Тарас Бульба (сторінка 5)

Запорожці збирались у морську експедицію. Двісті човнів спущено було в Дніпро, і Мала Азія бачила їх з голеними головами й довгими чубами, як плюндрували вони вогнем і мечем квітучі береги її; бачила чалми своїх магометанських мешканців розкиданими, мов її незчисленні квіти, на змочених кров’ю полях та які плавали коло берегів. Вона бачила чимало замазаних дьогтем запорозьких шароварів, мускулястих рук з чорними нагайками. Запорожці поїли й поламали весь виноград; у мечетях залишили цілі купи гною; перські дорогі шалі вживали замість очкурів і підперізували ними забруднені свитки. Довго ще потім знаходили в тих місцях запорозькі коротенькі люльки. Вони весело пливли назад; за ними гнався десятигарматний турецький корабель і залпом з усіх гармат своїх розігнав, як птахів, утлі їх човни. Третина їх потанула в морських глибинах, але інші знов зібралися докупи й прибули до гирла Дніпра з дванадцятьма барилами, повними цехінів. Та все це вже не цікавило Тараса. Він ішов у луги й степи, ніби на полювання; але заряд його зоставався невистріленим; і поклавши рушницю, повний туги, сидів він на морському березі. Довго сидів там, понуривши голову і все кажучи: «Остапе мій, Остапе мій!» Перед ним блищало й стелилося Чорне море; в далекому очереті кигикала чайка; білий вус його сріблився, і сльоза капала одна за одною.

І не витримав, нарешті, Тарас: «хоч би що там було, піду розвідати, що з ним: чи живий він? у могилі? чи вже і в самій могилі нема його? Розвідаю, хоч би там що!» І через тиждень уже опинився він у місті Умані, озброєний, на коні, із списом, шаблею, дорожною баклагою при сідлі, похідним горщиком з саламахою, пороховими патронами, кінськими путами та іншим спорядженням. Він просто під’їхав до неохайного, брудного будиночка, в якому ледве видно було невеличкі віконця, закурені не знати чим; димар був заткнутий ганчіркою, і дірява покрівля вся була вкрита горобцями; купа всякого сміття лежала перед самими дверима. З вікна виглядала голова єврейки в чепці з потемнілими перлами.

«Чоловік дома?» спитав Бульба, злізаючи з коня й прив’язуючи повід до залізного гака, що був коло самих дверей.

«Дома», сказала єврейка і поспішила ту ж мить вийти з пшеницею в корчику для коня і кухлем пива для лицаря.

«Де ж твій жид?»

«Він у другій світлиці, молиться», промовила єврейка, вклоняючись і побажавши здоров’я в той час, коли Бульба підніс до губ кухоль.

«Залишайся тут, нагодуй і напій мого коня, а я піду, поговорю з ним наодинці. У мене до нього діло».

Цей єврей був відомий Янкель. Він уже опинився тут орендарем і корчмарем, прибрав потроху всіх околишніх панів і шляхтичів до своїх рук, висмоктав потроху майже всі гроші й дуже позначив свою єврейську присутність в тім краї. На відстані в три милі у всі сторони не залишалося жодної хати доброї; все валилося й старілось, все порозпивалось, і залишилися злидні та лахміття; як після пожежі або чуми пішов за вітром весь край. І коли б десять років ще пожив там Янкель, то він, мабуть, пустив би за вітром і ціле воєводство. Тарас увійшов до світлиці. Єврей молився, накрившись своїм досить забрудненим саваном, і обернувся, щоб останній раз, за звичаєм своєї віри, плюнути, як раптом очі його зустріли Бульбу, що стояв позаду. Так і кинулись євреєві у вічі насамперед дві тисячі червінців, що були обіцяні за його голову; та він посоромився своєї корисливості й силкувався придушити в собі вічну думку про золото, що, як черва, обвиває душу єврея.

«Слухай, Янкелю!» сказав Тарас євреєві, який почав перед ним кланятися й замкнув обережно двері, щоб їх не бачили: «я врятував тобі життя,— тебе б розірвали, як собаку, запорожці,—тепер твоя черга, тепер зроби мені послугу!» Обличчя єврея трохи поморщилось.

«Яку послугу? Коли така послуга, що можна зробити, то чому не зробити?»

«Не кажи нічого. Вези мене у Варшаву!»

«У Варшаву? як у Варшаву?» сказав Янкель. Брови й плечі його піднялися вгору від подиву.

 «Не кажи мені нічого. Вези мене у Варшаву. Що б не було, а я хочу ще раз побачити його, сказати йому хоч одне слово».

«Кому сказати слово?»

«Йому, Остапові, синові моєму».

«Хіба пан не чув, що вже...»

«Знаю, знаю все: за мою голову дають дві тисячі червінців. Знають же вони, дурні, ціну їй! Я тобі п’ять тисяч дам. Ось тобі дві тисячі зараз (Бульба висипав з шкуратяного гамана дві тисячі червінців), а решту — як вернуся». Єврей ту ж мить охопив рушник і накрив ними червінці.

«Ай, славна монета! ай, добра монета!» сказав він, вертячи один червінець у руках і пробуючи на зубах: «я гадаю, той чоловік, у котрого пан забрав такі гарні червінці, і години не прожив на світі, пішов ту ж мить до річки, та й утопився там після таких славних червінців?»

«Я б не просив тебе; я б сам, може, знайшов дорогу у Варшаву; та мене можуть як-небудь упізнати і захопити прокляті ляхи; бо я не здатний на вигадки. А ви, жиди, на те вже й створені. Ви хоч чорта обдурите; ви знаєте всі штуки; ось чого я прийшов до тебе! Та й у Варшаві я б сам нічого не дістав. Зараз запрягай воза й вези мене!»

