Людина і зброя (сторінка 5)

— По всякому для людей війна починалась,— провадив він далі.— Того застала в морі або в полі біля хлібів, того — в дорозі, тебе ось за книгою, а мене застала вона на самім кордоні, на річці Буг. Знаєш, що таке кордон? Це така собі смуга землі, проорана й заволочена, оплетена, переплетена колючим дротом. Перший ряд дроту високий, другий — нижчий, третій — ще нижчий, а далі дріт по землі клуб’ям стелиться, як огудиння на баштані, а земля чому проорана, ще й приволочена — проти диверсантів. Отам ми й гартувались. Незадовго перед тим були на учбових стрільбах, кілометрів за вісімдесят від своїх зимових казарм. Безлюдні місця, болота, піски, сосонки колючі, низенькі... Вузькоколійка була там, по ній тягнуть тросами фанерні танки, а ми по них мусимо влучати. Як трахнеш, так і розлетиться. Кілька днів воювали з тими фанерними танками, а в суботу прибули до себе на зимові квартири. Казарми наші саме на ремонті були, і нам команда — напинати намети. Не хвалячись, кажу, що завжди я був дисциплінований, і коли куди треба, то — найперше мене. Так і тоді: «Біжи, Решетняк, до отих сосонок, вирубай чотири кілки»,— посилає мене командир взводу. Взяв я сокиру, побіг, вирубав три кілки, а четвертого підходящого ніяк не найду, бо вже смеркає і сосонки коло мене все якісь криві та низькі. «Та рубай який-небудь,— чую раптом над собою голос і, підвівши голову, бачу командира батареї.— Може, їм недовго й стояти». Мені дуже запам’ятались ці слова командира батареї, що, може, їм недовго й стояти. «Чого б то недовго?» — думаю. Потім вирішив, що, мабуть, незабаром в казарми переберемось. І вирубав кілочок, який попавсь. Розіпнули нашвидку намети, матраців уже й не набивали, бо втомлені були дуже після маршу. Так на порожніх матрацах полягали й поснули. Міцно поснули. Відомо, який сон після маршу. І от пізно чи рано чую крізь сон раптом щось проквоктало в повітрі: невже снаряд пролетів? «Це ми ще, мабуть, на навчанні!» — подумалось крізь сон, а воно, як на те, знов у повітрі — гул, гул. Удари якісь. Розплющую очі, а брезент наді мною вже як решето — посічений, подірявлений, а звечора ж був цілий! Видно, бив на шрапнель, чи, може, зенітні осколки осипались, бо хоч шкоди нікому з нас і не завдало, а брезент посікло. Та це я вже пізніш над цим роздумував, а тут мерщій почав будити товаришів. Мотаю онучу, тягну чобота на ногу, а другою товариша розштовхую: «Сивков, чуєш? Уставай! Почалось!» А він — здоровенний, дві порції з наказу командування одержував — ніяк вірити не хоче,— знов головою в подушку.

В цей момент тривогу заграли. Всі посхоплювались, вискакують, хто як, а я все пілотку не знайду. Так без пілотки й вискочив. Прибігаю до конов’язі, бачу, один мій кінь харапудиться біля афішки, а другий уже зірвався, гасає аж біля казарм. Кругом метушня, галас, ну, що ти хочеш — війна. Я вхопив чийогось коня та до свого, накинув посторонки і з гарматою — в парк! А в передку гільзи холості; і в нас усіх жодного патрона бойового — все холості в підсумках, з самим порохом. Для учби! Горобців лякати! Склади снарядів поруч, склади величезні. І там, знаємо, боєприпасів сила. Коли, було, стоїш біля них у караулі вночі, то аж моторошно. Що, думаєш, як вибухне? До хмар летітимеш! Кинулись ми тепер до тих складів, а вартовий не підпускає. Бачить же,- що свої і що коїться щось не те, летять із-за Бугу снаряди, але ж — устав! Без начальника караулу не підпущу — і все. Станемо наближатись до нього, а він як дасть, дасть бойовими вгору: «Не підходь!» А начальника караулу вже вбито, і ніхто того вартового зняти не може. Лише коли підбіг командир дивізіону,— відкрили склади, хапаємо бойові припаси — і вогонь за Буг! Доки й житиму, не забуду того дня. Нас полягло, але ж і їх наклали — чорно. На дроті висять, в дроті лежать, позаплутувались. Уся смуга кордону, правду тобі кажу, була завалена, як жаб’ям, тими першими фашистами. І відтоді оце з боями відступаємо аж сюди. Бачили вже, як і не фанерні — бойові їхні танки горять від наших влучань. В одному місці вони обманом на нас танки пустили в червоних зірках, думаємо — наші! На поміч ідуть! А тоді як обкосили нас з кулеметів — одразу стало все ясно. Ну й ми ж їм здачі дали... Ніхто не скаже, що ми, артилеристи, погано присягу виконуєм. Так уже за цю землю чіпляємось, так уже її держимось — кожен вершок її з кров’ю у нас видирають.

