Людина і зброя (сторінка 11)

Син Колосовського. Так, це він. І сухим блиском карих очей, і довгобразим обличчям, і всією вояцькою вродженою ставністю він справді нагадує батька, того червоного командира, що його всі тут знали на Дніпрогесі і якого було потім забрано під час єжовщини. Коли той бравий вусатий Колосовський проводив навчання зі своїм дніпрогесівським полком, Полі не раз доводилось бачити й зіркооке командирове хлоп’я, що після школи крутилося біля червоноармійців, видно, маючи друзів серед них,— хлопченя так і росло при полку. Чи давно хлоп’ям бігало, а тепер ось високий юнак-смаглій стоїть перед нею, защетинений, до чорноти прокопчений сонцем. Одяг зашмарований по окопах, весь у пилюці, в крові, а рука з міцним волохатим зап’ястям тримає важкий — наш уже — автомат,— такий ще рідко в кого й побачиш.

Перед тим як піти, молодий Колосовський нахилився над товаришем, наче хотів щось спитати, щось почути від нього.

І почув:

— Не наживсь я, друже... Не напився краси...

Коли Колосовський підвівсь, в очах його було блискучо від сліз.

— Ви ж тут догляньте його, тьотю Полю... Найкращого товариша вам залишаємо...

— Рада б усіх вас оберегти...

Не встигла вона й розпитати Колосовського, що там діється у селищі, як він уже був із своїм рудим напарником коло прохідної, ще раз озирнувсь на ходу, й бігцем подалися обидва до задимлених боєм садків.

— Пити, пити,— знов хрипить поранений і крутить головою так, наче душить його ремінець каски, хоч каска лежить перекинута осторонь, печеться на сонці.

— Не можна тобі пити, голубе...

— Уже все можна,— стогне він тяжко.— Вогнем усе горить у мені...

Богатирського, видно, здоров’я хлопець. Кров дзюрить з нього, як із вола, життя витікає, а він живе. Нутрощі всі йому порвано, груди порвані, а серце стоскло б’ється, не хоче вмирати. Хрипить, хапає ротом повітря.

— Не наживсь...

Помутнілі очі блукають десь угорі, де над садками здіймається залізо металоконструкцій, об нього дзвінко вицокують кулі, і білим череп’ям обсипаються розбиті чашки ізоляторів.

Рука пораненого, помацавши на животі, витягла з кривавого мотлоху якусь закрутку, чорну, маленьку.

— Візьміть, будь ласка...

Поля догадалась: оце він і є, медальйон смерті,— вона чула про них; невміло відкрутивши медальйон, добула з нього смужечку паперу: Степура Андрій Минович...

Не дочитала. Її настійливо кликав до себе з прохідної дзвінок по телефону.

— Ти що, оглухла там? — почула в трубці голос чергового інженера.— Кидай пост і негайно сюди!

— А документація?

— К чорту твою документацію!

— А поранених?

— їх теж сюди спроваджуй.

— Може, хай просто на греблю?

— По греблі він уже он міни кладе. Потерною відступатимем. Поспіши, ждати не будем!

Вона чула, як інженер кинув трубку.

Оце ж тобі... Мінами ворог б’є по самому Дніпрогесу, пост наказано залишити... Мовби тільки аж тепер збагнула Поля всю міру небезпеки. Мерщій хапати вузол і бігти! Вузол її поруч, вранці прихопила з собою, щоб усе було тут, напохваті, коли доведеться зніматись в евакуацію. А що ж з оцими пораненими, купами перепусток незаповнених? І в кабінетах шафи набиті паперами, що їх начальство називало поважним словом «документація»,— куди все це?

Ні, так цього вона не залишить!

Ухопила свій вузол — величезний напірник, напханий всякими домашніми речами, витрусила з нього все, навіть ковдру з клаптиків, що сама пошила,— ніяке ганчір’я тепер не дороге! Натомість похапцем стала напихати в напірник папки, книжки ордерів, папери жужмом... Ніколи не думала, що папір такий важкий, ледве підняла цей напірник-канцелярію, а чорнильницю, щоб чужакам не дісталася, змахнула рукою зі столу, аж бризки чорнила заляпали стіну.

В садку поранених уже не було, тільки цей, Степура Андрій Минович, як і раніш, лежав на своєму місці, весь підпливши кров’ю.

— Голубе, що ж мені з тобою робити? — ступила вона до нього.— Як тебе заберу?

І враз одсахнулась. Утихлий, заспокоєний перед нею лежав. Очі прикриті, спраглі губи вже не просять води. Полі стиснулось серце: чому вона його не напоїла дніпровою хоч наостанку! Не напивсь дніпрової, не напився краси... Хто ж тебе, голубе, тут поховає? Садки будуть тобі наші запорізькі шелестіти, святий Дніпро шумітиме, та Дніпрогес буде тобі пам’ятником!

XLIV

З селища наближалася стрілянина, насувався грізний гуркіт, і за мить між садками блиснуло масним боком страховисько танка. Ламаючи дерева, він продирався в напрямі відкритої підстанції, розорював гусеницями клумби, підминав під себе квітучі троянди, обірвані дроти.

Задихана, перехняблена під вагою напірника, Поля незграбно бігла вниз, до потерни, і було їй зараз геть нічого не страшно, не згиналась під кулями, захищена від них бурдюками свого надвоє розділеного напірника, що все з’їжджав їй з плеча ледь не на голову і мовби сам підштовхував Полю вниз по крутосхилу. Кулі б’ють, ляскають близько, залізний град дроботить по ізоляторах, по металу щогл.

Унизу, біля входу до потерни, вже зібралися всі, кого тут застало нещастя: інженер, монтери, поранені бійці.

Коли Поля, задихана, розкудлана, зупинилася біля них і скинула з себе напірник, то всі жахнулися: напірник ущент порваний кулями — клоччя з нього висить, папери вилазять з дірок.

Іван Артемович насупивсь:

— Треба було волокти тобі ще цю канцелярію?

— Не залишати ж їм,— сказала Поля і оглянулась туди, звідки прибігла.

Там, на величезній території їхнього Дніпрогесу, в цей час уже розгулювали ворожі танки, трощили садки, невпинно вели по комусь вогонь.

Сюди кулі ще не залітають. Звідси видно, як ворог обстрілює греблю, кладе міни точно по ній, хоч там ні живої душі. Через греблю, отже, ходу нема, пробиратимуться на лівий через потерну.

Коли стали рушати і Поля знову взялася за свій напірник, до неї підійшов у закривавленій гімнастерці знайомий лейтенант із спецчастини. Нахилившись над напірником, він сердито порився в ньому серед паперів, потім добув з кишені сірники, черкнув, і за хвилину вся Полина документація, витрушена на землю, пойнялася жарким полум’ям.

