігся на ліжко і тепер заснув.

Наступного дня він сидів у своїй кімнатці, нахилившись за столом, і пробував трохи малювати, коли це його прийшов відвідати Нарцис. Він став у дверях і сказав: «Мені розповіли, що ти повернувся. Слава Богу, я дуже тішуся. Позаяк ти до мене не зайшов, я прийшов до тебе. Я не заважаю тобі працювати?»

Він підійшов ближче; Ґольдмунд відвернувся від свого паперу і простягнув йому руку. І хоча Еріх підготував Нарциса, той при вигляді свого друга перелякався до глибини душі. Ґольдмунд приязно усміхнувся до нього.

— Так, я знову тут. Привіт, Нарцисе, ми якийсь час не бачилися. Вибач, що я тебе ще не відвідав.

Нарцис глянув йому у вічі. Він також побачив не лише вигасле і жалюгідне обличчя, він побачив і щось інше, дивовижно приємну рису — незворушність, та що там, байдужість, там було щось від упокорення, від доброго настрою старої людини. Досвідчений у читанні людських облич, Нарцис також бачив, що цей такий чужий тепер та змінений Ґольдмунд вже більше не був цілком і повністю від цього світу, що його душа або відлетіла далеко від дійсності і блукає десь шляхами мрій, або що вона вже стоїть перед брамою, яка веде потойбіч.

— Ти хворий? — обережно запитав він.

— Так, я до всього ще й хворий. Я вже на початку своєї подорожі був хворим, вже у перші дні. Але ж ти розумієш, що я не хотів тут же вертатися додому. Ви б мене висміяли, якби я так швидко приплівся назад і знову скинув свої подорожні чоботи. Ні, отож такого я не хотів. Я поїхав далі і ще трохи вештався тут і там, мені було соромно, що подорож не вдалася. Забагато я на себе взяв. Добре, отож мені було соромно. Ну та ти ж розумієш, ти ж такий мудрий чоловік. Вибач, ти щось питав? Чортівня якась, я постійно забуваю, про що, власне, йдеться. Але ото з моєю матір’ю, це тобі добре вдалося. Було справді боляче, але...

Його мурмотання поступово перейшло в усмішку.

— Ми тебе вилікуємо, Ґольдмунде, тобі нічого не бракуватиме. Але що ж ти не повернувся відразу додому, коли почав себе погано почувати! Тобі, ну справді, не потрібно нас соромитися. І тобі треба було відразу повернути назад.

Ґольдмунд засміявся.

— Так, тепер я знаю. Не наважувався я просто так повернутися. Це було б ганьбою. Але ось я прийшов. Мені знову добре.

— Тебе дуже боліло?

— Боліло? Так, боліло мене достатньо. Але ж бачиш, біль — це зовсім непогано, він повернув мені глузд. Мені більше не соромно, навіть перед тобою не соромно. Тоді, коли ти мене відвідав у в’язниці, щоб врятувати мені життя, я мусив зціпити зуби, бо соромився тебе. Все це пройшло.

Нарцис поклав свою долоню Ґольдмундові на руку, той одразу замовк і, усміхаючись, заплющив очі. Він мирно заснув. Збентежений абат пішов привести монастирського лікаря, отця Антона, щоб той оглянув хворого. Коли вони повернулися, Ґольдмунд спав, сидячи за рисувальним столом. Вони перенесли Ґольдмунда в ліжко, лікар залишився біля нього.

Він виявив, що Ґольдмунд безнадійно хворий. Його перенесли в одну із кімнат для хворих, Еріха поставили наглядати за ним.

Цілком і повністю історію його останньої подорожі так ніколи до кінця з’ясовано й не було. Дещо він сам розповів, про чимало що можна було здогадатися. Часто він лежав байдужий, часом марив і говорив заплутано, часом він приходив до тями, і тоді щоразу кликали Нарциса, для якого ці останні розмови з Ґольдмундом стали дуже важливими.

Деякі уривки з Ґольдмундових розповідей та зізнань переказав Нарцис, інші — його помічник Еріх.

— Коли почалися болі? Це було ще на початку моєї подорожі. Я їхав верхи лісом і разом з конем перечепився й упав у потік, і пролежав там цілу ніч у холодній воді. Там, всередині, де я собі тоді поламав ребра — відтоді там болить. Тоді я ще був недалеко звідси, але не хотів повертатися, це було по-дитячому, але я думав, це виглядало б смішно. Отож я поїхав далі і позаяк не міг більше їхати верхи, бо мене дуже боліло, я продав коника і потім довго лежав у шпиталі.

