Тарас Бульба (сторінка 2)

Скоро обидва молоді козаки здобули собі добре ім’я в козаків. Часто разом з іншими товаришами куреня, а інколи й з усім куренем та з сусідніми куренями виступали вони в степи на полювання незліченної сили всіх різноманітних степових птахів, оленів і кіз, або ж виходили на озера, річки і протоки, приділені за жеребком кожному куреневі, закидати неводи й сіті і тягти багаті тоні на харч всьому своєму куреневі. Хоч і не було тут науки, на якій випробується козак, але вони вже стали помітними серед інших молодих щирою відвагою та тим, що їм щастило у всьому. Метко і влучно стріляли в ціль, перепливали Дніпро проти течії — справа, за яку новака приймали урочисто в козацькі кола. Але старий Тарас готував іншу для них діяльність. Йому не до душі було таке гуляще життя — справжнього діла хотів він. Він усе придумував, як би підняти Січ на відважну справу, де можна було б розгулятися, як слід лицареві; нарешті, одного дня прийшов до кошового й сказав йому просто:

«Що, кошовий, час би погуляти запорожцям?»

«Нема де погуляти», відказав кошовий, вийнявши з рота маленьку люльку й сплюнувши набік.

«Як то нема де? Можна піти в Туреччину чи на Татарву».

«Не можна ні в Туреччину, ні в Татарву», відказав кошовий, узявши знов спокійно в рот свою люльку.

«Як не можна?»

«Так. Ми обіцяли султанові мир».

«Та він же бусурмен: і бог і святе письмо велять бити бусурменів».

«Не маємо права. Коли б не присягали ще нашою вірою, то, може, й можна було б, а тепер ні, не можна».

«Як не можна? Як же ти кажеш: не маємо права? Ось у мене двоє синів, обидва молоді хлопці. Ще й разу ні той, ні той не був на війні, а ти кажеш — не маємо права; а ти кажеш — не треба йти запорожцям».

«Ну, вже не слід так».

«То, виходить, слід, щоб пропадала марно козацька сила, щоб чоловік загинув, як собака, без доброго діла, щоб ні вітчизні, ні всьому християнству не було від цього ніякої корнеті? То навіщо ж ми живемо, на якого біса ми живемо, розтлумач ти мені, навіщо ми живемо?»

Кошовий не дав відповіді на це запитання. То був упертий козак. Він трохи помовчав, і потім сказав: «а війні все-таки не бути».

«То не бути війні?» спитав знову Тарас.

«Ні».

«То вже й думати про це годі?»

«І думати про це годі».

«Стривай же ти, чортів жмикрут!» сказав собі Бульба: «Ти в мене знатимеш!» і поклав тут-таки помститися кошовому.

Змовившись з тим та другим, урядив він усім пиятику, і підпилі козаки скількись чоловіка рушили просто на майдан, де стояли прив’язані до стовпа літаври, у які звичайно скликали на раду. Не знайшовши палиць, що переховувались завжди в довбуша, схопили вони по поліну в руки і давай калатати ними. На вибивання перш за всіх прибіг довбуш, високий чоловік з одним тільки оком, незважаючи, однак, на те, страшенно заспаним.

«Хто сміє бити в літаври?» закричав він.

«Цить! бери свої палиці та й бий, коли тобі велять!» відповіли підпилі старшини.

Довбуш ту ж мить витяг з кишені палиці, які він узяв з собою, дуже добре знаючи кінець таких пригод. Літаври гримнули — і незабаром на майдан, як джмелі, стали збиратися чорні купи запорожців. Всі зібралися в коло, і після третього вибивання показалися нарешті старшини: кошовий з палицею в руці, ознакою його гідності, суддя з військовою печаткою, писар з каламарем і осавул з жезлом. Кошовий та старшини скинули шапки й поклонилися на всі боки козакам, що гордо стояли, взявшись руками в боки.

«Що значать ці збори, чого хочете, панове?» сказав кошовий. Лайка га галас не дали йому говорити.

«Клади палицю! клади, чортів сину, цю ж мить палицю! не хочемо тебе більше!» гукали з юрби козаки. Декотрі з тверезих куренів хотіли, як здавалося, опиратись; та курені, і п’яні і тверезі, пішли навкулачки. Крик і галас став загальним.

Кошовий хотів був говорити, але почуваючи, що розлючена, свавільна юрба може за це прибити його на смерть, що завжди майже буває в таких випадках, уклонився низенько, поклав палицю й зник у юрбі.

«Звелите, панове, і нам покласти клейноди?» сказали суддя, писар та осавул і ладналися тут-таки покласти каламар. військову печатку й жезло.

«Ні, ви зоставайтесь», закричали з юрби, «нам треба було тільки прогнати кошового, бо він баба, а нам чоловік потрібен за кошового!»

«Кого ж ви оберете тепер на кошового?» сказали старшини.

«Кукубенка обрати!» кричала частина.

«Не хочемо Кукубенка!» кричала інша: «рано йому: ще молоко на губах не обсохло!»

«Шило нехай буде отаманом!» кричали одні: «Шила посадити за кошового!»

«В спину тобі шило!» лаючись, кричала юрба: «що він за козак, коли прокрався, сучий син, як татарин. До дідька в мішок п’яницю Шила!»

«Бородатого, Бородатого посадимо за кошового!»

«Не хочемо Бородатого! до нечистої матері Бородатого!»

«Кричіть Кирдягу!» шепнув Тарас Бульба декотрим.

«Кирдягу! Кирдягу!» кричала юрба: «Бородатого! Бородатого! Кирдягу! Кирдягу! Шила! До дідька з Шилом! Кирдягу!»

Всі кандидати, почувши названими свої імення, ту ж мить повиходили з юрби, щоб не дати ніякого приводу думати, ніби вони допомагали власною участю своєю на виборах.

«Кирдягу! Кирдягу!» лунало дужче за інші вигуки. «Бородатого!» Заходилися доводити діло кулаками, і Кирдяга переміг.

«Ідіть по Кирдягу!» загукали. Чоловіка з десяток козаків тут-таки вийшли з юрби: деякі з них ледве держалися на ногах,— до такої міри встигли набратися,— і рушили прямо до Кирдяги оповістити йому про його обрання.

