Ревізор (сторінка 2)

Ява IX

Ті ж самі й трактирний слуга, супроводжуваний Осипом.
Бобчинський виглядає в двері.

СЛУГА. Зволили кликати?

ХЛЕСТАКОВ. Егеж; подай рахунок.

СЛУГА. Я вже ото подав вам другий рахунок.

ХЛЕСТАКОВ. Я вже не пам’ятаю твоїх дурних рахунків. Кажи: скільки там?

СЛУГА. Ви зволили першого дня взяти обід, а на другий день тільки закусили сьомгою і потім почали все в борг брати.

ХЛЕСТАКОВ. Дурень! іще почав вираховувати. Всього скільки належить?

ГОРОДНИЧИЙ. Та ви не звольте турбуватися: він підожде. (До слуги). Забирайся геть, тобі пришлють.

ХЛЕСТАКОВ. А й так, і це правда. (Ховає гроші. Слуга пішов. У двері виглядає Бобчинський).

Ява X

Городничий, Хлестаков, Добчинський.

ГОРОДНИЧИЙ. Чи не буде таке ваше бажання оглянути тепер деякі установи в нашому місті, як от богоугодні та інші?

ХЛЕСТАКОВ. А що там таке?

ГОРОДНИЧИЙ. А так, подивитесь, як у нас проходять справи... порядок який... Для подорожнього...

ХЛЕСТАКОВ. З великою охотою, я готовий. (Бобчинський виставляє голову в двері).

ГОРОДНИЧИЙ. Також, якщо буде ваше бажання, звідти до повітової школи, оглянути порядок, в якому викладаються в нас науки.

ХЛЕСТАКОВ. Будь ласка, будь ласка.

ГОРОДНИЧИЙ. Потім, якщо побажаєте одвідати острог і міські тюрми — роздивитесь, як у нас тримають злочинців.

ХЛЕСТАКОВ. Та навіщо ж тюрми? Вже краще ми оглянемо богоугодні заклади.

ГОРОДНИЧИЙ. Як ваша ласка. Як ви маєте намір, у своєму екіпажі, чи разом зо мною на дрожках?

ХЛЕСТАКОВ. Так, я краще з вами на дрожках поїду.

ГОРОДНИЧИЙ (до Добчинського). Ну, Петре Івановичу, вам тепер нема місця.

ДОБЧИНСЬКИЙ. Нічого, я так.

ГОРОДНИЧИЙ (тихо до Добчинського). Слухайте: ви побіжіть, та бігом, щонайшвидше, і віднесіть дві записки: одну в богоугодну установу Земляниці, а другу жінці. (До Хлестакова). Чи насмілюсь я попросити дозволу написати у вашій присутності один рядок дружині, щоб вона приготувалася прийняти поважного гостя?

ХЛЕСТАКОВ. Та навіщо ж?.. А втім, тут і чорнило, тільки паперу — не знаю... Хіба що на цьому рахунку?

ГОРОДНИЧИЙ. Я тут напишу. (Пише, і в той самий час говорить про себе). А от подивимось, як піде діло після фриштику[1] та пляшки товстопузки! Та є в нас губернська мадера: непоказна на вигляд, а слона повалить з ніг. Тільки б мені дізнатись, що він таке! і в якій мірі треба його побоюватись. (Написавши, віддає Добчинському, що підходить до дверей, але в цей час двері обриваються, і Бобчинський, що підслухував з того боку, летить разом з ними на сцену. Всі скрикують. Бобчинський підводиться).

ХЛЕСТАКОВ. Що? чи не забились ви де-небудь?

БОБЧИНСЬКИЙ. Нічого, нічого, без ніякого пошкодження, тільки поверх носа невеличкий шльопанець! Я забіжу до Христіана Івановича: у нього є пластир такий, так от воно й минеться.

ГОРОДНИЧИЙ (роблячи Бобчинському докірливий знак, до Хлестакова). Це нічого. Прошу найщиріше, будь ласка! А слузі вашому я скажу, щоб переніс чемодани. (До Осипа). Ти, любий мій, перенеси все до мене, до городничого — тобі всякий покаже. Прошу найщиріше! (Пропускає наперед Хлестакова і ступає за ним, але, обернувшись каже з докором Бобчинському). Ну й ви! не знайшли іншого місця впасти! І простягся, як чорт знає, що таке. (Виходить; за ним Бобчинський. Завіса опускається).

Дія третя

Кімната першої дії.

Ява І

Анна Андріївна, Марія Антонівна (стоять біля вікна в тих самих позах).

АННА АНДРІЇВНА. Ну, от, уже цілу годину дожидаємось, а все ти із своїм дурним маніженням: зовсім одяглась, ні! ще треба порпатись... Не слухати б її зовсім. Отака досада! як навмисно, ні душі! начебто вимерло все.

МАРІЯ АНДРІЇВНА. Та, їй-богу, мамуню, через хвилини дві про все дізнаємося. Вже скоро Авдотя повинна прийти. (Вдивляється у вікно і скрикує). Ой, мамуню, мамуню! хтось іде, он у кінці вулиці.

АННА АНДРІЇВНА. Де йде? У тебе вічно які-небудь фантазії. Ну, так, іде. Хто ж це йде? Невеличкий на зріст... у фраку... Хто ж це? Га? Це, одначе, досадно! Хто ж би це такий був?

МАРІЯ АНДРІЇВНА. Це Добчинський, мамуню.

АННА АНДРІЇВНА. Який Добчинський! Тобі завжди враз уявиться таке... Зовсім не Добчинський. (Махає хусткою). Гей, ходіть сюди! швидше!

МАРІЯ АНДРІЇВНА. Справді, мамуню, Добчинський.

АННА АНДРІЇВНА. Ну, от, навмисне, щоб тільки посперечатись. Кажуть тобі — не Добчинський.

МАРІЯ АНДРІЇВНА. А що? а що, мамуню? Бачите, що Добчинський.

АННА АНДРІЇВНА. Ну, так, Добчинський, тепер я бачу,— чого ж ти сперечаєшся? (Кричить у вікно). Швидше, швидше! ви поволі йдете. Ну, що, де вони? Га? Та кажіть же звідти, однаково. Що? Дуже строгий? Га? А чоловік, чоловік? (Трохи відступивши від вікна, з досадою). Такий дурний: доти, поки не увійде до кімнати, нічого не розкаже!

Ява II

Ті самі й Добчинський.

АННА АНДРІЇВНА. Ну, скажіть, будь ласка: ну, чи не совісно? Я на вас тільки й покладалась, як на порядну людину: всі враз побігли, і ви туди ж за ними! і я от ні від кого досі пуття не доб’юсь. Чи не соромно вам? Я у вас хрестила вашого Ванічку і Лізоньку, а ви он як зо мною повелися!

ДОБЧИНСЬКИЙ. Їй-богу, кумонько, так біг засвідчити пошану, що не можу духу одвести. Моє шанування, Маріє Антонівно!

МАРІЯ АНДРІЇВНА. Здрастуйте, Петре Івановичу!

АННА АНДРІЇВНА. Ну, що? Ну, розказуйте: що і як там?

ДОБЧИНСЬКИЙ. Антон Антонович прислав вам записочку.

АННА АНДРІЇВНА. Ну, та хто він такий? генерал?

ДОБЧИНСЬКИЙ. Ні, не генерал, а не поступиться генералові: така освіта й поважні вчинки.

АННА АНДРІЇВНА. А! то це той самий, про якого було писано чоловікові.

ДОБЧИНСЬКИЙ. Справжній. Я це перший виявив разом з Петром Івановичем.

АННА АНДРІЇВНА. Ну, розкажіть: що і як?