«А пан гадає, що так просто взяв кобилу, запріг та й: гей, но, рушай, сива! — Гадає пан, що можна так, як є, не сховавши, везти пана?»

«Ну, то ховай, ховай, як знаєш; у порожню бочку, чи що?»

«Ай, ай! а пан гадає, що можна сховати його в бочку? Пан хіба не знає, що всяк подумає, що в бочці горілка?»

«Ну, то й нехай думає, що горілка».

«Як? нехай думає, що горілка?» сказав єврей, і схопив себе обома руками за пейсики, і потім підняв догори обидві руки.

«Ну, чого ж ти так оторопів?»

«А пан хіба не знає, що бог на те створив горілку, щоб її кожен куштував? там усе ласі, ласуни; шляхтич верст із п’ять буде бігти за бочкою, продовбає дірочку, ту ж мить побачить, що не тече, і скаже: жид не повезе порожньої бочки, мабуть, тут є що-небудь. Схопити жида, зв’язати жида, відібрати всі гроші у жида, посадити в тюрму жида! — Бо все, що тільки є недоброго, звалюють на єврея; бо єврея кожен має за собаку; бо думають, що вже й не людина, коли єврей!»

«Ну, то поклади мене у віз з рибою».

«Не можна, пане, їй-богу, не можна! По всій Польщі люди голодні тепер, як собаки: і рибу розкрадуть, і пана намацають».

«То вези мене хоч на чорті, тільки вези!»

«Слухай, слухай, пане!» сказав єврей, підсунувши закоти рукавів своїх і підходячи до нього з розчепіреними руками: «ось що мн зробимо: тепер будують скрізь фортеці й замки; з Німеччини приїхали французькі інженери, а тому по дорогах везуть багато цегли й каміння. Пан нехай ляже на дні воза, а верх я закладу цеглою. Пан здоровий і міцний на вигляд, то йому нічого, коли буде важкенько; я зроблю у возі зісподу дірочку, щоб годувати пана».

«Роби, як хочеш, тільки вези».

І через годину віз з цеглою виїхав з Умані, запряжений двома шкапами. На одній з них сидів високий Янкель, і довгі кучеряві пейсики його маяли з-під єврейської ярмулки кожного разу, як він підстрибував на коні, довгий, як верста, поставлена при дорозі.

XI

У той час, коли відбувалася описувана подія, на прикордонних місцях не було ще ніяких митних чиновників та об’їждчиків, цієї страшної грози промітних людей, і тому всякий міг везти, що йому хотілося. А якщо хто й робив трус та ревізію, то робив здебільшого задля своєї власної втіхи, особливо, якщо були принадні для ока речі та якщо його власна рука мала добру вагу й силу. Але цегла не знаходила охочих і в’їхала без перешкоди в головну міську браму. Бульба в своїй тісній клітці міг тільки чути галас, крики візників та й більше нічого. Янкель, підскакуючи на своєму короткому, припалому пилом рисаку, звернув, трохи покружлявши, у темну вузеньку вулицю, що звалася Брудною і разом Єврейською, бо тут справді жили євреї майже з усієї Варшави. Ця вулиця дуже скидалася на вивернуту середину заднього двору. Сонце, здавалось, не заходило сюди ніколи. Зовсім почорнілі дерев’яні доми, з безліччю протягнутих з вікон жердин, ще збільшували темряву. Де-не-де червоніла між ними цегляна стіна, але й та вже в багатьох місцях перетворювалася на зовсім чорну. Іноді тільки вгорі обштукатурений клапоть стіни, охоплений сонцем, блищав нестерпною для очей білизною. Тут все складалося з великих різкостей: труби, ганчір’я, лушпиння, викинуті розбиті чани. Всякий, що тільки було в нього негодящого, жбурляв на вулицю, даючи прохожим можливість зручно задовольнити всі почуття свої цією поганню. Сидячи на коні, вершник трохи-трохи не діставав рукою жердин, протягнутих через вулицю з одного будинку в другий, на яких висіли єврейські панчохи, коротенькі штанчата та копчена гуска. Іноді досить гарненьке личко єврейки, вбране потемнілими бусами, виглядало з ветхого віконця. Купа дітей, замурзаних, обідраних, з кучерявим волоссям, галасувала й качалася в багні. Рудий єврей з ластовинням по всьому обличчю, що робило його схожим на горобине яйце, визирнув з вікна; ту ж мить він заговорив з Янкелем своєю тарабарською говіркою, і Янкель зараз-таки в’їхав в один двір. Вулицею йшов другий єврей, спинився, пристав теж до розмови, і коли Бульба вибрався нарешті з-під цегли, він побачив трьох євреїв, що розмовляли дуже палко.

Янкель звернувся до нього й сказав, що все буде зроблено, що його Остап сидить у міській в’язниці, і хоч важко буде умовити сторожу, а проте він сподівається влаштувати йому побачення.

Бульба увійшов з трьома євреями в кімнату. Євреї знову почали розмовляти між собою своєю незрозумілою мовою. Тарас поглядав на кожного з них. Щось, здавалося, дуже вразило його: на грубому і байдужому обличчі його спалахнуло якесь палке полум’я надії, надії тієї, яка навідує іноді людину на останньому ступені одчаю; старе серце його почало битися, наче в юнака.

«Слухайте, жиди!» сказав він, і в словах його було щось наче захват: «ви все на світі можете зробити, викопаєте хоч з дна морського, і приказка давно вже каже, що жид самого себе вкраде, коли тільки схоче вкрасти. Визволіть мені мого Остапа! дайте нагоду втекти йому з диявольських рук. Ось я цьому чоловікові обіцяв дванадцять тисяч червінців — я додам іще дванадцять; всі, які в мене є, дорогі кубки та закопане в землі золото, хату й останню одежину продам і складу з вами контракт на все життя, з тим, щоб усе, що здобуду на війні, ділити з вами пополовині!»

