Тарас Бульба (сторінка 3)

VI

Андрій ледве посувався в темному й вузькому земляному коридорі, ідучи за татаркою й несучи на собі мішки хліба. «Скоро нам буде видно», сказала провідниця: «ми підходимо до місця, де я поставила світильню». І справді, темні земляні стіни почали потроху яснішати. Вони дійшли до невеликої площадки, де, здавалося, була каплиця, принаймні до стіни був приставлений вузенький столик, ніби алтарний престол, і над ним видно було майже зовсім стертий, злинялий образ католицької мадонни. Невеличка срібна лампадка, що перед ним висіла, ледве-ледве осявала його. Татарка нахилилась і підняла з землі залишену мідну світильню на тонкій, високій ніжці, з висячими круг неї на ланцюжках щипцями, шпилем, щоб поправляти вогонь, і гасильцем. Взявши його, вона запалила вогнем від лампади. Світла побільшало, і вони, йдучи вкупі, то освітлюючись ясно вогнем, то накидаючись темною, як вугіль, тінню, нагадували собою картини Герардо della notte[1]. Свіже, прекрасне обличчя лицаря, що кипіло здоров’ям і молодістю, становило велику протилежність із змарнілим і блідим лицем його супутниці. Прохід трохи поширшав, отож Андрієві можна було трохи випростатись. Він з цікавістю розглядав ці земляні стіни, що нагадали йому київські печери. Так само, як і в печерах київських, тут видно було заглибини в стінах, і стояли подекуди труни; місцями навіть траплялися просто людські кості, що од вогкості поробилися м’якими й розсипалися на борошно. Видно, і тут теж були святі люди й ховалися теж від світових бур, горя й спокус. Вогкість місцями була дуже велика; під ногами їх інколи була зовсім вода. Андрій мусив часто спинятися, щоб дати відпочити своїй супутниці, до якої втома поверталася безнастанно. Невеличкий шматок хліба, проковтнутий нею, спричинив тільки біль у шлунку, одвиклому від їжі. і вона часто стояла без руху по кілька хвилин на одному місці.

Нарешті перед ними показалися маленькі залізні двері. «Ну, слава богу, ми прийшли», сказала слабким голосом татарка, звела трохи руку, щоб постукати, і не мала сили. Андрій ударив замість неї міцно в двері; почувся гук, який свідчив, що за дверима був великий простір. Гук цей змінювався, зустрівши, як здавалося, високе склепіння. Хвилини через дві забряжчали ключі, і хтось, здавалося, йшов сходами. Нарешті двері одімкнулись; їх зустрів чернець, що стояв на вузеньких сходах з ключами й свічкою в руках. Андрій мимоволі спинився, побачивши католицького ченця, що викликав таку ненавидну зневагу в козаків, які поводилися з ними ще більш нелюдськи, ніж з євреями. Чернець теж трохи відступив назад, побачивши запорозького козака; та слово, невиразно вимовлене татаркою, його заспокоїло. Він посвітив їм, замкнув за ними двері, вивів їх сходами нагору, і вони опинилися під високим темним склепінням монастирської церкви. Коло одного з вівтарів, заставленого високими свічниками й свічками, стояв навколішки священик і тихо молився. Коло нього по обидва боки стояли теж навколішки двоє молодих клірошан у лилових мантіях, з білими мережаними шемізетками, і з кадилами в руках. Він молився, щоб бог послав чудо; щоб врятував місто, зміцнив занепадаючий дух, дав терпіння, прогнав спокусника, який нашіптує ремство і слабкодухий, полохливий плач через земні нещастя. Кілька жінок, схожих на привиди, стояли навколішки, спершись і зовсім поклавши знеможені голови на спинки стільців та темних дерев’яних лавок, що стояли перед ними; кілька чоловіків, притулившись до колон і пілястрів, на яких лежало бокове склепіння, сумно стояли теж навколішки. Вікно з барвистими шибками, що було над вівтарем, осяялося рожевим рум’янцем ранку, і впали від нього на підлогу блакитні, жовті та інших кольорів кружальця світла, освітивши раптом темну церкву. Весь вівтар у своїй далекій заглибині показався враз у сяйві; кадильний дим спинився в повітрі райдужно освітленою хмарою. Андрій не без подиву дивився з свого темного кутка на чудо, створене світлом. У цей час величний звук органа сповнив раптом усю церкву; він ставав усе густішим, і густішим, розростався, перейшов у важкий гуркіт грому і потім враз, обернувшись на небесну музику, полинув високо під склепінням співучими звуками, що нагадували тонкі дівочі голоси, і потім знов обернувся він на густий рев і грім, і затих. І довго ще громовий гуркіт носився, тремтячи під склепінням, і дивувався Андрій, напіврозкривши рота, з величної музики. В цей час почув він, хтось смикнув його за полу жупана. «Пора», сказала татарка. Вони перейшли через церкву, не помічені ніким, і вийшли потім на майдан, що був перед нею. Зоря вже давно рум’яніла на небі: все сповіщало про схід сонця. Майдан, що мав квадратну форму, був зовсім порожній: на середині його ще зосталися дерев’яні столики, які свідчили, що тут був ще тиждень, може, тільки тому харчовий ринок. Вулиця, яких тоді не брукували, була просто засохла купа грязі. Майдан обступали кругом невеликі кам’яні й глиняні на один поверх будинки, що в їх стінах видно було дерев’яні палі й стовпи на всю височінь стіни, навкіс перехрещені дерев’яними ж таки пов’язями, як взагалі будували доми тодішні обивателі, що можна бачити ще й по цей день у деяких місцях Литви й Польщі. Всі вони були вкриті непомірно високими дахами, з силою дахових вікон та продухвин. По один бік, майже біля церкви, вище за сусідні підносився зовсім відмінний від інших будинок,— мабуть, міський магістрат або яке-небудь урядове місце. Він був на два поверхи, і над ним зверху надбудований був у дві арки бельведер, де стояв вартовий; великий годинниковий циферблат врізаний був у дах. Майдан здавався мертвим, але Андрієві причувся якийсь легкий стогін. Роздивляючись, він помітив на другому його боці групу з двох-трьох чоловік, що лежали майже без ніякого руху на землі. Він втупив очі уважніше, щоб розглядіти, чи поснулі то були, чи померлі, і в цей час наткнувся на щось, що лежало коло його ніг. Це було мертве тіло жінки, як видно, єврейки. Здавалося, вона була ще молода, хоч у спотворених, виснажених рисах її не можна було того бачити. На голові у неї була червона шовкова хустка; перли чи буси двома рядами прикрашали її навушники; два-три довгих, усі в кучериках, пасма випадали з-під них на її висохлу шию з випнутими жилами Біля неї лежало немовля, що судорожно схопилось рукою за суху грудь її і скрутило її своїми пальцями від мимовільної злості, не знайшовши в ній молока. Воно вже не плакало й не кричало, і тільки з живота його, що тихо спускався й піднімався, можна було бачити, що воно ще не вмерло або принаймні ще тільки мало віддати останній дух. Вони завернули у вулицю, і раптом їх спинив якийсь божевільний, що, побачивши в Андрія дорогоцінну ношу, кинувся на нього як тигр, вчепився в нього, кричачи: «хліба!» Та сили не було в нього, рівної шаленству; Андрій відштовхнув його: він упав на землю. З жалощів Андрій жбурнув йому одну хлібину, на яку той накинувся, мов скажений собака, згриз, скусав її і тут-таки на вулиці в страшних корчах сконав, бо давно відвик споживати їжу. Майже на кожному кроці вражали їх страшні жертви голоду. Здавалося, нібито, не стерпівши мук у домах, багато людей навмисне повибігало на вулицю: чи не пошлеться в повітрі чого-небудь, що живить сили. Коло воріт одного дому сиділа жінка, і не можна було сказати, чи заснула вона, чи вмерла, а чи просто забулася, принаймні вона вже не чула й не бачила нічого і, спустивши голову на груди, сиділа нерухомо все на одному місці. З даху іншого будинку висіло вниз, на мотузяній петлі, витягнуте і зсохле тіло. Бідолаха не міг витерпіти до краю страждань голоду й схотів краще довільним самогубством прискорити кінець овій. Побачивши ці разючі свідоцтва голоду, Андрій не втерпів, щоб не спитатися в татарки: «невже ж таки вони зовсім не знайшли, чим підтримати життя? коли приходить людині остання скрута, тоді робити нема чого, мусить вона їсти те, чим доти гидувала: вона може їсти ті тварини, які заборонені законом, все може піти тоді на їжу».

