Людина і зброя (сторінка 4)

Комісар знов усміхнувся, чи то, може, глибокі, давно залеглі складки на його обличчі надавали йому привітного, усміхненого виразу. Богданові радісно було зустріти тут цю людину, слово якої так багато важило у вирішенні його долі там, у райкомі. Душею відчував, що йому зичать добра оці терново-чорні проникливі очі, чимось близьким, майже батьківським війнуло на Богдана від мужнього довгобразого обличчя. Скроні вже срібні, а сам ще стрункий, свіжий, смаглюватий, і від того сивина на скронях віддає ще більше. Нелегким, мабуть, і в нього було життя, коли з першого погляду зумів зрозуміти Богданові почуття до батька, коли краще за інших розгадав, що приніс у своєму серці Богдан у райком. Така і має бути душа в комуніста!

— А з надстроковиками як ви тут, уже порозумілись? Дружно живете? — запитав комісар, переводячи погляд на Духновича, якому Гладун саме насипав на скоринку з усією щедрістю гострої скалчастої солі. Духнович стояв перед ним зігнутий, мовби нав’ючений більше за всіх — у хомуті скатки, в касці, що наче придавила його своєю вагою,— стояв і ждав Гладунової порції солі з якимось мученицьким фатальним виразом на обличчі.

— Важко з ними, товаришу батальйонний комісар,— поспішив доповісти помкомвзводу, зачувши, чим цікавиться комісар.— Нехлюйства ще в декотрих багато. Забувають, що тут їм не університет!

— А ви свого вимагайте, товаришу старший сержант, з усією суворістю вимагайте,— сказав комісар.— Однак, вимагаючи, теж не забувайте, що перед вами вчорашні студенти, та все комсомольці, та все добровольці, люди, що з власної волі відмовились від пільг і йдуть захищати Вітчизну. Такі люди варті належного до них ставлення, як ви гадаєте?

— Так точно, товаришу батальйонний комісар!

— А потім це ж такий народ,— веселим тоном вів далі комісар,— сьогодні він курсант, а завтра, дивись, йому раптом кубики почепили, і вже він командир, уже й вам, товаришу старший сержант, у когось із них доведеться бути підлеглим, як тоді? Спитає ж за все?

— Та я з нього спитав би... Він би в мене до Харкова по-пластунському повз,— під регіт товаришів пообіцяв Духнович, дожувавши свою сіль і повертаючись знову в шеренгу.

— А вам, товариші курсанти, я теж зауважу,— перейшов на серйозний тон комісар,— менше іронії, коли йдеться про солдатську науку. Більше поту в учобі, менше крові в бою,— це не фраза, незабаром ви в цьому переконаєтесь.

Він помовчав, оглядаючи курсантів, мовби перевіряючи, контролюючи готовність кожного.

— А тепер дайте й мені солі,— сказав комісар Лещенко, звертаючись до Гладуна.— Я теж з’їм. Випробуваний спосіб,— додав він, з’ївши сіль і зі смаком запивши її кухлем води.— Напийся тут раз та гаразд, а на марші в баклагу не заглядай.

Ще й не смеркло, як студентський батальйон разом з усім училищем був у поході.

Задушлива, мов у тропіках, ніч пахла потом людським та пилюкою. Розтягнувшись у темряві, ішли посиленим маршем через поля й села, через балки та байраки, збивали сотнями ніг дорожню порохняву і самі ж ковтали її цілу ніч. Несли кулемети на собі, цинкові ящики з патронами, яких було взято більше ніж будь-коли. Батальйон обливався потом. Хомути скаток, набиті патронами підсумки, речові мішки, каски, надіті на голови,— все гнітило, важчало з кожним кілометром.

Не раз цієї ночі згадав Колосовський добрим словом помкомвзводу Гладуна. Мабуть, багато хто з них не витримав би такої напруги походу, якби не було на них все так добре пригнано, припасовано та якби ноги переди походом не були обмотані в кожного, як лялечка. Навіть Духнович — і цей тримався, допомогла-таки йому, видно, Гладунова сіль та наука. Подібно до інших, мав при боці скляну, в матер’янім чохлі флягу з водою, але випити і ковтка собі не дозволяв, і не стільки тому, що боявся порушити помкомвзводів наказ, скільки совісно було: адже інші також терпіли, бо знали — почнеш пити на привалах, тоді вже розморить тебе, розкиснеш, і вже не піхота буде з тебе — кисіль. А пити хотілось, ой як до нестями хотілось! Надто ж коли десь із темряви, із-за білої хати поставав силует колодязя із журавлем, із великим цебром дерев’яним...

Привали дозволялись короткі, і після них ще тяжче було вставати, всі кістки розламувало, сон склеплював очі. Ідучи далі, спали на ходу, заточувались, носами клювали в спини переднім.

Сонце вранішнє застало їх у болотах якихось. Наступали, відступали, форсували водяні перепони.

— «Де живеш, куличе?» — чути було голос Дробахи, і сам він собі відповідав: — «У болоті».— «В ньому ж погано!» — «А я привик».

— З цих боліт,— озирався довкола Духнович,— ще, мабуть, доісторичні пращури наші воду пили, динозаври та мамонти тут водились, а тепер ми їм прийшли на зміну...

Одна вода кінчалась, починалася друга.

— Скидай чоботи!

Поскидавши чоботи, піднявши зброю над головами, брели кудись за своїми командирами, розполохуючи водяне птаство, обережно ступаючи по дну, щоб не наколотись у воді на шпичаки поламаних очеретів.

До табору повернулись, коли вже пора було обідати. Та за втомою і їсти не хотілось — хотілося спати, спати. Сяк-так попоївши, похитуючись від утоми, дотяглися до наметів, попадали на матраци і — як убиті. За кілька хвилин весь табір зморено спав, крім вартових під грибками.

А за якісь півгодини їх, вимордуваних нічним походом, уже знову будила табірна сурма. Аж не вірилось, що це не сниться, що це справді вона сурмить, так це було жорстоко після безсонної, до краю напруженої виснажливої ночі. Але звук сурми будив, настійливо згонив, віщував якесь нове випробування. Схоплювались, на ходу затягали пояси і ще зі сном у очах бігли напівсліпі до пірамід, розхапували зброю.

Наказ цього разу був незвичайний: брати з собою все, матраци й подушки порозпорювати, повитрушувати, поздавати на склад.

Досі такого не було.

І на обличчях у командирів вловлювалося щось нове, таке, що свідчило про незвичайність цих хвилин, і сурмач грав тривогу якось особливо, ніби з трепетом сердечним сурмив її.

Навіть тих, що були в нарядах, стояли на постах, зараз було відкликано в батальйон, і вони зайняли своє місце в строю.

