Ревізор (сторінка 1)

В нього пика бридка,
а він на дзеркало наріка.
Народна приказка.

ДІЄВІ ОСОБИ:

Антон Антонович Сквозник-Дмухановський, городничий[1].
Анна Андріївна, жінка його.
Марія Антонівна, дочка його.
Лука Лукич Хлопов, доглядач шкіл.
Жінка його.
Амос Федорович Ляпкін-Тяпкін
, суддя.
Артемій Филипович Земляника, попечитель богоугодних закладів.
Іван Кузьмич Шпекін, поштмейстер.
Петро Іванович Добчинський, Петро Іванович Бобчинський, міські поміщики.
Іван Олександрович Хлестаков, чиновник із Петербурга.
Осип, слуга його.
Христіан Іванович Гібнер, повітовий лікар.
Федір Андрійович Люлюков, Іван Лазаревич Растаковський, Степан Іванович Коробкін, відставні чиновники, поважні особи в місті.
Степан Ілліч Уховертов, дільничний пристав.
Свистунов, Пуговіцин, Держиморда, поліцейські.
Абдулін, купець.
Февронія Петрівна Пошльопкіна, слюсарша.
Жінка унтер-офіцера.
М
ишко, слуга городничого.
Слуга трактирний.
Гості, купці, міщани, просителі.

ХАРАКТЕРИ І КОСТЮМИ

Уваги для акторів

ГОРОДНИЧИЙ, уже постаріла на службі й дуже недурна, по-своєму, людина. Хоч і хабарник, але поводиться дуже солідно; досить серйозний, трохи навіть резонер; говорить ні голосно ні тихо, ні багато ні мало, його кожне слово значуще. Риси обличчя його грубі й жорстокі, як у всякого, хто почав тяжку службу з нижчих чинів. Перехід від страху до радості, від низькості до пихи досить швидкий, як у людини з груборозвиненими нахилами душі. Він одягнений, як звичайно, у свій мундир з петлицями і в ботфортах[2] зі шпорами. Волосся в нього стрижене, з сивиною.

А н н а  А н д р і ї в н а, жінка його, провінціальна кокетка, ще не зовсім у літах, вихована наполовину на романах та альбомах, наполовину на клопотанні коло своєї комори та в дівочій. Дуже всім цікавиться і при нагоді виявляє гонористість. Бере іноді владу над чоловіком тому тільки, що той не знає, що відповідати їй; але влада ця поширюється тільки на дрібниці й полягає у доганах та насмішках. Вона чотири рази переодягається в різні сукні на протязі п’єси.

ХЛЕСТАКОВ, юнак років двадцяти трьох, тоненький, худенький; трохи придуркуватий і, як кажуть, без царя в голові — один із тих людей, яких у канцеляріях звуть найпустоголовішими. Говорить і діє без будь-якої тями. Він неспроможний зупинити сталої уваги на якій-небудь думці. Мова його уривчаста, і слова вилітають із уст його цілком несподівано. Чим більше виконавець цієї ролі виявить щиросердності й простоти, тим більше він виграє. Одягнений за модою.

ОСИП, слуга, такий, які звичайно бувають слуги трохи в літах. Говорить серйозно, дивиться трохи вниз, резонер і любить собі самому читати повчальні нотації для свого пана. Голос його завжди майже рівний, у розмові з паном набуває суворого уривчастого й трохи навіть грубого виразу. Він розумніший за свого пана і тому швидше догадується, але не любить багато говорити, і мовчки крутій. Костюм його — сірий або синій приношений сюртук.

БОБЧИНСЬКИЙ і Д о б ч и н с ь к и й — обидва низенькі, куценькі, дуже цікаві; надзвичайно схожі один на одного; обидва з невеличкими черевцями, обидва говорять скоромовкою і надзвичайно багато помагають жестами й руками. Добчинський трошки вищий, серйозніший за Бобчинського, але Бобчинський розв’язніший і жвавіший за Добчинського.

Л я п к і н-Т я п к і н, суддя, людина, що прочитала п’ять чи шість книг, і тому трохи вільнодумна. Охочий дуже до здогадів, і тому кожному слову своєму надає ваги. Той, хто грає його, повинен завжди зберігати на обличчі своєму значущу міну. Говорить басом, довго розтягаючи, з хрипом і сопінням, як старовинний годинник, що перше шипить, а потім уже б’є.

З е м л я н и к а, попечитель богоугодних закладів, дуже товста, неповоротка й незграбна людина, але до всього того проноза й крутій. Дуже прислужливий і метушливий.

П о ш т м е й с т е р, простосердна до наївності людина.

Інші ролі не потребують особливих пояснень. Оригінали їх завжди майже є перед очима.

Панове актори особливо повинні звернути увагу на останню сцену. Останнє вимовлене слово повинне зробити електричний струс на всіх разом, раптово. Вся група повинна перемінити пози в одну мить. Звук подиву повинен вихопитися у всіх жінок разом, начебто з одних грудей. Через недодержання цих зауважень може пропасти весь ефект.

Дія перша

Кімната в домі городничого.

Ява І

Городничий, попечитель богоугодних закладів, доглядач шкіл, суддя дільничний пристав, лікар, двоє квартальних.

ГОРОДНИЧИЙ. Я запросив вас, панове, на те, щоб сказати вам пренеприємну звістку: до нас їде ревізор.

АМОС ФЕДОРОВИЧ. Як, ревізор?

А р т е м і й  Ф и л и п о в и ч. Як, ревізор?

ГОРОДНИЧИЙ. Ревізор із Петербурга, інкогніто. Та ще й з секретним дорученням.

АМОС ФЕДОРОВИЧ. От тобі й на!

АРТЕМІЙ ФИЛИПОВИЧ. От не було клопоту, то май!

ЛУКА ЛУКИЧ. Господи боже! ще й із секретним дорученням!

ГОРОДНИЧИЙ. Я начебто передчував: сьогодні мені цілу ніч снилися якісь два незвичайні щури. Справді, таких я ніколи й не бачив: чорні, неприродно великі! прийшли, понюхали — і пішли геть. Ось я вам прочитаю листа, що його одержав я від Андрія Івановича Чмихова, якого ви, Артемію Филиповичу, знаєте. Ось що він пише: «Любий друже, куме і благодійнику» (бурмоче півголосом, пробігаючи швидко очима)... «і повідомити тебе» А! ось: «спішу, між іншим, повідомити тебе, що приїхав чиновник з дорученням оглянути всю губернію й особливо наш повіт. (Значущо підносить палець угору). Я дізнався про це від щонайпевніших людей, хоч він удає з себе приватну особу. А знаючи, що в тебе, як у всякого, водяться грішки, бо ти людина розумна й не любиш пропускати того, що пливе до рук...» (спинившись) ну, тут свої... «то раджу тобі бути обережним: бо він може приїхати кожної години, якщо тільки вже не приїхав і не живе де-небудь інкогніто... Вчорашнього дня я...» Ну, тут уже пішли діла сімейні: «сестра Анна Кирилівна приїхала до нас із своїм чоловіком; Іван Кирилович дуже потовстішав і все грає на скрипку...» і таке інше, і таке інше. То от яка річ!

АМОС ФЕДОРОВИЧ. Егеж, річ така незвичайна, просто незвичайна. Що-небудь недарма.

ЛУКА ЛУКИЧ. Навіщо ж, Антоне Антоновичу, чого це? навіщо до нас ревізор?

ГОРОДНИЧИЙ. Навіщо! Така вже, видно, доля! (Зітхнувши). Досі, хвалити бога, добирались до інших міст, тепер прийшла черга до нашого.

АМОС ФЕДОРОВИЧ. Я думаю, Антоне Антоновичу, що тут тонка і більш політична причина. Це значить ось що: Росія... егеж... хоче провадити війну, і міністерія ото, як бачите, й підіслала чиновника, щоб дізнатися, чи немає де зради.

