Людина і зброя (сторінка 1)

І

Ще все — як було.

Ще безтривожно ходять по місту ті, які вмиратимуть на рубежах, ітимуть в оточеннях, горітимуть у кремаційних печах концтаборів, штурмуватимуть Будапешт і Берлін; ще стоїть на узвишші посеред міста сірий масивний БЧА — Будинок Червоної Армії, де згодом на місці, розчищеному від руїн, буде запалено Вічний вогонь на могилі Невідомого солдата.

Життя поки що тече у своєму звичайному ритмі.

Ще — розбрівшись з самого рання по парках, по бібліотеках, позабиравшись у спорожнілі аудиторії на факультетах,— сидять над конспектами студенти, готуються до останніх екзаменів.

Двоє їх сидить, забарикадувавшись у порожній аудиторії істфаку.

Вранці, коли прийшли сюди, Таня сама взялася закладати двері стільцем. Богдан стояв і, всміхаючись, дивився, як вона це робить. Енергії й завзяття було в неї більше, ніж сили в руках. Усе ж завдяки своїй оцій затятості вона впоралася з важким стільцем, забарикадувалась, замкнулася, як хотіла: міцно, ніби від усього світу. Поривчаста, з розтріпаним волоссям обернулася до Богдана:

— Тепер тебе в мене ніхто не відбере!

Вони глянули на закладені двері й розсміялись: справді, одні вони тут із своїм коханням!

Учора вони тільки помирилися після тяжкої тривалої сварки. Це була одна з тих сварок, що виникають між закоханими з дрібниць, майже з нічого, але важать для них більше, ніж найсерйозніші світові проблеми. Тепер обоє бачать, що не варто було сваритись, не хочуть і згадувати тих болісних безпричинних ревнощів, що відібрали у них кілька щасливих днів. Зараз, примирившись, вони ніби заново впивалися своїм почуттям, віднайденим, переболілим і від того ще більше спраглим, ще більш солодким. Якби це залежало тільки від Тані, вона у відзнаку примирення весь день отут цілувалася б, чіплялася б Богданові на шию, забувши про конспекти, про екзамени, про все на світі. Зіп’явшись навшпиньки, вона потяглася обличчям до Богдана, до милого свого Богданчика: цілуй!

Він легко підхопив її на руки і, на ходу осипаючи гарячими поцілунками, поніс у найдальший куток, посадив, мов школярку, на стілець:

— Сиди!

Поклав перед нею її недбало скручені, покрапані парковими дощами конспекти:

— Вчи!

Тепер вона сидить і зубрить хрестові походи. Не стільки, правда, зубрить, скільки розкошує у своїх мріях, у світлих дівочих видіннях. Час від часу крадькома, з щасливою злодійкуватістю позиркує на нього.

Заглиблений у конспекти, Богдан сидить в іншім кінці аудиторії, перед самою кафедрою. Ось він рукою поправив чорний свій чуб, Таня бачить його руку, волохату, в чорнім волоссі, міцну руку спортсмена. Нахмурившись, він знову пірнув десь у середні віки. В оцій задумливій позі, в картатій приношеній сорочці з акуратно засуканими вище ліктів рукавами Богдан їй особливо подобається. Вона — ніби вперше — знаходить мужню гідність у всій його поставі, у гордовито випрямленій шиї, в густому непокірному чубі, відкинутому назад. Навіть отак, коли Богдан сидить, по його рівній високій шиї видно, який він стрункий. Смаглюватий, циганкувато чорний — дівчата кажуть, що він красень, але для неї він більше, ніж це, для неї він саме щастя.

Кілька днів тому, коли стався був між ними розрив, думала — не переживе. Життя без нього для неї одразу згасло, злиняло, втратило зміст. Нещасна, змучена ревнощами, прибита горем, блукала, мов сновида, вечорами по місту, по кам’яних катакомбах кварталів, живучи одним сподіванням хоч випадково зустріти де-небудь його, хоч здалеку глянути, коли повертатиметься увечері з бібліотеки до гуртожитку. Найбільше боялась побачити його в такий час з іншою, з незнайомою якоюсь дівчиною виняткових достойностей, до котрої вже наперед ревнувала — ревнувала гостро, до потемніння в вічу. А він усе повертався це з дівчиною, а з хлопцями, крокував між ними похмурий і непідступний, з конспектами та хлібиною під пахвою.

Причаївшись десь у затінку, Таня жадібно стежила за рідною постаттю, аж поки хлоп’ячий гурт не зникав у глибині вечірньої вулиці.

У ті ночі своєї самотності та неприкаяності Таня, блукаючи по слідах свого кохання, непомітно для себе заходила на вулицю Вільної академії, де зустрілася з Богданом уперше, звідти щось вело її на студентський «острів Кохання» над журавлівською кручею, де вперше відчула сухий, жаркий смак його поцілунку. Ця облюбована багатьма поколіннями студентів круча над рясніючою електричними вогнями Журавлівкою і далекий переклик нічних поїздів тільки посилювали біль втрати. Повертаючись у гуртожиток, слухаючи пізній гомін буйної своєї студентської республіки — Толкачівки та Гіганта, крізь морок відчаю знов сподівалася чуда, знов оживала в надії, що він рано чи пізно таки до неї повернеться, бо ж лише в ньому одному бачилося їй те, без чого вона не могла жити.

Тепер він знову з нею. Цвіте душа! — так могла б назвати те почуття, що має в собі до нього. Ось він тут. Нечутно можна підкрастися до нього з-за спини і обійняти, вщипнути за вухо, скубнути за чуб... Проте ні, цього не можна, зараз він весь у роботі, в напрузі — штурмує середні віки. Можна тільки паперову кульку скрутити й кинути в його бік, як це вона, пустуючи, робила на лекціях, і кулька впаде перед ним на столі, і він, розгорнувши її й хмурячи брови, прочитає: «Je vous aime...»[1]

Штурмує, штурмує. Про королів та пап, про рицарські походи та звичаї, а того й не знає, що сам їй здається найкращим за всіх рицарів на світі. Як любить вона його за отой нахмурений лоб, за оту впертість, нещадну суворість до себе. Спартанська вдача! Нелегко даються йому науки, значно важче, ніж їй, але з гордості, з честолюбства він не хоче знати шпаргалок, не хоче покладатись на випадок, хоче прийти на екзамен з твердою впевненістю в собі, в своїй силі, в тому, що ніхто й нічим його не зіб’є.