Рота за ротою виходять з табору. Без розмов. Без розпитувань. Гвинтівки, ручні й станкові кулемети, вся записана за батальйоном зброя вже на плечах у курсантів, і разом зі зброєю виносять вони з табору і якусь важкість на душах, нову, досі ще не звідану тривожність.

— Ось коли б я хотів, щоб дівчата були тут,— неголосно сказав на ходу Лагутін до Богдана.

Але дівчат сьогодні не було. Були зелені дерева, під якими вони вчора стояли, був закушпелений шлях, яким дівчата звідси пішли.

Уже на чималій відстані від табору хлопці помітили, що Духнович чогось пришкандибує.

— Змулив? — запитав Гущин, його сусід зліва.

— Та ні. Вранці, як брів, ногу очеретиною проколов.

— Там міг і на іржавий цвях напоротись,— зауважив Мороз.— Просто біля мене Іванов дошку з іржавими цвяхами з води витяг.

— Ні, я не цвяхом, я очеретиною,— мовби виправдувався Духнович.

Гущин і Мороз запропонували взяти частину його спорядження, але він одмовився.

— Ні, я сам... Кожному своє.

Попереду серед відкритого, розімлілого під спекою поля вже завиднівся їм оазис залізничної станції і довжелезний ешелон червоних товарних вагонів, загнаних на запасну колію, майже в степ. Сумніви тепер розвіялись для них. Вагони подано їм. Щоправда, ешелон був ще без паровоза, стояв на запасній, але вже стояв, чекав. Наказано було розташуватись уподовж ешелону і ждати розпорядження. Мабуть, поки подадуть паровоз.

Куди ж повезуть? На яку ділянку фронту їх кинуть? Це тепер цікавило найбільше. В таборі тільки й мріяли, щоб швидше на фронт, а тепер, коли діждались відправки, стало наче й жаль розлучатися з табором, покидати звичне життя, на зміну якому прийде інше, невідоме, сповнене грізності й небезпек.

Розташувавшись повзводно, сидять купами вподовж усього ешелону, навпроти своїх вагонів, ведуть тягучі розмови.

— Десь, видно, прорив, якщо нас так несподівано піднято.

— Раніш чи пізніш це мусило статись.

— То хай краще буде раніше.

Біля Духновича, якому Степура саме перев’язував ногу, зібрався цілий гурт істориків. Нога на підошві, нариваючи, розчервонілась, помітно підпухла. Духновичу навіть ніяково було перед товаришами за цю свою таку недоречну зараз болячку.

— Даруйте, що трохи порушуватиму стрункість ваших лав,— каже він і, морщачись від болю, береться натягувати чобіт.— По можливості намагатимусь не шкандибати.

— Не журись, Байрон теж накульгував,— зауважив Дробаха, розлігшись на траві.— Правда, над Байроном помкомвзводу не було.

— З цим нічого жартувати,— хмуро кинув Колосовський, дивлячись, як Духнович, стинаючи зуби від болю, повільно втискує у чобіт хвору ногу.— Може, фельдшера покликати?

— До фронту заживе,— взувшись нарешті, махнув рукою Духнович.— А то що таке біле? — бажаючи перевести мову на інше, глянув він у бік поля.

— О, тільки тепер помітив? — охоче відгукнувся Степура.— То ж гречки цвітуть. Це їм вистачить цвісти на все літо. Все перецвітуть,— і в голосі його забринів смуток.

Небо над гречками було синє, високе, ніде ні хмариночки. В прозорій далечі блищить будинками Чугуїв на горі, над Дінцем. Дерева табору ледь видніються на обрії темно-синьою смугою. І ті дерева, і білий розлив гречок, і спориш, на якому лежать, такий м’який, теплий, ласкавий,— усе здавалось тепер якимось рідним, усе жаль було покидати.

Мовби подобрішали всі. Чи то від гречок оцих подобрішали, від полів та від неба, чи від того, що їх ждало і де вони будуть в усьому разом.

Навіть Гладун, що в таборі не допускав ніякого панібратства і міг за це хоч кого скрутити залізом статутів у баранячий ріг, тепер підійшов до хлопців подобрілий, упокорений і, мовби шукаючи біля них захисту від чогось і підтримки, присів, загомонів душевно:

— Та що ж — прощай, табір?

— Прощай...

Колосовський дивився на безлюдну дорогу, що зривалась де-не-де пилюкою вихорців між розімлілими гречками, і здавалось йому, ніби от-от з’явиться звідти хтось жданий, із-за марева, із-за білих гречок...

Дехто почав уже й дрімати, пригрітий сонцем на ласкавій споришевій постелі, а Дробаха, вставши з гурту, пішов ходити побіля вагонів, заглядав, примірявся.

— З нарами, чистенькі,— погукував звідти,— тільки цокотітимуть!

XIV

Цокочуть колесами вагони.

Те, що було миром, зостається позаду. Попереду — невідомі випробування, з невідомим для кожного жеребом — кому який випаде: тому — блискавична смерть у першій атаці, тому — лаври бойової слави, тому — похмура одіссея концтаборів, кремаційні печі фашистських фабрик смерті... Але це потім, потім. Зараз вони про таке ще не мають уявлення, зараз у них лише готовність у серцях — пройти все дантове пекло війни, перепинити шлях новітнім ордам чінгісхановим, що — не з луками, не з стрілами — з гримучою сталлю на землі й у небі насуваються на рідний край.

Куди везуть? Цього їм не кажуть. Де стрінуться з ворогом? Про це можуть висловлювати лише різні догадки.

Локомотив нестримно несе їх уперед.

Вороний їхній кінь на червоних колесах.

Вже у вагонах, коли ешелон рушив, курсантів оформляли по-фронтовому. Їм видавали наспіх заготовані довідки про те, що відправляються на фронт курсантами-політбійцями, а разом з курсантською довідкою кожному вручали ще одну річ: схожу на жолудь, чорну пластмасову закрутку-медальйон, що його згодом назвуть «медальйоном смерті». Кожному належало вкласти в цей медальйон маленький папірець — власноручно заповнену найкоротшу в житті анкету: хто ти і куди сповістити, коли тебе знайдуть.

Написавши, що треба, туго закрутивши медальйони, мовчки ховали їх у маленькі, спеціально призначені для цього кишеньки спереду штанів біля пояса.

Коли студбатівцям роздавали довідки та медальйони, було раптом виявлено, що досі в багатьох із них є при собі ще й студентські квитки, і матрикули, і навіть цивільні їхні по різних міліціях видані паспорти.

— Багаті ж ви,— сказав комісар Лещенко, для якого це було, видно, несподіванкою.

Він наказав негайно зібрати по всьому ешелону паспорти, а також усі інші цивільні документи і знести до нього в вагон.

