Людина і зброя (сторінка 10)

Ідуть.

Зелень і метал навкруги. Мимо чорного залізного лісу трансформаторів, крізь робітничі селища, що потопають у садках,— на голі, спалені сонцем кряжі правого берега. Десь між новим Кічкасом і Великим Лугом буде їхня оборона по кряжах. Що вище на кряжі, то гарячіше повітря обвіває обличчя, спекотний подмух степового серпня.

Незабаром уже вони на кряжах. Стали на горбі, придавлені важкими гарячими касками, придавлені небом, гарячим, як каска. Відкриті у безкрай поля, млосний дух полиновий...

— Окопуйсь!

Добуто саперні лопати, відкладено зброю — почалась солдатська землекопська робота. Ще ніде ні пострілу, війни не чути, противника й признаки нема. А вони копають. Земля суха, тверда, трудно дається — окопи їхні тягнуться понад межівником. Усе тут сиве по-степовому: сиві полини стоять, деревій сивий, сріблясто вилискує неподалік у вітрозахисних смугах сива маслина. Колюча вона, терпкі на ній плоди, а бійці вже пасуться й там, у колючому.

Вперемішку з підрозділами армії займають тут оборону й народні ополченці, бійці воєнізованих заводських дружин, що більшими й меншими командами прибувають із Запоріжжя. Є серед них немало таких, які ще вночі стояли біля мартенів, а зачувши про небезпеку, просто із зміни з’являлися в парткоми:

— Розбронюйте нас!

Броньовані й розброньовані, в робочих спецівках, сяк-так озброєні, вскакували біля заводських зупинок у трамваї, і дівчата-кондукторки вперше не вимагали з них квитків, бо знали, куди їх везуть, куди вони підуть, вихопившись із трамваїв. Цілими командами з’являлись вони тепер на правобережних висотах, на спалених спекою степових кряжах.

Де ворог?

А ворога не було, була тільки спека та затишшя степове.

Несподівано випало хлопцям зустріти тут серед ополченських політпрацівників одного із своїх студбатівців — Миколу Харцишина з геофаку, від якого вони дізналися, що рештки їхнього студбату було влито в інші частини, що їхнього Лещенка вже призначили комісаром полку, і він продовжує воювати десь на Київському напрямі.

Розмова з Харцишиним відбувалася на ходу; обвішаний гранатами, закіптюжений, він поспішав із своїм загоном кудись ще далі в степ і на запитання хлопців про становище тільки знизав плечима:

— Ніхто нічого до пуття не знає. На грузовиках послали розвідників у бік Кривого Рога, в бік Нікополя, якщо повернуться — розкажуть.

З лівого весь час прибуває озброєний люд, дружинники, ополченці. На кряжах їх зустрічають жадібними розпитами:

— Як там у місті? Що чути?

— Всяка погань полову підійма. Борошно тягнуть з пекарень, аж віхола кушпелить.

— При мені двох мародерів на вулиці розстріляли — грабували магазин.

— А в нас, чули? — Якийсь білобровий, зашмарований ополченець, що рив окоп неподалік Колосовського, кинув лопату, весело озирнувсь на сусідів.— В нас уночі біля силового цеху... меридіан лопнув!

— Що? Що? Який меридіан? — не розібравши, почали обертатись до нього бійці.

— Звісно який: географічний. Лопнув якраз біля силового. Не минути б аварії, якби не кинулись одразу. А то мерщій електрозварників сюди та бригаду з ковальського,— а в нас братва, знаєте яка — до ранку меридіан той уже знову склепали, заварили, не видно, де й лопнув!

— От заливає,— озвався до Богдана літній робітник, що поблизу ламав полин для маскування.— А становище ж справді погіршується з кожним днем. По радіо передають, нібито бої ще десь ледве чи не в Бессарабії, а ми вже ось тут ждемо, біля воріт Дніпрогесу. Це ж недарма нас підняли?

— Та звісно,— відповів, хмурячись, Богдан.— Хоча просто не віриться: Дніпрогес наш стає об’єктом прифронтовим...

— Приїхав до нас уночі на завод високий чин, мало не з верхнього штабу,— розповідав робітник,— ну, як начальник главку, скажімо. Ми, дружинники, до нього: «Дайте зброю!», а він нам: «Зброї нема».— «Ну, то як же?»—«Куйте шаблі». Думаємо, жартує, а він серйозно: куйте. Звісно, заводи в нас такі, що й чорта викують, але де ж ти вчора був? Партійні організації роблять усе, що тільки можна, підіймають народ, створюють заводські дружини, загони ополчення, винищувальні батальйони — зброї, зброї тільки давай... Не шаблю, а справжню сучасну зброю. «Чому ж її нема?» А він, той чин, плечима знизує: «Так склалось». Озлило мене це його «так склалось». Не повинно, кажу, у нас так складатись! Чому, коли в мене плавка не вийшла, з мене питають? Чому, коли в солдата складеться щось негаразд, то одразу по кумполу його, а в того, бач, «склалось» — і як з гуски вода!

Багато з того, що Богдан побачив тут сьогодні, було й для нього не зрозумілим, не знаходило виправдання. Почувалася безладь, розгубленість, якої не повинно бути б у такий час, та ще де — біля такого об’єкта. Йому здавалось, що найдобірніші війська народу, найкращі дивізії мусили б бути кинуті зараз сюди, на захист славетної споруди і такого важливого промислового центру,— в усякому разі, якби це залежало від нього, то він би саме так розпорядивсь. А то скільки їх тут, розсипаних по рубежах, без танків, без авіації, без достатньої кількості артилерії... Запасна дивізія. Курсанти. Заводські воєнізовані дружини. Вони беруть на себе весь тягар. «І чим менше нас, тим більша відповідальність на нас лягає,— подумалось Богданові.— Он заводські, чути, розмовляють, що заводи у них демонтують, ешелон за ешелоном вивозять. Але ж Дніпрогесу не вивезеш, не вивезеш Дніпра! Його треба захищати».

Гурт робітників стоїть у повний зріст на кряжі; заспокоєні тишею, вони розмовляють, поглядають навкруги. Небо над ними повне гарячої блакиті, рідні степи навколо, а внизу, ген за Дніпром, рідне місто з лісом чорних заводських труб, що ростуть наче з землі. Робітники в задумі розглядають усе, що їх оточує: і небо високе, і степи, залиті сонцем, і затуманене, задимлене місто на лівому березі, і Богдан ніби чує їхні роз’ятрені думки. «Це ж наш отчий край. Це те, без чого ми не зможемо жити...»

— Як на душі, запорожці? — вилазячи з окопу, весело окинув поглядом оборону той білобровий, що розповідав про меридіан.— Чи напоїмо їхньою поганою кров’ю нашу землю суху?

— З чого я почав би,— каже високий худий робітник з запалими щоками,— так це отих хортицьких колоністів взяв би за карк. А то тільки літак німецький вночі загуде, так уже йому назустріч і ракети з димарів.