«Усе поїли», сказала татарка: «всю худобу: ні коня, ні собаки, ні навіть миші не знайдеш у цілому місті. У нас у місті ніколи не бувало ніяких запасів; усе привозилося з сіл».

«То як же ви, вмираючи такою лютою смертю, все ще думаєте оборонити місто?»

«Та, може, воєвода й здав би, але вчора вранці полковник, що в Бужанах, пустив у місто яструба з запискою щоб не віддавали міста: що він іде виручати з полком, та чекає тільки другого полковника, щоб іти обом разом. І тепер кожної хвилини чекають їх... але ось ми прийшли до дому».

Андрій уже здалека бачив дім, не схожий на інші, і, як здалося, будований яким-небудь архітектором італійським: він був споруджений з гарної тонкої цегли, на два поверхи. Вікна нижнього поверху були обведені високо випнутими гранітними карнизами; верхній поверх був весь з невеликих арок, що утворювали галерею; між ними було видно ґрати з гербами; на ріжках дома теж були герби. Надвірні широкі сходи з фарбованої цегли спускалися на самий майдан. Внизу сходів сиділо по одному вартовому, що мальовничо й симетрично держалися одною рукою за алебарди, які стояли коло них, а другою підпирали схилені свої голови і, здавалося, отже більше схожі були на статуї, ніж на живі істоти. Вони не спали й не дрімали, але, здавалося, були нечутливі до всього; вони не звернули уваги навіть на те, хто йшов сходами. Наверху сходів вони знайшли багато вбраного, всього з ніг до голови озброєного вояка, що держав у руці молитовник. Він звів був на них стомлені очі, але татарка сказала йому одне слово, і він спустив їх знов на розгорнуті сторінки свого молитовника. Вони ступили в першу кімнату, досить простору, що правила за приймальню чи просто прихожу; вона була вся повна солдатів, слуг, псарів, виночерпіїв та іншої двірні, потрібної для показу сану польського вельможі, як військового, так і володаря власних маєтків; всі вони сиділи в різних позах попід стінами. Чути було чад погаслої свічки; дві інші ще горіли у двох величезних, майже на людський зріст, свічниках, які стояли посередині, дарма що вже давно в ґратчасте широке вікно дивився ранок. Андрій уже хотів був іти просто в широкі дубові двері, прикрашені гербом і безліччю різьблених окрас; але татарка смикнула його за рукав і показала на маленькі двері в боковій стіні. Ними ввійшли вони в коридор і потім у кімнату, якої він не міг добре розглядіти. Світло, що проходило крізь щілину віконниці, торкнуло дещо: малинову завісу, позолочений карниз і живопис на стіні. Тут татарка сказала Андрієві залишитися й відчинила двері до іншої кімнати, звідки блиснуло світло вогню. Він почув шепіт і тихий голос, від якого все затремтіло в ньому. Він бачив крізь розчинені двері, як майнула швидко струнка жіноча постать з довгою розкішною косою, що спадала на зведену догори руку. Татарка вернулася й сказала, щоб він увійшов. Він не тямив, як увійшов і як зачинилися зо ним двері. В кімнаті горіло дві свічки, лампадка тихо блимала перед образом; під ним стояв високий столик, за звичаєм католицьким, із приступками, щоб схиляти коліна під час молитви. Але не того шукали очі його. Він повернувся в другий бік і побачив жінку, що, здавалося, застигла й закам’яніла в якомусь швидкому русі. Здавалось, нібито вся постать її хотіла кинутися до нього і враз спинилася. І він теж стояв здивований перед нею. Не такою мріяв він її бачити; це була не вона, не та, яку він знав перше; нічого в ній не було схожого на ту; але вдвоє прекрасніша й чудесніша була вона тепер, ніж перше; тоді було в ній щось недокінчене, недовершене; тепер це був твір, якому художник дав останній удар пензля. Та була чарівна, легковажна дівчина; ця була красуня, жінка у всій розквітлій кірасі своїй. Повне почуття виявлялося в її зведених очах, не уривки, не натяки на почуття, а все почуття. Ще сльози не встигли в них висохнути й оповили їх блискучою вологою, що проймала душу; груди, шия й плечі вмістилися в ті прекрасні межі, які призначені цілком розвиненій красі; волосся, що перше розпадалося легкими кучерями по обличчю її, тепер обернулося в густу розкішну косу, частину якої було підібрано, а частина розкидалась по всій довжині руки і тонким, довгим, прекрасно зігнутим волоссям падала на груди; здавалося, всі до одної змінилися риси її. Даремно силкувався він відшукати в них бодай одну з тих, які носилися в його пам’яті,— ні одної. Хоч яка велика була її блідість, але вона не потьмарила чудесної краси її, навпаки, здавалося, нібито додала їй чогось поривчастого, невідпорно-переможного. І відчув Андрій у своїй душі побожний острах, і став нерухомим перед нею. Вона, здавалося, теж була вражена виглядом козака, що став перед нею в усій красі й силі юнацької мужності, шо, здавалося, і в самій нерухомості своїх членів уже виявив невимушену вільність рухів; ясною твердістю блищало око його, сміливою дугою вигнулася оксамитна брова, загоріла щока сяяла всією яскравістю незайманого вогню, і, як шовк, лиснів молодий чорний вус.