Невдовзі перед комісаром просто на вагонній підлозі лежала величезна купа зданих паспортів, студентських матрикулів, посвідчень...

Курсанти першої роти, з якою їхав комісар, обступивши його, непорозуміло ждали: що він робитиме з усіма цими їхніми документами?

— Всі поздавали?

— Всі.

Комісар деякий час сидів мовчки над купою їхніх документів. Потім узяв навмання чийсь паспорт, що лежав на купі зверху, розгорнув, прочитав рік народження: 1917. Взяв другий: 1918. Став далі переглядати: 1918, 1919, 1920...

— У ті роки, коли ви народжувались,— сказав комісар задумливо,— ми якраз бралися за зброю, у червоногвардійські загони йшли. Тоді ми теж були юні, вашого ж віку або ще й молодші.

Сутеніло надворі, у вагоні по кутках стояла вже темінь.

Комісар запалив сірник, потримав перед собою, доки розгориться, потім повільно підніс його до ріжечка чийогось новісінького паспорта і так тримав.

Студенти затаїли подих: що він робить? У думці ще не вкладалося, що паспорти їхні можна палити.

А він, підпаливши один, підклав його знову під інші, розтребушив над ним документи кострищем, як десь у полі.

— Хай горять. Там, куди ми їдемо, нічого цього не треба. А допустити, щоб ворог, на випадок чого, скористався чесними вашими іменами... Ні, цього ми допустити не можемо.

Взялася вогнем уся купа, полум’я освітило вагон. Комісар Лещенко, одхилившись від вогню, сидів на ящику, студбатівці тісним колом стояли біля нього і заніміло дивились на яскраве вогнище своїх розтребушених паспортів, жарко палаючих матрикулів. Он скручуються в полум’ї чиїсь прізвища, роки, національності, маленькі фотографії, круглі, невідомо ким вдарені печатки... Скручуються у вогні їхні права цивільні, їхня студентська безповоротна молодість. Там, куди вони їдуть, не треба буде ніяких паспортів. Паспорти ваші віднині — це оті чорні пластмасові закрутки-медальйони в кишенях, по яких санітари та похоронні команди узнаватимуть ваші імена.

Ешелон гримить, важкі двері вагонів розсунуто навстіж, і за ними в безкрай — темно, незнайомо. Тепла липнева ніч пролітає в тил садками, гущавінню вітрозахисних смуг, скиртами в полях. У тих скиртах ще, може, шукатимете притулку, в тих лісосмугах ще, може, займатимете бойові рубежі...

— Заспівали б ви, хлопці...

— А чому б і ні...

Їхав козак за Дунай,
Сказав дівчині прощай...

Уночі, коли всі, крім вартових, міцно спали по вагонах, розбудило їх клекотання зеніток. Очманілі спросоння, вихоплювались із вагонів, кидалися у світ титанічних кошмарів, моторошних видінь. Тьма і вогонь. Весь світ тільки це — первісна тьма і тривожний, небачених розмірів вогонь. Земля в загравищах, усе небо в рухливих прожекторах, у вибухах снарядів, у погрозливому гудінні невидимих літаків. Ще дужче заклекотіли зенітки. На землю обвалилося громом. Десь за вагонами, за ешелонами, як із кратера вулкана, виметнувся вогонь. Ще удар. Ще вогонь.

їх бігцем одводять від ешелону вбік. На ходу озираючись, бачать за собою Помпею, новітню, розвировану вогнем Помпею — в образі щойно розбомбленої станції, бачать безліч освітлених пожежею колій, палаючі вагони, цистерни, склади... Всюди вибухи, тріскотнява, вже зовсім неподалік беруться полум’ям вагони, може, навіть ті, в яких вони щойно їхали. А небо гуде.

Знайти б хоч будь-яке укриття.

Розташовують їх по садках, по городах, поки кінчиться наліт. Аж тут, трохи отямившись, намагаються розібратися в цьому вируючому жахітті, в стугонливому космічному хаосі...

Знов шаленіють зенітки. Прожектори ганяють по небу, по хмарах рідких, високих. Як руки війни, рвонуться вгору, охоплять усе небо, схрестяться, на мить якусь зупиняться в хмарі світлим вогняним кулаком, вкоротяться й зненацька щезнуть, сіючи тривогу. І вже в іншому місці ніж прожектора знову з’явиться, помацає, поповзе по небу, то заспішить, то повільно охопить хмару, наче докопується, чи є там що. А ще за мить у небі виростає цілий ліс прожекторів. І ось на самому вістрі одного з них раптово зблиснуло щось біле, сліпуче. І вже зникло все, і над безкраїм хаосом тьми зостається тільки вона, ота цяточка — людина у нічній високості. На вістрях прожекторів — людина, дюралюміній і бомби...

XV

Ще раз прийдуть до табору дівчата, і мати Духновича прийде.

Буде це наступного дня після відправки батальйону на фронт. Між деревами, біля знайомої табірної арки, стануть чекати, розглядаючи натовпи інших жінок, згорьованих, заплаканих, з дітьми, з оберемками щойно переданої їм з табору чоловічої одежі.

— Мамо! Мамо! Тато передав ось мені свою розчіску! І поясок...

Біля Тані прошмигнуло хлоп’я в батьковій кепці, що насувається аж на очі, мале, кирпате, в одній руці — затиснутий гребінець, у другій — пасок від штанів. Дівчина років десяти несе матері, ледве обіймаючи рученятами, цивільну батькову спадщину: фуфайку, штани робочі, черевики, зв’язані міцним сирицевим шнурком...

У таборі ще людніше, ніж було в неділю. Повен табір чоловіків! Видно, як їх стрижуть, перевдягають, роздають казанки, каски, нові сірі шинелі. А де ж студбатівці? Чи загубилися в цьому вирі людському, чи... Попросили через вартового дізнатися про своїх.

Ждали.

Діждалися:

— Нема таких!

Студбат у цей час був уже за Дніпром.

Залізниця для них кінчилася на тій розбомбленій станції, де застав їх наліт, далі до фронту добиралися пішки. Ішли решту ночі, не присідаючи, не знаючи, де йдуть, куди їх ведуть командири. Тільки по тому, як тривожно жевріє небосхил попереду, по стовпищах військ на шляхах почувалося, що війна вже десь близько.