Я тепер залишуся тут, Нарцисе, не буде більше їзди верхи. Не буде мандрівок. Не буде більше танців і жінок. Ах, інакше я би ще довго, ще роками не повертався. Але коли я побачив, що там, далеко звідси, мене вже нічого не тішить, то я собі подумав: перед тим, як піти в землю, я хочу ще трохи помалювати і зробити кілька фігур, хочеться ж мати кінець кінцем хоч якусь утіху.

Нарцис сказав йому: «Я такий радий, що ти повернувся. Мені тебе так бракувало, я кожного дня думав про тебе і часто боявся, що ти більше ніколи не повернешся».

Ґольдмунд похитав головою: «Та ну, втрата не була би вже аж такою великою».

Серце Нарциса стискалося від горя й від любові, він повільно нахилився до свого друга і вчинив щось, чого він за багато років їхньої дружби ніколи не робив, він торкнувся Ґольдмундового волосся й чола своїми вустами. Спочатку здивовано, а потім глибоко схвильовано Ґольдмунд помітив, що сталося.

— Ґольдмунде,— прошепотів друг йому на вухо,— вибач, що я цього не міг сказати тобі раніше. Я повинен був тобі сказати це, коли тоді розшукав тебе у в’язниці, у резиденції єпископа, або коли я побачив твої перші фігури чи ще якогось разу. Дозволь мені сьогодні сказати тобі, як сильно я тебе люблю, як багато ти для мене завжди означав, яким багатим зробив ти моє життя. Для тебе це не буде означати багато. Ти звик до любові, для тебе вона не є чимось рідкісним, стільки жінок тебе любило, стільки їх тебе пестило й ніжило. Для мене це інакше. Моє життя було бідним на любов, мені бракувало чогось найкращого у цьому житті. Наш абат Даніель колись сказав мені, що вважає мене зарозумілим, можливо, він мав рацію. Я не був несправедливий з людьми, я лише намагався бути з ними справедливим і терплячим, але ніколи їх не любив. Із двох учених у монастирі ученіший мені більше до серця, я, наприклад, ніколи не любив слабкого вченого, незважаючи на його слабкість. Якщо я, проте, таки знаю, що таке любов, то це завдяки тобі. Я міг би любити тільки тебе, тебе одного серед людей. Ти не можеш осягнути, що це означає. Це означає джерело серед пустелі, квітуче дерево у глушині. Тобі я передусім завдячую тим, що моє серце не затвердло, що в мені залишилась якась місцинка, куди може досягти благодать.

Ґольдмунд усміхнувся радісно і трохи збентежено. Тихим спокійним голосом, який у нього бував у години просвітлення, він промовив: «Коли ти мене тоді звільнив від шибениці і ми поїхали додому, я запитав тебе про свого коня Блеса, і ти мені розповів. Тоді я побачив, що ти, хоча взагалі-то ледве коней розрізняєш, про коника Блеса піклувався. Я зрозумів, що ти робив це заради мене, і я цьому дуже зрадів. Тепер я бачу, що справді так і було, і що ти мене справді любиш. І я завжди любив тебе, Нарцисе, половину свого життя я намагався завоювати твою любов. Я знав, що й ти мене любиш, але я ніколи не сподівався, що ти, така горда людина, мені коли-небудь це скажеш. І ось ти мені це сказав, у хвилину, коли я вже більше нічого не маю, коли мандри і свобода, світ і жінки покинули мене напризволяще. Я приймаю це, і я тобі вдячний».

Лідія-мадонна стояла в кімнаті і спостерігала.

— Ти й далі думаєш про смерть? — запитав Нарцис.

— Так, я думаю про неї, думаю і про те, що сталося з моїм життям. Юнаком, коли я ще був учнем, мені хотілося бути такою ж духовною людиною, як і ти. Ти мені показав, що я не до цього покликаний. Тоді я кинувся в іншу крайність життя, у почуття, і жінки мені вельми допомогли знайти там утіху, вони такі слухняні і пожадливі. Але я б не хотів говорити зневажливо ані про них, ні про чуттєву насолоду, я часто бував дуже щасливий. І я також мав щастя пережити те, що чуттєвість може бути одухотвореною. Тоді з неї постає мистецтво. Однак тепер обидва полум’я погасли. Тваринного щастя хтивої насолоди більше немає — та я й не мав би його, навіть якби жінки ще й сьогодні бігали за мною. Створювати твори мистецтва — цього я теж не хочу, я зробив достатньо фігур, справа не в кількості. А тому мені прийшов час умирати. Я з цим згоден, мені дуже цікаво.

