Тарас Бульба (сторінка 4)

«Що, пов’язали?» кричали їм знову запорожці. «Ось я вам!» кричав усе так само зверху товстий полковник, показуючи мотузок; і все ще не переставали нахваляться запорошені, знеможені вояки, і всі, що були задирливіші, перекинулися з обох боків гострими словами.

Нарешті розійшлися усі. Хто ліг відпочивати, стомлений боєм; хто присипав землею свої рани і дер на перев’язки хустки та дорогу одежу, зняту з убитого ворога. Інші ж, що були свіжіші, стали прибирати тіла й віддавати їм останню шану. Палашами, списами копали могили, шапками, полами виносили землю, склали чесно козацькі тіла й засипали їх свіжою землею, щоб не дісталося воронам та хижим орлам виклювати їм очі. А лядські тіла, зв’язавши, як попало, десятками до хвостів диких коней, пустили їх по всьому полю і довго потім гналися за ними й стьобали їх по боках. Летіли скажені коні по борознах, горбах, через рови й протоки, і билися об землю вкриті кров’ю й порохом лядські трупи.

Потім посідали колами всі курені вечеряти і довго гомоніли про діла й подвиги, які припали на долю кожному, на вічний переказ людям захожим і нащадкам. Довго не лягали вони; а найдовше не лягав старий Тарас, все роздумуючи, що б то означало, що Андрія не було між ворожим вояцтвом. Чи посоромився Юда вийти проти своїх, чи обдурив єврей, і потрапив він просто в неволю. Та тут-таки згадав Тарас, що надміру було схильне серце Андрієве до жіночих умовлянь, відчув тугу і заклявся тяжко в душі проти полячки, що причарувала його сина, і здійснив би він свою клятву: не подивився б на її красу, витяг би її за густу, пишну косу, поволік би її за собою по всьому полю поміж усіх козаків. Збилися б об землю, закривавившись і припавши пилом, її чудові груди й плечі, що блиском дорівнювались нетанучим снігам, які вкривають гірські верховини. Розніс би він на шматки її пишне, прекрасне тіло. Та не відав Бульба того, що готує бог людині завтра, почав поринати в сон і нарешті заснув. А козаки все ще гомоніли між собою, і цілу ніч стояла біля вогнів, приглядаючись пильно на всі боки і не склепляючи очей, твереза варта.

VIII

Ще сонце не дійшло до половини неба, як усі запорожці зібралися в кола. З Січі прийшла вість, що татари, під час відсутності козаків, пограбували в ній усе, викопали скарб, який у схові тримали козаки під землею, перебили й забрали в полон усіх, хто залишався, і з усіма забраними гуртами й табунами подалися просто до Перекопа. Один тільки козак, Максим Голодуха, вирвався дорогою з татарських рук, заколов мірзу, одв’язав у нього мішок з цехінами і на татарському коні, в татарській одежі, півтора дня та дві ночі тікав від погоні, загнав на смерть коня, пересів по дорозі на другого, загнав і того, і вже на третьому приїхав у запорозький табір, дізнавшись на дорозі, що запорожці були під Дубном. Тільки й устиг сповістити він, що скоїлося таке лихо; а чого воно скоїлося, чи курнули запорожці, що там залишалися, за козацьким звичаєм, і п’яні віддалися в полон, і як дізналися татари про місце, де був закопаний військовий скарб,— того нічого не сказав він. Дуже стомився козак, розпух увесь, обличчя попекло й попалило йому вітром: упав він тут-таки і заснув міцним сном.

У таких випадках водилося в запорожців гнатися ту ж хвилину за хижаками, щоб наздогнати їх на дорозі, бо полонені якраз могли опинитися на базарах Малої Азії, в Смірні, на Крітському острові, і бог знає, в яких місцях не показалися б чубаті запорозькі голови. Ось чому зібрались запорожці. Всі до одного стояли вони в шапках, бо прийшли не для того, щоб слухати отаманський наказ, а щоб радитися, як рівні між собою. «Давай раду наперед, старші!» закричали в юрбі. «Давай раду, кошовий!» казали інші. І кошовий, знявши шапку, вже не так як начальник, а як товариш, дякував усім козакам за честь і сказав: «Багато між нами є старших і на раду розумніших; та коли мене вшанували, то моя рада: не гаяти, товариші, часу й гнатися за татарином; бо ви самі знаєте, що за людина татарин: він не буде з награбованим добром дожидати нашого приходу, а вмить розтринькає його так, що й сліду не знайдеш. Така моя рада: йти. Ми тут уже погуляли. Ляхи знають, що таке козаки; за віру, скільки було сили, помстилися, а користі з голодного міста не багато. Отож моя рада: йти»

 «Іти!» розляглося голосно в запорозьких куренях. Але Тарасові Бульбі не припали до душі такі слова, і насунув він ще нижче на свої очі хмурі, зчорнабілі брови, схожі на кущі, що поросли по високому тім’ю гори, яких верхівки геть укрив голчастий північний іней.

«Ні, неправильна рада твоя, кошовий!» оказав він: «ти не так кажеш, ти забув, мабуть, що в полоні залишаються наші, захоплені ляхами? Ти хочеш, мабуть, щоб ми не пошанували першого святого закону товариства, покинули б братів своїх на те, щоб з них живих здерли шкуру, або, четвертувавши на шматки козацьке тіло, розвозили б їх по містах і селах, як зробили вони вже з гетьманом і найкращими руськими витязями на Україні. Хіба мало вони знущалися й так над святинею? Що ж ми таке? питаю я всіх вас: що ж за козак той, хто кинув у біді товариша, кинув його, як собаку, пропасти на чужині? Коли вже на те пішло, що всякий нізащо має козацьку честь, дозволивши плюнути собі в сиві вуса свої і докорити собі прикрим словом, то не докорить вже ніхто мені. Сам залишаюся».

Завагалися всі, що стояли, запорожці.

«А хіба ти забув, бравий полковнику», сказав тоді кошовий: «що в татар у руках теж наші товариші, що коли тепер їх не визволимо, то життя їх буде продане на вічне невільництво поганам, а це гірше за всяку люту смерть; забув хіба, що в них тепер увесь скарб наш, здобутий християнською кров’ю?»