Коли розвиднілось, один із студентів упізнав ці місця. Виявилось, що йдуть шевченківськими місцями чи десь недалеко від них, а верби, що так розкішно хиляться понад ставками,— це, може, ті самі, що були описані ще Нечуєм-Левицьким. Ранок народився у росах, у зелених буйнощах левад. Весь край засвітився соняшниками, що могутньо розвертаються своїми тугими коронами для цвіту. Картоплі по пояс. Прядива по балках густі, непролазні. Все буяло, все наливалося життєвою силою в цю благодатну пору раннього літа. Здавалось, земля тут прагне нестримно виявити всю свою щедрість, силу родючості, порадувати людей усім найкращим, що тільки може їм дати. Цвітуть картоплі, і мак по них цвіте. Соняшник вигнався під стріху, і кручені паничі по ньому в’ються. Левади ваблять холодками зеленими, водою ставків блищать, розкидаються на півбалки шатрами верб, яворів, кущами калини.

У садках біліють хати дивної краси. Що не хата — то витвір мистецтва, скільки хат, стільки й доклало рук художників та художниць народних! Одна підведена червоним, друга — синім, та вкрита соломою, сусідня очеретом з чепурними китицями по вуглах і тугим гребенем зверху; в однієї наличники на вікнах голубі, а в другої — по голубому ще й червоненькими візерунками розмережано. Ніби змагалися в красі. І всі білі-білі, ще не оббиті дощами, чисті, святкові. Не для війни, для щасливого літа, видно, білились.

Коли сонце підбилось, зробили нарешті привал. Хлопці сиділи на згірку край шляху, милуючись селом, що біліло внизу по долині.

— Геніальною була та українська жінка, яка перша отак побілила хату,— заговорив до хлопців Степура.— Гляньте, яка он чепурненька визирає по той бік дороги з садка. Була б вона рудою мазанкою — дивитись би не захотів, а так очей не відведеш. І як гармонує оце біле із зеленню верб, із рожами червоними, із барвою неба. А якою гарною стає така біла хата вночі, при місяці, коли тіні від гілок помережать її... Яку це душу треба було мати, щоб такою білою зробити свою оселю, який треба було від природи відчути в собі витончений смак естетичний...

Навіть далекий від поетичних розчуленостей Дробаха — і той змушений був приєднатись до Степуриних міркувань.

— Справді, тут що не хата, то окрема індивідуальність,— говорив він, наминаючи пирога, яким устиг десь розжитися в селі.— І що не по ранжиру стоять, теж здорово. Та тут, та там, як влита в ландшафт. Якби сказали мені вибирати — вибрав би оту, що край села, що в неї жито аж попід вікнами голубіє. Справжня вілла польова. Хто в цій живе? Славна, видно, якась молодичка, що так її причепурила... До білого, бач, ще й синенького, небесного додала!

Привал швидко минає. Вставай знову, надівай каску, крокуй далі своїми стопудовими від утоми ногами.

Оце вона, Київщина. Ще не дістають сюди снаряди, ще не стали пустками білі хати, не палають пожежами нищень колгоспні ферми, але й над цим розкішним краєм, де проходить у важких зелених касках студбат, війна вже мовби занесла своє невидиме крило. Воронки край шляху. Свіжий горбик землі — когось там поховано. А ось ціла колгоспна череда біля водопою лежить, розстріляна з літака: туші порозбухали на сонці, нудом, смородом б’є від них.

Десь з-під фронту колгоспники, одягнуті по-зимовому, все женуть худобу в евакуацію, і корови тужно ревуть назустріч студбатівцям, спотикаються, натираючи ногами давно не доєні, порозбухані вим’я, гублячи молоко на каміння розбитого шосе.

В одному місці край шосе лежить, не вибухнувши, авіабомба — застряла, стирчить із ґрунту чорним оперенням. Ніби якесь чужорідне планеті, залетіле з космічних безвістей астральне тіло, уламок метеорита абощо. Поглядаючи на бомбу, студенти вже засперечалися, якої ваги вона: двохсоткілограмова? Півтонка?

І чи не вибухне, коли спробують її витягати?

— Дивно, як у дикості багато спільного,— відходячи від авіабомби, заговорив до Лагутіна Колосовський.— Пам’ятаєш стріли із скіфських могил? Чи стріли Батиєвих орд? Вони теж з подібним оперенням. Сумно стає від таких асоціацій.

Усе дужчим, потужнішим гуркотом дає знати про себе фронт. Раз за разом налітають німецькі штурмовики, розганяють студбатівців по хлібах, по канавах. Тоді носом у землю — і слухай, як, вивертаючи тобі душу, верещить над тобою сирена, як просто на тебе падає з дзвенячим пронизливим свистом металевий хижак. Томить гидке, принизливе почуття власної безпомічності й страху. Лежи і жди — судилось чи не судилось... А над тобою виє, виє, вимотує душу...

Вибродять з хлібів, і ніяково дивитись один одному в вічі за приниження, що їм оце завдано, за те, що мусять повзати, ховатися, щулитись по рівчаках на рідній землі.

— Ганебно... Зайцем зацькованим себе почуваєш,— обтрушуючись, зізнається Мороз.— Землю носом риєш, повзаєш на чотирьох, і це ти — людина двадцятого віку!

Філолог Чемерис сміється нервово:

— Ми ось із Калюжним саме сперечались, хто видатніший: Стендаль чи Флобер? Я кажу — Стендаль, він — Флобер, я — своє, він — своє. А коли налетіли та шарахнули, так він брик і руками замахав: «Стендаль! Стендаль!»

Смішно, але й не смішно.

Поміж хлібами високими іде студбат, сухим металевим дзвоном подзвонює туге колосся; колосковими хвилями переливаються жита; густо засмуглявіли червонясті, покручені бурями пшениці.

Дедалі більший неспокій, зловісна розтривоженість у всьому. Везуть поранених, бредуть біженці, гуркочуть грузовики з боєприпасами. Тисячі людських облич пролітають перед тобою і жодного серед них веселого. Нема в цьому краю веселих облич!

Під час одного з привалів товариші зібралися коло Духновича. Просто незрозуміло було, як він досі йшов. Проколоту ногу йому весь час наривало і зараз рознесло так, що насилу могли стягти з нього чобіт.

— Чого ж мовчав?

Але Духнович і зараз не скаржиться ні словом, і тільки по його ластуватому, зрошеному краплистим потом обличчю можна догадатись, яких мук йому завдає оця посиніла, розпухла, як колода, нога.

Ще вночі у вагоні, коли всі спали, він мучився. Ніколи не думав, що це такий біль, коли нариває. Здається, якби ногу відрубали — не так би боліло, легше б переніс. Нікому не міг і поскаржитись, не хотів відкриватись. Хіба міг він зізнатись, що на півдорозі до фронту уже він не годен! А як розцінив би це помкомвзводу? Оце, сказав би, доброволець! Ще й до фронту не дійшов, а вже знайшлася в нього причина відстати. А головне — товаришам, як їм дивитись у вічі? Не як про римлянина Муція Сцеволу, а як про легкодуха чи навіть симулянта подумають про нього.

