Людина і зброя (сторінка 3)

Духнович, оглянувшись востаннє, ще бачить на мосту силует матері серед інших матерів, і все, що йому хотілось би сказати їй у цю мить, тільки клекоче в ньому, душить його, обпікає. Ніколи не думав, що так важко з нею буде розлучатись, одірвати її руки від себе. Сьогодні він вперше побачив матір у військовому. Гімнастерка новісінька, аж шелестить, і петлиці з відзнаками на поморщеній білій маминій шиї, і сивина з-під пілотки, такої на ній недоречної... Все місто мовби повито зараз її смутком, її любов’ю. Місто барикад, бастіон заводів, фортеця сили індустрійної, місто, що, як витвір самого народу, звелося серед мальовничих просторів Слобожанщини... Кам’яне, розігріте сонцем громаддя, що пашить обабіч, яким воно стало раптом йому дорогим, як усе йото тут зараз хвилює. Дивиться на стіни, і хочеться крикнути їм: «Я люблю вас, стінні» Дивиться на камінь і волає душею: «Я люблю тебе, камінь!» Оце воно, те каміння, що його називають святим. Доки житиму, не згасне до тебе любов, місто мого дитинства і юності!

В окопах, у найтемніші ночі твого життя, коли душа твоя, знесилюючись, запрагне підтримки, на поміч їй прийде у згадках оце залите сонцем місто, де ти залишаєш своїх рідних, майдани й бібліотеки, залишаєш оту вуличку Вільної академії, від самої назви якої тебе проймає трепетне хвилювання, бо там твій університет, твоя альма-матер!

Ідуть з міста, і невідомо, хто з них повернеться, а для кого не буде звідти вороття. Але Духнович не почуває страху в собі. Йому майже радісно чути в душі болісне бажання самопожертви, бажання присвятити себе всьому, що він залишає, прикрити собою-це місто, врятувати« зберегти. Ідуть і йдуть. Спини вже змокріли під рюкзаками, є он затінок між деревами, але він уже не для вас. Прощайте, дерева! Прощайте, заводи! Прощай, залізо й каміння сіре, що тебе хочеться, назвати святим.

Вийшли за місто, і виявилось тут, що не всі проводжаючі повідставали, що, вслід за колоною все йдуть, табунцем дівчата-студентки, аж сюди несуть їх міцні молоді їхні ноги. Невеликий гуртик дівчат зостався, гуртик найзатятіших. Он Мар’яна Кравець, он Ольга-гречанка, про яку навіть невідомо, кого вона й проводжає, між ними урочисто несе свої повні високі груди. Ліда Черняєва — ставна блондинка з хімфаку, ну і, звичайно ж, Таня Криворучко, яка з своєю широкою усмішкою, не вагаючись, зовні мовби легковажно, піде за своїм Богданом на край світу. Богдан іде. правофланговим попереду колони, там височіє струнка його, постать, поруч нього, Степура, неподалік. Духнович і ще найвищі ростом,

Дівчата від колони тримаються на відстані, їм видно тільки рюкзаки та голови хлопців, їхні засмаглі спітнілі шиї. Іноді хлопці озираються, гукають дівчатам, щоб уже вертались, бо й самі вони не знають, куди їх ведуть і скільки ще їм іти. А дівчата не зважають, поскидавши босоніжки, несуть їх у руках і все йдуть за колоною, ідуть з таким виглядом, що готові, мовляв, іти з вами не то до Чугуєва, а справді хоч і на край світу.

— Вертайтесь, годі! — гукають їм уже й командири.

Лише після цього дівчата зупиняються, і хлопці, оглядаючись, бачать їх, з’юрмлених табунцем край шляху. Зменшені стоять, засумовані, непорушні. Через деякий час їх уже заволікає текуче польове марево, і вони для хлопців уже мають вигляд вічних, пісенних, отих, що колись проводжали своїх милих за Дунай, у похід.

X

Є в Дніпропетровську, трохи вище острова Комсомольського, затока, де ставлять човни, і криві міські вулички збігають аж до води. Човном хоч до порога причалюй. Об підмурки ціле літо хлюпощеться вода, а на стінах будиночків, як ватерлінії на корпусах суден, смугами тягнуться сліди весняних повеней.

Тут усе людське життя на видноті. На весь Дніпро видніє розвішана білизна, і купи сміття, що його валять з берега, і чийсь перекошений, вкритий іржавою жерстю голубник...

Така собі наддніпрянська Венеція. Своя трудова Венеція з блиском води під вікнами, з білизною на мотузках та з зеленими шатрами акацій, що в сонячний день, як у дзеркалі, відбиваються в тихій синяві Дніпра. Крім акацій, тут ще кілька тополь росте, дикий виноград по верандах в’ється, а в одному дворі, десь серед отих іржавих жерстяних парканчиків та старих розсохлих просмолених човнів — жевріють мальви! Хтось посадив.

І тополя, і мальва, і жерсть на голубнику, і перекинутий догори, протрухлий, просмолений човен — усе то якась суцільна, гармонійно злита в одне ціле картина життя, а в центрі її сидить дівчинка з кісками, кругловида, не гарна й не погана: то Таня Криворучко.

Їй вісім або десять літ.

Сходи перекошені аж у воду ведуть. Просто біля їхніх вікон на Дніпрі стійбище човнів, доглядає їх дідусь цієї маленької Тані, живий потомок запорожця. Довга біла борода, в плечах сила кряжиста — вісім пудів якірного ланцюга підіймає сам. Увечері стоїть на березі високий, замислений, сивий, як Гомер. Довго думає щось, потім скаже раптом:

— Царі були неграмотні.

І знов мовчить.

Про все в нього своя думка, свій присуд, і Тані подобається, що він нікого ніколи не боїться, а про Дніпро та про пороги дніпровські говорить, як про свою дідівщину, як про власне подвір’я.

Човни, що стоять прикуті ланцюгами в затоці, здебільшого мають наймення, і по самій назві вже можна вгадати чий. Великий голубий «Арго» — це професора з гірничого, що одружується втретє; трохи далі «Єрмак» старого прокатника з заводу, за ним заводський парусник «Скіф», а біля самого причалу скромна двовесельна батькова «Мрія».

