Людина і зброя (сторінка 2)

— За що?

— Все за те ж.

— За що «за те ж»?

— За батька. За те, що відмовився зректися його.

— А чому відмовились? Адже він ворог народу?

— Він не ворог. Він — червоний командир. Мав орден Червоного Прапора за Перекоп. Був нагороджений почесною революційною зброєю.

— То ви вважаєте, що він постраждав невинно?

— Вважаю.

— Ви не вірите в наше правосуддя?

Богдан мовчав.

Жінка переглянулась з членами комісії, з Павлущенком, що сидів осторонь за телефоном, і холодно кивнула Богданові:

— Ви вільні.

Він не зрушив з місця:

— Як розуміти — вільний?

— Ідіть. Продовжуйте навчання.

Білою повною рукою вона відклала його заяву вбік, окремо від інших, що горою лежали перед нею на столі. Іди. Продовжуй навчання. Нам ти не підходиш. Значить, це крах. Для неї він не син червоного командира, батькова революційна зброя для неї не має ніякого значення. В її сприйнятті він ворог і ти теж майже ворог, у кожному разі — людина сумнівна, ненадійна...

Рушив до дверей, намагаючись іти рівно, хоч в очах туманилось і тягар гнітив такий, мовби тисли на плечі всі оці, що були над ним, двадцять поверхів Держпрому.

Вже доходив до дверей, як за спиною неждано пролунав спокійний густий голос:

— Хвилинку, молодий чоловіче.

Богдан обернувся: це військовий звертався до нього. Заява Богданова і анкета вже були в його руках.

— Колосовський!

— Я вас слухаю.

— Підійдіть сюди.

Богдан знов підійшов до столу.

— Дайте вашу відстрочку.

Богдан додав йому відстрочку.

Військовий, розправивши папірець, поклав його перед собою, прочитав. Після цього мовчки взяв гранчастий олівець і — раз! Товста червона смуга лягла навскіс через увесь бланк відстрочки, потім ще раз навскіс: хрестом.

Колосовський відчув, як гарячі спазми перехоплюють йому горло, здається, нерви ось-ось не витримають. Оця несподівана підтримка незнайомої людини, довіра комісара, аж ніби незрозуміла готовність його з першого погляду поручитись за тебе, за все майбутнє твоє життя так вразили Колосовського, що він тільки крайнім зусиллям волі стримав себе, щоб не розридатися тут, перед комісією. Бритоголовий у цивільному теж, видно, був з комісаром заодно, бо одразу привітно посміхнувся до Колосовського своїми безбарвними, як папір, губами. Здалося навіть, що й ця жінка, яка щойно допитувала його крижаним своїм голосом, тепер якось подобрішала, білкуваті красиві очі її ожили, заблищали, і цим новим поглядом вона мовби хотіла сказати: то я тільки вивіряла тебе, твою стійкість, хотіла дізнатися, наскільки тверде твоє вирішення й бажання...

Отже, ти теж годен!

Відстрочка його вже лежала на самій горі таких самих відстрочок, міцно, назавжди перекреслених навхрест товстим червоним олівцем.

Будуть окопи. Будуть атаки. Будуть ночі в пожежах і дні, коли ти по сто разів зазиратимеш смерті у вічі, але ніколи ти не розкаєшся в цьому, не розкаєшся, що в тяжкий для Вітчизни час студентська твоя відстрочка добровільно була покладена на цей райкомівський стіл.

V

Таня знала, що Богдан пішов до райкому. Не міг він зробити інакше в ці дні, коли на призовних пунктах його ровесники повсюдно перевдягалися у військове.

І добре, що він пішов. Мабуть, тільки Тані й відомо, яким загостреним було в нього те почуття, що повело його сьогодні в райком. Якось він розказував їй — із смішком, напівжартома — про те, як ще підлітком писав був заяву, щоб пустили його в Іспанію воювати з франкістами. І ось твоя Іспанія, Богданчику, сьогодні настає!

Таня не переставала хвилюватись за нього. Чим міг бути для нього райком? Яке вирішення там чекає Богдана? І хоч вона розуміла, що зараз, може, там вирішується доля їхнього кохання, може, райком — це кінець їхнім зустрічам і побаченням, що, може, це — страшно й подумати! — вічна, безповоротна розлука з ним, і після того назавжди розійдуться їхні дороги, і ніколи вже не буде їхнього солодкого вимріяного щастя, все ж для неї ще було б тяжчим горем, якби його там забракували, якби він з якихось причин не пройшов і не був у числі відібраних. Добре знаючи його натуру, Таня просто не уявляла, як він житиме, коли його одкинуть при відборі в райкомі.

Трагічна історія з батьком — це найболючіша рана його життя. Як часто Тані хотілося чимось йому допомогти, розрадити, розігнати оту глибоку тугу, що майже завжди стоїть у його темних іскристо-карих очах! Смуток, глибока, не зникаюча в очах туга, навіть коли він сміявся, найбільше і вразили її при першій зустрічі з ним у головному корпусі університету на вулиці Вільної академії. Випадково тоді вони опинилися поруч, коли, товплячись перед списками зарахованих на істфак, розшукували свої прізвища серед надрукованих за алфавітом обранців долі, а потім, розшукавши, на радощах — теж ніби зовсім випадково — побрели разом блукати по місту.

Майже три роки минуло від того далекого світлого дня. Були між ними сварки, незлагоди, болісні ревнощі, і знов було щастя примирення, почуття спрагле, солодке до сліз.

Богдана любили на факультеті. У поводженні з товаришами він був рівний, надійний, дівчата називали його совістю факультету. Коли обговорювали кандидатури на підвищену стипендію, його висунули одностайно. Для цього були в нього всі підстави: відмінник, цікавиться науковою роботою, в університетських наукових записках торік була опублікована його перша робота про археологічні знахідки на будові Дніпрогесу, готував новий реферат про скіфські могили в степах, але ні скіфи, ні мамути дніпрогесівські не допомогли йому, і стипендію таки одержав інший.

Уже в ректораті, де це питання обговорювалось, з запальною промовою проти Богдана виступив усе той же Спартак Павлущенко, його підтримала ще одна особа — вічно насуплена, суха; як тараня, аспірантка, і виявилось, що Богдан такої честі не вартий, бо він... «пасив»!

— Не пасив, а пасинок,— в’їдливо зауважив тоді Мирон Духнович, коментуючи цю звістку.

Випадок із стипендією Богдан переніс зовні спокійно, в колі товаришів навіть поіронізував з приводу своєї поразки, але в душі — від Тані це не могло приховатись — він пережив це гостро, і не стільки пекла його та підвищена стипендія, скільки переконання в тому, що вчинено з ним несправедливо, що був у цьому вирішенні знову елемент дискримінації за батька, відтінок недовіри й мстивості.