Кирдяга, хоч і дуже старий, але розумний козак, давно вже сидів у своєму курені і нібито ні про що й не відав, що діялося. «Що, панове, чого вам треба?» спитав він. «Іди, тебе обрали на кошового».

«Змилуйтесь, панове!» сказав Кирдяга: «де мені бути гідним такої честі і де мені бути кошовим! Та в мене й розуму невистачить справляти таку посаду. Хіба нікого кращого не знайшлося на ціле військо?»

«Іди ж, кажуть тобі!» кричали запорожці. Двоє з них схопили його під руки, і хоч як опинався він ногами, але таки притягли його нарешті на майдан, частуючи лайкою, підштовхуючи ззаду кулаками, стусанами та умовляючи: «Не огинайся ж, чортів сину! приймай же честь, собако, коли тобі дають її!» Таким способом введено було Кирдягу в козацьке коло.

«Що, панове? загукали «а весь народ ті, що привели його: «чи згодні ви, щоб цей козак був у нас за кошового?»

«Всі згодні!» закричала юрба, і від крику довго гриміло все поле.

Один із старшин узяв палицю і підніс її новообраному кошовому. Кирдяга, за звичаєм, ту ж мить відмовився. Старшина підніс удруге: Кирдяга відмовився й вдруге, і потім уже за третім разом узяв палицю. Схвальний крик розлігся по всій юрбі, і знов далеко загуло від козацького крику все поле. Тоді виступило з середини народу четверо найстаріших сивоусих і сивочупринних козаків (занадто старих не було на Січі, бо ніхто з запорожців не вмирав своєю смертю) і, взявши кожен в руки землі, що на той час від недавнього дощу розмокла на болото, поклали її на голову йому. Мокра земля стекла з його голови, потекла по вусах і по щоках і все обличчя замазала йому болотом. Та Кирдяга стояв, не рухаючись з місця, і дякував козакам за виявлену честь.

Таким способом скінчилося галасливе обрання, якому не знати, чи були такі раді інші, як радий був Бульба: цим він помстився старому кошовому; до того ж і Кирдяга був давній його товариш і бував в одних з ним сухопутних і морських походах, поділяючи знегоди й труди бойового життя. Юрба розійшлася тут-таки святкувати обрання, і знялася гульня, якої ще не бачили доти Остап і Андрій. Горілчані шинки були розбиті: мед, горілку й пиво забирали просто без грошей; шинкарі вже раді й тому, що самі залишилися цілі. Вся ніч минула в криках і піснях, що славили подвиги, і місяць, зійшовши, довго ще бачив юрби музик, які проходили по вулицях з бандурами, турбанами, круглими балалайками, та церковних співаків, яких держалн на Січі співати в церкві та величати запорозькі діла. Нарешті хміль і втома почали хилити міцні голови. І видно було, як то там, то в іншім місці падав на землю козак; як товариш, обнявши товариша, розчулившись і навіть заплакавши, валився разом з ним. Там гуртом укладалася ціла купа; там мостився інший, як би найкраще лягти, і лягав просто на дерев’яну колоду. Останній, що був найміцніший, ще виводив якісь недоладні слова; нарешті й того підкосила горілчана сила, повалився й той, і заснула вся Січ.

IV

А другого дня Тарас Бульба вже радився з новим кошовим, як підняти запорожців на яке-небудь діло. Кошовий був розумний і хитрий козак, знав і вздовж і впоперек запорожців, і спочатку сказав був: «не можна, не можна присяги переступити, ніяк не можна», а потім, помовчавши, додав: «нічого, можна; присяги ми не переступимо, а так дещо придумаємо. Нехай тільки збереться народ, та не те, що з мого наказу, а просто своєю охотою. Ви вже знаєте, як це зробити. А ми з старшинами ту ж мить і прибіжимо на майдан, ніби нічого не знаємо».

Не минуло й години після їх розмови, як уже вдарили в літаври. Знайшлися раптом і підпилі і нерозумні козаки. Мільйон козацьких шапок висипав на майдан. Знявся гомін: «хто? навіщо? для якого діла били на збір?» Ніхто не відповідав. Нарешті в тому і в другому кутку стало чути: «От пропадає марно козацька сила: нема війни! От старшини забайбачились упень, позапливали жиром очі! Немає, видно, правди на світі!» Інші козаки слухали спочатку, а тоді н самі стали казати: «а й справді нема ніякої правди на світі!» Старшини, здавалось, були вражені такою мовою. Нарешті кошовий вийшов наперед і сказав: «дозвольте, панове запорожці, слово казати!»

«Кажи!»

«Ось на той кінець тепер мова мовиться, панове добродійство, та ви, може, і самі краще це знаєте, що багато запорожців заборгувалися в шинки жидам і своїм братам стільки, що ніякий біс тепер і віри не йме. Далі знов-таки про те мова мовитиметься, що є багато таких хлопців, які ще і в очі не бачили, що таке війна, тоді як молодому ж козакові, і самі знаєте, панове, без війни не можна бути. Який і запорожець з нього, коли він ще й разу не бив бусурмена?

«Він добре говорить», подумав Бульба.

«Не думайте, проте, панове, щоб я казав це до того, щоб зламати мир; боже борони! я тільки так це кажу; до того ж у нас храм божий, гріх сказати що таке. Ось скільки літ уже, як, з ласки божої, Січ стоїть, а досі не те вже, щоб зокола церква, а навіть образи без ніяких шат; хоч би срібну ризу здогадався хто їм викувати; вони тільки те й дістали, що відписали в заповіті деякі козаки; та й дар той був бідний, бо вони майже пропили ще за життя свого. То я веду цю мову не до того, щоб почати війну з бусурменами: ми обіцяли султанові мир, і нам був би великий гріх, бо ми ж присягали по закону нашому».

«Що він плутає таке?» сказав про себе Бульба.

«То воно бачите, панове, що війни не можна почати: лицарська честь не велить. А за своїм малим розумом ось що я думаю: пустити з човнами самих молодих. Нехай трохи пошарпають береги Натолії[1]. Як гадаєте, панове?»

«Веди, веди всіх!» загукала з усіх боків юрба; «за віру готові наложити головами».

Кошовий злякався; він зовсім не хотів піднімати всього Запорожжя; розірвати мир йому здавалося тут ділом несправедливим.

«Дозвольте, панове, ще одно слово сказати?»