Батько Танин працює прокатником на заводі, а у вільний час після роботи — завзятий рибалка, цілі ночі на Самарі біля рибальських вогнищ. Перші враження її дитинства — це вранішні гудки, що кличуть батька заступати на зміну, і високі заводські дими на лівому, і ще невіддільне від її дитинства — це оті дві райдуги залізничного мосту через Дніпро, що біліють за скелями Комсомольського острова, і самий острів, що блищить камінням серед Дніпра, весь мовби огорнутий серпанком дідусевих легенд. Це той острів, де княгиня Ольга рятувалась із своїм флотом від бурі, де Святослав робив перепочинок, ідучи в похід на Візантію, а горби оті скелясті — це ті, що з них козаки, прямуючи з верхів’їв, уже виглядали Січ.

Гарний Дніпро в верхів’ях, чарівний біля Києва, але не менше в ньому краси й тут, де він вбирає в себе Самару, де так широко й вільно розкинувся перед степами, що розляглися на південь і на схід. Ніде нема стільки вільності й простору, як тут. Дніпро розлився, як небо, він біля острова мовби хотів зібрати всю свою силу, щоб здвигнути камінь, перебороти скелі й ще швидше ринути далі через пороги вниз. Звідти, з татарщини, на оті горби за Самарою, вискакували колись на диких своїх конях ординці-кримчаки з напнутими луками, там десь народжувалась дума «Про трьох братів озівських»...

Увечері, коли з тієї татарщини, з синьої мли засамарської сходить місяць, Таня, вмостившись біля дідусевих ніг, слухає його сумовиті легенди, що їм кінця-краю нема. З правіку селилися тут по зимівках запорожці та лоцмани дніпровські, мужні й відважні люди, що знали всі примхи порогів і, ризикуючи життям, проводили вниз і князівські вітрила, і купецькі берлини, і заробітчанські чайки.

Хто знає, чи не дідусеві легенди, спогади та перекази про давнину й заронили в Танину душу любов до рідного краю, ще з шкільних літ розбудили мрію вивчитись, стати дослідником оцих островів і степових могил, що їх усе життя розкопував дідусів знайомий — академік Яворницький, невтомний збирач скарбів південного краю.

Коли перед нею, дочкою робітника, відкрились двері університету й вона стала студенткою, майбутнім істориком, то здавалося, що цим уже досягнуто, все найзаповітніше. Університет був її мрією, але він перевершив мрію: він дав їй кохання. Покохати! Вперше покохати! До зустрічі з, Богданом при всіх буйнощах своєї фантазії Таня на могла уявити, скільки чарів, скільки муки й щастя таїть у собі це людське, почуття.

І ось, коли це почуття з такою повнотою виколосилось у ній, коли навіть і сама наука з її скіфськими могилами відступила перед ним, дівоче серце вже по вінця мусить налитися гіркотою розлуки, і життя тепер перетворюється в невщухаючу тривогу за нього, за найдорожчого, котрого в будь-яку мить війна може відібрати назавжди.

Зникла у балці колона студбату, потім ще раз виринула по той бік балки на пагорбі й після цього, сховавшись, уже не з’являлась.

Пішов Богдан, зосталося для Тані місто порожнє без нього, порожні гуртожитки, куди не хотілось повертатись.

— Ходім до мене,— відчувши її настрій, запросила Мар’яна, і Таня одразу погодилась.

Пригасла, без посмішки, маленька, змучена дорогою — такою тепер дибала поруч Мар’яни.

Мар’янині батьки живуть край заводів, у селищі тракторного. Добуватись звідси в університет Мар’яні далеко, і вона вивоювала собі місце в гуртожитку. Тепер їй те місце, здається, вже буде не потрібне.

Селище зустріло їх садками, буріючими вишнями червня. Таня й раніше бувала тут. І хоч це селище зовні не схоже на те, де виросла вона,— тут усе розмірено, розплановано, будиночки все нові і кінотеатр модерний, що вгруз у землю, як бомбосховище,— проте сама атмосфера робітничого передмістя нагадувала Тані домівку, і завжди приємно було їй опинитися в середовищі цих простих трудових людей. Надвечір тут заводили патефони, було повно, музики, по садках бурхала із шлангів вода на зелень, на квіти, за столиками під деревами виклацувало доміно, так виклацувало, ніби через селище проходила кіннота Зараз нічого цього не було. Була якась пригніченість, напруженість, безвідрадність.

Біля хвіртки зустріли Мар’янину матір. Непривітна, сердита, вона несла кудись під пахвою радіоприймач з обривками антени та заземлення,— непідібране дротиння так і волоклося біля ніг.

— Куди ви, мамо? — запитала Мар’яна.

— Здавати несу.

— Отакої! Нащо?

— Загадали.

Мар’яна здивувалась:

— А як же зведення слухатимем?

— А щоб не слухали. Щоб нічого не чули! Клава он приїхала, таке розказує, що душа холоне!

Клава — це старша Мар’янина сестра, уже заміжня. Застали її в садку біля столика: приклавши до грудей немовля, вона саме годувала його.

— Клаво, сестро! — кинулась до неї Мар’яна.— Ти прямо звідти?

Звідти — це значило аж з-під самого кордону, там служив її чоловік-лейтенант, і вона була з ним. Віком ще молода, а вся перемучена, сидить, зсутулившись, і по плечі розповзається важкий клубок кіс, так само чорних, густих, як і в Мар’яни. Очі в Клави східні, мигдалевидні, в них повно смутку, повно ще не прочахлого горя — видно, набачилась страхіть.

— Розказуй же, як там? Ваня живий?

— Не знаю. Нічого не знаю.— Клава зітхнула тяжко.— Коли почалося, забіг на хвилину. «Клаво, бери малого — і на вокзал». А вокзал уже горить, вибухають цистерни, палає хліб у вагонах, той самий хліб, що його відправляли їм же якраз у Німеччину. І як була, без вузлика вирвалась, без нічого, тільки з ним, з оцим,— вона притиснула дитину до грудей.

— Нічого, житимеш у нас, і я ж солдатка тепер. Разом житимем, поки все перейде. Я певна, що це скоро кінчиться.

— Ой навряд. Там стільки танків вони пустили, в небі від літаків чорно. Чим наші досі тримаються, просто дивно, зовсім зненацька це нас настало. Перед самим нападом нашу артилерію якраз на ремонт відвели, треба ж додуматись...

Вона стала розповідати, як бомбили їх у дорозі, як горіли станції, на одній з них і вона мало не загинула, а подругу її, теж дружину прикордонника, розшматувало з дитиною в неї на очах. У пожарищах, у смертях людських, у трагізмі нерівної боротьби поставала перед ними країна з Клавиних розповідей.

Незабаром повернувся з роботи батько. Стримано поздоровкався, наче не дуже здивований появою старшої дочки, наче й сподівався її тут зустріти. Взявши в Клави з рук малого, уважно розглядав його:

— Ну, прикордоннику? Вихопивсь?