Саме життя виробило в ньому цей характер — різкий, упертий, готовий до будь-яких труднощів. Без батька ріс. На нелегкому хлібі. Щоб дотягти до стипендії, ходив ночами на товарну станцію розвантажувати вагони. Влітку під час канікул він теж працює. Минулого літа в риболовецькій артілі, десь у Дніпровських плавнях тягав важкі неводи. Вернувся, .і Дніпром від нього війнуло, куренями, димом багать вечірніх. Смаглюватість оця з нього ніколи не сходить. Навіть і серед зими вертавсь із своїх запорізьких канікул засмаглий, мовби з-під тропічного сонця, і ніжність тоді було йому не приховати, при погляді на Таню радісний голод розлуки світився в його очах.

— З Січі Богдан вернувся! — жартували друзі.— З коша!

Увесь факультет знає, що вони — ще з першого курсу — закохана пара, що Таня Криворучко його, Богдана Колосовського, наречена.

Здадуть ось останні екзамени — і відкриється перед ними літо, вільне, смагляве. Якби тільки швидше, якби й зараз оце можна було кинути конспекти, податись удвох за місто, у поле за Лісопарком, де трамвай влітає просто в жита!

Весна промайнула для них якось непомітно, тільки й бачили з оцього вікна, як сивіли дощі високі по обріях, тільки й чули їх, як шелестіли за вікном по листю дерев, з тихим дзвоном краплисто падали на дахи, на розігріте каміння будинків. Музика дощу! Потім знов було сонце — і димились асфалти, і парували дерева своєю мокрою блискучою зеленню, і з вікон студентських аудиторій видно було, як десь одразу ж за Південним вокзалом, за блискучими після дощу дахами будинків райдуга воду бере.

Туди — до райдуг, до просторів заміських — тягнуло студентську душу...

Над конспектами веснувалося, без солов’їних концертів.

Зате літо сьогорічне буде в них незвичайне: уперше проведуть його разом, поїдуть на археологічні розкопки. Багато їхніх студентів роз’їдуться цього літа на розкопки хто в Крим, хто до Кам’яної могили на річці Молочній, де нібито виявлено доісторичні малюнки в печерах первісної людини, а їм, Тані й Богданові, старий професор, знавець Ольвії, запропонував Ольвію, запропонував якраз те, чого їм самим найбільше бажалось. Стародавня Ольвія, що по-нашому значить «щаслива», давно їх цікавить обох, давно їм хочеться досліджувати, розкопувати її, занесену пісками, щоб дізнатись, чому вона загинула, чому люди покинули її. Півтори тисячі років тому місто вирувало життям, до нього від сонячних берегів Еллади прибували кораблі, шумів ринок велелюдний, на стадіонах горожани вітали атлетів, учасників спортивних змагань, на честь переможців місто карбувало потім спеціальні декрети на мармурових плитах: «Пурфей, син Пурфея, бувши архонтом, переміг списом і диском...» Архонт — це як голова міськради, і Таня навіть усміхнулася, уявивши, як біжить по стадіону голова міськради в трусах, виборюючи своєму місту першість.

— «Пурфей, син Пурфея...» — імітуючи голос професора, починає урочисто декламувати вона з свого кутка, але Богдан не піддається на її пустощі, не обертається, вона тільки чує від нього:

— Не заважай!

І навіть це їй подобається, коли він отак прикрикує на неї, отой їй легкоатлет факультетський, що теж міг би перемагати «списом і диском». Не читається Тані. Все малюється їй степове літо, ольвійське небо широке, під яким вони будуть з Богданом разом, удвох. Казкова Ольвія, місячні ночі, тихі лимани — все там буде для них, для них...

Несподіваний грюкіт стрясонув двері.

Богдан підвівся здивовано:

— Хто?

І, ще не почувши відповіді, кинувся до забарикадованих дверей.

Запам’ятайте цю мить! Назавжди запам’ятайте цю останню свою студентську аудиторію на третьому поверсі істфаку, де, вдершись крізь забарикадовані двері, застало вас страшне, приголомшливе слово:

— Війна!

ІІ

Новий Хасан?

Халхин-Гол?

Ні, це, видно, було щось страшніше.

У дверях аудиторії стоїть незграбний, широкоплечий Степура, їхній друг і однокурсник. Ніколи Таня не бачила його таким. Губи бліді, надривно дихає, щось хоче сказати й не може — наче вдавився.

Богдана це аж лютить.

— Говори ж нарешті...

Степура важко видавлює з себе товстими, ніби обвареними губами:

— Бомбили вночі Київ... Севастополь... і ще якісь міста...

— Ти звідки знаєш?

— Усе місто вже знає, тільки ви як на острові... Я теж сидів читав, потім вийшов за цигарками, а там... з краю в край усе бурунить. Гучномовці розриваються, людей тисячі на майданах... Так-от, брат Таню,— Степура з гіркотою глянув на дівчину, і хоч іншим разом це його «брат» викликало б у неї усмішку, зараз стиснуті губи її навіть не ворухнулись.— Бомби летять... А чи давно ми співали «если з а в т р а война»? Це завтра вже стало сьогодні, ось яка історія.

Діставши з пачки цигарку, він хоче прикурити, але сірники ламаються один за одним. Нарешті, вичеркавши, він підносить запалений сірник до цигарки, і Таня помічає, як груба рука його ледь помітно тремтить, і сам він при всій своїй вайлуватій кремезності здається їй якимось дивно беззахисним у цю мить.

— Як бандюги напали,— каже він.— Без попередження, віроломно, безчесно...

Богдан, нахмурившись, стоїть біля столу над розкритим конспектом, наче пригадує щось. Потім рішуче закриває конспект, складає зошит до зошита акуратною купкою. Таня мимоволі фіксує кожен його рух. На скільки часу складає він оті свої конспекти? Коли їх знову відкриє?

Таня підійшла до нього, взяла його за руку, зазирнула у вічі. Там якась темна рішучість, відчуженість.

— Ідем?

Степура, кістляво згорбившись, першим рушив до дверей.

Таня і в коридорі все не відпускала Богданової руки. Як вчепилась в аудиторії своїм рученям за нього, так уже й не відпускає, тримається інстинктивно, мовби передчуваючи недалеке й неминуче розставання.

У коридорах шум, гамір. Студенти різних курсів, юрмлячись то тут, то там, збуджено гомонять, сперечаються.

— Цього треба було ждати!

— Але ж договір про ненапад на десять років?

— Фашизм є фашизм.