— Оце так? А я ж старалася...

— За те — спасибі.

З усіх документів залишено було тільки один — вахтенний журнал останньої зміни, що його тримав під пахвою черговий інженер Іван Артемович. Так із журналом під пахвою він і вступив у потерну.

Потерна — це кілометровий тунель глибоко під водою, у бетонному тілі греблі. Раніше грузовик міг пройти по цьому тунелю, а зараз, може, так усе тут начинено вибухівкою, що й людина не пролізе. Вхід до потерни напівзавалений мішками з піском.

— Що за барикади? — питають поранені.— Для чого ще й тут завалили?

Інженер мовчить. Він знає, що цей завал, ця гора мішків із піском — для посилення вибуху, який незабаром стрясоне зсередини всю споруду.

Вогкістю льоху, холодом підземелля війнуло на людей, коли вони стали заглиблюватись у потерну. Вода плющить, як у шахті, товсті кабелі тягнуться всюди по стінах; із стелі звисають, як сталактити, вапнякові бурульки — вимите з бетону фільтруючими водами вапно.

Попереду йдуть групою інженер, лейтенант із спецчастини, монтери, Поля-прибиральниця, за ними, розтягнувшись, сповнюючи гулом ходьби тунель, бредуть поранені. Їх, здається, там безліч. Когось несуть, когось підтримують на ходу, рухаються повільно. Далеко не всі ще тут усвідомлюють небезпечність цього переходу, далеко не всі почувають титанічну темну силу Дніпра, що мільйонами тонн збуреної води зараз нависає, нуртує над ними. Ідуть, шкандибають, не квапляться.

«Як повільно! — думає інженер.— А треба бігцем би пробігти цей підводний кілометр! Бо там не ждатимуть, там і нами пожертвують, як ворог тільки вдереться на греблю...»

Головінж, передаючи з того берега по телефону розпорядження Івану Артемовичу — негайно забирати людей і відступати потерною на лівий, не сказав йому всього, але по тривожній нервозності голосу начальника вахтенний інженер зрозумів, що там уже все вирішено і досить тільки натиснути кнопку. Коли її там натиснуть? Ноги спішать самі собою, хочеться рвонутися й мчати, але поранені не побіжать, їх не кинеш, і він, обернувшись, тільки вимагає, щоб люди набавили крок.

Котрийсь із поранених, накульгуючи, спираючись на палицю, бубонить невдоволено:

— Нікуди тепер спішити.

— Є куди.

— Може, скажеш куди?

Інженерові нічого не залишається, як відкритися з тим, про що поранені навіть і не підозрюють.

— Гребля ось-ось буде висаджена в повітря.

Тривожний гомін прокотивсь по тунелю.

— Не може бути!

— Буде.

— Коли?

— Може, через годину. Може, через хвилину. Може, в цю мить!

З лайкою, з стогоном поранені гунули поквапливим натовпом уперед.

Заглиблювались у похмуру тунельну лункість, під нависаючі над головами вапнякові сталактити, чули плющання вод, що фільтрувалися крізь бетон. Дедалі тунель ніби вужчав, і, здавалось, що нижче висне над ними мокре бетонове склепіння в розводах білих вапнякових плям, що серед гідробудівників звуться «білою смертю». Протягом років «біла смерть» не розмила, не здолала греблю, зате чорна воєнна смерть уже ось нависає над нею, давить на цих крокуючих у півтемряві людей всім тягарем приреченого на розшматування бетону. Ідучи, вони відчувають цей тягар, подібно до того, як шахтар відчуває у штреці вагу земних пластів, під якими от-от може затріщати кріплення. І хіба лиш інженерові ворухнулося в душі щось схоже на вдячність до тих, хто, закладаючи греблю, передбачив ще тоді й ці катакомби, цей дніпровський підводний тунель, куди їх лихо загнало сьогодні.

Чи врятує він їх? Чи встигнуть проскочити вони цим бетонним підводним підземеллям на той бік, чи, може, шнур уже підпалено, і вибух через секунду стрясоне споруду, розламає цю бетонну рукотворну печеру на брили, і безліч тонн дніпровської води, що нависають зараз над учасниками переходу, миттєво розплющать їх, затягнуть навік у темні свої чорториї?

— Швидше, товариші! Швидше!

Тунелеві, здавалось, не буде кінця. Здавалось, скільки йтимуть, усе буде ця вогкість, вапнякові сталактити, гулка беззвучність склепу, куди не долинає жоден звук верхнього світу. Лункі кроки. Постріли крапель згори. Важке надсадне дихання людей і нестерпне чекання щомиті вибуху...

— Стій!

— Що таке?

— Потерна перекрита!

Так, перекрита. Гора ящиків виникла попереду з темряви, захаращує весь прохід. Ящики з вибухівкою. Підійшли, зупинились. Миша не пролізе, так щільно вони вкладені, ці важезні, начинені толом ящики. Тупик. Мішок. Лобами в тол! І виходу нема. Живі в могилі! Саме так — живими в могилі — відчули себе.

І в цей час інженерів голос:

— Товариші, хід є.

В одному місці крізь звалище ящиків — вузенький прохід — якраз протиснутись людині. Прохід, видно, спеціально залишений мінерами для них.

Кинулись в темряві перелазити через ящики, пропихатись тілами в щілину. В тисняві заважали одне одному... Ні, так не піде!

Лейтенант із спецчастини скомандував:

— Поранених вперед!

Це була мука — протискувати в прохід поранених з потрощеними кістками, незважаючи на зойки, пхати їх між ці ящики, і все це тривало нестерпно довго, а вирішальна хвилина наближалася. Пропускаючи поранених, Поля та Іван Артемович з дніпрогесівським лейтенантом усе стояли осторонь, ждали, ждали, поки всі пройдуть, і пробрались останніми.

Вибух не застав їх у потерні. Коли вийшли нарешті з пітьми тунелю, перше, що їм ударило в вічі,— наповнені світлом червоні хмари з неба. Червоні, свіжі, майже як уранці, коли сходить сонце із-за дніпровських скель. Але зараз воно не сходило. Зараз воно заходило. Там, за греблею, за кранами Дніпрогесу, падало в криваві пожарища степові.

На березі коло шлюзу зібрався штаб армії, все якісь високі чини, і Поля, байдужа до їхніх відзнак, одразу накинулась на них, на полковників та генералів, і, плачучи, стала докоряти за погану оборону. Вони не відповідали їй, терпляче слухали і все мовчки поглядали крізь біноклі на той бік Дніпра та на греблю.