«Годі!» закричали запорожці: «кращого не скажеш».

«Коли так, то хай буде так. Я слуга вашої волі. Це ж річ відома, та і з писання знаємо, що голос народу — голос божий. Вже розумніш того не можна вигадати, що весь народ вигадав. Тільки ось що: вам відомо, панове, що султан не залишить без кари ту втіху, якою потішаться молодці. А ми тимчасом були б напоготові, і сила в нас була б свіжа, і нікого б не побоялись. А як підемо всі, то й татарва може напасти — вони турецькі собаки, в очі не кинуться і до господаря в хату не насміляться прийти, а ззаду вкусять за п’яти, та й боляче вкусять. Та як уже пішло на те, щоб казати правду, то в нас і човнів нема такого запасу, та й пороху не намелено стільки, щоб можна було всім рушати. А я, чого ж, я радий; я слуга вашої волі».

Хитрий отаман замовк. Купи почали перемовлятися, курінні отамани радитися; п’яних, на щастя, було небагато, і тому вирішили послухати розумної ради.

В той же час рушило кілька чоловіка на той берег Дніпра до військової скарбниці, де, в неприступних схованках під водою та в комишах, зберігалася військова казна і частина здобутої у ворога зброї. Інші всі кинулися до човнів оглядати їх та споряджати в дорогу. Вмить юрба народу вкрила берег. Кілька теслярів прийшли з сокирами в руках. Старі, загорілі, широкоплечі, міцноногі запорожці, з сивиною у вусах і чорновусі, підкачавши шаровари, стояли по коліна у воді й стягали човни міцним канатом з берега. Інші тягали готові сухі колоди і всяке дерево. Там обшивали дошками човен; там, повернувши його догори дном, шпаклювали й смолили; там прив’язували до боків інших човнів, за козацьким звичаєм, в’язки довгого очерету, щоб не затопило човнів морською хвилею; там далеко геть по всьому узбережжю порозкладали багаття й варили в мідних казанах смолу, щоб заливати судна. Бувалі та старі навчали молодих. Стукіт і робочий гомін здіймався по всій околиці; весь коливався н рухався живий берег.

В цей час великий пором почав причалювати до берега. Купа людей, що стояла на ньому, ще здаля махала руками. То були козаки в обірваних свитках. Безладне вбрання, в багатьох навіть нічого не було, крім сорочки та коротенької люльки в зубах, свідчило, що вони або втекли від якогось лиха, або ж так загулялися, що прогуляли все, що було на тілі. З-поміж них вийшов і став спереду присадкуватий, плечистий козак, років п’ятдесяти. Він кричав і махав рукою дужче за усіх; та за стукотом і криками тих, що працювали, не було чути його слів.

«А з чим приїхали?» спитав кошовий, коли пором привернув до берега. Усі, що працювали, спинивши роботу й піднявши сокири та долота, дивилися, чекаючи.

«З бідою!» кричав з порома присадкуватий козак.

«З якою?»

«Дозвольте, панове запорожці, слово казати?»

«Кажи».

«Чи, може, хочете зібрати раду?»

«Кажи, ми всі тут».

Берег увесь стиснувся в одну купу.

«А ви хіба нічого не чули про те, що діється на гетьманщині?»

«А що?» промовив один з курінних отаманів.

«Е! що? Видно, вам татарин заткнув клейтухом вуха, що ви нічого не чули».

«Та кажи ж, що там діється?»

«А те діється, що й родились, і хрестились, а не бачили такого».

«Та кажи нам, що діється, сучий сину!» закричав один з юрби, як видно, втративши терпець.

«Такий час тепер настав, що вже церкви святі тепер не наші».

«Як це не наші?»

«Тепер у жидів вони в оренді. Якщо жидові наперед не заплатиш, то й обідні не можна правити».

«Та що ти верзеш?»

«І коли розсучий жид не покладе значка нечистою своєю рукою на святій пасці, то й паски святити не можна».

«Бреше він, пани-брати, не може того бути, щоб нечистий жид та клав значок на святу паску!»

«Слухайте! ще не те розкажу: і ксьондзи їздять тепер по всій Україні в таратайках. Та не те лихо, що в таратайках, а те лихо, що запрягають уже не коней, а просто православних християн. Слухайте! ще не те розкажу: уже, кажуть, жидівки шиють собі спідниці з попівських риз. Он які діла ведуться на Україні, панове! А ви тут сидите на Запорожжі та гуляєте, та, видно, татарин такого нагнав вам страху, що в вас уже ні очей, ні вух, нічого нема, і ви не чуєте, що діється на світі».

«Стривай, стривай!» перебив кошовий, що досі стояв, втупивши очі в землю, як і всі запорожці, які у важливих справах ніколи не віддавалися першому пориву, а мовчали, і тимчасом нишком скупчували грізну силу обурення. «Стривай! і я скажу слово: а що ви, так би й отак побив чорт вашого батька, що ж ви робили самі? Хіба ж у вас шабель не було, чи що? Як же ви попустили такому беззаконству?»

«Е, як попустили такому беззаконству! а спробували б ви, коли п’ятдесят тисяч було самих ляхів, та й ніде правди діти, були теж собаки й поміж наших — вже пристали до їхньої віри».

«А гетьман ваш, а полковники що робили?»

«Наробили полковники такого діла, що не доведи боже і нам нікому».

«Як!»

«А так, що вже тепер гетьман, засмажений у мідному бику, лежить у Варшаві, а полковничі руки та ноги розвозять по ярмарках на показ усьому народові. Ось чого наробили полковники!»

Заколихалася вся юрба. Спочатку пробігла по всьому берегу мовчанка, подібно до того, як буває перед лютою бурею, а тоді враз знявся гомін, і весь заговорив берег.

«Як! щоб жиди держалн в оренді християнські церкви! щоб ксьондзи запрягали в голоблі православних християн! Як! щоб попустити такі муки на руській землі від проклятих недовірків! щоб отаке чинили з полковниками і гетьманом! Та не буде ж цього, не буде!» Такі слова перелітали по всіх кінцях берега. Загомоніли запорожці й відчули свою силу. Тут уже не було хвилювань легковажного народу: хвилювалися все характері тяжкі й міцні, що не скоро розпікалися, але, розпікшись, уперто й довго зберігали в собі внутрішній жар. «Перевішати всю жидову!» пролунало з юрби: «нехай же не шиють з попівських риз спідниць своїм жидівкам; нехай же не ставлять значків на святих пасках; перетопити їх усіх поганців у Дніпрі!» Слова ці, сказані кимсь із юрби, пролетіли блискавицею по всіх головах, і юрба ринула на передмістя з бажанням перерізати всіх євреїв.