Двері аудиторій повідчиняні навстіж,— тепер уже не до наук. Мерщій на вулицю. А що, коли... Хіба ж чудес не буває? Серце жадало почути, що це всього-на-всього якесь жахливе непорозуміння, ще прийде, може, інше повідомлення, рятівна звістка про те, що конфлікт, хоч і виник, але його залагоджено і все знов буде, як було.

На першому поверсі, проходячи повз кімнату військової кафедри, загледіли в ній крізь відхилені двері руду голову Духновича. Худий, сутулуватий, в окулярах, він стояв посеред кімнати над рельєфною картою пересіченої місцевості, хоча думками, видно, був зовсім не тут, по виразу його спокійного й, як завжди, трохи іронічного самозаглиблення можна було догадатись, що він іще перебуває в невіданні й думає зараз скорше не про муляжний оцей рельєф, не про війну, котра вже вдирається в тишу аудиторій, а про щось інше, далеке.

— Мироне, спускайся, брат, на грішну землю,— Степура рухом плеча відчинив двері навстіж.

— Щось сталося?

— Сталось.

— Що саме?

— Війна!

Лице Духновича смикнулося недовірливою посмішкою.

— Не жартуйте, бо я лякливий.

Та коли друзі його зайшли до аудиторії, надто незвичайний вигляд був у них, щоб можна було думати, ніби вони вдаються до таких недоречних жартів.

— На жаль, серйозно.

— Просто символічно, що тебе ці події застають ось тут...

Роззиралися, ніби ніколи тут не були.

Військова кафедра. Це та кімната, де їх стільки муштровано керівником кафедри, прискіпливим та педантичним майором, де так набридли їм оті військові плакати на стінах, і протигаз у розрізі, і учбовий кулемет, що темніє в кутку, з просвердленою дірочкою збоку в стволі... Зупинившись над великим столом з бутафорним полем, вони ніби іншими очима стали розглядати муляжну пересічену місцевість з мініатюрними горбами та річками. Гіпс, пофарбована тирса, що зображає траву... Неприродна жовтизна хлібів і отруйно-зелена просторина лук, і річка, й лісок — усе було убоге, неправдиве, засушене, це мовби сама війна поставала з муляжів своєю мертвістю, безжиттєвістю. Муляжний ландшафт лежав перед ними на півкімнати, а їм поставав живий, немуляжний степ з достигаючими хлібами, і вітер польовий, і небо, повне жайворонків, і райдуги, що над полями світяться соковито! Бомби впали сьогодні на хліба. Танки вже десь їх толочать, снаряди довбуть. З усього живого прекрасного світу чи не отакий перепалено-мертвий, муляжний ландшафт тільки й полишить після себе війна?

Край столу на муляжних пагорбах розплатався Духновичів портфель. Він туго напханий книжками, серед яких, певне, можна знайти і Гегеля, і притчі Сковороди, й Спінозу, а зверху на портфелі лежать заяложені військові статути, що їх Духнович так досі й не спромігся опанувати і оце, видно, знову зубрив, готуючись вдруге складати залік. Він, цей факультетський вільнодум і філософ, який залюбки студіював навіть позапрограмні науки, так до ладу й не міг збагнути мудрість статуту караульної служби, так досі й не навчився як слід ні козиряти, ні ходити з компасом по азимуту: на заняттях у Лісопарку Духнович щоразу збивався з заданого напрямку, викликаючи сміх товаришів і невдоволення викладача.

— Ну як сьогодні? Подужав? — кивнувши на статути, звернувся Богдан до Духновича.

Духнович скривився, що мало означати усмішку.

— Ці устави наганяють на мене, ну, просто містичний жах. Вони написані ніби санскритом: скільки не розшифровую — ніяк не доберу глузду.

— То вже вчорашнє,— сумовито зауважив Степура.— Тепер не такі заліки доведеться складати.

— Кидай,— торкнула Духновича зошитом Таня.— Досить тобі цього санскриту.

Вони разом вийшли на вулицю. Все наче було як і раніш: дерева спокійно зеленіють, і день тихий — ні сонячний, ні хмарний, у теплій поволоці імлистій, тільки тривога відчутно розлита в повітрі, вона вже пройняла місто і душі людей.

Сумська клекоче. На перехресті біля репродуктора — натовп. Тут ще надіються: може, пригасне? Може, це який-небудь місцевий прикордонний конфлікт? Люди ждуть новин, невідомість гнітить, а радіо тим часом гримить музикою, передає бойові марші.

Найлюдніше в парку біля пам’ятника Тарасові. Гомін, тривожно збуджені голоси, всі ждуть чогось, не розходяться... Нахмурений бронзовий Кобзар, схилившись над людьми, мовчки думає свою думу.

В натовпі Степура загледів Мар’яну й Лагутіна. Вони стояли обнявшись, чого раніше не дозволили б собі на людях, він блідий, зосереджений і ніби байдужий до неї, а вона тулиться до нього плечем, наче говорить: ти мій, мій, все це тебе не стосується, нікому тебе не віддам.

Дивлячись на них, Степура не може втямки собі взяти, як цей Лагутін, тонковидий білявий його суперник, може бути зараз байдужим до неї, не почувати, як лине вона до нього вся. О, якби до Степури вона отак линула, любов його давня, безнадійна! Скільки мріяв про неї ночами, скільки віршів для неї писав, а вона була й лишається з усією своєю жагою, рум’янцями калиновими — для іншого, для того, хто вже ніби звик і ніби й не дорожить цим безмірно щедрим дарунком долі!..

Угорі між деревами блищить на сонці лита з бронзи, могутня постать поета, а нижче, круг п’єдесталу,— бронзова покритка з дитиною на руках, і повстанець з косою, і той, що кайдани рве, і той, що лежить поранений біля надломленого знамена, і всі ви, що зараз дивитесь на них, чи не ваша це судьба, вчорашня й завтрашня, темніє суворою бронзою, зведена між дерев?

Задивившись на пам’ятник, Степура незчувся, як загубив у натовпі Мар’яну та Лагутіна, і, озирнувшись, побачив поблизу незнайому жінку з дитиною на руках; обличчя матері заплакане, а в широко відкритих очах — волання підтримки, звідчаєність: невже це правда? Невже цього нічим не відвернути? Вона дивилась на Степуру так, мовби він міг ще спростувати страшну цю невблаганну звістку, яка, видно, руйнувала все її родинне щастя...

— Ти йдеш? — почув Степура за собою Богданів голос.— Бо ми з Танею — до гуртожитку...

— Я з вами.

