Людина і зброя (сторінка 12)

— Ти мені не розказуй, у мене в самої чоловік там,— твердила Федорка своє.— Михайло мій не панікує. В нього й снаряди ще є, і голова на плечах... Такий, як мій, з пекла вискочить. На морі шкіпером був, а тепер лейтенант артилерії, і мені казав: тримайсь, віднині ти — командирська жона...

Підводи якісь мчали галопом по степу, їх обганяють грузовики з зенітними кулеметами, націленими в небо, попід лісосмугами бродять покинуті коні, поранені, безпритульні. Грузовик, де їхала Федорка з дівчатами, зупинився біля високої нескошеної суданки. Поранені червоноармійці, повиповзавши з суданки, зустріли їх з неприхованою радістю:

— Ми вже й не сподівались, що ви приїдете.

Бійці все були молоді-молоді, і Таня відчула, що мимохіть шукає серед них знайоме, найрідніше обличчя. Його не було, але був серед них один чимось схожий на Богдана — зарослий густо, смаглюватий лейтенант, видно, кавказець. Вона кинулась його перев’язувати. Він сам підняв на собі закривавлену, забиту пилюкою гімнастерку, показав рану, вирвану на спині.

— Видно, легеню пробило.

— У Горького теж була пробита легеня,— перев’язуючи, втішала Таня його,— а скільки прожив. Ви теж будете жити.

Поранений глянув на неї з вдячністю за ці слова.

Повен кузов набрали поранених і тільки мали їхати, як один з поранених раптом приголомшив:

— Стривайте. Там ще бригадний комісар... Він теж поранений.

— Де він? — кинулась Федорка.

— Отам під посадкою.

Завернули на край суданки, де вона підходила до колючої густої лісосмуги. Кільканадцятеро бійців займали тут оборону. Лежали кожен обличчям до заходу.

Бригадний комісар теж був між ними, лежав за станковим кулеметом. Заросле щетиною, закіптюжене обличчя в якихось саднах, очі ввалились, і тільки десь там, у глибині їх, ще видно живий упертий блиск... Голова перев’язана запилюженим бинтом, командирський кашкет валяється осторонь.

— Ми за вами,— гукнула йому Федорка.— Сідайте мерщій.

Він не поворухнувся. Як лежав за кулеметом, так і зостався лежати.

— Сідайте, кажу! — розпорядливо повторила «командирська жона».

— Їдьте,— почули вони у відповідь його сухий владний голос.— Ми прикриватимем.

— Ви ж поранені!

— Це вас не стосується.

Видно було, що комісара їм не умовити. Так вони й поїхали, віддаляючись звідси з почуттям якоїсь провини, востаннє, може, збивши тут колесами куряву.

Піднятою кушпелою застилало дорогу, сірою сухою хмарою поволі окутувало колючу степову лісосмугу, що ставала дедалі меншою.

Їдучи, дівчата мимоволі звертали погляди в той бік, де під лісосмугою лишився з жменькою бійців той дивний прикривач-комісар, і гірко було усвідомлювати, що він ніби сам прирік себе на найстрашніше, може, навіть на розтерзання, залишаючись оце зараз там серед величезного степу, серед безлюддя, затишшя, куряви...

Вже були вони біля села, коли почули від посадки кулеметний клекіт. Наче в пустині десь проклекотіло.

— Оце комуніст,— сказала Федорка.— Поранений, а відмовився. Я чомусь так і думала, що він не поїде.

— Чому — думали? — запитала Ольга.

— Бо я вже бачила таких. Казав мені мій: «Ти не знаєш, Федорко, що таке солдатський сором, який він гіркий. У вічі не можемо глянути людям за цей наш відступ».

Над селом густо клубочився чорний дим. Горіла щойно підпалена емтеесівська нафтобаза, вулицями мчали підводи кудись униз, до моря.

— На косу давайте, на косу! — гукнув їм голова сільради, коли вони зупинилися біля лікарні.— Район уже не відповідає,— на підтвердження своїх слів він показав їм затиснуту в руці телефонну трубку з обірваним проводом.

Хоч як спішили, а таки заскочили до тітки Федори додому, щоб вона захопила дещо з речей, зупинились і коло Ольжиного двору, але в хаті та в дворі вже нікого — тільки цуценя під хлівцем покинуте скавулить.

На центровій вулиці догнали гурт жінок і серед них Ольжину матір, що, задихана, ледь встигала за навантаженою вузлами та клунками підводою.

— Там, на косі, нас ждіть! — гукнула вона дівчатам.

Їхній грузовик помчав теж униз до моря. Здається, все, що було живого, з усього узбережжя кинулось тепер на косу, що виднілася вдалині деревами, маяком. Бігли до моря з вузлами, мчали кіньми, бідками, тачанками. Звідкись тягли туди трактором навіть комбайна.

Коли дівчата з пораненими в’їхали на косу, їх вразило жахливе видовище: понад самим морем, збившись, стояли трактори, а озброєні ломами трактористи — і Ольжин батько-механік серед них — ходили поміж тракторів і грякали тими ломами по моторах... Розбивали мотори. На Маріуполь колоні вже не вдалося прорватись, з півдороги довелося завернути тракторами сюди, і тепер, щоб не дістатися ворогові, всі ці новенькі «ХТЗ» мали тут бути знищені, на рідному узбережжі, з волі самих господарів обривалась їхня трудова борозна...

А далі, з глибини коси, де чорніли понад берегом судна риболовецького флоту, чувся лемент, там юрмились розбентежені люди — голови узбережних сільрад на ходу заповнюють евакуаційні листки, мовчки б’ють по них до коліна печатками.

На фелюги, на баркаси вантажили борошно, різні продукти, і чути було чийсь розкотистий голос:

— Де паруси? Шукайте паруси!

XLIX

Виявилось, що паруси на складі, а склад замкнутий, двері взято на прогонич і ключів нема.

— То чого ж ви дивитесь? — одразу втрутилася в діло тітка Федора.— Цілувати будете той замок? А вікно? ^схопивши весло, що попалось під руку, з розмаху шарахнула ним у раму вікна. Вікно й двері незабаром виламали, взялися тягти зі складу брезенти. Таня з Ольгою теж волочили до берега важкі ці брезенти, що мали незабаром наповнитись вітром і стати тугими вітрилами на їхніх суденцях.

Декотрі судна, на яких були справні мотори, уже відпливали, інші готувались до відплиття, а вони на своєму ще довго вовтузились, ставили парус, і командувала тут тітка Федора, бо вона все вміла. Захлюпана водою, з розтріпаним волоссям, натягала парус, хвальковито розповідала своїм молодим помічницям:

— Бо і сама я, дівчата, рибачка, і родилась на морі. Вийшли батько з матір’ю на лов, далеко відійшли, а тут і я озвалась,— там, серед моря, й пуп мені зав’язали...