Таню брав острах, щоб не повторилося щось подібне зараз у райкомі. Ви, котрі там, постарайтесь глибше заглянути йому в душу й побачити його таким, яким він є,— готовим на подвиг, з його своєю, радянською Іспанією в серці! Цього найбільше хотіла, про це в думці благала Таня, поспішаючи з дівчатами через майдан Дзержинського до бетонно-скляних, залитих сонцем корпусів Держпрому.

З нею туди ж прямують її подруга Мар’яна (вона, звісно, до свого Славика!), двоє дівчат з філологічного та ще Ольга-гречанка, темнолиця, ніби аж остаркувата дівчина, підстрижена коротко, якось недбало, волосся густе, чорне — чорний сніп, настромлений на голову... Другий рік мешкає Ольга з Танею в одній кімнаті, і про неї тільки Таня знає, до кого вона зараз іде...

— Гляньте, он наші,— вигукує Мар’яна.

Серед студентських натовпів біля райкому вони справді вже бачать компанію своїх: жердинястий Духнович золотіє чуприною, поруч нього розмахує кулаками Дробаха, певне, саме розповідає якийсь анекдот, там же й Степура, Лагутін, четвертокурсники Мороз та Підмогильний — Богданові товариші по спортивній секції. Тільки Богдана нема. Де ж він?

Виявляється, хлопці якраз і ждуть, доки вийде з комісії Колосовський.

— Довго щось там його тримають. Чи не потрапить просто в маршали? — пожартував Дробаха, хоча в жарті його Таня вловила гіркоту.

— Це, мабуть, Павлущенко там його сповідає,— сказав Степура.— Той як уп’ється, то як кліщ.

Нарешті Богдан з’явився. По сліпучій усмішці, по тому, як розгонисто стрибнув із східців під’їзду вниз і тріпонув чубом, відкидаючи його назад, Таня догадалась: усе добре! їй одразу відлягло від серця.

Збадьорений, якийсь оновлений, внутрішньо зміцнілий, Богдан підійшов до гурту. Хлопці зустріли його жартівливим хором:

— Годен козак! Годен!

А він, усміхаючись, сказав до всіх і до Тані зокрема:

— От і вирішилось.

Таня, миттю опинившись біля нього, взяла його під руку вище ліктя й міцно, міцно потиснула. Було цим — для інших непомітним — потиском сказано йому все: яка рада вона за нього, і як ним гордиться, ї як ждатиме його, хоч би й довго довелося ждати, бо іншого такого, як він, для неї на світі нема.

— Якби тільки з відправкою не поспішали,— зазирала Славкові в вічі Мар’яна.— Щоб можна було спокійно зібратися... Що вам веліли з собою брати?

— Увага! Задано питання! — вигукнув Дробаха сухим, скрипучим голосом, наслідуючи одного з викладачів військової кафедри.— Що треба брати в табори? Відповідаю: жінку, гардероб, ліжко, диван, піаніно... Однак усе це треба брати для того, щоб потім покинути біля воріт табору, а до наметів узяти з собою лише зубну щітку та пару білизни!’

Усі сміялись. Таня, здається, була щасливіша за всіх, вона з ніжністю то стискувала, то погладжувала руку свого добровольця. Цього не могли не помічати інші.

— Та обійми його, Таню, як слід! З усім шалом юного серця! Не соромся: — під’юджував Дробаха дівчину.

А вони зовсім і не почувала сорому. Бути так безтямно закоханою — хіба це гріх? З своїм почуттям до Богдана Таня й раніш не ховалась, а зараз тим більше, коли нависає розлука і мовби дає їй право на все.

— Ви, дівчата, тепер можете спати спокійно,— усміхався кремезний, плечистий Мороз, адресуючись більше до Галі Клочко, високої блондинки з філфаку, до якої він давно був не байдужий і яка тільки сьогодні, здолавши свою гордість, прийшла сюди зустрічати його, як і інші дівчата своїх.— Боронитимем вас, аки леви.

— Отакі гренадери,— бойовито сказав досить-таки миршавий з виду Підмогильний,— та ми як підемо, та ми як вдаримо — пір’я з них полетить!

— Хіба ж не нажене на них панічного жаху ось маестро Духнович,— зауважив Лагутін.— Перед нами ж, братці, широко знаний фахівець з тактики і стратегії!..

І всі засміялись, згадавши безконечні конфлікти Духновича з військовою кафедрою.

— Розкажи, Мироне,— обнімаючи Духновича за плечі, сказав Степура,— як тебе баби сьогодні схопили на Чернишевській.

— Та було,— підтвердив Духнович.— За парашутиста прийняли, за перевдягнутого арійця. Просто дивно. Дівчата, ну який з мене арієць? Рябий. Рудий. Чи, може, за це й накинулись? Рудих чомусь не люблять...

— Ти вже себе не паплюж так,— сміючись, сказала Мар’яна.— Ти ж у нас гарненький! Брови он які ніжні, мов пушок на курчаті! ї всі ви сьогодні гарні, а надто Степура! — грайливо перевела вона очі на Степуру, який аж почервонів при цьому.— Тільки чого ж стоїмо? Ходімте! — сказала вона і підхопила одною рукою свого Славика, другою Степуру.

Просторий, залитий сонцем майдан Дзержинського широко, вільно стелиться перед ними.

Взявшись попід руки, впереміжку дівчата й хлопці, рушають вони серединою майдану, мов степом. Ідуть, як не раз ходили тут на демонстраціях і на прогулянках вечорами, цілою вервечкою, з сміхом та жартами. Як добре, коди почуваєш, що зробив саме те, що слід було зробити, що мажеш тепер відкрито глянути кожному зустрічному у вічі.

Сонце стоїть високо, сипле рясним промінням у відкриті юні обличчя. Ясніє небо, те, в якому понад два десятиліття не вибухали снаряди, не свистіла шрапнель, не було нічого, крім птахів та райдуг високих. І щоб оце небо та почорніло? Димом взялося б та спалахами пожеж?

Ідуть і твердо відбивають кроки по бруку парусинові студентські черевики, і дівчатам передається певність, що, доки є на світі оці їхні чубаті хлопці-волонтери, не ступить нога чужинця на цей майдан, широкий та світлий майдан їхньої юності, яким вони так пишаються, що він найбільший з усіх майданів Європи!

VI

На Басейній біля зупинки, де Духнович зостається чекати трамвая, гурт їхній зустрічає Адміністратора,— так вони називають між собою Михайла Штепу,— який, перебуваючи в контакті з театральними адміністраторами, розповсюджує у вільний час квитки по підприємствах, організовує культпоходи і має від цього якийсь там зиск.

Зараз він іде складати середні віки. Що б не сталося, а він матрикул в зуби, шпаргалки в кишені й чеше до професора: хоч на трійку, аби здати.