З міста грузовиками доставляють на кряжі озброєння, роздають гранати,— ці гранати щойно тут і вироблені на запорізьких заводах, вони шершаві й ще ніби теплі після заводської обробки. З ближчих колгоспів привезли на обід харчі — величезні густо насолені плахи свіжого сала, що так і тануло на сонці, знімали його з грузовиків, розстеляли перед бійцями, як білі ведмежі шкури.

— Діліть.

Був хліб білий, як сонце, сало в долоню було, тільки води бракувало. Весь Дніпро випили б, якби він протікав ближче!

Ті, кого посилали з кряжів по воду до Дніпра, приносили її хто в чому: у відрах, у казанках, у баклагах, а Степура приніс дніпрової, просто в каску набравши. Гукнув Богдана, Духновича, і вони, зібравшись біля його окопу, бережно й спрагло пили з тієї каски.

Це була найдобріша у світі вода. Тепла, м’яка, солодка, вона пахла літнім синім Дніпром, і коли Богдан пив, не вірилось йому, що коли-небудь вони вже не матимуть змоги цю воду пити і лише в спраглих їхніх згадках житиме для них її прісний, солодкий, ні з чим не зрівняний смак!

XLI

Біля Степуриного окопу — будяки головаті, татарник, цупкий петрів батіг та дика собача рожа цвіте. Під будяками серед полинів сплять, розкидавшись, Духнович та Колосовський, і піт навіть із сплячих із них патьоками, брудними ручаями тече. Степурина каска лежить в ногах у хлопців порожня, вже випито з неї воду.

Степура розморено сидить біля окопу, курить. Оці будяки, та сині косарики, та собача рожа — це все друзі його дитинства. Наче звідти, з-над Ворскли, прийшли й стали ось тут, на запорізьких кряжах. А нижче бурими латками стелиться цупке собаче мило. Влітку, коли, було, попобігаєш за коровою і ноги на тобі курчатами візьмуться від ранкових рос, заструпіють та потріскаються, то щоб у неділю хоч трохи відмити — нічим не відмиєш,— тільки оцим собачим милом. Треш, аж поки всю верхню шкіру з ніг зітреш. Все то було так давно, ніби й не з ним було. Все змінюється, і сам він змінився, виріс, тільки не змінюється для нього образ матері, постає вона зараз перед ним такою, як була для нього в дитинстві, як була всі ці роки. Випровадила чоловіка й синів на фронти, сама тепер удома, тільки, мабуть, тим і живе, що жде від них звісток. Щоліта, коли він, було, приїздить на канікули, це для неї свято, вона тоді лише тим і клопочеться, щоб він смачнішого попоїв, більше поспав, щоб набрався сил для науки. Ніяк не могла зрозуміти, чому він сам рветься до тієї роботи, що й брат його, комбайнер, хоча в душі гордилася, що загорілого її студента колгоспники день у день бачать то на току, то біля штурвала комбайна. І ось замість золотого літа з мирним стрекотом комбайнів кинуто його в інше літо — літо чорних пожеж! Навалилось горе на них всіх, не для врожаїв, не для мирної праці тепер люди живуть, і жилавий батько його, садівник і городник, пішов тепер на війну з своїми медалями з виставки за капусту, за помідори... А могли ж бути канікули й цього літа, міг Андрій, на радість батькам, бути оце дома, в рідному селі, а не млів би душею отут, на пекучих задніпровських рубежах.

Аж ось куди докотилась війна. Ще два місяці тому сприйняв би як поганий жарт, коли б сказали йому, що серпневого цього дня він лежатиме десь на горбах під Запоріжжям, з гвинтівкою захищатиме Дніпрогес. І все ж хоч як тяжко, хоч який гіркий для них оцей серпень, але нема зараз на душі в Степури того відчаю, що терзав його біля Канева, коли, поранений, він ждав на березі переправи. Тоді йому здавалося, що все гине, що нема порятунку, крізь оту тужбу матерів по київських селах, на яких насувалося хмарою горе, він на мить мовби побачив у чорнім видінні, як вигибає його народ. То був хвилинний відчай, розпука, крик душі, спантеличеної першими нещастями, першою кров’ю і смертю товаришів. Відтоді хоч просвітку й нема і хоч війна, як степова пожежа, ще швидше накочується всезгубним палаючим валом, обпалюючи уже своїм диханням Дніпрогес, але зараз Степура — чи не тому, що справді набув гарту? — має на душі тверду певність в нездоланності сил народних, яких не розтопчеш війною, не винищиш вогнем. Незборимий народ, що воздвиг своєю працею такі споруди, таку красу, яку побачив Степура сьогодні. Он димлять на обрії запорізькі заводи, живуть — дарма що їх бомблять ніч крізь ніч, а ближче на гранітних плечах дніпровських берегів красується і сам Дніпрогес. Символ нової України, витвір нової соціалістичної цивілізації. Електричним серцем республіки, сонцем електричним назвав тебе народ, і від тебе справді, як від сонця, був осяяний весь край. Перша любов країни будуючої, її енергія, її порив до щастя втілились у тобі, гордому первісткові п’ятирічки. Розум і руки, що зуміли таке збудувати, вони сильніші за всіх руйнівників!

Про Дніпрельстан, ще не бачивши його, Степура вже писав свої вірші. Оте наївне далеке його віршування, навіщо воно було? Слави кортіло? А що таке слава? І чи так уже конче вона необхідна для щастя людського? Ти, хлопче, вважав себе поетом, дряпаючи оті вірші, а поетом, може, лише зараз стаєш, без віршів, коли серце твоє повне горя народного і ближчими, ніж будь-коли, стають тобі думи народу, його болі, його велика боротьба. Ні, не хотів би він ніякої слави, не треба йому нічого, тільки б не було тужби материнської, та не червоніло б небо пожежами вночі над його землею, та вічно б красувався над світом отой найкращий твір його народу — залитий сонцем Дніпрогес!

Заводські ополченці, що разом з бійцями також займають оборону по кряжах, гомонять, перекликаються, підправляють окопи, чистять гвинтівки. Багато тут робітничої молоді, сміливої, тямковитої, але ще більше літніх робітників, у яких вдома сім’ї, діти чи й онуки. Робітники хоч і з гвинтівками, проте мало схожі на вояків, вони й тут, на кряжах, залишаються більше людьми праці, тими, хто ще вночі стояв біля мартенів і для кого нема ніякої радості в тому, що вони змушені були кинути верстати, домни, крани і взяти зброю до рук.

Духнович, прокинувшись, лежить горілиць, дивиться в небо, в його тихо сяючу блакить. Потім озивається до Степури:

— Тебе не дивує, що небо голубе?

— А яким же йому бути?

— Могло ж воно бути чорним, скажімо.

— Небо чорне? При сонці?