ГОРОДНИЧИЙ. Ото куди сягнули! Ще й розумна людина! В повітовому місті зрада! Що воно, прикордонне, чи що? Та звідси, хоч три роки мчи, ні до якої держави не доїдеш.

АМОС ФЕДОРОВИЧ. Ні, я вам скажу, ви не теє... ви не... Начальство має тонку думку: дарма, що далеко, а воно собі мотає на вус.

ГОРОДНИЧИЙ. Мотає, чи не мотає, а вас, панове, попередив. Глядіть, у своїй галузі я деякі розпорядження зробив, раджу й вам. Особливо вам, Артемію Филиповичу! Нема сумніву, проїжджий чиновник захоче перш за все оглянути підвідомчі вам богоугодні заклади — і тому ви зробіть так, щоб усе було пристойно: ковпаки були б чисті, і хворі не скидалися б на ковалів, як звичайно вони ходять по-домашньому.

АРТЕМІЙ ФИЛИПОВИЧ. Ну, це ще нічого. Ковпаки, хай так, можна надягти й чисті.

ГОРОДНИЧИЙ. Так. І теж над кожним ліжком надписати по-латині чи іншою якою мовою... це вже з вашої галузі, Христіане Івановичу,— всяку хворобу: коли хто захворів, котрого дня і числа... Негаразд, що у вас хворі такий міцний тютюн курять, що завжди розічхаєшся, коли увійдеш. Та й краще, якби їх було менше: зразу прикладуть до поганого догляду чи до невмілості лікаря.

АРТЕМІЙ ФИЛИПОВИЧ. О! щодо лікування ми з Христіаном Івановичем добрали своїх способів: чим ближче до натури, тим краще — ліків дорогих ми не вживаємо. Людина проста: якщо помре, то й так помре; якщо видужає, то й так видужає. Та й Христіанові Івановичу важкувато було б з ними розмовляти: він по-руськи й слова не знає.

Х р и с т і а н  І в а н о в и ч подає звук, почасти схожий на букву І і трохи на Е.

ГОРОДНИЧИЙ. Вам теж порадив би, Амосе Федоровичу, звернути увагу на урядові установи. У вас там у прихожій, куди звичайно приходять просителі, сторожі завели свійських гусей з маленькими гусенятами, які так і сновигають попід ногами. Воно, звісно, домашнім хазяйством заводитися всякому похвально, і чому ж сторожеві й не завести його? тільки, знаєте, в такому місці непристойно... Я й перше хотів вам це сказати, та все якось забував.

АМОС ФЕДОРОВИЧ. А от я їх сьогодні-таки звелю всіх забрати на кухню. Хочете,— приходьте обідати.

ГОРОДНИЧИЙ. Крім того, погано, що у вас висушується в самому урядовому приміщенні всяке дрантя, і над самою шафою з паперами мисливський гарапник. Я знаю, ви любите полювання, та все ж на час краще його прибрати, а там, як проїде ревізор, хай уже, знов його можете почепити. Також засідатель ваш... він, звичайно, людина знаюча, але від нього такий дух, наче б він оце зараз вийшов із винокурного заводу,— це теж негарно. Я хотів давно вам про це сказати, але був, не пам’ятаю, чимсь заклопотаний. Є проти цього засоби, коли вже це, дійсно, як він каже, в нього природний запах: можна йому порадити їсти цибулю, або часник, або що-небудь інше. В цьому випадку може допомогти різними медикаментами Христіан Іванович.

Х р и с т і а н  І в а н о в и ч подає той самий звук.

АМОС ФЕДОРОВИЧ. Ні, цього вже неможливо вигнати; він каже, що в дитинстві мамка його прибила, і з того часу від нього відгонить трохи горілкою.

ГОРОДНИЧИЙ. Та я так тільки сказав вам. Щождо внутрішнього розпорядження і того, що називає в листі Андрій Іванович грішками, я нічого не можу сказати. Та й дивно говорити: нема людини, що за собою не мала б яких-небудь гріхів. Це вже так самим богом заведено, і вольтер’янці[3] даремно проти цього говорять.

АМОС ФЕДОРОВИЧ. Що ж ви вважаєте, Антоне Антоновичу, за грішки? Грішок від грішка різниться. Я кажу всім одверто, що беру хабарі, але чим хабарі? Хортенятами. Це зовсім інша річ.

ГОРОДНИЧИЙ. Ну, хортенятами, або чим іншим — однаково хабарі.

АМОС ФЕДОРОВИЧ. Ну, ні, Антоне Антоновичу. А от, наприклад, коли в кого-небудь шуба коштує п’ятсот карбованців, та дружині шаль...

ГОРОДНИЧИЙ. Ну, а що з того, що ви берете хабарі хортенятами? Зате ви в бога не віруєте; ви до церкви ніколи не ходите; а я, принаймні, у вірі твердий і кожної неділі буваю в церкві. А ви... О, я знаю вас: ви якщо почнете говорити про створення світу, просто волосся на голові здіймається.

АМОС ФЕДОРОВИЧ. Та ж бо сам собою дійшов, власним розумом.

ГОРОДНИЧИЙ. Ну, в іншому разі багато розуму гірше, ніж би його зовсім не було. А втім, я так тільки згадав про повітовий суд; а по правді сказати, навряд чи хто загляне коли-небудь туди; це вже таке завидне місце, сам бог ним опікується. А от вам, Лука Лукич, то, як доглядачеві навчальних закладів, треба потурбуватися особливо щодо вчителів. Вони люди, звичайно, вчені й виховувалися в різних колегіях, але коять дуже химерні вчинки, натурально, нерозлучні з ученим званням. Один із них, приміром, отой, що має товсте обличчя... не пригадаю його прізвища, ніяк не може обійтися без того, щоб, зійшовши на кафедру, не зробити гримасу, ось отак (робить гримасу), і потім почне рукою з-під галстука прасувати свою бороду. Звісно, якщо він школяреві скривить таку пику, то воно ще нічого: може, воно там і треба так, про це я не можу судити; але ви подумайте самі, якщо він зробить це одвідувачеві — це може бути дуже погано: пан ревізор чи інший хто може взяти це проти себе. З цього, чорт знає, що може вийти.

ЛУКА ЛУКИЧ. Що ж мені, справді, з ним робити? Я вже кілька разів йому говорив. Ось іще цими днями, коли зайшов був у клас наш предводитель, він склеїв таку пику, якої я ніколи ще й не бачив. Він ото її скривив від щирого серця, а мені догана: навіщо вільнодумні мислі прищеплюються юнацтву.

ГОРОДНИЧИЙ. Те саме я повинен вам сказати і про вчителя історичної науки. Він учена голова — це видно, і знання нахапав силу, але тільки пояснює з таким запалом, що не тямить себе. Я одного разу слухав його: ну, поки говорив про асіріян та вавілонян — ще нічого, а як добрався до Олександра Македонського[4], то я не можу вам сказати, що з ним зробилось. Я думав, що пожежа, їй-богу! Збіг з кафедри, і, скільки сили, тарах стільцем по підлозі. Воно, звісно, Олександр Македонський герой, але навіщо ж стільці ламати? від цього збиток казні.

ЛУКА ЛУКИЧ. Егеж, він запальний! Я йому це кілька разів уже зауважував... Каже: «Як хочете, для науки я життя не пожалію».

ГОРОДНИЧИЙ. Отож, такий уже нез’ясненний закон долі: розумна людина — або п’яниця, або пику так скривить, що хоч святих винось.

ЛУКА ЛУКИЧ. Не доведи боже служити по вченій галузі! Всього боїшся: всякий втручається, всякому хочеться показати, що він теж розумна людина.