Бідні сини Ізраїля, втративши весь свій і без того дрібний дух, ховалися в порожніх горілчаних бочках, у печах і навіть залізали під спідниці своїх єврейок. Та козаки скрізь їх знаходили.

«Ясновельможні пани!» кричав один, високий і довгий, як тичка, єврей, висунувши з купи своїх товаришів жалюгідну свою пику, спотворену страхом. «Ясновельможні панн! слово тільки дайте нам сказати, одне слово; ми таке сповістимо вам, чого ще ніколи не чули, таке важливе, що й не можна сказати, яке важливе».

«Ну, нехай скажуть!» сказав Бульба, що завжди любив вислухати винуваченого.

«Ясні пани!» промовив єврей: «таких панів ще ніколи не бачено, їй-богу! ніколи! таких добрих, хороших і хоробрих не було ще на світі...» Голос його завмирав і тремтів від страху. «Як можна, щоб ми думали про запорожців що-небудь негарне! Ті зовсім не наші, що орендують на Україні! їй-богу, не наші! то зовсім не євреї: то чорзна-що. То таке, що тільки поплювати на нього, та й кинути. Ось і вони скажуть те саме. Правда ж, Шльомо, або ти, Шмулю?»

«Їй-богу, правда!» відповіли з натовпу Шльома і Шмуль у подертих ярмулках, обидва бліді, як глина.

«Ми ніколи ще», провадив далі довгий єврей, «не знюхувалися з ворогом. А католиків ми й знати не хочемо: хай їм чорт присниться! Ми з запорожцями як брати рідні...»

«Як? щоб запорожці були з вами брати?» промовив один з юрби: «не діждете, прокляті жиди! В Дніпро їх, панове, всіх потопити поганців!»

Ці слова були сигналом, євреїв розхапали по руках і почали жбурляти у хвилі; жалібний крик розлігся з усіх боків; але суворі запорожці тільки сміялися, бачачи, як єврейські ноги у патинках та панчохах метлялися в повітрі. Сердешний промовець, що накликав сам на свою шию лихо, вискочив з кафтана, за який було його схопили, в самому строкатому вузькому камзолі, схопив за ноги Бульбу і жалібним голосом благав: «Великий пане, ясновельможний пане! Я знав і брата вашого, покійного Дороша. Був вояка на окрасу всьому лицарству. Я йому вісімсот цехінів[2] дав, коли треба було викупитися з полону у турків.

«Ти знав брата?» спитав Тарас.

«Їй-богу, знав! великодушний був пан».

«А як тебе звати?»

«Янкель».

«Добре», сказав Тарас, і потім, подумавши, звернувся до козаків і промовив так: «жида буде завжди час повісити, коли треба буде, а на сьогодні віддайте його мені». Сказавши це, Тарас повів його до свого обозу, біля якого стояли козаки його. «Ну, лізь під воза, лежи там і не ворушись, а ви, братця, не випускайте жида».

Сказавши це, він подався на майдан, бо давно вже збиралась туди вся юрба. Всі кинули вмить берег та споряджання човнів, бо малося йти тепер у сухопутний, а не в морський похід, і не судна та козацькі чайки[3] потрібні були, а вози й коні. Тепер уже всі хотіли в похід, і старі й молоді, всі за радою всієї старшини, курінних, кошового і з волі всього запорозького війська поклали йти просто на Польщу помститися за все лихо й наругу з віри й козацької слави, набрати здобичі з міст, запалити пожежу по селах та хлібах, пустити далеко по степу про себе славу. Все тут-таки підперізувалось й озброювалось. Кошовий виріс на цілий аршин. Це вже не був той несміливий виконавець легковажних бажань вільного народу; це був необмежений повелитель, це був деспот, що вмів тільки наказувати. Усі свавільні й гульливі лицарі струнко стояли в лавах, шанобливо похиливши голови, не сміючи звести очей, коли кошовий роздавав накази; роздавав він їх тихо, не викрикуючи, не кваплячись, але з зупинками, як старий і добре досвідчений у справі козак, що не вперше здійснював розумно задумані подвиги.

«Обдивіться, всі обдивіться гарненько» так казав він: «посправляйте вози й мазниці, випробуйте зброю. Не набирайте багато з собою одежі: по сорочці та по двоє шароварів на козака, та по горщику саламахи й товченого проса, більше щоб і не було ні в кого. Про запас буде на возах усе, що треба. По парі коней щоб було в кожного козака. Та пар з двісті взяти волів, бо на переправах і багнистих місцях потрібні будуть воли. Та ладу додержуйте, панове, найбільше. Я знаю, є поміж вас такі, що тільки бог пошле яку здобич,— давай ту ж мить дерти китайку та дорогі оксамити собі на онучі. Киньте таку чортову звичку, геть кидайте всяке спідниччя, беріть саму тільки зброю, коли трапиться добра, та червінці, чи срібло, бо то річ укладиста і знадобиться при всякій нагоді. Та ось вам, панове, наперед кажу: коли хто в поході нап’ється, то ніякого нема на нього суду: як собаку за шияку звелю його присмикнути до обозу, хто б він не був, хоч би й найдоблесніший козак з усього війська: як собаку, буде застрелено його на місці й кинуто без похорону на клювання птахам, бо п’яниця в поході не вартий християнського похорону. Молоді! слухайтеся в усьому старих! Якщо черкне куля, чи дряпне шабля по голові або по чому-небудь іншому, не надавайте великої уваги такій справі; розмішайте заряд пороху в чарці сивухи, духом випийте, і все минеться, не буде й пропасниці; а на рану, якщо вона не дуже велика, прикладіть просто землі, замісивши її перше слиною на долоні, то й присохне рана. Ну-бо ж, до діла, до діла, хлопці, та не хапаючись, гарненько беріться до діла!»