Вибравшись з натовпу, вони рушили вгору по Сумській, у напрямі до свого студентського містечка. Духнович теж поплентався слідом, хоч мешкає він у місті, з батьками. Мовчки перейшли на Басейну, завернули в магазин, де раніше брали хліб, але зараз тут їх зустріли голі полиці. Розмели. Ні крихти. Біля іншого магазину галас, тиснява, люди за чимось товпляться, виявляється, розхапують усе, що є,— мило, сірники, сіль...

— Не розумію,— знизав плечима Духнович.— Для чого вам, громадянко, стільки солі? — зачепив він жінку, що з пакунками в обох руках саме бігла назустріч.

— Для чого? — Ця, з вигляду досить інтелігентна, городянка враз перетворилась у справжнісіньку бабу-ягу.— Ти сам не здатен дотямити, чистоплюю? — крикнула, люто ошкірившись на Духновича.— Ця сіль та брусочок мила, може, дітей моїх від голодної смерті врятують!

І промчала, креснувши по студентах таким поглядом, що від нього Тані стало аж не по собі, бо і в словах жінки, і в цих її з бою вихоплених пакунках уже вчувалася інша дійсність, страшна якась далека правда — подих голодних харківських зим, вчувалось поки що тільки серцем угадане горе тих багатостраждальних матерів, знедолених солдаток, що, впряжені в санчата, крізь хуги-завірюхи везтимуть міняти оті мило й сірники по окупованій землі й замерзатимуть з дітьми, заметені снігом при шляхах. Цього ще не було, можливості чогось такого Таня і в думках не припускала, і все ж слова незнайомої жінки, яка, видно, багато чого в своєму житті зазнала, глибоко вразили дівчину, лягли на душу важким передчуттям.

На розі біля магазину господарчих товарів — знов натовп, шарварок, буча. З середини приміщення, грубо розштовхуючи людей, силою пробивався, ледве не по жіночих головах ішов якийсь гевал, розчервонілий, піт з нього градом, а сам увесь обвішаний шкребками, каструлями, вірьовками різної товщини, навіть круг шиї в нього теліпалось хомутом обкинуте кільце каната.

Богдан дивився на його вірьовки з презирством, з обуренням.

— Вішатись зібрався?

Гевал, що був, видно, з поріддя звиклих до різних сутичок спекулянтів, глипнув на студента зневажливо:

— Швидше сам когось повішу!

І, перевівши дух, він став ще енергійніше розпихати жінок ліктями, а якусь стареньку зачепив своїми шкребками за хустку і, не озираючись, так і стягував їй хустку з голови.

— Сатано, куди тягнеш? Пусти! Відпусти! Хустку порвеш! — волала жінка, а він, не звертаючи уваги на її крик, таранив натовп, продирався далі.

— Та стій же! Стій! — перепинив його Богдан і, шарпнувшись уперед, міцно вхопив гевала рукою за його снасті.— Чи не міг би ти бути чемнішим, нахабо?

— Від нахаби чую!

Зціпивши зуби, Богдан потяг його на себе і, витягши на просторіше, стрясонув шкребаря за груди:

— Ти вже воюєш? З жінками?

— Відчепись.

Богдан з огидою відтиснув його вбік і, крутонувши на сто вісімдесят градусів, так піддав ногою ззаду, що він з усіма своїми шкребками та мотуззям відлетів на брук сторчака.

— Оце стрибок,— зауважив Духнович.— Можна цілком зарахувати за норму ГПО!

Гевал оглянувся, поправив на собі амуніцію.

Богдан ждав, що він вернеться, полізе в бійку, але той тільки погрозив:

— Я тебе запам’ятаю, циганська мордо...

І, побризкуючи своїми шкребками та каструлями, побрів на протилежний бік вулиці.

— Спасибі, хоч студент заступився,— з вдячністю глянули на Богдана жінки.— Бо де ще та війна, а тут уже свої по головах ходять...

Таня знову взяла Богдана під руку, і вони разом із Степурою та Духновичем пішли далі. Місто вже не схоже було на вчорашнє. Ішли і ніби не впізнавали знайомих кварталів, вулиць, будинків. У вікнах квартир чиїсь руки зсередини обклеюють шибки смужками паперу навхрест, всюди вони біліють як цифри «XX» — двадцятий вік... А на подвір’ях мешканці будинків беруться рити щілини, схованки від бомб — такий наказ штабу ППХО.

Біля студентського гуртожитку Гіганта побачили маленького червоноармійця: з квачем у руці, він саме наклеював на стіні будинку свіжовіддруковане, набране чорним великим шрифтом оголошення.

Підійшли, стали читати. Наказ про мобілізацію. Слово до людей, яких війна першими кличе під кулі. Роки, роки, роки...

— Усі брати мої підпадають,— глухо промовив Степура.— І батько теж.

— А мій уже давно там,— сказав Духнович, батько якого був військовий лікар.— Певне, тепер і матір призвуть, вона буде потрібна. Один оце я — ні в тин ні в ворота...

— Гадаєш, чаша ця нас обмине? — сказав Богдан, і в голосі його Тані почулася злість.— Чи ми вибракувані?

Духнович розгублено закліпав очима:

— А бронь? — його худе, ластувате, з рудими бровами обличчя виказувало тривогу і подив.— У нас же відстрочки до закінчення університету!

— Які тепер відстрочки,— нахмурився Богдан і глянув на Таню: — Де ж нам пообідати?

— На фабрику-кухню,— запропонував Степура.

Обідати вони пішли втрьох, без Духновича, який, ледь кивнувши їм на прощання, понуро почвалав до трамвайної зупинки, більше звичайного зсутулений, перекосоплечений під вагою свого, як завжди, напханого книжками портфеля.

III

У темряву занурилось місто.

Здається, ніколи не було так темно, як в перші оці тривожні ночі світломаскувань. Осліпло темне громаддя будинків, таємничістю наповнились парки, сквери. Чорне небо нависло над містом, дивуючи своєю незвичною зоряністю городян, з яких мало хто спить у цю ніч.

На дахах будинків — пости. Пости й на землі. На кожну смужку світла в вікні — свисток міліцейський.

З глибини вулиць трамваї повзуть із синіми фарами в лобі. І люди підсинені пробігають. Моторошним стає обличчя людини, що потрапляє в смугу цього мертвотно-синього, при землі повзучого світла. Майне перехожий; прогуркоче трамвай; з диким вереском промчить кудись колона криваво-червоних пожежних машин.

Не листоноші — розсильні військкоматів з жмутками повісток у руках шугають цієї пізньої години від будинку до будинку, від під’їзду до під’їзду. В найглухіших завулках лунають чіткі їхні кроки, чути, як один, зупинившись перед будинком голосно питає двірника.