І, скупо полоскотавши внука настовбурченим вусом, знову повернув його Клаві.

— А де ж мати?

— Понесли здавати приймач,— сказала Мар’яна.

— Не розумію... Який приймач?

— Наш, звичайно.

Батько засопів, підійшов до умивальника під деревом і, сердито брязкаючи краником, заходився мити руки.

Таня, дивлячись на його руки, відзначала собі, що вони такі ж великі та огрублі в роботі, як і в її батька, і ще думала, що цими руками старий робітник на барикадах колись здобував оце життя, яке сьогодні пішли захищати Богдан та всі їхні хлопці-волонтери. Якою ціною воно буде відстояне? Чиїм життям і чиєю кров’ю?

Тут же, в садку, за саморобним столиком, над яким нависало вишневе гілля, дівчата лаштували обідати. Посідавши за стіл, чекали матір.

Клава розповідала батькові знов про свої митарства, а він сидів мовчазний, дивився кудись уподовж вулиці, в кінці якої відкривалися вже поля, голубіло колгоспне жито. Мабуть, воно нагадало старому Кравцеві, як років з десять тому тут, де зараз селище тракторобудівників, і далі на північ, де розкинувся своїми цехами тракторний, було жито отаке ж, відкрите поле, а коли будували завод, то перший директор їхній, старий чекіст, верхи на коні їздив по території, бо не пройти було пішки по осінній грязюці. В бараках жили тоді, інженерів не вистачало, і в нього вдома був цілий гуртожиток — п’ять племінників знайшли тут у дядька притулок, примандрувавши на Тракторобуд із своїми дерев’яними сундучками. Всіх понавчав, повлаштовував — поповнили робітничий клас. Здається, так це недавно було: і директор на коні, і перший трактор, що виходить з воріт цеху під музику, і Мар’яна в школі серед дітей-іноземчат — там у них був цілий Інтернаціонал, бо на заводі працювали в ті роки американці,  чехи, і німці, і англійці, поприїздивши сюди разом із своїми сім’ями. З-поміж німців був один у них інструктор в цеху, якого дівчата так і називали: фашист. «Руськи ремонт — капут машина»,— улюблена була в нього фраза. А тепер давно вже працюють без іноземних спеціалістів,— і машина не «капут», тисячі тракторів їхніх пішли на поля, і самі робітники з бараків перебралися жити в оці будиночки, що потопають у садках. Вишняки порозростались — випирають гіллям через паркани на вулицю, суниця та садок стали Кравцеві другим заняттям, і для нього та для його товаришів по ковальському кращого заводу і кращого соцмістечка на землі нема.

Він чує, як Мар’яна розповідає Тані теж про це, як дерева тут перші садили, як батько з матір’ю засперечалися тоді, що саджати:

— Тато — вишні, бо з кожної вишні, мовляв, щонайменше буде по відру ягід, а мама — тополі. «Що з тих тополь — один пух летить».— «Ой ні, від тополі — гордість». А кінчилося тим, що посадили, бач, і вишні, й тополі.

Вишні давно вже родять, і пух із тополь летить, як цвітуть на початку червня, і Мар’яна любить той пух.

Мати прийшла хоч і без приймача, але в настрої трохи кращому, ніж коли ішла з дому.

Присівши до столу, стала розповідати:

— Тільки що в Писаренчихи на півнів ворожили. Спершу їхній усе був зверху, а тоді наш як розправив крила, як накірчив, аж пір’я з Гітлера полетіло!

Іншим разом смішно було б і слухати про це півняче ворожіння, але зараз не сміялись, лише Клавине маля, розігравшись, розпускалось у своїй немовлячій усмішці та все ловило рученям бубку на вишневій гілці.

Батько проти ночі зібрався знов на завод. Перед тим як піти з двору, ще раз схилився над онуком, якого Клава прилаштувала під вишнею в гамаці.

— Не падай духом, козаче, не падай,— глухо казав старий до онука.— Якщо в колисці бомба не взяла, то вже тепер житимеш...

Клава з дитиною рано цього вечора лягла спати, вимучилась з дороги. Тільки Таня з Мар’яною ще довго стояли біля хвіртки, мовби ждали когось, та слухали, як над ними вгорі шелестить вершечком ровесниця тракторного — тополя.

XI

Летять студентські чуби!

Купою лежать вони на землі, мішма — русяві, чорні, каштанові, біляві, ноги по них топчуться, грубо збиваючи в солдатську повсть.

Біля лазні, в тіні зелених розлогих дерев, де стрижуть волонтерів, раз по раз чути регіт та вигуки:

— Готовий! Далі!

З усього табору, мов на розвагу, сходяться дивитись на цю процедуру.

Ось де є розгулятися пристрастям... На поміч солдатові-перукареві став сам помкомвзводу першої роти надстроковик Гладун, для якого власноручно знімати чуби з ученої братії є, видно, справжньою насолодою. Чоботи його з явною зневагою топчуться по студентських чубах, по отих русявих та білявих, що їх, може, з ніжністю торкалась недавно дівоча рука. А тут стрижій аж зуби зціплює, ведучи машинкою по студентській голові, і той, що потрапив йому до рук, тільки покректує та зойкає, коли вже терпіти несила.

— Терпи, студенте, піхотою будеш! — примовляє крізь зуби Гладун.— Це тобі, брат, армія, а не університет, де міг патлами метляти!

Сядеш, не встигнеш оглянутись, як чуб тобі злетів, і вже ти голомозий, гребінець свій можеш закинути в кущі. Смішними виходять хлопці з-під машинки, голови стають бугруваті, в того якась гунадза випирає на тім’ї, в того кущ зостався за вухом, а Духнович без своєї густої каштанової шевелюри став і зовсім якимось жалюгідним: усі помітили одразу, що голова в нього витягнута, гостра і нагадує формою диню, а на ній незграбно стовбурчаться величезні червоні вуха, що одразу стали предметом дотепів.

Хто без чубів — мовби поменшали всі на очах. Зовні студенти сприймають усе це як належне, розстаються з чубами нібито легко, кепкують один з одного, перестрілюються жартами, але в їхньому сміхові й жартах чується жаль і присмута за втраченим, вловлюється відчуття якоїсь приниженості, що її завдано новобранцям оцією процедурою. Разом з чубами мовби летять у небуття якісь знаки їхніх індивідуальностей, те що робило їх не схожими між собою, летить у минуле їхня студентська воля, розхристана безтурботність, звичка жити й поводитись, хто як хоче*. Замість різномастих буйних чубів, тепер одні голі, зведені старшиною до стандарту лоби.