Задумалися всі козаки й не знали, що сказати. Нікому з них не хотілося заслужити лихої слави. Тоді вийшов наперед усіх найстаріший віком в усьому запорозькому війську Касян Бовдюг. В пошані був він в усіх козаків; двічі вже обирали його на кошового, і на війні теж був дуже добрий козак, але вже давно постарів і не бував ні в яких походах, не любив також і поради давати нікому, а любив старий вояка лежати на боці в козацькому колі, слухаючи оповідання про всяку бувальщину та козацькі походи. Ніколи не встрявав він до їх розмов, а все тільки слухав, та притискував пальцем золу в своїй коротенькій люльці, якої не випускав з рота, і довго сидів потім, прижмуривши злегка очі, і не знали козаки, чи спав він, чи все ще слухав. Усі походи залишався він дома; але цього разу розібрало старого. Махнув рукою по-козацькому й сказав: «Е, куди не йшло! піду й я, може, чим-небудь стану в пригоді козацтву!» Всі козаки притихли, коли виступив він тепер перед зборами, бо давно не чули від нього ніякого слова. Всякий хотів знати, що скаже Бовдюг.

«Прийшла черга й мені сказати слово, пани-браття», так він почав: «послухайте, діти, старого. Мудро оказав кошовий, і, як голова козацького війська, що повинен оберігати його й дбати про військовий скарб, мудрішого нічого він не міг сказати. От що! Це хай буде перша моя мова. А от послухайте, що скаже моя друга мова. А ось що скаже моя друга мова: велику правду сказав і Тарас полковник, дай, боже, йому довгого віку, і щоб таких полковників було більше на Україні! Перший обов’язок і перша честь козака є додержати товариства. Скільки живу я на віку, не чув я, пани-браття, щоб козак покинув де чи продав як-небудь свого товариша. І ті і ті нам товариші — менше їх чи більше, однаково все товариші, всі нам дорогі. То ось яка моя мова: ті, кому милі захоплені татарами, нехай рушають за татарами, а кому милі полонені ляхами і не хочеться покидати справедливого діла, нехай зостаються. Кошовий з обов’язку піде з одною половиною за татарами, а друга половина обере собі наказного отамана. А наказним отаманом, коли хочете послухати булої голови, не годиться бути нікому іншому, як тільки одному Тарасові Бульбі. Нема з нас нікого рівного йому в доблесті».

Так сказав Бовдюг і замовк, і зраділи всі козаки, що навів їх таким способом на розум старий. Всі підкинули вгору шапки й закричали: «Спасибі тобі, батьку! мовчав, мовчав, довго мовчав, та от, нарешті, й сказав: недаремно говорив, як збирався в похід, що станеш в пригоді козацтву: гак і зробилось».

«Що, згодні ви на те?» спитав кошовий.

«Усі згодні!» закричали козаки.

«Виходить, раді кінець?»

«Кінець раді!» кричали козаки.

«Слухайте ж тепер військового наказу, діти», сказав кошовий, виступив наперед і надів шапку, а всі запорожці, скільки їх було, поскидали свої шапки і залишилися з непокритими головами, втупивши очі в землю, як бувало завжди між козаками, коли збирався щось говорити старший. «Тепер відділяйтесь, пани-браття! хто хоче йти, ставай на правий бік, хто зостається, відходь на лівий: куди більша частина куреня переходить, туди й отаман; коли менша частина переходить, приставай до інших куренів»

І всі стали переходити, хто на правий, хто на лівий бік. Котрого куреня більша частина переходила, туди й курінний отаман переходив, котрого мала частина, та приставала до інших куренів; і вийшло за малим не рівно на кожній стороні. Захотіли залишитися: майже весь Незамайківський курінь, більша половина Поповичівського куреня, весь Уманський курінь, весь Канівський курінь, більша половина Стебликівського куреня, більша половина Тимошівського куреня. Всі інші визвалися йти навздогін за татарами. Багато було на обох сторонах дужих і хоробрих козаків. Між тими, що вирішили йти слідом за татарами, був Череватий, добрий старий козак Покотиполе, Леміш, Прокопович Хома; Демид Прокопович теж перейшов туди, бо був дуже завзятої вдачі козак, не міг довго висидіти на місці: з ляхами спробував уже він діла, кортіло спробувати ще з татарами. Курінні були Ностюган, Покришка, Невеличкий, та багато ще інших славних і хоробрих козаків схотіло попробувати меча й могутнього плеча в сутичці з татарином. Немало було також дуже й дуже добрих козаків між тими, які захотіли залишитися: курінні Демитрович, Кукубенко, Вертихвіст, Балабан, Бульбенко Остап. Потім багато було ще інших значних і дужих козаків: Вовтузенко, Черевиченко, Степан Гуска, Охрім Гуска. Микола Густий, Задорожній, Метелиця, Іван Закрутигуба, Мусій Шило, Дегтяренко, Сидоренко, Писаренко, потім другий Писаренко, потім ще Писаренко, і багато було інших добрих козаків. Усі були ходжалі, їжджалі; ходили по анатольських берегах, по кримських солончаках та степах, по всіх річках великих і малих, які вливалися в Дніпро, по всіх затоках і дніпровських островах; бували в молдавській, волоській, в турецькій землі; виїздили все Чорне море двостерновими козацькими човнами; нападали п’ятдесятьма човнами на багатющі й височенні кораблі; перетопили чимало турецьких галер і багато-багато вистріляли пороху на своєму віку; не раз дерли на онучі дорогі паволоки й оксамити; не раз череси на очкурках у штанях набивали все чистими цехінами. А скільки кожей з них пропив і прогуляв добра, що стало б іншому на все життя, того й полічити не можна. Все спустили по-козацькому, частуючи весь світ і наймаючи музику, щоб усе веселилось, що тільки є на світі. Ще й тепер рідко в кого з них не було закопано добра: кухлів, срібних ковшів та наруччів під комишами на дніпровських островах, щоб не довелося татаринові знайти його, коли б, при нещасті, вдалося йому напасти несподівано на Січ; але трудно було б татаринові знайти його, бо й сам хазяїн уже став забувати, в якому місці закопав його. Отакі-то були козаки, що схотіли залишитися й помститися ляхам за вірних товаришів і христову віру! Старий козак Бовдюг схотів теж залишитися з ними, сказавши: «Тепер не такі мої літа, щоб ганятися за татарами; а тут є місце, де опочити доброю козацькою смертю. Давно вже просив я в Бога, щоб коли доведеться кінчити життя, то щоб кінчити його на війні за святе й християнське діло. Так воно й сталося. Славнішої смерті вже не буде в іншому місці для старого козака».

Коли відокремились вусі і стали на дві сторони в два ряди куренями, кошовий пройшов поміж рядами й сказав:

«А що, панове-браття, чи вдоволені одна сторона другою?»

«Всі вдоволені, батьку!» відповіли козаки.

«Ну, то поцілуйтеся ж і один з одним попрощайтесь, бо бог знає, чи доведеться в житті ще побачитись. Слухайте свого отамана, а робіть те, що самі знаєте: самі знаєте, що велить козацька честь».