Робота наближалася до кінця, коли невідь-звідки налетів фашистський літак, став кидати бомби на косу, одна з бомб зі свистом летіла просто на їхню фелюгу, і Таня, забившись під паруси, бачила краєм ока, як скривлений жахом учитель-інвалід в нестямі рвав на грудях сорочку. Він ніби задихався. Як і Тані, йому, видно, теж здалося, що це на нього з свистом летить уже смерть, однак доля розпорядилась інакше,— бомба, впавши неподалік фелюг у море, тільки здійняла воду важким фонтаном і нікого не зачепила. На косі здичавлено іржали коні, кричала не своїм голосом якась жінка, поранена чи, може, з переляку, а тітка Федора, ще більше збліднувши, гукала до своїх тоном наказу:

— Сітки давайте! Сітки розпинайте!

Дівчата, підхопившись, почали тягти з берега на фелюгу порвані рибальські неводи, плутаючись, розвішували їх так, щоб було видно літакам, що вони мирні, може ж, таки заговорить у тих бандитів щось людське...

Після нальоту дівчата повантажили на визначену для них фелюгу поранених із свого грузовика, сіла з ними ще Ольжина мати, метушливий кооператор з портфелем і той учитель-інвалід. Останньою, просто з тачанки, до них перехопилася розполохана жінка з двома дітьми — сім’я якогось працівника з району. Чоловік тільки допоміг їй зійти на фелюгу, з рук у руки передав дітей, а сам після цього з болісною гримасою знову скочив на тачанку і щодуху помчав у степ,— може, він залишався тут партизанити?

Фелюга їхня вже готова була відчалити, коли з берега, брьохаючись по воді, до них розігнався ще один, найостанніший — мордатий пожежник з місцевої пожежної команди. Федорка люто зчепилася з ним. Він ліз у фелюгу, а вона його не пускала. Щось він їй белькотів, пояснював, а вона, ще більше лютіючи, галасувала на всю Білосарайку:

— Не пущу! Який ти в чорта комуніст? За пияцтво скільки доган маєш? Он у мене комуніст — так у боях прокипів! Поранений комісар з кулеметом у посадці прикриває степ — так то комуніст! А ти вже й сьогодні очі залив, чаполоч п’яна,— чаполочі на борт не берем!

Вона таки зіпхнула його в воду, і він, побачивши, що нічого з нею не вдіє, кинувся до інших фелюг.

Надвечір вийшли в море. Обов’язки капітана на їхньому судні взяла на себе Федорка, вона знала, куди вести:

— На Кубань підемо. На Должанську косу.

Таня, вмостившись з Ольгою на кормі поміж подертими рибальськими неводами, очей не могла одірвати від берега, який все віддалявся. Рідна земле, покидаєм тебе ж невідомо на скільки!

Узбережжя було краси фантастичної.

Усі обрії над землею і морем повиті молочним матовим світлом, стінами світла стоять, а в ньому розлите золото, і на стінах тих золотих тримається небо високе, прощальне. Ось і цей уже край вони залишають, цю крихітну українську Елладу з її співучим діалектом, з тишею берегів...

Ближче й далі по морю видніють судна, більші й менші, парусно-моторні й просто на самих лише вітрилах та вітрильцях фелюги, байди і ледве примітні при воді каюки, баркаси — всі вони, на поклик Вітчизни, виходять у відкрите море, щоб добуватись на темних рибальських своїх вітрилах інших, ще не зайнятих ворогом берегів.

Довго ще їм видно білосарайський маяк на косі. Коли звечоріло, він не заблимав до них своїм вогником, як блимав тут у морі до рибалок протягом багатьох літ. Замість маяка червоно, тривожно світить їм цієї ночі палаючий Маріуполь — горить порт, горить «Азовсталь».

Ніч застала їх у відкритому морі далеко від берегів. Розплилися далеко один від одного парусники, розгубились у темряві. Кругом вода і вода.

Таня, промерзнувши на вітрі, перебралася з Ольгою вниз, умостилася між пораненими під захистом цупкого важкого брезенту, яким вони вкриті. Холодно. Дрож проймає тіло, а душу не покидає тривога. Стогнуть поранені. Один ще з берега був у маячінні, все скрикував, кликав якогось Мартинова, а потім раптом змовк, притих, і котрийсь із його сусідів сказав з-під брезенту:

— Відмучився.

Федорка з допомогою Ольжиної матері поклала його на якусь дошку. Зітхнули обидві. Потім підважили і за морським звичаєм спустили за борт.

— А документи в нього взяли? — запитав кооператор.

— Все як треба,— буркнула у відповідь Федорка.

Незабаром, певне, бажаючи розвіяти гнітюче враження, вона голосно почала розповідати комусь у темноті про свого чоловіка-лейтенанта та про його непереможну артилерію, а згодом перейшла на свого дивовижного свекра:

— Дев’яносто дев’ять літ прожив і хвороб ніяких не знав, тільки гунадзи по руках від труда, вузли жил. А в той день, як сповнилось йому дев’яносто дев’ять, підкликає мене й каже: «Сповісти, Федорко, на море й на сушу, хай сини поспішають до мене мерщій. Тільки сповісти, що я вже помер».— «Так ви ж іще живі!»— «Не твоє діло. Скажи — помер». Так і сповістила, бо такий, що не можна було йому перечити. Прибувають сини надвечір, а батько... сіно смиче в дворі. Вони накинулись на мене, чого, мовляв, даремно їх від роботи відірвала, а батько до них: «Ні, недаремно. Це я їй так звелів». Сіли обідати, а батько тим часом на лаві приліг. «А де ж Федорка?» — питає. «Я ось, тату. Це ж я». Він уже не впізнав мене. «Дай води холодної». Я подала, тільки хатньої. «Ні, дай колодяжної». Принесла колодяжної, дала, випив, а ми собі далі обідаємо. Раптом Один із синів піднявся й каже: «А тато вже померли». І ми поклали ложки і встали всі. Так люди вмирали раніш. Вижив своє — і як заснув. Не те що зараз, коли ось така передчасна смерть ще й цвітущу людину розтерзує. Якого, бач, молодого забрала. Не в дев’яносто дев’ять, а мабуть, у дев’ятнадцять.

Біля Тані під брезентом лежить поранений, той, що схожий на Богдана. Втратив крові багато і тепер дрижить, замерзає. Коли інші притихли, почали дрімати, вона раптом відчула боязку його руку на собі, біля самих грудей, де тільки Богдановій руці колись дозволялось бути. Від доторку цього їй стало і боляче, й гарно. Не відсуваючись, вона деякий час гріла пораненого своїм тілом, безсоромно гріла.

Але руку його потім обережно прийняла.

— Чому? —ледве чутно спитав.

— Не можна,— тихо відповіла йому.

— Чому не можна?

— Так, не можна!

— Ти мене перев’язувала вдень. Ти так на мене дивилась. На мене ще ніхто в житті так не дививсь... Скажи... ти... коли-небудь... могла б мене покохати?

— Ні.

— Чому?

— Я кохаю іншого. Кохаю — назавжди.

Він більше не чіпав її.

Усе далі холодна роз’ятрена заграва над Маріуполем, а над морем гудуть літаки. Фелюги ідуть без вогнів. Мов темні тіні — над темною піратською поверхнею вод.