— Який це номер?

А через вулицю інший розсильний допитується так само вимогливо, нетерпляче:

— Номер, номер який?

В усіх районах міста в тисячі квартир стукає війна, вручає повістки.

Тільки до студентських гуртожитків розсильні не завертають. Студенти поки що можуть спати спокійно — у них броня до закінчення університету. Одначе й студентам цієї ночі не спиться.

У комендантській істориків біля телефону позмінно чергують озброєні комсомольці, при вході до гуртожитку маячить вартовий з протигазом, з гвинтівкою. Не учбова дрібнокаліберка — справжня бойова гвинтівка в цю ніч у студента на плечі. Комендантська відтепер іменується штабом — вікна в ній щільно замасковані студентськими ковдрами. Старшим тут Спартак Павлущенко, член факультетського комсомольського бюро, відповідальний за тсоавіахімівську роботу. Під час фінської він потрапив був у лижний батальйон, і хоч до фронту так їх тоді й не довезли, проте на факультет він повернувся мовби фронтовиком, і відтоді його бачили по всіх президіях, де він сидів з виглядом утомленого боями ветерана. Відтоді ж на правах людини майже військової Спартак носить командирську гімнастерку і портупею та пояс з мідною пряжкою, що поблискує на ньому й зараз. Щоправда, для повноти враження Павлущенкові трохи не вистачає зросту,— ростом він чи не найменший на факультеті, зате солідності хоч одбавляй, вона виявляється в усьому: в ході, в повороті голови, в мерзлякувато піднятих плечах, в ліктях, відстовбурчених на якийсь особливий начальницький манір.

Коли в комендантській задзеленчить телефон, Спартак прожогом кидається до нього:

— Історики! Штаб МППО слухає!

І, припавши вухом до трубки, слухає з таким виглядом, ніби з ним оце розмовляє щонайменше нарком. Повне рожевощоке обличчя Спартакове під час розмови напружено зосереджене, сірі застиглі очі сповнені рішучості й готовності виконати наказ.

Безперечно, комусь там приємно чути, як Павлущенко тут міцно карбує в апарат:

— Беру до уваги. Буде зроблено. Вас зрозумів.

Коли випадає можливість, він виходить з комендантської і, лунко клацаючи підборами чобіт по вестибюлю, йде перевірити пост, виставлений біля входу до корпусу. На посту зараз — Слава Лагутін, надійний комсомолець, якому Спартак не має підстав не довіряти, але його дратує, що біля Лагутіна весь час крутиться Мар’яна Кравець, ця чорнява їхня красуня, що не могла нічого кращого вигадати, як прибігти з дівочого гуртожитку в такий час і в таке місце на побачення...

— Я тобі вже казав,— дражливим тоном звертається до дівчини Спартак.— Пост — не місце для побачень.

— Іду вже, йду,— каже Мар’яна, відступаючи крок назад і вдаючи, що цієї ж миті збирається йти.

— Це я вже чув, а піду — ти знов тут.

— А коли трохи й постою, ну що тобі станеться?

— Не мені. Але існує порядок. І взагалі — що за розмови? Сказав іди — так іди, якщо не хочеш неприємностей собі і йому.

Спартак при цьому кивнув на Лагутіна, до якого знов тулилась Мар’яна.

— Чого ти їй нічого не скажеш? — прискіпався й до Лагутіна Спартак.— Ти ж знаєш порядок?

— Справді, іди вже, Мар’янко,— сказав Лагутін до дівчини і знехотя відсторонив її.— До завтра.

Перед тим як піти, Мар’яна ще раз наблизилась до Славика, майнула обличчям біля його обличчя — чи поцілувала, чи щось шепнула йому, а відходячи, так спогорда війнула перед Павлущенком заплетеною косою, що нею аж цьвохнуло його по плечу.

Деякий час він мовчки дивився Мар’яні вслід. Пересвідчившись, що дівчина зникла в темряві, обернувся до Лагутіна.

— Ти ж дивись тут. Прислухайся. Приглядайся.

— Весь увага,— в голосі Лагутіна забриніли смішливі нотки.

Спартак наблизився до нього впритул, знизив голос до шепоту:

— Є такі дані, що диверсантів нам закидають. Навіть у міліцейську форму переодягнених. Ясно?

— Ясно,— Лагутін перестав посміхатись.

— Особливо туди он дивись.— Спартак насторожливо кивнув у бік цвинтаря, так ніби звідти, з його темної гущавини, вже й справді виповзали, підкрадалися до гуртожитку диверсанти.

Зоставшись один, Славик не міг тепер очей відвести від тієї темряви, від хащів цвинтарної зелені за парканом, де вони ще вчора з Мар’яною загоряли, разом готуючись до екзаменів.

Той цвинтар, його густі, задичавлені хащі — улюблене місце студентів. Цілу весну студентські парочки там загоряють, зубрять конспекти та цілуються по кущах або цілими компаніями фотографуються під крилатими ангелами, надто ж біля могил своїх славетних предків. На цім передмісті поховано багато професорів та ректорів університету, серед них байкар Гулак-Артемовський, і академік Багалій, і художник Васильківський, «небесний» Васильківський, якого так любить Лагутін... Минулої весни на кладовищенській волі поміж студентами снували всюди ще й лазаретні халати, бо неподалік був військовий лазарет, і тут цілі дні проводили поранені та обморожені бійці, одужуючи після фінського фронту. З багатьма із них студенти подружилися, один із командирів спробував був навіть відбити в Лагутіна його Мар’яну, але, незважаючи на це, вони з ним розсталися друзями.

І ось тепер у напрямі цього кладовища, що було таким зручним місцем студентських побачень, уже ти мусиш дивитися з зіркістю вартового, мусиш прислухатися до найменшого шелесту в його бузкових хащах, а коли звідти з’явиться раптом, гупнувши через паркан, чиясь підозріла постать, зупини її суворим окликом:

— Хто йде?

Виявиться, що це йде Дробаха Павло, гультяй і заброда, хлопець з Донбасу, з тих, що не бояться ні чорта, ні декана — колись із таких виходили волоцюги, дуелянти веселі. Цілими ночами пропадав Дробаха за тією цвинтарною огорожею, там, серед бузкових заростів та жаливи, буйно процвітала його невибаглива любов. І війна, здається, нічого не змінила. Звично подолавши паркан, підійшов до Лагутіна, веселий, кучматий, попросив цигарку.

— Тут не курять,— сказав Лагутін.— No smoking.— І додав: — Мало не бахнув я по тобі.