Безчубі, з бугруватими, гулюватими головами підхопили від когось із надстроковиків і вже охоче завдають замість премудростей університетських, жартівливі заповіді солдата:

  1. 1. Тримайсь далі від начальства, бо дасть роботу.
  2. Держись ближче до кухні.
  3. Коли що незрозуміло — лягай спати.

Усім студбатівцям, зважаючи на їхнє звання курсантів, видали обмундирування командирське, в тім числі й добренні, з халявами вище колін юхтові чоботи, які до цього мабуть, роками лежали на складах, чекаючи війни. Помкомвзводу Гладун, роздаючи ці чоботи, не міг приховати своєї заздрості й ревнощів до тих, хто їх одержує, бо сам він, незважаючи на свою надстрокову службу, ходить у кирзових, і юхтові йому й зараз не належало носити.

— Ну, за що тобі такі чоботи? — каже він, недбало кидаючи Духновичу його пару.— Щоб їх заслужити, треба солдатської солі з’їсти сім пудів. А ти? Ну хто ти є?

Духнович з таємничим виглядом, стишено зізнається йому:

— Ми — інтелектуалісти.

— Це що воно? — Гладун дивиться на нього з підозрою.

А, зоставшись самі, хлопці регочуть:

— Ось побачиш, заявить...

— Він тобі дасть інтелектуаліста,— каже Дробаха.— Свого часу одного художника, кажуть, мало не посадили за те, що назвав себе... мариністом.

З помкомвзводу Гладуном у студбатівців з першого ж дня встановились стосунки взаємної неприязні. Призначений командиром до істориків, Гладун зрозумів свій обов’язок так, мовби це дали йому табун диких коней і він мусить їх об’їздити, повинен ловити їх, триножити, крутити їм храпи і всіма засобами прагнути якнайшвидше насадити на кожного армійське, всіма статутами передбачене сідло. Для цього насамперед йому належало вибити з них отой університетський дух, оте вільнодумство, що вони йога принесли з собою до табору. Улюбленим прислів’ям для нього стало: «Це вам не Вільна академія, це — табір, ясно?»

Сам він навіть серед надстроковиків виділяється своєю підтягнутістю та бравим, молодецьким виглядом.

Здоровий, дебелий, з в’язами такими, що хоч обіддя гни, йде на тебе, і в очах — холод, а лоб упертий, хоч яку стіну проб’є. Поза табором, серед чугуївських молодичок, він здобував немало парубоцьких перемог і, кажуть, нібито веде потаємці список своїх любовних жертв. З вигляду бравішого в таборі не найти: все на ньому як влите, наче родився в цьому обмундируванні, пілотка від вуха рівно на два пальці, комірець довкола налитої кров’ю шиї навіть у найбільшу спеку блищить білосніжним пружком. Не помкомвзводу, а просто живе втілення табірної дисципліни, незламного духу і букви статутів! Цей табір, його посипані пісочком алеї серед столітніх дерев, грибки, намети, подірявлені кулями мішені, спортивні снаряди та смути перешкод усяких — це був світ, що його не уявити було без Гладуна, а Гладуна без усього цього.

Він тішився своєю владою над студентами, своїм правом вдиратися на світанні до них у намети і витрясати з інтелектуалістів їхній ранковий сон:

— Ану, підйом! Підйом! Годі ніжитись! Сьогодні стройова, а не біноми Нутона!

На плацу він їх ганяє до сьомого поту. Де найглибші рівчаки, де найколючіші будяки, там вони кілометрами повзають під його наглядом по-пластунському, а коли котрийсь, не втерпівши, спробує нарікати — такий начувайся! Інші стануть на перепочинок, а цьому й тоді перепочинку не буде, він і тоді під палючим сонцем займатиметься шагістикою або додатково тренуватиметься по штиковому бою, до очманілості колючи раз за разом напхані соломою опудала.

Найбільше цього щастя, звичайно ж, перепадало Духновичу, проте й після помкомвзводової надбавки він не міг тримати свій язик на припоні:

— Та що це, справді? — казав він, відпльовуючи землю, якої під час повзань завжди умудрявся наїстись.— Миколаївська муштра? Косарал? Це тільки Шевченка колись так ганяли, як ви оце нас...

Цього було досить, щоб сорочка Духновичева в той день не просихала.

— Я тобі ось покажу Косарал.

— Не «тобі», а «вам».

— Це однаково.

— Кому однаково, а кому ні.

— Комісару пожалієшся? Чорну корову, думаєш, за це дасть? Ні, курсанте Духнович, ми й не таких уламували.— Все це Гладун говорив з скривленою черствою осмішкою, з недобрим блиском у хижувато примружених очах.— Встать! Кому сказано — встать? До тієї он кобили по-пластунському — туди й назад — марш!

Духнович, підвівшись, усе ще, видно, думав, що Гладун тільки залякує, і не спішив виконувати команду. Але Гладун крикнув погрозливо:

— Спольняй!

Духнович, що тільки-но присів біля них, де вони вивчають статут, мусив знов іти, кидатись у пилюку, повзти по гарячому, розпеченому сонцем плацу в повній викладці, на ліктях долаючи відстань до тієї кобили, що пасеться десь аж на виднокрузі. Виконуючи команду, він таки ліг, не ліг, а повалився в пилюку всім своїм незграбним довготелесим тілом і розморено важко поповз.

— Бач, як пливе. Ось-ось піде на дно,— презирливо кидає вслід йому помкомвзводу.

Болюче дивитись було, як Духнович відповзає все далі, сірі від пилюки чоботи його ледве ворушаться по плацу, і навіть з відстані почуваєш, як важко йому там, як з кожним ривком уперед, з кожним подихом він натужно втягує в себе гаряче повітря й гарячу пилюку.

Колосовський, хмурячись, деякий час дивився вслід товаришеві, а потім несподівано підвівся, поправив ремінь і за всією формою звернувся до Гладуна:

— Товаришу старший сержант! Якщо вже неодмінно треба, дозвольте мені за нього проповзти вказану вами відстань.

Гладун був щиро здивований, що Колосовський, один з найпримітніших у студбаті правофлангових, небагатослівний і сповнений більше, ніж інші, поваги до військової науки курсант, бере раптом під свій захист Духновича, цього явно ж бездарного до військової служби невдаху, та ще й баламута.

— Чого це у вас, Колосовський, за нього шкура болить?

— Він мій друг,— сказав Богдан.— До того ж у нього кволе здоров’я.