Так казав кошовий, і тільки-но скінчив він мову свою, всі козаки взялися ту ж мить до діла. Вся Січ витверезилася, і ніде не можна було знайти жодного п’яного, начебто їх не було ніколи між козаками. Ті лагодили обіддя коліс та міняли осі у возах; ті зносили на вози мішки з провіантом, на інші звалювали зброю; ті приганяли коней та волів. З усіх боків лунали тупіт коней, пробна стрілянина з рушниць, брязкіт шабель, бичаче ревіння, рипіння возів, що їх повертали, гомін і яскравий крик та нокання, і незабаром далеко-далеко витягся козачий табір по всьому полю. І багато довелося б бігти тому, хто схотів би пробігти від голови до хвоста його. В дерев’яній невеличкій церкві правив священик молебень, покропив усіх святою водою, всі цілували хрест. Коли рушив табір і потягся з Січі, всі запорожці повернули голови назад. «Прощай, наша мати!» сказали всі майже в одно слово, «нехай же тебе боронить бог від усякого нещастя!» Проїжджаючи через передмістя, Тарас Бульба побачив, що єврей його, Янкель, уже поставив якусь ятку з дашком і продавав кремені, завертки, порох та всяке військове знадіб’я, потрібне на дорогу, навіть калачі й хліб. «Який чортів жид!» подумав про себе Тарас і, під’їхавши до нього на коні, сказав: «Дурню, чого ти тут сидиш? Хіба хочеш, щоб тебе застрелили, як горобця?» Янкель у відповідь на це підійшов до нього ближче і, зробивши знак обома руками, начебто хотів повідомити про щось таємниче, сказав: «нехай пан тільки мовчить та нікому не каже, між козацькими возами є один мій віз; я везу всякий потрібний запас для козаків і по дорозі приставлятиму всякий харч за таку дешеву ціну, як ще жоден єврей не продавав; їй-богу, так, їй-богу, так». Здвигнув плечима Тарас Бульба, подивувався з меткої єврейської натури і від’їхав до табору.

V

Незабаром весь польський південний захід став здобиччю страху. Скрізь пройшли чутки: «Запорожці! показалися запорожці!» Все, що могло рятуватись, рятувалося, все знімалося з місця й розбігалося за звичаєм того безладного, безтурботного віку, коли не зводили ні фортець, ні замків, а як попало ставила на час солом’яне житло своє людина. Вона думала: не витрачати ж на хату працю й гроші, й без того її знесе татарський наскок! — Все сполошилося; хто міняв воли і плуга на коня та рушницю і вирушав у полки; хто ховався, женучи худобу й забираючи, що тільки можна було забрати. Траплялись інколи дорогою й такі, що збройною рукою зустрічали гостей; але більше було таких, які тікали заздалегідь. Усі знали, що тяжко мати справу з буйною й войовничою юрбою, відомою під назвою запорозького війська, яке і в зовнішньому свавільному безладді своєму зберігало лад, обдуманий для часу битви. Кінні їхали, не обтяжуючи й не розпалюючи коней, піші йшли тверезо за возами, і весь табір посувався тільки ночами, відпочиваючи вдень і вибираючи для того пустирі, незалюднені місця та ліси, яких було тоді ще вдосталь. Засилано було наперед пластунів та розвідувачів дізнаватися й вивідувати: де, що й як. І часто в тих місцях, де найменше могли сподіватися їх, вони появлялись раптом — і все тоді прощалося з життям: пожари охоплювали села; худобу й коней, яких не гнали з військом, вибивали тут-таки на місці. Здавалося, більше бенкетували вони, ніж справляли похід свій. Наїжилося б нині волосся від тих страшних пам’яток лютості напівдикої доби, які рознесли скрізь запорожці. Повбивані немовлята, обрізані груди в жінок, здерті шкури з ніг по коліна у випущених на волю,— одно слово, великими грішми сплачували козаки колишні борги. Прелат[4] одного монастиря, почувши про наближення їх, прислав від себе двох ченців сказати, що вони не так поводяться як слід, що між запорожцями й урядом стоїть згода, що вони порушують свій обов’язок щодо короля, а з тим разом і всяке народне право. «Скажи єпископові від мене й від усіх запорожців», сказав кошовий: «щоб він нічого не боявся: це козаки ще тільки запалюють та розкурюють свої люльки». І незабаром величезне абатство оповилося всеруйнуючим полум’ям, і колосальні готичні вікна його суворо дивились крізь хвилі вогню, що відокремлювали їх. Юрби ченців, євреїв, жінок, тікаючи, раптом звелелюднили ті міста, де була хоч якась надія на гарнізон та міське рушення[5]. Запізніла допомога з невеликих полків, яку часом висилав уряд, або не могла знайти їх, або ж лякалася й давала драла при першій зустрічі і втікала на бистрих конях своїх. Траплялося, що багато воєначальників королівських, які тріумфували до того часу в попередніх битвах, зважувалися, об’єднавши свої сили, стати грудьми проти запорожців. І ось тут найбільше пробували себе молоді козаки, що цуралися грабіжництва, користі й безсилого ворога, а палали бажанням показати себе перед старими, помірятися сам-на-сам з метким і чванливим ляхом, який красувався на гордовитому коні, в опанчі з рукавами, що літали на вітрі. Втішна була наука; багато вже вони здобули собі кінської збруї, дорогих табель та рушниць. За один місяць змужніли й зовсім переродилися тільки що оперені пташата й стали мужами; риси обличчя їх, в яких досі видно було якусь юнацьку лагідність, стали тепер грізні й дужі. А старому Тарасові любо було бачити, як обидва сини його були в боях серед перших. Остапові, здавалося, на віку судилася бойова путь і трудна наука провадити воєнні справи. Ні разу не розгубившись й не збентежившись ні в якій пригоді, з спокоєм, майже неприродним для двадцятидвохрічного, він в одну мить зміг зважити всю небезпеку і весь стан справи, тут же міг добрати способу, як уникнути її; але уникнути з тим, щоб потім певніше подолати її. Вже випробуваною певністю стали тепер позначатися його рухи, і в них не могли бути не помічені нахили майбутнього ватажка. Міцне почувалося в його тілі, і лицарські його якості придбали широку силу якостей лева.

«О, та з цього буде колись добрий полковник!» казав старий Тарас: «єй-єй, буде добрий полковник, та ще такий, що й батька за пояс заткне!»