Багато хто вже спав, лише тітка Федора чатувала біля паруса,— звідти чути було її голос; розповідала комусь, як вони доберуться на Кубань, на Должанку, де в рибцеху працює брат її чоловіка. Кубань — то вже порятунок...

При слові «Кубань» Тані згадалось, що це ж Богданова мати десь там. Таня ні разу не бачила її, але від Богдана вона знає про Таню, як і Таня про неї, про її вдачу, про її ніжність до сина. Вона там у якомусь радгоспі вчителює. Як би пригодилась зараз її адреса! Розшукала б, з’явилась би до неї: «Я Таня, я Богданова наречена...» Спробує розшукати, а коли знайде — разом працюватимуть, разом ждатимуть його.

З другого боку від Тані, зіщулившись, лежить Ольга. Таня думає, що вона вже спить, а вона не спить.

— З морів колись життя починалось,— говорить вона пошепки.— І ось тепер море нас, Таню, рятує... Уже в мені й страх пройшов, бо ж тривога це не страх, вірно?.. Зараз я чомусь певна, що неодмінно зустріну Андрія, розкажу йому при зустрічі про цю нашу ніч у відкритому морі... Коли ми — ніби античні. Коли єдиний маяк, по якому ще можем орієнтуватись,— палаюча хмара над Маріуполем.

— А мені чомусь оце згадався той комісар, що під лісосмугою зоставсь... Зостався нас усіх прикривати... Чи врятується він? Скільки їх розсипано по степах...

По тону її Ольга відчула, що вона думає знов про Богдана.

— Ми ж домовлялися вірити, Таню... Ніч не назавше... Ще скличе нас університет...

— І маячок твій ще засвітиться на Білосарайці...

Віддавшись мріям, вони разом полинули думками в майбутнє, коли станеться перелом на фронтах, і все буде інакше, і, рано чи пізно, хлопці їхні живими повернуться до них із війни...

Була вже пізня ніч, коли вони почули з темряви моря чийсь голос, волаючий, зірваний, захриплий від крику:

— Ей, люди, люди! На поміч! Рятуйте!

Виявилось, що вони проходять повз маленький острівець, яких тут немало в Азовському морі. Голий піщаний зализень серед морського простору, драні рибальські курені й одним-однісінька постать мечеться в темряві біля води, надриваючись від крику. Підпливли ближче, підібрали цього Робінзона. Він був мокрий увесь, біг до них по воді, аж падав, а коли, захеканого, втягли його через борт, дихнуло від нього горілчаним перегаром. Тітка Федора впізнала його: заготовлювач із Мелекіна. Відплив він ще першою моторкою, звечора тут у них був привал, добре випили, він заснув, і його забули. Навіть тепер, опинившись у них на судні, він ще не вірив своєму порятунку, протверезілий, трясся від переляку.

— Треба б тебе назад кинути в море,— сказала Федорка,— та хай уже, дітей твоїх пожаліємо... Може ж, ти таки до Кубані прохмелишся?

Врятований, отямившись, почав розповідати, як він бігав тут та кричав до всіх парусників, що проходили в темряві, а вони не чули, минали, може, навіть зумисне не хотіли чути,— думав, що так і зостанеться один серед моря біля драних отих куренів та крилатих голодних мартинів, яких там повно на острові.

Перед світом, коли на обрії вже з’явилася ледь помітна смуга кубанського берега, вітер подужчав, їх стало кидати серед хвиль, загойдувало. Таня, зморена за день, зігрівшись під брезентом, задрімала. У дрімотному забутті зовсім виразно побачила перед собою Богдана, відчула його теплу руку на собі. Їй стало так солодко, приємно, що вона прокинулась. Але це було чиєсь, не його тепло, і воно одразу перестало її гріти. Відсунулась, скоцюрбилась самотньо, і їй так захотілось раптом побачити хоч на одну-єдину мить того, для кого береже себе, свою ніжність, дівочі нерозтрачені почуття. Вже не могла після цього заснути, все думала про нього. Чи ти є? Чи живий? Чи, може, лежиш десь у степу серед таких молодих-молодих, як оті, що їх підібрали біля суданки? Хмарою суне ворог, день за днем відступають степами на схід почорнілі від горя війська, і гусениці ворожих танків підминають під себе людські життя разом з їхніми мріями, пориваннями, разом з їхньою спраглою, розтерзаною любов’ю. Кудись під холодними зорями жене вітер цей її туго напнутий парус, і той, кого вона жде, все віддаляється в мороці ночі, чи, може, його й зовсім уже нема, а їй усе чується через відстані голос його, все зблискують крізь куряву війни його далекі усмішки.

Листи з ночей оточенських

L

Ми не загинули. Ми живі. Попереду нам, як скіфам, степи стеляться порожні. Лише літаки в небі нагадують: XX вік!

Небо величезне, степове. Ночі сухі, зоряні, запашисті. Людським потом, пилюкою, полинами пахнуть ці ночі, з вечора й до світання сухими травами, євшан-зіллям шелестять...

Це ми йдемо, оточенці!

Люди поза законом, люди обірваних зв’язків, ті, кого звідусіль підстерігає смерть.

Цілу ніч ідемо не присідаючи. Птахи пурхають у нас із-під ніг, і нам самим хочеться бути птахами. Хочеться підняти в повітря свої тіла, свої рани, свої ще не розтрощені кулями мізки, злетіти понад заграви пожарищ, понад ворожі заслони і вирватись із цієї злощасної пустелі, що зветься оточенням, з цього величезного вакууму, який ми неспроможні заповнити.

Нас мало. Нас жменька. Ми тільки одна із тих численних груп, що пробиваються зараз степами на схід після того, як нас розбито, після того, як і штаб нашої армії на чолі з генералом Смирновим поліг у бою під Чернігівкою. Ми вели бої до повного виснаження сил — і не ми винуваті, що так сталось.

І тепер цей виснажливий похід.

Ідучи в степах, всюди натрапляємо на сліди Дніпрогесу, натрапляємо, мов на рештки загиблих цивілізацій. Щогли. Порожнеча навкіл, і в ній — стрункі дніпрогесівські щогли. Наче дівчата з коромислами на плечах, пішли й пішли степами на схід, через балки, через горби і пагорби,— ледве помітні зникають у далечі степовій... Обірвані їхні дроти біля нас важко звисають додолу, губляться в полинах. Іноді ми зупиняємося біля такої щогли, і вона високо здіймається над нами, як монумент іншому життю, як нагадування про життя електричне, трудове, коли бджолиний гул електромоторів ціле літо чути було на колгоспних токах і лампочки Ілліча світилися в хатах степовиків. Тепер одірвані від Дніпрогесу, одрубані від сходу, щогли самотньо бовваніють у степах, безрадісно опустивши додолу обшматовані дроти. Струми, силою рівні блискавицям, проносились над степом по цих дротах, а зараз нема в них ні іскри, і дроти звисають над полинами безсило, мов жили, з яких випущено кров. Скільки отак марно стояти цим щоглам? Скільки бриніти в неволі на вітрах степових? Покриєтесь іржею, і полини, мабуть, виростуть вищі за вас, поки ми повернемося сюди.