— Ну, не чорне, то теракотове, буре чи ще якесь. А то, бач, голубе, ясно-блакитне. Розумна, розумна, Андрію, мати природа! Найніжнішу барву із своєї палітри, чисту оту блакить вона дала небові. Саме блакить, барву, таку приємну для людського ока... Дала, покрила нею весь оцей незрівнянний дах небесний, під яким людині призначено жити. Живи!

— А що з цим небом роблять,— мовив у задумі Богдан, який, теж прокинувшись, лежав горілиць, підклавши руки під голову.— Навіть його запоганили.

— Пригадуєте, хлопці, картини Васильківського в Харківській галереї? — ожвавівши, звернувся до друзів Духнович, пристрасть якого до малювання була їм добре відома (всі факультетські стінгазети він оформляв).— Ніхто так, як Васильківський, не вмів передавати барву неба. «Небесний» Васильківський — так і звали його. І тут ось небо справді — мов на степових його акварелях...

Далеко було зараз від них усе те — Харків, картинна галерея, яку вони не раз відвідували, і Васильківський з його таким поетичним безкраїм степовим небом... Розкидало, розметало у вировищі війни молодий їхній студбат. Нові люди довкола, нові номери підрозділів, тільки чорні медальйони в кишенях іще студбатівські.

— Скільки наших уже ніколи не повернуться до університетських аудиторій,— зітхнув Степура.— Вибув навіки Мороз. І Славка Лагутін. І Підмогильний...

— І наш невгамовний Дробаха,— додав Духнович,— такий покоритель сердець, менестрель, баламут...

Почали згадувати тих, що зостались з комісаром Лещенком стримувати ворожі танки на Росі, заговорили й про самого Лещенка, який тепер уже нібито з новим полком десь там відбиває атаки на Київському напрямі.

— Нам пощастило, що ми з ним починали,— сказав Колосовський.— Не уявляю собі кращого комісара для нашого студбату...

— А як він палив наші паспорти у вагоні, справді видовище символічне,— пригадав Степура.— Вогнищем паспортів і матрикулів освітлена наша ніч випускна...

— А може, хлопці, ми й справді ідеалісти, як каже Лимар? — відкрився раптом своїми сумнівами Духнович.— Може, більшість воює лише в силу необхідності, чи з принуки, чи з інстинкту самозбереження — і все?

— Тоді треба вважати ідеалістами всіх оцих,— підводячись, глянув Богдан на новий загін народних ополченців, що саме виходили на кряж.— А прийшли вони сюди з власної волі, з власного бажання — як і ми з тобою...

— Бо все це,— додав Степура,— їм, як і нам, життєво необхідне, все безмірно дороге — від споруд Дніпрогесу до оцього будяка...

— Будяк, він теж недаром на світі живе,— кинув мимохідь розвалькуватий дядько-ополченець.— Будяк у степу як барометр, він погоду віщує: якщо колеться — буде сонячно, не колеться — жди дощу...

Духнович потягнувся до будяка, торкнув пальцями.

— Колеться. На спеку, значить. На сушу. Оригінальний мешканець планети: хоч не красивий, зате колючий...

— Чому не красивий? — заперечив Степура.— Мов козак у малиновій шапці... Дозорець степів.

— Хотів би я знати, хлопці,— заговорив Духнович.— Чи в далекому майбутньому залишиться оця властива людям теперішнім прив’язаність до свого краю, до певного місця на планеті... До Дніпра, скажімо, та безкраїх оцих степів, що до них так охоче зверталася муза наших факультетських поетів... Закоханість, магія, але чи буде це почуття вічно?

— Не знаю, як буде, а зараз це дає силу людині,— пробубонів Степура.— Як і любов до матері, це ніколи не зникне.

— Та я, звичайно, й не хотів би, щоб це почуття зникло,— не розумій мене так,— уточнив Духнович.— Є речі, без яких душа людська стала б справді безбарвною, зубоженою вкрай. Але все ж — скільки тисячоліть ще хвилюватиме людину оцей будяк, оцей дикий кактус українських степів?

— Доки й світ сонця,— усміхнувся Степура.— Сподіваюсь, ти згоден?

Неподалік проходила група бійців з водою від Дніпра, і Богдан, загледівши серед них Васю-танкіста, подав йому голос:

— Васильку, завертай до нас.

Цей веселий, з обпаленою щокою кадровик, єдиний з госпітальних Богданових товаришів, ще на марші познайомився з його університетськими друзями, тож і зараз охоче приєднався до них,— квапитись не було куди.

— Кого напоїти, студенти? — він простяг Богданові погнуте відро, в якому води ще виявилось чимало.

Хлопці стали по черзі пити з відра нахильці.

— А це ось мій сусід по окопу, він теж майже студент,— вказав танкіст на блідолицього, в білій вишитій сорочці ополченця, що стояв трохи осторонь, ніяково усміхаючись.— Учитель тутешній, хортицький, він Київський університет кінчав.

— Голобородько,— чемно назвався вчитель, підійшовши ближче, і на запитання Духновича, хто ж він за фахом, відповів: — Мовник. А ви?

— Ми історики, розуміється, колишні...

— Чому колишні?

— Ну, може, й майбутні. Бо поки що, замість істориків, мовників, поетів,— Духнович іронічно глянув на Степуру,— ми всі тут лише — активні багнети.

— Це правда,— сказав учитель неголосно, і коли Степура передав йому відро, де ще зоставалось води, прийняв його з вдячністю, тихо, неквапом став пити.

Був він середнього віку, з привітним обличчям і одягнутий так, ніби зібрався в район на вчительську конференцію, одну з тих традиційних конференцій, що саме проходили б у цей час: в новій кепці, в чистій сорочці стояв над окопом, випустивши назовні відкладений гарно вишитий комір, костюм теж був новий, шевйотовий, нещадно перетягнутий знизу патронташем.

— Які степи! — в захваті промовив Вася-танкіст, зручно влаштувавшись на бруствері і озираючи місцевість.— Ось де нам треба було танкодроми робити!

— Колись у цих степах дикі тури водились,— лагідно пояснив йому вчитель.

Танкіста одразу взяла цікавість:

— Що за тури?

— Тур — це предок свійського бика, вільний житель степів. Останній тур, як свідчать літописи, загинув на початку сімнадцятого сторіччя.

— Славний край, нічого не скажеш,— задивився в степ Вася-танкіст.— Тільки чому ж противника ні слуху ні духу? Розвідка, правда, нікудишня. У нас, танкістів, за таку розвідку по шиї дають, та воно ж і слід, як вважаєш, Богдане? Тюхи-матюхи, краще б нам доручили, еге ж?