Артилерист зітхнув, помовчав, прислухаючись з-під плащ-палатки до віддаленого гуркоту канонади, до лісу, який все ще плюскотів, стікав у темряві дощем.

— Підкріпивсь? — звернувся він до Духновича, коли той дожував свій розкислий хліб.— Це ще нічого, хліб як хліб, я он у тридцять третьому всю весну бур’яном харчувавсь. Насічу, було, лободи та в казан, заллю водою і варю.

— А ви що... без матері?

— З усієї сім’ї один я тоді вижив. Пухлий, ноги у водянках, а якось вижив. Трудна була весна, ох трудна. Куди не зайдеш — пустка... Вікна повидирані, і в хатах тхне... Кому б наче я потрібен, а настане ніч — защіпаюсь у хаті на всі защіпки: страшно! Сам не знаю чого. Ну й те ж подумати — хлопчак... А коли стали хліба поспівати, візьму, було, наволочку та ножиці — і в поле. Жито високе, вродило тоді не гірше, як цього літа. Заберусь у гущавину, щоб об’їждчик не побачив, і нишком наріжу, настрижу тих колосків повну наволочку. Багато хто ходив тоді отак стригти колоски, і їх об’їждчики ловили, називали «куркульськими парикмахерами», хоч ніякі вони й не куркулі, а просто голодні люди. Вернуся додому, натоплю піч, вигорну попіл прямо на долівку — не до чистоти було! — а на черінь насиплю колосків, насушу, перетовчу і тоді вже спечу з них собі коржів. Колоски були ще зелені, і коржі з них теж виходили зелені та гіркі, але наїсися — і живіший.

— Стільки пережити,— сказав Духнович.— А втім, це, видно, не заважає вам бути зараз добрим солдатом.

— Я собі так думаю, товаришу: Батьківщина, вона не тільки для тих дорога, хто все життя паски їв...

«Виходить, це я все життя паски їв,— подумав про себе. Духнович.— А чим віддячую? Цей ось грудьми проти ворога стоїть, а я? Що я в порівнянні з ним, який стільки витримав і стільки ще витримає?..»

— Скажіть,— запитав він Решетника,— чи бувають у вас такі хвилини... Ну от хвилини розпачу... розпачу такого, що й жити не хочеться?

— Звісне, всяк буває. Хіба легко дивитись, як здаєм рубежі, як плюндрує ворог нашу землю радянську Побачиш уночі небо в пожежах — просто все закипає отут. Не злий я натурою, а тепер нема в мені пощади, хотів би стріляти так, щоб жодна куля мимо не летіла, щоб кожен снаряд фашиста по черепу влучав... Ось і сьогодні день був скажений який. З Ходу німець хотів прорватись. І таки прорвався б, і в оцьому лісі фашисти вже гельготіли б, якби не наш артвогонь.

Він став докладно розповідати про сьогоднішній бій, про втрати на батареї, про те, скільки снарядів було випущено, а Духнович, притулившись до нього, зігрітий вогким розпареним теплом його твердого плеча, вже ледве чув його крізь дрімоту, таку солодку після двох безсонних ночей. А потім і зовсім не стало йому чути Решетнякових слів, бачив лише буйні садки під селом, гармати вкопані, а біля них метушаться люди, зарослі, аж чорні від спеки та кіптяви, носять бігцем ящики із снарядами, заганяють снаряди в стволи, і серед тих, що тут трудяться, він бачить знайому постать Барбюса із скаткою через плече, а поруч із ним працює біля гармати і оцей новий товариш його — артилерист Решетняк.

XX

Полк був кадровий, червонопрапорний, ще недавно він шикувавсь на оглядах у повному складі, а тепер... Жменька мужніх, обстріляних, прокипілих ненавистю до ворога людей — оце тепер і був полк. Він був не те що поріділий у боях, він був майже знищений, і все ж він тримав такі рубежі, що їх за кращих умов мусило б тримати по кілька полків; і не лише тримав, але ще раз за разом випадало йому йти в контратаки. Що менше зоставалось кадровиків у полку, то більше виростав кожен із них у своїй солдатській вартості. Один кадровик, здається, вартий був трьох поповненців, так цінувалась тепер людина по її вмінню тримати зброю, по її в боях перевіреній чіпкості й витривалості. Якби ворог знав, скільки їх стоїть отут проти нього понад річкою Рось, занурившись у зелених садках та високих картоплях огородів, він не повірив би, що це вони його стримують, вони, хто зазнав уже стількох жертв і хто має в своїй обороні стільки порожніх окопів.