— Навряд чи поцілив би. А якби й поцілив, то навряд чи пробив би: шкура на мені — будь здоров.

— Та знаємо... Все бурлакуєш. На новому побаченні був?

— А де ще бідному студентові бути? Блукав. Промишляв. Пив радощі світу, як сказав би поет. А я кажу по-своєму: дурень той, хто не вміє пити життя нахильці. З повного ковша!

— Вважаєш, що для цього саме час?

— А що?

— На це життя зазіхають зараз...

— Чорта пухлого!

— Що — чорта пухлого?

— Руки їм поодбиваємо, не тужи!

І він пішов у вестибюль, насвистуючи.

Незабаром із темряви з’явилась перед Лагутіним ще одна постать, висока, струнка, розгониста,— Богдан Колосовський. Мабуть, Таню проводив до її дівочого гуртожитку на Толкачівку. Богдан підійшов до Лагутіна, ніяково посміхаючись, видно, було йому трохи незручно, що в такий час, коли інші стоять уже на постах, роблять діло, він іде собі з побачення, обцілований дівчиною, вільний від усього. Лагутін з делікатності не став питати, звідки він повертається,— що тут питати, коли й так ясно,— і за це Богдан у душі був йому вдячний.

Зупинився біля Лагутіна, запитав:

— Тобі, мабуть, пора змінятись? Хочеш, я стану?

— Треба Спартака спитати.

— А нащо?

— Без цього не можна. Там списки.

— Ну, то ходім до нього.

У комендантській Спартак саме розмовляв з кимось по телефону. «Єсть! єсть!» — рішуче примовляв він раз по раз, а цілий гурт хлопців — серед них і Дробаха,— розсівшись на столах та на підвіконні, мовчки дивились на Спартака — хто похмуро, хто з веселою цікавістю спостерігаючи його в новій і такій, видно, приємній для нього ролі.

Коли Павлущенко кінчив розмову, Лагутін напівжартома доповів, вказуючи на Богдана:

— Привів ось «затриманого». Чи можу йому передати пост?

Спартак спідлоба глянув на Колосовського, потім на Лагутіна, і кругла голова його в світлих хвилястих кучерях нахилилась над списком, що лежав перед ним на столі.

— Дозволь мені змінити Лагутіна,— після тягучої паузи звернувся Колосовський до Спартака.

— Лагутіна зміняє Ситник,— холодним тоном сказав Павлущенко і гукнув у куток, де з’юрмились хлопці: — Ситник, заступай на пост!

Першокурсник Ситник, моторний, їжачком стрижений хлопчина, з надмірною серйозністю прийнявши від Лагутіна гвинтівку, шурхнув з нею у двері — на пост, а Колосовський при мовчанні присутніх підступив ближче до Спартакових списків:

— Коли ж моя там черга?

Спартак, по-начальницькому хмурячись і не знаючи, як це не пасує до його повних, по-дитячому рожевих щічок, довго шукає Богдана в списку і нарешті заявляє невдоволено:

— Тебе нема.

— Як нема?

— А так що нема.

— Хто складав список?

— Відомо хто. Бюро. Я.

Колосовський міцно прикусив губу. Помовчав під уважними поглядами товаришів.

— Чому ж мене до списку не вніс?

Скрипнув стілець.

Кругла Спартакова голова знову схилилась, розсипалась кучерями над тим важливим папером.

— А ми не вносимо всіх підряд. Тут відібрано кого слід.

Ця репліка викликала обурення хлопців.

— А його, по-твоєму, не слід?

— Відмінник навчання! Ворошиловський стрілець! — полетіло звідусіль.— Чого тобі ще треба?

— Допиши! — зіскочив з підвіконня Дробаха.— Скажи, що пропустив випадково! По темноті своїй!

Але Спартак одразу його присадив:

— Ти он краще помаду зітри на щоці! Кому війна, а кому мать родна!..

Тернувши кулаком по щоці, Дробаха, однак, не вгамовувався:

— Стріляєш гірше за нього, а душу вимотуєш... Такому товаришеві — і ти не довіряєш? Не можеш однокурсникові довірити годину відстояти на твоєму безглуздому посту?

Це, видно, дошкулило Спартака. Він підвівся за столом — натоптуватий, туго затягнутий поясом товстунець.

— Бачу, що про тебе теж слід було подумати, якщо ти називаєш наш пост безглуздим,— надуто блимнув він на Дробаху, і в голосі його з’явилися погрозливі нотки.— Відомо тобі, що таке пост? Відомо, що оголошено воєнне становище?

Дробаху це, однак, не спантеличило. Він підступив ближче до столу.

— Ну й що? Що ти цим хочеш сказати?

— А те, що нам потрібна зараз потроєна пильність!

— До кого?

— До всіх! До тебе! До мене! До всіх!

Лагутін, наблизившись ззаду до Спартака, спокійно поклав йому руку на плече:

— Ти нам тут промов не виголошуй, товаришу Цицерон, поясни по суті: чому в списку нема Колосовського? Хто дав тобі право зневажати, відстороняти в такий час нашого товариша, чесного, надійного...

— Ти мене не вчи,— Спартак сердито струснув із себе Славикову руку.— І ви теж не мітингуйте. Демократія кінчилась! Кого включати, кого ні — дозвольте мені знати!

Він знову сів за столом, насупившись ще більше, ніж досі.

— І все ж ти нічого не пояснив,— не відступав від столу Дробаха.

— А ти питай у нього пояснень! — не дивлячись на Богдана, крикнув Спартак.— Спитай, де його батько!

Богдан відчув, як жарка кров вогнем залила йому обличчя. Батько. Нічим іншим не можна було болючіше вразити його зараз, як саме нагадуванням про батька. Ти син репресованого, син людини, яку названо ворогом народу, вихоплено, викреслено з цього життя, відправлено рубати тайгу. На курсі знають про це декотрі з хлопців, навіть затайливо співчувають тобі, і все ж зараз ти перед ними справді ніби в чомусь винуватий. Наче втаїв. Наче приховав. Не було вже слів для заперечень Спартакові, не залишалося Колосовському нічого іншого, як, тамуючи біль душі, мовчки вийти з комендантської. Обернувся й вийшов, уникаючи поглядів товаришів.

Підіймаючись у темряві по сходах, чув, як палає обличчя, як стукає в скроні кров.

Зайшовши до себе в кімнату на другий поверх, Богдан, не роздягаючись, упав на постіль, зарився головою в подушку. Недобре, мстиве почуття душило його, палив біль щойно завданої образи.