Шофер директорів Микола Страшний, підійшовши до дніпрогесівців, схвильовано почав розповідати, що він теж возив сьогодні грузовиком тол у потерну з аеродрому.

— На місці навіть толу не знайшлось, його літаками перекидали в Запоріжжя!..

— Багато ти знаєш,— розсердилась Поля.— На тому боці повен вагон зривчатки стоїть. Так і покинули.

Серед військових та цивільних стояли, тримаючись трохи осібно, директор і головний інженер споруди, і навіть нарком електростанцій, що був тут як уповноважений Ставки. Іван Артемович, підійшовши до нього, передав йому вахтенний журнал.

Той узяв, глянув, насупився:

— Товаришу інженер, через рік знову прийматимете вахту.

Приїхали секретарі обкому і теж стали дивитись у біноклі на той бік та на греблю, по якій усе ще гахкали міни.

Молодий порученець, повернувшись із завдання, доповідав своєму начальникові, що побережні квартали відмовляються виселятись. Ішлося про ту понизову частину міста, яка виросла за останні роки і жила під захистом дніпровської греблі.

— Чому відмовляються?

— Не вірять, що гребля буде зірвана.

З міста підійшли трамвайниці (бо трамваї їхні зупинились), наблизилися до гурту й питають:

— Коли ж струм буде?

Їм ніхто не відповідає.

Вони ще ждуть струму, не знаючи, що гребля ось-ось злетить у повітря.

Сонце зайшло. Небо в пелехатих червоних хмарах згасає, сиві сутінки оповивають усе навкруги, а люди, що зібрались на березі,— і генерали, і рядові, і обкомівці, і дніпрогесівці,— всі не зводять поглядів з величавої споруди, мовби надивляючись на неї востаннє. Справді ж бо вже приречена. Повита сутінню кілометрова гребінка греблі з десятками бетонних биків, водовипускних прогонів, щитів — усе застигло, все наче жде чогось...

Вибух, був він чи ні? Це більше нагадувало землетрус. Ніби від землетрусу здригнулись усіма своїми гранітами береги. Інженери й робітники поскидали кашкети й напружено дивились, як поступово, немов на уповільненій кінострічці, розламується гребля. В пролом одразу ринула вода, ціле ревище збуреної пінявої води, а над нею з’явилася, розпливаючись при світлі заграв, темна вибухова туча. Відтепер панувала тут інша енергія, та, що руйнує. В чорному хаосі вирви все стугоніло й ревло, з дикою силою там скаженіла стихія води. Все, що лишилося недоламаним, вона тепер сама доламувала, вивертала бетон, бушуючи серед руїн, стріляючи бризками в небо — все небо було в бризках.

Як голос минулого, з’явився в присмерках над Дніпром грізний, порожистий гул, що його тут не чути було багато літ, глибинний гул прірви, в якому було щось первісно дике й похмуре.

Гуло, ревіло. Приголомшена тим гулом-ревищем, стояла Поля в мовчазному гурті військових та дніпрогесівців, що зібрались на березі коло шлюзу. Нестямно вчепірившись руками в бетон парапету, все дивилась у сутінки на ту чорну клекочучу рану свого Дніпрогесу, і були це ті хвилини, коли пекучі сльози самі застилають зір, і світ темніє, і хочеться вмерти.

XLV

Уночі підійшли танки. Спішили обороняти Дніпрогес, але не встигли — запізнились усього на кілька годин. Поглушивши мотори, стали на Шостому селищі націлені лобами до Дніпра. Чи не можна якось перебратись на правий? Чи не можна через проламину в греблі зробити висячий міст для танків? Це зараз найбільше цікавило танкістів. На греблю було послано розвідку. Розвідники дійшли аж до місця вибуху. Ні, про висячий міст тут не могло бути й мови. Метрів на вісімдесят вирвало живу частину греблі, і в проламині зубатих бетонних руїн з сатанинською силою кипить вода. Безформне нагромадження брил знівеченого бетону. Деякі брили висять на прутах арматурного заліза високо над водою. А внизу вирує, реве водопад, бушує у чорній прірві так, що відчутно двигтить весь бетон уцілілої частини греблі.

З приміщення гідростанції, з машинного залу бурхає полум’я — горить обмотка генераторів, горить усе, що сьогодні було ще в ділі.

А на правому березі раз у раз спалахують ракети і чути стрілянину. Там бій. Там ще б’ються ті, хто не встиг відступити на лівий або кому забули дати наказ про відступ.

Серед тих, хто залишився на правому, був Колосовський.

День бою — як життя, так багато вміщається в ньому, Вранці Колосовський був командиром відділення, потім став взводним, коли поранило взводного, а годиною пізніш, коли вбило командира роти, він очолив роту, вірніш, рештки її. У спадщину від ротного йому дістався оцей вітчизняний автомат, що скосив сьогодні немало фашистів.

Крім Васі-танкіста, Духновича та ще кількох бійців із старого складу роти, були тепер у нього вже й ополченці з міста, і бійці місцевого винищувального батальйону, були ще якісь люди з розбитих підрозділів, котрі, не маючи де дітись, приставали до нього. Місцеві хлопчаки, яким ще не відомий був страх, добровільно зголосились розвідувати ворога, приносили звідкись бійцям то гранати без запалів, то запали без гранат...

Це був жахливий, неймовірної напруги день. Зранку вони стримували на околиці селища ворожу піхоту, яка прибула на бронетранспортерах і, висипавши з них, з п’яним гелготом пішла в атаку. Позадиравши голови, вперши автомати в пузо, автоматники ішли просто на садки, ішли і строчили, як сліпі.

Богдан підпускав ворога для близького бою, підіймав кілька разів своїх у контратаку. Дивний це стан душі: ідеш у контратаку, і нічого не страшно, не боїшся вмерти, а тоді, опісля, не можеш цигарку скрутити — руки дрижать, аж самому гидко. Відтиснуті ворогом у глибінь селища, вони вели вогонь з Будинку культури, позасідавши на горищах, відстрілювались із кущів у скверах, із якихось веранд,— на одній з таких веранд Богдана мало не вбило,— німецька з довгою ручкою граната, впавши, уже крутилася в нього біля ніг, в останню мить встиг він ударом чобота одкинути її назад, за ріг будинку. Потім вони билися з танкетками, що прорвались у вулицю, і в цьому бою втратили Степуру. Буває, що боєць іде на подвиг з відчаю, з необхідності, Степура пішов на подвиг свідомо: з піднятою в руці важкою гранатою він кинувся з садка напереріз танкетці й ударом гранати зупинив її, хоча й самого під час вибуху пошматувало, порвало, навряд чи й виживе.