«Ні, я неспроможна нічим подякувати тобі, великодушний лицарю», сказала вона, і весь коливався срібний звук її голосу. «Один бог може віддячити тобі, не мені, слабкій жінці...» Вона спустила вниз свої очі; прекрасними, сніговими півкругами насунулись на них повіки, окраєні довгими, як стріли, віями: нахилилося все чудесне обличчя її, і тонкий рум’янець відтінив його знизу. Нічого не міг сказати на це Андрій; він хотів би висловити все, що тільки є на душі, висловити його так палко, яким воно було на душі,— і не міг. Відчув він, щось загородило йому уста; звук відібрався в слова; відчув він, що не йому, вихованому в бурсі та бойовому кочовому житті, відповідати на таку мову, і обурився на свою козацьку натуру.

В цей час увійшла в кімнату татарка. Вона вже встигла нарізати скибками принесений лицарем хліб та їжу, внесла їх на золотім блюді й поставила перед своєю панною. Красуня глянула на неї, на хліб і звела очі на Андрія — і багато було в очах тих. Цей зворушений погляд, що виявив знемогу й неспроможність висловити почуття, які охопили її, був більш приступний Андрієві, ніж уся мова. Його душі враз стало легко; здавалося, все розв’язалось у нього. Все, що доти стримувалося якоюсь важкою уздою, тепер відчуло себе на свободі, на волі, і вже хотіло вилитися невтримними потоками слів. Аж раптом красуня, обернувшись до татарки, неспокійно спитала: «А мати? ти віднесла їй?»

«Вона спить».

«А батькові?»

«Віднесла: він сказав, що прийде сам дякувати лицареві.»

Вона взяла хліб і піднесла його до рота. З незбагненною насолодою дивився Андрій, як вона ламала його блискучими пальцями своїми і їла; і раптом згадав про божевільного від голоду, який сконав перед очима його, ковтнувши шматок хліба. Він зблід і, схопивши її за руку, закричав: «доволі! не їж більше! ти так довго не їла, тобі хліб буде тепер як отрута». І вона впустила тут же свою руку; поклала хліб на блюдо і, як покірна дитина, дивилася йому в вічі. І нехай би виявило чиє-небудь слово... та не спроможні виявити ні різець, ні пензель, ні високомогутнє слово того, що бачиться іноді в очах дівчини, ані того зворушливого почуття, яким охоплюється той, хто дивиться в такі очі дівчини.

«Царице!» скрикнув Андрій, повний і сердечних, і душевних, і всяких поривань: «що тобі треба, чого ти хочеш, звели мені! загадай мені службу, найнеможливішу, яка тільки є на світі — я побіжу виконувати її! Скажи мені зробити те, чого не може зробити ні одна людина,— я зроблю, я згублю себе... Згублю, згублю! і загубити себе для тебе, присягаюся святим хрестом, мені так солодко... та несила сказати того! У мене три хутори, половина табунів батьківських — мої, все, що принесла батькові мати моя, що навіть від нього ховає вона,— все моє! Такої ні в кого немає тепер у козаків, наших зброї, як у мене: за саме руків’я моєї шаблі дають мені найкращий табун і три тисячі овець. І всього того зречуся, кину, відсахнусь, спалю, потоплю, коли тільки ти вимовиш слово, або хоч тільки моргнеш своєю тонкою, чорною бровою! та знаю, що, може, плету дурниці, і не до речі, і не до ладу все це сюди, що не мені, який прожив життя у бурсі та на Запорожжі, говорити так, як звичайно говорять там, де бувають королі, князі і все, що є найкращого серед вельможного лицарства. Бачу, що ти інше створіння бога, ніж усі ми, і далеко до тебе всім іншим боярським жінкам та дочкам-паннам. Ми не гідні бути твоїми рабами; тільки небесні ангели можуть служити тобі!»

З дедалі більшим подивом, вся обернувшись у слух, не пропустивши жодного слова, слухала панна щиру, сердечну мову, в якій, як у дзеркалі, відбивалася молода, повна сили душа, і кожне просте слово цієї мови, сказане голосом, що виходив просто з дна його серця, повите було в силу. І подалося вперед усе прекрасне обличчя її, відкинула вона далеко назад докучливе волосся, відкрила уста й довго дивилася з відкритими устами; потім хотіла щось сказати і раптом спинилась і згадала, що іншим призначенням ведеться лицар, що батько, брати і вся вітчизна його стоять позад нього суворими месниками, що страшні запорожці, які обложили місто, що на люту смерть роковані всі вони з своїм містом... і очі її раптом налилися слізьми: швидко вона схопила хустку, вишиту шовками, накинула її собі на обличчя, і хустка за хвилину стала вся мокра, і довго сиділа, закинувши назад свою прекрасну голову, затиснувши білосніжними зубами свою прекрасну нижню губу, ніби раптом почувши якийсь укус отрутного гада й не приймаючи з обличчя хустки, щоб не бачив він її тяжкого смутку.

«Скажи мені одне слово!» сказав Андрій і взяв її за атласну руку. Іскристий вогонь пробіг по жилах його від цього дотику, і тис він руку, що лежала нечуло в руці його.

Але вона мовчала і не приймала хустки від обличчя свого і зоставалася нерухома.

«Чого ж ти така сумна? окажи мені, чого ти така сумна?»