Безпорадний, лежав край дороги з своєю відкритою, гидко розпухлою ногою і не вірив уже співчуттю товаришів, що стовпились над ним, вважав, що зараз вони можуть почувати до нього тільки одне — презирство. Найбільше його зараз турбувало, як піде він далі, адже нога, здається, і в чобіт не влізе.

— Гарну маєш вавку,— підійшовши до гурту, заговорив помкомвзводу Гладун і, нахилившись, помацав рознесену ногу майже з заздрістю, наче шкодуючи, що такий дарунок послано долею не йому, а цьому недотепі Духновичу, який не вміє своєю вавкою до пуття й скористатись.— Вавка хоч куди. Маємо перше ЧП.

Підійшли комісар Лещенко, з ним командир роти — молодший лейтенант із училища, стали радитись. Ясно було, що в такому стані Духнович далі йти не зможе. Куди ж здати? Кому його доручити?

Духновича злякали ці розмови.

— Я йтиму. Я можу йти,— вхопився він за чобіт,— Прошу, нікуди мене не здавайте. Це швидко пройде, Богдане, дай руку!

З допомогою Колосовського та Степури він підвівся і так, спираючись на них, рушив у однім чоботі далі.

Гвинтівку і скатку його тепер несли інші, а він, повиснувши на плечах у товаришів, рухався ззаду за колоною, мов живе розп’яття, у важкій своїй касці, що зламувала голову набік. Кожен крок коштував йому нестерпного болю. Духнович стрибав по шосе, як по вогню, бо, що б там не сталось, мусив іти по цьому розбитому камінню вперед, іти хоч беззбройним назустріч війні, назустріч усьому тому, що гриміло й стогнало по обрію. Нічого не було для нього зараз страшнішого, ніж бути покинутим, зостатись самому, без товаришів у цьому велетенському хаосі прифронтового вировища, де ти нікому не потрібен. Хіба ж не жахливо опинитися поза всіма, визнати свою неміч, неповноцінність і не бути там, куди готував себе внутрішньо весь цей час після райкому.

В ногу стріляло й стріляло вогнем, світ запливав жовтизною, і тільки мокрі гарячі плечі товаришів були йому тепер єдиним опертям, рятували від ганьби і безсилля.

Першу ж машину, що порожняком мчала назустріч, комісар зупинив. Перемовившись про щось з закіптюженим лейтенантом, що сидів поруч з водієм у кабіні, комісар зачекав, доки товариші підвели Духновича до грузовика.

— В кузов його!

Сльози розпачу й безсилля бризнули Духновичеві з очей.

Благаючим голосом він знову став просити не здавати його, не кидати.

— Товаришу комісар, я йтиму, я прошу...

Але його таки підсадили через борт у кузов, між брезенти, між порожні ящики з-під снарядів, туди ж кинули йому його чобіт, гвинтівку і скатку, ще й речовий мішок з прив’язаним до нього теплим від сонця казанком.

— Прощай, друже...

Він мав вигляд людини смертельно покривдженої, знищеної, відкинутої геть, у нічогість.

Коли машина помчала, помкомвзводу Гладун, озирнувшись, промовив не без заздрощів їй услід:

— Вважайте, один відвоювався...

XVI

Чадно грохкають міни в хлібах, бігають люди знетямлені, той мертвий падає на бігу, той, заюшений кров’ю, волає:

— Добийте мене! Достреліть!!!

Спека і кров. Грохкання й чад. Весь світ уже ніби просмердівся цим гарячим нудотним чадом вибухлих мін, свіжі воронки ще димляться, і перепалена розрита земля пахне смертю. А повітря знову пружинить, і знову то тут, то там між хлібами — грохк! грохк!

Просто з маршу студбат попав під шквал вогню. Коли наближались сюди, попереду серед розливу хлібів бачили на пагорбі хутірець якийсь — хата, повітка, садок. Їм уже відомо було, що там командний пункт дивізії і саме туди їх ведуть. Хліба стояли могутні — по око людське — жита, пшениці. Тихо було, і курсанти чули навіть крик перепела в житах і бачили лелеку на хаті, а під хатою — просвічені сонцем високі рожі цвітуть, прекрасні, мов дівчата! І раптом чорні гейзери вибухів, ближче й ближче гупають міни в хлібах, біжать звідти бійці, закривавлені, закіптюжені, щось кричать... Мінометний наліт, а вони стоять вишикувані цілим своїм студбатом край садка, де сказано їм ждати огляду, поки з-поміж дерев не вилетів на них дебелий чолов’яга — генеральські зірки в петлицях:

— Студбат? Чого стовбичите? — і мало не з кулаками накинувся на їхніх командирів.— В оборону! В оборону, вашу-перевашу, кладіть їх! Ось тут оборону займайте!

Миттю розсипавшись понад садком, до якого звідусіль прилягають хліба, курсанти падають притьмом, вони лежать тепер уже поруч з автоматниками комендантської роти і нікого й нічого не бачать, окрім хлібів та груддя землі, що рвано летить аж до сонця. А міни знов розтинають повітря, б’ють сухими ударами в землю, студбатівці щуляться по своїх борозенках, шарахаються від кожного вибуху — їм хочеться жити!

Мало не наступивши на Колосовського, над ним пробіг якийсь невідомий у поруділих чоботях, у касці,— обличчя все заюшене кров’ю, розтрощене, страшне,— поранений біг, охопивши його руками так, ніби тримав у руках власну зрубану голову, і все кричав, ревів нелюдським голосом: «Достреліть! Добийте!»

«Так оце вона, війна в своєму справжньому образі! — встиг подумати Колосовський, глибше втискуючись у борозну, і весь світ перед ним уже заступився тим кривавим палаючим обличчям.— Тут і тебе щомиті може накрити, в криваве місиво перетрощить тебе разом з твоєю відвагою та хоробрістю, яких ти так і не встигнеш виявити!»

Неподалік від нього в цій же борозенці ще хтось щулиться — каска при самій землі. Степурині плечі.

— Ти живий?

— Живий.

А міни б’ють, і невідомо, кого з них накриє оця, що знову ось шавкотить у повітрі, що з сухим тріском грохкає десь неподалік. Шелестить, тріщить колосся, хтось підбігає, з розгону падає біля них — хто це? Теж заюшений кров’ю, сама каска і кров. Колосовський ледве впізнає його — Ярошенко з геофаку.

— Міна! — хрипить він.— Упала отак від мене, рукою міг би дістати. В плече ось і в обличчя. Очі не повипікало? Я бачу? Я не осліп?

Колосовський, роздерши індивідуальний пакет, сяк-так перев’язав йому покремсану щелепу і направив далі до санітарів.

— У садку вони! Біжи!