І всі козаки, скільки їх було, перецілувалися між собою. Почали перші отамани і, повівши рукою по сивих вусах своїх, поцілувалися навхрест і потім взялися за руки й міцно держали руки; хотів один одного спитати: «що пане-брате, побачимося чи не побачимося?» та й не спитали, замовкли, і загадалися обидві сиві голови. А козаки всі до одного прощалися, знаючи, що багато буде роботи і тим і тим, та не вирішили одначе зараз розлучитися, а вирішили діждатися темної нічної пори, щоб не дати ворогові побачити, що зменшилось козацького війська. Потім усі рушили по куренях обідати. Після обіду всі, перед ким була дорога, полягали відпочивати й спали міцно й довгим сном, ніби чуючи, що, може, останнім сном доводиться їм заснути на такій волі. Спали аж до заходу сонця: а як зайшло сонце й трохи стемніло, стали мазати вози. Спорядившись, пустили вперед вози, а самі, пошапкувавшися ще раз з товаришами, тихо рушили слідом за возами, кіннота поважно, без покрику й посвисту на коней, злегка затупотіла слідом за пішими, і незабаром стало їх не видно в темряві. Глухо віддавався тільки кінський тупіт та скрип якогось колеса, що ще не розходилося, чи не було добре підмазане через нічну темряву.

Довго ще товариші, що залишилися, махали їм здалека руками, хоч не було нічого видно. А коли пішли назад та вернулися по своїх місцях, коли побачили при осяяних ясно зірках, що половини возів уже не було на місці, що багатьох, багатьох нема, невесело стало в кожного на серці, і всі задумалися мимоволі, понуривши в землю гульливі свої голови.

Тарас бачив, які смутні стали козацькі ряди і як сум, непристойний для хороброго, став тихо обгортати козацькі голови; але мовчав, він хотів дати час на все, щоб призвичаїлись вони й до суму, навіяного прощанням з товаришами; а тимчасом нишком готувався раптом і враз розбудити їх усіх, гукнувши по-козацькому, щоб знову і з більшою силою, ніж перше, повернулася бадьорість кожному в душу, на що здатна сама тільки слов’янська порода, широка, могутня порода, перед іншими, як море перед мілководними річками. Коли час бурливий, все обертається воно в рев і грім, збиваючи й підіймаючи вали, як не підняти їх безсилим річкам. Коли ж безвітряно й тихо, ясніше за всі річки розстеляє воно свою неоглядну, скляну поверхню, вічну нігу очей.

І звелів Тарас розпакувати своїм слугам один з возів, що стояв окремо. Більший і міцніший від усіх інших був він у козацькому обозі; подвійною міцною шиною були обтягнуті дебелі колеса його, важко був він навантажений, укритий попонами, міцними воловими шкурами та ув’язаний туго просмоленими мотузами. На возі були все баклаги й барила старого доброго вина, що довго лежало у Тараса в льохах. Взяв він його про запас, на урочистий випадок, щоб коли трапиться велика хвилина, і перед усіма буде діло, гідне передачі нащадкам, то щоб кожному, до єдиного, козакові дісталося випити заповітного вина, щоб у велику хвилину велике б почуття охопило людину. Почувши полковничий наказ, слуги кинулись до возів, палашами перерізували міцні мотузки, здіймали товсті волові шкури й попони і стягали з воза баклаги й барила.

«А беріть усі», сказав Бульба: «і все, скільки не є, беріть, що в кого є: ківш чи черпак, яким напуває коня, чи рукавицю, чи шапку, а коли що, то й просто підставляй обидві жмені».

І козаки всі, скільки їх було, брали: в кого був ківш, у кого черпак, яким напував коня, в кого рукавиці, в кого шапка, а хто підставляв і так обидві жмені. Всім їм слуги Тарасові, ходячи поміж рядів, наливали з баклаг та барил. Але не велів Тарас пити, поки не дасть знаку, щоб випити їм усім разом. Видно було, що він хотів щось сказати. Знав Тарас, що хоч яке міцне само по собі старе добре вино і хоч як здатне воно зміцнити дух людини, але, коли до нього та долучиться ще слушне слово, то вдвоє міцніша буде сила і вина і духу.

«Я частую вас, пани-браття!» так сказав Бульба: «не начесть того, що ви зробили мене своїм отаманом, хоч і яка велика ця честь, не на честь також прощання з нашими товаришами: ні, іншим часом родилося б те й те; але не така тепер перед нами хвилина. Перед нами діла великого поту, великої козацької доблесті! Отже, випиємо, товариші, разом, випиємо поперед усього за святу православну віру, щоб прийшов нарешті такий час, щоб по всьому світу розійшлась і скрізь була б одна свята віра, і всі, скільки їх є бусурменів, усі б поробилися християнами! Та за одним уже разом вип’ємо і за Січ, щоб довго вона стояла на погибель усьому бусурменству, щоб кожного року виходили з неї молодці, один за одного ліпші, один за одного кращі. Та вже разом вип’ємо й за нашу власну славу, щоб сказали внуки й сини тих внуків, що були колись такі, які не посоромили товариства й не зрадили своїх. Тож за віру, пани-браття, за віру!»

«За віру!» загомоніли всі, що стояли в ближчих рядах густими голосами. «За віру!» підхопили дальші, і все, що було, і старе і молоде, випило за віру.

«За Січ!» сказав Тарас і високо підняв над головою руку.

«За Січ!» відгукнулося густо в передніх рядах. «За Січ!» сказали тихо старі, моргнувши сивим усом; і, стрепенувшись, як молоді соколи, повторили молоді: «За Січ!» і чуло далеко поле, як поминали козаки свою Січ.

«Тепер останній ковток, товариші, за славу і всіх християн, які живуть на світі!»

І всі козаки, до останнього, випили останній ковток за славу і всіх християн, які тільки є на світі. І довго ще лунало по всіх рядах поміж куренів: «За всіх християн, які тільки є на світі!»