Богдан дивився на нього усміхнено, йому до душі був цей хлопець. Малий, коренастий, віком юнак, а вже зсутулений у плечах, наче зсутулило його від довгого сидіння в танку. Обличчя землисте, з шрамами від опіків, а очі світлі, широко посаджені, бешкетні,— так і жди від нього якоїсь витівки. Богдан ще з госпіталю знає, що родом Вася саратовський, перед тим як піти в армію, вчився на Уралі в автодорожному технікумі, а службу відбував на кордоні і вже з перших днів війни брав участь у танкових боях. Він і зараз не втрачав надії, що рано чи пізно пересяде «з лопати на танк».

— Це правда, що ваша Хортиця,— звернувся він до вчителя,— була колись, столицею запорозьких козаків?

— Була, та ще й тривалий час.

— Так ті ж воювали! А ми що — не тієї кості? Пороху не зосталося в порохівницях? Віддати їм усе оце... Заводи он ще працюють, Дніпрогес на ходу. Це ж по отих жилах, треба думати, струм іще йде,— показав він на щоглу з товстими дротами неподалік.

— Високовольтна, у нас тут усе високовольтне,— підкинув із сусіднього окопу рудобровий, видно, охочий до розмови ополченець.— Після роботи не раз, бувало, почуєш коло буфету: «А мені сто грам «високовольтної»...

— Що ж то за «високовольтна»?

— П’ятдесят шість градусів міцності, і ніяк не менше.

— Сила,— весело зауважив танкіст.— А пам’ятаєш, Богдане, козака Дудку, що з нами в палаті лежав? — обернувся він до Богдана.— На шостий день після операції сто грам уже забажав, і молодиця, каже, приснилася. Ох, Дудка, сміх один! Як почне витівати, вся палата регоче, аж шви на хлопцях тріскаються!

За розмовами, за жартами минув цей день.

Уночі кілька підрозділів було знято з кряжів, і командири, кваплячи, повели їх кудись на нове місце. Спершу гадали, що перекидають їх на Хортицю, бо дійшли чутки, що острів уже захоплений ворожим десантом,— там — чути було — весь час іде бій. Але, здається, не на Хортицю їх ведуть.

Військові й цивільні впереміш рухаються через селища правого берега, де все потопає в садках і лише дахи будиночків поблискують під місяцем черепицею. Не тримаючись доріг, бредуть навпростець, і тріщать під ногами бійців повалені паркани, палісадники, квітники, толочаться чобітьми чиїсь троянди, падають кущі винограду з лапатим росяним листям і важкими холодними гронами плодів. Час від часу зупиняються в садках, і командир їхньої роти старший лейтенант Лук’янов, підкликавши Колосовського, як тутешнього, починає радитися з ним, і Богданові соромно, що він не впізнає цих місць: почуває, що вони знайомі, але не впізнає,— чи так розрослися запорізькі садки за останні роки та набудувалися нові селища, чи воєнна ця ніч усе так змінила, переплутала. І роса, і блиск яблук між листям, і запах квітів нічних — усе було якимось напівфантастичним, причаєним, тривожним і відгукувалось болем у душі.

Доки вони там звіряють з картою місцевість, Степура стоїть між деревами й слуха, як соковито хрумтять яблука на солдатських зубах, а в нічному небі гудуть літаки. Тривожно гудуть, бомбами нависають над цією землею — землею росяних садків, і гідроспоруд, і нових робітничих селищ, а земля під ними відкрита для ударів, для всіх їхніх пекельних бомбових вантажів, вона протистоїть бомбам лише своєю нічною красою, лише яблуками, що поблискують між гіллям, та ніжними пахощами любистків, фіалок, м’яти. «Красою проти війни, ні, цього не досить,— думає Степура.— Тут ще потрібна сталь, безжальність і жадоба винищення їх, потрібні проти них сталеві дощі-урагани, що могли б прикрити, відстояти це все». Ніч світла, висока. Насторожилась садками безшелесними, прислухається до чогось.

Для пісень дівочих, для чарів закоханих була ця тиха заворожлива ніч придніпровська. Не чути зараз пісень, війна владарює садками. Хтось труснув поблизу гілку, і яблука гупають на землю, мов ядра. Під іншим деревом чиїсь руки шарудять між листям і зривають яблука разом з листям, вгризаються в них, аж чвиркає соком. А Степура не рве, чомусь боїться зірвати, стоїть і дивиться на облите місяцем дерево, що поблискує над ним правічною ряснотою плодів.

— Рвіть,— чує він біля себе тихий доброзичливий голос.— Чого ви не рвете?

Це вчитель Голобородько.

— А то ось, прошу, візьміть мого, покуштуйте.

Добувши з пазухи яблуко, він подає Степурі, і цей,  перш ніж гризнути, понюхав, як воно пахне. Воно пахло всіма садками цього краю, всією мирною сонячною довоєнною дійсністю... А дерево, що блищить яблуками, уже штурмують, хтось нещадно нагинає гілку, його застерігають:

— Обережніше, відчахнеш!

— А що? Ворогові залишати?

І одразу ж чути тріск відчахнутої гілки, гупають яблука, їх збирають, а до сусіднього дерева тим часом набігли інші, опали, щосили трусять...

— Гріх Адамів починався біля такого дерева,— гірко пожартував Степура до вчителя.

— Справді, як ми трощимо ці садки,— з жалем сказав учитель.— Як знецінилась раптом праця людська. Все ж це виплекане трудовими руками... Так повелось було серед тутешніх робітників, що кожен із них ще й садівник, і квітникар, і виноградар...

— У мене батько теж мав до садівництва та городництва смак.

— Я чув, що ви — поет. Це правда?

— Ну як сказати...

— Коли я вчився в КДУ, були в мене друзі — чудові молоді поети Гнат і Леонід. А зараз — чи й живі. Скільки наших Шекспірів та Чехових ми втратимо під це лихоліття, винахідників, талантів народних...— І після паузи провадив далі:— Звичайно, кому хочеться вмирати... Кожен хотів би вижити, але якщо вижити, то ж не для того, щоб бути рабом у чужинців. Ви чули, яку вони комедію розіграли в Ровно?

— Не чув.

— Привезли в своєму образі якогось Вишиваного, покидька, жалюгідного претендента в гетьмани...

— Знаємо ціну таким спектаклям. По чехах, поляках, по народах Європи видно, що з ними робить фашизм. Це ж саме, або ще й гірше, несе він і сюди...

Знов їх кудись ведуть. У будиночках селища розгардіяш, плачі, двері порозчинювано навстіж, в руках у людей вузли,— там, видно, збираються в евакуацію. Туча якась виникає над бійцями, заступивши місяць. Туча — то дуб крислатий, могутній. Розкинувся віттям у всі боки — кілька взводів бійців могли б від зливи або від спеки сховатись під ним.

— Козацький дуб,— пояснює вчитель Степурі.— Понад сімсот років йому. Ми ще цієї весни ходили до нього на екскурсію з школярами. Колись Тарас Григорович у затінку цього дуба спочивав. Скільки тут молоді у свята збиралось! Колгоспні збори влітку теж були не в клубі, а під цим дубом.