— Чому цікаво? — запитав Нарцис.

— Ет, то таке трохи дурне у мене. Але мені це справді цікаво. Цікаво не потойбіччя, Нарцисе, про це я мало думаю, і якщо я можу сказати відверто, то вже більше в це не вірю. Немає ніякого потойбічного світу. Засохле дерево мертве назавжди, замерзлий птах ніколи не повернеться до життя, так само й людина не повернеться, коли померла. Про неї ще трохи думатимуть, коли вона відійде від нас, але й це довго не триває. Ні, мені смерть цікава лише тому, що я все ще вірю і все ще мрію, що я в дорозі до своєї матері. Я сподіваюся, що смерть буде великим щастям, щастям таким великим, як при першому виповненні любовного бажання. Я не можу позбутися думки про те, що замість смерті з косою то буде моя мати — вона знову візьме мене до себе і поверне у небуття і в невинність.

Під час одного з останніх відвідин, після того, як Ґольдмунд багато днів більше нічого не говорив, Нарцис знову застав його бадьорим і балакучим.

— Отець Ансельм гадає, що ти часто відчуваєш страшні болі. Як тобі це вдається, Ґольдмунде, як ти витримуєш їх так спокійно? Мені здається, тепер ти віднайшов мир і спокій.

— Ти маєш на увазі мир з Богом? Ні, його я не знайшов. Я не хочу з ним жодного миру. Бог погано створив світ, нам не треба Його вихваляти, та Йому не дуже й важливо, чи я Його прославляю, чи ні. Погано Він створив світ. Однак з болями у себе в грудях я уклав мир, це правильно. Раніше я не міг добре переносити біль, і хоча й деколи думав, що смерть буде мені легкою, це було, однак, помилкою. Проте коли про це йшлося справді всерйоз, тієї ночі у в’язниці графа Гайнріха, то виявилося: я просто не міг померти, я ще був занадто сильний і занадто дикий, їм би треба було кожну частину мого тіла убивати двічі. Але зараз це зовсім інакше.

Розмова втомила Гольдмунда, голос його послабшав. Нарцис просив його поберегти себе.

— Ні,— сказав той,— я хочу це тобі розповісти. Раніше я соромився сказати тобі про таке. Ти, мабуть, будеш сміятися з цього. Коли я сів тоді на коня і поїхав геть звідси, то це було зовсім не навмання. До мене дійшла чутка, що граф Гайнріх знову у цих краях і коханка його знову із ним, та Агнеса. Ну, добре, тобі це не видається важливим, нині воно й мені не здається важливим. Але тоді я неймовірно загорівся тією новиною і більше не думав ні про що, крім як про Агнесу; вона була найвродливішою жінкою, яку я знав і любив, я хотів знову її побачити, я хотів ще раз бути з нею щасливим. Я поїхав і через кілька тижнів відшукав її. Там, у ту мить і сталася зі мною зміна. Отож я знайшов Агнесу — врода її анітрохи не зів’яла; я знайшов і Агнесу, і нагоду показатися їй на очі, і поговорити із нею. І ти подумай собі, Нарцисе, вона не хотіла більше нічого знати про мене! Я їй був занадто старий, я не був їй більше вродливий, не був достатньо веселий, більше вона від мене нічого не очікувала. Тим моя подорож, власне кажучи, і закінчилася. Однак я поїхав далі, мені не хотілося повертатися до вас таким розчарованим і таким смішним, і коли я так їхав, то полишили мене зовсім і сила, і молодість, і розсудливість, бо я тоді разом зі своїм конем провалився в якусь прірву й упав у потік, і зламав собі ребра, і так довго лежав у воді. Це тоді я вперше пізнав справжній біль. Я відчув уже при падінні, як щось ламається у мене в грудях і що це приносить мені радість, я відчував його з приємністю, я був цим задоволений. Я лежав у воді й знав, що мушу померти, але це все було зовсім інакше, як тоді у в’язниці. Я не мав нічого проти цього, смерть уже не здавалася мені жахливою. Я відчував цей пекучий біль, його я відтоді чую часто, і при цьому в мене був чи то сон, чи то видіння, називай, як хочеш. Я лежав і в мене в грудях стояв пекучий біль, і я боронився і кричав, але ось я почув, як сміявся чийсь голос — голос, якого я не чув від свого дитинства. Це був голос моєї матері, глибокий жіночий голос, повний хтивої насолоди й любові. І тоді я побачив, що це була вона, що мати була зі мною і тримала мене на своїх колінах, і що вона відкрила мої груди і тримала глибоко між моїми ребрами свої пальці, щоб вийняти мені серце. Коли я це побачив і зрозумів, мене більше не боліло. І тепер, коли ці болі повертаються, вони більше не болі, це більше не вороги, це пальці моєї матері, що виймають моє серце. Вона докладає тоді великих зусиль. Часом вона трохи притискає і стогне, як від любовного задоволення. Інколи вона сміється і мугикає ніжні звуки. Інколи її немає біля мене, вона там, на небі, між хмарами я бачу її обличчя, велике, мов хмара, вона ширяє там і сумно усміхається, і її сумна усмішка всмоктує мене і витягає мені з грудей серце».