ГОРОДНИЧИЙ. Це б ще нічого,— інкогніто прокляте! Враз загляне: «А, ви тут, голубчики! А хто», скаже, «тут суддя?» — «Ляпкін-Тяпкін».— «А дайте-но сюди Ляпкіна-Тяпкіна. А хто попечитель богоугодних закладів?» — «Земляника».— «А дайте-но сюди Землянику!» Ось що погано.

Ява II

Ті самі й поштмейстер.

П о ш т м е й с т е р. Скажіть, панове, що, який чиновник їде?

ГОРОДНИЧИЙ. А ви хіба не чули?

П о ш т м е й с т е р. Чув од Петра Івановича Бобчинського. Він тільки що був у мене в поштовій конторі.

ГОРОДНИЧИЙ. Ну, що? як ви думаєте про це?

П о ш т м е й с т е р. А що думаю? — війна з турками буде.

АМОС ФЕДОРОВИЧ. В одне слово! я сам те думав.

ГОРОДНИЧИЙ. Егеж, обидва пальцем у небо попали.

П о ш т м е й с т е р. Далебі, війна з турками. Це все француз паскудить.

ГОРОДНИЧИЙ. Яка там війна з турками! Просто нам погано буде, а не туркам. Це вже відомо: в мене лист.

П о ш т м е й с т е р. А коли так, то не буде війни з турками.

ГОРОДНИЧИЙ. Ну, що ж, як ви, Іване Кузьмичу?

П о ш т м е й с т е р. Та що я? Як ви, Антоне Антоновичу?

ГОРОДНИЧИЙ. Та що я? Страху ніби й нема, а так... трошки... Купецтво та громадянство мене бентежить. Кажуть, що в мене їм не з медом; а я, от їй-богу, якщо і взяв з кого, то, вірте, без ніякої ненависті. Я навіть думаю (бере його під руку і обводить набік), я навіть думаю, чи не було на мене якого-небудь доносу. Навіщо ж справді-таки до нас ревізор? Послухайте, Іване Кузьмичу, чи не можна вам, для спільної нашої користі, всякого листа, що прибуває до вас у поштову контору, вхідного й вихідного, знаєте, отак трошки розпечатати й прочитати: чи немає в ньому якого-небудь донесення або, просто, писанини. Якщо нема, то можна знов запечатати; а втім, можна навіть і так віддати листа, розпечатаного.

П о ш т м е й с т е р. Знаю, знаю... Цього не вчіть, це я роблю не те, щоб через осторогу, а більше з цікавості: страх люблю дізнатися, що є нового на світі. Я вам скажу, що це прецікаве читання. Іншого листа з насолодою прочитаєш — так описуються всякі пасажі[5]... а повчальність яка... краще, ніж у «Московских ведомостях»[6].

ГОРОДНИЧИЙ. Ну, що ж, скажіть, нічого не вичитували про якого-небудь чиновника з Петербурга?

П о ш т м е й с т е р. Ні, про петербурзького нічого нема, а про костромських і саратовських багато говориться. Шкода, одначе, що ви не читаєте листів: є прекрасні місця. Ось недавно: один поручик пише до приятеля, і описав бал у найграйливішому... дуже, дуже гарно: «Життя моє, любий друже, тече», каже, «в емпіреях[7]: панночок багато, музика грає, штандарт[8] скаче»... З великим, з великим почуттям описав. Я навмисне залишив його в себе. Хочете, прочитаю?

ГОРОДНИЧИЙ. Ну, тепер не до того. То зробіть ласку, Іване Кузьмичу: якщо випадком трапиться скарга або донесення, то, без усяких міркувань, затримуйте.

П о ш т м е й с т е р. З великою охотою.

АМОС ФЕДОРОВИЧ. Глядіть, дістанеться вам коли-небудь за це.

П о ш т м е й с т е р. Ой, батечку!

ГОРОДНИЧИЙ. Нічого, нічого. Інша річ, якби ви з цього публічне що-небудь зробили, але ж це діло сімейственне.

АМОС ФЕДОРОВИЧ. Егеж, недобре діло заварилось! А я, признаюсь, ішов оце до вас, Антоне Антоновичу, з тим, щоб пошанувати вас собачкою. Рідна сестра тому псові, якого ви знаєте. Адже ви чули, що Чептович із Верховинським розпочали позви, і тепер мені розкіш: полюю зайців на землях і в того і в того.

ГОРОДНИЧИЙ. Батечку, не милі мені тепер ваші зайці: в мене інкогніто прокляте сидить у голові. Так і ждеш, що ось відчиняться двері — і гульк...

Ява III

Ті самі, Добчинський і Бобчинський (обидва входять, засапавшись).

БОБЧИНСЬКИЙ. Надзвичайна подія!

Д о б ч и н с ь к и й. Несподівана звістка!

В с і. Що, що таке?

Д о б ч и н с ь к и й. Непередбачена річ: приходимо в гостиницю....

БОБЧИНСЬКИЙ (перебиваючи). Приходимо з Петром Івановичем у гостиницю...

Д о б ч и н с ь к и й (перебиваючи). Е, дозвольте ж, Петре Івановичу, я розкажу.

БОБЧИНСЬКИЙ. Е, ні, дозвольте вже я... дозвольте, дозвольте... ви ж і мови такої не маєте...

Д о б ч и н с ь к и й. А ви зіб’єтесь і не пригадаєте всього.

БОБЧИНСЬКИЙ. Пригадаю, їй-богу, пригадаю. Вже не перешкоджайте, хай я розповім, не перешкоджайте! Скажіть, панове, зробіть ласку, щоб Петро Іванович не перешкоджав.

ГОРОДНИЧИЙ. Та говоріть, бога ради, що таке? У мене серце не на місці. Сідайте, панове! Візьміть стільці! Петре Івановичу, ось вам стілець. (Усі сідають навколо обох Петрів Івановичів). Ну, що, що таке?

БОБЧИНСЬКИЙ. Дозвольте, дозвольте; я все за порядком. Як тільки мав я приємність вийти од вас після того, як ви зводили збентежитись одержаним листом, отак-бо, я тоді ж забіг... вже, будь ласка, не перебивайте, Петре Івановичу! Я вже все, все, все знаю. То я, от, звольте бачити, забіг до Коробкіна. А не заставши Коробкіна дома, завернув до Растаковського, а не заставши Растаковського, зайшов ото до Івана Кузьмича, щоб переказати йому одержану вами новину, та, ідучи звідти, зустрівся з Петром Івановичем...

Д о б ч и н с ь к и й (перебиваючи). Коло рундука, де продаються пироги.

БОБЧИНСЬКИЙ. Коло рундука, де продаються пироги. Та, зустрівшись з Петром Івановичем, і кажу йому: чи чули ви про новину оту, яку одержав Антон Антонович із цілком певного листа? А Петро Іванович уже чули про це від ключниці вашої, Авдоті, яку, не знаю чого, було послано до Филипа Антоновича Почечуєва.

Д о б ч и н с ь к и й (перебиваючи). По барильце для французької горілки.

БОБЧИНСЬКИЙ (одводячи його руки). По барильце для французької горілки. От ми пішли з Петром Івановичем до Почечуєва... Ви вже, Петре Івановичу... теє-то... не перебивайте, будь ласка, не перебивайте!.. Пішли до Почечуєва, та на дорозі Петро Іванович каже: «Зайдімо», каже, «до трактиру. У шлунку-бо в мене... зранку я нічого не їв, то шлункове трясіння...» отаке-то, в шлунку в Петра Івановича... «А в трактир», каже, «привезли тепер свіжої сьомги, то ми закусимо». Тільки-но ми в гостиницю, коли це юнак...

Д о б ч и н с ь к и й (перебиваючи). Непоганий із себе, в партикулярному[9] одязі...