Уже порожньо було в ковшах, а все ще стояли козаки, піднявши руки; хоч весело дивилися очі їх усіх, прояснілі від вина, але дуже загадалися вони. Не про користь та воєнний прибуток тепер думали вони, не про те, кому пощастить набрати червінців, дорогої зброї, шитих кунтушів та черкеських коней; але загадалися вони, як орли, сидячи на верховинах кам’янистих гір, стрімких, високих гір, з яких далеко видно море, що розіслалося безмежно, засіяне, як дрібними птахами, галерами, кораблями і всякими суднами, обгороджене по боках ледве видними тонкими узмор’ями, з прибережними, як мошкара, містами й похиленими, як дрібна травичка, лісами. Як орли, озирали вони навколо себе очима все поле й долю свою, що чорніла вдалині. Буде, буде все поле з облогами й дорогами вкрите сторчма їх білими костями, щедро обмившись козацькою їх кров’ю і вкрившись розбитими возами, розколотими шаблями й списами; далеко порозкидаються чубаті голови з чубами, що перекрутяться й запечуться в крові, та з злущеними донизу вусами; будуть, налетівши, орли видирати й висмикувати з них козацькі очі. Але добро велике в такій широко й вільно розкиданій смертній ночівлі! не гине жодна великодушна справа і не загине, як мала порошинка з рушничного дула, козацька слава. Буде, буде бандурист, з сивою по груди бородою, а може, ще повний дозрілої мужності, але білоголовий дід, віщий духом, і скаже він про них своє густе, могутнє слово. І піде далеко по всьому світу про них слава, і все, що тільки народиться потім, заговорить про них, бо далеко розноситься могутнє слово, бувши подібним до гучної міді дзвонів, у яку багато вкинув майстер дорогого, чистого срібла, щоб далеко по містах і халупах, палатах і селах розносився красний дзвін, скликаючи рівно всіх на святу молитву.

IX

В місті не дізнався ніхто, що половина запорожців вирушила в погоню за татарами. З магістратської башти примітили тільки вартові, що потяглася частина возів за ліс; але подумали, що козаки готувалися зробити засідку: те саме думав і французький інженер; а тимчасом слова кошового не пішли марно, і в місті позначилася недостача харчів: за звичаєм минулих віків, військо не розрахувало, скільки йому було треба. Спробували зробити вилазку, та половина сміливців була тут-таки перебита козаками, а половина прогнана в місто ні з чим. Євреї, одначе, скористувалися вилазкою й пронюхали все: куди й чого рушили запорожці, і з якою старшиною, і які саме курені, і скільки їх числом, і скільки залишилося на місці, і що вони гадають робити; одне слово, через кілька вже хвилин у місті про все дізнались. Полковники підбадьорились і готувались дати бій. Тарас уже бачив те з руху та гомону в місті і вміло порядкував, шикував, роздавав накази, поставив у три табори курені, обгородивши їх возами на зразок фортець, рід битви, в якій бували непереможні запорожці; двом куреням звелів стати на засідку: повбивав частину поля гострим кіллям, ламаною зброєю, уламками списів, щоб при нагоді нагнати туди ворожу кінноту. І коли все було зроблено, як треба, сказав промову до козаків, не на те, щоб підбадьорити й підохотити їх,— знав, що й без того міцні вони духом,— а просто самому хотілося висловити все, що було на серці.

«Хочеться мені сказати вам, панове, що таке є наше товариство. Ви чули від батьків і дідів, в якій шані у всіх була земля наша: і грекам дала себе знати, і з Царгорода брала червінці, і міста були пишні, і церкви, і князі, князі руського роду, свої князі, а не католицькі недовірки. Усе взяли бусурмени, все пропало; тільки зосталися ми сиротами, та, як удовиця після доброго чоловіка, сиротою, так само, як і ми, земля наша! Ось у який час подали ми, товариші, руку на братерство; ось на чому стоїть наше товариство! нема зв’язку, святішого від товариства. Батько любить свою дитину, мати любить свою дитину; дитина любить батька й матір; та це не те, братця, любить і звір свою дитину! але поріднитися рідністю по душі, а не по крові, може сама тільки людина. Бували й по інших землях товариші, але таких, як у руській землі, не було таких товаришів. Вам доводилося не одному довго пропадати на чужині; бачиш: і там люди! теж божа людина, і розбалакаєшся з нею, як з своєю! а як дійде до того, щоб повідати сердечне слово,— бачиш: ні! розумні люди, та не ті; — такі ж люди, та не ті! ні, братця, так любити, як може любити руська душа, любити не те, щоб розумом чи іншим чим, а всім, чим дав бог, що тільки є в тобі — а!..» сказав Тарас і махнув рукою, і потряс сивою головою, і вусом моргнув, і сказав: «Ні, так любити ніхто не може! Знаю, підло завелося тепер в землі нашій: думають тільки, щоб при них були стоги хліба, скирти та кінські табуни їх, та щоб були цілі в льохах запечатані меди їх; переймають чорт знає які бусурменські звичаї; цураються мови своєї: свій з своїм не хоче говорити; свій свого продає, як продають бездушну тварину на торговому ринку. Милість чужого короля, та й не короля, а паскудна милість польського магната, що жовтим чоботом своїм б’є їх у пику, дорожча для них за всяке братерство; але й в останнього падлюки, який він не є, хоч весь вивалявся він у сажі і в поклонництві, є і в того, братця, крихітка руського почуття; і прокинеться воно коли-небудь, і вдариться він, бідолашний, об поли руками; схопить себе за голову, проклявши голосно підле життя своє, готовий муками спокутувати ганебне діло. Нехай же знають вони всі, що таке значить в руській землі товариство. Вже як на те пішло, щоб умирати, то нікому ж з них не доведеться так умирати! Нікому, нікому! невистачить у них на те мишачої натури їх!»

Так говорив отаман і, коли скінчив мову, все ще потрясав посріблілою в козацьких ділах головою, всіх, хто стояв, пройняла дуже така мова, дійшовши аж до самого серця; самі найстаріші в рядах стояли нерухомо, понуривши сиві голови в землю; сльоза тихо набігала в старих очах; повагом втирали вони її рукавом, і потім усі, начебто змовившись, махнули разом рукою й потрясли бувалими головами. Видно, мабуть, багато нагадав їм старий Тарас знайомого й кращого, що буває на серці в людини, яка урозумлена горем, працею, молодецтвом і всякими знегодами життя, або хоч і не зазнала їх, але багато почула молодою, перлистою душею на вічну радість старим батькам, що породили їх.