«Ой, не можна, ласкавий пане! не можна!» сказав, зітхнувши, Янкель.

«Ні, не можна!» сказав другий єврей.

Усі три євреї глянули один на одного.

«А спробувати», сказав третій, боязко поглядаючи на тих двох: «може, бог дасть».

Усі три євреї заговорили по-німецьки. Бульба, хоч як наставляв свої вуха, нічого не міг відгадати; він тільки чув часто вимовлюване слово: «Мардохай» і більш нічого.

«Слухай, пане!» сказав Янкель: «треба порадитися з таким чоловіком, якого ще ніколи на світі не було. У, у! то такий мудрий, як Соломон, і коли він нічого не зробить, то вже ніхто в світі не зробить. Сиди тут! ось ключі! і не впускай нікого!» Євреї вийшли на вулицю.

Тарас замкнув двері й дивився в маленьке віконечко на цей брудний єврейський проспект. Три євреї опинилися посередині вулиці й стали розмовляти досить запально; до них пристав скоро четвертий, нарешті й п’ятий. Він чув знов повторюване: «Мардохай, Мардохай». Євреї раз у раз поглядали в один бік вулиці; нарешті в кінці її з-за одного поганенького дому, показалася нога в єврейському черевику, і замаяли поли полукафтана. «А! Мардохай! Мардохай!» закричали всі євреї в один голос. Худий єврей, трохи коротший за Янкеля, але багато більше вкритий зморшками, з величезною верхньою губою, підійшов до нетерпеливої купки, і всі євреї навперебій квапились розповідати йому, причому Мардохай кілька разів поглядав на маленьке віконечко, і Тарас догадувався, що мова йшла про нього. Мардохай вимахував руками, слухав, перебивав мову, часто плював набік, і, піднімаючи поли полукафтана, засовував у кишеню руку й виймав якісь брязкотельця, причому показував препогані свої панталони. Нарешті, всі євреї зняли такий галас, що єврей, який стояв на варті, мусив подати знак, щоб мовчали, і Тарас почав уже побоюватися за свою безпеку,— але згадавши, що євреї й не можуть інакше розмовляти, як на вулиці, і що їхньої мови сам демон не зрозуміє, він заспокоївся.

Хвилини через дві євреї разом увійшли в його кімнату. Мардохай приступив до Тараса, поплескав його по плечу і сказав: «Коли ми та бог схочемо зробити, то вже буде так, як треба».

Тарас подивився на цього Соломона, якого ще й не було на світі, і пройнявся деякою надією. Справді, вигляд його міг викликати деяку довіру: верхня губа в нього була просто страховище; товщина її, безперечно, збільшилася від сторонніх причин. У бороді в цього Соломона було тільки п’ятнадцять волосин, та й то на лівому боці. На обличчі в Соломона було стільки знаків від побоїв, здобутих за хвацькість, що він, безперечно, давно втратив лік їм і звик вважати їх за родимі плями.

Мардохай пішов разом з товаришами, сповненими подиву з його мудрості. Бульба залишився сам. Він був у дивному, небувалому стані: він почував уперше в житті неспокій. Душа його була у гарячковому стані. Він не був той колишній, незламний, непохитний, міцний, як дуб: він був малодушний; він був тепер слабкий. Він здригався від кожного шереху, від кожної нової єврейської постаті, що появлялася в кінці вулиці. В такому стані пробув він цілий день, не їв, не пив, і очі його не відривалися ні на час від невеличкого віконця на вулицю. Нарешті, вже пізно увечері показалися Мардохай і Янкель. Серце завмерло.

«Що? вдалося?» спитав він їх з нетерплячкою дикого коня.

Та перше ще, ніж євреї набралися духу відповідати, Тарас помітив, що в Мардохая вже не було останнього локона, який, хоч досить нечепурно, а все ж вився кільцями з-під ярмулки його. Помітно було, що він хотів щось сказати, але наговорив таких дурниць, що Тарас нічого не зрозумів. Та й сам Янкель прикладав руку до рота, нібито хворів на простуду.

«Ой, ласкавий пане!» сказав Янкель: «тепер зовсім не можна! Їй-богу, не можна! Такий негарний народ, що йому треба на саму голову наплювати. Ось і Мардохай скаже; Мардохай робив таке, якого ще не робив жоден чоловік на світі, але бог не схотів, щоб так було. Три тисячі війська стоїть, і завтра їх усіх будуть на смерть карати».

Тарас глянув у вічі євреям, але вже без нетерпіння й гніву.

«А якщо пан хоче бачитися, то завтра треба рано, так щоб ще й сонце не сходило. Вартові згоджуються, і один левентар[1] обіцяв. Тільки нехай їм не буде на тім світі щастя, ой вей мір! що це за корисливий народі і між нами таких нема: п’ятдесят червінців дав я кожному, а левентареві...»

«Добре. Веди мене до нього!» промовив рішуче Тарас, і вся твердість повернулася в його душу. Він погодився на пропозицію Янкеля перебратися за іноземного графа, що приїхав з німецької землі, для цього й одежу вже встиг припасти передбачливий єврей. Була вже ніч. Господар дому, відомий нам рудий єврей з ластовинням, витяг тонкий сінник, накритий якоюсь рогожею, і розіслав його на лавці для Бульби. Янкель ліг долі на такому самому сіннику. Рудий єврей випив невеличку чарочку якоїсь настойки, скинув полукафтан і, зробившись у своїх панчохах та черевиках трохи схожим на курча, подався із своєю єврейкою у щось похоже на шафу. Двоє хлопчиків, як дві хатні собачки, лягли долі біля шафи. Але Тарас не спав; він сидів нерухомий і злегка барабанив пальцями по столу; він тримав у роті люльку й пускав дим, від якого єврей спросоння чхав і закутував у ковдру свого носа. Ледве небо встигло взятися блідим передвістям зорі, він уже штовхнув ногою Янкеля.