— Знову ж провалишся,— каже Таня весело.

— Звідки такі прогнози? — посміхається Штепа своїми вивернутими губами.— Це ти так хочеш?

— Майже вгадав.

Таня не терпить цього Штепи, дарма що в гуртожитку він мешкає з Богданом в одній кімнаті. Тихий, чистенький, прилизаний, а на тім’ї вже просвічує лисина. Галстучок завжди ідеальним вузликом, на устах ніколи не зникаюча посмішка, чи то просто верхня губа в нього так вивернута, що здається, він до всіх і до всього завжди посміхається. Він і зараз осміхається до хлопців, хоч не розуміє ні їхнього настрою, ні їхніх хвилювань.

Штепа в райком з ними не пішов. Уранці, коли Таня забігла в хлопчачу кімнату, застала там Штепу одного. Стояв біля гардероба перед дзеркалом і старанно вив’язував, вимучував на горлі свою тоненьку оцю краватку. Запитала, де Богдан.

— Богдан відчув у собі Мініна або ж Пожарського,— не припиняючи свого заняття, відповів їй Штепа.— Поніс у райком здавати законну відстрочку, а разом з нею, може, й свою буйну голову.

— А ти?

— Я не комсомолець, тільки профспілчанин, ти ж знаєш... Зостануся разом з вами кінчати університет, хай мені буде гірше.

Штепа, зустрівшись тепер з хлопцями, не почуває перед ними ніяких гризот сумління, хоч мав би почувати.

— Так, так, волонтери,— простодушно роздає він свої посмішки то одному, то другому.— І ти теж записався, Миросю? — насмішкувато звертається він до Духновича.

— Грішний, батюшко: записався.

— О, хвалю, хвалю, отроче.

— А тебе чого ж там не було? — суворо запитує Штепу Ольга.

— Та я, бачиш, теє... не комсомолець. Переросток я, чи як це по-вашому?

— Скоріше недоросток,— випалила Мар’яна.

— Ну й оса! — примирливо осміхається Штепа і їй.

— Я щось не пригадую: чи ти був коли-небудь у комсомолі? — здивовано запитує Підмогильний.

— Ні, він народився одразу членом профспілки,— жартує Дробаха.

Справді, чому Штепа пройшов десь поза комсомолом? Людина майже їхнього віку, трохи тільки старший, а в комсомолі з ними так і не був, обминув якось непомітно... Театральними квиточками промишляти — то інша річ...

— Дивлюсь я на тебе, Мішель,— підступає до нього Дробаха,— і бачу: кепські твої діла. Хитрістю ти — Талейран, але підняти середні віки... Хронологію хоч завчив?

— Це мій клопіт.

— Ну, то скажи, в якому році отой неписьменний бандит Пісарро завоював державу інків?

Штепа невиразно блудить очима.

— Що йому інки,— зауважує Лагутін,— його сфера — театральний світ. Кажуть, ти вийшов на велику сцену?

— Пробував.

— І на яких ролях? — вдавано дивуються дівчата, хоч добре знають про недавній оперний дебют Штепи.

— Я не перебірливий,— каже Штепа, а Степура пояснює:

— Бачили в «Тихому Доні», де козаки з дерев’яними гвинтівками пробігають через сцену? То ж і він там біг у лампасах. Лампаси, бутафорна гвинтівка, оскаженілість на обличчі — роль хоч куди!

— Скоро вам теж доведеться бігати, тільки вже не з дерев’яними,— відказує Штепа, і вивернуті губи його все посміхаються.— Чи, може, вас забракували?

По обличчю Колосовського перемайнула хмурість.

— З чого ти береш?

— Дивлюсь — такі сонцеликі йдете... Чого, думаю, радіють?

— Цього тобі не второпати, Штепонько,— промовив Дробаха, і його вилицювате обличчя стало серйозним.

— Чому?

— А тому,—Дробаха злегка смикнув Штепу за кінець галстука,— що ти єси бевзь, альбо ж телепень...

Штепа зайшовся дрібним смішком, як від компліменту.

— Стультус по-латині,— додав Духнович, рушаючи до трамвая, що саме наближався до зупинки.

Трамвай був переповнений. Скочивши на приступку, Духнович уже з дверей помахав друзям рукою:

— Ауфвідерзейн!

Незнайоме слово одразу насторожило двірника, що стояв неподалік грізний, нашорошений.

— То наш, наш,— весело заспокоїв двірника Дробаха.

— Тепер з такими жартами треба обережніше,— застеріг Штепа і, одвернувшись од двірника, продовжував стишеним голосом: — Справжня шпигуноманія по місту. В кожному вбачають диверсанта. Кажуть, на ринку баби кошиками навіть міліціонера побили, думали, німець перевдягнений... Він накликав на себе підозру, знаєте, чим? Своєю надмірною чемністю...

— Штепо, не поширюй пліток,— пристрожив Дробаха навмисно голосно, щоб налякати Штепу.— Іди вже, екзаменуйся, випробовуй долю.

— Та й піду. Дівчата, ви ж зі мною?

— Ми дорогу знаємо,— холодно кинула йому Таня.

Дівчатам теж на факультет, туди ж,— на Раднаркомівську. Але, щоб не йти разом із Штепою, вони демонстративно переходять на другий бік вулиці й ідуть окремо.

Хлопці ще по дорозі з райкому вирішили, що здавати не підуть — вільні тепер птахи.

— Трохи незручно, правда, перед дідом,— каже Богдан, маючи на увазі професора.— Та хай вибачає.

— Здамо вже після війни,— безтурботно; кидає Дробаха.— Під звуки литавр разом за все прийдемо екзаменуватись.

— Чи не забудемо до того часу? — задумливо запитує ніби сам. себе Лагутін.

— Ти гадаєш — це так надовго? — дивується Мороз.

— А ти думаєш, на три дні? — іронічно каже Колосовський.

— Хай не три дні, але за два-три місяці, я певен, усе буде скінчено. Гітлер заскавчить!

— Наш час — це не час тридцятирічних воєн,— підтримує його й Підмогильний.— Може, їх ще на кордоні витовчуть.

— Будемо сподіватись, на краще,— невесело; мружиться Степура.

— Не затяглось би тільки до зими... Бачили, скільки з фінської везли обморожених?..

У вестибюлі гуртожитку, як і раніше, працює буфет. Біля прилавка з’юрмисько, голодної братви, серед них цибатий Іван Химочка, життєлюбні мастак попоїсти, він саме жує щось, закликає й хлопців.

— Навались... Свіжі бутерброди!

— До обіду борюсь із голодом, а після обіду — зі сном... Чи так, Химочко? — не минув його Дробаха.— Ану й нам дюжину кефіру!