— Тоді чого він тут? Чого йшов? Теж мені доброволець. Обійшлись би без такого! Сім літ мак не родив, та й голоду не було. А коли вже сюди попавсь, то хай знає, що тут кволих нема. Армія всі болячки як рукою знімає.

— Жорстокість без потреби ніде не може бути виправдана,— погасивши в собі досаду, з твердістю в голосі сказав Колосовський.

Вони стояли один проти одного, ніби приміряючись перед тим, як зчепитись.

— Не до лиця вам, товаришу Колосовський, заступатися за таких. Самі ж ви зразковий курсант. Яка між вами може бути дружба? Перед вами дорога, може, в Герої Радянського Союзу, а перед ним куди?

— Одна у нас дорога.

— Киньте ці дурощі. Хай повзе. Нічого покривати розгильдяїв.

— Не розумію, чим він аж так провинився, наш Духнович? — спокійно втрутився в розмову Степура.— На два чи три пальці пілотка від вуха — чи це зараз головне?

— І не тут головне,— похмуро вкинув Лагутін.

— А де головне? — Гладун насмішкувато прискалив око.

— Головне зараз там, де нас з вами нема,— стояв на своєму Лагутін.

— Зрештою, ми записувались на фронт,— додав Дробаха,— а не щоб шагістикою тут займатись.

— Туди встигнете,— осміхнувся Гладун.— Таких там треба буде ого скільки!

— Так і відправляйте!

Гладун глузливо похитав головою:

— Ех ви, інтелігенція... Вчили вас, вчили, а голови гарбузовим насінням набиті.

Коли він після цього одлучився від них, пішовши наглядати за Духновичем зблизька, Дробаха майже з ненавистю кинув йому вслід:

— Дерево. Аракчеєвський покруч.

— У мене таке враження, що він вирішив усю війну відсидітись у таборі,— сказав Лагутін, втираючи хусточкою піт з свого вже обгорілого від сонця обличчя.— З шкури пнеться, аби тільки тут не втратити місця.

— Ще чого доброго й відсидиться,— пошкодував Мороз.— Зараз ганяє нас, потім ганятиме інших.

— Такий де завгодно зробить Косарал,— зауважив Степура.

Колосовський, якого помкомвзводу залишив старшим замість себе, сів з хлопцями продовжувати заняття по статуту. Місце, де їх кинув Гладун, було відкрите, спека палила нестерпна, і ніщо не лізло в голову, сонце, здавалось, розтоплювало мозок. А зовсім неподалік був затінок, зеленіли дерева.

І сталося так, що коли Гладун повернувся з Духновичем, який ледве плентався за ним, то вже не застав свого взводу на старому місці. Невгамовний підрозділ самовільно перемістився в затінок.

— Хто дозволив? — вирячився, наближаючись до бійців, Гладун.

Колосовський став струнко:

— Я дозволив.

Він ждав, що Гладун накладе на нього стягнення, але той чомусь не вдався до цього, стримав себе.

Тільки немилість помкомвзводу впала на них після цього ще нещадніше. Інші командири повели вже своїх на обід, вже тільки кушпела влягається за ними по плацу, а Гладун ще й досі тримає свій взвод на пустирищі, де спека тридцятиградусна і води ні ковтка. Веде їх з плацу останніми, веде, налитий люттю, з мстивими вогниками в банькуватих під крутим лобом очах. І хоч курсанти його всі вже як викручені, але він приберіг для них ще одне:

— Запєвай!

Вони мовчать.

— Запєвай!

Мовчать.

— Заспівуй!!!

Як у рот води. Ідуть і ніби поглухли, поніміли.

Гладунові такі вибрики добре знайомі. Тільки ж не до того в руки попались! У нього заспіваєте, він з вас виб’є цей дух.

— Бігом... арш!

Це вони одразу виконують. Важко підняли ноги, побігли, погупотіли.

Дасть ось добру пробіжку, впаряться, посліпнуть від поту, тоді заспівають...

Гладун не зводив з них ока.

— Швидше!

Дедалі швидше і швидше біжать вони, біжать, зціпивши зуби, підібравши тощаві студентські свої животи, і тільки чути посилене їхнє дихання та юхтове чобіття гупає у важкій одностайності через плац.

Гірше, правда, що й самому помкомвзводу доводиться, не відстаючи, бігти поруч з ними, і піт градом котить з нього теж, і що більше кушпели він ковтає з-під їхніх чобіт, то сильніша злість його діймає, гнав би, поки попадають, але й самому йому вже дух перехоплює, хочеш не хочеш — треба спиняти.

— Направляючий! Стій!

Одначе вони не зупиняються. Не почули, чи що? Все більшає відстань між ними і їхнім табунником. Зібравши всі сили, які тільки в них ще зостались, всю буйну оту непокору, яку він ще не встиг із них вибити, мчали кудись навмання, справді, як отой табун необ’їжджених коней, що швидше розіб’ється, ніж зупиниться на окрик. Женучись за ними по спустілому величезному плацу, Гладун уже й сам не рад був, що скомандував їм оте «бігом!»,— а що, коли без нього вони отак влетять і між намети, на головну лінійку, на очі командирам?!

— Стій же! Стій! — волав він захекано.

А їм не було впину, єй же єй, прогупотять отак без нього мимо їдальні, де жде їх гречана солдатська каша, пробіжать мимо вартових під грибками, вилетять із табору на простір, і лови їх тоді отам десь серед їхніх вільних академій...

Кинувшись навпростець, він таки перейняв їх, зупинив уже серед перших наметів у тіні гіллястих дерев.

Вклякли на місці, задихані, запалені, в мокрих, хоч викрути, гімнастерках, а на виду одна покора, одна слухняність, тільки в очах у кожного та в закушених губах Гладун читав приховані усмішки і повне вдоволення, що так провчили його, свого муштрувальника.

— Чому не зупинились? Чому не виконали команду?

— Яку команду? — знизав плечима Дробаха.— Нічого не чули, чоботи дуже гупають.

Інші теж — як овечки покірні:

— Хіба ви гукали?

— Була команда «бігом», ми й бігли, а «стій» ніхто не чув.

З потроєним апетитом їли вони цього дня щедро змащену солдатську кашу, і Гладун їв разом з ними, мовби нічого й не сталось.

А коли, вставши із-за столів, останніми ішли з їдальні до себе на мертву годину, то навіть без помкомвзводового «запевай!» дружно, бадьоро, всіма горлянками грякнули на весь табір:

Дан приказ ему на запад...

І цієї пісні їм вистачило до самих наметів.