Андрій весь поринув у чарівну музику куль і мечів. Він не знав, що то значить обмірковувати, чи розраховувати, чи виміряти заздалегідь свою й чужу силу. Шалену нігу й захват вбачав він у битві; щось бенкетне ввижалося йому в ті хвилини, коли розпалиться в людини голова, в очах усе мигтить і сплутується, летять голови, з громом падають на землю коні, а він мчить, як п’яний, серед свисту куль, серед шабельного блиску і завдає удари і не чує завданих йому. Не раз дивувався батько також і з Андрія, бачачи, як він, Андрій, спонукуваний самим тільки запальним захватом, кидався на те, на що ніколи не зважився б спокійний і розумний, та одним шаленим наскоком своїм чинив такі чудеса, з яких не могли не здивуватися постарілі в боях. Дивувався старий Тарас і казав: «і це добрий, враг би не взяв його, вояка: не Остап, а добрий, добрий теж вояка».

Військо вирішило йти просто на місто Дубно, де, як ходили чутки, було багато скарбу й заможних обивателів. За півтори доби похід було зроблено, і запорожці показалися перед містом. Жителі наважились оборонятися до останньої сили і змоги, і краще хотіли вмерти на майданах та вулицях перед своїми порогами, ніж пустити ворога в доми. Високий земляний вал оточував місто; де вал був нижчий, там висувався мур, або дім, що правив за батарею, або, нарешті, дубовий частокіл. Гарнізон був сильний і почував важливість свого діла. Запорожці жарко були полізли на вал, та їх зустріли сильною картеччю. Міщани й міські обивателі, як видно, теж не хотіли бути без діла, і стояли купою на міському валу. В очах їх можна було читати одчайдушний опір; жінки так само вирішили взяти участь, і на голови запорожцям полетіли каміння, бочки, горшки, гарячий вар і, нарешті, мішки піску, що сліпив їм очі. Запорожці не любили мати справи з фортецями; вести облоги була не їх справа. Кошовий звелів відступити і сказав: «нічого, пани-браття, ми відпустимо; та хай буду я поганий татарин, а не християнин, коли ми випустимо їх хоч одного з міста! нехай вони всі виздихають, собаки, з голоду». Військо, відступивши, облягло все місто і знічев’я заходилося спустошувати околиці, випалюючи навколишні села, скирти немолоченого хліба та напускаючи табуни коней на ниви, ще не зачеплені серпом, де, як навмисне, хвилювалось повне колосся, плід незвичайного врожаю, який щедро винагородив у ту пору всіх хліборобів. З жахом бачили з міста, як знищувалися засоби їх існування. А тимчасом запорожці, установивши круг усього міста двома рядами свої вози, розташувалися так само, як і на Січі, куренями, курили свої люльки, мінялися здобутою зброєю, грали в довгої лози, в чіт чи пишку й поглядали з убійчим спокоєм на місто. Вночі розпалювали багаття і кашовари варили в кожному курені кашу у величезних мідних казанах; коло вогнів, що горіли цілу ніч, стояла безсонна варта. Та скоро запорожці почали потроху нудитися бездіяльністю й довгою тверезістю, не зв’язаною ні з яким ділом. Кошовий звелів подвоїти навіть порцію горілки, що іноді водилося у війську, коли не було важких подвигів і руху. Молодим і особливо синам Тараса Бульби не подобалось таке життя. Андрій помітно нудьгував. «Нерозумна голово», казав йому Тарас: «терпи, козаче — отаманом будеш; не той ще добрий вояка, хто не втратив духу у важливім ділі, а той добрий вояка, хто й на безділлі не занудьгує, хто все витерпить і, хоч ти йому що хоч, а він все-таки доскочить свого». Та не зійтися палкому юнакові із старим чоловіком. Інакша натура в обох й інакшими очима дивляться вони на ту саму справу.

А тимчасом наспів Тарасів полк, приведений Товкачем: з ним було ще два осавули, писар та інша полкова старшина; всіх козаків набралося понад чотири тисячі. Було між ними чимало й охочекомонних, що самі піднялися своєю волею, без ніякого заклику, як тільки почули, в чім річ. Осавули привезли синам Тарасовим благословення від старої матері і кожному по кипарисовому образку з Межигірського київського монастиря. Наділи на себе святі образки обидва брати й мимохіть задумалися, пригадавши стару матір. Що то пророкує їм і каже це благословення? Чи благословення на перемогу над ворогом і потім веселий поворот у вітчизну із здобиччю й славою на вічні пісні бандуристам, чи?.. Та невідоме майбутнє, і стоїть воно перед людиною, подібно до осіннього туману, що здійнявся з болота. Несамовито шугають у ньому вгору і вниз, черкаючи крилами, птахи, не пізнаючи у вічі одне одного: голубка — не бачачи яструба, яструб — не бачачи голубки, і ніхто не знає, як далеко літає він від своєї загибелі