Кинула вона геть від себе хустку, відгорнула довге волосся коси своєї, що налазило на очі, і вся розлилася в жалібних речах, вимовляючи їх тихим-тихим голосом, подібно до того, як вітер, знявшись прекрасного вечора, пробіжить раптом по густій хащі надводного очерету,— зашелестять, забринять і линуть раптом журливо-тонкі звуки, і ловить їх з незрозумілим смутком, спинившись, подорожній, не чуючи ні згасаючого вечора ні плину веселих пісень народу, що бреде в польових робіт та жнив, «і далекого торохтіння воза, що десь проїжджає.

«Чи не варта я довічних жалів? чи нещасна мати, що породила мене на світ? чи не гірке безталання випало на долю мені? чи не лютий ти кат мій, моя жорстока доле? Всіх ти привела мені до ніг: найкращих дворян з усього шляхетства, найбагатших панів, графів та чужоземних баронів і весь, який є, цвіт нашого лицарства. Всім їм було вільно кохати мене, і за велике добро кожен з них вважав би кохання моє. Досить мені тільки махнути рукою, і всякий з них, найвродливіший, найпрекрасніший з обличчя і роду, став би мені дружиною. І ні до одного з них не причарувала ти мого серця, люта доле моя; а причарувала моє серце мимо кращих витязів землі нашої до чужинця, до ворога нашого. За що ж ти, пречиста божа мати, за які гріхи, за які тяжкі лиходійства так невблаганно й нещадно караєш мене? В достатках і розкошах минали дні мої; найкращі дорогі страви й солодкі вина були мені поживою. І нащо все це було? до чого воно все було? чи до того, щоб, нарешті, вмерти лютою смертю, якою не вмирає останній жебрак у королівстві? І мало того, що засуджена я на таку страшну долю, мало того, що перед кінцем своїм мушу бачити, як умиратимуть в нестерпних муках батько й мати, для врятування яких двадцять разів ладна б я була віддати життя своє, мало всього цього; треба, щоб перед кінцем своїм мені довелося побачити й почути слова і кохання, якого не бачила я. Треба, щоб він словами своїми розшматував моє серце, щоб гірка моя доля була ще гірша, щоб ще більш жалко було мені мого молодого життя, щоб ще страшнішою здавалася мені смерть моя та щоб ще більше, вмираючи, дорікала я тобі, люта доле моя, і тобі, прости мою провину, свята божа мати!»

І коли затихла вона, безнадійне, безнадійне почуття відбилося на обличчі її; болючим смутком заговорила кожна риса його, і все, від сумно пониклого лоба та спущених очей до сліз, застиглих і засохлих на тихо пломеніючих щоках їі, все, здавалося, говорило: «нема щастя на обличчі цьому!»

«Не чувано на світі, не можна, не бути тому», казав Андрій, «щоб найвродливіша й найкраща з жінок зазнала такої гіркої долі, коли вона народжена на те, щоб перед нею, як перед святинею, хилилося все, що є найкращого в світі. Ні, ти не вмреш, не тобі вмирати, присягаюсь моїм народженням, всім, що мені миле в світі, ти не вмреш! Коли ж випаде вже так, і нічим, ні силою, ні молитвою, ні мужністю не можна буде одвернути гіркої долі, то ми вмремо разом, і перший я умру, умру перед тобою, коло твоїх найпрекрасніших колін, і хіба вже мертвого мене розлучать з тобою».

«Не обманюй, лицарю, і себе і мене», казала вона, хитаючи тихо прекрасною головою своєю: «знаю і, на велике моє горе, знаю занадто добре, що тобі не можна кохати мене, і знаю я, обов’язок і заповіт твій: тебе кличуть батько, товариші, вітчизна,— а ми вороги тобі».

«А що мені батько, товариші й вітчизна?» сказав Андрій, стріпнувши хутко головою і випроставши весь рівний, як надрічковий осокір, стан свій. «Так коли ж так, то ось що: нема в мене нікого! Нікого! нікого!» повторив він тим самим голосом, супроводивши його тим рухом руки, з яким пругкий, незламний козак виявляє рішучість на діло, нечуване й неможливе для Іншого. «Хто сказав, що моя вітчизна Україна? Хто дав мені її за вітчизну? Вітчизна є те, чого шукає душа наша, що миліше для неї над усе, вітчизна моя — ти! Ось моя вітчизна! І понесу я вітчизну цю в серці моїм, понесу її, поки стане мого віку, і подивлюсь я, нехай хто-небудь з козаків вирве її звідти! і все, що тільки є, продам, віддам, згублю за таку вітчизну!»

На мить остовпівши, як прекрасна статуя, дивилась вона йому в вічі і враз заридала, і з дивною жіночою поривчастістю, на яку буває здатна тільки сама нерозважно-великодушна жінка, створена на прекрасний сердечний рух, кинулась вона йому на шию, обхопивши його снігоподібними дивними руками, і заридала. В цей час почулися на вулиці невиразні крики, супроводжувані трубним і літаврним звуком; але він не чув їх; він чув тільки, як чудові уста обвівали його запашним теплом свого дихання, як сльози її текли струмками до нього на обличчя, і пахуче її волосся, спустившись усе з голови, обплутало його всього своїм теплом і блискучим шовком.

У цей час вбігла до них з радісним криком татарка: «урятовані, врятовані!» кричала вона, не тямлячи себе. «Наші увійшли до міста, привезли хліба, пшона, борошна і зв’язаних запорожців». Та не чув ніхто з них, які «наші» увійшли до міста, що привезли з собою та яких зв’язали запорожців. Повний не на землі зазнаваних почуттів, Андрій поцілував ції запашні уста, що припали до щоки його, і не без відмовні були запашні уста. Вони озвалися тим самим, і в цьому обопільно-злитому поцілункові відчулося те, що один тільки раз у житті дається відчути людині.

І загинув козак! пропав для всього козацького лицарства! не бачити йому більше ні Запорожжя, ні батьківських хуторів своїх, ні церкви божої, Україні теж не бачити найхоробрішого з своїх дітей, що взялися боронити її. Вирве старий Тарас сивий жмут волосся з своєї чуприни й прокляне і день і годину, коли породив на ганьбу собі такого сина.

VII

Галас і метушня стояли в запорозькому таборі. Спочатку ніхто не міг дати правдивої відповіді, як сталося, то військо пройшло до міста. Потім уже виявилося, що весь Переяславський курінь, розташований перед боковою міською брамою, був п’яний як дим; виходить, дивуватися нема чого, що половину було перебито, а другу пов’язано ще перше, ніж усі могли довідатись, в чім річ. Поки ближчі курені, збуджені галасом, встигли схопитися за зброю, військо вже входило в браму, і останні ряди відстрілювалися від сонних і напіввихмелілих запорожців, що безладно кинулися на них.