Знову й знову він говорив про неї, про свою матір.

— Знаєш, що ще? — запитав він в один із останніх днів.— Колись я забув свою матір, але ти її викликав знову. Тоді також було дуже боляче, ніби звірячі пащі жерли мої нутрощі. Тоді ми ще були юнаками, були гарними молодими хлопцями. Але вже тоді мати кликала мене, і я повинен був іти слідом за нею. Вона всюди. Вона — це була циганка Ліза, це вона була прекрасною мадонною майстра Ніклауса, вона була життя, кохання, любовна хіть, вона була страх, голод, прагнення. Тепер вона — це смерть, і пальці її у мене в грудях.

— Не говори так багато, любий,— просив Нарцис,— зачекай до завтра.

Ґольдмунд глянув йому в вічі зі своєю усмішкою, з тією новою усмішкою, яку він приніс зі своєї подорожі, усмішкою, що виглядала такою старечою, такою немічною і яка, деколи здавалося, була трохи несповна розуму, а деколи сяяла лише добротою і мудрістю.

— Мій любий,— прошепотів він,— я не можу чекати до ранку. Я повинен з тобою попрощатися і на прощання я мушу тобі ще все сказати. Послухай-но мене ще хвилю. Я хотів тобі розповісти про матір, і про те, що вона зімкнула свої пальці довкола мого серця. Вже чимало років моєю найдорожчою, найпотаємішою мрією було зробити фігуру матері, вона була для мене найсвященнішим з усіх образів, я постійно носив її у собі, це була постать, повна любові й таємниці. Ще недавно мені було б геть нестерпно думати, що я можу померти, не створивши її фігуру, моє життя здавалося б мені намарним і непотрібним. І от поглянь, як дивно у мене вийшло із нею: замість того, щоб мої руки її творили і надавали їй вигляду, це вона мене творить і надає мені вигляду. Вона охопила своїми руками моє серце, і відпускає його, і робить мене порожнім, вона звабила мене, щоб померти, і зі мною помре й моя мрія, чудова фігура, образ великої Єви-матері. Я ще бачу цей образ, і якби я мав у руках силу, то міг би втілити її. Але вона так не хоче, вона не хоче, щоб я зробив видимою її таємницю. Їй більше хочеться, щоб я помер. Я вмираю охоче, вона мені в цьому допомагає.

Нарцис збентежено слухав цих слів, щоб могти їх зрозуміти, він повинен був низько схилятися до обличчя Ґольдмунда. Деякі зі слів він чув нечітко. Деякі чув добре, однак їхній зміст залишався йому незрозумілим.

І ось хворий ще раз розплющив очі і довго вдивлявся в обличчя свого друга. Він попрощався з ним очима. І намагаючись поворухнутися, так, ніби хотів похитати головою, Ґольдмунд прошепотів: «Але як же ти колись вмиратимеш, Нарцисе, якщо ти не маєш матері? Без матері не можна любити. Без матері не можна померти».

Що він потім ще мурмотав, було вже незрозуміло. Два останні дні Нарцис сидів біля його ліжка, день і ніч, і дивився, як він згасає. Останні слова Ґольдмунда горіли у його серці, мов полум’я.

 

КІНЕЦЬ

← Назад | На початок
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up