«Вставай, і давай твою графську одежу!»

За хвилину вдягся він; почорнив вуса, брови, надів на тім’я маленьку темну шапочку — і ніхто б з найближчих до нього козаків не міг пізнати його. На погляд йому здавалося не більш як тридцять п’ять літ. Здоровий рум’янець грав на його щоках і самі рубці додавали чогось владного. Одежа, оздоблена золотом, дуже личила йому.

Вулиці ще спали. Жодна меркантильна[2] істота ще не показувалася в місті з кошиком у руках. Бульба і Янкель прийшли до будівлі, що мала вигляд чаплі, як та сиділа. Вона була низька, величезна, почорніла, і з одного боку її викидалася, як шия лелеки, довга, вузька, башта, наверху якої стирчав шматок даху. Ця споруда відбувала безліч усяких служб: тут були й казарми, і тюрма, і навіть карний суд. Наші подорожні увійшли в ворота і опинилися серед просторої зали чи критого двору. Близько тисячі чоловік спали вкупі. Прямо були маленькі двері, перед якими сиділо двоє вартових і грали в якусь гру, яка полягала в тому, що один одного бив двома пальцями по долоні. Вони мало звернули уваги на тих, що прийшли, і повернули голови аж тоді, коли Янкель сказав: «Це ми, чуєте, панове, це ми».

«Ідіть!» сказав один з них, відчиняючи одною рукою двері, а другу підставляючи своєму товаришеві, щоб дістати від нього удари.

Вони ступили в коридор, вузький і темний, який знову привів їх у таку саму залу з маленькими віконцями вгорі. «Хто йде?» закричало кілька голосів, і Тарас побачив чимало воїнів при повній зброї. «Нам нікого не велено пускати».

«Це ми!» кричав Янкель: «їй-богу, ми, ясне панство!» Та ніхто не хотів слухати. На щастя, в цей час підійшов якийсь товстун, що з усіх прикмет здавався начальником, бо лаявся найдужче за всіх.

«Пане, не ж ми; ви вже знаєте нас, і пан граф ще буде дякувати».

«Пропустіть, сто дяблів чортовій матці! І більш нічого не пускайте. Та шабель щоб ніхто не скидав і не собачився на підлозі...»

Продовження красномовного наказу не чули вже наші подорожні. «Це ми, це я, це свої!» казав Янкель, зустрічаючись з кожним.

«А що, можна тепер?» спитав він одного з сторожі, коли вони нарешті підійшли до того місця, де коридор уже кінчався.

«Можна, тільки не знаю, чи пропустять вас у саму тюрму. Тепер уже нема Яна: замість нього стоїть інший», відповів вартовий.

«Ай-ай!» вимовив тихо єврей: «це погано, ласкавий пане!»

«Веди!» промовив уперто Тарас. Єврей послухався.

Коло дверей підземелля, що сходилися вгорі гостряком, стояв гайдук з вусами на три яруси. Верхній ярус вусів ішов назад, другий прямо вперед, третій донизу, що робило його дуже схожим на кота.

Єврей скорчився в три погибелі і майже боком підійшов до нього. «Ваша ясновельможність! ясновельможний пане!»

«Ти, жиде, це до мене говориш?»

«До вас, ясновельможний пане!»

«Гм... а я просто гайдук!» сказав триярусний вусань з повеселілими очима.

«А я, їй-богу, думав, що це сам воєвода. Ай, ай, ай...» при цьому єврей покрутив головою і розчепірив пальці. «Ай, який поважний вигляд! їй-богу, полковник, зовсім полковник! От ще б тільки на палець додати, то й полковник. Треба б пана посадити на жеребця, такого прудкого, як муха, та й нехай муштрує полки!»

Гайдук поправив нижній ярус вусів своїх, причому очі його зовсім розвеселились.

«Що то за народ військовий!» провадив єврей далі: «ох, вей мір, що за народ хороший! Шнурочки, бляшечки... так від них блищить, як від сонця; а цурки[3], де тільки побачать військових... ай, ай!» Єврей знов покрутив головою.

Гайдук закрутив рукою верхні вуса, пропустив крізь зуби звук, трохи схожий на кінське іржання.

«Прошу пана зробити послугу!» промовив єврей: «ось князь приїхав з чужого краю, хоче подивитися на козаків. Він ще зроду не бачив, що за народ козаки»

Поява іноземних графів і баронів була в Польщі річ досить звичайна: їх часто приваблювала туди єдино цікавість подивитися на цей майже напівазіатський куток Європи. Московія й Україна, вони вважали, містилася вже в Азії. І тому гайдук, уклонившись досить низько, визнав за пристойне додати кілька слів від себе:

«Я не знаю, ваша ясновельможність», казав він: «чого вам хочеться дивитися на них. Це собаки, а не люди. І віра в них така, що ніхто не поважає».

«Брешеш ти, чортів сину!» сказав Бульба: «сам ти собака! Як ти смієш казати, що нашої віри не поважають? Це вашої єретичної віри не поважають!»

«Еге-ге!» сказав гайдук: «а я знаю, приятелю, ти хто: ти сам із тих, що вже сидять у мене. Стривай же, я покличу сюди наших».

Тарас побачив свою необережність; але впертість та досада перешкодили йому подумати про те, як би виправити її. На щастя, Янкель ту ж хвилину встиг підсунутися.

«Ясновельможний пане! як же можна, щоб граф та був козак? А якби він був козак, то де б він дістав таке вбрання і такий вигляд графський?»

«Говори собі!» і гайдук уже розтулив був широкий рот свій, щоб крикнути.

«Ваша королівська величність! мовчіть! мовчіть, ради бога!» закричав Янкель: «Мовчіть! ми вже вам за це заплатимо так, як ще ви ніколи й не бачили: ми дамо вам два золоті червінці».