Бачили ворога в цей день зблизька, з малих відстаней стріляли по зеленаво-сірих мундирах, що повзли по городах, енергійно підкидаючи задами, чули гелгіт чужоземних команд із глибини садків, із-за сусідніх будинків, а подекуди билися і врукопаш.

Потім налітали зграями штурмовики. Дзвеніло у вухах від гуркоту їхніх моторів. Суцільний дим і курява стояли там, де вони кружляли та поливали землю вогнем, а коли їхні хрестаті тіні, майнувши по дворах, зникали, бувши, мабуть, певні, що винищили геть усе живе, то й після цього з кущів, із льохів з’являлися уцілілі бійці, і Колосовський знову збирав, збивав їх у загін, здатний продовжувати бій.

У короткі перепочинки, майже приперті до Дніпрогесу, вони все ждали, що їм з лівого передадуть наказ про відступ. Душу Богданові розтерзувало, коли він дивився туди, на лівий, на високі корпуси соцміста, на гарячі потойбічні скелі дніпрові, до яких звідси було раніше всього кільканадцять хвилин ходу, а зараз пролягла відстань страшна, може, й непереходима. Часом здавалось, що живим він звідціль не вийде, що буде їх притиснуто танками до тих скель, буде почавлено панцированими фашистськими лобами і тільки кров та ганчір’я горітимуть на дніпровських гранітах, як біля сірої стіни Пер-Лашез, де колись розстрілювали паризьких комунарів...

Наказу про відступ вони так і не діждались: чи забули про них, чи вважали, що їх уже нема, чи, може, посильного десь куля зустріла на півдорозі.

Вечірні смерки застали Богдана з його зведеним загоном в тих самих садках правого берега, звідки їх так і не було відкликано. Тут багато було таких летючих загонів, більших і менших, нашвидку зібраних різного люду, з відчайдушних одинаків, що самі тепер вирішували, як їм бути, як далі повестись.

Загін Колосовського ждав ночі з наміром пробиватися на той бік греблею. Горить Запоріжжя. Сьогодні його майже без продиху бомбили в районі заводів, щораз і над Дніпром, над Хортицею зав’язувавсь повітряний, швидкий, яструбиний бій. І зараз чути, як б’ють над заводами зенітки, товчуть вечірнє небо, мовби натовкують, набивають його чимось. З Хортиці лунко б’ють крупнокаліберні кулемети, після кожної черги в скелях дніпрових далеко розкочується луна.

Колосовський уже готував людей для прориву на греблю, коли всю округу стрясонув зненацька той могутній вибух. Вони не знали, тільки догадувались, що він міг означати. Висаджено греблю? Дніпрогес став прірвою? Їм не вірилось. Їм до крику не хотілось вірити, що шлях відступу до своїх тепер відтято остаточно. Проте й після цього вони не облишали наміру прорватись. Лежали в садках, і ворог їх уже не тривожив, тільки ракетами раз у раз з неприродною різкістю освітлював над ними листя дерев, плетиво металоконструкцій. Ракети падали близько з гадючим огидним сичанням.

Якими силами охороняється вхід на греблю? Треба було це розвідати, і Колосовський вирішив послати в бік греблі кількох добровольців. Поміж інших іти на завдання викликався й Духнович, який сьогодні взагалі дивував Богдана витримкою і вмінням орієнтуватися в складних ситуаціях. Богдан послав і його, призначивши відповідальним за групу Васю-танкіста.

Повернення розвідки ждали з нетерпінням. Принишкнувши по кущах, по ровах, вели стишені розмови, висловлювали різні припущення.

— Тільки ви їх і бачили, тих розвідників,— чув Колосовський неподалік себе за кущем чийсь хрипкий, мовби пропитий голос.— Якщо можна пробратись, так самі проберуться, а ви тут пропадай. Тільки чорта з два проберуться. Чого ото так гухнуло? То ж греблю висадили. Самі вони там тепер, на тім боці, а ви собі як хочете... Тільки й знають давати команди «вперед», «триматися до останнього», коли ж зовсім невикрутка і всім ясно, що треба зніматись,— ні в кого язик не повертається. Весь день ось тут нас дурманили: буде вам сигнал, відкличуть, не забудуть, а чим кінчилось?

— Є нібито наказ, що забороняє відступати,— почулось у відповідь.

— Тим, що накази пишуть, добре, вони далеко,— все бубонів той невдоволений голос.— А нас ось кинуто напризволяще, вже нам і батько Сталін нічим не поможе. Сидимо, а що висидимо?

— Так що ж, по-твоєму, здаватись?

— Не здаватись, а по домах...

— На піч? Під спідницю до жінки? Думаєш, там не знайдуть?

— А як знайдуть, то що? Вони культурні.

— Культурні? Чого ж тоді їхня культурність нашу землю розтерзує?

— Ти мене політграмотою не годуй. Нагодований нею до ригачки...

Богдан не міг далі спокійно слухати цього типа. Підповз до бійців, запитав:

— Хто це тут язика розпустив?

— Це ось він,— вказали бійці на пикатого в касці, що напівлежав поміж них, спершись на якийсь вузол.— Чого ж прищух? Озивайся.

Колосовський пробрався до нього ближче:

— Ти хто?

Впізнавши командира, мордань зробив рух, ніби хотів устати, проте не встав, лише присів навпочіпки.

— Рядовий Храпко.

— Отже, ти вважаєш, що краще «по домах»?

— А що? — в голосі його з’явилися нахабні ноти.— За якого біса тут пропадати? Що я бачив? У житті своєму крашанки не з’їв!

— Бідолаха, крашанки він не з’їв,— глузливо промовив молодий ополченець.— А, бач, який роз’їв портрет.

— Портрет справді, хоч цуценят бий...— засміявся другий боєць.

— Ну ти, легше з цуценятами,— огризнувся Храпко.

— Так от що, Храпко,— заговорив до нього Колосовський.— За ці твої розпатякування...

Але він не докінчив. Повернулися розвідники. Вася-танкіст, присівши і ще збуджено дихаючи, доповів, що біля греблі вартує броньовик. Біля нього всього кілька німців — джеркочуть, сміються.

— Якщо з ними розквитатись,— гребля наша!

Колосовський прийняв рішення без вагань.

— Приготуйсь! Ідемо на прорив! — скомандував він упівголоса. І команда, пошепки передаючись, пішла від бійця до бійця.— А ви, Храпко, будете біля мене. Граната є?

— Є.

— Підете першим.

— Чому я? Чому першим? — схопився той, тримаючи вже гранату в руці.— А ви?