Відчувши голод, хлопці набрали цілу гору бутербродів, батарею пляшок з кефіром — стипендію можна вже не економити, скоро перейдуть на казенний харч,

Не встигли вони впоратися з бутербродами, як знадвору докотився шум, крики Висипавши з приміщення, вони побачили перед собою незабутню картину: серединою вулиці, ескортовані величезним натовпом роззяв, дві дебелі двірнички ведуть за руки тільки що пійманого злодюгу-диверсанта в особі... Мішеля Штепи! Галстучок набік, сорочке з штанів висмикнута, маслянисте волосся, яке він так старанно завжди прилизує, щоб приховати ранню свою, лисину, стирчить на голові, мов ріжки на фавнові

Пом’ятий, знікчемлений, а вивернуті губи ще здалеку осміхаються до своїх:

— Шпигуноманія, я ж вам казав, і ось перед вами її перша жертва!

Спартак з портупеєю уже попереду, і вигляд у нього такий, що двірничкам одразу стає ясно: цей тут комендант.

— Ось привели вам — ваш?

— Який наш? — крикнув Дробаха, витріщившись на Штепу, мов на чужака.— Знати не знаємо!

— От бач! — переглянулись двірнички.— А каже, що він теж студент... Підсуває нам якийсь мартикул, а документів справжніх трясцяма.

— Я ж вам ще й бронь показував!

— Яку бронь?

— Відстрочку від служби!

— Молодий, здоровий, совісті в тебе нема! Яка зараз відстрочка? Не інакше — перевдягнутий, підкинутий з парашутом... Перевірте його!

Одначе поки вони лаялись, Штепа вже встиг опанувати себе: пригладив рукою волосся на голові, галстучок одним невловимим рухом — на місце. Те, що він тепер серед своїх, піддало йому духу.

— Ти не мене, а їх перевір, товаришу Павлущенко,— якось по-цапиному мотнувши підборіддям, звернувся він до Спартака.— Так, так, перевір, я цілком серйозно цього вимагаю. Не вони мене, а я їх привів!

— Та чи на тебе не тю? — вигукнула одна із двірничок, вражена тим, як несподівано обертається справа.

Напарниця її теж сполошилася:

— Іч куди верне. Все навиворіт виверта!

— Так, так,— зло осміхаючись, наступав на них Адміністратор.— А ви ж як думали? Я вас навмисне сюди заманив! Відправимо вас куди слід, хай ще там перевірять! Може, у вас у пазухах рації німецькі?

— О лишечко! Та чи ти не здурів? — хапаючись за пазухи, заволали двірнички.— Ось тобі наші пазухи, де тут що заховано, повилазило б тобі!

При цьому навіть Спартак, забувши про свою поважність, не стримався, усміхнувсь.

— Заспокойтесь, тітоньки, і прийміть подяку за пильність,— сказав він двірничкам.— А зараз ідіть собі, ми самі тут розберемось.

Коли жінки пішли, студенти з реготом накинулись на Штепу, стали розпитувати, як він почував себе в ролі скинутого для диверсій парашутиста.

— Смійтесь,— відмахнувся він,— а я озброюся паспортом і піду-таки... Мені хоча б трійку за середні віки!

VII

Проте в кімнаті, куди Штепа зайшов разом з хлопцями, виявилось, що, перш ніж іти екзаменуватись, він мусить перевдягти сорочку: тітки, крутячи йому руки, так десь тернули його об паркан, що плями іржі зостались на плечах.

— Таку річ зіпсувати, таку річ,— бідкаючись, Штепа поліз до чемодана шукати заміну.

Хлопці теж заходилися біля своїх чемоданів, але з іншою метою: пакували пожитки. Ніхто з них не знав, коли їм скажуть відправлятись: через тиждень, через два чи, може, через годину, однак готовими до відправки вони мають бути вже зараз. Усім добровольцям комендант гуртожитку запропонував здавати речі на збереження в кладову, як це вони роблять щоліта, роз’їжджаючись на канікули,— цією можливістю треба було скористатись.

Богдан, витягши з-під ліжка чемодан, схилився над ним, розкудланий, замислений: мляво, мовби нехітьма, перебирає студентське своє добро. Кілька сорочок, нещадно запраних у студентській пральні в китайців, пара недавно придбаних футболок, а найбільше — книжки, фотографії, записи. Ось вони цілою групою — хлопці, дівчата — сфотографовані між зеленню біля надмогильного пам’ятника батькові українського театру — Кропивницькому. Ось маївка їхня в лісопарку: Таня, сміючись, гойдається на гілці, мов на турніку. Фотографії він, напевне, забере з собою, а куди оці товсті зошити, нотатки, чернетки його майбутньої дипломної роботи про повстання рабів у Боспорському царстві? Отих безіменних рабів, які на мармурових стелах зображені зовсім маленькими супроти царя, що один сидить на троні надутий, великий... Стародавній Боспор, Ольвія, степові скіфи та половці, запорозька Хортиця, поруч якої нині піднявся Дніпрогес,— все це було улюблене коло його інтересів, здається, він ніколи б не втомився розкопувати, вивчати, досліджувати свої сонячні степи від їхньої сивої давнини аж до буремних літ революції, коди в тих степах літала на тачанці буйна батькова молодість..

Навпроти Колосовського біля свого ліжка гортає, якісь записи Степура, а далі в кутку шкребеться в міцному дубовому сундучку Мороз; вони теж збираються, примовклі, заглиблені кожен у свої думки.

— А я б на вашому місці чемоданів не здавав,— голосно міркує Штепа, вив’язуючи вже іншу краватку перед дзеркалом.— Довіряти комендантові все своє збіжжячка в такий час... Ви подумали?

— А що їм станеться? — підводить голову Степура.

— Наївняк! Війна йде! Чи, думаєш, місто наше від неї гарантоване? Уяви, що тут робитиметься, коли фронт підступить сюди!

— Затям собі, Штепо,— Колосовський гостро, глянув на нього з-під нахмурених брів.— Місто ніколи не буде здане.

— А як буд?

— А як буде — то нас не буде.

Щирість, переконаність тону, яким було, це сказано, видно, торкнулись якихось струн і в Штепиній душі.

— Ех, хлопці, хлопці,— зітхнув він біля дзеркала, прилизуючи волоссячко.— Мабуть, вважаєте, що мені все це не болить, що мені все це не дороге, А хіба Штепі нічого втрачати? Тато, й мамця мої прості селяни, грамоти не знали, а діди були темні, і прадіди темні, як ніч, а мені, їхньому потомку, Радянська влада шлях відкрила до світла, до університету, до, наук. Це, братці, я добре розумію, і хоч стипендію, правда, зняли, але за внутрішнім своїм переконанням — наш я, наскрізь наш! І якби мені законно сказали: Штепо, здай відстрочку деканові, одержуй обмотки, гвинтівку, іди стріляй, убивай, то хіба став би відмовлятись? І пішов би, і убивав би. Але щоб отак самому, добровільно, як ви оце... Ні, я не з, тих, що самі лізуть на рожен.