І Ярошенко побіг, зоставивши після себе кров, розбризкану на сухому грудді, на білій, повитій по стеблах березці.

Осколки щойно вибухлих мін, розлітаючись, прокосили в хлібах радіальні смуги, перерили землю, як дикі свині. Свіжі вирви смердять якимось нудотним смородом, Колосовський аж кривиться від огиди: «Війна — це сморід!..»

Обстріл посилюється. Вібрує, пружинить від металевого свисту повітря. Це вже не міни — снаряди летять, прошуговують, здається, над самою головою, аж глухнеш від них, аж лопаються барабанні перетинки. Один із снарядів жахкає в хату, просто в лице їй, у вікна, вивалює стіну і з гуркотом вибухає всередині, в самім нутровищі людського житла. Ще один б’є під стріху, витребушує хмару солом’яної куряви, і весь дах розвалюється, осідає, охоплений вировищем диму, полум’я, і вже не видно ні підстрижених китиць по вуглах, ні лелечиного гнізда з лелечатами біля димаря, сама тільки лелека кружляє в повітрі.

Нема штабу. Рознесло штаб. Після цього вогневий наліт припинився.

— Найгірше, що можна отак і пропасти — і ніякої користі від твоєї смерті,— чує Колосовський Степурин голос. Присівши, Андрій розглядає в руках кострубатий — ще теплий — осколок.— Ворога живого в вічі не бачили, а вже потрапили в отаку кашу...

— Тільки ж початок... Перше хрещення...

Справді, мов той чорний ураган, що з корінням вивертає дерева, змітає людські оселі, трощить усе на своєму шляху,— так і тут пронеслось, пошматувало землю, отруїло польове повітря запахом гару, пороху й крові...

Пронеслось, і знов задзвеніла тиша.

Колосовський ще лежить долілиць, голова під каскою, мов чавуном налита.

— Глянь, мураха,— каже до Степури, і вже дві каски схиляються в тому місці низько до землі.

Мурашина маленька без поспіху перебирається між стебельцями, між травинками. В цих заростях вона — як у дрімучому лісі. Проте ж орієнтується. Якісь таємничі життєві сили допомагають їй триматися в певному, тільки їй потрібному напрямі, терпляче петлює, обминаючи перешкоди, рослинки та грудочки, деколи ніби навіть завагається в нерішучості й знов-таки виблукається до невидимої своєї стежини, щоб невтомно далі посуватись кудись... І спокій, спокій. На все поле битви — найспокійніше створіння! Йому не страшно. Воно не боїться зникнути. Йому нема діла до всього, що діється у вашому жахливому, анормальному зараз, сатанинському макросвіті! Бо ж невинній цій мурашині, на щастя, не під силу збагнути, що опинилась серед лютування смертей, серед жахіть, де землю рве, шматує метал, де бризками мозку розлітаються інтелекти, де щойно шаленіли зблиски вибухів яскравіші за сонце... Мініатюрне загадкове створіння, воно терпляче й без поквапу звершує через поле бою свій шлях. Не існують для нього земні ваші туркоти, недоступні йому ваші пристрасті й ваші страждання... Живе воно поза вашим розпаленим світом і невтямки йому, що чиїсь очі зараз невідривно стежать за ним з-під навислого небозводу касок...

— Може, й ми такі перед кимось? — Колосовський глянув на змученого Степуру, глянув у небо й підвівся.

Озирнувсь. Дим стелиться над хлібами, над садком. Від палаючої хати віє жарким повітрям, вона горить собі й горить, ніхто й не пробує її гасити. Не до цього зараз. Серед гарячої чадної тиші то тут, то там стогнуть поранені. В одному місці на межі, що відділяє величезний лан жита від пшениці, збігся цілий гурт студбатівців; посхилявшись, вони щось там розглядають. Колосовський і Степура, плутаючись у густому житі, подалися до них.

Неймовірним було те, що вони побачили.

Як від удару блискавки, що в літню грозу б’є серед поля, так була розрита земля в цьому місці, і серед цієї розритвини, серед розтолоченого, змішаного з землею стеблиння лежав Дробаха. Ноги розкидані, голова незграбно вивернута під спину, зуби оскалені, а обличчя чорне, спалене геть. Права рука лежить окремо від тіла, жовта, присипана землею. Моторошно дивитись було, що це лежить відірвана, обезкровлена Дробашина рука, яка могла одним ударом збити противника з ніг, юнацька міцна рука, що торкалась у житті книг, і відбійного молотка, і твердих яблук дівочих грудей. Нема Дробахи. Загинув з усіма своїми подвигами, до яких був готовий і яких так і не встиг вчинити.

Посхилялись курсанти. І хоч криком повняться груди, мовчки стоять.

Тут же, край хлібів під садком, вони взялися копати перший і останній для нього окоп — вічну, з темними стінами хату.

Маленькими саперними лопатами копають першу студентську могилу, нагортають мовчки, і росте вона висока — на весь степ, і видніє далеко, як Савур-могила, і вже з вітрами говорить. Та це лише уявляється вона їм такою. Насправді ж невисока вона, ледь помітна серед густих колосистих хлібів.

XVII

Колоски стояли, як люди.

Той високий, випростаний, ніби на варті. Той менший, похилився, думає. Поспліталися вусами, посхилялись, незліченні, один на одного в мовчазній переджнив’яній задумі. А той, дивись, з підламаним колінцем і зовсім провалився в гущавину, і все наче хоче піднятись. Буря його зламала, чи дощ, чи осколок?

Тих, що в задумі, найбільше: все поле думає колоскове. Коли вітерець торкне, задзвенить шорстким металевим дзвоном.

Дим розійшовся, чад розвіявся, і знову дише поле гарячими пахощами літа. Перепелиний, кониковий світ оточує свіжу студентську могилу. Березка польова поблизу в’ється по стеблах, звисає білими чарочками, степовий горошок червоніє краплинами крові...

А день згасає. Тривожне, марсово-червоне сонце лежить над хлібами, а там, де стояла на пагорбі хата біла, чиїмись прекрасними руками побілена, вже дотліває чорна купа руїн. І тільки рожі високі, стрункої дівочої краси, як і раніш, стоять на причілку, присвічені сонцем, ще більш яскраві, ще більш розпалахкотілі в цей передзахідний час.

XVIII

Духновича до самого вечора возили на тім самім грузовику, який підібрав його на дорозі. Трясся в кузові серед ящиків із снарядами і почував себе тут зайвим, нікому не потрібним баластом, так не до речі накинутим оцим мовчазним суворим людям. Усі вони на своєму місці, знають своє діло і цілковито поглинуті ним. Заїдуть в ліс, наберуть снарядів і без розмов, без затримки по тряскому шосе мерщій до вогневої, де в садках край села жде їх, уже розстрілявши снаряди, батарея.