— Я піду, але спершу ти,— Колосовський зі злістю штовхнув його вперед.— Іди і вмри. На наших очах умри, зраднику!

І той, зігнувшись, став продиратися крізь кущі, а за ним по п’ятах ступав з гранатою в руці Колосовський, ведучи загін скрадливою тигриною ходою.

Німці не сподівалися нападу. Вони саме про щось голосно розмовляли біля броньовика, коли загін Колосовського підкрався до них. Блиск! Удар! Кількох гранат виявилось досить, щоб коло броньовика зостались валятися трупи.

Чоботи бійців гулко затупотіли по греблі. Греблю захоплено! Гребля знову в їхніх руках! Богдан біг, і серце його заходилось буйним почуттям перемоги. Сила, де взявшись, несла його до того життя, що було на тім боці, де палало в загравах на півнеба Запоріжжя і кликало, кликало... З кожним кроком уперед міцніла надія, що ось-ось вони будуть там, на лівому, на березі порятунку... А назустріч наближався гуркіт водопаду. Той гуркіт тривожив і насторожував, проте вони й далі бігли вперед навально, без підганянь, бігли так, що здавалось, з ходу перескочать, хоч яка там попереду прірва буде!

З розгону Богдан мало не шубовснув униз у провалля, що зненацька виникло перед ним. А хтось таки й шугонув туди, у темний бушуючий вир — чи з відчаю, чи ненароком...

— Хто впав?

Мовчать.

— Храпко є?

Нема Храпка: чи сам упав, чи штурнули між бескеття тих рваних бетонів...

Задиханий Колосовський зупинився край бетонного урвища. Уціліла частина греблі вся двигтить, вібрує під ногами від натиску води, б’є бризками в гаряче обличчя, наче дощем січе знизу, з клекотливої чорної прірви. А там, у руйновищі, все бушує й гуркоче, здається, дикою силою от-от зрушить, розламає і решту споруди.

Ввірватись на греблю, побачити вир і назад? Це було ніби знущанням самої долі... Ну як це можна — вертатись?! І все ж нічого іншого їм не лишалось...

— За мною! — скомандував Колосовський.— Проб’ємось в іншому місці! В плавнях переправимось!

За мить загін їхній уже біг табуном по греблі назад, у пітьму правого берега. Німці ще не встигли й схаменутись, як вони промчали через трупи вартових біля греблі й, переслідувані лише спалахами ракет та безладним вогнем трасуючих, задихані, знеможені вкрай, зникали в нічних садках, у залізних хащах трансформаторного лісу.

З лівого ще чутимуть їх. Ще живий стоїть на березі генерал, командувач їхньої армії, що згодом битиметься й сам в оточенні і разом з усім своїм штабом геройською смертю поляже в запорізьких степах. Ще кілька тижнів триматиметься Запоріжжя. Ще на деякий час відіб’ють у ворога Хортицю і секретар ЦК скаже крилату у військах фразу: «Чим хвалитесь? Запорожці й не здавали її ніколи!» — і це прозвучить як докір, про який вони пам’ятатимуть всю війну. Кілька тижнів ще різатимуть на заводах домни, щоб по частинах їх вивозити звідси, десятки тисяч вагонів з заводським устаткуванням піде з міста на схід.

Але найбільшу рану Дніпрогесу вже не закрити. День і ніч клекотатиме рана, і заголосить затоплювана, тонуча в нежданих розлийводах уся понизова частина міста, до жахіття війни доєднається жахіття стихії; буйна повінь топитиме застрялі у плавнях війська, а вище, на обмілілому озері Леніна, коли спаде вода, вирине старий Кічкас, вилізуть один за одним з води чорні, запліснявілі, зеленим слизом покриті пороги, вилізуть і заревуть на всю Україну.

XLVI

Ще безмірно далеко той день, коли наші полки в навальному наступі форсуватимуть Дніпро і створять на правому березі перший плацдарм. Ще ворог сам створює плацдарми, нестримно рветься через Дніпро на Лівобережну Україну, щоб із захоплених плацдармів вдиратися далі й далі на схід, вламуючись танковими армадами в нові простори серед пожеж, серед спеки та куряви цього чорного літа.

Латвія, Литва, Естонія вже захоплені ворогом. Фашистські дивізії збились під стінами Ленінграда. До тяжких оборонних боїв готується Москва. Палає Смоленщина, в лісах Білорусії розгортається партизанська боротьба. Настане час — і страшними для ворога стануть Брянські, білоруські та українські ліси, зачорніють ворожим трупом сніги Підмосков’я, і обморожені, засопливлені колони фашистських вояк брестимуть, згорбившись, під нашим конвоєм, а поки що він, самовпевнений зайда, ще повен віри й почуття безкарності, і, навіть потрапивши в руки до нас, по числах розказує, коли й яке з наших міст буде взято, коли його армія вийде на Волгу та Урал і коли ми загинемо.

Курява війни вирує над Україною. Мільйони людей викинуто на шляхи — на тяжкі шляхи відступу, знеможеності й розпуки. Почорнілі від куряви і горя, бредуть шляхами біженці, а їхній відступ прикривають такі ж почорнілі, знеможені війська. Командири і комісари в перетлілих гімнастерках, невтомні трудівники війни — рядові, кадрові й некадрові, вони тепер беруть на себе найтяжчі удари. Відступаючи на схід, вони весь час обернуті обличчям і грудьми до заходу, до його танків, мінометів, до його моторизованих дивізій.

Дорого обійшлася ворогові битва на Дніпрі, битва за лівобережні плацдарми. Проте Гітлер і його генерали не хотіли помічати втрат. У середині вересня моторизовані війська ворога, перейшовши в наступ з Кременчуцького плацдарму на північ, прорвали нашу оборону на 200-кілометровому фронті й, з’єднавшись своїми танковими групами в районі Лохвиці, відрізали численні війська Південно-Західного фронту, що героїчно боронили Київ, а потім тримали оборону по Лівобережжю від Києва на схід. Багато ще днів і ночей точитимуться тут бої, охопивши величезні райони, пробиватимуться крізь вогонь групи оточенців, змучені, але не зломлені гинутимуть у нерівних боях. Серед полеглих будуть і командувач фронту генерал-полковник Кирпоніс, і штабні його офіцери, і письменник Гайдар. Ще лунатимуть тут постріли оточених, а танкова група фон Клейста, вивільнившись звідси, вже ринеться на південь, ріжучи тили наших армій, займе Оріхів, піде на Маріуполь, і загроза оточення реально нависне над південними нашими військами. Несподіваною буде поява ворожих танків у нашім тилу, в запорізьких степах. Ще не вивезений хліб золотими горами лежатиме на колгоспних токах, ще рухатимуться степами валки евакуйованих, а вже зав’яжеться й тут жорстока битва, така ж раптова й безкомпромісна, як і всі інші битви цього літа. Непримиренні, які тільки в оточеннях бувають, бої знов і знов виникатимуть тут, на останніх рубежах; розбившись на більші й менші групи, в фанатичній затятості пробиватимуться на схід оточенці. Потім настане той день, коли в осіннім присмерку, в терновому степовому байраці генерал — командувач армії — збере всіх ще живих — їздових, шоферів, штабних офіцерів і навіть поранених з польових госпіталів, усіх, хто ще здатен тримати зброю,— збере і скаже:

— Товариші, ми в оточенні. Долі нашій не позаздриш. Та поки зброя при нас, ми залишаємось бійцями Вітчизни.