Щодень нам тяжчає. Нас мучить спрага. Виснажує голод. А головне, що ніхто з нас не знає, чим скінчиться цей наш оточенський похід. Чи проб’ємось до своїх, чи в сутичці з ворогом десь погинемо, чи ще гірше — концтабір, полон. Полон — це лякає найбільше, це гірше, ніж смерть. Таких, як ми, зараз виловлюють по степах, набивають ними кошари степові, кривавими колонами женуть на захід, за Дніпро, звідти вороття нема.

Заградотрядник каже мені:

— Коли що — стріляйся. Інакше спитають: чому? Чому зостався живим?

А я не хочу стрілятись. До останнього подиху хочу боротися — хіба я не маю права на це? Звиватись. Прикидатись. Причаїтись, де треба. Причаїтись, ніби вмерти. Щоб раптом ожити, випустити пазурі й загнати їх у ворога.

Ти скажеш: це на тебе не схоже, Богдане, коли ти цього навчився, адже раніш ти був добрим, я тебе знала ніжним, відкритим, незлобливим...

Так, були ми добрі. Книга, наука була нашим прапором. Цей ось вирощував хліб. Той учився. Той будував кораблі в Миколаєві, а Заградотрядник полював звіра в далекій похмурій тайзі. Багаті були ми кожен своєю працею, творчістю, мріями, думками. Тепер ми маємо тільки зброю — знаряддя смерті в руках та душі, налиті пекучою зненавистю. Для людини це так мало! Он у нього, в Заградотрядника, я знаю, бритва в протигазній сумці. Він хотів нею зарізатись, коли стало відомо, що нас оточили, а тепер готовий без вагань черкнути нею горло першому-ліпшому ворожому вартовому, що стрінеться нам на путі.

Вчора один від нас відстав. Навмисне відстав, приховався. Коли ми спали, він одповз від нашого гурту і заліг у соняшниках, ждучи, поки ми підемо. Але перш ніж рушити далі, ми його розшукали. Саме загрібав у землю документи. Глянули: нема вже в нього зірочки в пілотці. Ще годину тому була, а зараз нема, тільки невилиняла цяточка на тому місці. І ніби погасла без тієї зірки пілотка, погас він сам. У кишеню до нього — там листівка, пожовкла, вилиняла, потай підібрана у степу. Passierschein. Перепустка в інший світ, не наш; перепустка до таборів, до кошар, до безправ’я, до палиць наглядачів. І стали його топтати. Потім, підвівшись, стоячи навколішках перед нами, викачаний у пилюці, він просив пощадити від нашого оточенського суду, жалюгідно канючив життя, не бачачи, як Заградотрядник за спиною в нього вже висмикнув бритву з протигазної сумки, а ми всі дивимось зрадникові нижче підборіддя, наші відчужені погляди там, де адамове яблуко.

Ми пішли далі, а він лишився в соняшниках, на бенкет воронню.

Такі ми стали. І за це найстрашніший, непримиренний наш рахунок тобі, Гітлер, тобі, війна!

Знаємо, що є десь люди, які живуть поза досягом кулі. І можуть ніч спати. І можуть вільно напитись води.

Безводдя — ось чим катує нас степ. Коли випадає перед світом роса, ми, попадавши, по-собачому злизуємо її язиками з трави. Але скупо й роса випадає. Якби тільки напитись! Хоч раз якби погамувати спрагу! Ми згадуєм повні води Дніпра, ми і вві сні припадаємо до них спраглими потрісканими губами. Якось уночі з темряви забіліло перед нами щось у видолинку — озеречко степове, плесо чи заплесок якийсь? Забувши про обережність, кинулись ми вперед. Гупаєм чобітьми на весь степ і біжимо, біжимо... Аж ось і воно, озерце! Ждали, що захлюпає водою, а воно, мов бетон, загуло у нас під ногами: біле, тверде! Солончак!

Шелестить трава від шугання чобіт, шелестять язики в пересохлих наших ротах.

Важко передати силу нашого устремління вперед, жагу вирватись із оточення. Кожен крок, енергія вся — на прорив. Вперед, вперед! Догнати фронт! Вирватися, пробитись! За всяку ціну! Будь-що!

У путі зустрічаєм зорю світанкову, але вона не радує нас: перед нею, перед світлом її, як нічні створіння, мусимо ховатись, щоб ждати знов темноти.

Вдень нас не видно. Вдень ми як звірина степова. Відлежуємося по бур’янах, по лісосмугах колючих та соняшниках, спимо, обливаючись потом, бо сонце палить згори на нас і вітер не проб’ється до нас у гущавінь. Прокинувшись, бачимо небо над собою і в ньому деколи орлів.

Не знаємо, хто зостанеться з нас живий. Може, всі порохом станемо, вітром, травою... Може, оті орли вип’ють з нас очі в степах. Але, здається, й травою ставши, почуємо радість, коли все це скінчиться, і життя знову заквітне, і розтрощеними фашистськими танками та гарматами завалюватимуть відроджені печі «Запоріжсталі».

Чи звідси ти чуєш, Таню, мене? Може, справді існує в природі якийсь таємничий магнетизм, якісь недосліджені імпульси, струми, що передають людські думки від мозку до мозку — на відстань.

«Пиши хоч у думках...» Про це ти просила, коли востаннє ми бачились у чугуївськім таборі, і ось тепер я посилаю тобі ці ненаписані листи, ці думки свої, що не проходитимуть через жодну польову пошту.

Нині ти від мене на відстані зірки, і хай душа вільно говорить до тебе, як до зірки, далекої, недосяжної. Таня Криворучко — називатиметься ця зірка моя.

Як часто я стримував у собі свої почуття, аскетично скупим був на ласки, соромився говорити тобі ніжні слова, щоб не здаватися сентиментальним. Зараз я даю собі волю, даю волю всьому тому, що клекоче в моєму серці,— хай воно говорить само. Звідси я ще дужче люблю тебе, хоч думав, що дужче — не можна. Руки твої люблю, що мене обіймали, очі, що так сонячно до мене сміялись. Примхи твої, й легковажність, і ревнощі — все люблю. Коли ще на Київщині, в першім випробуванні, підвівшись живим з-під шквального мінометного вогню, побачив під хатою дивом уцілілу серед чорного виру війни високу рожу, розпалахкотілу на сонці, ти мені уявилась, як вона,— вся в красі, в шепоті, в замріянім устремлінні вгору кудись.

Ти мені найдорожча людина на світі, але, страшно подумати, іноді мені находить таке на душу, щоб тебе не було, щоб зник у мені твій суджений, людина, якої ти ждеш, а щоб зостався тільки боєць, що може собою не дорожити, солдат, що несе в душі тільки ненависть. Без близьких, без рідних, один у світі, як багнет. Без любові, може, легше було б нам воювати і вмирати в бою? Але це хвилинне, цьому не вір. Любов якраз і дає нам силу, здатність переносити все.