БОБЧИНСЬКИЙ. Непоганий із себе, в партикулярному одязі, ходить отак по кімнаті, і на обличчі отакий роздум... фізіономія... вчинки, і тут (крутить рукою біля лоба) багато, багато всього. Я ніби передчував і кажу Петрові Івановичу: «Тут що-небудь не спроста». Егеж. А Петро Іванович уже кивнув пальцем і підкликали трактирника,— трактирника Власа: в нього жінка три тижні тому породила і такий премоторний хлопчик, буде так само, як і батько, держати трактир. Підкликавши Власа, Петро Іванович і спитали його потихеньку: «Хто», каже, «цей юнак?» — а Влас і відповідає на це: «Це», каже... Е, не перебивайте, Петре Івановичу, будь ласка, не перебивайте, ви не розкажете, їй-богу, не розкажете: ви пришіптуєте, у вас, я знаю, один зуб в роті із свистом... «Це», каже, «юнак, чиновник», отак-бо, «їде з Петербурга, а на прізвище», каже, «Іван Олександрович Хлестаков, а їде», каже, «в Саратовську губернію і», каже, «предивно себе атестує: другий уже тиждень живе, з трактиру не їде, забирає все набір і ні копійки не хоче платити». Як сказав він мені це, а мене тут от наче щось і напоумило. «Е!» кажу я Петрові Івановичу...

Д о б ч и н с ь к и й. Ні, Петре Івановичу, це я сказав: «е!»

БОБЧИНСЬКИЙ. Спочатку ви сказали, а потім і я сказав: «Е!» сказали ми з Петром Івановичем. «А з якої речі сидіти йому тут, коли дорога його веде в Саратовську губернію?» — Егеж. А ось, він ото і є той чиновник.

ГОРОДНИЧИЙ. Хто, який чиновник?

БОБЧИНСЬКИЙ. Чиновник, той, про якого зводили дістати нотицію[10],— ревізор.

ГОРОДНИЧИЙ (в страху). Що ви, Господь з вами! це не він.

Д о б ч и н с ь к и й. Він! і грошей не платить, і не їде. Кому ж би й бути, як не йому? І подорожня[11] прописана в Саратов.

БОБЧИНСЬКИЙ. Він, він, їй-богу, він... Такий спостережливий: усе обдивився. Побачив, що ми з Петром Івановичем їли сьомгу,— більше тому, що Петро Іванович щодо свого шлунку... егеж, то він і в тарілки нам заглянув. Такий пильний — мене так і пройняло страхом.

ГОРОДНИЧИЙ. Господи, помилуй нас грішних! Де ж він там живе?

Д о б ч и н с ь к и й. У п’ятому номері, під сходами.

БОБЧИНСЬКИЙ. У тому самому номері, де минулого року побилися проїжджі офіцери.

ГОРОДНИЧИЙ. І давно він тут?

Д о б ч и н с ь к и й. А тижнів уже зо два. Приїхав на Василя Єгиптянина.

ГОРОДНИЧИЙ. Два тижні! (Набік). Батечку, сваточку! Пронесіть, святі угодники! За ці два тижні вишмагано унтер-офіцерську жінку. Арештантам не видавали провізії! На вулицях шинок, брудота! Ганьба! осудовище! (Хапається за голову).

АРТЕМІЙ ФИЛИПОВИЧ. Що ж, Антоне Антоновичу? — їхати парадом до гостиниці.

АМОС ФЕДОРОВИЧ. Ні, ні! Попереду пустити голову, духовенство, купецтво; ось і в книзі: «Діяння Іоанна Масона»[12]...

ГОРОДНИЧИЙ. Ні, ні; дозвольте вже мені самому. Бували важкі випадки в житті, миналися, ще навіть і спасибі діставав. А може, бог пронесе й тепер. (Звертаючись до Бобчинського). Ви кажете, він молодий?

БОБЧИНСЬКИЙ. Молодий, років двадцяти трьох або чотирьох з чимсь.

ГОРОДНИЧИЙ. Тим краще — молодого скоріше пронюхаєш. Біда, якщо старий чорт; а молодий увесь зверху. Ви, панове, готуйтеся кожний у себе, а я вирушу сам, або ось хоч з Петром Івановичем, приватно, для прогулянки, навідатися, чи не зазнають проїжджі неприємностей. Гей, Свистунов!

С в и с т у н о в. Що скажете?

ГОРОДНИЧИЙ. Біжи зараз до дільничного пристава; або ні, ти мені потрібен. Скажи там кому-небудь, щоб якнайшвидше до мене дільничного пристава, і приходь сюди. (Квартальний біжить, хапаючись).

АРТЕМІЙ ФИЛИПОВИЧ. Ходім, ходім, Амосе Федоровичу. Справді, може трапитись біда.

АМОС ФЕДОРОВИЧ. Та вам чого боятись? Ковпаки чисті надів на хворих, та й кінці у воду.

АРТЕМІЙ ФИЛИПОВИЧ. Де там ковпаки? Хворим велено габер-суп[13] давати, а в мене по всіх коридорах тхне такою капустою, що бережи тільки носа.

АМОС ФЕДОРОВИЧ. А я щодо цього спокійний. Справді, хто зайде до повітового суду? А якщо хто й загляне в який-небудь папір, то він життю не буде радий. Я ось уже п’ятнадцять років сиджу на суддівському стільці, а як заглиблюсь іншого разу в записку — а! тільки рукою махну. Сам Соломон[14] не розбере, що в ній правда і що неправда. (Суддя, попечитель богоугодних закладів, доглядач шкіл і поштмейстер ідуть і на дверях стикаються з квартальним, що повертається).

Ява IV

Городничий, Бобчинський, Добчинський і квартальний.

ГОРОДНИЧИЙ. Що, дрожки там стоять?

К в а р т а л ь н и й. Стоять.

ГОРОДНИЧИЙ. Біжи на вулицю... або, ні, зажди! Біжи принеси... Та інші ж де? невже ти тільки сам? Адже я наказував, щоб і Прохоров був тут. Де Прохоров?

К в а р т а л ь н и й. Прохоров у приміщенні дільниці, та тільки до діла не може бути взятий.

ГОРОДНИЧИЙ. Як це?

К в а р т а л ь н и й. Та так: привезли його вранці як мерця. От уже два цебри води вилили, досі не протверезився.

ГОРОДНИЧИЙ (хапаючись за голову). Ох, боже мій, боже мій! Біжи швидше на вулицю, або ні — біжи перше до кімнати, чуєш! і принеси звідти шпагу та новий капелюх. Ну, Петре Івановичу, їдьмо!

БОБЧИНСЬКИЙ. І я, і я... дозвольте й мені, Антоне Антоновичу!

ГОРОДНИЧИЙ. Ні, ні, Петре Івановичу, не можна, не можна! Ніяково, та й на дрожках не вмістимося.

БОБЧИНСЬКИЙ. Нічого, нічого, я так: півником, півником побіжу за дрожками. Мені б тільки трошки в щілинку б, в двері отак подивитись, як у нього ці вчинки...

ГОРОДНИЧИЙ (беручи шпагу, до квартального). Біжи зараз, візьми десяцьких, та хай кожен з них візьме... Ото шпага як подряпалась! Проклятий купчина Абдулін — бачить, що в городничого стара шпага, не прислав нової. О, лукавий народ! А так, шахраї, я думаю, там уже просьби з-під поли й готують. Хай кожен візьме в руки по вулиці... чорт забери, по вулиці — по мітлі! і вимели б усю вулицю, що йде до трактира, та вимели б чисто... Чуєш! Та гляди: ти! ти! я знаю тебе: ти там кумаєшся, та крадеш у ботфорти срібні ложечки,— гляди, в мене пильнуй!.. Що ти зробив з купцем Черняєвим — га? Він тобі на мундир дав два аршини сукна, а ти потягнув усю штуку. Гляди! не за чином береш. Іди!

Ява V

Ті самі й дільничний пристав.