А з міста вже виступало вороже військо, вигримлюючи в літаври й труби, і, взявшись у боки, виїздили пани, оточені незчисленними слугами. Товстий полковник давав накази. І почали наступати вони тісно на козацькі табори, нахваляючись, націлюючись пищалями, блискаючи очима й вилискуючи мідними вбраннями. Як тільки побачили козаки, що підійшли вони на рушничний постріл, усі разом гримнули в семип’ядні пищалі і, не зупиняючись, все палили вони з пищалей. Далеко залунало гучне бухкання по всіх околишніх полях і нивах, зливаючись у безперервний гук; димом затягло все поле, а запорожці все палили, не переводячи духу: задні тільки заряджали та давали переднім, примушуючи дивуватись ворога, що не міг зрозуміти, як стріляють козаки, не заряджаючи рушниць. Уже не видно було за великим димом, що обняв і те і те військо, не видно було, як то одного, то другого не ставало в рядах; але почували ляхи, що густо летіли кулі й гарячим ставало діло; і коли подалися трохи назад, щоб відсторонитися від диму й обдивитися, то багатьох не долічилися в рядах своїх; а в козаків, може, другий-третій був убитий на всю сотню. І все палили козаки з пищалей, ні на хвилину не даючи перерви. Сам іноземний інженер дивувався з такої, ніколи ним не баченої тактики, сказавши тут-таки при всіх: «От браві молодці запорожці! от як треба битися й іншим по інших землях!» І дав раду повернути тут же на табір гармати. Тяжко ревнули на табір широкими горлами чавунні гармати; здригнулася, далеко загувши, земля, і вдвоє більше затягло димом усе поле. Почули залах пороху серед майданів і вулиць в дальших і ближчих містах. Але націлювані взяли занадто високо, розпечені ядра вигнули занадто високу дугу; страшно завищали в повітрі, перелетіли вони через голови всього табору й зарились далеко в землю, зірвавши й метнувши високо в повітря чорну землю. Ухопив себе за волосся французький інженер, бачачи таку невправність, і сам заходився націлювати гармати, незважаючи на те, що жарили й сипали кулями безперестану козаки.

Тарас бачив ще здаля, що лихо буде всьому Незамайківському й Стебликівському куреням, і скрикнув гучно: «вибирайтеся мерщій з-за возів і сідай кожний на коня!» Та не встигли б зробити ні того, ні того козаки, коли б Остап не вдарив у саму середину: вибив запали у шістьох гармашів; у чотирьох тільки не міг вибити: відігнали його назад ляхи. А тимчасом іноземний капітан сам взяв у руку запал, щоб пальнути з величезної гармати, якої ніхто з козаків не бачив доти. Страшно дивилася вона широкою пашею, і тисяча смертей виглядала звідти. І як гримнула вона, а за нею слідом три інших, чотири рази потрясши глухо-відгомінну землю,— багато завдали вони горя! Не по одному козакові заридає стара мати, б’ючи себе кістлявими руками в старі перса; не одна зостанеться вдова в Глухові, Немирові, Чернігові й інших містах. Буде, сердешна, вибігати щодня на базар, хапаючись за всіх прохожих, розпізнаючи кожного з них в очі, чи немає між ними одного, наймилішого за всіх; але багато пройде через місто всякого війська, і вік не буде між ними одного, наймилішого за всіх.

Так начебто й не бувало половини Незамайківського куреня! як градом вибиває раптом усю ниву, де, мов щирозлотний червінець, красувався всякий колос, так їх вибило й поклало.

Як же кинулися козаки! як схопилися всі! як закипів курінний отаман Кукубенко, побачивши, що кращої половини куреня його немає! Вбився він з рештою своїх незамайківців у саму середину, в гніві посік на капусту першого, що трапився, багатьох кіннотників позбивав з коней, діставши списом і кіннотника і коня, пробився до гармашів і вже відбив одну гармату; а вже там, бачить, клопочеться уманський курінний отаман, і Степан Гуска вже відбиває головну гармату. Покинув він тих козаків, і повернув із своїми в другу ворожу гущу: там, де пройшли незамайківці — то вже там і вулиця! де завернули — то вже там і провулок. Так і видно було, як ріділи ряди і снопами валилися ляхи! А коло самих возів Вовтузенко, а спереду Черевиченко, а коло далеких возів Дегтяренко, а за ним курінний отаман Вертихвіст. Двох шляхтичів підняв уже на спис Дегтяренко та напав нарешті на неподатливого третього. Верткий і міцний був лях, пишною зброєю оздоблений, і п’ятдесят самих слуг привів із собою. Погнув він тяжко Дегтяренка, збив його на землю і вже, замахнувшись на нього шаблею, кричав: «нема з вас, собак козаків, ні одного, хто б посмів стати проти мене!»

«А от же є!» сказав і виступив наперед Мусій Шило. Дужий був він козак, не раз отаманував на морі й багато натерпівся всякої біди. Схопили їх турки коло самого Трапезонда й усіх забрали невольниками на галери, закували їм руки й ноги в залізні ланцюги, не давали цілими тижнями пшона й поїли гидкою морською водою. Все знесли й витерпіли бідні невольники, аби тільки не зміняти православної віри. Не витерпів отаман Мусій Шило, потоптав ногами святий закон, поганою чалмою обвив грішну голову, придбав довіру в паші, став ключником на кораблі й старшим над усіма невільниками. Дуже засмутилися з того бідні невільники; знали, що коли свій продасть віру й пристане до гнобителів, то тяжче й гірше бути під його рукою, ніж під усяким іншим нехристом; так і сталося. Всіх закував Мусій Шило у нові ланцюги по троє в ряд, прикрутив їм аж до білої кості тверді мотузи; всім понабивав шиї, частуючи запотиличниками. І коли турки, зрадівши, що дістали собі такого слугу, почали бенкетувати і, забувши закон свій, всі перепилися, він приніс усі шістдесят чотирі ключі і роздав невільникам, щоб відмикали себе, кидали б ланцюги й кайдани в море, а брали б натомість шаблі та рубали турків. Багато тоді набрали козаки здобичі й повернулися зі славою у вітчизну, і довго бандуристи прославляли Мусія Шила. Обрали б його на кошового, та зовсім чудний був козак. Іншим разом вершив таке діло, якого наймудрішому не придумати, а іншим — просто дур брав козака. Пропив він і прогуляв усе, всім заборгував на Січі і, на додачу до того, прокрався, як вуличний злодій: уночі потяг з чужого куреня всю козацьку збрую й заставив шинкареві. За таке ганебне діло прив’язали його на базарі до стовпа й поклали поруч кия, щоб кожен в міру сили своєї відважив йому по удару; та не знайшлося такого з усіх запорожців, хто б підняв на нього кия, пам’ятаючи колишні його заслуги. Отакий був козак Мусій Шило.

«Та єсть же такі, які б’ють вас, собак!» сказав він, кинувшись на того. І вже ж рубалися вони! і наплічники, і зерцала погнулися в обох від ударів. Розрубав на ньому вражий лях залізну сорочку, діставши лезом самого тіла: зачервоніла козацька сорочка; та не зважив на те Шило, а замахнувся всією жилавою рукою (важка була коренаста рука) і приголомшив того раптом по голові. Розлетілась мідна шапка, захитався й гримнувся лях; а Шило заходився рубати й хрестити приголомшеного. Не добивай, козаче, ворога, а краще повернись назад! Не повернувся козак назад, і тут же один із слуг убитого загнав йому ножа в шию. Повернувся Шило і вже дістав би сміливця; та той пропав у пороховому димі. З усіх боків знялося бахкання з самопалів. Похитнувся Шило й почув, що рана була смертельна. Упав він, поклавши руку на свою рану, і сказав, звернувшись до товаришів: «прощайте, пани-браття-товариші! Хай же стоїть на вічні віки православна руська земля і буде їй вічна честь!» І зажмурив ослаблі очі, і винеслась козацька душа з суворого тіла. А там уже виїздив Задорожній із своїми, ламав ряди курінний Вертихвіст і виступав Балабан.