Кошовий дав наказ зібратися всім, і, коли всі стали в коло й затихли, поскидавши шапки, він сказав:

«То ось що, панове-браття, сталося цієї ночі; ось до чого довів хміль! ось яку наругу вчинив нам ворог! У вас, видно, вже так повелося: коли дозволиш подвоїти порцію, то ви ладні так насмоктатися, що ворог христового воїнства не тільки скине з вас шаровари, а й межи очі вам начхає, то ви того не почуєте».

Козаки всі стояли, похнюпивши голови, знаючи провину; тільки незамайківський курінний отаман Кукубенко обізвався: «стривай, батьку!» сказав він: «хоч воно й не закон, щоб казати якесь заперечення, коли говорить кошовий перед усім військом, та діло не так було, то треба сказати. Ти не зовсім справедливо докорив. Козаки були б винні і гідні смерті, коли б напилися в поході, на війні, на трудній, тяжкій роботі; але ми сиділи без діла, манячіли даремно перед містом. Ні посту, ні іншого християнського поздержання не було: як же може статися, щоб на безділлі та не напився чоловік? Гріха тут нема. А ми от краще покажемо їм, як то нападати на безвинних людей. Перше били добре, а вже тепер поб’ємо так, що й п’ят не понесуть додому».

Мова курінного отамана сподобалася козакам. Вони підвели вже зовсім було похнюплені голови, і багато хто схвально кивнув головою, промовивши: «добре оказав Кукубенко!» А Тарас Бульба, що стояв недалеко від кошового, сказав: «а що, кошовий, мабуть, Кукубенко правду сказав! що ти скажеш на це?»

«А що скажу? блажен і батько, що породив такого сина: ще не велика мудрість сказати докірливе слово, але більша мудрість сказати таке слово, яке б, не поглумившись над бідою людини, підбадьорило б її, додало б духу їй, як остроги додають духу коневі після водопою. Я сам хотів вам сказати потім розважливе слово, та Кукубенко догадався перше».

«Добре сказав і кошовий!» повторили інші. І найсивіші, що стояли, як сиві голуби, і ті кивнули головою і, моргнувши сивим усом, тихо мовили: «Добре сказане слово!»

«Тепер слухайте ж, панове!» говорив далі кошовий: «брати фортецю, видиратися й підкопуватися, як роблять чужоземні німецькі майстри, хай їй враг прикинеться! І негоже, і не козацьке діло. А як видно з того, що є, ворог увійшов до міста не з великим запасом; возів щось було з ним небагато; народ у місті голодний, виходить, усе з’їсть одним духом, та й коням сіна... вже я не знаю, хіба з неба кине їм на вила який-небудь їхній святий... тільки ж про це ще бог знає; а ксьондзи їхні митці на самі слова. За тим, чи за тим, а вже вони вийдуть з міста. Поділяйся ж на три гурти і ставай на три дороги перед трьома брамами. Перед головною брамою п’ять куренів, перед іншими по три курені Дядьківський та Корсунський курінь на засідку! Полковник Тарас з полком на засідку; Титарівський і Тимошівський курені на запас з правого боку обозу, Щербинівський та Стебликівський верхній —з лівого боку! Та виходьте з лав, молодці, котрі гостріші на слово, зачіпати ворога. У ляха пустоголова вдача, лайки не стерпить, і, може, сьогодні ще всі вони вийдуть з брам. Курінні отамани, переглянь кожен курінь свій: у кого недостача, додай рештками Переяслівського. Переглянь усе знов! Дати на похмілля всім по чарці і по хлібині на козака! Тільки, мабуть, кожен іще вчорашнім ситий, бо, ніде правди діти, понаїдалися всі так, що дивуюсь, як уночі ніхто не луснув. Та ось ще один наказ: коли хто-небудь, шинкар-жид, продасть козакові хоч один кухоль сивухи, то я приб’ю йому на самісінький лоб свиняче вухо, собаці, і повішу догори ногами! До праці ж, братці! до праці!»

Так порядкував кошовий, і всі вклонилися йому в пояс і, не надіваючи шапок, рушили по своїх возах і таборах та, коли вже зовсім далеко відійшли, тоді тільки понадівали шапки. Всі почали лаштуватися: пробували шаблі й палаші, насипали пороху з мішків у порохівниці, відкочували й становили вози та вибирали коней.

Ідучи до свого полку, Тарас думав і придумати не міг, куди б подівся Андрій; чи полонили його разом з іншими і зв’язали сонного; тільки ні, не такий Андрій, щоб дався живим у полон. Між убитими козаками теж не було його видно. Замислився тяжко Тарас і йшов перед полком, не чуючи, що його давно кликав хтось на ім’я. «Кому треба мене?» сказав він, нарешті, прочумавшись. Перед ним стояв єврей Янкель.

«Пане полковнику, пане полковнику!» говорив єврей хапливим й уривчастим голосом, начебто хотів сповістити про діло не зовсім пусте: «я був у місті, пане полковнику!»

Тарас подивився на єврея й здивувався з того, що він уже встиг побувати в місті. «Який же враг тебе заніс туди?»

«Я зараз розкажу», сказав Янкель: «тільки-но я почув на світанку галас, і козаки почали стріляти, я схопив кафтан і, не надіваючи його, побіг туди бігом, дорогою вже надів його у рукави, бо хотів швидше довідатись, чому той галас, чому козаки на самому світанку стали стріляти. Я взяв і прибіг аж до міської брами якраз тоді, коли останнє військо входило до міста. Дивлюсь, попереду загону пан хорунжий Галяндович. Він чоловік мені знайомий: ще з позатого року заборгував сто червінців; я за ним, нібито за тим, щоб виправити з нього борг, і ввійшов разом з ними до міста».

«Як же ти: увійшов до міста та ще й борг хотів виправити!» сказав Бульба: «і не звелів він тебе тут-таки повісити, як собаку?»

«А їй-богу, хотів повісити», відповів єврей: «вже було його слуги зовсім схопили мене й накинули мотузок на шию, та я став благати пана, сказав, що підожду борг, скільки пан хоче, і пообіцяв позичити ще, як тільки допоможе мені позбирати борги з інших лицарів; бо в пана хорунжого, я все скажу панові, нема жодного червінця в кишені, хоч у нього є й хутори, і садиби, і чотири замки, і степової землі аж до Шклова, а грошей у нього, як у козака, нічого нема. І тепер, коли б не озброїли його бреславські євреї, ні в чім було б йому й на війну виїхати. Він і на сеймі через те не був...»