Кинувши в балці легкову, відмовившись від літака, яким він міг ще вихопитись звідси, генерал поведе рештки своєї армії на прорив. Цілу ніч точитиметься нерівний бій з ворожими засадами, затятість вояцька не знатиме меж, аренами схваток стануть колгоспні подвір’я, огороди, садки, зацьковані червоноармійці відстрілюватимуться із-за сівалок та плугів, відстрілюватимуться із-за кожного деревця, а на ранок біля лісозахисної смуги за селом лежатимуть купи трупів німецьких, купи трупів наших, поміж рядовими лежатиме генерал, а біля нього — двоє бійців по боках.

Німці поховають його з почестями, навіть пам’ятничок поставлять йому в степу, віддаючи належне хоробрості радянського генерала (тоді вони ще дозволяли собі такі жести). А після війни це степове село буде названо його іменем і здійметься в центрі села високий обеліск з викарбуваним на ньому: «Генерал-лейтенант Смирнов Андрій Кирилович (1895–1941)».

Гинули армії і, може, декому це вже здавалось кінцем, однак то був тільки початок. Навіть і в ті гіркі дні, коли одні полягли в нерівних боях, другі, розбившись на групи, проривались з оточень, ішли степами на схід, були в цих безкраїх просторах ще неймовірно спокійні місця, куди не встиг докотитися гуркіт війни, були такі заповідники тиші, де блищали край степу світлі, мов сон, лимани і ще не полохане жодним пострілом птаство мирно паслося понад морем перед своїм осіннім відлетом...

XLVII

Ногайщина, степ і море, і двійко дівчат ідуть по безлюдному узбережжю.

— Так оце ти тут виросла, Ольго?

— Тут, Таню, тут. Ото он в море потяглась коса Білосарайська, маяком біліє,— той маяк мигав мені все дитинство...

— А як він тепер: погас чи ще мигає?

— Діждемось вечора — побачимо.

У розлогій западині, що тягнеться понад морем, то тут, то там дзеркально світяться спокійні лимани, а між плесами води земля — в розливі чогось синього, ніжного, бузкового.

— То що таке? — запитує Таня.

— Кермек цвіте. Цілу осінь синіє до самих холодів. Це такий наш безсмертник. А ото ж — орли!

Дівчата, зупинившись, задивились у небо, на птахів. Випало їм рідкісне видовище: бачити, як орли величаво, саме величаво — іншого слова не найти! — роблять кола у високості, у тій високості, звідки весь світ, мабуть, здається інакшим.

— Справжні орли?

— Так, справжні степові орли... все літо отак кружляють у небі над степом і морем.

Стояли, дивились на орлів у небі, а думали про людей на землі.

Потім тихо рушили далі.

— Під осінь скільки тут збирається перепілок,— розповідала подрузі Ольга,— шпаків, дичини всякої... Повне узбережжя птахів...

Вони йдуть, а чайки білі все летять за ними, кигичуть.

— Цих чайок у нас каганцями та героликами звуть...

— Як тихо тут. Тільки чайки й скрикують.

— І на морі нікого. Пригадую, як ще малою стою на березі, а далеко отам, аж на обрії, на тихому морі, в мареві, білі вітрила одне за одним пропливають. По морю марево голубе, а вони крізь марево — сліпучо-білі від сонця, фантастично красиві, мов каравели які-небудь. Питаю маму, що то. А вона: то пішли з коси по глину на Крутеньку. Так просто, буденно: по глину...

Війни поки що тут не було, на цьому тихому ніби крайсвітньому узбережжі, і ні ці чайки, ні орли не чули іншого пострілу, хіба що мисливського. Безлюддя, пустеча. Тільки фелюги рибальські, каюки, баркаси та байди просмолено чорніють по березі, лежать якісь осиротілі, покинуті, деякі навіть порозсихалися, видно, давно їх не торкалась рибальська рука.

На одній із таких фелюг дівчата сіли перепочити. Давно вони не зазнавали такої тиші, такого супокою, що ллється просто в душу.

— Віддарунок нам, Таню, за все пережите...

Як птахів кидає в повітрі під час бурі, так кидало їх останнім часом у вировищі подій. З окопних робіт вони знов повернулись до Харкова. Місто було геть розбушоване, непривітне, на вулицях металеві їжаки протитанкові, мішки з піском. Всюди багато продуктів, на майдані біля БЧА розпродують вершкове масло, червоноармійці — коли нема в що — беруть його просто в каски.

В університеті, куди дівчата найперше забігли, з-поміж інших знайомих, які саме одержували стипендію, зустріли й Мар’яну. Вона була якась віддалена, одсторонена від них своїм горем. Дізнались, що вона працює на заводі, але завод незабаром має виїхати.

— І ти з ними?

— Там видно буде,— відповіла скупо і якось багатозначно глянула на глухі, оббиті цератою двері спецвідділу, біля якого вони її зустріли.— Залишитись хочу.

— Як залишитись?

— А так... радисткою, диверсанткою, та ким завгодно піду, мені тепер нічого втрачати,— сказала вона з озлобою в голосі.

З дівчатами вона розпрощалася майже холодно.

В аудиторіях, в коридорах на вузлах з пожитками якісь незнайомі люди, виявилось, що все це евакуйовані сюди з Київського університету. Серед них тільки й розмов, що про бої під Києвом, де в лавах захисників міста було багато і їхніх студентів, що теж пішли добровольцями на фронт. Завтрашнє і київським, і харківським малюється однаковим — евакуація, дорога, Кзил-Орда, там десь у просторах Середньої Азії вони мають знайти притулок.