ДОБЧИНСЬКИЙ. Та, хвалити бога, все добре. Спочатку він зустрів був Антона Антоновича трохи суворо, егеж; сердився і казав, що і в гостиниці все негаразд, і до нього не поїде, і що він не хоче сидіти за нього в тюрмі; але потім, як дізнався про безневинність Антона Антоновича та як ближче розговорився з ним, одразу перемінив думки і, хвалити бога, все пішло добре. Вони тепер поїхали оглядати богоугодні заклади... А то, скажу вам, уже Антон Антонович думали, чи не було таємного доносу; я сам теж перестрахнувся трошки.

АННА АНДРІЇВНА. Та вам ото чого боятись? ви ж бо не служите.

ДОБЧИНСЬКИЙ. Та так, знаєте, коли вельможа говорить, почуваєш страх.

АННА АНДРІЇВНА. Ну, що ж... це все, однак, дурниці. Розкажіть: який він із себе? що — старий чи молодий?

ДОБЧИНСЬКИЙ. Молодий, юнак, років двадцяти трьох; а говорить зовсім так, як старий. «Будь ласка», каже, «я поїду: туди, і туди...» (розмахує руками) так ото все гарно. «Я», каже, «і написати, і почитати люблю; але перешкоджає, що в кімнаті», каже, «трошки темно».

АННА АНДРІЇВНА. А з себе який він: брюнет чи блондин?

ДОБЧИНСЬКИЙ. Ні, більше шантрет[2], і очі такі бистрі, як звірятка, аж бентежать.

АННА АНДРІЇВНА. Що тут пише він мені в записці? (Читає). «Спішу тебе повідомити, серденько, що становище моє було вельми сумне; але, покладаючись на милосердя боже, за два солоні огірки особливо і півпорції ікри карбованець двадцять п’ять копійок...» (Спиняється). Я нічого не розумію: до чого ж тут солоні огірки та ікра?

ДОБЧИНСЬКИЙ. А, це Антон Антонович писали на чорновому папері заради швидкості: там якийсь рахунок був написаний.

АННА АНДРІЇВНА. А, так, справді. (Читає далі). «Але, покладаючись на милосердя боже, здається, все піде на добрий кінець. Приготуй якнайшвидше кімнату для поважного гостя, ту, що виклеєна жовтими шпалерами; до обіду додавати не турбуйся, бо закусимо в богоугодному закладі, в Артемія Филиповича, а вина звели якнайбільше; скажи купцеві Абдуліну, щоб прислав найкращого; а ні, то я перекидаю весь його погреб. Цілуючи, серденько, твою ручку, зостаюсь твій Антон Сквозник-Дмухановський...» Ох, боже мій! Це, одначе ж, треба швидше! Гей, хто там? Мишко!

ДОБЧИНСЬКИЙ (біжить і кричить у двері). Мишко! Мишко! Мишко! (Мишко входить).

АННА АНДРІЇВНА. Послухай: біжи до купця Абдуліна... зажди, я дам тобі записочку (сідає до стола, пише записку і заразом говорить), цю записочку ти віддай кучерові Сидорові, щоб він побіг з нею до купця Абдуліна й приніс звідти вина. А сам піди зараз прибери якнайкраще оту кімнату для гостя. Там поставиш ліжко, рукомийник та інше.

ДОБЧИНСЬКИЙ. Ну, Анно Андріївно, я побіжу тепер швиденько подивитись, як там він оглядає.

АННА АНДРІЇВНА. Ідіть, ідіть! я не тримаю вас.

Ява ІІІ

Анна Андріївна і Марія Антонівна.

АННА АНДРІЇВНА. Ну, Машенько, нам треба тепер взятись до туалету. Він столична штучка: боже борони, щоб чого-небудь не висміяв. Тобі найпристойніше одягти твою блакитну сукню з дрібними оборками.

МАРІЯ АНДРІЇВНА. Фі, мамуню, блакитне! Мені зовсім не подобається: і Ляпкіна-Тяпкіна ходить у блакитному, і дочка Земляники теж у блакитному. Ні, краще я надягну барвисте.

АННА АНДРІЇВНА. Барвисте!.. Справді, говориш — аби тільки наперекір. Воно тобі буде куди краще, бо я хочу надягти палеве: я дуже люблю палеве.

МАРІЯ АНДРІЇВНА. Ой, мамуню, вам не личить палеве.

АННА АНДРІЇВНА. Мені палеве не личить?

МАРІЯ АНДРІЇВНА. Не личить; я що завгодно даю, не личить: для цього треба, щоб очі були зовсім темні.

АННА АНДРІЇВНА. Ото добре! а в мене очі хіба не темні? щонайтемніші. Які дурниці говорить! Як же не темні, коли я й ворожу про себе завжди на трефову даму?

МАРІЯ АНДРІЇВНА. Ай, мамуню! ви більше чирвова дама.

А н н а Андріївна. Дурниці, цілковиті дурниці. Я ніколи не була чирвова дама. (Поквапливо йде разом з Марією Антонівною і говорить за сценою.) Отаке раптом уявиться! чирвова дама! Бог знає, що таке! (Після виходу їх розчиняються двері, і Мишко викидає з них сміття. З других дверей виходить Осип з чемоданом на голові).

Ява IV

Мишко і Осип.

О с и п. Куди тут?

М и ш к о. Сюди, дяденьку, сюди!

О с и п. Зажди, перше дай відпочити. Ох ти, бідолашне життя! На порожнє черево всяка ноша здається важкою.

М и ш к о. Що, дяденьку, скажіть: скоро буде генерал?

О с и п. Який генерал?

М и ш к о. Та пан ваш.

О с и п. Пан? та який він генерал?

М и ш к о. А хіба не генерал?

О с и п. Генерал, та тільки з іншого боку.

М и ш к о. Що ж це, більше чи менше за справжнього генерала?

О с и п. Більше.

М и ш к о. Бач ти як! то ж бо в нас метушню здійняли.

О с и п. Послухай, хлопче: ти, я бачу, моторний парубійко; приготуй-но там чого-небудь попоїсти!

М и ш к о. Та для вас, дяденьку, ще нічого не готове. Простої страви ви не будете їсти, а от, як пан ваш сяде за стіл, то й вам тієї ж страви дадуть.

О с и п. Ну, а з простого ото що у вас є?

М и ш к о. Капусняк, каша та пироги.

О с и п. Давай їх, капусняк, кашу та пироги! Нічого, все будемо їсти. Ну, понесімо чемодан. Що, там другий вихід є?

М и ш к о. Є. (Обидва несуть чемодан до бічної кімнати).

Ява V

Квартальні одчиняють обидві половинки дверей. Входить Хлестаков; за ним городничий, далі попечитель богоугодних закладів, доглядач шкіл, Добчинський і Бобчинський з пластирем на носі. Городничий показує квартальним на підлозі папірець — вони біжать і підіймають його, штовхаючи один одного, хапаючись.

ХЛЕСТАКОВ. Хороші заклади. Мені подобається, що у вас показують проїжджим усе в місті. В інших містах мені нічого не показували.

ГОРОДНИЧИЙ. В інших містах, насмілюсь доповісти вам, градоправителі і чиновники більше турбуються про свою, тобто, користь; а тут, можна сказати, немає іншого помислу, крім того, щоб благодіянням і невсипущістю заслужити увагу начальства.

ХЛЕСТАКОВ. Сніданок був дуже добрий; я зовсім об’ївся. Що, у вас кожного дня буває такий?

ГОРОДНИЧИЙ. Навмисно для такого приємного гостя.

ХЛЕСТАКОВ. Я люблю попоїсти. Адже на те живеш, щоб зривати квіти насолоди. Як називалась та риба?