Біля мене лежить Духнович. З усього студбату біля мене він зостався один. Ти не впізнала б тепер його, нашого Мирона. Заріс рудим, у вухах земля, з протигазної сумки стирчить ручка гранати й сирий качан кукурудзи. Ті, що не забракували його в райкомі, можуть не червоніти за нього: він став солдатом. У боях на Дніпрі і пізніше, уже по цей бік, в степовій Україні, я бачив його безстрашність, байдужу якусь, ніби фатальну, але безстрашність. Неймовірно швидко війна перековує людину на свій лад. Ще «Іліада» бриніла нам у вухах, а ми вже були готові вбивати. Уяви собі, той самий Духнович, що в університеті так і не навчився ні ходити як слід по азимуту, ні стріляти до ладу, тепер навчивсь убивати. Я бачив, як він робив це, а потім зізнався мені:

— Розумієш, Богдане, чимдалі почуваю все більшу потребу вбити, вбити собі подібного, якого-небудь одноплемінника Шиллера, Гете. Іноді маю просто непереборне бажання випустити з нього дух. Чим це пояснити?

Як давно ми воюємо! Як зістарила кожного з нас війна! Вже ніби не місяці, а роки, десятиліття одділяють нас від студентських аудиторій, від бібліотек, гуртожитків, від сонця студентської юності... Йдучи по степу оточенському, десь у далечі недосяжній бачимо рідний університет, і залізобетонний хмарочос Держпрому, і ті заповітні райкомівські двері, крізь які ми вийшли в цей буремний, розвирований світ. Прийдуть після нас інші покоління, буде в них інше життя, інші звичаї, і буде їхнє життя, напевне, легшим, ніж наше, але чи пізнають вони в нових умовах очищаючу силу самопожертви, чи переживуть те почуття, з яким ми покидали райком! Звідси, з рівнин скіфського степу, гігантська будова Держпрому для нас як маяк. Оті хмарочоси новітньої індустрійної України в каскадах бетону і скла, вони й тут весь час живуть для нас десь за небосхилом, ваблять, і кличуть, і мають для нас значення символічне.

Пора, однак, збиратися в путь. Встаємо. Заспані. Злі. їмо гречку, суху, солону,— гречаний концентрат. Коли нас було розгромлено і ми ще блукали в степовому байраці серед розтрощених дивізійних обозів, ми на кожному кроці натикалися на розшматоване, розстріляне, недбало кинуте серед побоїща армійське наше добро. Валялись репнуті рогожані лантухи, з яких сухарі висипались на землю. Цукор купами. Консерви. Концентрати різні в маслянистих паперових пачках — сухі супи. Тоді ні я, ні Духнович, ні Вася-танкіст нічого не брали. Нам здавалось усе це непотрібним, бо після всього, що сталось, хіба ж нам ще доведеться їсти? Тільки оцей ось опецькуватий артилерист Гришко, що був до війни комірником у колгоспі, та рядовий Новоселець встигли набрати у свої солдатські мішки сухих армійських супів та концентратів. Тепер усе це стало нашою колективною власністю, і перед тим, як вирушити далі в путь, ми з шкарубкої Гришкової долоні одержуємо кожен свій скупий раціон — жменю сухої солоної гречки, з якої мали б варити супи.

Під час переходів найтяжче з нас доводиться грузинові Хурцілаві. Товстий, задишкуватий, він ледве встигає за нами, ми цілу ніч чуємо, як він дихає важко, і нам його жаль. Усі дні він зажурений, неговіркий і раніш, кахетинець зовсім тепер став безсловесним, тільки й чуємо його дихання та ще оцей хрумкіт, коли друг наш, одвернувшись убік, якось принижено жує гречку, котра повинна зарядити його силою на всю ніч ходьби.

Беручи в долоню порцію чорної концентратної гречки, я бачу інше — бачу, як біліли нам чугуївські гречки, коли ми відправлялись на фронт.

— Чи не та сама це гречка,— кажу до Духновича,— що так біло нам цвіла у Чугуєві?

— Вона. Почорніла.

Перш ніж рушити, підводимось, озираємося навкруги.

Несамовито червоне сонце сідає над степом. Ніби куриться воно, ніби щойно сформувалося в кулю з отих червоних вихровищ, розпечених ураганів, що оточують його, розбуявшись на весь захід. Серед просторів степових де-не-де бовваніють давні високі могили. Це той степ, кохана, що його ми з тобою збирались досліджувати. В цих степах батько мій колись за степовими піратами — махновцями — ганявсь.

Вік тачанок минув — танковий вік над степом гуркоче. Чуємо віддалений стугонливий гуркіт. Ідуть танки. З червоної кушпели заходу далеким шляхом степовим сунуть на схід величезною колоною, щоб десь там з такою ж колоною зійтися сталевим клином. Стоячи серед сухих почорнілих соняшників, ми бачимо, як танки один за одним виринають баштами з червоного туману, з моря кривавої мли, що ніби котиться звідти, насувається разом із ними. О Німеччино мінезингерів, Німеччино Бетховена, Шиллера і Гете, подивись на себе сьогодні! Раніше йшли від тебе на схід філософи, поети, великі гуманісти, а сьогодні йде залізний знищувач у касці туполобій, ідуть молоді арійські бестії, закуті в броню, руїнники і вбивці, що хочуть знищити наш край, нашу культуру, нас самих.

Мовчки дивимось із соняшників, як вони проходять. Мовчки стинаємо зубами. Ми не можемо їх спинити. За Дніпром у нас були проти них хоч чорні, налиті вогнем пляшки, а тут і цього нема.

Ревуть, окутавшись пилом, сталеві потвори.

— Будуть і в нас,— цідить крізь зуби Вася-танкіст, стоячи біля мене.— Будуть, будуть! Ще більше буде!

Обірвані, обшарпані оточенці, ми передчуваємо: будуть ще битви переможні. По тисячі стволів виставить армія наша на кілометр фронту. В кілька поверхів авіація висітиме в повітрі. Тисячі танків, першокласних бойових машин, підуть на захід, і здригатиметься, розсипатиметься від ударів артилерії Берлін, і, може, хтось із нас, що йде зараз в оточенні, побачить Гітлера в клітці, розбитий рейхстаг, визволений Белград і Прагу далеку, прекрасну...

Ми вирушаємо, і червоні урагани заходу гаснуть нам уже в путі.

LI

Сю ніч веде нас Колумб.

Він щойно приєднався до нас. Він єдиний серед нас цивільний. Такими мені уявляються запорожці: здоровий, кремезний, з тих, що двох парубків за шкірку підніме, тихо стукне лобами й так само тихо знов на землю поставить. А сам сумирний, повновидий, вуса красиві, русяві. В картузі, у вишитій лляній сорочці й брезентовім плащі поверх неї. Ми майже нічого про нього не знаємо. При перевірці документів лише запам’яталось, що звати його Христофор. Духнович додав — Колумб, і звідси й пішло: Колумб та Колумб. Так і йде з нами тепер цей степовий мореплавець.