Остап уже взявся до свого діла і давно пішов до куренів; а Андрій, сам не знаючи чого, почував якусь задуху в серці. Вже козаки скінчили свою вечерю; вечір давно згас, липнева чудова ніч обняла повітря; та він не йшов до куренів, не лягав спати і дивився мимоволі на всю картину, що була перед ним. На небі незчисленно мерехтіли тонким і гострим блиском зорі. Поле далеко було вкрите розкиданими по ньому возами з висячими мазницями, облитими дьогтем, і з усяким добром та харчем, набраним у ворога. Біля возів, під возами і далеко від возів, скрізь було видно, як розметалися на траві запорожці — усі вони спали в мальовничих позах: хто підмостивши собі під голову куль, хто шапку, хто використавши просто бік свого товариша Шабля, рушниця-самопал, коротко-чубукова люлька з мідними бляхами, залізними протичками й кресалом були невідлучно при кожному козакові. Важкі воли лежали, підібгавши під себе ноги, великими білястими масами й здавалися здаля сірим камінням, розкиданим по спадині поля. Звідусіль із трави вже стало здійматися густе хропіння сонного вояцтва, а на нього відгукувалися з поля дзвінким іржанням жеребці, обурюючись на свої спутані ноги. А тимчасом величне й грізне домішалося до краси липневої ночі. То були заграви догоряючих вдалині околиць. В одному місці полум’я спокійно й велично стелилося по небу; в іншім, зустрівши щось горюче і враз вихопившись вихором, воно свистіло й летіло вгору під самі зорі, і відірвані клапті його гасли під найдальшими небесами; там обгорілий чорний монастир, як суворий картезіанський чернець[6], стояв грізно, виявляючи при кожному відблиску похмуру свою величність; там горів монастирський сад, здавалося, чути було, як сичали дерева, обвиваючись димом, і коли вибивався вогонь, він раптом освітлював фосфоричним, пилово-огненним світлом спілі грона слив, або обертав у червоне золото груші, що жовтіли то там, то гам, і тут же серед них чорніло, висячи на стіні будинку чи на суку дерева, тіло бідного єврея або ченця, що гинуло разом з будником в огні. Над огнем вилися віддалік птахи, здаючись купою темних дрібних хрестиків на вогненному полі Обложене місто, здавалося, заснуло; шпилі, і дахи, і частокіл, і мури його тихо спалахували відблисками далеких пожарищ. Андрій обійшов козацькі ряди. Багаття, біля яких сиділа варта, готові були от-от погаснути, і сама сторожа спала, закусивши саламахою й галушками на весь козацький апетит. Він подивувався з такої безтурботності, подумавши: добре, що нема близько ніякого сильного ворога і нема кого боятися. Нарешті і сам відійшов до одного з возів, виліз на нього і ліг горілиць, підклавши собі під голову закладені назад руки; не міг заснути й довго дивився на небо: воно все було відкрито перед ним; чисто й прозоро було в повітрі; гущина зірок, що утворювала молочний шлях і поясом переходила по небу, вся була залита світлом. Часом Андрій ніби забувався, і якийсь легкий туман дрімоти затуляв на мить перед ним небо, і потім воно знов прояснялось і ставало видне. В цей час, здалося йому, майнув перед ним якийсь чудний образ людського лиця. Думаючи, що це були звичайні чари сну, які ту ж мить розвіються, він розплющив дужче очі свої й побачив, що до нього справді нахилилося якесь виснажене, висохле обличчя й дивилося просто йому в очі. Довге і чорне, як вугіль, волосся, неприпоряджене, розпатлане, вилазило з-під темного накинутого на голову покривала; і чудний блиск погляду, і мертвенна смаглість обличчя, що виступало гострими рисами, примушували думати, що це була примара. Він схопився мимохіть рукою за пищаль і промовив майже судорожно: «хто ти? Коли дух нечистий, згинь з очей; коли жива людина, не в час завів жарти — уб’ю з одного прицілу».

У відповідь на це примара приставила палець до губ і, здавалося, благала мовчати. Він опустив руку і став придивлятись до неї пильніше. З довгого волосся, шиї і півголих смаглявих грудей пізнав він жінку. Та вона була не тутешня уродженка: все обличчя її було смагляве, змарніле від недуги; широкі вилиці дуже виступали над опалими під ними щоками, вузькі очі підіймалися дугастим розрізом догори, і що більше він вдивлявся в риси її, то більше пізнавав у них щось знайоме. Нарешті, він не витерпів, щоб не спитати: «скажи, хто ти? Мені здається, нібито я знав тебе, чи бачив де-небудь?»

«Два року тому, в Києві».

«Два роки тому, в Києві?» повторив Андрій, намагаючись перебрати все, що залишилося в його пам’яті від колишнього бурсацького життя. Він подивився ще раз на неї пильно й раптом скрикнув на весь голос: «Ти татарка! служниця панночки, воєводиної дочки!..»

«Цсс!» промовила татарка, склавши благально руки, тремтячи всім тілом і обернувши разом з тим голову назад, щоб бачити, чи не прокинувся хто-небудь від такого дужого вигуку Андрія.

«Скажи, скажи, чого, як ти тут?» говорив Андрій, майже задихаючись, шепотом, що уривався кожну мить від внутрішнього хвилювання: «де панночка? жива ще?»

«Вона тут, у місті»

«У місті?» промовив він, ледве знову не скрикнувши, і почув, що вся кров раптом прилинула до серця: «чого ж вона в місті?»

«Того, що сам старий пал у місті: він уже півтора року, як сидить воєводою в Дубно».

«Що ж вона, замужем? Та кажи ж бо, яка ти чудна, що вона тепер?.»

«Вона другий день нічого не їла».

«Як?»

«Ні в кого з міських мешканців нема вже давно шматка хліба. Всі давно їдять саму землю».

Андрій остовпів.

«Панночка бачила тебе з міського валу разом із запорожцями. Вона сказала мені: — іди, скажи лицареві: якщо він пам’ятає мене, щоб прийшов до мене, а не пам’ятає, щоб дав тобі шматок хліба для старої моєї матері, бо я не хочу бачити, як при мені помре мати. Нехай краще я перше, а вона після мене: проси і хапай його за коліна й ноги. В нього теж є стара мати, щоб ради неї дав хліба».

Багато всяких почувань збудилося й спалахнуло в молодих грудях козака.

«Але як же ти тут? як ти прийшла?»

«Підземним ходом».

«Хіба є підземний хід?»

«Є».

«Де?»

«Ти не зрадиш, лицарю?»

«Присягаюся хрестом святим».

«Спустившись в яр та перейшовши протік, там, де очерет».

«І виходить у саме місто?»

«Просто до міського монастиря».

«Ходім, ходім заразі»

«Але ради Христа й святої Марії шматок хліба!»

«Гаразд, буде. Стій тут коло воза, або, краще, лягай на нього: тебе ніхто не побачить, усі сплять; я зараз вернуся».

І він пішов до возів, де зберігалися запаси, що належали їхньому куреню. Серце його билося. Все минуле, все, що було заглушене теперішніми козацькими біваками, суворим бойовим життям, все сплило разом на поверхню, потопивши, в свою чергу, теперішнє. Знов виринула перед ним, ніби з темної морської безодні, горда жінка; знов блиснули в його пам’яті прекрасні руки, очі, сміхотливі уста, густе темно-горіхове волосся, що кучерями розсипалось по грудях, і всі пругкі, в доладному поєднанні створені члени дівочого стану. Ні, вони не згасали, не зникали в грудях його, вони поступилися тільки, щоб дати на час простір іншим могутнім рухам. Але часто бентежили вони глибокий сон молодого козака, і часто, прокинувшись, лежав він без сну на постелі, не вміючи витлумачити причини тому.