XII

Ще був Брест. Ще були їх десятки, сотні більших і менших Брестів, розкиданих по всьому палаючому прикордонню живих вузлів опору, що, стікаючи кров’ю, відрізані, оточені, в болотах, в полях і лісах билися до останнього, а крізь проламані пояси прикордонних укріплень уже неслася на схід, стугоніла всією своєю важкою силою блискавична війна, бліцкріг. Ревла моторами, скреготіла залізом танкових армад, торохтіла по вишневих подільських садках мотоциклами, вигукуючи над Україною, як бойовий свій арійський девіз:

«Млеко! Яйка!»

Удень було жарко від спеки, а вночі від пожеж, від гарячих руйновищ розбомблених станцій. А вони, завойовники світу, йшли і йшли і, вилітаючи з куряви шляхів, розжахували по селах жінок, виповнюючи гелготом селянські подвір’я, пожадливо розтікалися по садках, по городах, і навіть угорі на гіллях садків, на червоних, ніби кров’ю обкипілих вишнях, було видно їхні розкарячені ноги і сіро-зеленаві, кольору гусені, мундири. І це таки була гусінь — гусінь, розміром з людину.

Студбат ще був далеко від цього всього, ще не пашіло на нього розігрітим повітрям фронту. Навлежки й з коліна стріляли на стрільбах по давно пробитих мішенях — туполобих касках уявних фашистів, кололи штиками ті самі опудала, що їх безліч разів уже було переколото курсантами піхотного училища та різними контингентами запасників, що проходили в цьому таборі літні перепідготовки.

Може, тільки в тому й була різниця з мирним часом, що навчання проводилось прискорено, в гарячковому темпі, дисципліна стала ще суворішою, а сурми раз за разом сурмили над табором тривогу.

Без звички студбатівцям важко було витримувати цей режим. Цілоденні навчання, шагістика, кушпела, спека, а вночі — пости, наряди, тривоги. Та навіть у найтрудніші хвилини, коли всі були замордовані цим, Колосовський не давав собі розкиснути, щораз пришпорював себе нещадною думкою:

«А там, на фронті, легше?»

Почував сором, що він ще не там, в окопному університеті, де зараз проходять гарт невідомі його ровесники. Адже йшов він саме туди, а тим часом досі ще на учбовім плацу, на такій відстані від фронту. Щоб не так гризло сумління — всю душу вкладав у суворі табірні статути, в штиковий бій, в стрільби й тактичні заняття, нерідко перевершуючи в цьому й самих учителів — сержантів надстрокової служби, цих справжніх богів крутої табірної науки. Було щось заразливе в цій науці, вона розворушувала в Богданові честолюбство, і хоч ніяково було перед товаришами, але ловив себе на тому, що відчуває навіть приємність, коли доводиться робити з шеренги три кроки вперед і вислуховувати перед усіма командирську подяку. Особливе дістав задоволення, коли якось у таку мить, стоячи перед строєм на вечірній повірці, піймав на собі погляд Спартака, погляд, сповнений ревнивого подиву: як це так, що не я, а ти стоїш перед шеренгою курсантів і вислуховуєш похвалу?

Зате на політгодині, коли треба було читати фронтове зведення, це робив завжди Спартак. Невдячним, щоправда, було це заняття, але він, зхмуривши лоб, читав, першим випивав неминучу чашу гіркоти: «Після упертих боїв здано... Після жорстоких боїв залишено...» Внутрішні райони країни, які ще вчора видавались недосяжно далекими для ворога, сьогодні ставали аренами битв.

Першої ж неділі прийшли до студбатівців дівчата. Тільки кінчилась політгодина, вартовий прокричав з-під грибка:

— Курсант Колосовський, на лінійку! Курсант Лагутін, на лінійку! Закохані, всі на лінійку: дівчата за табором ждуть!

І не тільки ті, кого викликали, але всі, хто був у цей час вільний від нарядів, кинулись радісно на вихід, бо це таки стосувалося всіх, це ніби послав дівчат до них на побачення сам університет, саме їхнє недавнє вільне й безтурботне студентське життя.

Дівчата стояли за вихідною аркою під деревами, осипані пелюстками сонця, що просівалось на них крізь листя.

Богдан ще здалеку помітив між ними Таню. Всміхаючись, пішла йому назустріч, притискаючи букетик польових квітів до грудей, маленька, трепетно зіщулена його Тетянка. Бачив спершу усмішку її ясну, неповторну, і лише згодом помітив, що боса зупинилась перед ним, а босоніжки тримає в руці. Ноженята закурені з дороги, пилява ще лежить на обцьвохканих бур’янами тугих загорілих литочках.

— Пішки?

— Та ні, трохи й під’їхали. На, візьми,— вона подала йому квіти, серед яких вирізнялися червоні дикі маки та волошки, саме те польове зілля, яке Богдан ще з дитинства любив. Навіть сивий полинець тут був. Богдан, втопивши в зілля обличчя, став вдихати, жадібно втягуючи ніздрями густі пахощі степу.

— Де назбирала?

— А там, понад шляхом.

— Втомилася?

— Трішки. Дорога ж неблизька.

— Ех, ви, піхота!

Він чув, як голос йому зривається від ніжності, що переповнювала зараз йому всю душу.

Ніколи ще не була Таня для нього такою дорогою. Тільки тут відчув, яким убогим був би без неї, без її усмішки, без цієї відданості відкритої, безоглядної, якою Таня мовби робила виклик усім марнотам і легковажностям світу. Це почуття, по-дівочому чисте, всеобіймаюче, воно якраз і привело її сюди. Звичайнісінька дівчина, може, навіть непоказна для інших, для нього вона виділилась з-поміж усіх людей, яких знав і знатиме, і вже стала найріднішою, незамінною з цією безконечною ласкавістю погляду, з неповторним тембром голосу, з маленьким носиком і ямочками на щоках, з п’янливою принадою знайомих, призначених йому для поцілунків груденят... Йому стало чомусь до болю жаль її, жаль, що він може зробити її нещасною, адже його смерть спустошила б і їй життя, розбила б, може, навіть назавжди. І якщо він хотів би не загинути у війні, то хотів би цього насамперед для неї, для її щастя. Усміхаючись, дивився, надивлявся на все оте, що вона принесла йому в ясних своїх оченятах.

— Чому додому не поїхала?

— Додому?