«Еге, два червінці! Два червінці мені ніщо. Я цирульникові даю два червінці за те, щоб тільки половину бороди мені виголив. Сто червінців дай, жиде!» тут гайдук закрутив верхні вуса. «А як не даси сто червінців, зараз закричу!»

«І нащо б так багато?» гірко сказав зблідлий єврей, розв’язуючи шкіряний мішок свій. Але він був шасливий, що в його гамані більше не було, і що гайдук далі ста не вмів лічити.

«Пане! пане! ходім мерщій! Бачите, який тут негарний народ!» сказав Янкель, помітивши, що гайдук перебирав на руці гроші, ніби шкодуючи за тим, що не заправив більше.

«Що ж ти, чортів гайдуче», сказав Бульба, «гроші взяв, а показати не думаєш? Ні, ти повинен показати. Вже коли гроші взяв, то ти не маєш права тепер відмовити».

«Ідіть, ідіть до дідька! а то я цю ж мить дам знати, і вас тут... Виносьте ноги, кажу я вам, швидше!»

 «Пане! Пане! Ходім, їй-богу, ходім! Цур їм! Нехай їм присниться таке, що плювати треба», кричав бідний Янкель.

Бульба повільно, опустивши голову, повернувся і йшов назад, переслідуваний докорами Янкеля, якого гриз сум від думки про марно втрачені червінці.

«І нащо було чіпати? Хай би собака лаявся! То вже такий народ, що не може не лаятись! Ох, вей мір, яке щастя посилає бог людям! Сто червінців за те тільки, що прогнав нас! А наш брат: йому й пейсики обірвуть, і з пики зроблять таке, що й дивитися не можна, а ніхто не дасть ста червінців. О, боже мій! Боже милосердний!»

Та невдача ця куди більший мала вплив на Бульбу; вона виявлялась жерущим полум’ям в його очах.

«Ходім!» сказав він раптом, ніби стренувшись: «ходім на майдан. Я хочу подивитися, як його будуть мучити».

«Ой, пане, навіщо ходити? Ми цим не поможемо вже».

«Ходім!» уперто оказав Бульба, і єврей, як нянька, зітхаючи, поплентався слідом за ним.

Майдан, де мала відбуватися кара, не важко було розшукати: народ сунув туди з усіх боків. У тодішній грубий вік це становило одно з найцікавіших видовищ не тільки для черні, а й для вищих класів. Безліч старих найпобожніших жінок, безліч молодих дівчат і жінок найполохливіших, яким потім цілу ніч ввижалися закривавлені трупи, які кричали спросоння так голосно, як тільки може крикнути п’яний гусар, не пропускали одначе нагоди поцікавитися. «Ах, які муки!» кричало з них багато в істеричній пропасниці, заплющуючи очі й одвертаючись, одначе вистоювали іноді чимало часу. Інший, і рота роззявивши, і руки витягши вперед, бажав би скочити всім на голови, щоб звідти побачити краще. З юрби вузьких, невеликих і звичайних голів висував своє товсте обличчя різник, стежив за всім процесом з виглядом знавця і розмовляв короткими словами з майстром зброї, якого називав кумом, бо в свята напивався з ним в одному шинку. Деякі палко розмовляли, Інші навіть билися об заклад; але більша частина була таких, які на весь світ і на все, що трапляється в світі, дивляться, колупаючи пальцем у своєму носі. На передньому плані, коло самих вусанів, що складали міську гвардію, стояв молодий шляхтич, чи то він здавався шляхтичем, у військовому одязі, який надів на себе геть усе, що в нього було, так що на його квартирі залишалась тільки подерта сорочка та старі чоботи. Два ланцюжки, один поверх одного, висіли в нього на шиї з якимсь дукачем. Він стояв з коханкою своєю, Юзисею, і раз у раз оглядався, щоб хто-небудь не забруднив її шовкової сукні. Він їй розтлумачив геть усе, так, що вже нічогісінько не можна було додати. «Ось оце, серденько Юзисю», казав він: «весь народ, що ви бачите, прийшов на те, щоб подивитися, як будуть карати смертю злочинців. А он той, серденько, що ви бачите, держить у руках сокиру та інші інструменти, то кат, і він буде карати. І як почне колесувати та інші робити муки, то злочинець ще буде живий; а як відрубають голову, то він, серденько, ту ж мить і вмре. Перше буде кричати й рухатися, а як тільки відрубають голову, тоді йому не можна буде ні кричати, ні їсти, ні пити, через те, що в нього, серденько, вже більше не буде голови». І Юзися все це слухала з страхом і цікавістю. Дахи домів були обсипані народом. З дахових вікон виглядали прехимерні пики з вусами і в чомусь схожому на чепчики. По балконах, під балдахінами, сиділо аристократство. Гарненька ручка сміхотливої, блискучої, як білий цукор, панни держалася за поруччя. Ясновельможні панн, досить огрядні, дивилися з поважним виглядом. Хлоп у блискучому вбранні з вильотами розносив тут-таки усякі напої та наїдки. Часто пустунка з чорними очима, схопивши ясною ручкою своєю тістечко й плоди, кидала в народ. Юрба голодних лицарів підставляла на підхват свої шапки, і який-небудь високий шляхтич у полинялому червоному кунтуші, з почорнілими золотими шнурками, висунувшись з юрби своєю головою, хапав перший довгими руками, цілував здобуту здобич, пригортав її до серця і потім клав у рот. Сокіл, що висів у золотій клітці під балконом, був теж глядачем: перегнувши набік дзьоба й піднявши лапу, він і собі уважно розглядав народ. Аж ось юрба раптом загула, із усіх боків залунали голоси: «ведуть! ведуть! козаки!»