Він ішов, а серце билося дужче, дужче від самої думки, що побачить її знов, і тремтіли молоді коліна. Прийшовши до возів, він зовсім забув, чого прийшов; підніс руку до лоба й довго тер його, намагаючись пригадати, що йому треба робити. Нарешті, здригнувся і весь пойнявся ляком: йому раптом спало на думку, що вона вмирає з голоду. Він кинувся до воза і схопив кілька великих чорних хлібин собі під пахву; але подумав тут-таки: чи не буде ця їжа, годяща для дужого, невибагливого запорожця, грубою й непридатною для її ніжної статі. Тут згадав він, що вчора кошовий дорікав кашоварам за те, що зварили за один раз усе гречне борошно на саламаху, тоді як його вистачило б на добрих три рази. Цілком певний, що він знайде вдосталь саламахи в казанах, він витяг батьківський похідний казанок і з ним подався до кашовара їхнього куреня, що спав біля двох десятивідерних казанів, під якими ще жеврів присок. Заглянувши в них, він здивувався, побачивши, що обидва порожні. Треба було нелюдської сили, щоб усе з’їсти, тим більше, що в їхньому курені лічилося менше людей, ніж в інших. Він заглянув у казани інших куренів — ніде нічого. Мимохіть спала йому на думку приказка; «запорожці, як діти; коли мало — з’їдять, коли багато — теж нічого не залишать» Що робити? Був одначе ж десь, здається, на возі батькового полку мішок з білим хлібом, який знайшли, пограбувавши монастирську пекарню. Він просто підійшов до батькового воза, але на возі його вже не було: Остап узяв його собі під голову і, простягшись поруч на землі, хропів на все поле. Він схопив мішок одною рукою й смикнув його враз так, що голова Остапова впала на землю, а він сам схопився спросоння і, сидячи з заплющеними очима, загукав скільки сили: «держіть, держіть чортового ляха! та ловіть коня, коня ловіть!» — «Замовчи, я тебе вб’ю!» крикнув злякано Андрій, замахнувшись до нього мішком. Але Остап і без того нічого не казав більше, притих і пустив такого хропака, що від дихання ворушилася трава, на якій він лежав. Андрій боязко озирнувся на всі боки, щоб подивитися, чи не збудило кого з козаків сонне марення Остапове. Одна чубата голова справді підвелася в найближчому курені і, повівши очима, скоро опустилася знову на землю Переждавши хвилин зо дві, Андрій нарешті подався з своєю ношею: татарка лежала, ледве дихаючи. «Вставай, ходімо! усі сплять, не бійся! Чи піднімеш ти хоч одну з цих хлібин, якщо мені незручно буде захопити всі?» Сказавши це, він перекинув собі на спину мішки, потяг ідучи повз один віз, ще один мішок з просом, узяв навіть у руки ті хлібини, які хотів був віддати нести татарці, і, трохи зігнувшись під вагою, ішов відважно між рядами запорожців, що спали.

«Андрію», сказав старий Бульба в той час, як Андрій проходив повз нього. Серце його завмерло: він спинився і, весь тремтячи, тихо промовив: «А що?»

«З тобою баба! ой, одлатаю тебе, вставши, на всі боки! Не доведуть тебе баби до добра!» Сказавши це, він сперся головою на лікоть і став пильно розглядати закутану в покривало татарку.

Андрій стояв ні живий ні мертвий, не маючи духу глянути в лице батькові. І потім, коли підвів очі та подивився на нього, побачив, що старий Бульба вже спав, поклавши голову на долоню.

Він перехрестився. Раптом відлинув від серця страх ще швидше, ніж прилинув. А коли повернувся він, щоб глянути на татарку, вона стояла перед ним, як якась темна гранітна статуя, вся закутана в покривало, і відблиск далекої заграви, спалахнувши, осяяв самі її очі, здеревілі, як у мерця. Він смикнув її за рукав, і обоє пішли разом, безперестанку оглядаючись назад, і нарешті спустилися спадиною в низовинну лощину, майже яр, що його звали подекуди балкою, по дну якого ліниво плазував протік, порослий осокою й засіяний купинами. Спустившись у цю лощину, вони зовсім сховалися від усього поля, зайнятого запорозьким табором. Принаймні коли Андрій оглянувся, то побачив, що позад нього крутою стіною, більшою ніж на зріст людини, знеслася угору похилість; на верху її погойдувалося кілька стеблин польового зілля, і над ними сходив на небо місяць, що мав вигляд скісно повернутого серпа з яскравого червоного золота. Вітерець, зірвавшись із степу, давав знати, що вже небагато залишалося часу до світанку. Але ніде не чути було далекого співу півнів, ні в місті, ні в поруйнованих околицях не залишилося жодного півня. Невеличкою кладкою перейшли вони через протік, за яким зносився вгору протилежний берег, що здавався вищим від того, який був у них позаду, і виступав зовсім кручею. Здавалося, що в цьому місці був міцний і надійний сам по собі пункт міської фортеці, принаймні земляний вал був тут нижчий і не визирав з-за нього гарнізон. Та зате далі здіймався товстий монастирський мур. Стрімкий берег увесь поріс бур’яном, і по невеликій лощині між ним і протоком ріс високий очерет, мало не на зріст людини заввишки. На верху кручі видно було рештки тину, які свідчили, що колись тут був город: перед ним — широке листя лопуха, з-за якого стирчала лобода, дикий колючий будяк і соняшник, що підносив вище за всіх свою голову. Тут татарка скинула з себе черевики і пішла боса, підібравши обережно свою одежу, бо місце було грузьке й повне води Пробираючись між очеретом, спинились вони перед наваленим хмизом і фашинником. Відгорнувши хмиз, вони знайшли щось ніби земляне склепіння — отвір, мало чим більший за той, що буває в печі, де печуть хліб. Татарка, нахиливши голову, увійшла перша, слідом за нею Андрій, нагнувшись якомога нижче, щоб можна було пролізти з своїми мішками, і незабаром обоє опинилися в цілковитій темряві.

[1] Анатолії, тобто берега Малої Азії.

[2] Золоті монети.

[3] Човна.

[4] Католицький єпископ.

[5] Міська міліція, ополчення.

[6] Католицького чернечого ордену (братства) картезіанців.

← Назад | На початок | Вперед →