«Що ж ти робив у місті? бачив наших?»

«Як же, наших там багато: Іцько, Рахум, Самуйло, Хайвалок, єврей-орендар...»

«Та хай вони пропадуть, собаки!» вигукнув, розсердившись, Тарас: «що ти мені тикаєш своє жидівське плем’я! я тебе питаю про наших запорожців».

«Наших запорожців не бачив; а бачив одного пана Андрія».

«Андрія бачив?» скрикнув Бульба: «що ж ти, де бачив його? у льоху, в ямі? збезчещений? зв’язаний?»

«Хто ж би смів зв’язати пана Андрія? тепер він такий поважний лицар... Далібуг[2], я не впізнав. І наплічники в золоті, і нарукавники в золоті, і зерцало в золоті, і шапка в золоті, і по поясу золото, і скрізь золото, і все золото; так, як сонце гляне весною, коли на городі всяка пташка пищить та співає і травиця пахне, так і він сяє весь у золоті, і коня йому дав воєвода найкращого під верх: двісті червінців коштує самий кінь».

Бульба остовпів. «Навіщо ж він надів чуже вбрання?»

«Бо краще, тому й надів. І сам їздить, і інші їздять, і він навчає, і його навчають; як найбагатший польський пан!»

«Хто ж його приневолив?»

«Я ж не кажу, щоб його хто приневолив. Хіба пан не знає, що він з своєї волі перейшов до них?»

«Хто перейшов?»

«А пан Андрій».

«Куди перейшов?»

«Перейшов на їх бік, він уже тепер зовсім їхній».

«Брешеш, свиняче вухо!»

«Як же можна, щоб я брехав? дурень я хіба, щоб брехав? на свою б голову я брехав? Хіба я не знаю, що єврея повісять, як собаку, коли він збреше перед паном?»

«То це виходить, він, по-твоєму, продав вітчизну й віру?»

«Я ж не кажу цього, щоб він продавав щось: я сказав тільки, що він перейшов до них».

«Брешеш, чортів жиде! такого діла не було на християнській землі! ти плутаєш, собако!»

«Нехай трава поросте на порозі моєї хати, коли я плутаю. Нехай усякий наплює на могилу батька, матері, свекра й батька батька мого, і батька матері моєї, коли я плутаю! Коли пан хоче, я навіть скажу і чого він перейшов до них».

«Чого?»

«У воєводи є дочка-красуня, святий боже! яка красуня!» Тут єврей постарався, як тільки міг, виявити на обличчі своєму красу, розставивши руки, прищуливши око й скрививши набік рота, начебто чого-небудь скуштувавши.

«Ну, то й що з того?»

«Він для неї її учинив усе й перейшов. Коли чоловік закохається, то він те саме, що підошва, яку, коли розмочиш у воді, візьми, зігни,— вона й зігнеться».

Тяжко замислився Бульба. Згадав він, що велика влада у слабкої жінки, що багато дужих занапащувала вона, що податлива в цьому вдача Андрієва, і стояв він довго, як укопаний, на одному місці.

«Слухай, пане, я все розкажу панові», говорив єврей: «тільки-но почув я галас і побачив, що проходять у міську браму, я захопив з собою про всяк випадок разок перлів, бо в місті є красуні й шляхтянки; а коли є красуні й шляхтянки, сказав я собі, то їм хоч і їсти нема чого, а перли все-таки куплять. І як тільки хорунжого слуги пустили мене, я побіг на воєводин двір продавати перли. Розпитав у служниці-татарки: буде весілля ту ж мить, як тільки проженуть запорожців. Пан Андрій обіцяв прогнати запорожців».

«І ти не вбив тут же на місці його, чортового сина?» скрикнув Бульба.

«За що ж убивати? він перейшов з доброї волі. Чим чоловік винен: там йому краще, туди й перейшов».

«І ти бачив його в саме обличчя?»

«Їй-богу, в саме обличчя! такий славний вояка! за всіх показніший. Дай йому бог здоров’я, мене ту ж мить упізнав; і коли я підійшов до нього, зараз сказав...»

«Що ж він сказав?»

«Він сказав, перше кивнув пальцем, а тоді вже сказав: «Янкель!» А я: «пане Андрію!» кажу. «Янкель, скажи батькові, скажи братові, скажи козакам, скажи запорожцям, скажи всім, що батько тепер не батько мені, брат не брат, товариш не товариш, і що я з ними буду битися з усіма, з усіма буду битися!»

«Брешеш, чортів Юдо!» закричав, не стямившись, Тарас: «брешеш, собако! Ти й Христа розп’яв, проклятий богом чоловіче! Я тебе вб’ю, сатано! тікай звідси, бо тут же тобі й смерть!» Сказавши це, Тарас вихопив свою шаблю. Зляканий єврей враз припустив з усієї сили, як тільки могли видержати його тонкі, сухі литки. Довго біг він, не оглядаючись, між козацьким табором і потім далеко по всьому чистому полю, хоч Тарас зовсім не гнався за ним, розмисливши, що нерозумно зганяти запал на першому, хто нагодився.

Тепер пригадав він, що бачив минулої ночі Андрія, як проходив той табором з якоюсь жінкою, і похилив сиву голову; а все ще не хотів вірити, щоб могло статися таке ганебне діло і щоб власний син його продав віру й душу.

Нарешті повів він свій полк у засідку й сховався з ним за лісом, який один був ще не випалений козаками. А запорожці, і піші і кінні, виступали на три дороги до трьох брам. Один по одному сунули курені: Уманський, Поповичівський, Канівський, Стебликівський, Незамайківський, Гургузів, Титарівський, Тимошівський. Одного тільки Переяславського не було. Добре курнули[3] козаки його, і прокурили свою долю. Хто прокинувся зв’язаний у ворожих руках; хто, і зовсім не прокидаючись, сонний перейшов у сиру землю, і сам отаман Хліб, без шароварів і верхнього вбрання, опинився в лядському таборі.