Зустріли ми його, як тільки минули плантацію соняшників, де днювали й звідки бачили колону німецьких танків. Ще не звечоріло, коли нам трапився під лісосмугою табун безладно кинутих тракторів. Мов схарапуджені коні, звернувши з дороги, розігнались вони, який куди, і так неподалік посадки на стерні застигли. Раніш ми вже бачили в степу розстріляні череди худоби, убитих пастухів біля них, що гнали цю худобу в евакуацію. Тепер перед нами були розстріляні трактори. Ми ще вдень чули, як диркав тут над полем німецький літак, але тоді не надали цьому значення. А зараз перед нами були наслідки його роботи — залізне кладовище тракторів. На найближчому до нас тракторі схиливсь на кермо, ніби задрімав після втомливої дороги, юнак білявий, чубатий. Майка в крові, куля — в серце, навиліт... З другого трактора господар його звалився сторчма, видно, в останню мить кинувся ховатись під трактор, і так лежить — униз головою. В пилюці ще свіжа калюжа крові й друга калюжа — мазуту. Оддалік на стерні теж лежать двоє — кулеметна черга догнала... Ми думали, що нема тут уже нікого живого, але коло лісосмуги між тракторами раптом помітили кремезну постать дядька в картузі й плащі. Стояв у глибокій задумі серед розстріляних трактористів, серед мертвих тракторів і, здається, й не чув, як ми до нього підійшли.

— Ти хто? — одразу накинувся на нього Заградотрядник.

Дядько подивився на нього довгим втомленим поглядом:

— Хіба не бачите... З колоною йшов.

— Як же, що ти живий?

— Судилось.

— Уціліти одному серед стількох? Орли клюватимуть твоїх трактористів, а ти живий?

Дядько розсердився:

— Та й ти ж чомусь живий?

— Не тобі мене питати... Ану, руки вгору, ми зараз тебе обшукаємо!

Заградотрядник кинувся був до нього, щоб обшукати, але він не дався.

— Не підходь! — погрозливо підняв над головою стиснутий кулак.

Пуд сили був у тому кулаці. Розміром був мало чи не такий, як Заградотрядникова голова. А на кулаці сліди засохлої крові. Чи допомагав кому та закривавився, чи своя.

Згодом він сам показав нам свій евакуаційний лист, з якого ми дізналися, що він агроном однієї з степових МТС. Був призначений від райкому партії старшим при цій колоні тракторів, а тепер ось що від неї зосталось... Частина трактористів розбіглися під час обстрілу і більше не вернулись — чи поранені, чи просто не вернулись,— а цих ось бачите на місцях: той он лежить, землю свою обійма, той назавжди заснув на кермі...

Вася-танкіст, який уже нишпорив поміж тракторів, гукає до нас:

— В радіаторах повинна ж бути вода!

Вода! Саме ж без неї гинемо...

Але, як виявилось, й радіатори були побиті, повитікало з них. Лише з деяких понаціджували трохи теплої, прокипілої — вистачило губи промочити.

Колумб далі пішов з нами. Ми маємо компас, щоб орієнтуватись, маємо зірки в небі, щоб знати, де схід, де захід, але він, який добре знає місцевість, теж стане нам у пригоді. Він муситиме вести нас в обхід населених пунктів, де вже, напевно, повно німців, він поведе нас глухими степами. Перед тим, іспанським, Колумбом були океани води, безвість води, а перед цим — безвість суші. Заграви в степах. Горять емтеесівські нафтобази, елеватори на далеких станціях, скирти. Поміж цими пожежами — наша оточенська плавба. Ми позбавлені можливості йти по прямій. Нам доводиться кружляти, далеко обминаючи село, в якому чуємо гуркіт танків, триматись осторонь великих шляхів. Центрові дороги не для нас, ми тепер люди манівців, люди темних доріг, як каже Гришко. Небезпеки чатують на кожному кроці. Щомиті ждеш, що спалахне, просто межи очі вдарить і гаркне хтось: «Хальт!»

Обережно бредемо якимось перелогом по високих тріскучих полинах. Ми вже пропахли, прогіркли ними наскрізь, власні губи гіркі від них, гірко в роті від полиневого пилу, гірко на душі.

Кінчаються цупкі полини — і, замість них, уже щось легше, ламкіше під ногами.

— Гречка,— пояснює Колумб.— По гречці йдемо,— каже, важко ступаючи по ній чобітьми.— Ніжна культура... Якщо столочив, уже не підведеться, це вам не трава...

Десь неподалік на шляху звиваються ракети, і ми падаємо, повземо далі поповзом. Толочаться, ламаються хрусткі стебла, кожен з нас залишає за собою слід, витолочений назавжди.

Потім уже інше буде під нами шелестіння: просо нескошене. Тече налитим волоттям, як вода. Птаство перелітне ночує в просі, щось крилате випурхнуло просто перед Духновичем, неабияк налякавши.

Ракет більше не видно, темрява всюди, можна підводитись... Раптом десь збоку, з улоговини — приглушений голос Гришка:

— Сюди! Пасіка!

Так, це була справжня колгоспна пасіка, виставлена, певне, ще перед початком війни сюди, до квітучих гречок, на їхній червневий цвіт. На хатки в мініатюрі були схожі ці рамкові вулики, в кожному з яких жила бджолина сім’я, а пасіка вся нагадувала мініатюрне село, що причаїлось попід гречкою, як попід лісом. Бджолине поселення! Весь край розворушено, горять нафтобази, лежать люди, розстріляні по степах, ніщо живе не знаходить собі місця, і тільки це мирне бджолине поселення стоїть собі тут, ще не помічене війною, щасливо нею забуте.

Ненадовго забуте. Вже посеред пасіки в темряві чути шарудіння, тріск — там розламують рамки. Витрушують бджіл, похапцем ділять, паюють налиті медом щільники. Розполохані бджоли вже гудуть над нами, сердито жалять за цей грабунок чи, може, за те, що не гречковим медвяним духом, а полинами пахнемо, за те, що гіркі ми люди, полинові.

З обов’язку командира я мусив би припинити це, заборонити, але я знаю, які ми всі виснажені голодом і як треба нам сил. Мені й самому Татарин уже відламує шматок щільника, і я беру, жадібно висмоктую бджолиний набуток, що пахне літом, сонцем довоєнним, цвітом степовим. Далекими віками, буйним козацьким степом ще пахне мені цей чистий пашистий мед. Ласують усі, тільки Колумб не бере участі в цьому недоброму ділі. Він стоїть осторонь, як докір, як живе сумління.

— їжте, їжте, синочки,— чуємо раптом голос незнайомий, старечий.

Поруч з Колумбом зупинився хтось. Пасічник! Заклопотані своїм промислом, ми й не почули, як він підійшов. Маленький дідок з костуром у руці, в кудлатій шапці, одягнутий уже по-зимовому. Наче готувався тут і сніг зустріти біля цих гречок та біля пасіки, і зиму з ними намірявся зимувати.