Цей Спартак, цей ультрапильний факультетський діяч, мабуть, і в гадці не мас, якої глибокої кровоточивої рани в серці Богдановім торкнувся. Знову недовір’я — недовір’я, так грубо, так одверто виказане йому. Похваляється, що сам так вирішив, а може, що й не сам, може, хто старший йому це підказав? Адже ж, після того як Богдан зостався без батька, знайшлися були люди, що вимагали, навіть по-доброму радили Богданові, щоб він зрікся батька, не псував собі шлях у житті...

В кутку на своєму скрипучому ліжку заворушився Степура. Виявляється, він ще не спить. Зітхнув, обізвавсь до Богдана:

— Вечерятимеш? Там хліб, повидло в тумбочці.

Богдан не обізвавсь.

— Лежу оце й думаю,— загомонів згодом Степура,— що братам моїм уже, мабуть, повістки вручають, уже сліз та голосіння в кожного повна хата...

Глухуватим басовитим голосом він став говорити про те, що Богдан уже чув від нього не раз,— про старших братів своїх Степур, один із яких тракторист, другий — комбайнер, третій — конюх, усі з жінками, з купами дітей! Ще говорить щось про батька, що теж під мобілізацію попадає, і про свою відстрочку, яка дає йому пільги, дає чомусь переваги над братами...

— І за що? За які заслуги перед народом?

Богдан не відгукувавсь. Закусивши зубами подушку,

він ніяк не погамує образи, перевертаючись з боку на бік, стискає кулаки від болю, що палить і палить його. У цей грізний, напружений час, коли Батьківщина в небезпеці, йому не довірено зброю, його відкинуто геть! Тут, біля гуртожитку, не довіряють, що ж думати про фронт!

Жарко, задушливо в кімнаті, дарма що вікно відчинене. Схопився з ліжка, розпалений, підійшов до вікна. Одразу за дорогою темніє в простір кладовище, ніби й кінця йому нема, ніби до самого небосхилу воно й воно. Далеко над районом заводів змигнув прожектор. Змигнув, упав, погас, і стало ще темніше. Згадалось небо Запоріжжя в загравах печей металургійного велетня. Звідти, із Запоріжжя, був забраний батько — перед арештом він працював у міськвійськкоматі. Згадалась та ніч. Уся сім’я не спала, хоч було пізно, все прислухались до кроків на сходах — багато сімей у ті ночі не спало, отак прислухаючись. Коли ті зайшли, батько зустрів їх, одягнутий по формі, він подивився на ордер, який пред’явили йому, і нічого не сказав. Потім поцілував Богдана в голову, поцілував брата, матір... Сльози викотились йому з очей, і він одвернувся в куток, коли стали забирати з стіни зброю, почесну революційну зброю, якою його було нагороджено за розгром махновських банд. У шинелі, при шпорах батько вийшов із хати. В душі Богдан не визнає за батьком провини, він не зрікся його, коли від нього вимагали цього ще в школі, не зречеться він його й надалі, хоч яких би це йому коштувало кривд і образ.

Водянисті холодні очі Спартака побачив перед собою. «Так що ж, по-твоєму, якщо мій батько там, якщо йому судилося постраждати, то мені, його синові, доля народу, Батьківщина моя менш дорога?»

Грюкнули двері. Зайшов Штепа. Не світячи світла, став шарудіти в тумбочці — його ліжко біля дверей.

— Ви ще не спите?

— А що? — озвався Степура.

— Оце тільки-но бачили ми, як ракету хтось пустив.

— Де це ви бачили?

— З Безуглим удвох на даху чатували, дивимось, а десь там — як над Лісопарком — раптом по небу — джик! Хтось же є ото, що сигналізує, га?

Богданові здалося, що Штепині підозри в цю мить стосуються насамперед його, здається, він жде, що скаже на це Богдан. Чи й взагалі він вигадав про ракету — Штепа й на таке здатен. Може, по завданню Павлущенка вивідує настрій? «Чи це вже в мене манія переслідування?»

Темно за вікном, задушливо в кімнаті. Хоч би Таня була тут. Вона одна знає про нього все, зна, як страждає від цих нескінченних підозр та ущемлінь гордість його, гідність його людська, і вона ж, Таня, як ніхто, вміє полегшувати його тягар, поділяти його біль у такі найтяжчі хвилини.

Мовби відчувши Богданів настрій, встав із ліжка Степура, підійшов у самій майці, в трусах до вікна.

— Чого не лягаєш? — торкнув рукою Богдана.

— Та так...

— Щось трапилось? З Танею не помирилися знов?

— Та ні...

Богдан не хотів при Штепі признаватись Степурі у своїх душевних незлагодах та гризотах. Він чув, як Штепа шкряботить біля своєї тумбочки, вечеряє в темряві хлібом та ковбасою, що так смачно хрумтить у нього на зубах.

— Завтра наші хлопці збираються йти відстрочки здавати,— заговорив Степура, стиха звертаючись до Богдана.

Але Штепа почув його:

— Чого їм ті відстрочки муляють? Держава дала, значить, знала, нащо давала. Куди ж пак герої: спішать поперед батька в пекло!

— Ти можеш не спішити,— сердито кинув йому Степура.

— І не буду. А ти хіба підеш?

Степура відповів після паузи:

— Піду.

— А ти, Богдане?

— Я теж.

— Ну, як собі хочете,— знов хруснула ковбаса.— Якщо ж хочете знати мою думку, то я так міркую: раз у мене відстрочка, я потрібніший тут, а не там.

Навечерявшись, Штепа роздягнувся, ліг і швидко захропів.

Степура та Колосовський ще довго стояли біля вікна. В кількох словах Богдан розповів Степурі про те, що тільки-но сталося в комендантській.

— Не журись,— сказав Степура.— Рано чи пізно все стане на своє місце. «Війна спише»,— чув я сьогодні на вулиці. А я думаю, що нічого вона не спише. Навпаки, залізом та кров’ю напише правду про кожного з нас.

Спокійні роздуми його ніби трохи остудили Богдана. Але навіть коли й полягали, то ще довго не могли заснути, розбентежені, розбунтовані пережитим за день.

Короткі літні ночі, а ця була незвично довгою, здавалось — ніколи не кінчиться.

IV

Сонце? Так, воно ще було.

Піднялось і освітило Журавлівку, заводи, і майдан Дзержинського, і грандіозну залізобетонну споруду Держпрому — цей перший український хмарочос.