ГОРОДНИЧИЙ. А, Степане Іллічу! Скажіть, бога ради, куди ви пропали? На що це схоже?

Д і л ь н и ч н и й  п р и с т а в. Я був тут зараз за ворітьми.

ГОРОДНИЧИЙ. Ну, слухайте ж, Степане Іллічу. Чиновник ось з Петербурга приїхав. Як ви там розпорядились?

Д і л ь н и ч н и й  п р и с т а в. Та так, як ви наказували. Квартального Пуговіцина я послав із десяцькими підчищати тротуар.

ГОРОДНИЧИЙ. А Держиморда де?

Д і л ь н и ч н и й  п р и с т а в. Держиморда поїхав на пожарній трубі.

ГОРОДНИЧИЙ. А Прохоров п’яний?

Д і л ь н и ч н и й  п р и с т а в. П’яний.

ГОРОДНИЧИЙ. Як же ви це так дозволили?

Д і л ь н и ч н и й  п р и с т а в. Та бог його знає. Вчорашнього дня трапилась за містом бійка — поїхав туди для порядку, а повернувся п’яний.

ГОРОДНИЧИЙ. Послухайте ж, ви зробіть ось що: квартальний Пуговіцин... він високий на зріст, то хай стоїть, для благоустрою, на мосту. Та розкидати нашвидку старий паркан, що біля шевця, і поставити солом’яну віху, щоб було схоже на планування. Воно, чим більше ламання, тим більш означає діяльності градоправителя. Ох, боже мій! я й забув, що під тим парканом навалено на сорок возів усякого сміття. Що це за погане місто! тільки-но де-небудь постав який-небудь пам’ятник або, просто, паркан — чорт їх знає, звідки й нанесуть усякого сміття! (Зітхає). Та якщо приїжджий чиновник буде питати про службу: чи задоволені? — щоб говорили: «Всім задоволені, ваше благородіє»; а котрий буде незадоволений, то я йому потім дам такого незадоволення... О-ох, хо, хо-х! грішний, багато в чому грішний. (Бере замість капелюха футляр). Дай тільки, боже, щоб з рук зійшло швидше, а там я поставлю вже таку свічку, якої ще ніхто не ставив: на кожну бестію купця накладу приставити по три пуди воску. О, боже мій, боже мій! їдьмо, Петре Івановичу. (Замість капелюха хоче надягти картонний футляр).

Д і л ь н и ч н и й  п р и с т а в. Антоне Антоновичу, це коробка, а не капелюх.

ГОРОДНИЧИЙ (кидаючи коробку). Коробка, то коробка. Чорт з нею! Та якщо спитають: чого не збудована церква при богоугоднім закладі, на яку тому п’ять років було асигновано суму, то не забули б сказати, що почала будуватись, але згоріла. Я про це й рапорта подавав. А то, чого доброго, хто-небудь, забувшись, здуру скаже, що вона й не починалася. Та скажіть Держиморді, щоб не дуже давав волю кулакам своїм; він, для порядку, всім ставить ліхтарі під очима — і винному, і невинному. Їдьмо, їдьмо, Петре Івановичу! (Іде і повертається). Та не випускати солдатів на вулицю без усього; ця рвана гарніза надягне тільки поверх сорочки мундир, а внизу нічого нема. (Всі виходять).

Ява VI

Анна Андріївна і Марія Антонівна (вибігають на сцену).

А н н а  А н д р і ї в н а. Де ж, де ж вони? Ох, боже мій!.. (Одчиняючи двері). Чоловіче! Антоша! Антоне! (Говорить швидко). А все ти, все через тебе. І заходилася порпатись: «Я шпильочку, я косинку» (Підбігає до вікна і кричить). Антоне, куди, куди? Що, приїхав? ревізор? з вусами? з якими вусами?

Г о л о с  г о р о д н и ч о г о. Потім, потім, матінко!

А н н а  А н д р і ї в н а. Потім? От новина — потім! Я не хочу потім... Мені тільки одне слово: що він, полковник? Га? (Із зневагою). Поїхав! Я тобі згадаю це! А все оця: «Мамуню, мамуню, заждіть, зашпилю ззаду косинку; я зараз». Ось тобі й зараз! Ось тобі нічого й не взнали! А все прокляте кокетство: почула, що поштмейстер тут, і давай перед дзеркалом маніжитись: і з того боку, і з цього боку підійде. Уявляє, що він за нею волочиться, а він, просто, кривиться з тебе, коли ти одвернешся.

М а р і я  А н т о н і в н а. Та що ж робити, мамуню? Однаково, через дві години все ми дізнаємось.

А н н а  А н д р і ї в н а. Через дві години! красненько дякую. Ото прислужилася відповіддю! як ти не догадалася сказати, що через місяць іще краще можна дізнатися. (Звисає у вікно). Ей, Авдотя! Га? Що, Авдотя, ти чула, там приїхав хтось?.. Не чула? Дурна яка! Махає руками? Хай махає, а ти все б таки його розпитала. Не могла цього взнати? В голові дурниці, все женихи сидять. Га? Швидко поїхали! та ти б побігла за дрожками. Біжи, біжи, зараз! Чуєш, побіжи, розпитай, куди поїхали; та розпитай гарненько: що за приїжджий, який він,— чуєш? Подивися в щілинку і дізнайся про все, і очі які: чорні чи ні, та цю ж хвилину повертайся назад, чуєш? Швидше, швидше, швидше, швидше! (Кричить доти, поки не спускається завіса. Так завіса і закриває їх обох, як вони стоять біля вікна).

Дія друга

Маленька кімната в гостиниці. Ліжко, стіл, чемодан, порожня пляшка, чоботи, щітка для одягу та інше.

Ява І

ОСИП (лежить на пановому ліжку). Чорт забери, їсти так хочеться і в животі тріскотнява така, начебто цілий полк затрубив у труби. От, не доїдемо, та й годі, додому. Що ти скажеш робити? Другий місяць пішов, як уже з Пітера. Протринькав дорогою грошики, голубчик, тепер сидить і хвоста підгорнув, і не гарячиться. А стало б, і дуже б стало на прогони; ні, бачиш ти, треба в кожному місті показати себе! (Перекривляє його). «Гей, Осипе, біжи, оглянь кімнату, кращу, та обід замов найкращий: я не можу їсти поганого обіду, мені потрібен кращий обід». Якби ж ото було, справді, що-небудь путнє, а то ж єлистратишко[15] простий! З проїжджими знайомиться, а потім у карточки — от тобі й догрався! Ех, набридло таке життя! Бігме, на селі краще: воно хоч нема публічності, та й турботності менше, візьмеш собі бабу та й лежи увесь вік на полу та їж пироги. Ну, хто ж заперечує, звісно, якщо піде на правду, то життя в Пітері краще за все. Тільки б гроші були, а життя делікатне й політичне: театри, собаки тобі танцюють і все, що хоч. Розмовляє все на тонкій делікатності, що хіба тільки дворянству поступиться: підеш на Щукін[16] — купці тобі гукають: «Шановний!», на перевозі в човні з чиновником сядеш; компанії захотів — біжи до крамнички: там тобі кавалер розкаже про табори і оповість, що всяка зірка означає на небі, так от, як на долоні все бачиш. Стара офіцерша зайде; покоївка іншого разу загляне така... фу, фу, фу! (Посміхається і трусить головою). Галантерейне, чорт забери, поводження! Нечемного слова ніколи не почуєш: усякий тобі каже ви. Набридло йти — береш візника й сидиш собі, як пан, а не хочеш заплатити йому — будь ласка: в кожному домі є наскрізні ворота, і ти так шмигнеш, що тебе ніякий диявол не знайде. Одне погано: іншим разом добре наїсишся, а іншим — мало не луснеш з голоду, як тепер, приміром. А все він винен. Що з ним зробиш? Батенько пришле грошики, що б то їх притримати — та куди... як почне гуляти: їздить візником, кожний день ти діставай до театру квиток, а там через тиждень, диви — й посилає на товчок продавати новий фрак. Іншим разом усе до останньої сорочки спустить, так що на ньому тільки й залишиться що сюртучина та шинелина.. Їй-богу, правда! І сукно таке важне, аглицьке! карбованців півтораста йому один фрак стане, а на базарі спустить карбованців за двадцять; а про штани й говорити нема того — за ніщо йдуть. А чому? — а тому, що за діло не береться: замість того, щоб на посаду, а він іде гуляти по прешпекту, в карти грає. Ех, якби знав це старий пан! Він не подивився б на те, що ти чиновник, а, піднявши сорочинку, таких би гарячих всипав тобі, що днів би з чотири ти почухувався. Коли служити, то служи. Ось тепер трактирник сказав, що не дам вам їсти, поки не заплатите за попереднє; ну, а коли не заплатимо? (Зітхаючи). Ах, боже ти мій, хоч би який-небудь капусняк! Здається, так би тепер увесь світ з’їв. Стукає; напевно це він іде. (Поквапливо схоплюється з ліжка).