Вони йшли з відкритими головами, з довгими чубами. Бороди в них повідростали. Вони йшли ні боязко, ні похмуро, а з якоюсь тихою гордовитістю; їх одежа з дорогого сукна зносилася й теліпалась на них ветхими клаптями; вони не дивились і не кланялись народові. Попереду всіх ішов Остап.

Що відчув старий Тарас, коли побачив свого Остапа? Що було тоді в його серці? Він дивився на нього з юрби і не пропустив жодного руху його. Вони підійшли вже до місця кари. Остап зупинився. Йому першому доводилося випити цю тяжку чашу. Він глянув на своїх, підняв руку вгору і промовив голосно: «Дай же, боже, щоб усі, які тут стоять єретики, не почули, нечестиві, як мучиться християнині щоб жоден з нас не промовив ні одного слова!» Після цього він підійшов до ешафота.

«Добре, синку, добре!» сказав тихо Бульба і понурив у землю свою сиву голову.

Кат зірвав з Остапа ветхе лахміття; йому прив’язали руки й ноги в навмисне зроблені станки і... не будемо бентежити читачів картиною пекельних мук, від яких догори стало б їх волосся. Вони були витвір тодішнього грубого лютого віку, коли людина жила ще кривавим життям самих військових подвигів і загартувалася в ньому душею, не чуючи людяності. Даремно деякі, небагато, що були винятком у свій вік, повставали проти цих жахливих заходів. Даремно король та багато лицарів, просвітлені розумом і душею, подавали думки, що така жорстокість кари може тільки розпалити помсту козацької нації. Але влада короля й розумних думок була ніщо перед безладдям і лихою волею державних магнатів, що своєю нерозважністю, незбагненним браком усякої далекоглядності, дитячим самолюбством і нікчемною пихою обернули сейм у сатиру на урядування. Остап зносив муки й катування, як велетень. Ні крику, ні стогону не було чути навіть тоді, коли стали перебивати йому на руках і на ногах кості, коли жахливий хряскіт їх почули серед мертвої юрби найдальші глядачі, коли панянки одвернули очі свої,— ніщо схоже на стогін не вирвалося з уст його; не здригнулося обличчя його. Тарас стояв у юрбі, понуривши голову і в той же час гордо звівши очі, і тільки схвально говорив: «добре, синку, добре!»

Та коли підвели його до останніх смертних мук, здавалося, нібито стала підупадати його сила. І повів він очима круг себе: боже! все невідомі, все чужі обличчя! Хоч би хто-небудь із близьких був при його смерті. Він не хотів би чути ридань та жалів слабої матері, чи несамовитого голосіння дружини, що рве на собі волосся та б’є себе в білі груди; хотів би він тепер побачити твердого мужа, який би розумним словом освіжив його і втішив при сконанні. І впав він на силі й вигукнув у душевній немочі: «Батьку! де ти? чи чуєш ти?»

«Чую!» пролунало серед загальної тиші, і весь мільйон народу воднораз здригнувся. Частина військових вершників кинулась пильно оглядати юрбу народу. Янкель пополотнів, як смерть, і коли вони трохи відійшли від нього, він з острахом обернувся назад, щоб глянути на Тараса; але Тараса вже біля нього не було: його й слід пропав.

XII

Знайшовся слід Тарасів. Сто двадцять тисяч козацького війська показалось на кордонах України. Це вже не була яка-небудь мала частина чи загін, що виступив на здобич або навздогін за татарами. Ні, піднялася вся нація, бо урвався терпець народові. Піднялася помститися за знущання над правами своїми, за ганебну зневагу своїх звичаїв, за наругу з віри предків і святого обряду, за глум над церквами, за бешкети чужоземних панів, за гніт, за унію, за ганебне панування єврейства на християнській землі, за все, що скупчувало й побільшувало з давніх часів сувору ненависть козаків. Молодий, але сильний духом гетьман Остряниця[4] очолював усю незліченну козацьку силу. Біля нього було видно старезного досвідченого товариша його й порадника Гуню. Вісім полковників вели дванадцятитисячні полки. Два генеральні осавули та генеральний бунчужний їхали слідом за гетьманом. Генеральний хорунжий йшов попереду з головним прапором: багато інших хоругов і прапорів маяло вдалині; бунчукові товариші несли бунчуки. Багато також було інших старшин полкових, обозних, військових товаришів, полкових писарів і з ними піших та кінних загонів; майже стільки ж, скільки було реєстрових козаків, набралося охочекомонннх і вільних. Звідусіль піднялися козаки, від Чигирина, віл Переяслава, віл Батурина, від Глухова, від низової сторони Дніпрової й від усіх його верхів’їв та островів. Без ліку коні і незліченні табори возів тяглися полями. І між тими козаками, між тими вісьмома полками найдобірнішнй з усіх був один полк; і полк той очолював Тарас Бульба. Все давало йому перевагу перед іншими: і похилий вік, і досвідченість, і вміння керувати своїм військом, і найсильніша за всі ненависть до ворогів. Навіть самим козакам здавалася надмірною його нещадна лють і жорстокість. Тільки вогонь та шибеницю призначала сива голова його, і поради його на військовій раді дихали тільки самим нищенням.

Нема чого описувати всі битви, де показали себе козаки, ні всього поступового перебігу кампанії; все це записано на літописних сторінках. Відомо, яка в руській землі війна, піднята за віру. Нема сили дужчої, як віра. Непоборна й грізна вона, як нерукотворна скеля серед буряного, вічно-мінливого моря. З самої середини морського дна підносить вона до небес непроламні свої стіни, вся створена з одного цілого, суцільного каменя. Звідусіль видно її, і дивиться вона просто у вічі біжучим хвилям. І горе кораблеві, що напливе на неї! На тріски розлітаються безсилі його снасті, тоне й трощиться вщент усе, що є на них, і жалібний крик тих, що гинуть, лунає у враженому повітрі.