— Що ви повертаєтесь, як волами! — сердились батарейники, і, не встигнеш озирнутись, уже вони розметають з кузова ящики, знов грузовик порожній.

Коли вперше побачили в кузові Духновича, зацікавились:

— Що за пасажир?

А потім уже й уваги на нього не звертали, тільки щоразу, коли розвантажували ящики, мимоволі давали йому відчути, як він тут їм заважає. Це було нестерпно — почувати, що ти всім на заваді, почувати себе тягарем для цих людей, які біля своїх гармат не знають спочинку і поводяться так, мовби вони тут єдиний заслон, мовби тільки від них і залежить стримати, не пропустити противника.

По дорозі грузовик їхній кілька разів потрапляв під обстріл ворожих літаків. Духнович, залишаючись у кузові, бачив струмені вогню, що лилися з літаків на землю,— чи з вогнеметів вони там били, чи з якихось особливих швидкострільних гармат. Уперше він бачив людські трупи понад дорогою і сам щомиті міг стати Трупом.

Потім артилеристи скинули його в лісі біля звалища своїх снарядів, сказали тут почекати.

— Ще ось одну ходку — і тоді вже завезем тебе до медсанбату.

Але робили одну ходку, і другу, й третю, а він усе залишався біля цієї гори снарядів, проте навіть і претензій ні до кого в душі не мав — сам бачив, не до нього їм зараз.

Біля снарядів стоїть вартовий зовсім молодого віку червоноармієць, він так сторожко тримає свою гвинтівку, ніби ворог десь тут, за кущем. З Духновичем вартовий у розмову не заходить, знає лише свої обов’язки. «Посадили — й сиди,— ніби говорив він Духновичу своїм виглядом,— а в мене свій клопіт, я на посту».

Вночі пішов дощ. Після денної спеки враз війнуло вітром, зашумів ліс, магнієво зблиснуло небо, розламуючись у бомбових ударах грому,— розгулялась справжня горобина ніч. Усе небо, здавалось, здригається, трепеще спалахами світла, голубого, нетутешнього. Спалахне й вихопить з темряви контури хмар водянистих, розбухлих дощем, з розвіяними по небу пасмами. Ще видно стає розшарпані вітром дерева, і крізь блискуче листя верховіть знов зблискує, здригається в магнієвих спалахах небо. Грім гуркоче й гуркоче на різні лади в глибині хмар, ударами неземної сили стрясає, розколює небо в різних його секторах — то ближче, то далі, то вище, то нижче. Ще тут не вщухло, а вже вибухає там, сердито перекочується, і вся земля ніби жде чогось неминучого, катастрофічного.

З годину, мабуть, отак здригалося небо, бушувала гроза, а тоді нарешті відгриміло, відблискало, зосталась лиш темрява, і лив, лив дощ. Немає неба, ніде ні зірки, тільки темрява й хаос, і по всьому лісу — плюскотіння води. Справді ніби прорвалось небо. Чорний нічний дощ ллє й ллє, як у Ноєві часи, коли все потопив потопом.

Вартовий, коли почався дощ, дбайливо прикрив снаряди брезентом, а Духновичу й такої схованки не було. «А що вдієш? — думав він.— Снаряд зараз потрібніший, ніж ти, людина, вірніш — каліка з розпухлою ногою».

Дощ не вгавав. Вартовий, зрештою, запропонував Духновичу перебратися під брезент, але він вирішив терпіти, киснути до кінця. Зіщулився в самій гімнастерці й кис, кис ще більше, ніж пеньок, на якому він сидів під кущем. Мав при собі шинель у скатці, але не догадавсь її розкрутити. Як скрутив її ще в таборі з допомогою і за вказівкою Гладуна, так і зараз тримав на собі скрученою в туге повстяне, наскрізь набрякле водою ярмо. Вода ручаями стікала з гілок йому за комір, він уже промок до нитки, але не ховавсь, знаходячи навіть якусь відраду в тому, ж природа знущається з нього, сидів закоцюбло, беззахисно горбився на тому ж пеньку, де його посадили артилеристи. Виставив на дощ ногу, налиту болем, і, поникнувши над нею, все думав. Справді, що цей дощ, що пітьма, коли в темряву поринула вся планета. Фашистська ніч огорнула Європу, хвиля вандалізму накочується дедалі ближче, на дорогах Київщини валяються трупи, літаки вогнем поливають з неба людей. Рушиться, руйнується все, і нічим уже, здається, не поправити становища. Були мрії, були перспективи, а тепер війна заступила все, зяє під ногами чорним бездонним проваллям.

«Та оце поступ? Оце прогрес? — саркастично звертався він до якогось уявного опонента.— Всього сто тисяч років тому похмурі неандертальці з низькими лобами виходили в звірячих шкурах з своїх печер, озброєні примітивним кремінним знаряддям. Минуло, по суті, зовсім небагато часу, і людина здобула крила, піднялася в повітря, перетнула океани. Людина стала Гомером, стала Шекспіром, Дарвіном, Ціолковським... Богорівна! І ось тепер, на верховинах двадцятого століття, знову цей чорний, смердючий вибух дикунства, канібалізму. Високорозвинута, культурна нація раптом породжує армію бандитів, убивць. Планета в темряві. Одне за одним гаснуть міста. Ну, як тут бути оптимістом? Як вірити далі в те, чого ви нас вчили у своїх книгах, що навівали нам у світлих університетських аудиторіях?»

Перші спогади дитинства для Духновича — це батьків заставлений від підлоги й до стелі книгами кабінет, пізніше другою домівкою для нього стала міська Короленківська бібліотека. Як інші виростають серед степів та хлібів, так він виростав серед книг. Він вірив їм чистою вірою серця, і для нього Толстой і Горький, Роллан і Барбюс були не просто іменами, не корінцями на книгах, вони були для нього такими ж живими, реально відчутними, як батько, відомий у місті хірург, як Микола Ювеналійович, їхній університетський професор. Але сьогодні він був у такому глибокому розпачі, що і з ними, з найдорожчими своїми вчителями, йому важко було порозумітись. Зараз, коли він, одірваний від товаришів, зостався отут напівкалікою в лісі серед апокаліпсичного гуркоту горобиної ночі з її чорним дощем, він не здатен уже нічим і ніким захоплюватись, у сповнених відчаю думках він бачить лише, як усе нищиться навкруги і всі сили людські, весь розум людський поставлені на службу цьому нищенню, і у власній душі його руйнується щось найдорожче, розсипається під ударами дійсності оте прекрасне, що було навіяне в душу книгами батьківської й Короленківської бібліотек. Вічний поступ, прогрес, рух людства по висхідній? Хотілося заперечити книгам, хотілося вступити в цинічну й злу полеміку з професорами, вражаючи їх силою фактів з оцієї снарядної кафедри, на яку його поставило цієї ночі життя.