Ява II

Осип і Хлестаков.

ХЛЕСТАКОВ. На, візьми це (віддає кашкет і кийочок). А, знову валявся на ліжку?

ОСИП. Та навіщо ж би мені валятись? Не бачив я хіба ліжка, чи що?

ХЛЕСТАКОВ. Брешеш, валявся; бачиш, усе зібгане!

ОСИП. Та нащо мені воно? Не знаю я хіба, що таке ліжко? У мене є ноги, я й постою. Навіщо мені ваше ліжко?

ХЛЕСТАКОВ (ходить по кімнаті). Подивись, там, у картузі[17], тютюну нема?

ОСИП. Та де ж йому взятися, тютюнові? Ви позавчора останнє викурили.

ХЛЕСТАКОВ (ходить і на всякі способи стискає свої губи; нарешті каже гучним і рішучим голосом). Послухай... гей, Осипе!

ОСИП. Чого зволите?

ХЛЕСТАКОВ (голосним, але не таким рішучим голосом). Ти біжи туди.

ОСИП. Куди?

ХЛЕСТАКОВ (голосом зовсім не рішучим і не гучним, дуже близько до прохання). Вниз, до буфету... Там скажи... щоб мені дали пообідати.

ОСИП. Та ні, я й ходити не хочу.

ХЛЕСТАКОВ. Як ти смієш, дурню?

ОСИП. Та так, однаково, хоч і піду, нічого з цього не буде. Хазяїн сказав, що більше не дасть обідати.

ХЛЕСТАКОВ. Як він сміє не дати? От іще дурниці!

ОСИП. Ще, каже, і до городничого піду; третій тиждень пан грошей не платить. Ви ото з паном, каже, дурисвіти, і пан твій — крутій. Ми ото, каже, таких шелихвостів та падлюк бачили.

ХЛЕСТАКОВ. А ти вже й радий, худобино, зараз переказувати мені все це.

ОСИП. Каже: «Отак усякий приїде, обживеться, заборгується, потім і вигнати не можна». «Я», каже, «жартувати не буду, я просто із скаргою, щоб у холодну, та в тюрму».

ХЛЕСТАКОВ. Ну, ну, дурню, годі! Біжи, біжи, скажи йому. Ото груба тварина!

ОСИП. Та краще я самого хазяїна покличу до вас.

ХЛЕСТАКОВ. Навіщо ж хазяїна? ти піди сам скажи.

ОСИП. Та, справді, пане...

ХЛЕСТАКОВ. Ну, біжи, чорт з тобою! поклич хазяїна. (Осип виходить).

Ява III

ХЛЕСТАКОВ (сам). Страшенно як хочеться їсти! Так трошки пройшовся, думав, чи не пройде апетит,— ні, чорт забери, не проходить. Та якби в Пензі я не погуляв, стало б грошей доїхати додому. Піхотний капітан дуже підчепив мене: штоси[18] дивовижно, бестія, зрізує. Всього яких-небудь чверть години посидів — і все обібрав. А до всього того страх як хотілось би з ним ще раз зчепитись. Нагоди тільки не трапилось. Ото погане місто! В овочевих крамницях нічого не дають в борг. Це вже, просто, підло. (Насвистує спочатку з «Роберта»[19], потім: «Не ший мені, матінко», а наприкінці — ні се ні те). Ніхто не хоче йти.

Ява IV

Хлестаков, Осип і трактирний слуга.

С л у г а. Хазяїн казав спитати, чого вам треба.

ХЛЕСТАКОВ. Здрастуй, браток! Ну, як ти, здоровий?

С л у г а. Хвалити бога.

ХЛЕСТАКОВ. Ну що, як у вас в гостиниці? чи добре все йде?

С л у г а. Та, хвалити бога, все добре.

ХЛЕСТАКОВ. Багато приїжджих?

С л у г а. Та досить.

ХЛЕСТАКОВ. Послухаймо, любий, там мені досі обіду не приносять, то, будь ласка, піджени, щоб швидше — бачиш, мені зразу по обіді треба дещо зробити.

С л у г а. Та хазяїн сказав, що не буде більше давати. Він либонь хотів іти сьогодні скаржитись городничому.

ХЛЕСТАКОВ. Та чого ж скаржитись? Поміркуй сам, любий мій, як же? мені ж бо треба їсти. Отак можу я зовсім охлянути. Мені дуже їсти хочеться: я не жартома це кажу.

С л у г а. Та воно так. Він казав: «Я йому обідати не дам, поки він не заплатить мені за попереднє». Отака вже відповідь його була.

ХЛЕСТАКОВ. Та ти урезонь, уговори його.

С л у г а. Та що ж йому таке казати?

ХЛЕСТАКОВ. Ти розтлумач йому серйозно, що мені треба їсти. Гроші самі собою... Він думає, що як йому, мужикові, нічого, коли не поїсть день, то й іншим так само. Ото новина!

С л у г а. Хай уже, я скажу.

Ява V

ХЛЕСТАКОВ (сам). Це погано, одначе, якщо він зовсім нічого не дасть їсти. Так хочеться, як ще ніколи не хотілось. Хіба з одягу що-небудь спустити? Штани, або що, продати? Ні, краще вже поголодувати, та приїхати додому в петербурзькому костюмі. Шкода, що Йохим[20] не дав на прокат карети, а гарно б, чорт забери, приїхати додому в кареті, підкотити отаким чортом до якого-небудь сусіда-поміщика під ґанок, з ліхтарями, а Осипа ззаду одягти в ліврею. Як би, я уявляю, всі переполохались! «Хто такий, що таке?» А лакей входить (виструнчуючись і вдаючи лакея): «Іван Олександрович Хлестаков із Петербурга, скажете прийняти?» Вони, бовдури, і не знають, що таке значить «скажете прийняти». До них коли приїде який-небудь там бевзь-поміщик, так і суне, ведмідь, просто у вітальню. До донечки якої-небудь гарненької підійдеш: «Панно, як я...» (Потирає руки і підчовгує ніжкою). Тьху! (плює) аж нудить, так їсти хочеться.

Ява VI

Хлестаков, Осип, потім слуга.

ХЛЕСТАКОВ. А що?

ОСИП. Несуть обід.

ХЛЕСТАКОВ (приплескує в долоні і злегка підстрибує на стільці). Несуть! несуть! несуть!

С л у г а (з тарілками й салфеткою). Хазяїн в останній раз уже дає.

ХЛЕСТАКОВ. Ну, хазяїн, хазяїн... Мені плювати на твого хазяїна! Що там таке?

С л у г а. Суп і печеня.

ХЛЕСТАКОВ. Як, тільки дві страви?

С л у г а. Тільки ото.