На сторінках літопису змальовано докладно, як тікали польські гарнізони з визволених міст; як були перевішані безсовісні орендарі-євреї, який слабкий був коронний гетьман Микола Потоцький з численною своєю армією проти цієї нездоланної сили; як, розбитий, переслідуваний, перетопив він у невеликій річці найкращу частину свого війська; як облягли його в невеликому містечку Полонному грізні козацькі полки, і як доведений до краю польський гетьман під присягою обіцяв цілковите задоволення у всьому від короля й державних чинів та повернення усіх колишніх прав і привілеїв. Та не такі були козаки, щоб піддатися на те; знали вони вже, що таке польська присяга. І Потоцький не красувався б більше на шеститисячному своєму аргамаку, притягаючи очі знатних панянок та заздрість дворянства, не галасував би на сеймах, даючи розкішні бенкети сенаторам, коли б не врятувало його руське духовенство, що було в містечку. Коли вийшли назустріч усі попи в ясних золотих ризах, несучи ікони й хрести, а попереду сам архієрей з хрестом у руці і в пастирській митрі, схилили всі козаки свої голови й поскидали шапки. Нікого б не пошанували вони на той час нижче від самого короля; але проти своєї церкви християнської не посміли піти і пошанували своє духовенство. Погодився гетьман разом з полковниками відпустити Потоцького, взявши з нього присягу залишити вільними всі християнські церкви, забути стару ворожнечу й не чинити ніякої кривди козацькому воїнству. Один тільки полковник не пристав на такий мир. Той один був Тарас. Вирвав він жмут волосся з голови своєї й скрикнув:

«Гей, гетьмане й полковники! не зробіть такого бабського діла! не вірте ляхам: продадуть псяюхи![5]» А коли полковий писар подав умову, і гетьман приклав свою владну руку, він зняв з себе чистий булат, дорогу турецьку шаблю з найкращого заліза, розламав її надвоє, як тростину, і кинув нарізно далеко в різні боки обидва кінці, сказавши: «Прощайте ж! Як двом кінцям цього палаша не з’єднатися в одно і не скласти одної шаблі, так і нам, товариші, більше не бачитися на цьому світі! Пом’яніть вже прощальне моє слово...» (при цьому слові голос його виріс, піднявся вище, набув незнаної сили — і збентежилися всі від пророчих слів): «перед смертною годиною своєю ви згадаєте мене! Думаєте, купили спокій і мир, думаєте, панувати станете? Будете панувати іншим пануванням: здеруть з твоєї голови, гетьмане, шкуру! наб’ють її гречаною половою, і довго будуть бачити її по всіх ярмарках! Не вдержите й ви, панове, голів своїх! загинете у вогких льохах, замуровані в кам’яні стіни, коли вас, як баранів, не зварять усіх живими в казанах!»

«А ви, хлопці!» казав він далі, повернувшись до своїх: «хто з вас хоче вмирати своєю смертю? Не по запічках та бабських лежанках, не п’яними під тином коло шинку, подібно до всякого падла, а чесною козацькою смертю, всім на одній постелі, як молодий з молодою! Чи, може, хочете вернутись додому та обернутися на недовірків, та возити на своїх спинах польських ксьондзів?»

«За тобою, пане полковнику! за тобою!» скрикнули всі, що були в Тарасовому полку, і до них перебігло чимало інших.

«А коли за мною, то за мною ж!» сказав Тарас, насунув глибше на голову собі шапку, грізно поглянув на всіх, що залишалися, поправився на коні своєму й крикнув своїм: «Не докорить же ніхто нам прикрим словом! Ану, гайда, хлопці, в гості до католиків!» І слідом за тим ударив він по коневі, і потягся за ним табір із ста возів, і з ними багато було кіннотників і піхоти, і, обернувшись, загрожував поглядом усім, що залишалися,— і гнівний був погляд його. Ніхто не посмів спинити їх. На очах усього війська відходив полк, і довго ще обертався Тарас і все загрожував.

Смутні стояли гетьман і полковники; задумалися всі, і мовчали довго, начебто пригнічені якимось тяжким передвістям. Недарма віщував Тарас. Так усе й сталося, як він віщував. Трохи згодом після віроломного вчинку під Каневом посаджена була на палю голова гетьмана разом з багатьма найпершими старшинами.

Що ж Тарас? А Тарас гуляв по всій Польщі із своїм полком, випалив вісімнадцять містечок, близько сорока костьолів і вже доходив до Кракова. Багато перебив він усякої шляхти, розграбував найбагатші й найкращі замки, розпечатали й порозливали по землі козаки вікові меди й вина, що ретельно зберігалися в панських льохах; порубали й попалили дорогі сукна, одіж та інше добро, яке знаходили у коморах. «Нічого не жалійте!» повторював тільки Тарас. Не зважали козаки на чорнобривих панянок білогрудих, ясноликих дівчат: коло самих вівтарів не могли врятуватися вони; запалював їх Тарас разом з вівтарями. Не одні сніжнобілі руки піднімалися з вогнистого полум’я до неба, супроводжувані жалібними криками, від яких здвигнулася б сама земля і степова трава поникла б від жалю додолу. Та не слухали нічого жорстокі козаки і, піднімаючи списами з вулиць немовлят їх, кидали до них же в полум’я. «Це вам, вражі ляхи, поминки по Остапові!» примовляв тільки Тарас. І такі поминки по Остапові справляв він у кожному селищі, поки польський уряд не побачив, що вчинки Тарасові були щось більше, ніж звичайне розбишацтво, і тому ж таки Потоцькому доручено було з п’ятьма полками піймати неодмінно Тараса.

Шість день відходили козаки міжселищними дорогами віл усіх переслідувань; ледве виносили коні незвичайну втечу й рятували козаків. Але Потоцький на цей раз був гідний покладеного доручення: невтомно гнався за ними і наздогнав на березі Дністра, де Бульба зайняв для перепочинку покинуту зруйновану фортецю.