А р т е м і й Ф и л и п о в и ч (підбігаючи). Лабардан[3].

ХЛЕСТАКОВ. Дуже смачна. Де це ми снідали? в лікарні, чи що?

А р т е м і й  Ф и л и п о в и ч. А так, у богоугодному закладі.

ХЛЕСТАКОВ. Пам’ятаю, пам’ятаю, там стояли ліжка. А хворі видужали? там їх, здається, не багато.

А р т е м і й  Ф и л и п о в и ч. Чоловіка з десять залишилось, не більше; а інші всі видужали. Це вже так заведено, такий порядок. З того часу, як я перебрав начальство,— може, вам здасться навіть неймовірним,— всі, як мухи, видужують. Хворий не встигне увійти до лазарету, як уже здоровий; і не стільки медикаментами, скільки чесністю і порядком.

ГОРОДНИЧИЙ. Вже який, насмілюсь доповісти вам, запаморочливий обов’язок градоначальника! скільки лежить усяких справ щодо самої чистоти, лагодження, направи... одне слово, найрозумніша людина натрапила б на труднощі, але, дякувати богу, все йде добре. Інший городничий, звичайно, дбав би про свої вигоди; але, чи вірите, що навіть, як лягаєш спати, все думаєш: «господи боже ти мій, як би так улаштувати, щоб начальство побачило мою відданість і було вдоволене?!» Чи нагородить воно, чи ні, звичайно, його воля, принаймні я буду спокійний у серці. Коли в місті у всьому порядок, вулиці заметено, арештантів добре тримають, п’яниць мало... то чого ж мені більше? Їй-богу, і пошани ніякої не хочу. Воно, звичайно, привабливо, але проти доброчинності все прах і суєта.

А р т е м і й  Ф и л и п о в и ч (набік). Ото, дурисвіт, як розписує. Дав же бог такий дар!

ХЛЕСТАКОВ. Це правда. Я, скажу вам, сам люблю іноді замудруватись: іншого разу прозою, а іншого й віршики викинуться.

БОБЧИНСЬКИЙ (до Добчинського). Справедливо, все справедливо, Петре Івановичу! Зауваження так!... видно, що наук навчався.

ХЛЕСТАКОВ. Скажіть, будь ласка, чи нема у вас яких-небудь розваг, товариств, де б можна було, наприклад, пограти в карти?

ГОРОДНИЧИЙ (набік). Еге, знаємо, голубчику, в чий город камінці кидають. (Вголос). Боже борони! тут і чутки нема про такі товариства. Я карт і в руки ніколи не брав; навіть не знаю, як грати в оті карти. Дивитись не міг на них байдуже: і якщо трапиться побачити отак якого-небудь бубнового короля або що-небудь інше, то така огида охоплює, що просто плюнеш. Раз якось трапилося, забавляючи дітей, поставив будку з карт, та після того цілу ніч снились прокляті. Бог з ними! Як можна, щоб такий дорогоцінний час марнувати на них?

Л у к а  Л у к и ч (набік). А в мене виграв, падлюка, ще позавчора сто карбованців...

ГОРОДНИЧИЙ. Краще ж я зуживу цей час на користь державну.

ХЛЕСТАКОВ. Ну, ні, ви це вже даремно, одначе ж... Все залежить від того, як хто дивиться на річ. Якщо, наприклад, хто-небудь забастує, тоді, як треба гнути трьох ріжків[4]... ну, тоді, звичайно... Ні, не кажіть; іноді дуже вабить пограти.

Ява VI

Ті самі, Анна Андріївна та Марія Антонівна.

ГОРОДНИЧИЙ. Насмілюсь познайомити з родиною моєю: дружина і дочка.

ХЛЕСТАКОВ (вклоняючись). Який я щасливий, пані, що маю в своєму роді приємність вас бачити.

АННА АНДРІЇВНА. Нам ще більш приємно бачити таку особу.

ХЛЕСТАКОВ (хизуючись). Даруйте, пані, зовсім навпаки: мені ще приємніше.

АННА АНДРІЇВНА. Як можна! Ви це так зволите говорити для компліменту. Прошу вас сідати.

ХЛЕСТАКОВ. Коло вас стояти вже є щастя; а втім, якщо ви вже так неодмінно хочете, я сяду. Який я щасливий, що, нарешті, сиджу коло вас.

АННА АНДРІЇВНА. Даруйте, я ніяк не смію взяти на себе... Я гадаю, вам після столиці вояжування[5] здалося дуже неприємним.

ХЛЕСТАКОВ. Надзвичайно неприємне. Звикши жити, comprenez vous[6], у блискучому товаристві та враз опинитися в дорозі; брудні трактири, пітьма неуцтва... Якби, скажу вам, не такий випадок, який мене... (поглядає на Анну Андріївну і хизується перед нею) так винагородив за все...

АННА АНДРІЇВНА. Справді-бо, як вам повинно бути неприємно.

ХЛЕСТАКОВ. А втім, пані, в цю хвилину мені дуже приємно.

АННА АНДРІЇВНА. Як можна! Ви робите мені велику честь. Я цього не заслуговую.

ХЛЕСТАКОВ. Чому ж не заслуговуєте? Ви, пані, заслуговуєте.

АННА АНДРІЇВНА. Я живу на селі...

ХЛЕСТАКОВ. Так, село, зрештою, теж має свої пагорбки, струмки... Ну, звісно, хто ж порівняє з Петербургом! Ех, Петербург! яке життя, справді! Ви, може, думаєте, що я тільки переписую; ні, начальник відділу зо мною на дружній нозі. Отак ударить по плечу: «Приходь, братіку, обідати!» Я тільки на дві хвилини заходжу до департаменту, для того тільки, щоб сказати: це ось так, це ось так. А там уже чиновник для письма, отакий щур, пером тільки тр, тр... заходився писати. Хотіли були навіть мене колезьким асесором зробити, та, думаю, навіщо. І сторож летить ще на сходах за мною із щіткою: «Дозвольте, Іване Олександровичу, я вам», каже, «чоботи почищу». (До городничого). Чого ви, панове, стоїте? Будь ласка, сідайте!

ГОРОДНИЧИЙ. Чин такий, що ще можна постояти.

А р т е м і й  Ф и л и п о в и ч. Ми постоїмо.

Л у к а  Л у к и ч. Не звольте турбуватися!

ХЛЕСТАКОВ. Без чинів, прошу сідати. (Городничий і всі сідають). Я не люблю церемонії. Навпаки, я навіть стараюсь, стараюсь прослизнути непомітно. Але ніяк не можна сховатись, ніяк не можна! Тільки вийду куди-небудь, вже й кажуть: «Он», кажуть, «Іван Олександрович іде!». А одного разу мене вважали навіть за головнокомандувача: солдати вискочили з гауптвахти і зробили рушницею. Потім уже офіцер, який мені дуже знайомий, каже мені: «Ну, братіку, ми тебе зовсім вважали за головнокомандувача».

АННА АНДРІЇВНА. Скажіть-но, як!

ХЛЕСТАКОВ. Та мене вже скрізь знають... З гарненькими актрисами знайомий. Я ж бо теж різні водевільчики... Літераторів часто бачу. З Пушкіним на дружній нозі. Бувало часто кажу йому: «Ну, що, брат Пушкін?» — «Та так, брат», відповідає бувало: «так якось усе...» Великий оригінал.

АННА АНДРІЇВНА. То ви й пишете? Як це, мабуть, приємно письменникові. Ви, певно, і в журнали вмішуєте?