3 цими словами він ще раз обсмикнувся, зняв пальцями з рукава якусь ниточку і рушив до дверей.

— Ти ж гляди, знову там не попадись,— саркастично кинув йому вслід Мороз.— А то приведуть на мотузку.

— Дзуськи! Паспортина при мені! — гукнув Штепа, зникаючи в коридорі.

— Чого доброго, отак і проживе,— сказав після паузи Степура.— Заб’ється в щілину і всі бурі в ній пересидить.

— Таким не заздрю,— сказав Богдан.— Один із тих, хто народжений повзати.

У двері постукали.

По стуку, легкому і ніби грайливому, Богдан пізнав: Таня!

Справді, за мить у дверях з’явились її загорілі ноженята, спідничка біленька війнула. Таненя його взагалі якось вміє мовби не ходити, а пурхати, літає на своїй спідничці, мовби на парашутику, плавне, легке, без ваги ніби, без сили тяжіння. Спідничка, розвіяна в пурханні, та усмішка радісна, привітна — таке було враження від неї і тоді, три роки тому, коли вони вперше зустрілися в головному університетському корпусі.

— Здала! — смикнула вона Богдана за чуба.

Він підвів від чемодана до неї своє смаглювате, веселіюче обличчя:

— Скільки?

На пальцях показала йому: п’ять!

— Їй просто щастить,— сказав Богдан до хлопців.— Ніколи не готується, пробіжить, як коза, по епохах, по датах, а здає на п’ятірку. Професор тобі симпатизує, не інакше.

— Він не тільки мені, він і тобі,— вона знову вхопила його рукою за чуба, покрутила.— Де це, питає, ваш друг? Чому не прийшов на екзамени?

— Ти пояснила?

— Звичайно, але його моє пояснення не вдовольнило: не резон, каже. Волонтерство — це, мовляв, добре, а екзамен своїм чином. Він просив переказати, щоб ти прийшов неодмінно. Так що — йди! Старий чекає !

Богдан переглянувся з хлопцями: оце, мовляв, становище.

— То що ж: іди,— порадив Степура.

Богданові й самому стало дивно, чому він, власне, не пішов. Згарячу, в запалі вирішив отак — не піде, та й усе. А чому не піти? Адже ти ще студент, студентських обов’язків ніхто з тебе не зняв, а що записався в добровольці, то це справді не резон, щоб уникати зустрічі з вимогливим, доскіпливим твоїм екзаменатором. Сидить він оце зараз в аудиторії, сивий, червонощокий їхній Микола Ювеналійович, перед розкладеними на столі екзаменаційними картками, а в кутку стоїть його палиця з срібним набалдашником у формі маленької скіфської баби. Щоразу, коли хтось, відповідаючи, вдається до шпаргалки або намагається як-небудь виборсатись, обдурити професора, Микола Ювеналійович у мовчазному обуренні починає сопіти, обличчя до коріння волосся наливається кров’ю, ось-ось, здається, вхопить він оту сучкувату палицю та так і трісне студента по плечах за його недбальство. Мабуть, і те, що Богдан не з’явився оце на екзамен, професор витлумачить, як недбальство чи, ще гірше, неповагу до себе. Хоча Богдан був сповнений до професора щирої пошани і вдячності за ті знання, що одержав від нього. Тож зараз тим паче не хотів би образити його на прощання. Вчений широкого діапазону, друг і соратник відомого українського історика Яворницького, професор своїми руками перекопав увесь Південь, обстежив найбільші скіфські могили, найретельніше досліджував Ольвію і все шукав собі серед студентів гідного помічника чи, може, й наступника. Богданові здавалося, що до нього професор приглядається з особливою увагою, покладає на нього особливі надії, а він віддячив йому тим, що ось так злегковажив, не пішов на цей свій останній студентський екзамен...

— Піду,— рішуче стріпнувши чубом, схопився на ноги Богдан.— Тільки чи застану?

— Застанеш, він ще приймає,— підохочувала його Таня.— Ще троє було після мене...

За якісь півгодини Богдан стояв уже в аудиторії перед професором. Не було нікого, він зайшов останнім, залишивши Таню в коридорі. Привітавшись, підійшов, як звичайно, до столу, вибрав одну з-поміж розкладених карток, на які йому кивнув професор. Нідерланди, Марко Поло, інквізиція — все було добре знайоме.

Доки Богдан, присівши край столу, обдумував, Микола Ювеналійович підвівся, взяв свою палицю і, злегка постукуючи нею, пішов до відчиненого вікна. Скісне проміння сонця просвічувало густі крони дерев, і вони були мовби налиті зеленим світлом. Унизу, десь там на вулиці, чулись команди, чіткий тупіт ніг: певне, проходили строєм мобілізовані.

— Я готовий,— сказав Богдан, обдумавши відповіді.

Професор обернувся від вікна і дивився крізь окуляри на Богдана так, ніби не одразу впізнав його чи раптом побачив у ньому щось не зовсім зрозуміле для себе, не до кінця розгадане, яке хотів збагнути, тут же розшифрувати, роз’яснити собі.

— Що там у вас? — нарешті спромігся він на слово.

Богдан назвав питання і вже хотів відповісти, але професор сумно махнув рукою і запитав несподівано про зовсім не передбачене:

— Якого числа наполеонівські війська вдерлися до нас у тисяча вісімсот дванадцятому році?

Колосовський замислено нахмуривсь.

— Забули? — І сам професор підказав:—Двадцять четвертого червня. Запам’ятайте. Увечері двадцять другого червня французи переправлялись через Німан. У цей же день — рівно через сто двадцять дев’ять років — ці перейшли Буг. Збіг такий. Збіг, звичайно, випадковий, але схиляє на роздуми... Кінчать вони теж крахом,— ви переконаєтесь у цьому,— сказав він дражливо і жестом підкликав Богдана до вікна.— Гляньте!

Крізь гіллясті, освітлені призахідним сонцем дерева видно було, як унизу по асфальту все йдуть і йдуть колони мобілізованих. Усі ще в цивільному, в різномастому, то в кепках, то простоволосі, з клунками та рюкзаками на спинах, з чемоданами в руках. Командири, крокуючи збоку, раз у раз обертаючись вподовж руху колони, подають команди, вирівнюють, підтягують, і голоси їхні звучать сердито, майже грубо, а обличчя здаля якісь безсердечні й скорботні.