Над самою кручею коло Дністра-ріки виднілася вона своїм розбитим валом та розваленими рештками мурів. Щебенем та битою цеглою засипаний був верх скелі, готовий щохвилини зірватися й злетіти вниз. Ось тут, з двох боків, що прилягали до поля, обступив його коронний гетьман Потоцький. Чотири дні билися й боролись козаки, одбиваючись цеглою й камінням. Та вичерпались запаси й сили, і вирішив Тарас пробитися крізь лави. І пробилися були вже козаки, і, може, ще раз послужили б їм вірно бистрі коні, як раптом серед самого гону спинився Тарас і гукнув: «Стій! випала люлька з тютюном: не хочу, щоб і люлька дісталася вражим ляхам». І нагнувся старий отаман і став шукати в траві свою люльку з тютюном, нерозлучну супутницю на морях і на суші, і в походах, і дома. А тимчасом набігла враз ватага й схопила його під могутні плечі. Двигнув був він усіма членами, та вже не посипались на землю, як бувало колись, гайдуки, що схопили його. «Ех, старість, старість!» сказав він, і заплакав дебелий старий козак. Та не старість була виною: сила подолала силу. Мало не тридцять чоловіка повисло в нього на руках і на ногах. «Попалася, ворона!» кричали ляхи. «Тепер треба тільки придумати, яку б йому, собаці, найкращу честь віддати». І присудили, з гетьманського дозволу, спалити його живого на очах у всіх. Тут же стояло голе дерево, верх якого розбило громом. Прип’яли його залізними ланцюгами до стовбура, цвяхами прибили йому руки і, піднявши його вище, щоб звідусіль було видно козака, заходилися тут-таки розпалювати під деревом багаття. Та не на багаття дивився Тарас, не про вогонь він думав, яким збиралися палити його; дивився він, сердешний, у той бік, де відстрелювались козаки: йому з висоти все було видно, як на долоні. «Займайте, хлопці, займайте скоріш!» гукав він: «гірку, що за лісом: туди не підступлять вони!» Але вітер не доніс його слів. «От пропадуть, пропадуть нізащо!» казав він з одчаєм і глянув униз, де виблискував Дністр. Радість блиснула в очах його. Він побачив чотири корми, що висунулися з-за чагарника, зібрав усю силу голосу і гучно закричав: «до берега, хлопці! спускайтесь підгірною стежкою, що ліворуч. Коло берега човни стоять, всі забирайте, щоб не було погоні!»

На цей раз вітер дмухнув з другого боку, і всі слова почули козаки. Але за таку раду дістався йому тут-таки удар обухом по голові, який перевернув усе в очах його.

Пустились козаки щодуху підгірною стежкою; а вже погоня за плечима. Бачать: крутиться і в’ється стежка і багато дає вбік закрутів. «А, товариші! куди не йшло!» сказали всі, спинилися на мить, підняли свої нагайки, свиснули — і татарські їх коні, відірвавшись від землі, розплатавшись у повітрі, як змії, перелетіли через прірву й шубовснули просто в Дністр. Двоє тільки не дістали до річки, гримнулись з височини об каміння, пропали там навіки з кіньми, навіть крикнути не встигли. А козаки вже пливли з кіньми у ріці і відв’язували човни. Зупинились ляхи над прірвою, дивуючись нечуваному козацькому ділу й думаючи: чи стрибати їм, чи ні? Один молодий полковник, жива, гаряча кров, рідний брат прекрасної полячки, що зачарувала бідного Андрія, не подумав довго й кинувся з усієї сили з конем за козаками. Перевернувся тричі в повітрі з конем своїм і просто гримнувся на гострі скелі. На шматки порвало його гостре каміння, пропав він у прірві, і мозок його, змішавшись з кров’ю, оббризкав кущі, що росли по нерівних стінах провалля.

Коли опам’ятався Тарас Бульба від удару і глянув на Дністр, козаки вже були на човнах і гребли веслами; кулі сипались на них зверху, та не діставали. І спалахнули радісні очі в старого отамана.

«Прощайте, товариші!» гукав він їм зверху: «згадуйте мене і на ту весну прибувайте сюди знову та гарненько погуляйте! Що, взяли, чортові ляхи? Думаєте, є що-небудь у світі, чого б побоявся козак? Стривайте ж, прийде час, буде час, дізнаєтесь ви, що то є православна руська віра! Вже й тепер чують далекі й близькі народи: підніметься з руської землі свій цар, і не буде в світі сили, яка б не скорилася йому!..» А вже вогонь здіймався над багаттям, захоплював його ноги й розіслався полум’ям по дереву... Та хіба знайдуться в світі такі вогні, муки і така сила, що пересилила б руську силу?

Не мала ріка Дністр, і багато на ній заток, річкових густих очеретів, мілин та глибокодонних місць, блищить річкове дзеркало, над яким лунає дзвінке ячання лебедів, і гордий гоголь[6] прудко несеться по ньому, і багато куликів, червонодзьобих курухганів[7] та всякого іншого птаства в очеретах і на прибережжях. Козаки швидко пливли на вузьких двостернових човнах, дружно гребли веслами, обережно обминали мілини, сполохуючи птахів, що здіймалися, і розмовляли про свого отамана.

КІНЕЦЬ

[1] Тобто регіментар — начальник команди.

[2] Крамарська.

[3] Дівчата, дочки.

[4] Гетьман Остряниця — один з козацьких ватажків у боротьбі проти польського панування в XVII ст.

[5] Собаки.

[6] Гоголь — птах із сімейства качиних, дуже подібний до качки.

[7] Курухтан або турухтан — птах із сімейства бекасових.

← Назад | На початок
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up