Губи її здригнулись винувато. Та збиралася ж, а не поїхала... Не сміє навіть і сказати йому, що зосталася тут ради нього, щоб бути до нього ближче. І хіба не винагородила її доля за це? Ось він знову стоїть перед нею. Стоїть, осмалений сонцем, острижений і мовби ще більше витягнутий та схудлий у своєму новому військовому вбранні, в новій, з червоною зірочкою пілотці. Військове йому личить, у ньому є військова жилка, передалась, мабуть, від батька. Стрункий, високий, навіть і на каблуках вона сягала йому лише до плеча, а зараз і зовсім перед ним маленька. Скільки за ці дні передумала про нього, після розлуки він ще більше виріс в її очах! Почуття її до Богдана заполонило всю душу, вона весь час тепер ходить, мовби засліплена ним. Іноді їй здається, що вона стала жорстокою до всіх, крім нього, не поїхала ось до батьків у такий час. Нічого собі дочка — почуття провини за це озивається в ній раз у раз. Ловила себе на тому, що й про рідного брата згадує в ці дні менше, ніж про Богдана, хоч брат у неї льотчик, до Тані він писав до останнього часу такі душевні листи, пройняті турботою про її майбутнє, а зараз він, певне, десь у самім вогні, вже, може, навіть і живого нема.

— З понеділка відправляємось всім університетом на окопи. Протитанкові рови ритимем десь під Красноградом.

— Де, де?

— Під Красноградом.

«Протитанкові під Красноградом? По цей бік Дніпра?» — сумно подумалось Богданові, і, одганяючи від себе чорні думи, він узяв Таню за руку.

Досить було Богданові взяти її за руку, стиснути її маленьку долоню в своїй, як Таня одразу про все забула. І війна ніби зникла, і чудесним став світ!

— Подобається мені тут у вас,— сказала Таня.

На ходу розгойдуючи сплетеними руками, вони пішли поміж деревами в глибину лісу, повного свіжості, холодків, трави, буйно листатої папороті.

— Оце ж та папороть,— усміхнулася Таня,— що тільки один раз, найтемнішої ночі цвіте... І хто її цвіт підгледить, тому відкриється все.

— Ти віриш?

— Вірю.

— Скільки тут людей перейшло, можеш ужити,— заговорив Богдан, озираючи ліс.— Тут ще й до революції були табори. Оці дуби ще дідами Рєпіна посаджені. Ти ж знаєш, Рєпін звідси родом, з чугуївських військових поселенців,— ми були на тій сотні, де він народивсь.

— Ти й тут досліджуєш? — засміялася Таня.

— Найкраще мені оце досліджувати,— сказав Богдан і, пригорнувши Таню, почав цілувати її в шию, в губи.

— А мені й не соромно,— сміялася Таня.— Хай дивляться, я ж твоя...

Богдан озирнувся. Помітивши віддалік кількох курсантів, а за ними, в гурті дівчат перед табором, худорляву постать Ольги-гречанки, запитав:

— До кого то Ольга прийшла?

— Ольга? — схаменулась Таня, тільки тепер, видно, згадавши про подругу.— Вона просила нікому цього не казати... Але тобі скажу. Бо ти — це ж я? До Степури вона прийшла. Ольга давно вже в нього закохана, а його щось, бач, там і не видно.

— Він на посту,— пояснив Богдан.— Скоро зміниться. А про Ольгу я цього й не знав. Тільки після Мар’яни навряд чи він кого здатний помічати.

— А з Лагутіним у них як?

— Ще й досі на ножах. Просто біда з ними. Як високорослим випало ходити їм поряд в строю, ідуть і супляться один на одного, а хлопцям, звісно, тільки подай. Духнович уже пропонував їм себе в ролі секунданта.

— А він, Духнович... освоїв статути нарешті?

На стрільбах маже, бідолаха, безбожно, всі кулі в небо посила. За це ж і перепада йому на горіхи. Замордував його помкомвзводу. Сумно просто дивитись, чим стає homo sapiens[1] на плацу.

Крізь зелень кущів перед ними заблищала вода внизу, в очеретах.

— Далі не підемо,— сказав Богдан, зупиняючись перед урвищем.

— Далі річка,— засміялася Таня.

— І не тільки тому.

— А чому?

— Щоб на випадок тривоги табір чути було. Не забувай, що перед тобою солдат.

Блискітки сонця стрибали в його карих очах. Вони, оці рідні глибокі очі, зараз сміялись до Тані, а вона зазирала в їхню сумовиту глибину аж з болем, з таким передчуттям, ніби ось-ось має їх втратити, надовго, може, й назавжди з ними розлучитись.

— Ви ще довго тут пробудете?

— Навряд. По тому, як ганяють, видно, що поспішають з нами. Та й хлопці самі рвуться.

— Як добре, що ми вас застали. Ми і в ту неділю прийдемо, не заперечуєш?

— Ще б пак!

— Давай сядемо.

Сіли в холодку під дубом, вона злягла йому на руки, ловила кожну блискітку в його очах, кожну рисочку Богданову хотіла запам’ятати. Справді, вона засліплена ним і щаслива цією засліпленістю, цією безмежною відданістю йому. Хай скаже — кинься отут з урвища в воду, хіба ж не кинеться? Вона готова будь-коли віддатись йому, не задумуючись про майбутнє, про те, як буде далі. Руки його великі, загорілі, справді солдатські, а як ніжно зараз вони її обіймали. Іноді їй здається незрозумілим, чому він покохав саме її, а не таку красуню, як Мар’яна, або Майя Савенко з геофаку, або... Та йому найкраща красуня була б рівнею! Одна з педінституту просто очей не зводила з нього в бібліотеці, завжди старалася сісти навпроти, привернути увагу цього чорнявого, хоча — що вона знала про нього? Тільки Тані одній відомо, скільки за цією зовнішньою стриманістю, навіть суворістю криється любові, скільки гарячої пристрасті в грудях, скільки допитливого розуму в отих випуклих півкулях смаглявого юнацького чола. І все це може згаснути, зникнути, збезжиттєвіти в одну мить від маленької скалки, від шматочка смертоносного металу!

Він наче вгадав її думки.

— Отаке наше літо. Отака наша Ольвія, Таню.

— Липа як тут пахне... І не хочеться думати, що десь війна...

— А вона йде.

— Як буря, як ураган іде. Саме такою вона мені чомусь уявляється — ураганом чорним, смертоносним... Десь я читала про льотчика, що не міг сісти на землю, охоплену ураганом. Льотчикові нічого не лишалося, як повести свій літак вище і вище в небо, куди не сягав ураган, і спробувати пройти над ним.

— То льотчики,— сказав Богдан, і Таня впіймала на собі присмучену його усмішку,— а нам, піхоті, нічого не лишається, як тільки пробитися крізь ці урагани,— він враз спохмурнів,— крізь усі жахи пройти.

— А може, ще пригасне? Як фінська?

— Навряд. З фронту дедалі гірші вісті.