— Війни були найпершою причиною загибелі всіх цивілізацій,— сказав професор сумовито.— Досить згадати напівлегендарну Трою, і Карфаген, і перетоптані копитами завойовників квітучі міста Сходу, досить глянути під час розкопок на мертві, спалені ордами наші городища, щоб переконатись, чим були війни для народів. Людство нашого часу, людство двадцятого століття, могло б уникнути цієї трагедії, так принаймні досі здавалось нам, дивакам мого покоління. Але, очевидно, є сили, які дужчі за розум людський, сили, які, коли їм дати розвинутись, поведуть людство до самознищення. З року в рік ми страхаємо вашу студентську уяву картинами середньовічної інквізиції, але то ж була дитяча забавка порівняно з розмахом диявольських дій інквізиторів сучасних! Як вони оскаженіли! Кострища книг палають на всю Європу. Нема Сорбонни. Нема Карлового університету. В самому центрі Європи сьогодні — концтабори, фашистські казарми, гидкий сморід расизму...— Професор помовчав, сумовито стежачи за колоною, якій не видно було й краю.— У мене теж є син. Служить у парашутно-десантних військах. Він у мене один-єдиний, і якщо з ним щось трапиться, серце моє, напевне, не витримає, але, повірте, більше, ніж життя мого сина,— я вже не кажу про життя власне,— дороге мені зараз те, що можна б назвати великою спадщиною людського духу, що дісталося нам у вигляді культури еллінів і так ще мало дослідженої культури слов’янства... Гомер і Данте, Міщкевич і Шевченко, Толстой і Чайковський — усі вони по цей бак барикад. Життя в усій його цілості зараз під реальною загрозою, це ви, певне, розумієте не гірше за мене, але я хочу, щоб усвідомлення цього додало вам сил.

Богдан відчув у себе на плечі його руку.

— Дивіться, скільки їх іде. То все йдуть завтрашні солдати, прості, звичайні люди, люди від верстата і від плуга, більшість із них про фрески Софії київської, мабуть, і не чули. Рафаеля не знають, але то все друзі Рафаеля, друзі Пушкіна й Гоголя, єдині їхні тепер захисники. Тільки ви, тільки такі, як ви, як мій син, як оці, що марширують вулицею з військкоматів, дають ще нам надію. Вам може здатися дивним, що я зараз заговорив з вами про це. Але мені відомо, що ви записалися добровольцем, перед вами дорога тяжких випробувань, і хочеться, щоб, ідучи по ній, ви пам’ятали про найважливіше: в жорстокий наш вік, серед крові й дикунства, ота велика гуманістична традиція не мусить загинути! Вона мусить бути збережена, і збережете її — ви!

Розхвилювавшись, професор зняв з носа старомодні свої окуляри, став протирати їх ріжком поли білого парусинового піджака. Протер, надів, кашлянув сердито:

— Давайте ваш матрикул.

Богдан дав йому матрикул, і професор, прихилившись тут же біля вікна, старанно вивів у ньому сьогоднішню оцінку: «відмінно».

— А Ольвію ми ще розкопаємо,,— нагадав професор, коли Богдан, потиснувши йому руку, вже виходив.— Щасти ж вам, і не забувайте свою альма-матер! Гадаю, нічого поганого вона вас не навчила...

VIII

Вечір.

У студентському гуртожитку проводи: оголошено, що завтра вранці хлопцям — у дорогу. 3і однієї із кімнат другого поверху раз у раз лунають вигуки «гірко!» — там студентське весілля. Мар’яна й Лагутін одружуються.

Ще вечора про це не було мови, а самі вони, здається, не думали про це, а коли стало відомо, що завтра Лагутіну йти, Мар’яна приголомшила своїх факультетських друзів несподіваними запросинами:

— Приходьте, беремо шлюб!

Зубрівка стоїть на столі, печиво лежить купами, чорний хліб та свіжа зелену що її привезла Мар’янина мати з дому, з тракторного. Рідні Мар’янині сидять між студентами за столом, мати розчулено витирає хусточкою очі, а батько суворим поглядом оглядаєте білявого тендітного жениха, то його друзі, які з незвички швидко повпивались, поблідли і вже посоловіло стріпують чубатими головами, що їх ледве тримають худі студентські шиї.

— Гірко! — погукують до молодих.— Гірко!

Справді, гірке якесь, безрадісне це весілля. Робилося все похапцем, нашвидкуруч. Мати задовго до цього знала, що Мар’яна має нареченого, не раз бував він і в них дома, оцей тендітний стебелястий хлопець, очі в якого такі голубі й трохи насмішкуваті, вперті. Двадцять років йому, молодий, як барвінок, так і віє від нього свіжістю, молодістю, чистотою. Гарний зять. Тільки чи надовго? Всі оці хлопці, що сидять за столом, молоді такі та здорові, підуть завтра до війська, покинуть свої книжки та науку, а чи всі з них повернуться, чи зберуться ще коли-небудь разом? Не про таке весілля мріяла мати. Думала, коли діти довчаться, згуляють весілля по-справжньому, добре підготувавшись, скликавши всіх родичів та знайомих заводських, і свати, батьки Славикові, приїхали б,— десь вони вчителюють обоє на Сумщині. Дома, на відкритому повітрі в садку, а не в цій душній замаскованій ковдрами кімнаті, мали б стояти довгі, заставлені стравами столи, електричні лампочки гірляндами висіли б просто між листям на деревах — є серед родичів свої електрики, все зробили б! — і світло було б, і людно, і весело, музика гриміла б до ранку і наспівалися б досхочу, все заводське селище знало б, що то кадровик заводу Северин Кравець справляє доччине весілля.

А замість цього наспіх зібраний студентський стіл і, як недобре нагадування про розлуку, зятів парусиновий рюкзак, що лежить зверху на гардеробі, наготований для походу.

— Гірко! Гірко!

Славик аж ніби соромиться свого раннього весілля і трохи ніби іронічно ставиться до нього, намагається відбутися жартами, коли вимагають «гірко!» — щоб при всіх вони з Мар’яною цілувались! — але від матері нічого не приховаєш, вона помічає, як крізь юнацьку його соромливість і насмішкуватість час від часу так і прозирне, так і сяйне з блакитних отих очей глибока ніжність і смуток, коли Славик гляне на свою наречену.

Мар’яна весь вечір нервово-весела, удавана весільна буйність мовби захопила її всю, але хвилинами ця радість з неї враз опадає, очі беруться поволокою, і тоді вона тільки спрагло дивиться на свого судженого глибоким, мовби запам’ятовуючим поглядом. Тоді нема вже їй діла до гостей, бачить лише його. Світле, з тонкими рисами Славикове обличчя, прямий, рівний ніс з чутливо-трепетними ніздрями, і по-дитячому припухлі, щойно ціловані губи, і туманна синява очей — все це її, її! Дивлячись у блакитні тумани його очей, вона забуває про все, крім нього, і то палахкотить жаркими рум’янцями, то враз, наче злякавшись чогось,— може, передчуття якого? — зблідне раптом, і сліди рум’янців, що залишаються жевріти на зблідлому в мушках обличчі, стають якісь жалібні, перемучені... Він, тільки він був тут для неї, і на нього дивилась, на його добру відкриту усмішку, а інших ледве чи й помічала — помічала, якось не помічаючи. Коли ж погляд її зненацька падав на його рюкзак похідний, тоді вона ладна була закричати і, вже забувши про присутніх, одверто линула до Славика. Одверта була в своєму жаркому й невеселому жданні тієї години, тієї миті, коли вони нарешті залишаться вдвох.