— Тільки в мене у курені — он накачаний є, а вуликів... нащо ж їх так? Це пасіка колгоспна, ще, може, наші заїдуть за нею, голова сказав: «Жди».

— Ніхто вже, крім німців, сюди не заїде,— буркає глухо Гришко.— 3 наших ми — останні.

— Ой не кажіть. Фронт ще може по-всякому обернутись.

І він знову запрошує нас до куреня, на готовий мед.

Ніхто з нас не йде. Гарячий віск щільників мовби забив кожному з нас горлянку — мовчимо. Зніяковілі, нічні люди, крок по кроку відступаємо, задкуєм від пасічника, від бджіл. Опинившись за межами пасіки, стрімголов кидаємось тікати в темноту.

Самим собі нестерпні ми після цього. Краще б ми вижебрали, вистарцювали в того старого, ніж отак... А в очах Колумба які ми тепер? Ватага обірванців, степових волоцюг, що вже пасіки обкрадають, з бджолами воюють!..

— Що вдієш,— мовби вгадавши наші гризоти, каже похмуро Колумб.— Однаково тим дістанеться. Заїдуть, потрощать.— І додає після паузи: — Кінчився наш медозбір.

Ідемо якоюсь балкою. Здається, не зовсім туди йдемо, куди нам треба, а туди, куди вона сама нас веде, оця кривуляста степова балка. Вже пізно. Небо затягає хмарами; з-під далекої хмари поблискує пізній ущербок місяця, наче то далеке, чиєюсь кров’ю налите око з-під насупленої брови суворо стежить за нами: «Ану, хто ви? Куди йдете серед нічних пожеж? Чого блукаєте ночами в степах, захудорблені, зарослі, мов звірі? Чого не знайдете собі пристановища на цій просторій, ще вчора такій привітній землі?»

— Де ми? — питаю Колумба.— Чи не надто ми відхиляємось?

— Ні,— спокійно каже він.— Тут десь неподалік має бути птахоферма колгоспу Енгельса. Леггорнів розводили.

Незабаром на схилі помічаємо хату, а в хатнім вікні жовтаве, ледь помітне світло. Ніде нікого, ні життя, ні влади, а віконце світиться. Хто там світить? Сторожко пробираючись далі дном балки, натрапляємо раптом на ставок. Забувши про обережність, кидаємось до нього, припадаємо до води, запалено п’ємо її, теплу, густу, з запахом мулу і ще чогось. Пір’я густо біліє біля ставка. Пір’я леггорнів...

Зі зброєю напоготові оточуємо хату. Ось переді мною вже біліє стіна, скупо освітлена щербатим місяцем із-за хмари, а на стіні під самою покрівлею висять, мов на виставці, щедрі дари степової природи: золотисті, зоставлені, мабуть, на насіння качани кукурудзи, перець червоний, стручкастий, величезні вінки цибулі...

Вінки ті одразу заспокоюють нас: значить, війна ще тут не була, не заносило сюди, видно, ще німців, ні таких, як ми, оточенців, інакше б не висіти отак спокійно тугим золотистим вінкам на білій стіні.

Нечутно оточивши хату, припадаєм до вікон. Люди в хаті! Повна хата якихось дівчат... Стоять навколішках на долівці, очима в куток, мов секта яка-небудь: моляться. Електрична лампочка звисає перед ними зі стелі, але нема в ній світла, замість неї блима в кутку лампадка. Біля печі, обпершись плечем об комин, стоїть засмучена жінка, висока, смаглява, щедрої степової вроди. У вухах півмісяцем блискучі сережки, хоч уже й не молода. Як птиця, що стереже свій виводок у степу, так стояла вона над дівчатами. Сама вона не молилась, був лише глибокий смуток на її чистому материнському обличчі.

Зачувши шерхіт од вікна, вона тривожно сахнулася, сказала щось, і дівчата разом обернулись до вікон, і їхні зосереджені, щойно одухотворені личка враз покривило жахом. У всіх шибках зарослі, страшні первісні люди! Приплюснуті до шибок носи, чорні, закіптюжені мармизи якихось печерних варварів — саме таких, якими уявлялися їм завойовники. Це вже їх оточено в цій хаті, зараз їх хапатимуть, мучитимуть, глумитимуться, вбиватимуть!..

— Відчиняй! — Заградотрядник грубо заторготів У двері.

І ось уже двері нам відчинено, заповнюємо хату нашою хмурою оточенською ватагою, і котрась із дівчат, що сполохано забилась у куток, раптом вигукує радісно:

— Зірочки! Зірочки на пілотках! Наші!

І одразу обличчя дівчат заясніли усмішками, і стали вони такі, мовби вся Червона Армія знову повернулась сюди і можна жити, як раніше.

— А ви вже, значить, молитесь? — підступив до дівчат Заградотрядник, запухлий, покусаний бджолами.— І не соромно? А ще ж, мабуть, і комсомолки!

— А що ж нам зостається, хоч і комсомолки,— відповіла йому одна з дівчат, дуже схожа на ту жінку, що біля печі, тільки тоненька, молода, довгокоса.— Коли ви не захистили, то, може, хоч бог захистить, якщо є він десь там... у стратосфері...

— Зенітки зараз і туди дістають,— рішуче мовив Вася-танкіст і звернувся до жінки: — Невже це все ваші дочки?

— Ото моя,— кивнула жінка на тоненьку чорнявку.— А це шкільні подруги її, теж дев’ятикласниці, аж із села поприбігали. Від танків їхніх проклятих куди ж рятуватись? Сюди, в степ, на птахоферму.

В кутку за лампадкою ікона, більше схожа на картину: на великій тарілці відрубана голова людська в терновім вінку.

— То хто? — питаю у жінки.

— То ж голова Іоанна Хрестителя. Від старих ще зосталась.

— А якими ж молитвами ви молитесь? — запитує від порога Духнович, вмиваючись над тазом.

— А ми без молитов,— відповіла йому маленька, кругловида.— Ми віршами.

— Якими саме?

— Просто, що перше на думку спаде в ту мить... Чи з «Кобзаря», чи з Лесі...

— А я сьогодні з «Мойсея» Франкового читала,— призналась хазяйчина дочка.— Вступ до поеми: «Народе мій, замучений, розбитий...»

— Та хіба вони віруючі? — вимовила жінка.— Церкви й знати не хотіли, все клуб та клуб. Але коли оце підкотилось і рятунку іншого нема, то й молитися почали.

— За те, щоб наші вернулись,— соромливо призналася тонкоброва з кутка.

— Самі вчили, що є тільки атоми, матерія і нічого іншого,— в нервовому збудженні щебетала хазяйчина дочка.— Але так раптом захотілось, щоб хоч яка-небудь сила була над нами отам угорі, щоб хоч які-небудь стратосферні боги там існували та допомагали Червоній Армії...

— Це просто смішно,— каже Новоселець, але ні йому, ні нам не смішно.