Втрати були величезні, особливо від мінометного вогню, проти якого в них не було іншого захисту, крім оцієї рідної землі, в яку вони могли зариватись. Міни молотили по них з рання й до ночі, трахкаючи по камінню шосе, що підходило аж до мосту через річку, міни шугали крізь гілля над окопами, траплялось, що влучали і в самі окопи — чадний задушливий дух від них не розвіювався над обороною цілий день. І тільки з настанням темноти, коли сила вогню зменшувалась, можна було полічити, скількох не стало сьогодні.

Від ворога їх відділяла Рось, мальовнича річечка Рось, що тихо, безплюскітно лине між буйною зеленню берегів, між розлогими вербами, що подекуди майже змикаються над нею своїм плакучим віттям. За мирного часу в цих берегах щовесни витьохкували солов’ї, а зараз цілу добу цьвохкають кулі, і немало вже свіжої крові людської потекло звідси із водами Росі до Дніпра. По березі попід кущами верболозу лежать загиблі учасники контратак, і коли їх уночі торкає хвилею, то здається, що вони ворушаться, що вони ще живі, хоч лежать там уже по кілька днів. Тяжким трупним духом тягне звідти. На дерев’яному мосту через річку, щоб з’єднувати шосе, побитих навалено цілі купи: то ті, що ходили в контратаки, але кому так і не вдалося перехопитись на той бік. Щоразу, добігши до середини мосту, атакуючі падали, скошені перехресним вогнем ворожих кулеметів, замаскованих десь зовсім близько в потойбічних вербах. Ночами наші робили кілька спроб повідтягувати, позабирати з мосту вбитих, однак це коштувало нових жертв, купа тіл, мертва ота застава на мосту тільки ще збільшувалась.

Ось у цей полк, до цього мосту доля привела серед ночі студбатівців.

— Студенти прийшли!

— Курсантський батальйон!

— І грому та блискавки не злякалися!

У словах, якими зустрів їх полк, вчувалася щира солдатська вдячність за те, що вони прийшли, принесли сюди своє життя, свою підтримку.

Під суцільною зливою, при спалахах горобиної ночі займали студбатівці вільні окопи по городах, а кому не вистачало вільних, то втискалися по двоє разом із старополчанами, поки оговтаються та вириють свої. Після мінометного шквалу, під який вони потрапили у відкритих житах біля штабу дивізії і де зазнали своїх перших втрат, тут, у мокрих окопах, студбатівці відчули себе значно безпечніше, дарма що ворог пострілював десь зовсім близько, а звечора, як розповідали ветерани полку, їм навіть чути було німецькі губні гармошки за Россю.

Вдосвіта, коли розвиднілось, дощу вже не було, небо виядрювалось з-під хмар. Над студбатівськими окопами звисало яблуневе гілля, обважніле від зелених плодів та рясної роси. Коли противник, починаючи день, сіконув з кулеметів по садках, то роса посипалась, як дощ, а яблука-зеленчаки падали студентам просто в окопи, зайвий раз підтверджуючи давню істину Ньютона.

Ці терпкі зелені яблука вже кілька днів були тут для солдатів полку ледве чи не єдиним харчем. Щоправда, був у них ще цукор, багато цукру, який вони добували, як пісок у кар’єрі, неподалік від своїх окопів у підвалі одного з будинків над шосе. Раніше в цьому будинку був райпродмаг, а в підвалі склад, який тепер уже нікому не належав, нікого, крім них, не цікавив — містечко було безлюдне й безвладне. З усієї оборони бійці повзали з казанками до того підвалу і, набравши, хто скільки міг, повертались до себе у свої нори. В кожнім окопчику, поряд з патронами та гранатами, стояли казанки, наповнені цукром, з якого бійці готували собі цукряну саламаху, приправляючи її терпкими кислючими яблуками, щоб не нудило.

Такою цукряною кашею-саламахою пригощав Колосовського вранці його сусід по окопу — веселий довгов’язий сержант, один із кадровиків полку. Губатий, з орлиним носом, із зухвало-веселими сірими очима і басовитим соковитим голосом, він був з тих людей, що запам’ятовуються з першого погляду і з першого ж погляду чимось викликають до себе довіру й симпатію.

— Ти тут повоюй, а я тим часом приготую сніданок,— сказав він і, витягши з ніші казанок, до половини наповнений цукром, долив туди з фляги води, покришив кислиць, старанно розколотив усе це й після того запропонував Богданові:— Діставай ложку і за діло!

Бруствер, замаскований картоплинням, одгороджував іх від противника. Земля була мокра, глянцево-чорна, і рожеві пелюстки маку, вночі оббиті дощем, всюди поналипали по ній, різко виділяючись. Прибравши на краю окопу місце, поставили казанок і заходились коло своєї саламахи.