У місті почули козацький рух. Всі висипали на вал, і встала перед козаками жива картина: польські витязі, один за одного кращий, стояли на валу. Мідні шапки сяяли, як сонця, оперені білим, як лебідь, пір’ям. На інших були легкі шапочки, рожеві й блакитні, з перегнутими набакир верхами. Кунтуші з вильотами, шиті золотом і просто викладені шнурками. У тих шаблі й зброя в дорогих оправах, за які дорого приплачувались пани, І багато було всякого іншого убрання. Спереду стояв бундючно, в червоній, оздобленій золотом шапці, буджанівський полковник. Дебелий був полковник, за всіх вищий і товщий, і широкий дорогий кунтуш насилу сходився на ньому. По другий бік, майже біля бокової брами, стояв інший полковник, невеличкий чоловік, весь висохлий; але маленькі пильні очі його жваво дивилися з-під густо нарослих брів, і повертався він швидко на всі боки, показуючи моторно тонкою, сухою рукою своєю та віддаючи накази; видно було, що, незважаючи на мале тіло своє, він добре знав військову науку. Недалеко від нього стояв хорунжий, довгий-довгий, з густими вусами, і, здавалося, не бракувало йому краски на лиці: любив пан міцні меди й добрий бенкет. І багато було видно за ними всякої шляхти, що озброїлася, хто на свої червінці, хто на королівську казну, хто на єврейські гроші, заставивши все, що тільки знайшлося в дідівських замках. Чимало було й усяких сенаторських нахлібників, яких брали з собою сенатори на обіди для почоту і які крали з стола та з буфетів срібні кубки і після сьогоднішнього почоту другого дня сідали на козла правити кіньми в якого-небудь пана. Всяких було там. Іншим разом і випити не було на що, а на війну все причепурилося. Козацькі ряди стояли тихо перед мурами. Не було в них ні на кому золота. Тільки хіба де-не-де блищало воно на шабельних руків’ях та рушничних оправах. Не любили козаки пишно вбиратися на битвах; прості були на них кольчуги й свити, і далеко чорніли та червоніли чорні, червоноверхі смушеві шапки їх.

Два козаки виїхали наперед із запорозьких рядів: один ще зовсім молодий, другий старший, обидва гострі на слова, у ділі теж не погані козаки: Охрім наш та Микита Голокопитенко. Слідом за ними виїхав і Демид Попович, кремезний козак, що вже давно маячів на Січі, був під Адріанополем та багато натерпівся на віку своїм: горів у вогні і прибіг на Січ з обсмаленою, почорнілою головою й вигорілими вусами. Та погладшав знову Попович, пустив за вухо оселедець, виростив вуса густі й чорні, як смола, і митець був на дошкульне слово Попович.

«А, красні жупани на всьому війську, та хотів би я знати, чи красна сила у війська?»

«Ось я вас!» гукав зверху дебелий полковник: «усіх пов’яжу! віддавайте, хлопи, рушниці й коней. Бачили, як пов’язав я ваших? Виведіть їм на вал запорожців!»

І вивели на вал поскручуваних мотузами запорожців; попереду їх був курінний отаман Хліб, без шароварів і верхнього вбрання, так, як схопили його п’яного. Понурив у землю голову отаман, соромлячись наготи своєї перед своїми ж козаками і того, що потрапив у полон, як собака, сонний. І за одну ніч посивіла міцна голова його.

«Не журися, Хліб! визволимо!» гукали йому знизу козаки.

«Не журися, друзяко!» обізвався курінний отаман Бородатий: «в тому нема провини твоєї, що схопили тебе голого: біда може бути з кожною людиною; але сором їм, що виставили тебе на наругу, не прикривши пристойно наготи твоєї».

«Ви, як видно, на сонних людей хоробре військо?» казав, поглядаючи на вал, Голокопитенко.

«Ось заждіть, пообрізуємо вам чуби!» кричали їм зверху.

«А хотів би я побачити, як вони нам пообрізують чуби!» казав Попович, повернувшись перед ними на коні, і потім, подивившись на своїх, додав: «А що ж? може, ляхи й правду кажуть: як виведе їх он той пузатий, усім їм буде добрий захисток».

«Чого ж ти думаєш, що буде їм добрий захисток?» спитали козаки, знаючи, що Попович певно вже мав щось гостре сказати.

«А того, що позад нього сховається усе військо, і вже дідька лисого з-за його пуза дістанеш котрого-небудь списом!»

Усі засміялись козаки; і довго багато хто з них похитував головою, кажучи: «ну вже Попович! вже коли кому закрутить слово, то тільки ну!..» Та вже й не сказали козаки, що таке «ну».

«Відступайте, відступайте мерщій від мурів!» закричав кошовий; бо ляхи, здавалося, не витримали дошкульного слова. І полковник махнув рукою. Ледве тільки оступилися козаки, як гримнули з валу картеччю. На валу заметушились, показався сам сивий воєвода на коні. Брама розчинилась, і виступило військо. Попереду виїхали рівним кінним строєм вишиті гусари, за ними кольчужники, потім латники з списами, потім усі в мідних шапках, потім їхали окремо кращі шляхтичі, кожен одягнений по-своєму. Не хотіли горді шляхтичі вмішуватися в ряди з іншими, і в котрого не було команди, той їхав один із своїми слугами. Потім знову ряди, і за ними виїхав хорунжий, за ним знову ряди, і виїхав дебелий полковник; а позад усього вже війська виїхав останнім низенький полковник.