Жінка загадала дівчатам, щоб ішли різати та скубти курей, готувати бійцям вечерю із білих своїх леггорнів. Одначе ця розкіш не для нас. Ми не маєм права більше отут затримуватись. Повмивались. Декотрі на ходу встигли навіть пообшкрябувати щетину своїми тупими бритвами. Попідтягувались, помолодшали, стали схожими знов на бойовий підрозділ.

— Коли ж ви повернетесь? Звідки вас виглядати? — накинулись на нас дівчата, коли ми стали виходити.— Кажуть, вони нас ешелонами будуть вивозити в Німеччину, з торгів продаватимуть...

І ніби з майбутнього їхнього вдарив на нас стогін невольницький, стогін дівчат.— чернігівок, полтавок, киянок, яких ешелонами правлять на захід у неволю, а в місті Любліні, на порозі «великого рейху», ганяють їх в бані, а перед тим відьми-есесівки стрижуть дівчат, ножицями коси на них обтинають. (Колись, через багато років, один з нас так і почує: «В подруги моєї були такі гарні коси, а ті вхопили — так і обпекли!»). Чи не оці то будуть коси? Чи не оцієї юної степовички, що молилась тут сьогодні Франковим «Мойсеєм»?

Скоро і хатина, й дівчата зникли з наших очей. Ми від них уже за другим горбом.

З думки мені не сходить «Мойсей». Це була улюблена поема Степури. Не раз і на фронті він повторював карбовані її рядки, особливо оце:

Все, що мав у життю, він віддав
Для одної ідеї,
І горів, і яснів, і страждав,
І трудився для неї...

Та ще оце:

І підуть вони в безвість віків,
Повні туги і жаху,
Простувать в ході духові шлях
І вмирати на шляху...

Але ми не хочемо вмирати! Ми йдемо для того, щоб жити. Ми проб’ємось, вирвемося з цих степів оточенських, де почуваємо себе, мовби під величезним скляним ковпаком, з-під якого висмоктано повітря.

Шумить і шумить висока стерня від нашої ходи, шелестять бур’яни під ударами дубленого Колумбового плаща.

Ще дужче палахкотять на обріях пожежі.

У небі тісно від хмар, неспокійних, вируючих. Небо і все навкруги потемніло від них, лише там, де сховався окрайок місяця за хмару, світліє її розвіяне пасмо, як величезна Мойсеєва борода у Мікеланджело, пам’ятаєш?

LII

Знаєм — не одні ми йдемо. Безліч таких, як і ми, більшими й меншими групами йдуть у ці ночі степами на схід. Боягузів відгонять. Зрадників страчують, їдуть, випадково зведені долею, об’єднані лише метою, яка в нас одна: пробитись! Іноді вночі ми зустрічаємо таких, як і ми. Сходимось насторожено, недовірливо. Вони остерігаються нас, ми остерігаємось їх. Вони підводяться з бур’янів, ми теж підводимось, готові щомиті вдатись до зброї. Хто? Свої! — і одлягає від серця. Порадившись, обмінявшись чутками, застерігши одні одних, «туди не йдіть, там засада», знову розходимось і продовжуємо путь невеликими групами — так виходити легше. Багато із нас загинуть, попадуть у неволю, а інші таки вийдуть, ввіллються в регулярні війська і не раз потім згадуватимуть наші степові оточенські блукання.

Літо відступу, літо тяжких оборонних боїв, оточень, літо швидких судів на дорогах, упертих атак, що кінчаються нічим... Як перший біль, в душі запеклася назавжди Рось, що коштувала нам стільки крові, а тепер уже давно в тилу ворога. Десь там лежить у хлібах Дробаха... І десь аж звідти біліє вілла ота польова, чиясь красунька хатина, що, з колоссям до самих вікон, облита сонцем, сяє перед нашим студбатом на пагорку серед хлібів. Може, тому, що міни довкруг неї грякають чорно, вона особливо вражає нас, іще необстріляних: стоїть, як вічна, стоїть, як жива, перед усіма силами нищення, затаївши в собі самий дух життя, чиюсь мудру злагоду й родинну поезію... Під хатою — квіття грядкою, а на хаті — лелека з лелечатами у гнізді... Так і здається, що ти ось-ось вийдеш з тієї сонячної польової оселі і, всміхаючись, станеш у гущині між розквітлими високими ружами... Але не стій там, не стій! Бо ще мить, гахне снаряд, і палахне полум’я над руйновищем, і тільки лелека, аж стогнучи, закружляє в повітрі...

Ось там, серед повноколосся хлібів київських, наша, Таню, Іспанія почалась.

Потім буде Дніпрогес. Зірваний, він шаленіє десь за нами, реве зараз там дужче Ненаситця, дужче Вовчого Горла, реве разом з дев’ятьма природними дикими порогами, як найгрізніший і найбільший із них. Після зруйнування греблі як шалено Дніпро наш розлився тієї ночі, затоплюючи все пониззя! Горе було тому, хто опинився серед цього розливища, серед божевілля, страхіть... Наші війська, що залишились у плавнях, рятуючись від затоплення, лізли в темряві на дерева, ми теж, шукаючи там переправ, як мавпи, цілу ніч лазили по деревах, аж доки підпливли рибалки із своїми каюками... А може, все це треба пройти? І гіркоту безглуздих втрат, і бої до останнього, коли тобі забувають передати наказ про відступ, і ці оточення — може, все це треба пережити, щоб стати іншими і перемогти? Дехто каже, що ми поспішили висадити в повітря Дніпрогес, каже, однак, забуваючи про те, що, якби ми залишили дніпрогесівську греблю цілою, ворог негайно б скористався нею, з ходу вдерся б на лівий берег, і ми не встигли б демонтувати заводи, і в степах би опинилося значно більше відрізаних наших військ, ніж тепер... Ні, той вибух зробив своє, як зробили, мабуть, своє і наші невмілі контратаки на Росі, і ці останні, на перший погляд, марні уже бої, що ми їх вели в оточенні. Як ніщо не зникає в природі, так, гадаю, не зникає ніяке, навіть найменше солдатське зусилля.

Світання застає нас у посадці, далеко від доріг. Оце тихе, не стряснуте війною степове світання,— що може зрівнятися з ним? Що може порівнятися з оцією м’якістю повітря, з оцим супокоєм, що настає в природі з першою осінньою серебринкою?.. Туман плаває над степом, п’янливий дух осені струмує від трав. А скільки роси в цій посадці! Ми бредемо по ній, як по воді. Краплиста, рясна, вона синіє на кураях, на листі колючих гледичій, поблискує бісером на кожній павутинці, що обплутує бур’яни. У посадці натрапляємо на свіжі кубла, що їх, видно, залишили такі ж, як і ми, переднювавши тут. Ми теж обираємо собі на день захисток в лісосмузі. Колюча степова гущавінь, що раніше захищала колгоспні хліба від суховіїв, тепер захищатиме нас від ворожого ока. Дикі голуби — горлички — здивовано позирають на нас із верхів’я посадки, вони — як наш дозор, і тут біля них нам буде безпечніше.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up