ХЛЕСТАКОВ. Так, і в журнали вмішую. Моїх, зрештою, багато є творів: Одруження Фігаро, Роберт Диявол, Норма. Уже й назв навіть не пам’ятаю. І все принагідно: я не хотів писати, але театральна дирекція каже: «Будь ласка, братіку, напиши що-небудь». Думаю собі: «Хай уже так, будь ласка, братіку». І тут-таки в один вечір, здається, все написав, усіх вразив. У мене легкість надзвичайна в думках. Усе оте, що було під ім’ям барона Брамбеуса, Фрегат Надії і Московський Телеграф[7], все це я написав.

АННА АНДРІЇВНА. Скажіть, то це ви були Брамбеус?

ХЛЕСТАКОВ. Якже, я їм усім виправляю вірші. Мені Смірдін дає за це сорок тисяч[8].

АННА АНДРІЇВНА. То, певно, і Юрій Милославський ваш твір?

X л е с т а к о в. Так, це мій твір.

АННА АНДРІЇВНА. Я зразу догадалась.

МАРІЯ АНДРІЇВНА. Ах, мамуню, там написано, що це п. Загоскіна твір.

АННА АНДРІЇВНА. Ну, от: я й знала, що навіть тут будеш сперечатися.

ХЛЕСТАКОВ. Ах, так, це правда: це, справді, Загоскіна; а є інший Юрій Милославський, так той уже мій[9].

АННА АНДРІЇВНА. Ну, це, певно, я ваш читала. Як гарно написано!

ХЛЕСТАКОВ. Я, скажу вам, з літератури живу. В мене дім перший у Петербурзі. Так уже й відомий: дім Івана Олександровича. (Звертаючись до всіх). Зробіть ласку, панове, якщо будете в Петербурзі, прошу, прошу до мене. Я ж бо теж бали влаштовую.

АННА АНДРІЇВНА. Я думаю, з яким там смаком і пишністю влаштовуються бали!

ХЛЕСТАКОВ. Просто, не говоріть. На столі, наприклад, кавун — на сімсот карбованців кавун. Суп у кастрюльці просто на пароплаві приїхав з Парижа[10]; відкриють накривку — пара, якій подібної не можна відшукати в природі. Я всякий день на балах. Там у нас і віст уже свій склався: міністр закордонних справ, французький посланик, англійський, німецький посланик і я. І вже так утомишся, граючи, що просто ні на що не схоже. Як вибіжиш сходами до себе на четвертий поверх — скажеш тільки кухарці: «На, Маврушко, шинель...» Що ж я брешу — я й забув, що живу в бельетажі. У мене самі сходи коштують... А цікаво заглянути до мене в прихожу, коли я ще не прокинувся: графи та князі товчуться і дзижчать там, як джмелі, тільки й чутно: Ж...Ж...Ж... Іншим разом і міністр... (Городничий та інші боязко встають з своїх стільців). Мені навіть на пакетах пишуть: ваше превосходительство. Одного разу я навіть керував департаментом. І дивно: директор поїхав — куди поїхав, невідомо. Ну, натурально, почались балачки: як, що, кому заступити посаду? Багато з генералів знаходилось охочих та брались, але підійдуть бувало,— ні, мудра річ. Здається, і легко на вигляд, а роздивишся — просто чорт забери! Потім бачать, нема чого робити — до мене. І ту ж хвилину по вулицях кур’єри, кур’єри, кур’єри... можете уявити собі, тридцять п’ять тисяч самих кур’єрів! Яке становище, я питаю? «Іване Олександровичу, ідіть департаментом керувати!» Я скажу вам, трохи зніяковів, вийшов у халаті; хотів одмовитись, але думаю, дійде до царя, ну, та й послужний список теж... «Будь ласка, панове, я приймаю посаду, я приймаю», кажу, «хай так», кажу, «я приймаю, тільки вже в мене: ні-ні-ні! в мене вже ґав не лови! я вже...» І справді бувало, як проходжу через департамент,— просто землетрус, все дрижить і труситься, як лист. (Городничий та інші трусяться від страху; Хлестаков горячиться більше). О! я жартувати не люблю! Я їм усім завдав страху. Мене сама державна рада боїться. Та що, справді? Я такий! я не подивлюсь ні на кого... я кажу всім: «Я сам себе знаю, сам». Я скрізь, скрізь. У палац кожен день їжджу. Мене завтра ж поставлять відразу на фельдмарш... (Підковзується і мало не гепається на підлогу, але його шанобливо підтримують чиновники).

ГОРОДНИЧИЙ (підходячи і трусячись усім тілом, силкується вимовити). А ва-ва-ва... ва...

ХЛЕСТАКОВ (швидким уривчастим голосом). Що таке?

ГОРОДНИЧИЙ. А ва-ва-ва... ва...

ХЛЕСТАКОВ (таким самим голосом). Не розберу нічого, все дурниці.

ГОРОДНИЧИЙ. Ва-ва-ва... шество, превосходительство, чи не накажете відпочити?.. от і кімната, і все, що треба.

ХЛЕСТАКОВ. Дурниці — відпочити. Будь ласка, я ладен відпочити. Сніданок у вас, панове, добрий... я задоволений, я задоволений. (З декламацією). Лабардан! лабардан! (Входить до бокової кімнати, за ним городничий).

Ява VII

Ті самі, крім Хлестакова і городничого.

БОБЧИНСЬКИЙ (до Добчинського). Ось це, Петре Івановичу, людина! Ось воно, що значить людина! Скільки живу, не був у присутності такої важної персони, мало не вмер від страху. Як ви думаєте, Петре Івановичу, хто він такий, міркуючи щодо чину?

ДОБЧИНСЬКИЙ. Я думаю, мало не генерал.

БОБЧИНСЬКИЙ. А я так думаю, що генерал і підметки його не вартий; а якщо генерал, то хіба що сам генералісимус. Чули: державну ото раду як притиснув? Ходімо, розкажемо скоріш Амосові Федоровичу та Коробкіну. Прощайте, Анна Андріївно!

ДОБЧИНСЬКИЙ. Прощайте, кумонько. (Обидва виходять).

А р т е м і й  Ф и л и п о в и ч (до Луки Лукича). Страшно навіть; а чого, і сам не знаєш. А ми навіть і не в мундирі. Ну, що, як проспиться, та до Петербурга махне донесення? (Виходить у задумі разом із доглядачем шкіл, сказавши): Прощайте, пані!

Ява VIII

Анна Андріївна і Марія Антонівна.

АННА АНДРІЇВНА. Ой, який приємний!

МАРІЯ АНДРІЇВНА. Ах, красунчик!

АННА АНДРІЇВНА. Але яке делікатне поводження! зразу можна побачити столичну штучку. Вітання і все не таке... Ох, як гарно! Я страх люблю таких юнаків! Я, просто, в нестямі. Я, одначе ж, йому дуже сподобалась: я помітила — все на мене поглядав.

МАРІЯ АНДРІЇВНА. Ах, мамуню, він на мене дивився!

АННА АНДРІЇВНА. Будь ласка, з своїми дурницями далі собі! Це тут зовсім недоречно.

МАРІЯ АНДРІЇВНА. Ні, мамуню, справді!

АННА АНДРІЇВНА. Ну, от! боже борони, щоб не посперечатись! не можна та й годі! Де йому дивитись на тебе? І з якої речі йому дивитись на тебе?

МАРІЯ АНДРІЇВНА. Справді, мамуню, все дивився. І як почав говорити про літературу, то глянув на мене, і потім, коли розповідав, як грав у віст з посланиками, то і тоді подивився на мене.

АННА АНДРІЇВНА. Ну, може, один який-небудь раз, та й то вже так, аби тільки. «А», каже собі: «дай уже подивлюсь на неї!»

Ява ІХ

Ті самі й Городничий.

ГОРОДНИЧИЙ (увіходить навшпиньки). Чш... ш!