«А що, панове», сказав Тарас, перегукнувшись з курінними: «є ще порох у порохівницях? чи не ослабла козацька сила? чи не гнуться козаки?»

«Є ще, батьку, порох у порохівницях; не ослабла ще козацька сила; ще не гнуться козаки!»

І натиснули сильно козаки: зовсім змішали всі ряди. Низькорослий полковник ударив на збір і звелів викинути вісім мальованих знамен, щоб зібрати своїх, розсипаних далеко по всьому полю. Усі бігли ляхи до хоругов; та не встигли вони ще вишикуватися, як уже курінний отаман Кукубенко вдарив знову із своїми незамайківцями в середину і напав просто на товстопузого полковника. Не видержав полковник і, повернувши коня, пустився навскач; а Кукубенко далеко гнав його через усе поле, не давши йому з’єднатися з полком. Побачивши те з бокового куреня, Степан Гуска пустився йому навперейми з арканом у руці, пригнувши голову до кінської шиї, і, вибравши час, з одного разу накинув аркан йому на шию: весь посинів полковник, ухопившись за мотуз обома руками і силкуючись розірвати його, але вже дужий розмах загнав йому в самий живіт погибельний спис. Там і зостався він, пришитий до землі. Та не минути лиха й Гусці! Не встигли оглянутись козаки, як уже побачили Степана Гуску піднятим на чотири списи. Тільки і встиг сказати бідолаха: «хай же загинуть усі вороги, і радіє вічні віки руська земля!» І там же віддав дух свій. Оглянулись козаки, а вже там збоку козак Метелиця частує ляхів, глушачи того й того; а вже там з другого боку натискує із своїми отаман Невеличкий; а коло возів перевертає ворога й б’ється Закрутигуба; а коло далеких возів третій Писаренко відігнав уже цілу ватагу; а вже там коло інших возів схопилися й б’ються на самих возах.

«Що, панове!» перегукнувся отаман Тарас, проїхавши попереду всіх: «чи є ще порох у порохівницях? чи міцна козацька сила? чи не гнуться ще козаки?»

«Є ще, батьку, порох у порохівницях; ще міцна козацька сила; ще не гнуться козаки!»

А вже впав з воза Бовдюг; просто під саме серце влучила йому куля; але зібрав старий весь дух свій і сказав: «Не жалко розлучитися з світом! дай бог і всякому такої смерті! нехай же славиться до кінця віку руська земля!” І полинула у високості Бовдюгова душа розповісти давно померлим дідам, як уміють битися на руській землі і, ще краще того, як уміють умирати в ній за святу віру.

Балабан, курінний отаман, незабаром після того гримнувся теж на землю. Три смертельні рани дісталися йому від списа, від кулі й від тяжкого палаша; а був він один з найдоблесніших козаків, багато відбув під своїм отаманством морських походів; та найславніший був похід до анатольських берегів, багато набрали вони тоді цехінів, дорогої турецької габи[1] кіндяків[2] і всякого вбрання. Але зазнали лиха, коли верталися: потрапили, сердешні, під турецькі ядра. Як сипнуло на них з корабля: половина човнів закрутилася й перевернулась, потопивши не одного в воді; та прив’язані з боків комиші врятували човни від потоплення. Балабан відплив на всіх веслах, став просто проти сонця і через те зробився невидним турецькому кораблю. Цілу ніч потім черпаками й шапками вибирали вони воду, латаючи пробиті місця; з козацьких штанів накраяли вітрил, понеслись і втекли від найбистрішого турецького корабля. І мало того, що прибули безбідно на Січ, привезли ще золотом шиту ризу архімандритові Межигірського київського монастиря і на Покрову, що на Запорожжі, шати з чистого срібла. І славили довго потім бандуристи щастя козаків. Поник він тепер головою, почувши передсмертні муки, і тихо сказав: «здається мені, панн-брати, умираю доброю смертю: сімох я порубав, дев’ятьох списом заколов, потоптав конем доволі, а вже не пригадаю, скількох дістав кулею. Хай же цвіте вічно руська земля!» І відлетіла його душа.

Козаки, козаки! не видавайте кращого цвіту вашого війська! Уже обступили Кукубенка, вже сім чоловік тільки залишилося з усього Незамайківського куреня, вже й ті відбиваються через силу; вже закривавилася на ньому одежа. Сам Тарас, побачивши біду його, поспішив на допомогу. Та пізно наспіли козаки: вже встигли загнати йому під серце спис перше, ніж відігнали ворогів, що обступили його. Тихо схилився він на руки козакам, які підхопили його, і ринула струменем кров, немов дороге вино, яке несли в скляній посудині з льоху необережні слуги; посковзнулись тут же коло входу й розбили сулію; все розлилось на землю вино, і схопив себе за голову, прибігши, господар, що беріг його про найкращий випадок у житті, щоб, коли приведе бог на старість зустрітися з товаришем юнацтва, та щоб спом’янути разом з ним колишній інший час, коли інакше й краще веселився чоловік. Повів Кукубенко навколо себе очима й промовив: «дякую богові, що довелося мені вмерти при очах ваших, товариші! нехай же після нас живуть ще краще, ніж ми, і красується вічно люблена Христом руська земля!» І вилетіла молода душа. Підняли її ангели під руки і понесли до небес: гарно буде йому там. «Сідай, Кукубенко, одесную мене!» скаже йому Христос: «ти не зрадив товариства, безчесного діла не зробив, не кинув у біді людину, охороняв і зберігав мою церкву». Всіх засмутила смерть Кукубенка. Вже ріділи дуже козацькі ряди; багатьох, багатьох хоробрих уже не долічувались; та стояли й трималися ще козаки. «А що, панове!» перегукнувся Тарас з куренями, які ще залишилися: «чи є ще порох у порохівницях? чи не потупилися шаблі? чи не стомилася козацька сила? чи не попнулись козаки?»

«Стане ще, батьку, пороху; годяться ще шаблі; не стомилася козацька сила; не гнулись ще козаки!»