Дівчата були далекі від цих планів, вірніше, їхня Кзил-Орда малювалась їм не інакше, як із тими, кого вони будь що мусять розшукати. Адже промінчик надії проблиснув! Коли з коротеньких і зовсім не сумовитих листів, що ждали їх на факультеті (Тані — від Богдана, Ользі — від Степури), дівчата дізнались, що хлопців поранено й з ними можна побачитись, то після цього вже ніяка сила не могла втримати подруг у Харкові. Того ж дня вони виїхали в Маріуполь (звідти писав Богдан), домовившись, що по дорозі заїдуть до Степури в його донбаський госпіталь.

У госпіталі вони Степури однак не застали, тільки й довідались, що він теж у Маріуполі, в тому ж дивному виздоровбаті. Помчали туди. З університету везли хлопцям новину, що війна для них кінчилась, що студентів тепер відкликають і їх знову жде університет, навчання.

Уже бачили себе знову разом з хлопцями, разом з ними летіли ешелоном кудись в азіатські простори.

— Це ж здорово,— казала Ольга,— що така велика у нас країна, що є на світі Заволжя, Урал, степи Казахстану, куди не долетить ніяка куля, не дістане ніяка війна!..

У Маріуполі їх ждало гірке розчарування. Від Лимаря, якого дівчата зустріли серед штабних писарів, вони дізнались, що хлопців два дні тому знову відправлено на фронт.

Уперше за час війни Таня тоді розридалась. Досі, за весь час розлуки з Богданом, Таня ні разу не плакала, Ольга принаймні ніколи не бачила її сліз, а тут не втрималась, сама навіть не знає чому. Зате після того в її характері з’явилась якась зла упертість, затятість.

— Оце воно й зветься: не судилось,— глухо казала Ольга, дивлячись у землю.— Бути поруч... Бути ось тут... Та все ж давай сподіватися, Таню,— обняла вона подругу.

Тільки трохи їх і втішило те, що хлопці відправлялись, як сказав Лимар, у доброму настрої та що вже після їхнього відбуття прийшла на штаб Богданові звістка про орден, яким його нагороджувалось за якісь подвиги ще за Дніпром.

— Орден Червоного Прапора,— розповідав Лимар.— Такі нагороди рідко дають, а йому дали. Пишайся,— казав він Тані і ще хвалився, що його кудись там переводять, відкликають, однак Таня його вже не чула. Вона вже не чула нічого на світі, крім голосу власного серця, що рвалось услід Богданові, шукало його по всіх фронтах.

Куди ж було тепер? Назад, в університет?

Таня сказала:

— Нізащо.

Учитись далі самій, поки він воює, опинитись на різних курсах з ним? У цьому було щось абсолютно неприйнятне для неї. Ні, вона чекатиме, чекатиме скільки б не довелося! Разом довчатимуться колись.

Звідси не хотілося їхати. Ці місця стали дорогими для них обох, дорогими вже тому, що тут ходили їхні хлопці, тут заліковували свої рани, звідси писали на факультет листи... Це була їхня остання адреса, місце побачення, яке не відбулось, і коли дівчата залишаться тут, то вони будуть мовби найближче до них, до своїх. Була в цьому для дівчат певна символіка, знак вірності, чи що.

Щоб якось узаконитись, дівчата пішли в міськком комсомолу, попросились на роботу, на будь-яку, бо не було зараз на світі роботи, за яку б вони не взялись. На кілька днів їх послали на будівництво степового аеродрому. Потім вони влаштувались працювати в госпіталі, стали донорами, збирали в підсобному господарстві за містом городину для поранених. З ранку й до вечора визбирували помідори на плантаціях, а повз них шляхом весь час ішли на Таганрог валки евакуйованих, і вони бачили дітей, постарілих від плачу, і жінок, що родили на підводах, а дівчата тільки й могли допомогти цим людям тим, що носили їм помідори на дорогу.

Потім і городину було зібрано, і госпіталь їхній виїхав, і з’явився у зведеннях новий, Мелітопольський напрям.

Тані нічого не залишалося, як прийняти запрошення Ольги і податися з нею до її батьків.

І ось вони сидять тепер на цій чорній розсохлій фелюзі. Таня, добувши з чемоданчика студентське Богданове фото, стала — в який уже раз! — знову видивлятися на нього. Він, її суджений. Найкращий з усіх. І цей повносилий високолобий юнак, він може бути вбитий? Невже зітліє в землі ця сліпуча юнацька усмішка? Невже тліном стануть руки, що палко її обнімали, і високий оцей лоб, де зібралось стільки знань від ассіро-вавілонян і до наших днів?

— Що буде, коли його не стане, Ольго? Не уявляю себе без нього, просто не уявляю. Я відчувала щастя просто бути з ним, навіть коли ми були у сварці й сиділи нарізно в різних кутках аудиторії. Життя, в якому б його не було, для мене втратило б будь-яку доцільність.

— Жени геть такі думки,— порадила Ольга.— Чому він мусить бути вбитим? Уявляй його краще героєм, змужнілим у боях командиром, з орденом Червоного Прапора на грудях... Ти ж чула, його вже нагороди шукають.

— Я в думках благатиму, щоб куля минала його... Це вже я стаю марновіркою?

— Здається, я теж.

Підвівшись, дівчата рушають далі.

Знов кермек синіє, і солонець стелиться темно-зелений, безлистий, мабуть, чимось близький скупій тундровій рослинності або тій, що, можливо, росте десь на Марсі.

Велике село розкинулось по узбережжю за кілька кілометрів попереду, гуртик тополь височить майже над самим морем.

— Ото, де тополі, там ми живемо.

А Тані згадалась пізня осінь у Харкові, холодний вітряний вечір листопада, і вітер жене листя тополь по алеї шевченківського парку, де вони йдуть із Богданом з останнього сеансу кіно. Листя ще зелене, але вже мерзле і дзвенить по нічному асфальту, немов залізне. Чи дзвенітиме тополине те листя ще коли-небудь їй із Богданом, чи все те — навік промайнуло і йому вороття нема?

ХLVIII

Дома у Ольжиних батьків повна хата тривоги. Метушня, розгардіяш, збирання в дорогу. Мати — ставна смаглява гречанка, що була ніби старшою сестрою Ользі,— саме ув’язувала вузли, коли дівчата зайшли до хати. В першу мить вона аж розгубилась, потім із сльозами кинулась обіймати дочку.

— Я вже не знала, що й думати! Не пишеш, ніякої звістки від тебе... А це ж хто? — підступила вона до Тані.

— Подруга моя,— сказала Ольга.— Найближча подруга.

— От і добре. Удвох не так сумно вам буде.

Вона одразу посадила дівчат обідати, наче знала, які вони голодні. Сама ж, взявшись знову збирати речі, розповідала, що тут коїться, яка страшна знялась сьогодні зранку веремія.