Стоїть велетень, не шелесне. Століття вистояв, чув голос битв далеких, чув гомін Січі, дзенькіт козацьких шабель. З століття в століття все шумів на вітрах, все вигонивсь незламно вгору, розроставсь.

Бійці з-під касок позирають на нього. Сила й могуття. Такого ніякій бурі не зломити, такому й блискавка не страшна.

І знову йдуть далі, петляючи по селищу, плутаючись у виноградних лозах, спотикаючись по ядрах яблук, що встеляють цю багатющу землю.

Зненацька над садками спалахнула ракета, одна, друга, стало чути віддалену стрільбу.

Перебігаючи табуном через дорогу, зустріли групу цивільних, що, як виявилось, були працівники місцевого райкому партії, з ними обвішаний гранатами командир винищувального батальйону.

— Ворог близько,— попередив він.— Танки щойно обстріляли вантажне авто наших розвідників, ми посилали їх по Дніпропетровській дорозі. Машину розбито снарядом, а людей частина вернулась... Такі діла.

В цих же садках почали квапливо займати оборону. Степура одразу взявся копати ячейку, копнув кілька разів і вже довелося рубати саперною лопатою м’язисте яблуневе коріння. Важко було рубати. Степура чув, як болить корінню від кожного його удару. Ще не встигли окопатися тут, як їх звідси підняли і бігцем повели в інше місце, де теж садки й виноградники, і лопатки їхні вже крешуть по іншому живому корінню.

Ракети щораз ближче, стрільба лункіше. Неподалік від них за садками чути гуркіт тривожний, гуркіт, що просувається в бік Дніпра.

— Там уже танки проходять!

— Не танки — танкетки...

— Один чорт!

— Курсант Колосовський,— почувся з-поміж дерев голос командира роти.— Візьміть групу добровольців і розвідайте, що за гул...

У групі Колосовського — Степура, Вася-танкіст, вчитель-ополченець, ще кілька бійців і ополченців.

Перебігши через подвір’я, через городи, вони опинилися в якомусь скверику з підстриженими кущами, з доріжками, притрушеними піском. Ракети розсипаються вже зовсім близько, летючі разки трасуючих куль пересновують темряву скверу, трощать десь поблизу скло вікон, черепицю, оббивають листя з дерев, і воно, як під час граду, з гіллячками сиплеться на розвідників.

Колосовський наказав лягти, пробиратись далі поповзом, ближче до гуркоту, до ракет. Кущі туї дурманливо пахли, пісок шелестів.

— Хтось он стоїть між деревами,— штовхнув Степуру незнайомий боєць. Степура приник до землі.

Справді, між деревами бовваніла чиясь постать. Трасуючі кулі, пронизуючи сквер, летіли на рівні з нею, а вона стояла, не падала.

— То ж Ленін! — тихо вигукнув учитель, що лежав попереду Степури.

Вони швидко поповзли туди, де виднілася постать. Так, це був Ленін. Скромний бронзовий Ленін на високій клумбі робітничого селища.

Гаряче дихаючи, бійці підповзли аж до монумента і залягли біля нього щільним півколом. Ракети його освітлюють, а він стоїть. З кулеметів по ньому — аж кулі плавляться, а він не зворухне.

Мить передихнувши біля нього, бійці поправили каски, поповзли далі вперед. На гул, на світло ракетне, що все ближче розпліскується над ними, під вихровище куль, що хвиськають, сичать назустріч.

Недалеко від Степури хтось ойкнув злегка, ніби зітхнув. Степура підповз до нього. Вчитель Голобородько. Сорочка вишивана швидко темніє, береться кров’ю. Нахилився, чи дихає, але той уже не дихав, і тільки теплим потом та яблуками від нього пахло: яблук була в нього повна пазуха.

ХLII

Дніпрогес працює.

Безперервний рівномірний гул стоїть у машинному залі. Від роботи турбін усе приміщення злегка двиготить; могутні лапаті генератори, що вишикувались один за одним через зал, сповнені внутрішнього потужного гудіння.

Машинний зал повен сонця. Тут поруч живуть зелені пальми і оливково-сріблясті багатотонні генератори, поміж якими господарем походжає людина. Відтоді, як пущено першу турбіну, і до сьогодні не перестають крутитись вали, не перестає вироблятися струм. Ритм і розгін тут взято ніби на вічність.

Вище машинного залу — пульт головного управління, світле, напівкругле приміщення з вікнами в усі сторони світу.

Як і вчора, як і позавчора, як рік і два тому, стоїть на вахті біля щитів черговий інженер-енергетик, звично стежачи за роботою приладів, підтримуючи зв’язок з тими, хто віддалений від нього степовими відстанями і хто протягом років одержує звідси по дротах енергію Дніпра.

Приймаючи після нічної зміни вахту, інженер підтвердив, що все гаразд, хоч, розписуючись у вахтенному журналі, він, як і його попередник, що стояв тут, обидва виразно чули кулеметну стрільбу десь на околиці Четвертого селища, чули, як рветься шрапнель уже над Дніпрогесом.

Інженер, що заступив оце на вахту,— високий, прихоплений сивизною, з худорлявим обличчям аскета,— був із когорти кадровиків Дніпрогесу, з покоління тих людей, для яких ця споруда на Дніпрі була їхньою комсомольською молодістю, і мужньою зрілістю, і найбільшою гордістю їхнього життя. Босим підлітком-грабарем прийшов він сюди із села, ламав дніпровський камінь, місив бетон, тут і вчився, а тепер стоїть інженером на пульті, і давно вже його ніхто не називає Ваньком, давно вже він тут для всіх Іван Артемович.

Уночі він відправив сім’ю в евакуацію. Разом з сім’ями інших дніпрогесівців дружина його з вузлами та дітьми тепер уже на лівому березі, сьогодні ж ешелон їхній вирушить на схід, піде невідомим маршрутом — Іван Артемович тільки приблизно знає, що ешелон піде кудись на Північний Кавказ. Де їх розшукувати? Якщо і йому доведеться, домовились так: дніпрогесівки їхні там, де зупиняться, щодня виходитимуть на станцію, по черзі вартуватимуть вдень і вночі під станційним дзвінком, щоб не пропустити своїх, останнього запорізького ешелону...

Вся ніч минула в шарварку, в плачах, діти краяли душу своїм зляканим скімленням, неймовірно було їм чути, як кулі б’ють по черепиці будинків, бачити — уперше в житті — моторошні сполохи ракет над садками, що раз у раз зринали в мертвотнім світлі й знов гинули в темряві.

Проводжаючи своїх, Іван Артемович не встиг поголитись, заріс, чує долонею тепер колючу щетину на щоці, й це дратує його: не годиться в такому вигляді з’являтись на вахту.