Біля Держпрому вже зрання людно. Можна подумати, що тут збірний пункт якогось райвійськкомату. Але тут не військкомат. Тут Дзержинський райком партії. У кабінетах райкому безперервно засідають комісії, разом з представниками військкоматів розглядають заяви добровольців.

Сьогодні райком атакують студенти. Зранку було повідомлено, що в цей день райком проходитимуть лише гуманітарні факультети, але й ті, чиї справи розглядатимуть завтра, теж не розходяться, вирують натовпами на майдані, юрмляться біля під’їздів, у коридорах. Ждуть. Для чогось же вони кидали дерев’яні гранати, для чогось ходили в університеті з дрібнокаліберками на стрільбище!

Винищувальні батальйони, про які досі ніхто не чув, диверсійні групи, що будуть закинуті до ворога в тил, маршові роти, що незабаром покинуть це місто,— всі вони починають своє життя тут.

Від цигаркового диму не продихнути в тісному коридорі, де збились історики, філологи, географи. Кожен почувається так, як перед здачею важкого, найтруднішого екзамену. І як під час екзамену, нерви студентські напружені до краю, вся увага на двері, за якими засідає комісія, всі погляди на того, хто виходить звідти. Коли вийде, обтовплять його, зазирають у вічі і по блиску очей розгадують, що все гаразд, і жартівливим хором вітають:

— Годен!

І вже ті, що пройшли комісію, приймають його до себе, бо вже він їхній, він брат, друг по життю, а може, й по смерті.

А буває, що вийде й очі невловні. До нього:

— Ну як?

А він пробує щось пояснювати. Що й тут, у тилу, комусь треба. І хвороби. І те-се. Він шукає в них співчуття, але йому ніхто не співчуває. Від нього відсахнуться мовчки. І він піде, і його вже для них нема.

— Слідуючий!

Той, хто готується зайти, тримає напоготові комсомольський квиток і в ньому — свою відстрочку, свою студентську броню. Звичайнісінька довідка, звичайнісінький собі аркушик паперу, а якої він набув сили сьогодні, як багато він важить у долі кожного, хто прийшов сюди! Збережеш цей папірець при собі — і зостанешся поза вогнем, продовжуватимеш навчання, а покладеш його отут на столі у райкомі — і вже ти не студент, а маршовик, піхотинець або сапер, і вже дорога тобі туди, де чорним ураганом бушує війна, де становище гірше Хасану і Халхин-Голу, де такі, як ти, зараз підривають себе на останніх гранатах у прикордонних бетонованих бункерах.

Першими комісію пройшли парторг факультету Дядченко, профорг Безуглий, члени комсомольського бюро, в тім числі й Спартак Павлущенко, що якимось чином уже здобув собі тут право розпорядника, право позачергово входити й виходити з «кабінету. Щоразу він з’являвся перед товаришами все з більш заклопотаним виглядом, серйозний, мовби аж пригнічений тягарем своїх нелегких обов’язків. Користуючись своїм правом, він спробував був провести без черги на комісію котрогось із педінституту, сказавши, що це персональний стипендіат, але в коридорі піднявся на диво дружний галас, що всі, мовляв, тут перед райкомом однакові, всі комсомольці — отже, давай рівність! Павлущенка присоромили, а того таки не пустили, ішли одним потоком — стипендіати й не стипендіати, відмінники й трієчники, хлопці з блискучими біографіями й неблискучими.

В один із своїх виходів Спартак, загледівши серед тих, що ждали в коридорі, худорбасту, сутулувату постать Духновича, був щиро цим здивований:

— І ти тут?

— А я що: в бога теля з’їв?

— Ну, теля не теля. Але від тебе, з твоїми настроями... правду кажучи, не сподівався.

— Які ж настрої? — закліпав своїми безвіїми очима Духнович.

— А в фінську ж ти відмовився йти? Як у лижний батальйон набирали, пам’ятаєш, що ти сказав?

— Я вже забув.

— А ми не забуваєм.

— Фінська — то інша річ,— сказав Духнович і відбувся хмурим жартом: — Там холодно, я мерзлякуватий.

— А тут, гадаєш, буде тепло?

— Скоріше навіть жарко... Та як уже не буде.

Проходячи мимо Колосовського, який помітно нервувавсь, чекаючи свого виклику, Павлущенко щоразу надуто відводив погляд убік, мовби даючи цим зрозуміти, що він не згоден з його присутністю, що краще Богданові б не стояти тут серед добровольців біля цих заповітних дверей.

Колосовському випало зайти до кабінету одним з останніх. Йому здалося, що комісія зустріла його так, ніби тут щойно була мова про нього. Насторожені. Офіційні.

Повногруда, середніх літ жінка, з яскравими соковитими губами, з мушкою на щоці і тугим акуратним кільцем ще не посивілих кіс на голові, сидячи за столом, тримала в руці Богданову заяву, але вже дивилася не на неї, а на Богдана, уже він був предметом її вивчення. Дивилася на нього мовчазно і, як йому здалося, в примружених, холодних очах її затаїлась неприязнь, підозра.

Крижаним голосом запитала:

— Колосовський Богдан Дмитрович?

Він кивнув чомусь аж сердито: так точно, мовляв.

— Ви, отже, виявили бажання йти добровольцем до лав Червоної Армії?

— Виявив.

— В окопи? Під кулі? Під танки? Туди, де — зовсім не виключено — чекає вас смерть? Ви зважили на все це?

— Так, зважив.

— Ми віддаємо належне вашому патріотичному намірові. Але якщо ви при цьому погарячкували, піддались загальному настроєві, виявили просто юнацьку поспішливість, то ще не пізно забрати заяву назад: ось вона.

Жінка поклала Богданову заяву на край столу.

— Ні, я не забираю.

— Подумайте. Добре подумайте.

— Про це я подумав раніше.

Праворуч від жінки сидить по-армійському випростаний бритоголовий мужчина в цивільному, за ним — смаглявий військовий з сивиною на скронях, мішками втоми під очима. У петлицях — шпали: комісар. Обидва вони — і бритоголовий, і комісар,— не втручаючись у розмову, уважно слухали відповіді Колосовського. Коли він відмовився забрати заяву, жінка з мушкою, мовби підцьвохнута його впертістю, накинулась на нього з новими запитаннями:

— Де батько?

— В анкеті сказано.

— Він репресований?

— Так.

— Ворог народу?

Колосовський, зціпивши зуби, промовчав.

— За нашими даними, вас ще у школі виключили з комсомолу? Це правда?

— Правда.

[1] Я вас люблю... (Франц.)

← Назад | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up