ХЛЕСТАКОВ. Ото дурниця яка! я цього не приймаю. Ти скажи йому: що це справді таке!.. Цього мало.

С л у г а. Ні, хазяїн каже, що ще багато.

ХЛЕСТАКОВ. А соусу чому нема?

С л у г а. Соусу нема.

ХЛЕСТАКОВ. Чому ж нема? Я бачив сам, проходивши повз кухню, там багато чого варилося. І в їдальні сьогодні вранці два якісь куценькі чоловіки їли сьомгу та ще багато дечого.

С л у г а. Та воно б то є, сказати, та нема.

ХЛЕСТАКОВ. Як нема?

С л у г а. Та от нема.

ХЛЕСТАКОВ. А сьомга, а риба, а котлети?

С л у г а. Та це для тих, котрі статечніші.

ХЛЕСТАКОВ. Ах ти, дурень!

С л у г а. Егеж.

ХЛЕСТАКОВ. Порося ти погане... Як же вони їдять, а я не їм? Чого ж я, чорт забери, не можу так само? Хіба вони не такі ж проїжджі, як і я?

С л у г а. Та вже звісно, що не такі.

ХЛЕСТАКОВ. Які ж?

С л у г а. Звичайно які! вони вже, звісно: вони гроші платять.

ХЛЕСТАКОВ. Я з тобою, дурню, не хочу говорити. (Насипає суп і їсть). Що це за суп? Ти просто води налив у миску: ніякого смаку нема, тільки смердить. Я не хочу цього супу, дай мені іншого.

С л у г а. Ми заберемо. Хазяїн сказав: коли не хочете, то й не треба.

ХЛЕСТАКОВ (захищаючи рукою страву). Ну, ну, ну... облиш, дурню! Ти звик там поводитися з іншими: я, брат, не такого роду! зо мною не раджу... (Їсть). Боже мій, який суп! (Їсть далі). Я думаю, ще жодна людина в світі не їла такого супу: якесь пір’я плаває замість масла. (Ріже курку). Ой, ой, ой, яка курка! Дай печеню! Там супу трохи залишилось. Осипе, візьми собі. (Ріже печеню). Що це за печеня? Це не печеня.

С л у г а. А що ж таке?

ХЛЕСТАКОВ. Чорт його знає, що таке, тільки не печеня. Це сокира засмажена замість яловичини. (Їсть). Шахраї, каналії! чим вони годують? І щелепи заболять, якщо з’їси один такий шматок. (Колупає пальцем у зубах). Падлюки! Зовсім як дерев’яна кора — нічим витягти не можна; і зуби почорніють після цих страв. Шахраї! (Витирає рот салфеткою). Більше нічого нема?

С л у г а. Нема.

ХЛЕСТАКОВ. Каналії! падлюки! навіть хоч би який-небудь соус або печиво. Дармоїди! деруть тільки з проїжджих.

С л у г а разом з Осипом прибирає й виносить тарілки.

Ява VII

Хлестаков, потім Осип

ХЛЕСТАКОВ. Справді, начебто й не їв; тільки-но розохотився. Якби дрібні, послати б на базар та купити хоч булку.

ОСИП (входить). Там чогось городничий приїхав, дізнається й питає про вас.

ХЛЕСТАКОВ (злякавшись). От тобі й на! Отаке стерво трактирник, встиг уже поскаржитися! Що, коли справді він потягне мене в тюрму? Що ж? Коли благородним чином, я, хай уже... ні, ні, не хочу! там у місті тиняються офіцери й народ, а я, як навмисне, задав тону й переморгнувся з однією купецькою дочкою... Ні, не хочу... Та що він, як він сміє, справді? Що я йому, хіба купець чи ремісник? (Бадьориться й випробовується). Та я йому просто скажу: «Як ви смієте, як ви...» (Коло дверей крутиться ручка; Хлестаков блідне і зіщулюється).

Ява VIII

Хлестаков, Городничий та Добчинський.

(Городничий, увійшовши, зупиняється. Обидва з переляком дивляться кілька хвилин один на одного, вирячивши очі).

ГОРОДНИЧИЙ (трохи підбадьорившись та простягши руки по швах). Бажаю доброго здоров’я!

ХЛЕСТАКОВ клоняється). Моє шанування.

ГОРОДНИЧИЙ. Вибачте.

ХЛЕСТАКОВ. Нічого...

ГОРОДНИЧИЙ. Обов’язок мій, як градоначальника тутешнього міста, дбати про те, щоб проїжджим і всім благородним людям ніяких утисків...

ХЛЕСТАКОВ (спочатку трохи заїкується, але накінець говорить голосно). Та що ж робити?.. Я не винен... Я, їй-богу, сплачу... Мені пришлють із села. (Бобчинський виглядає з дверей). Він більше винен: яловичину мені подає таку тверду, як колода; а суп — він чорт знає, чого хлюпнув туди, я мусив вилити його за вікно. Він мене морить голодом ці дні... чай такий химерний: смердить рибою, а не чаєм. За що ж я... От новина!

ГОРОДНИЧИЙ (торопіючи). Вибачте, я, бігме, не винен. На базарі в мене яловичина завжди добра. Привозять холмогорські купці, люди тверезі й поведінки хорошої. Я вже й не знаю, звідки він бере таку. А коли що не так, то... Дозвольте мені запропонувати вам переїхати зо мною на іншу квартиру.

ХЛЕСТАКОВ. Ні, не хочу! Я знаю, що значить на іншу квартиру: тобто — в тюрму. Та яке ви маєте право? Та як ви смієте?.. Та ось я... Я служу в Петербурзі. (Бадьориться). Я, я, я...

ГОРОДНИЧИЙ (набік). О, господи ти боже, який сердитий! Про все дізнався, все розказали прокляті купці!

ХЛЕСТАКОВ (хоробрячись). Та от ви хоч тут з усією своєю командою — не піду. Я просто до міністра! (Стукає кулаком по столу). Що ви? що ви?

ГОРОДНИЧИЙ (виструнчившись і тремтячи всім тілом). Згляньтесь, не занапастіть! Жінка, діти маленькі... не зробіть нещасною людину.

ХЛЕСТАКОВ. Ні, я не хочу. От іще! мені яке діло? Через те, що у вас жінка й діти, я повинен іти в тюрму, от прекрасно! (Бобчинський виглядає в двері й злякано ховається). Ні, дякую красно, не хочу.

ГОРОДНИЧИЙ (тремтячи). Через недосвідченість, їй-богу, через недосвідченість. Недостатність статків... Самі з вашої ласки поміркуйте: казенної платні не вистачає давіть на чай та цукор. Якщо ж і були які хабарі, то тільки дрібниця: до столу чого-небудь, та на пару одягу. Щождо унтер-офіцерської вдови, яка живе з купецтва, яку я нібито вибив, то це наклеп, їй-богу, наклеп. Це вигадали лиходії мої; це такий народ, що на життя моє ладні замах учинити.

ХЛЕСТАКОВ. Та що? мені нема ніякого діла до них... (У роздумі). Я не знаю, однак, навіщо ви говорите про лиходіїв або про якусь унтер-офіцерську вдову... Унтер-офіцерська жінка зовсім інше, а мене ви не смієте висікти, до цього вам далеко... От іще! дивись ти який!.. Я сплачу, сплачу гроші, але в мене тепер нема... Я тому й сиджу тут, що в мене нема ні копійки.

ГОРОДНИЧИЙ (набік). О, тонка штука! Ач, куди метнув! якого туману напустив! розбери, хто хоче! Не знаєш, з якого боку і взятися. Ну, та вже спробувати, хай там що! Хай буде, що буде, спробувати на щастя. (Вголос). Якщо ви справді маєте потребу в грошах, або в чому іншому, то я готовий служити цю хвилину. Мій обов’язок допомагати проїжджим.