До останніх днів село працювало спокійно, розмови про евакуацію вважалися ледве що не виявом малодушності, адже на заході були ще Дніпро, Каховка з оборонними спорудами, Мелітополь, тисячі людей — і місцевих, і десь аж із Середньої Азії,— цілими трударміями правили їх туди на риття протитанкових ровів; ворог десь там мусив найти собі могилу. І всупереч усьому раптом з району телефонада: виганяти трактори, негайно гнати за Кальміус худобу, евакуювати сім’ї активу.

Одним ударом було й тут зруйновано життя.

— А Федорка ж Михайлова, уявіть собі, поїхала на фронт,— розповідала мати про сусідку.— Чутка була пройшла, що Михайла вбито, а він оце днями об’явився, із Захарівки дзвонить на сільраду: викличте мені сім’ю до телефону. Виконавець не вірить, каже, тебе ж нема, а він кричить, лається: це я! Побігли в сільраду мати й жінка, плачуть біля трубки, а трубку взяти бояться. Потім Федорка таки взяла, перебалакала з ним, того ж дня випросила бідку в бригадира й гайнула до Михайла в Захарівку,— він там при своїй частині...

Вбіг до хати низькорослий, жвавий, до чорноти засмалений спекою носатий грек, що виявився Ольжиним батьком. Привітався з дочкою, потім мимохідь, окинувши бистрим поглядом Таню, обійняв і її, як свою, і сказав майже весело:

— Ви ж, студентки, тримайтеся тепер наших. За Кальміусом зустрінемось...

Механік МТС, комуніст ще з двадцятих років, він дістав щойно оце завдання супроводити трактори. Трактори вирушають зараз, а сім’ї підводами мають покинути село завтра, рано-вранці.

— Ось тільки без цього, без цього,— обережно одривав він від себе дружину, що зайшлася в риданні.— Ще ми з тобою поспіваємо, стара! Родинною капелою, чуєш? — Батькові й тут, у хвилину прощання, згадалось, яка в них сім’я співуча, скільки в цих стінах пісень переспівано.

Вузол з харчами був для господаря вже наготований, і, підхопивши його, він вискочив з хати. За хвилину жіноцтво вже бачило знайому постать на одному з тракторів, що з гуркотом проходили вулицею.

А незабаром після цього — крик, галас по всій вулиці: Федорка вернулася з фронту, з оточення бідаркою вискочила!

На подвір’ї в неї, куди побігли й дівчата, люду вже зібралося повно з усього кутка, а Федорка — бліда чорнява молодиця ще дівочої стрункості — стояла з батіжком біля запряженої бідки й схвильовано, гордовито розповідала про свого Михайла:

— Вибрехали ж ото про нього, що він убитий, а він — та глянули б ви, людоньки, на нього! Був так собі, а теперечки лейтенант і командує взводом артилерії! Зовсім зблизька я бачила його гармати і повний бойовий припас біля них у зар’ящиках. «Дивись,— каже,— Федорко, в якій каші були, а нічого ж не покидали! І наша гармата, дарма що мала, а танки їхні бере!» Десь вони ще за Чернігівкою потрапили в таке окруженіє, що вже ніби смерть усім, і один лейтенант з переляку давай переодягатись у рядове, підбіг, став просити мого: «Виручай,— каже,— дай мені свою гімнастерку!» Михайло віддав йому, а самому ж не бути без сорочки, одяг його лейтенантську. Потім, коли тривога вляглася, потрапив мій на очі генералові, той зупиняє: «Товаришу лейтенант!» А Михайло йому: «Я не лейтенант, я рядовий, це тільки форма на мені лейтенантська». І розповів, як було. Генерал вислухав і каже: «Ну й будь тепер лейтенантом. Таке тобі званіє за те, що не розгубивсь!»—гордо переповідала все це Федорка.

Сусідок, одначе, цікавило інше:

— Чи мого там часом не бачила?

— А мого? А мого? — сипалось звідусіль.

— Ваших не бачила, тільки Грицька Харченка з Бахтарми зустріла, він при Михайловій батареї движеться. Я їм ще й вечерю варила з тією хазяйкою, що вони в неї у садку стоять. Наварила їм кулішу, переночувала, а на ранок там як знялась веремія, Михайло подав мені руку та й каже: «Ну, Федорко, відкомандировуйсь, голубко, додому, бо нам воювати. Тільки далі від центрових — темними дорогами пробивайсь. А дома передай людям, що відступ — це ще не смерть, паніці не піддаємось, маємо гармати, маємо снаряди, чого нам їх боятись». Він же в мене, знаєте, який бойовий, та ще й комуніст, він і в Берліні побуває — ось побачите!

Натовп ще не розійшовся, як із степу залетів у село військовий грузовик з двома червоноармійцями. Зупинились біля двору, стали питати, де лікарня.

— Перев’язочного матеріалу шукаємо. Щойно під Мангушем був бій, там наші поранені лежать, треба підібрати. Може, й з вас хто поїде?

— А чого ж! Я перша поїду,— з ходу зголосилася Федорка.— Я вже там була. В мене чоловік лейтенант!

— І ми теж поїдемо,— сказала Таня.

— Ми студентки,— пояснила червоноармійцям Ольга,— проходили курси ГСО...

— Сідайте!

Набравши в опустілій лікарні медикаментів та бинтів, помчали в степ.

По дорозі дізнались від червоноармійців, що танкові частини ворога, прорвавшись десь від Бердянська, ринули трактовим шляхом на Маріуполь, рухаються вперед, не заходячи в узбічні села. Все узбережжя тепер з десятками колгоспів, рибзаводом, сільрадами та Білосарайським маяком на косі опинилось відрізаним, ворог відтяв його, як скибку, і кинув, не звертаючи більше сюди уваги, знаючи, що все це від нього нікуди не втече.

Посмутнілі, якісь жалібно беззахисні, дівчата принишкли в кузові. Що ж тепер? Ще вранці йшли понад морем і впивалися тишею та спокоєм, не відчували близької небезпеки, а тепер ось ці розкидані по Приазов’ю греко-українські села, що стали для них останнім притулком, уже й самі опинилися під загрозою оточення.

— Не сумуйте, дівчата,— озвалась Федорка, помітивши їхній настрій.— Я ж ось була в окруженії та й жива, хоча там таке коїлось — не приведи й помилуй... Справді орда, дарма що на мотоциклах... Та брешуть, усіх не оточать. Військо, воно, як вода — крізь пальці протече.

— Протече,— сердито заговорив насурмлений червоноармієць, що весь час зірко роззирався по степу.— А під Чернігівкою до чого дійшло... Бачили ви, як танкісти наші самі себе спалювали в танках, коли кінчились снаряди?..

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up