Саме вона наполягла на цьому весіллі, коли дізналась, що завтра він їде. Негайно, негайно брати шлюб! Щоправда, весілля Мар’яні теж уявлялося не таким, наспіх влаштованим в оцю прощальну ніч, коли все місто огорнуте темрявою, в тривозі, розбентеженості, і пости стоять на дахах, і плачуть, вдовіючи, жінки по квартирах, віддаючи війні своїх найдорожчих. Удень би, при сонці грати це весілля. Але не сонце освітлює їхнє єднання на все життя, не пісня роздольна, радісна, а смуток, тривога, розлука, що живе вже тут і зникає. У своїй руці вона почуває гарячу Славикову руку, не випускає її з своєї весь вечір.

Поруч із Славиком сидить її, Мар’янин, батько — кремезний вусань з густими, ще зовсім чорними бровами. Він був проти скороспішного цього шлюбу. До Славика ставиться весь час з якоюсь насторогою і, лише добре підпивши, обертається нарешті до зятя:

— Скажу тобі, Ярославе, не хотів я цього весілля вашого, скороспілого, не так це робиться в нас, та що ж,— він прихилився вусами до зятя ближче,— тяжкі дні переживаєм. Усе довоєнне йде шкереберть. Ось і ми на території заводу окопи вже риємо, цехи на нову продукцію переводимо... Якби завод відпустив, я й сам би пішов з вами, дарма що літа. Настав, видно, час вогнем перевірити, чого ми і наші діла варті. Позаписувались оце ви, синку, йдете, цього не минути. Та головне, щоб дух ваш і там не ослаб. Знаєш, куди йдете?

— Приблизно,— всміхнувся Славик.

— У ковальський цех ідете. У нас на заводі в ковальський ми відбираємо людей особливої проби, ледащо в нашім цеху довго не втримається. Отак і в армії. В писарі не шийся — іди чесно в піхоту, то якраз він і буде, ваш ковальський цех...

Славик уважно слухав старого і, здається, й не відчував, як Мар’яна гаряче гладить під столом його руку.

— Коли вже він вирішив, то за нього будьте певні, тату,— з гордістю сказала вона.

Хлопці завели патефон, але він хрипів, його неприємно було слухати. Тоді хтось подав думку:

— Краще попросимо Ольгу, хай заспіває.

Ольга-гречанка чудово співала, всі знали це, і її не довелося довго упрохувати. Притихли всі, і з кутка, де вона сиділа, полинула якась малознайома, старовинна пісня, що її принесла Ольга в університет десь із своїх приазовських українсько-грецьких поселень: «Долина глибока, калина висока, аж додолу гілля гнеться...» Зараз, коли Ольга співала, некрасиве обличчя її набуло якоїсь сумної чарівності, очі, розгорівшись, спрямувались понад цей весільний стіл на замасковане ковдрами вікно, мовби туди кудись, за вікно, посилала вона свою сумовиту пісню.

А внизу, надворі, несе варту Степура, добровільно підмінивши Мороза, що поїхав до родичів на Основу. Стоїть, відстоює свій останній студентський пост, і йому теж чути, як нагорі там час від часу гукають «гірко!» і чути цю пісню, що зараз ллється звідти і забирає від нього йото кохану, віддає її в цю ніч іншому назавжди.

Слава Латутін став йому на життєвій дорозі. «Якби не він, якби його не було в університеті, то хіба б вона не могла покохати мене? — думалось Степурі зараз.— Невже нема в мені чогось такого, що могло б сподобатись дівчині, привабити її? Невже їй усі вірші мої так нічого й не сказали?»

Степура був поет. Писав довгі, трохи сентиментальні вірші про нещасливе кохання, про весняні солов’їні ночі, про місяць та зорі над своєю Ворсклою, чистою, мов із сліз, річечкою південної Полтавщини, звідки він був родом. І хоч вірші його ніде ще, крім факультетської стінгазети, не друкувались, усе ж товариші вважали його справді поетом. Самому зараз дивно: за що? Мабуть, тільки за правдивість, за щирість почуття, вкладеного в оті кострубаті рядки, адже він писав про те тільки, що любив, що сам пережив. Мар’яна, яку третій рік безнадійно кохає Степура, сьогодні віддається другому, а той, хто заволодів її душею, хто зробив Степуру нещасливим, сидить зараз там, нагорі, обдарований любов’ю, і то йому кричать «гірко!», і він цілує її при людях в оті вуста напіввідкриті, і очі її горять жагою, і щоки палають жарко-смагляві, мов яблука старого українського сорту «циганочка»... Звичайно ж, вона мусила дістатись Лагутіну. Коли в думці Степура порівнює себе з Лагутіним, це порівняння завжди не на його користь. Той дотепний, вродливий, блискуче вчиться, а він важкодум, неотеса, з грубим широким обличчям і качиним розплесканим носом. У хвилини розпачу Степура думав, що мусить здаватися їй просто печерним неандертальцем з доісторичною важкою щелепою, і тоді ненавидів свою зовнішність і вайлакуватість. Була в ньому сила, але і в цій силі жило щось селюцьке, важке, неотесане, і коли на занятті в спортивному залі вони по черзі підходили до турніка, то й тут перевага завжди була на боці Лагутіна. Крутячи на турніку «сонце» не гірше Колосовського, Лагутін легко й красиво звлітав у повітря, і Мар’яна дивилась на нього неприховано закоханим поглядом, а коли на той же турнік забирався він, Степура, то під ним металева перекладина аж вгиналась, уся споруда турніка скрипіла й бряжчала, і дівчата з виском розскакувались — їм все здавалося, що Степура з своєю вагою ось-ось зірветься і вб’є колось. Пригадує, як ще на першому курсі Мар’яна опитувала на факультеті хлопців, хто в яку спортивну секцію запишеться, тоді Лагутіна вона сама записала в легкоатлети, а Степуру, навіть без його згоди, ніби на глум, визначила в штангісти, хай іде вергає штангу. І він таки ходив на ту секцію, виважував ту ідіотську штангу і писав про Мар’яну свої безнадійні розчулені вірші.