І рвонулися знову козаки так, ніби й утрат ніяких не зазнали. Вже три тільки курінних отаманів залишилося живих; багряніли вже скрізь червоні ріки; високо гатилися мости з козацьких і ворожих тіл. Глянув Тарас на небо, а вже по небу потяглися ключем кречети. Ну, буде комусь пожива! А вже там підняли на спис Метелицю; вже голова другого Писаренка, завертівшись, закліпала очима; вже підломився й бухнувся об землю начетверо порубаний Охрім Гуска. «Ну!» сказав Тарас і махнув хусткою. Зрозумів той знак Остап і вдарив сильно, вихопившись із засідки, на кінноту. Не витримали дужого натиску ляхи, а він гнав їх і нагнав просто на місце, де були вбиті в землю кілки й уламки списів. Почали спотикатися й падати коні та летіти через їх голови ляхи. А в цей час корсунці, що стояли останні за возами, побачивши, що вже досягне рушнична куля, гримнули враз із самопалів. Всі збилися й розгубилися ляхи, і підбадьорились козаки: «От і наша перемога!» залунали з усіх боків запорозькі голоси, засурмили сурми, і викинули побідну хоругов. Скрізь тікали й ховалися розбиті ляхи. «Ну, ні, ще не зовсім перемога!» сказав Тарас, дивлячись на міські мури, і сказав він правду.

Розчинилась брама, і вилетів звідти гусарський полк, краса всіх кінних полків. Під усіма вершниками були всі, як один, бурі аргамаки; попереду інших мчав лицар, від усіх меткіший, за всіх вродливіший; так і летіло чорне волосся з-під мідної його шапки; маяв зав’язаний на руці дорогий шарф, шитий руками першої красуні. Так і оторопів Тарас, коли побачив, що це був Андрій. А він тимчасом, охоплений палом і жаром битви, жадаючи заслужити нав’язаний на руку дарунок, помчав, як молодий хорт, найкращий, найбистріший і наймолодший від усіх у зграї. Атукнув на нього досвідчений мисливець,— і він помчав, пустивши прямою рисою в повітрі свої ноги, весь похилившись набік усім тілом, зриваючи сніг і десять разів випереджаючи самого зайця в запалі свого бігу. Спинився старий Тарас і дивився на те, як він чистив перед собою дорогу, розгонив, рубав і сипав удари направо й наліво. Не витерпів Тарас і закричав: «Як? своїх? своїх? чортів сину, своїх б’єш!» Та Андрій не бачив, хто перед ним був, свої чи інші які: нічого не бачив він. Кучері, кучері він бачив, довгі, довгі кучері, і подібні до річкового лебедя груди, і сніжну шию, і плечі, і все, що створено для безумних поцілунків.

«Гей, хлоп’ята! заманіть мені тільки його до лісу, заманіть мені тільки його!» гукав Тарас. І визвалось ту ж мить тридцять найбистріших козаків заманити його. І, поправивши на собі високі шапки, тут же пустилися на конях, просто навперейми гусарам. Ударили збоку на передніх, збили їх, відділили від задніх, дали по гостинцю тому й тому, а Голокопитенко учистив плазом по спині Андрія, і ту ж мить пустились тікати від них, скільки вистачало козацької сили. Як скипів Андрій! як забунтувала по всіх жилах молода кров! Ударивши гострими острогами коня, щодуху полетів він за козаками, не оглядаючись назад, не бачачи, що позаду всього тільки двадцять чоловіка поспівало за ним; а козаки летіли скільки сили на конях і просто повернули до лісу. Розігнався на коні Андрій, і мало вже був не наздогнав Голокопитенка, як враз чиясь дужа рука ухопила за повід його коня. Оглянувся Андрій: перед ним Тарас! Затрясся він усім тілом і раптом зблід; так школяр, необачно зачепивши свого товариша і діставши від того лінійкою по лобу, спалахує, як огонь, несамовито вискакує з лавки й женеться за зляканим товаришем своїм, готовий розірвати його на шматки, і зненацька наштовхується на вчителя, що входить у клас: вмить ущухає несамовитий порив і спадає безсила лють. Подібно до цього, в одну мить пропав, ніби й не було його зовсім, гнів Андрія. І бачив він перед собою самого тільки страшного батька.

«Ну, що ж тепер ми будемо робити?» сказав Тарас, дивлячись просто йому у вічі. Та нічого не міг на те сказати Андрій і стояв, втопивши в землю очі.

«Що, синку, помогли тобі твої ляхи?»

Андрій стояв, не відповідаючи.

«Так продати? продати віру? продати своїх? Стій же, злазь з коня!»

Покірно, як дитина, зліз він з коня й спинився ні живий ні мертвий перед Тарасом.

«Стій і не ворушись! Я тебе породив, я тебе і вб’ю!» сказав Тарас і, відступивши крок назад, зняв з плеча рушницю. Білий, як полотно, був Андрій; видно було, як тихо ворушилися уста його, і як він вимовляв чиєсь ім’я; та не було це ім’я вітчизни, чи матері, чи братів — це було ім’я прекрасної полячки. Тарас вистрілив.

Як хлібний колос, підрізаний серпом, як молоде ягня, почувши під серцем смертельне залізо, звісив він голову і повалився на траву, не мовивши жодного слова.

Спинився синовбивець і дивився довго на бездушний труп. Він і мертвий був прекрасний: мужнє обличчя його, недавно повне сили й непереможного для жінок чару, все ще виявляло чудову красу; чорні брови, як жалобний оксамит, відтіняли його зблідлі риси. «Чим не козак був?» сказав Тарас: «і станом високий, і чорнобривий, і лице, як у дворянина, І рука була міцна в бою — пропав і пропав безславно, як підлий собака!

«Батьку, що ти зробив? це ти вбив його?» сказав, під’їхавши в цей час, Остап.

Тарас кивнув головою.

Пильно подивився мертвому в очі Остап. Жалко йому стало брата, і промовив він тут же: «поховаймо ж його, батьку, чесно в землю, щоб не поглумилися над ним вороги, і не розтягли б його тіла хижі птахи».

«Поховають його й без нас!» оказав Тарас: «будуть у нього голосільниці і утішниці!»

І хвилини зо дві думав він: чи кинути його на поталу вовкам-сіроманцям, чи пошанувати в ньому лицарську доблесть, яку хоробрий повинен поважати хоч би там у кому. Аж бачить — мчить до нього на коні Голокопитенко. «Біда, отамане, зміцніли ляхи, прибула на підмогу свіжа сила!» Не встиг сказати Голокопитенко, мчить Вовтузенко. «Біда, отамане, нова валить іще сила!» Не встиг сказати Вовтузенко, Писаренко біжить бігом уже без коня. «Де ти, батьку, шукають тебе козаки! Вже вбито курінного отамана Невеличкого, Задорожнього вбито, Черевиченка вбито; але стоять козаки, не хочуть умирати, не побачивши тебе в очі, хочуть, щоб глянув ти на них перед смертною годиною».