— Не думай про це.

— Як не думати. Таке розгоряється, бурхає аж сюди... Цієї ночі підняли нас: десь за Чугуєвом нібито десант викинувся, побігли, обнишпорили, прочесали все довкола, потім виявилось — марна тривога... А стій! — Богдан раптом напружився весь.— Сурмлять!

Він миттю схопився на ноги. Таня теж підхопилась, розгублена, поблідла.

— Богданчику... Серденько...

Він притиснув її до грудей, обцілував жадібно, нашвидку.

— Мушу бігти!

— Не кидай мене тут,— здушеним голосом мовила Таня.

Вхопивши Таню за руку, Богдан потяг її за собою, так що вона аж підлітала, спотикалася на бігу.

В одному місці, наполохані тривогою, з гущавини вискочили Мар’яна й Лагутін. Мар’яна була розшаріла, сум’ятлива не по-дівочому, щось там поправляла на собі, застібала блузку на грудях, і Тані аж заздрісно стало, що вони з Богданом близькості такої не встигли зазнати.

Сурма кликала, звідусіль бігли до табору, і ось уже й Таня з Богданом опинилися біля входу, де арка і куди дівчині вхід заборонено.

— Бувай! — міцно стиснув їй руку Богдан.

Відбігши кілька кроків, він раптом вернувся, простягаючи їй свій студентський матрикул:

— Візьми, збережи...

Щось було зараз таке незвичне в голосі його і в трохи аж ніби розгубленім вигляді, що їй тенькнуло в серці: «Востаннє!»

Взяла матрикул і притримала Богданову руку в своїй, почуваючи, як очі їй до сліпоти наливаються слізьми.

— Богданчику, любий, якщо... коли що... ти ж — пиши! Чуєш? Хоч у думках пиши, як не буде змоги... Знай, я думки твої і на відстані почую! За тисячу верст!

«За тисячу верст!» Дівочий цей зойк так і ввійшов йому в душу.

А сурма сурмила над табором дедалі настійливіш, дедалі вимогливіш. Мовби підцьвохкувані її звуком, студбатівці швидко пробігли, позникали за аркою між рядами напнутих наметів, і перед гуртиком засмучених дівчат знов стояв лише табірний вартовий з гвинтівкою біля ноги — мовчазний, неприступний.

XIII

Збір, виявляється, сурмили, щоб одержувати зброю. Замість старих, з тригранними багнетами гвинтівок, якими курсанти були досі озброєні і якими, мабуть, воювали ще їхні батьки чи, може, й діди, зараз для студбатівців привезли зброю найновішого зразка: десятизарядні напівавтомати з плескатими багнетами-ножами. Потім, уже на фронті, вони намучаться з цими гвинтівками, які, тільки побувавши в піску чи багнюці, переставатимуть стріляти, з люттю кидатимуть їх, підбираючи в убитих знову старі, батьками випробувані трьохлінійки, а поки що нова зброя викликала щире зацікавлення в тих, кому вона призначалась.

Гвинтівки лежали в нових заводських ящиках. Укладені були так дбайливо і були так щедро змащені густим заводським мастилом, що, відкривши ящик, не хотілося нічого й чіпати — хотілося, так і не торкаючись, знову закрити їх у ящику і відправити на вічний схов.

Але старшина та помкомвзводу вже вміло видобували десятизарядки звідти, роздавали по списку, записуючи номери і вимагаючи, щоб той, хто одержує, одразу ж запам’ятав свій номер — закарбував у пам’яті назавжди.

— Бо з цим номером, може, і вмреш,— казав Гладун, вручаючи гвинтівку Духновичу.

— Я невмирущий,— відповідав на це Духнович.— Життя — ось мій орієнтир!

До самого вечора озброювався батальйон новою зброєю. Крім гвинтівок, їм ще видали й каски — зелені, важкі.

— Чавунні голови тепер ми,— крутив Дробаха своєю міцною головою, яка в касці ніби аж нижче осіла йому на плечах.

А увечері, ще й сонце не зайшло, батальйон уже відвечерявся і знову шикувавсь: на цілу ніч мав бути марш та бойові навчання. Кожен з курсантів був нав’ючений повною викладкою, з флягою, протигазом, з достатнім запасом патронів та з добовою порцією НЗ в солдатському ранці.

Перед тим як вирушити з табору, старшини, роззувшись перед студбатівцями, показували їм, як треба правильно обмотувати онучу, щоб не порозтирати ноги в поході.

Гладун теж сидів перед хлопцями на стільці і, впевненими, чіткими рухами обмотавши білою байкою свою лапищу, гордовито показував її, мало не під носа тикав студентам.

— Бачите? — крутив сюди-туди ногою.— Як лялечка!

А перед самим маршем він, стоячи біля цинкового бака з водою, підкликав до себе кожного з своїх бійців, і тут відбувалося таке: Гладун брав з металевої миски скибочку чорного хліба і, мовби чаклуючи, насипав зверху жменю солі, і всю оцю сіль, що ледь трималася горою на хлібі, подавав курсантові:

— Їж!

Той непорозуміло відступав: сіль їсти? Та ще після вечері? Та в таку спеку, коли й без того воду жлуктиш без кінця?

— Я ж не верблюд,— відмагався курсант.

— Бери, кажу, їж!

Наказ є наказ. Їси, аж на зубах тріщить той натрій хлор. А коли з’їв, Гладун вказує на воду:

— Пий!

Черпаєш кухлем, що вміщає в собі, мабуть, не менше як ківш запорозький, і п’єш, аж стогнеш, а помкомвзводу підбадьорює:

— Пий, пий, надудлюйся вволю, щоб живіт був як барабан. Бо на марші й краплини не дам:

Осторонь, посміхаючись на цю сцену, стоять групою старші командири, серед них і той із шпалами в петлицях, з сивиною на скронях, що був у райкомі партії, коли вони проходили комісію. Вони вже знали про нього: батальйонний комісар Лещенко. Кадровий політпрацівник, довгий час працював в авіації, але за станом здоров’я змушений був перейти в піхоту. До табору він прибув тільки вчора й уже тут зостанеться: буде комісаром студбату.

Колосовського він впізнав одразу. Коли Богдан, виструнчившись перед помкомвзводу, саме прожовував свою порцію солі, комісар підійшов до нього:

— Ну як, товаришу Колосовський? — і, усміхнувшись, глянув на сіль.— Солоне курсантське життя?

Богдан, якому аж щелепи зводило від оскоми, крутнув головою:

— Та солоне.

[1] Людина, мисляча істота (латин.).

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up