Монтери, збившись біля вікон, що виходять на Хортицю, обговорюють кимось принесену чутку, що німці нібито вже в Нікополі, вдерлись зненацька, захопили й міліцію, і НКВД, і міськком, що саме засідав, обговорював заходи по зміцненню оборони міста.

— Хто це може знати? Де той Нікополь? — сердиться на ці розмови інженер.

Як комуніст, він вважає, що не личить піддаватися таким чуткам, навпаки, він вважає своїм обов’язком заспокоювати людей, домагатись, щоб тривога не заповзла сюди. Тривога, що вже розлита над Дніпрогесом, над цілим краєм, вона не повинна дістати право доступу сюди, на пульт! Людина тут має бути спокійна, як оті прилади, що не знають відхилень, як оті сигнали, що суворо й виразно спалахують різнобарвними вогниками лампочок на чорних панелях.

Тут знай одне, стеж, щоб не було аварій.

Серйозних аварій Дніпрогес не знав відтоді, як його збудовано, відтоді, як станція виросла на оцих надійних гранітах Дніпра. Багато гідростанцій бачив Іван Артемович, у Франції був у відрядженні, але такої, як ця, нема другої на світі. Красуня! Серед південної природи, в садках уся, абрикоси навесні зустрічають тебе білим цвітом, коли йдеш на зміну, і з вікон станції теж видно всюди садки. Весною найбільше помічаєш, як багато тут плодових насаджень: ще листя нема на деревах, а вишні та абрикоси вже забіліли своїм цвітом по яругах, підгір’ях, на місцях колишніх смітників та пустирищ. Але найближча серцю енергетика повна сили дніпровська вода. По-різному вона себе тут виявляє. Де пласт води тонкий, там вона ллється з греблі, як білосніжне, щойно виткане мереживо, стікає рівно, ласкаво, а де рине могутній натиск весняних вод, де сотні тонн води падають водночас, там вона летить блискавично, обвалюється важко, мов розплавлений метал, і внизу вибухає з гуркотом грізним, глибинним. Під час повені, коли скидають зайві води, все тут реве лев’ячим ревом, шум могутній стоїть наокіл, а в нижньому б’єфі, падаючи з греблі, бушує біла буря весняних вод, навкруги в повітрі здіймається сяюча курява розбитої в пилюку, в проміння води! Ніби розщепилася навальна сила ріки, все перейшло в енергію, в світло. Гуркіт, райдужна курява збунтованої води і твоє відчуття, що все це ти можеш приборкати, обернути користю для людей...

Потім з’явилися чорні величезні штори в приміщенні пульта, з’явилися штори і в машинному залі — на всю скляну стіну еркера, і вже тими шторами-запиналами вони на цілу ніч стали одгороджуватись від зоряного неба, від Дніпра, від лиховісного гулу чужих літаків у небі. Потім чули далекі вибухи, схожі на ті, що долинають сюди, коли рвуть каміння десь унизу, на далеких кар’єрах. Але то не були кар’єри, то вже падали бомби. Одна з бомб упала в аванкамеру, друга кресонула в скелю на Дніпрі, і ударом повітряної хвилі так обдало Дніпрогес, що скло їхнього величезного еркера потекло вниз, як вода. Подовбали берег, наглушили риби, а тепер бомблять потойбічні заводи, налітають майже щоночі.

Днів десять перед цим відступали через греблю війська, десь з-під Одеси йшли потоками ті, що уникли в степах оточення. Пройшли, і не стало. А тут життя продовжується, кожен залишається на своєму посту, працює Дніпро, і не вщухає вічний вітер турбінних валів.

День за днем проходили через греблю закіптюжені війська, підводи з біженцями, череди, трактори, комбайни. Мовби все Правобережжя, знявшись із степів та лиманів, рухалося через дніпрогесівську греблю на схід, і корови тужливо ревіли, бредучи повз блискучі вітрини соцміста...

Лавина евакуйованих нарешті перекочувала, тепер кілька днів уже нишпорять по Дніпрогесу команди мінерів на чолі з полковником, приглядаються до споруди, про деякі речі полковник розпитує робітників і його, Івана Артемовича.

— Принцип у нас такий,— говорив йому полковник,— якщо доведеться руйнувати, то руйнувати так, щоб це було лише на час війни. Вивести з ладу, а не знищувати навічно,— і пояснював, як це він собі уявляє: — Розламати частково греблю, випустити мастило з підшипників, попалити генератори. Одне слово, робити так, щоб ГЕС вивести з ладу приблизно на рік.

«Отже, через рік повернемось,— подумав інженер.— Це він хотів сказати».

Проте інженерові в думці все ж не вкладалось, що й тут можна дійти до руйнувань. І ці команди мінерів, і ота стрільба за селищем, і від’їзд сім’ї цієї ночі — все це здається Івану Артемовичу якимось недійсним, примарним, таким, що не похитне Дніпрогесу й того ритму, яким він живе.

Щоразу, коли Іван Артемович приходить сюди й заступає на вахту, він опиняється тут у своїй електричній фортеці, почуваючись у ній певніше й безпечніше, ніж будь-де. Справді, мабуть, людина ніде не усвідомлює так свою силу, як тут, на пульті. Коли інженер заступає на чергування, він на всю зміну стає мовби електричним володарем цього краю, бо його волі на цей час підкоряються і Дніпро з його титанічною силою, і робота потужних агрегатів, і лінії електропередач, що йдуть на сотні кілометрів звідси. Ті, хто звик бачити Івана Артемовича скромним рибалкою на Дніпрі, хто зустрічає його у вихідні десь аж у плавнях на моторці, в самих трусах, худореброго, бузтурботного, не впізнали б його, коли він одягає на себе синю робочу блузу і стає до щитів. Півколом біля нього — чорні панелі з приладами на них, різнобарвно змигують на щитах світлові сигнали, автоматичні пристрої самі ведуть записи на паперових стрічках — ці записують температуру, інші напругу, частоту, і все це сходиться до нього. Відповідальність здатна змінювати людину, під час чергувань особливий вираз з’являється на обличчі Івана Артемовича; розписавшись за долю Дніпрогесу у вахтенному журналі, він починає жити іншим життям, по-діловому напруженим, небуденним. Перед його очима постають у зримій реальності всі, кого він постачає,— рудники Криворіжжя, металургійні заводи Придніпров’я, далекі шахти Донбасу й безліч колгоспних токів у степах, що цілими ночами працюють на його струмі, при його світлі. З тими далекими забирачами енергії у дніпрогесівців завжди контакт, з ними Іван Артемович зв’язаний неподільно, щосекунди, він і в думці не припускає, що зв’язки ці можуть раптом порушитись, обірватись і весь край погасне.

У глибині селища дедалі виразніше чути стрілянину, з Хортиці гухкає в степ артилерія. Добре б’є, може, ще віджене, і становище стабілізується.

— Іване Артемовичу!