АННА АНДРІЇВНА. Що?

ГОРОДНИЧИЙ. І не радий, що напоїв. Ну, що, як хоч одна половина з того, що він говорив, правда? (Задумується). Та як же й не бути правді? Підгулявши, людина все виносить наверх: що на серці, те й на язиці. Звісно, прибрехнув трохи; але ж, не прибрехавши, не мовиться ніяка мова. З міністрами грає і в палац їздить... Так от, справді, чим більше думаєш... чорт його знає, не знаєш, що й робиться в голові; просто, начебто або стоїш на якій-небудь дзвіниці, або тебе хочуть повісити.

АННА АНДРІЇВНА. А я ніякого зовсім не відчувала побоювання; я просто бачила в ньому освічену, світську, вищого тону людину, а до чинів його мені й діла нема.

ГОРОДНИЧИЙ. Ну, вже ви — жінки! Всьому кінець, одного цього слова досить. Вам усе — финтирлюшки. Враз бевкнуть ні з того ні з сього слівце. Вас пошмагають, та й тільки, а чоловіка й поминай, як звали. Ти, серце моє, поводилася з ним так вільно, начебто з яким-небудь Добчинським.

АННА АНДРІЇВНА. Про це я вже раджу вам не турбуватись. Ми дещо знаємо таке... (Поглядає на дочку).

ГОРОДНИЧИЙ (сам). Ну, вже з вами говорити!.. Отака, справді, оказія! Досі не можу опам’ятатися від страху. (Одчиняє двері і говорить у двері). Мишко! поклич квартальних, Свистунова і Держиморду; вони тут недалеко де-небудь за ворітьми. (Після невеличкої мовчанки). Дивно все завелось тепер на світі: хоч би народ ото був показний, а то худенький, тоненький — як його взнаєш, хто він? Ще військовий все-таки показує з себе, а як одягне фрачинку — ну, достоту муха з підрізаними крильми. Але ж довго кріпився тоді в трактирі, загинав такі алегорії та екивоки, що, здається, вік би не добився пуття. Аж от, нарешті, і піддався. Та ще наговорив більше, ніж треба. Видно, що людина молода.

Ява X

Ті самі та Осип. Всі біжать до нього назустріч, киваючи пальцями.

АННА АНДРІЇВНА. Ходи сюди, любий мій!

ГОРОДНИЧИЙ. Чш... що? що? спить?

О с и п. Ні ще, трохи потягується.

АННА АНДРІЇВНА. Послухай, як тебе звуть?

О с и п. Осип, пані.

ГОРОДНИЧИЙ (до жінки й дочки). Годі, годі вам! (До Осипа). Ну, що, друже, тебе нагодували добре?

О с и п. Нагодували, красно дякую; добре нагодували.

АННА АНДРІЇВНА. Ну, що, скажи: до твого пана занадто, я думаю, багато їздить графів і князів ?

О с и п (набік). А що казати? Коли тепер нагодували добре, значить, потім ще краще нагодують. (Вголос). А так, бувають і графи.

МАРІЯ АНДРІЇВНА. Серденько Осипе, який твій пан гарненький!

АННА АНДРІЇВНА. А що, скажи, будь ласка, Осипе, як він...

ГОРОДНИЧИЙ. Та облиште, будь ласка! Ви отакою пустою мовою тільки мені заважаєте. Ну, що, друже?

АННА АНДРІЇВНА. А чин який на твоєму панові?

О с и п. Чин звичайно який.

ГОРОДНИЧИЙ. Ох, боже мій, ви все із своїми дурними розпитуваннями! не дасте й слова поговорити про діло. Ну, що, друже, як твій пан?.. строгий? Любить отак пробирати, чи ні?

О с и п. А так, порядок любить. Йому вже щоб усе було справне.

ГОРОДНИЧИЙ. А мені дуже подобається твоє обличчя. Друже, ти напевно хороша людина. Ну, що...

АННА АНДРІЇВНА. Послухай, Осипе, а як пан твій там, у мундирі ходить?..

ГОРОДНИЧИЙ. Та годі вам, справді, торохтійки які! Тут потрібна річ: ходить про життя людини... (До Осипа). Ну, що, друже, справді, мені ти дуже подобаєшся. В дорозі не заважає, знаєш, чайку випити зайву скляночку,— воно тепер холоднувато,— то ось тобі пара карбованчиків на чай.

О с и п (беручи гроші). А, красно дякую, пане! Дай боже вам усякого здоров’я! бідна людина, помогли їй.

ГОРОДНИЧИЙ. Гаразд, гаразд, я й сам радий. А що, друже...

АННА АНДРІЇВНА. Послухай, Осипе, а які очі найбільше подобаються твоєму панові?..

МАРІЯ АНДРІЇВНА. Осипе, серденько! який миленький носик у твого пана!

ГОРОДНИЧИЙ. Та заждіть, дайте мені... (До Осипа). А що, друже, скажи, будь ласка: на що більше пан твій звертає увагу, тобто, що йому в дорозі більше подобається?

О с и п. Любить він, зважаючи, що як доведеться. Найбільше любить, щоб його пригостили добре, частування щоб було хороше.

ГОРОДНИЧИЙ. Хороше?

О с и п. А так, хороше. От уже на що я, кріпосна людина, а й то дивиться, щоб і мені було добре. Їй-богу. Бувало заїдемо куди-небудь: «Що, Осипе, добре тебе почастували?» — «Погано, ваше внсокоблагородіє.» — «Е», каже, «це, Осипе, негарний хазяїн. Ти», каже, «нагадай мені, як приїду». — «А», думаю собі (махнувши рукою), «бог з ним! я людина проста».

ГОРОДНИЧИЙ. Добре, добре, до діла ти говориш. Там я тобі дав на чай, то ось ще поверх того на бублики.

ОСИП. За що даруєте, ваше високоблагородіє? (Ховає гроші). Хіба вже вип’ю за ваше здоров’я.

АННА АНДРІЇВНА. Приходь, Осипе, до мене, теж одержиш.

МАРІЯ АНДРІЇВНА. Осипе, серденько, поцілуй свого пана! (Чути з другої кімнати невеликий кашель Хлестакова.)

ГОРОДНИЧИЙ. Чш! (Підводиться навшпиньки. Вся сцена півголосом). Боже вас борони гомоніти. Ідіть собі! годі вже вам...

АННА АНДРІЇВНА. Ходімо, Машенько! я тобі скажу, що я помітила в гостя таке, що нам удвох тільки можна сказати.

ГОРОДНИЧИЙ. О, вже там наговорять! Я думаю, піди тільки та послухай — і вуха потім заткнеш. (Звертаючись до Осипа). Ну, друже...

Ява XI

Ті самі, Держиморда і Свистунов.

ГОРОДНИЧИЙ. Чш! ото які косолапі ведмеді стукають чобітьми. Так і преться, начебто сорок пудів скидає хто-небудь з воза! Де вас чорт носить?

ДЕРЖИМОРДА. Був за наказом...

ГОРОДНИЧИЙ. Чш! (Затуляє йому рота). Ото як каркнула ворона! (Передражнює його). Був за наказом! Як з бочки, так гарчить (До Осипа). Ну, друже, ти біжи, готуй там, що треба для пана. Все, що тільки є в домі, вимагай. (Осип пішов). А ви — стійте на ґанку і ні з місця! І нікого не пускати в дім стороннього, особливо купців! Якщо хоч одного з них впустите, то... Тільки побачите, що йде хто-небудь із просьбою, а хоч і не з просьбою, але схожий на таку людину, що хоче подати на мене просьбу, в шию так просто і штовхайте! так його! гарненько! (Показує ногою). Чуєте? Чш... чш... (Виходить навшпиньки слідом за квартальними).