ХЛЕСТАКОВ. Дайте, дайте мені позичково! Я зараз-таки розплачусь із трактирником. Мені б тільки карбованців із двісті, або хоч навіть і менше.

ГОРОДНИЧИЙ (підносячи папірці). Рівно двісті карбованців, хоч і не трудіться лічити.

ХЛЕСТАКОВ (беручи гроші). Найщиріше дякую. Я вам ту ж мить пришлю їх із села... у мене це враз... Я бачу, ви благородна людина... Тепер інша справа.

ГОРОДНИЧИЙ (набік). Ну, слава богу! гроші взяв. Діло, здається, піде тепер гаразд. Я таки йому, замість двохсот, чотириста всунув.

X л е с т а к о в. Гей, Осипе! (Осип входить). Поклич сюди трактирного слугу! (До городничого і Добчинського). А чого ж ви стоїте? Зробіть ласку, сідайте. (До Добчинського). Сідайте, прошу вас.

ГОРОДНИЧИЙ. Нічого, ми й так постоїмо.

ХЛЕСТАКОВ. Зробіть ласку, сідайте. Я тепер бачу цілковиту одвертість вашої вдачі й привітність; а то, скажу вам, я вже думав, що ви прийшли для того, щоб мене... (До Добчинського). Сідайте! ородничий і Добчинський сідають. Бобчинський виглядає в двері й прислухається).

ГОРОДНИЧИЙ (набік). Треба бути сміливішим. Він хоче, щоб вважали його інкогнітом. Гаразд, підпустимо й ми баляндрасів, прикинемось, ніби зовсім і не знаємо, що він за людина. (Вголос). Ми, проходжуючись у справах службових, от з Петром Івановичем Добчинським, тутешнім поміщиком, зайшли навмисне до гостиниці, щоб дізнатися, чи добре тут утримують проїжджих, бо я не так, як інший городничий, якому ні до чого діла нема; ні, я, крім служби, ще з християнської чоловіколюбності хочу, щоб усякого смертного добре приймали,— і от наче в нагороду випадок дав таке приємне знайомство.

ХЛЕСТАКОВ. Я теж сам дуже радий. Без вас я, скажу по правді, довго б просидів тут: зовсім не знав, чим заплатити.

ГОРОДНИЧИЙ (набік). Егеж, розказуй! не знав, чим заплатити! (Вголос). Чи насмілюсь спитати: куди і в які місця їхати зволите?

ХЛЕСТАКОВ. Я їду в Саратовську губернію, у власне село.

ГОРОДНИЧИЙ (набік, з обличчям, що набирає іронічного виразу). В Саратовську губернію! Га? І не почервоніє! О, та з ним бережи вуха! (Вголос). За добре діло зволили взятись. Адже от про дорогу: кажуть, з одного боку, неприємності щодо затримки з кіньми, але, з другого боку — розвага для ума. Адже, ви, гадаю, більше для власної приємності їдете?

ХЛЕСТАКОВ. Ні, батечко мене викликає. Розсердився старий, що досі нічого не вислужив у Петербурзі. Він гадає, що так от приїхав, та зараз тобі Володимира в петлицю й дадуть. Ні, я б послав його самого поштовхатися в канцелярію.

ГОРОДНИЧИЙ (набік). Прошу подивитись, яку ману пускає! і старого батька приплів! (Уголос). І на довгий час зволите їхати?

ХЛЕСТАКОВ. Направду, не знаю. Адже мій батько впертий і дурний, старий шкарбан, як колода. Я йому просто скажу: як хочете, я не можу жити без Петербурга. За що ж, справді, я повинен занапастити вік з мужиками? Тепер не ті потреби; душа моя прагне освіти.

ГОРОДНИЧИЙ (набік). Добре зав’язав вузлика. Бреше, бреше,— і ніде не обірветься. А який же непоказний, низенький, здається, нігтем би придушив його. Ну, та зажди! ти в мене проговоришся. Я тебе вже примушу більше розказати! (Вголос). Справедливо зволили сказати. Що можна зробити в глушині? Адже от хоч би тут: ночі не спиш, стараєшся для вітчизни, не жалієш нічого, а нагорода невідомо ще, коли буде. (Оглядає кімнату). Здається, ця кімната трохи вогка?

ХЛЕСТАКОВ. Кепська кімната, і блощиці такі, яких я ніде ще й не бачив: як собаки кусають.

ГОРОДНИЧИЙ. Скажіть! такий освічений гість і терпить, від когож? — від яких-небудь нікчемних блощиць, що їм і на світ не слід би родитися. Начебто й темно в цій кімнаті?

ХЛЕСТАКОВ. Егеж, зовсім темно. Хазяїн завів звичку не давати свічок. Іноді що-небудь хочеться зробити, почитати, або спаде фантазія скомпонувати що-небудь — не можу: темно, темно.

ГОРОДНИЧИЙ. Насмілюсь просити вас... але ні, я недостойний.

ХЛЕСТАКОВ. А що?

ГОРОДНИЧИЙ. Ні, ні! недостойний, недостойний!

ХЛЕСТАКОВ. Та що ж таке?

ГОРОДНИЧИЙ. Я б насмілився... У мене в домі є прекрасна кімната, ясна, спокійна... Але ні, почуваю сам, що це вже занадто велика честь... Не розгнівайтесь — їй-богу, від щирого серця запропонував.

ХЛЕСТАКОВ. Навпаки, будь ласка, я з охотою. Мені багато приємніше в приватному домі, ніж у цьому шинку.

ГОРОДНИЧИЙ. А вже я такий буду радий! А вже як дружина зрадіє! У мене вже така вдача: гостинність з самого дитинства, особливо, якщо гість освічена людина. Не подумайте, щоб я казав це з лестощів: ні, не маю цієї вади, від щирого серця кажу.

X л е с т а к о в. Щиро дякую. Я сам теж — я не люблю людей дволичних. Мені дуже подобається ваша одвертість і привітність, і я б, скажу вам, більше б нічого й не вимагав, як тільки виявляй мені відданість і пошану, пошану й відданість.

[1] Городничий — у першій половині XIX ст. начальник поліції в повітовому місті.

[2] Ботфорти — високі чоботи з стоячими халявами й широкими розтрубами.

[3] Вольтер’янець — вільнодумець, прибічник французького філософа Вольтера (1694–1778), особа, яка засвоїла скептицизм Вольтера щодо релігії.

[4] Олександр Македонський (356 — 323 до нашої ери) — цар Македонії, славетний полководець давніх часів, що завоював Малу Азію, Єгипет, Персію, частину Індії.

[5] Пасаж — випадок, пригода.

[6] «Московские ведомости» — газета, яку видавав Московський університет.

[7] В блаженстві, в раю.

[8] Штандарт — прапор.

[9] Цивільному, не військовому.

[10] Нотиція — повідомлення.

[11] Подорожня — документ, який давав право їхати казенними поштовими кіньми. В подорожній записувалося: маршрут, чин і прізвище того, хто їхав, а також, у якій справі він їхав — в службовій чи у власній.

[12] Джон Масон (1705–1763) — англійський духовний письменник. Книги його були широко розповсюджені у XVIII і на початку XIX століття.

[13] Вівсяний суп.

[14] Соломон — цар ізраїльський; за легендою, був надзвичайно мудрий.

[15] Єлистратишко — колезький регістратор, найнижчий цивільний чин у царській Росії.

[16] Щукін двір — один з петербурзьких базарів.

[17] Картуз — згорток із твердого паперу, в якому продавався тютюн для люльки.

[18] Штос — азартна гра в карти.

[19] «Роберт Диявол» — опера німецького композитора Мейербера. «Не ший мені, матінко, червоний сарафан» — пісня.

[20] Йохим — відомий у 30-х роках XIX ст. петербурзький каретний майстер.

← Назад | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up