Ліда, білява, серйозна не по літах дівчина-практикантка, кличе його до телефону. Він підходить до столика, бере трубку.

— Черговий по щиту слухає.

— МИ — КРИВИЙ РІГ! НАС ОТОЧУЮТЬ ТАНКИ! ВІДКЛЮЧІТЬ НАС!!!

Це неможливо слухати. Одна з найбільших підстанцій, що її живить Дніпрогес, вимагає перекрити струм, відключити себе, умертвити одним ударом. Він чує, як кров приливає, б’є йому в скроні. Відключіть, відключіть!.. Щоб відключити — досить повернути вимикач. Очужілий, ворожий сам собі, інженер підходить до щита, кладе руку на чорний ебонітовий ключ мовби зарядженого напругою вимикача... Треба зробити один рух, але інженерові тяжко, і страшно, і ненависно зробити цей рух. Але ж треба, роби!

Ліда, підскочивши, вирячилась на нього, як на божевільного:

— Іване Артемовичу! Що ви... та як ви можете?

— Відійди.

Посірілий з лиця, з недобрим блиском у погляді, він рвучко повертає ключ вимикача.

— Ні, ні! Це злочин, ганьба! — скрикує Ліда й затуляє обличчя руками.

І в цю мить знову дзвінок. Хто це ще? Нехітьма, якимось здерев’янілим жестом інженер приклав трубку до вуха.

— Щит слухає.

— МИ — ДНІПРОДЗЕРЖИНСЬК! ПІДСТАНЦІЯ В НЕБЕЗПЕЦІ! НЕГАЙНО ВІДКЛЮЧАЙТЕ НАС!!!

Погляд інженера знов на щиті. Важкий прощальний погляд. Укритий рясним потом, ступаючи ніби приречений, інженер повільно йде, зупиняється проти панелі приладів і після миттєвої скам’янілості рука його раптом ще лютіше, з силою повертає ключ вимикача. Практикантка плаче, впавши головою на стіл, в нестямі стискує кулачки...

— Щоб оце ми самі... Ви ж їх вбиваєте... Весь правий берег відключити, ну як це так?..

Він відповідає їй мовчки: «Так, відключаю. Відключаю заводи, що живились нашою силою. Відключаю степи, що ми їх освітлювали ночами. Відрізаю від себе все те життя з нервами, з кров’ю».

Зостається ще лівий берег, що вони його живлять. Лівому потрібен струм — там працюють крани на заводах, іде демонтаж. Струм туди мусять подавати до останнього.

З прохідної дзвонить Поля-прибиральниця.

— Іване Артемовичу! Я тут сама! Перепустки на столі, вся документація лежить відкрита, в кабінетах уже розміщаю поранених. Що мені далі робити, скажіть?

— Будь там. Не пускай на територію нікого.

— А поранених?

— Поранених пропускай.

Монтери і Ліда, набачивши щось із вікна, що виходить на лівий, гукають:

— Іване Артемовичу, сюди! Гляньте, там якась метушня, люди...

Видно грузовики, що під’їжджають з лівого берега аж до виходу з потерни, і постаті бійців, котрі, згинаючись, кидаються носити в тунель якісь ящики.

Ліда стежить за ними в тривозі.

— Нічого не розумію... Що то вони носять?

Іван Артемович знає що. Він знає про це ще з учора. Вибухівку заносять в потерну! Головний інженер та військові підривники зараз уже все там готують до вибуху. Але що їй сказати, чим відповісти цій дівчині-практикантці, яка приїхала сюди вчитись мирної праці, набувати мирного фаху, а бачить, як начиняють Дніпрогес вибухівкою, від якої разом із розламаним бетоном греблі, може, злетять у повітря й вони, люди останньої зміни?

— Невже це буде, Іване Артемовичу? Невже всьому кінець?

Дівчина дивиться на нього з благанням, щоки її мокрі й червоні від сліз, і він почуває ніяковість, навіть сором перед цією юною практиканткою із зляканими, як у птиці, очима, сором за все те, що діється навкруги, де світ зрушився, летить у хаос, і саме життя, втрачаючи лад, опиняється над прірвою.

— Тобі тут більше нічого робити, Лі до. Відправляйся на лівий.

— А ви?

— Нам ще треба.

— Чому — треба? Чому?

— Чому та чому! — сердиться один з монтерів.— Ми — комуністи, ось чому. Ми підемо звідси останніми.

— А мене першою? — захлипала дівчина.— Не піду, не можу, я буду з вами!

Інженера лютить її впертість.

— Тобі сказано: відправляйсь!

— Не кричіть! Я маю право... Я практикантка!

— Кінчилася твоя практика.

Вона плаче ще дужче.

— Для чого ж я вчилась? Для чого старалась? Щоб побачити смерть Дніпрогесу?

— Цить! Не побачиш ти його смерті! — гримнув Іван Артемович, втрачаючи самовладання.— Іди! Геть звідси!

У двері їй уже не вийти. По дверях уже б’ють снайпери.

Вхопивши дівчину за плече, інженер підвів її до ліфта, сердито штовхнув у кліть, брязнув за нею залізними дверима. Крізь металеву сітку він ще раз побачив заплакане, скривлене болем її обличчя, закарбував пам’яттю це обличчя, перш ніж воно разом із кліттю провалилося вниз.

Коли інженер повернувся до зали, монтери приголомшили його новою звісткою:

— На Хортиці ворог!

Він кинувся до південного вікна. Те, що він побачив, не могло бути виплодом кошмару чи маячні: розкинувшись, як для облави, он вони, пришельці, повільно спускаються по схилах острова вниз до Дніпра, до розкиданих над рікою будиночків. Звідти їм стає видно весь Дніпрогес. Вони вже поганять славну споруду дніпровську своїм завойовницьким оком, уже, певно, вважають її своїм найбагатшим трофеєм. Живий, діючий, рідний Дніпрогес і лави наступаючих фашистів перед ним — від цього можна було збожеволіти. Отже, все те — реальність: і прорив бронетанкових їхніх авангардів, і зненацька захоплений Нікополь, і десанти... Були перед цим ночі тривог, аеростати в небі, бомби падали в воду аванкамери, і дружину відправив, але аж до цієї миті жевріла в серці надія, що все це якось не торкнеться Дніпрогесу, що дух руйнування не запанує тут. І ось тепер, дивлячись на залізноголових тих бестій, що топчуть своїми чобітьми священну землю Хортиці, на власні очі побачивши фашистів із вікна Дніпрогесу, інженер відчув, як і в ньому самому вже прокидається руйнівник, росте жорстока готовність хоч цієї ж миті висадити в повітря все, що будував, що протягом років було красою і славою народу. Хай погорять генератори! Хай розламається гребля! Хай купа руїн залишиться тут від усього, аби тільки їм не дісталось!

Інженер кличе за собою монтерів, і, відійшовши од вікна, вони вже радяться про те, чим закінчать цю свою останню погибельну вахту.