Дія четверта

Та сама кімната в домі городничого.

Ява І

Входять обережно, майже навшпиньки: Амос Федорович, Артемій Филипович, поштмейстер Лука Лукич, Добчинський і Бобчинський у повному параді і мундирах. Вся сцена відбувається півголосом.

А м о с  Ф е д о р о в и ч (шикує всіх півколом). Бога ради, панове, швидше кружка, та більше порядку. Бог з ним: і до палацу їздить, і державну раду картає! Шикуйтесь на військову ногу, неодмінно на військову ногу! Ви, Петре Івановичу, забіжіть з того боку, а ви, Петре Івановичу, станьте ось тут. (Обидва Петри Івановичі забігають навшпиньки).

А р т е м і й  Ф и л и п о в и ч. Воля ваша, Амосе Федоровичу, нам слід би дещо зробити.

А м о с  Ф е д о р о в и ч. А що саме?

А р т е м і й  Ф и л и п о в и ч. Ну, відомо, що.

А м о с  Ф е д о р о в и ч. Підсунути?

А р т е м і й  Ф и л и п о в и ч. Ну, так, хоч би й підсунути.

А м о с  Ф е д о р о в и ч. Небезпечно, чорт забери! розкричиться: державна особа. А хіба у вигляді дару з боку дворянства на який-небудь пам’ятник?

П о ш т м е й с т е р. Або ж: «ось, мовляв, прийшли поштою гроші, невідомо кому належні».

А р т е м і й  Ф и л и п о в и ч. Глядіть, щоб він вас поштою не вирядив куди-небудь далі. Слухайте: ці справи не так робляться у впорядкованій державі. Чого нас тут цілий ескадрон? Знайомитися треба поодинці, та при чотирьох очах і теє... як там слід — щоб і вуха не чули. Ось як у суспільстві благопоряднім робиться. Ну, ось ви, Амосе Федоровичу, перший і почніть.

А м о с  Ф е д о р о в и ч. То краще ж ви: у вашій установі високий відвідувач ужив хліба.

А р т е м і й  Ф и л и п о в и ч. То вже краще Луці Лукичу, як просвітителеві юнацтва.

Л у к а  Л у к и ч. Не можу, не можу, панове! Я, скажу вам, так вихований, що коли заговорить до мене на один чин хто-небудь вищий, то в мене просто і душі нема, і язик, як у болото, загруз. Ні, панове, увільніть, справді, увільніть!

А р т е м і й  Ф и л и п о в и ч. Так, Амосе Федоровичу, крім вас, нема кому. У вас, що слово, то й Цицерон з язика злетів.

А м о с  Ф е д о р о в и ч. Що ви? що ви: Цицерон. Дивіться, що видумали! Що іншим разом захопишся, говорячи про домашніх собак, чи про хорта...

В с і (чіпляються до нього). Ні, ви не тільки про собак, ви й про стовпотворіння... Ні, Амосе Федоровичу, не покидайте нас, будьте батьком нашим! Ні, Амосе Федоровичу!

А м о с  Ф е д о р о в и ч. Одчепіться, панове! (В цей час чути кроки й відкашлювання в кімнаті Хлестакова. Всі поспішають один поперед одного до дверей, товпляться і намагаються вийти, що відбувається не без того, щоб не притиснути декого. Лунають півголосом вигуки):

Г о л о с  Б о б ч и н с ь к о г о. Ой! Петре Івановичу! Петре Івановичу, наступили на ногу!

Г о л о с  З е м л я н и к и. Пустіть, панове, хоч душу на покаяння — зовсім притиснули!

(Вихоплюється кілька вигуків: «Ай! Ай!» Нарешті всі виштовхуються, і кімната залишається порожня).

Ява II

ХЛЕСТАКОВ (сам, виходить із заспаними очима). Я, здається, хропнув як слід. Звідки вони набрали таких тюфяків та перин? аж спітнів. Здається, вони вчора мені підсунули чогось за сніданком, в голові досі стукає. Тут, як я бачу, можна з приємністю перебути час. Я люблю привітність, і мені, по правді, більше подобається, якщо мені догоджають від щирого серця, а не те, щоб з інтересу. А дочка городничого дуже непогана, та й матінка така, що ще можна б... Ні, я не знаю, а мені, справді, подобається таке життя.

Ява III

Хлестаков і суддя.

С у д д я (входячи і спиняючись, про себе). Боже, боже! винеси щасливо; так ось коліна й ламає. (Вголос, витягшись і притримуючи рукою шпагу). Маю честь рекомендуватися: суддя тутешнього повітового суду, колезький асесор Ляпкін-Тяпкін.

ХЛЕСТАКОВ. Прошу сідати. То ви тут суддя?

С у д д я. З 816-го був обраний на триріччя з волі дворянства і перебував на посаді до цього часу.

ХЛЕСТАКОВ. А вигідно, одначе ж, бути суддею?

С у д д я. За три триріччя представлений до Володимира 4-го ступеня за ухвалою з боку начальства. (Набік). А гроші в кулаці, та кулак ото весь в огні.

ХЛЕСТАКОВ. А мені подобається Володимир. От Анна 3-го ступеня вже не так.

С у д д я (висуваючи потроху вперед стиснутий кулак. Набік). Господи боже! не знаю, де сиджу, наче шпилька під тобою.

ХЛЕСТАКОВ. Що то у вас в руці?

А м о с  Ф е д о р о в и ч (розгубившись і впускаючи на підлогу асигнації). Нічого.

ХЛЕСТАКОВ. Як нічого? Я бачу, гроші впали?

А м о с  Ф е д о р о в и ч (тремтячи всім тілом). Але ж ні. (Набік). О боже! от уже я й під судом! і візка підвезли схопити мене!

ХЛЕСТАКОВ (підіймаючи). Так, це гроші.

А м о с  Ф е д о р о в и ч (набік). Ну, всьому кінець — пропав! пропав!

ХЛЕСТАКОВ. А знаєте що? дайте їх мені позичково.

А м о с  Ф е д о р о в и ч (поквапливо). Аякже, якже... з великою охотою. (Набік). Ну, сміливіше, сміливіше! Вивозь, пресвята мати!

ХЛЕСТАКОВ. Я, знаєте, в дорозі витратився: те та се... А втім, я вам із села зараз їх пришлю.

А м о с  Ф е д о р о в и ч. Даруйте, як можна! і без того, це така честь... Звісно, слабкими моїми силами, ретельністю і щирістю до начальства... постараюся заслужити... (Підводиться з стільця. Виструнчившись і руки по швах). Не смію більше непокоїти своєю присутністю. Не буде ніякого наказу?

ХЛЕСТАКОВ. Якого наказу?

А м о с  Ф е д о р о в и ч. Я розумію, чи не дасте якого наказу тутешньому повітовому судові?

ХЛЕСТАКОВ. Навіщо ж? Адже мені ніякої нема тепер у ньому потреби; ні, нічого. Щиро дякую.

А м о с  Ф е д о р о в и ч (вклоняючись і йдучи, набік). Ну, місто наше!

ХЛЕСТАКОВ (коли він пішов). Суддя — хороша людина!

Ява IV

Хлестаков і Поштмейстер.

П о ш т м е й с т е р (входить, виструнчившись, у мундирі, притримуючи шпагу). Маю честь рекомендуватися: поштмейстер, надвірний совітник Шпекін.

ХЛЕСТАКОВ. А, ласкаво прошу! Я дуже люблю приємне товариство. Сідайте. Адже ви тут завжди живете?

П о ш т м е й с т е р. Так, завжди.