«Не давати їм! не давати їм шикуватися та ставати в лави!» гукав кошовий: «разом напирайте на них усі курені! Кидайте інші брами! Титарівський курінь, нападай збоку! Дядьківський курінь, нападай з другого! Натискуйте ззаду, Кукубенко, Паливода! Мішайте, мішайте і різніть їх!» І вдарили з усіх боків козаки, збили й змішали їх, і сами змішалися. Не дали навіть і стрільби почати: пішло діло на мечі та на списи. Всі збилися вкупу, і кожному випала нагода показати себе. Демид Попович заколов трьох простих і двох кращих шляхтичів збив з коней, кажучи: «От добрі коні! таких коней я давно хотів дістати», і вигнав коней далеко в поле, гукаючи тим козакам, що стояли, перейняти їх. Потім знов пробився в купу, напав знову на збитих з коней шляхтичів, одного вбив, а другому накинув аркан на шию, прив’язав до сідла й поволік його по всьому полю, знявши з нього шаблю з дорогим руків’ям і відв’язавши від пояса цілий гаман з червінцями. Кобіта, добрий козак і молодий ще, схопився теж з одним з хоробріших у польському війську, і довго бились вони. Зійшлися вже в рукопашний, подужав був уже козак і, зломивши, ударив гострим турецьким ножем у груди. Та не вберігся сам: тут-таки у висок стукнула його гаряча куля. Звалив його найзнатніший з панів, найвродливіший і давнього князівського роду лицар. Як струнка тополя, літав він на буланому коні своєму. І багато вже показав боярської богатирської сили; двох запорожців розрубав надвоє, Федора Коржа, доброго козака, перекинув разом з конем, вистрілив на коня і козака дістав з-за коня списом; багатьом відрубав голови й руки і повалив козака Кобіту, загнавши йому кулю у скроню. «От з ким би я хотів попробувати силу!» закричав незамайківський курінний отаман Кукубенко. Припустивши коня, налетів просто на нього з тилу і так крикнув, що здригнулися всі, хто стояв поблизу, від нелюдського крику. Хотів був повернути враз свого коня лях і стати до нього лицем; та не послухався кінь: зляканий страшним криком, метнувся набік, і дістав його рушничною кулею Кукубенко. Увійшла в спинні лопатки йому гаряча куля, і звалився він з коня. Але й тут не піддався лях, все ще силкувався вдарити ворога, та ослабла, упавши разом з шаблею, рука. А Кукубенко, взявши в обидві руки свій важкий палаш, загнав його йому в самі побілілі уста: вибив два сахарні зуби палаш, розсік надвоє язик, розбив горловий хребець і ввійшов далеко в землю; так і пришив він його навіки до сирої землі. Джерелом ринула вгору червона, як надрічкова калина, висока шляхетська кров та й зачервонила весь обшитий золотом жовтий кунтуш його. А Кукубенко вже кинув його й пробився з своїми незамайківцями в іншу купу. «Ех, покинув неприбраним таке дороге вбрання!» оказав уманський курінний Бородатий, від’їхавши від своїх до місця, де лежав убитий Кукубенком шляхтич. «Я сімох убив шляхтичів своєю рукою, а такого вбрання ще не бачив ні на кому». І поласував на здобич Бородатий, нагнувся, щоб зняти з нього дорогу зброю, вийняв уже турецький ніж в оправі з самоцвітного каміння, відв’язав від пояса гаман з червінцями, зняв з грудей торбину з тонкою білизною, дорогим сріблом і дівочим кучериком, що дбайливо зберігався на спомин. І не почув Бородатий, як налетів на нього ззаду червононосий хорунжий, що вже двічі був збитий ним з сідла і дістав добрий карб на спомин. Розмахнувся він з усього плеча і вдарив того шаблею по нагнутій шиї. Не до добра повела корисливість козака: відскочила могутня голова, і впав обезголовлений труп, далеко кругом зросивши землю. Полинула у високості сувора козацька душа, хмурячись і гнівлячись, та разом з тим дивуючись, що так рано вилетіла з такого міцного тіла. Не встиг хорунжий схопити за чуба отаманську голову, щоб прив’язати її до сідла, а вже був тут суворий месник.

Як яструб, що плаває в небі, давши багато кругів дужими крильми, раптом спиняється розплатаний на однім місці й б’є звідти стрілою на підпадьомкаючого коло самої дороги перепела, так Тарасів син Остап налетів раптом на хорунжого і враз накинув йому на шию мотузку. Почервоніло ще більше червоне обличчя хорунжого, коли стиснув йому горло жорстокий зашморг, схопився він був за пістоль, та судорожно зведена рука не могла спрямувати пострілу, і куля даремно полетіла в поле. Остап тут-таки від його ж сідла відв’язав шовковий шнур, що возив з собою хорунжий, щоб в’язати полонених, і його ж шнуром зв’язав йому руки й ноги, причепив кінець мотуза до сідла й поволік його через поле, скликаючи голосно всіх козаків Уманського куреня, щоб ішли віддати останню честь отаманові. Як почули уманці, що курінного їх отамана Бородатого нема вже живого, покинули поле бою й прибігли прибрати його тіло, і тут же стали радитися, кого вибрати на курінного. Нарешті сказали: «Та нащо радитися: кращого не можна поставити на курінного, крім Бульбенка Остапа: він, правда, наймолодший з усіх нас, але розум у нього як в старої людини».

Остап, знявши шапку, подякував всім козакам-товаришам за честь, не став відмовлятися ні молодістю, ні молодим розумом, знаючи, що час воєнний і не до того тепер; а тут-таки повів їх просто на купу і вже показав їм усім, що недаремно обрали його на отамана. Почули ляхи, що вже ставало занадто гаряче, відступили й перебігли поле, щоб зібратися на другому кінці його. А низенький полковник махнув на чотири свіжі сотні, що стояли окремо коло самої брами, і гримнули звідти картеччю на козацькі купи; та мало кого дістали: кулі сипнули по биках, що дико дивилися на битву. Заревли злякані бики, повернули на козацькі табори, поламали вози й багатьох потоптали. Але Тарас, у цей час вихопившись із засідки з своїм полком, з вигуками кинувся навперейми. Повернув назад весь скажений гурт, зляканий криком, і метнувся на лядські полки, перекинув кінноту, всіх зім’яв і розсипав.

«Ой, спасибі вам, воли!» ричали запорожці: «служили все похідну службу, а тепер і воєнну послужили!” І вдарили з новою силою на ворога. Багато тоді перебили ворогів. Багато хто показав себе: Метелиця, Шило, обидва Писаренки, Вовтузенко і чимало було всяких інших. Побачили ляхи, що погано нарешті приходиться, викинули хоругов і закричали відчиняти міську браму. З скрипом відчинилася кована залізом брама і прийняла збитих у гурт, як овець у кошару, виснажених і вкритих пилом вершників. Багато запорожців погналося було за ними, але Остап своїх уманців спинив, сказавши: «далі, далі, панибраття, від мурів! не годиться близько підходити до них». І правду сказав, бо з мурів гримнули й посипали всім, чим прийшлося, і багатьом перепало. В цей час під’їхав кошовий і похвалив Остапа, сказавши: «От і новий отаман, а веде військо так, мовби й старий!» Оглянувся старий Бульба подивитися, який там новий отаман, і побачив, що попереду всіх уманців сидів на коні Остап, і шапка заломлена набакир, і отаманська палиця в руці. «Ач ти який!» сказав він, дивлячись на нього, і зрадів старий і став дякувати всім уманцям за честь, якою вшанували сина.

Козаки знов відступили, готуючись іти до таборів, а на міському валу знову показалися ляхи вже в подертих опанчах. Запеклася кров на багатьох дорогих кунтушах, і пилом припали гарні мідні шапки.

[1] Герард Гонтгорст — голландський художник. Della note — нічний (так прозвали Гонтгорста, що любив малювати ніч).

[2] Далебі.

[3] Напились.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up