ХLIIII

Важка залізна брама відчинена навстіж, кров запеклась на бетонованій доріжці, що веде на територію Дніпрогесу. Дніпрогесівська територія, ця свята святих, куди раніш без дозволу не міг ступити ніхто сторонній, тепер відкрита, без перепусток приймає групи поранених. Свіжі рани, кров, бинти — це зараз єдині перепустки, на які зважає начальниця прохідної тьотя Поля. Директор сказав: сиди — і от сидить, стереже. Пропустить поранених, пильно придивляючись, чи нема між ними, закривавленими, здорового дезертира, гукне їм: «Отам у садках розташовуйтесь»,— а сама знов займає місце на посту біля вікна бюро перепусток, там, де сиділи раніш караульні начальники в низько насунутих на лоби кашкетах. Ще не висохло чорнило в чорнильниці, ще не використані шорсткі книжки перепусток лежать на столі з корінцями, простроченими, як на швейній машинці. Вперше сіла вона за цей стіл. І руки її, грубі, великі, що потріскались від роботи, що знали тільки ганчір’я мокре, щітки та відра, руки ці тепер на столі, на чистих, незаповнених перепустках лежать владно.

Поля, Поля-прибиральниця... Як назвали так, коли була молодою, так і лишилась для всіх на Дніпрогесі з дівочим ім’ям, хоч давно вже минув той вік, коли годилось так називати. Запам’яталася людям дівчиною-дніпрогесівкою, і так це й лишилося в імені, хоча вона вже мати дорослого сина, студента авіатехнікуму, якого позавчора проводжала до армії. Одинока тепер. З самого ранку на прохідній, на посту, з польським карабіном, з якого не вміє стріляти, серед документів, що їх позалишали хлопці з секретної частини, подавшись на виселок, туди, де бій, де з ночі не вщухає стрілянина.

Волею подій поставлена Поля ось тут на воротях Дніпрогесу. Сидить над нікому вже не потрібними перепустками, прислухається до віддалених звуків стрілянини в робітничому селищі. Сірі очі великі, обличчя широке,- суворе, в ранніх зморшках — не дуже багато посмішок знало, зате від планів кривилось не раз. Всяко бувало в житті: було і кривджено її, було й премійовано, але все це тепер кудись відійшло, інші думки обсідають відтоді, коли її отут залишено, ніби саму на варті Дніпрогесу: стій, стережи. Сама тут тепер і за НКВД, і за дирекцію. Хоч малописьменна, а так ясно їй видно зараз, що було добре в житті й що негаразд. Гарно вміли будувати, ночами з музикою приходили сюди з заводів робітники помагати дніпрогесівцям, і цілі ночі кипіла робота в котлованах при прожекторах. А як рятували його від весняної повені, не боячись ніяких простуд, не жаліючи себе! І ось він вигнався над дикими скелями, їхній Дніпрогес. Щоліта екскурсії ішли сюди потоками, зачаровано роззирались приїжджі серед цього електричного царства, де біля самих трансформаторів яблука наливаються, де червоні троянди ціле літо горять серед чорного лісу металевих конструкцій. Тепер там уже хвиськають кулі, бродять по садках поранені, яких вона туди направляє, б’ють снайпери по вікнах, по дверях, і монтерам, щоб потрапити на відкриту підстанцію, доводиться пробиратись підземними ходами. А на тому боці до потерни вантажні машини підвозять вибухівку. Краще б осліпнути, ніж бачити їй, як начиняють динамітами греблю Дніпрогесу, ту греблю, де кожна крапля бетону, кожен прут арматури мовби вкладений нею самою, де ніби не інженери все планували, а розпланувала усе до шурупика вона сама...

Вільність якась у природі й чистота — оце Дніпрогес. Навіть птахи його люблять. Ластівки в греблі коло шлюзу, в неприступних місцях під виступами бетону повиліплювали собі гнізда — цілі купи, цілі колонії гнізд. А цієї весни все зозуля кувала. Не у вербах, не десь у дібровах, як інші це люблять, а на самій греблі, на високому крані, кувала, в його залізній гущавині. Невтомна, багато літ накувала Дніпрогесові — що ж, збрехала, виходить, зозуле?

Бачив горя цей сивий Дніпро, але такого, як зараз, і за віки не було. Скільки хвалилися, що битимем ворога на його території, а тепер ось на території Дніпрогесу свищуть кулі, смертю дзенькають об бетон. Де ж ви, генерали, із своєю наукою? Де ваші літаки, де ваша броня, щоб прикрити нею оцих нещасних, що, стікаючи кров’ю, з самої ночі стримують на селищі ворога, доки інші тим часом мінують потерну?

Прохідна вже у крові поранених бійців, яких Поля пропускає на територію.

У другій половині дня поранених стало прибувати ще більше.

Ось двоє ведуть під руки третього, майже волочать його чобітьми по асфальту, такий, видно, важкий. Каска насунулась йому низько на очі, а ротом — кров.

— Сюди, сюди його,— вказує Поля, заводячи їх через відкриті ворота на територію, де сади, де затінки. У садку недавно скошено сіно, воно лежить ще покосами, сушиться. Пораненого кладуть на покосі під яблунею в холодку. Весь у крові: і груди, й живіт, сяк-так перев’язаний якимось простирадлом, що густо набрякло кров’ю і стало як ота червона китайка, що нею на зборах накривали столи.

— Зніміть з мене каску,— просить поранений.

Ремінець каски, видно, давить йому на горло.

Зняли.

Ті, що привели,— один якийсь наче підсліпуватий, у щетині рудій, а другий теж у щетині, але чорній, циганській. Обидва сумно стоять над товаришем.

Поранений запитує кволо:

— Що це пахне? Невже сіно?

Мабуть, йому дивно, що на Дніпрогесі пахне сіном.

Не тільки сіном, а ще й яблуками спілими, сортовими. Під деревом, де його поклали, стирчать шпичаки скошеного бур’яну, і яблука, нападавши, густо встелили стернище. Біля плеча пораненого лежить одне блискуче, червонобоке, накололося на стернину, скипілося соком. Пахучі, теплі, нагріті сонцем яблука, вони тут виповнюють пахощами повітря, і поранений, певне ж, вловлює їхній дух, чує, як вони пахнуть йому після пороху, толу, газу...

— Пити,— важко хрипить він.

Поля кинулась до прохідної, там у неї ще є вода, але один з товаришів пораненого, отой худий та чорний, схожий на осетина, зупинив її:

— Не треба, тьотю Полю. Йому протипоказано.

Чорний назвав її тьотя Поля. Вона здивовано глянула на нього:

— Хто ж ти, що знаєш мене?

— Колосовського пам’ятаєте? Я його син...

— Невже це ти... як пак тебе... Богдан? Нізащо б не впізнала!

— А вас я одразу впізнав...

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up