Одного разу Степура випадково почув, як Лагутін, стоячи з хлопцями біля свіжого номера стінгазети і вголос читаючи його вірші, насмішкувато коментував їх, дивуючись — звідки, мовляв, у такого важкоатлета стільки розчуленої сентиментальності, звідки в нього всі оці очі-ночі.

І хоч говорив він все це весело, беззлобно, але Степурі, що стояв неподалік, хотілося вбити, задушити його в ту мить. Після того випадку в душі його вкоренилась невитравна чужість до Лагутіна. Темна сила ревнощів, та сама сила, що клекотіла в його дідах і прадідах, що з кіллям гасала ночами по сільських вулицях, розламувала тини, носила ворога на плечах, вона ж, прокидаючись, підіймалася і в ньому, памчорочила свідомість, розпалювала й тьмарила мозок.

З Лагутіним вони майже не розмовляють з того часу. Важка неприязнь залягла між ними, неприязнь, яка Лагутіна більше дивувала, а в ньому раз у раз розбушувалась жагучою ненавистю, особливо коли бачив, як Мар’яна бігає за Лагутіним або з трепетом жде його десь біля бібліотеки в своїй дівочій всепокірності, а він, підходячи до неї, аж ніби знехотя бере її під руку, бере як щось від природи належне йому.

Катуванням для Степури обернулося оце їхнє весілля! Вони і його запрошували, щоб заходив, коли відвартує своє. Цього тільки йому бракувало до всіх його терзань...

Змінившись з поста, він, мов злодій, прокрадається коридором до своєї кімнати мимо їхніх навстіж відчинених у коридор весільних дверей. На мить угледів за столом Мар’яну, збуджену, яскраву. Вона саме щось говорила до Славика, сміючись, зазирала йому в вічі, а рука її розімліло, віддано лежала в нього на плечі.

Степура мерщій прошмигнув мимо дверей, забрався в кімнату червоного кутка, порожню, темну, сів біля діжки з фікусом і жадібно закурив. Чув віддалений гомін весільний, а перед очима весь час стояла вона в усій своїй яскравості — білозуба, червонощока. Якби був скульптором — виліпив би високий отой лоб! Якби був живописцем — намалював би оті калинові щоки. Якби мав право, щасливе право коханого, як шалено цілував би оті очі зоряні, повні жагучого п’янкого світла. Але геть ці думки! То все не твоє! Ти збоку, ти зайвий. Очі блакитні їй любі, і ніяких інших вона знати не хоче!

IX

— Історики, шикуйсь!

Духнович виривається з материних обіймів і стрімголов біжить до шеренги. Мати якусь мить ще тримає руки розгорнутими, почуваючи в них порожнечу. А син уже за межею її материнської влади, вже там, де діють інші, залізні закони, де лунають інші, залізні слова:

— Кроком руш!

Як їх багато. Студенти й студентки. Ідуть історики, літератори, географи, біологи, хіміки... Ідуть, чітко карбуючи кроки по бруку, і він, її Мирон, от-от загубиться між ними із своїм рюкзаком. Ось він на мить озирнувся, помахав їй рукою, і навіть у цю болючу прощальну хвилину не обійшовся без жарту, на ходу відкозиряв матері, кинув усміхаючись:

— Прощай, мамо, не горюй!

І ці слова враз підхопила вся колона, і вони стали піснею. «Прощай, мамо, не горюй, на прощання сина поцілуй», а їй, матері, аж мурашки пробігають по тілу від того, що ці випадково, наче жартома кинуті сином слова вже лунають над колоною крилатою піснею, могутнім прощальним криком юнацьких сердець. Сама юність іде, красиві які люди все йдуть... Ідуть і співають бадьорими голосами, і видно усмішки на юнацьких обличчях і блиск сонця в очах, але під цим буйним, майже безшабашним співом чути — клекоче сльоза. Прощальною піснею жбурляє колона матері в обличчя, і рветься серце від їхнього співу, що ніби вихлюпнувся з університетських коридорів, з недавніх їхніх безжурних комсомольських зборищ.

Пустіє, безлюдніє вулиця — вулиця Вільної академії, що бачила студентські барикади 1905 року і вирувала мітингами в 1917-му, і лише бронзовий Каразін, засновник університету, стоїть самотньо навпроти білого спорожнілого університетського корпусу. Студентська колона вже вийшла на центральну магістраль, взявши напрям у той бік, де заводи.

Люди зупиняються, пристоюють. Хто йде? Кого проводжають?

Студбат іде. Студентський батальйон добровольців проходить містом.

Студбат — дивне це слово, віднині назавжди ввійде воно в материне життя, в її безсонні ночі, материнські тривоги. Квапливо йде вона в гурті проводжаючих по тротуару, ледве встигаючи за колоною, що поблискує рюкзаками, студентськими чупринами та щедро розкидає наліво й направо матерям жарти та підбадьорливі прощальні усмішки. Поки що усмішки на юнацьких обличчях і жарти на вустах, а її розпалена материнська уява вже бачить їх у крові на операційних столах, вже це йдуть повз неї то вбиті, то поранені, то пропалі безвісти...

Вона не знала до останнього, що син її йде, що він був у райкомі. Дізналася про це, лише коли вже треба було готувати рюкзак. Як лікар, вона теж тепер в армії, насилу відпросилась сьогодні в начальства проводжати сина, а батько й зовсім не зміг: військовий лікар, він зараз дні й ночі у військкоматі, в комісіях, на медоглядах, де перед ним безконечним потоком проходять мобілізовані, яких він відправляє туди ж, куди йде оце їхній син.

Сусідка Духновичів по квартирі, яка не приховує того, що хотіла бачити б Мирона своїм зятем, дізнавшись, що він іде, прибігла в кухню, розполохана, стривожена ніби ще більше, ніж мати:

— Куди ви його пускаєте? Що ви собі думаєте?

— А що ж робити?

— Обоє лікарі, хіба ж довідку ви йому не добудете?

— Яку довідку?

— Про стан здоров’я...

Мирон, нагодившись у кухню саме на цю розмову, за звичкою все повернув на жарт:

— Поганої ж ви думки про моє здоров’я, Семенівно,— сказав, злегка плеснувши сусідку по спині порожнім рюкзаком.— Гляньте, які ось у мене біцепси на руках! А крім того, духовні м’язи. Ви мене ображаєте цими розмовами про довідку... Єдино можлива довідка зараз — це я сам.

Жарти жартами, а кому, як не матері, краще знати, яке в нього справді здоров’я, як легко чіпляються до нього всякі хвороби, а хто ж буде їх там одганяти від нього, адже матері не буде коло нього в окопах.

Біля мосту вона відстає: студбат прискорює крок, прямуючи по залитій сонцем вулиці заводського району. Заводи й заводи. Проміж ХПЗ, «Серп і Молот», ХЕМЗ, тракторний, кудись удалеч, на Чугуївський тракт, стелиться їхня путь...

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up