ХЛЕСТАКОВ. А мені подобається тутешнє місто. Звісно, не так людно — ну, що ж? Адже це не столиця. Чи ж не правда, адже це не столиця?

П о ш т м е й с т е р. Цілковита правда.

ХЛЕСТАКОВ. Адже то тільки в столиці бонтон[11] і нема провінціальних бевзів. Як ваша думка, чи не так?

П о ш т м е й с т е р. А так. (Набік). А він, одначе ж, нітрохи не гордий: про все розпитує.

ХЛЕСТАКОВ. Але ж, одначе, признайтесь, адже і в маленькому місті можна прожити щасливо?

П о ш т м е й с т е р. А так.

ХЛЕСТАКОВ. На мою думку, що треба? Треба тільки, щоб тебе поважали, любили щиро — чи не правда?

П о ш т м е й с т е р. Цілком справедливо.

ХЛЕСТАКОВ. Я, скажу вам, радий, що ви однієї думки зо мною. Мене, звісно, назвуть диваком, але вже в мене такий характер. (Дивлячись в очі йому, говорить про себе). А попрошу-но я в цього поштмейстера позичково. (Вголос). Яка химерна зо мною пригода: в дорозі зовсім витратився. Чи не можете ви мені дати триста карбованців позичково?

П о ш т м е й с т е р. Чому ж? матиму за найбільше щастя. Ось, прошу вас. Від серця готовий служити.

ХЛЕСТАКОВ. Дуже вдячний. А я, скажу вам, смерть не люблю відмовляти собі в дорозі, та й навіщо? Чи не так?

П о ш т м е й с т е р. А так. (Встає, виструнчується і притримує шпагу). Не сміючи далі непокоїти своєю присутністю... Чи не буде якого зауваження в галузі поштового управління?.

ХЛЕСТАКОВ. Ні, нічого.

(Поштмейстер уклоняється і виходить).

ХЛЕСТАКОВ (розкурюючи сигарку). Поштмейстер, мені здається, теж дуже хороша людина; принаймні послужливий. Я люблю таких людей.

Ява V

Хлестаков і Лука Лукич, якого майже виштовхують з дверей.
Позад нього чути майже вголос: «Чого боїшся?»

Л у к а  Л у к и ч (виструнчуючись не без трепету і придержуючи шпагу). Маю честь рекомендуватися: доглядач шкіл, титулярний совітник Хлопов.

ХЛЕСТАКОВ. А, ласкаво прошу! Сідайте, сідайте! Чи не хочете сигарки? (Подає йому сигарку).

Л у к а  Л у к и ч (про себе, в нерішучості). От тобі й на! Цього вже ніяк не гадав. Брати чи не брати?

ХЛЕСТАКОВ. Візьміть, візьміть; це пристойна сигарка! Звісно, не те, що в Петербурзі. Там, батечку, я курив сигарочки по двадцять п’ять карбованців сотенька — просто ручки собі потім поцілуєш, як викуриш. Ось вогонь, закуріть. (Подає йому свічку).

Л у к а  Л у к и ч (пробує закурити і весь тремтить).

ХЛЕСТАКОВ. Та не з того кінця!

Л у к а  Л у к и ч (з переляку впустив сигару, плюнув і, махнувши рукою, про себе). Чорт забери, все! занапастила проклята лякливість.

ХЛЕСТАКОВ. Ви, як бачу, не охочі до сигарок. А я, скажу вам, це моя схильність. От іще щодо жіночої статі, ніяк не можу бути байдужим. Як ви? Які вам більше подобаються — брюнетки чи блондинки?

Л у к а  Л у к и ч. ілком не розуміючи, що сказати).

ХЛЕСТАКОВ. Ні, скажіть одверто: брюнетки чи блондинки?

Л у к а  Л у к и ч. Не смію знати.

ХЛЕСТАКОВ. Ні, ні, не одговорюйтесь! Мені хочеться знати неодмінно ваш смак.

Л у к а  Л у к и ч. Насмілюсь доповісти... (Набік). Ну, і сам не знаю, що кажу!

ХЛЕСТАКОВ. А! а! не хочете сказати. Певно, вже яка-небудь брюнетка зачепила вас маленьким гачком. Признайтесь, зачепила?

Л у к а  Л у к и ч мовчить.

ХЛЕСТАКОВ. А! а! почервоніли! Бачите! бачите! Чого ж ви не говорите?

Л у к а  Л у к и ч. Оторопів, ваше бла... преос... сіят... (Набік). Продав, проклятий язик, продав!

ХЛЕСТАКОВ. Оторопіли? А в моїх очах, справді, є щось таке, що примушує торопіти. Принаймні я знаю, що жодна жінка не може їх витримати, чи не так?

Л у к а  Л у к и ч. А так.

ХЛЕСТАКОВ. От зо мною предивний випадок: у дорозі зовсім витратився. Чи не можете ви мені дати триста карбованців позичково?

Л у к а  Л у к и ч (хапаючись за кишені, сам до себе). От тобі штука, якщо нема! Є! Є! (Виймає і подає, тремтячи, асигнації).

ХЛЕСТАКОВ. Щиро дякую.

Л у к а  Л у к и ч (виструнчуючись і притримуючи шпагу). Не смію довше непокоїти присутністю...

ХЛЕСТАКОВ. Прощайте.

Л у к а  Л у к и ч (летить геть майже бігом і каже набік). Ну, хвалити бога! а може, не загляне в класи!

Ява VI

Хлестаков і Артемій Филипович, виструнчившись і придержуючи шпагу.

А р т е м і й  Ф и л и п о в и ч. Маю честь рекомендуватися: попечитель богоугодних закладів, надворний совітник Земляника.

ХЛЕСТАКОВ. Здрастуйте, прошу ласкаво сідати.

А р т е м і й  Ф и л и п о в и ч. Мав честь супроводжувати вас і вітати особисто у довірених мойому доглядові богоугодних закладах.

ХЛЕСТАКОВ. А, так! пам’ятаю. Ви дуже добре почастували сніданком.

А р т е м і й  Ф и л и п о в и ч. Радий старатись на службу вітчизні.

ХЛЕСТАКОВ. Я,— признаюсь, це моя пристрасть,— люблю хорошу кухню. Скажіть, будь ласка, мені здається, начебто вчора ви були трохи нижчі на зріст, чи не правда?

А р т е м і й  Ф и л и п о в и ч. Дуже можливо. (Помовчавши). Можу сказати, що не шкодую нічого і ревно виконую службу. рисувається ближче із своїм стільцем і каже півголосом). Ось тутешній поштмейстер зовсім нічого не робить; всі справи зовсім занедбані: посилки затримуються... будьте ласкаві самі навмисно дізнатися. Суддя теж, який тільки що був перед моїм приходом, їздить тільки на зайців, в урядових приміщеннях держить собак, і поводження, якщо признатися перед вами,— звісно, на користь вітчизні, я повинен це зробити, хоч він мені рідня і приятель,— поводження найнепохвальнішого. Тут є один поміщик Добчинський, якого ви зволили бачити, і як тільки цей Добчинський куди-небудь вийде з дому, то він там уже й сидить у жінки його, я присягнути можу... І навмисно подивіться на дітей: ні одне з них не схоже на Добчинського, а всі, навіть дівчинка маленька, наче викапаний суддя.

ХЛЕСТАКОВ. Скажіть, будь ласка! а я ніяк цього не думав.

А р т е м і й  Ф и л и п о в и ч. От і доглядач тутешньої школи... Я не знаю, як могло начальство довірити йому таку посаду; він гірше, ніж якобінець[12], і такі подає юнацтву неблагонадійні правила, що й висловити важко. Чи не скажете, я все це викладу на папері?