«На коня, Остапе!» сказав Тарас і поспішив, щоб застати ще козаків, щоб подивитися ще на них і щоб вони глянули перед смертю на свого отамана Та не виїхали вони ще з лісу, а вже ворожа сила оточила з усіх боків ліс, і між деревами скрізь показалися вершники з шаблями й списами. «Остапе, Остапе! не піддавайся!» гукнув Тарас, а сам, вихопивши шаблю наголо, давай чесати на всі боки перших, що трапилися. А на Остапа вже наскочило раптом шестеро; та не в добрий час, видно, наскочило: з одного полетіла голова, другий перевернувся, відступивши; поцілило списом у ребро третьому; четвертий був відважніший, ухилився головою від кулі, і влучила в кінські груди гаряча куля — звівся диба скажений кінь, грюкнувся об землю і задушив під собою вершника. «Добре, синку! добре, Остапе!» кричав Тарас: «ось я слідом за тобою». А сам усе відбивався від нападників. Рубається й б’ється Тарас, сипле гостинці тому й другому на голову, а сам дивиться вперед, на Остапа, і бачить, що вже знову схопилося з Остапом мало не восьмеро разом. «Остапе, Остапе! не піддавайся!» Але вже подужують Остапа; вже один накинув йому на шию аркан, уже в’яжуть, вже беруть Остапа. «Ех, Остапе, Остапе!» кричав Тарас, пробиваючись до нього, рубаючи на капусту стрічних і перестрічних. «Ех, Остапе, Остапе!..» Та як важким каменем ударило його самого в ту ж хвилину: все закрутилося й перевернулося в очах його. На мить всуміш блиснули перед ним голови, списи, дим, виблиски вогню, гілля з деревним листям, що майнуло йому в самі очі. І гримнувся він, як підрубаний дуб, на землю. І туман повив його очі.

X

«Довго ж я спав!» сказав Тарас, очутившись, як після тяжкого п’яного сну, і намагаючись розпізнати речі навколо себе. Страшенна слабість долала його члени. Ледве мерехтіли перед ним стіни й кутки незнайомої світлиці. Нарешті, помітив він, що перед ним сидів Товкач і, здавалось, прислухався до кожного його подиху.

«Еге», подумав про себе Товкач: «заснув би ти, може, і навіки», та нічого не сказав, посварився пальцем і дав знак мовчати.

«Та скажи ж мені, де я тепер?» спитався знов Тарас, напружуючи розум і силкуючись пригадати що було.

«Мовчи ж!» гримнув на нього суворо товариш: «шо тобі ще хочеться знати? хіба не бачиш, що весь порубаний? Уже два тижні, як ми з тобою мчимо, не переводячи духу, і як ти в гарячці та жару плетеш і верзеш нісенітницю. Оце вперше заснув спокійно. Мовчи ж, коли не хочеш собі накоїти лиха».

Але Тарас уже намагався й силкувався зібрати свої думки й пригадати, що було. «Та мене ж бо оточили були й зовсім уже схопили ляхи? мені ж не було ніякої змоги вибитися з юрби?»

«Мовчи, кажуть тобі, чортів сину!» закричав Товкач сердито, як нянька, втративши терпець, кричить на невгамовного пустуна-хлопця. «Яка користь знати тобі, як ти вибрався? досить того, що вибрався. Знайшлися люди, що тебе не зрадили — ну, й буде з тебе! Нам ще не одну ніч мчати вкупі! Ти думаєш, що пішов за простого козака? ні, твою голову оцінено в дві тисячі червінців».

«А Остап?» скрикнув раптом Тарас, напружився, щоб підвестись і враз згадав, як Остапа схопили і зв’язали на його очах, і що тепер він уже в лядських руках. І обгорнуло горе стару голову. Зірвав, постягав він усі перев’язки з ран своїх; кинув їх далеко геть; хотів голосно щось сказати — і замість того почав верзти нісенітницю: жар та марення знов опанували його, і полились без тями й зв’язку безумні речі. А тимчасом вірний товариш стояв перед ним, лаючись і сиплячи без ліку жорстокі докірливі слова та дорікання. Нарешті схопив він його за ноги й за руки, сповив, як дитину, поправив усі перев’язки, загорнув його у волову шкуру, зав’язав у лубки і припнувши мотузами до сідла, помчав знову з ним в дорогу.

«Хоч неживого, а довезу тебе! не попущу, щоб ляхи поглумилися над твоєю козацькою природою, на шматки рвали б твоє тіло та кидали його у воду. Нехай же, хоч і буде орел висмикати очі з твого лоба, та нехай то буде степовий наш орел, а не лядський, не той, що прилітає з польської землі. Хоч неживого, а довезу тебе до України!»

Так говорив вірний товариш; мчав без відпочинку дні і ночі й привіз його непритомного в саму Запорозьку Січ. Там заходився він лікувати його невтомно травами й примочками; знайшов якусь тямущу єврейку, що місяць поїла його всякими ліками, і нарешті Тарасові стало краще. Чи то ліки, чи своя залізна сила взяла гору, тільки він через півтора місяця устав на ноги; рани загоїлись, і тільки самі шабельні рубці показували, як глибоко колись поранений був старий козак. Одначе ж став він помітно похмурий і сумний. Три тяжкі зморшки насунулись на лоб його і вже більше ніколи не сходили з нього. Оглянувся він тепер кругом себе: все нове на Січі, всі перемерли старі товариші. Жодного з тих. що стояли за справедливе діло, за віру й братерство. І ті, що вирушили з кошовим навздогін за татарами, і тих уже давно не було; всі наложили головами, всі загинули; хто поклавши в самому бою з честю голову; хто від безводдя й безхліб’я серед кримських солончаків; хто в полоні загинув, не знісши ганьби, і самого колишнього кошового вже давно не було на світі і нікого з старих товаришів, і вже давно травою поросла колись кипуча козацька сила. Чув він тільки, що був бенкет великий, бучний бенкет; весь перебито на друзки посуд; ніде не зосталося вина ні краплини, розхапали гості і слуги всі дорогі кубки й начиння — і смутний стоїть господар дому, думаючи: краще б і не було того бенкету. Даремно намагалися розважити й розвеселити Тараса; даремно бородаті, сиві бандуристи, приходячи по два й по три, уславляли його козацькі подвиги — суворо й байдуже дивився він на все, і на нерухомому обличчі його виступало невгасиме горе, і тихо понуривши голову, казав він: «сину мій, Остапе мій!»

[1] Біле турецьке сукно.

[2] Золотосиня тканина.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up