Весь ліс шелестить дощем, зловісно темніє, сповнений невідомості, а він тут один, без товаришів, біля звалища боєприпасів... Канонада то вщухне, то загримить знов. Машини возять і возять снаряди. Заскакують в ліс ще мовби частіше, ніж раніш, і возії снарядів, оті мовчазні роботи війни, ще з більшою люттю кидаються вергати в кузов ящики. Його, Духновича, для них нема, нещасний оцей індивідуум для них не існує, про медсанбат уже йому й не згадують. І він, одначе, не міг навіть звинуватити їх у жорстокості, бо він не те що набрид їм,— вони його справді-таки не помічають за своєю запеклою роботою. Він виявився просто зайвим у цьому величезному, безперервно діючому механізмі війни. Не вийшло з нього бійця. Не вийшло для вас захисника, Роллани, Барбюси й Горькі! А які мав поривання! Не тільки свою альма-матер, свій рідний університет і рідне місто з хмарочосом Держпрому, але й Акрополь в Афінах, і паризький Лувр, і Софію київську, і німецьку готику — все, все він готовий був прикрити своїми грудьми, а чим кінчилось? Не воювавши, навіть не спробувавши бою, сидить калікою в лісі під дощем біля купи снарядів, начинених смертю. У вирішальний час, для великої справи він виявився непридатним, то для чого ж тоді жити? Для чого плутатись під ногами в тих, що вміють діяти, що знають кожен своє місце на арені війни?

Якби піймав десь кулю, коли вдень за їхнім грузовиком ганялися «месершміти» по шосе, то, певне, було б найкращим для нього виходом з цього тупика. Чи, може, самому собі пустити кулю в лоб з оцієї гвинтівки, яка ще ні разу не вистрелила? Може, це справді вихід? Щоб раз назавжди кінчити і з цією ногою, і з душевними терзаннями, зникнути й не бути тягарем ні для кого! І хай зрозуміють товариші, хай не осудять його за те, що він свою кулю, першу й останню, випустив не по ворогові, а по собі...

Машина знов набирає снаряди. Ось вона від’їхала, затріщавши гіллям дерев, пішла в гущавінь, як у печеру.

— Що, поранений?

Духнович аж сахнувся з несподіванки. Ззаду нього стоїть під кущем хтось у напнутій плащ-палатці. Очевидно, новий вартовий, який тільки-но змінив попереднього. Духнович за своїми думками цього й не помітив.

— Поранений, товаришу?

У голосі вартового бринять людяні нотки, теплі, співчутливі. Це, мабуть, тому, що він вважає Духновича пораненим. А він не поранений! Він передової й не нюхав! Він просто недовчений студент, що уявив себе воякою і так ганебно вибув із ладу, наколовшись на першу ж очеретину! Болотяна торішня очеретина зламала його, зробила безпомічним і ні на що не придатним!

Про це Духнович так і сказав йому, коротко, нервово, з надривом.

Але вартовий, виявилось, мав на такі речі свій погляд:

— Як болить, то однаково болить, від чого б там не було: від кулі, чи від осколка, чи від нариву. Я знаю, як це воно, коли нариває. Ще малим коли був, корова одного разу на ногу наступила. Ніготь з великого пальця так і зчесала, довго наривало потім, ночами не спав...

Тихо вийшовши із-за куща, він уже стояв перед Духновичем, видно було гвинтівку в його руці, і чути було, як дощ плюскотить по його нахалабудженій плащ-палатці. Присвітивши ліхтариком, він нахилився:

— Ану покажи, що там у тебе...

Духнович розмотав мокре ганчір’я з ноги.

— Ого, рознесло,— сказав артилерист і покрутив головою.— Знаєш що, товаришу, давай я тобі проколю: воно вже визріло.

Духновичу змигнули перед очима батькові ланцети, блискучі, добре дезінфіковані хірургічні інструменти.

— Чим же ви проколете?

— Найду чим. Ось хоч би й багнетом.

За мить перед ним уже зблиснув багнет.

— Посвіти мені,— він передав ліхтарика Духновичу.

Світло ліхтарика вихопило з темряви щетинисте мокре обличчя, грубі руки, що саме знімали багнет з гвинтівки, освітило полу плащ-палатки, якоїсь рябої, не нашої.

— Німецька?

— Їхня. На тому тижні взята.

Присівши, він вправно затиснув хвору ногу Духновича коліньми, наче коваль, що збирається розчищати кінське копито, і не встиг Духнович схаменутись, як щось там чикнуло, потекло, а він, цей доброволець-хірург, усе ще не випускаючи ноги, тримаючи її, як в лещатах, обережно, але міцно видавлював своїми твердими пальцями гній із рани; разом з гноєм наче вичавлював і самий біль з організму. Як йому полегшало одразу! Духнович ніби на світ народився. Хотілось плакати від вдячності, хотілось поцілувати оті грубі солдатські руки, що так допомогли йому.

А вартовий уже підвівся, просто й буденно витирав руки об мокре листя, гомонів до Духновича:

— Тепер тобі полегшає. Якби оце ще подорожника, тільки де тут його знайти вночі. Вранці пошукаємо.

— У мене батько лікар, хірург досвідчений, але, гадаю, й він краще б не зумів.

— Солдат все мусить уміти. От якось новачок у нас запріг своїх гнідих, а вони не тягнуть, ковзаються на місці... «Ти, мабуть, в упряжці їх поміняв?» — кажу йому. Він перепріг і... побігли!

— Видно, в них виробилась певна координація рухів.

— Факт, що помогло... А чого ти шинель не розкатаєш? Бач, промерз, аж зуби клацають. Розкатай, надінь.

— Боюсь.

— Чого боїшся?

— Розкатаю, а потім не скатаю,— відповів Духнович напівжартома.— Це мені в таборі; товариші допомогли.

— Скатаємо й тут, коли сам ще не навчився. Хліба хочеш?

Десь з-поміж ящиків він дістав півхлібини, розділив її й половину подав Духновичу. Хліб розкис від дощу, прилипав тістом до рук.

— Що, глевкий? — весело запитав артилерист..— Це нічого. Хліб глевкий — на зуби легкий.

Вмостившись під брезентом на снарядах, вони їли розкислий, набряклий дощовою водою хліб, і артилерист — тихо, розважливо — розповідав Духновичу своє життя.

XIX

— Кадровик я, кадрову служу. А прізвище моє Решетняк. Восени був би вдома, якби оце не війна.

Артилерист якийсь час помовчав, прислухаючись до плюскотіння темного мокрого лісу.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up