ХЛЕСТАКОВ. Добре, хоч на папері. Мені дуже буде приємно. Я, знаєте, люблю отак під нудний час прочитати що-небудь цікаве... Як ваше прізвище? я все забуваю.

А р т е м і й  Ф и л и п о в и ч. Земляника.

ХЛЕСТАКОВ. А, так. Земляника. І що ж, скажіть, будь ласка, є у вас дітки?

А р т е м і й  Ф и л и п о в и ч. Якже! п’ятеро; двоє вже дорослих.

ХЛЕСТАКОВ. Скажіть, дорослих! А як вони... як вони отеє?..

А р т е м і й  Ф и л и п о в и ч. Тобто, чи не зволите питати, як їх звуть?

ХЛЕСТАКОВ. Так, як їх звуть?

А р т е м і й  Ф и л и п о в и ч. Микола, Іван, Єлизавета, Марія і Перепетуя.

ХЛЕСТАКОВ. Це добре.

А р т е м і й  Ф и л и п о в и ч. Не сміючи непокоїти своєю присутністю, відбирати час, визначений на священні обов’язки... (Вклоняється, щоб піти).

ХЛЕСТАКОВ (проводячи). Ні, нічого. Це все дуже смішно, що ви говорили. Будь ласка, і іншим також часом... Я це дуже люблю. (Повертається і, одчинивши двері, кричить услід йому). Гей, ви! як вас? я все забуваю, як ваше ім’я й по-батькові.

А р т е м і й  Ф и л и п о в и ч. Артемій Филипович.

ХЛЕСТАКОВ. Зробіть ласку, Артемію Филиповичу, зо мною химерний випадок: у дорозі зовсім витратився. Чи нема у вас грошей позичково — карбованців з чотириста?

А р т е м і й  Ф и л и п о в и ч. Є.

ХЛЕСТАКОВ. Скажіть, як до речі. Щиро вам дякую.

Ява VII

Хлестаков, Бобчинський і Добчинський.

БОБЧИНСЬКИЙ. Маю честь рекомендуватися, житель тутешнього міста, Петро Іванів син Бобчинський.

ДОБЧИНСЬКИЙ. Поміщик Петро Іванів син Добчинський.

ХЛЕСТАКОВ. А, та я вже вас бачив. Ви, здається, тоді впали? Що, як ваш ніс?

БОБЧИНСЬКИЙ. Хвалити бога! не звольте турбуватися: присох, тепер зовсім присох.

ХЛЕСТАКОВ. Добре, що присох. Я радий... (Враз і уривчасто). Грошей нема у вас?

ДОБЧИНСЬКИЙ. Грошей? як грошей?

ХЛЕСТАКОВ. Позичити карбованців з тисячу.

БОБЧИНСЬКИЙ. Такої суми, їй-богу, нема. А чи нема у вас, Петре Івановичу?

ДОБЧИНСЬКИЙ. При мені нема, бо гроші мої, якщо зволите знати, покладені в приказ громадської опіки[13].

ХЛЕСТАКОВ. Та хай, якщо тисячі нема, то карбованців сто.

БОБЧИНСЬКИЙ (нишпорячи по кишенях). У вас, Петре Івановичу, нема сто карбованців? У мене тільки сорок асигнаціями.

ДОБЧИНСЬКИЙ (дивлячись у гаманець). Двадцять п’ять карбованців тільки.

БОБЧИНСЬКИЙ. Та ви пошукайте краще, Петре Івановичу! У вас там, я знаю, в кишені з правого боку дірка, то в дірку ото, певно, як-небудь запали.

ДОБЧИНСЬКИЙ. Ні, справді, і в дірці нема.

ХЛЕСТАКОВ. Ну, однаково. Я ж тільки так. Добре, хай буде шістдесят п’ять карбованців... це однаково. (Бере гроші).

ДОБЧИНСЬКИЙ. Я насмілюсь попросити вас щодо одної дуже делікатної речі.

ХЛЕСТАКОВ. А що це?

ДОБЧИНСЬКИЙ. Діло дуже делікатної суті: старший син мій, народжений, звольте бачити, в мене ще до шлюбу...

Х л е с т а ко в. Хіба.

ДОБЧИНСЬКИЙ. Тобто, воно так тільки говориться, а він народжений в мене зовсім так само, як би і в шлюбі, і все це, як слід, я завершив потім законними узами одруження. То я, звольте бачити, хочу, щоб він тепер уже був зовсім, тобто, законним моїм сином і звався б так, як я: Добчинський.

ХЛЕСТАКОВ. Добре, хай зветься, це можна.

ДОБЧИНСЬКИЙ. Я б і не турбував вас, та жаль щодо здібностей. Хлопчина отакий... великі надії подає: напам’ять вірші всякі розповість і, якщо десь запопаде ножик, зараз зробить маленькі дрожечки так майстерно, як фокусник. От і Петро Іванович знає.

БОБЧИНСЬКИЙ. А так, великі здібності має.

ХЛЕСТАКОВ. Добре, добре! Я про це подбаю, я буду говорити... я сподіваюсь... усе це буде зроблено, так, так... (Звертаючись до Бобчинського). Чи не маєте й ви чого-небудь сказати мені?

БОБЧИНСЬКИЙ. Якже, маю найуклінніше прохання.

ХЛЕСТАКОВ. А що, про що?

БОБЧИНСЬКИЙ. Я прошу вас ласкаво, як поїдете до Петербурга, скажіть усім там вельможам різним: сенаторам і адміралам, що от, ваше сіятельство, чи превосходительство, живе в он такому місті Петро Іванович Бобчинський.

ХЛЕСТАКОВ. Дуже добре.

ДОБЧИНСЬКИЙ. Вибачте, що так натрудили вас своєю присутністю.

БОБЧИНСЬКИЙ. Вибачте, що так натрудили вас своєю присутністю.

ХЛЕСТАКОВ. Нічого, нічого! Мені дуже приємно. (Випроваджує їх).

[1] Фриштик — сніданок.

[2] Шантрет — шатен.

[3] Свіжопросолена тріска.

[4] Забастувати — при грі в банк — не збільшувати ставки. Гнути від трьох ріжків — збільшувати ставку втроє.

[5] Подорож.

[6] Розумієте.

[7] «Одруження Фігаро» — комедія французького письменника Бомарше; «Норма» — опера італійського композитора Белліні; Барон Брамбеус — псевдонім російського письменника О. І. Сенковського, редактора журналу «Библиотека для чтения»; «Фрегат Надія» — твір російського письменника О. О. Бестужева-Марлінського (1797–1837); «Московський телеграф» — журнал, що його видавав М. О. Полєвой з 1825 по 1834 рік, коли цей журнал був закритий за ліберальний напрямок.

[8] Натяк на О. І. Сенковського. який завжди виправляв, часто до невпізнання статті, що надходили до «Библиотеки для чтения», видаваної книготоргівцем О. Ф. Смірдіним.

[9] Привласнення чужої літературної праці цілком або частково (плагіаторство) — явище поширене в літературних колах 30-х років XIX століття. Літературні спекулянти привласнювали заголовки романів Загоскіна, повістей Марлінського та інших авторів.

[10] В 30-х роках XIX століття гастрономи виписували закордонні консерви; серед них був суп з черепах, заготовлений в Ост-Індії, та обіди, виготовлені в Парижі. Консерви були тоді дуже рідкою річчю, бо Микола І заборонив привозити їх до Росії.

[11] Бонтон — хороший, пристойний тон.

[12] Якобінець — член крайньої лівої політичної партії в епоху французької революції 1789 р.

[13] Прикази громадської опіки — установи в кожній губернії що відали справами благодійності: для збільшення коштів прикази провадили позичкові й ощадні операції.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up