Голосно сьорбаючи, сержант для ближчого знайомства розповідав Богданові про себе:

— Цаберябий я. Дивне прізвище, еге ж? Декому може здатись смішним, а є ж іще смішніші: Пищимуха, Непийпиво, Обійдихата. Був ще у нас в полку старшина Панібудьласка, тепер уже нема. Був і нема... Ти їж, їж,— підохочував він Колосовського,— бо сніданку не буде, а обіду й поготів. Похідні кухні наші всі порозстрілювано, третій день отак, на підніжному кормі...

Незабаром Богдан уже знав від нього про те найважливіше, що необхідно знати бійцеві: звідки німець найдужче б’є, і коли він особливо скаженіє, і якими рівчаками треба пробиратись за оцим ось цукром чи коли тебе, скажімо, викличуть на КП батальйону.

З розповідей сержанта перед Колосовським поставав тяжкий бойовий шлях цього полку, шлях, позначений кровопролитними боями на різних, починаючи з кордону, рубежах, з-поміж яких оця Рось виявилась рубежем чи не найтяжчим.

— Доконче вони хочуть зіпхнути нас звідси, щоб вирватись на шосе,— пояснював сержант,— та коли без вас не зіпхнули, то тепер дідька лисого! Хіба що обійдуть. Де в лоб їм не вдається — десанти закидають в тил, паскуди. Ну, ми їм не Греція, то вони могли нещасну оту Грецію парашутними десантами взяти. А в цілому можеш не шкодувати, що опинився в нашім полку. У нас без паніки. Командир полку — старий вояка, ще в Котовського воював.

Слухаючи сержантові розповіді про цей полк, про його командирів, Богдан легко уявляв собі на чолі такого полку свого батька, Дмитра Колосовського. Один час, у перші роки після громадянської, батько теж служив у прикордонні на Збручі, поки не перевели його звідти в Запоріжжя. Мабуть, і зараз командував би саме отаким полком стрілецьким, червонопрапорним...

Безгоміння. Стрільби не чути. Бійці сміливішають: видно, як то тут, то там вигулькне котрийсь зі свого окопу. Колосовський та сержант теж не ховаються. Схилившись над казанком, вони вже дошкрібували ложками солодку свою саламаху, як раптом між їхніми головами — дзись! Куля дзиськнула! Не встигли й злякатись. Схаменулись лише після, коли, інстинктивно присівши, переглянулись, тороплено дивлячись один на одного.

— От гад,— лайнувся сержант.— Снайпер їхній. Виткнулись, а він одразу й нагадав, щоб не забувались.

«Оце вона, близька смерть, пролетіла»,— подумав Богдан, усе ще з удаваною веселістю дивлячись на сержанта, який так само дивився з торопленою посмішкою на нього, мовби радів, що не тільки він сам живий, а й студент теж.

Ніколи потім не зможуть вони забути цієї кулі, що пролетіла між ними, між їхніми головами і зблизила їх якоюсь особливою близькістю, поєднала якимись особливими тайнощами — тайнощами самого життя. «Тепер ми з ним справжні побратими»,— подумав Богдан про сержанта.

— Оце називається — на волоску,— полегшено мовив сержант.— Сантиметр сюди або туди — і одному з нас ложка була б уже не потрібна.

Після цього вони понадівали каски. Цаберябий добув з кишені нерозірвану пачку махорки, спершу понюхав, потім розірвав.

— Бери крути, товщиною хоч з палець, у нас цього зілля вдосталь. Хліба не постачають, так замість хліба махорки лантух вночі притягли нам до самих окопів... Крути, чого ти?

— Я не палю.

— То поки студентом був, а зараз, брат, починай. В окопах з цим веселіше... Правду кажу, ось попробуй...

Піддавшись на його умовляння, Богдан невміло взявся крутити з шматка газети цигарку; вона розклеювалась у нього, але він таки скрутив, припалив, ковтнув диму. Голова одразу пішла обертом, він відчув, що п’яніє, і після перших затяжок змушений був кинути цигарку геть. А Цаберябий попихкував так, що з окопу валило, як із паровоза.

— Чи диму нашого не помітять? — запитав Богдан.

Сержант заспокоїв його.

— Подумають, що земля після дощу парує. Воно ж таки пригріває, аж на сон хилить. Мабуть, завалюсь я зараз хвилин так на двісті. Раджу й тобі, бо в нас тут тільки вдень і поспиш, уночі не дадуть.

— Ні, я не спатиму,— відмовився Колосовський і знову виглянув з окопу.— Цікаво, звідки він б’є, снайпер отой?

— Хочеш вистежити? Навряд. Десь він отам в гущавині, у вербах лівіше від мосту. Ну, я сплю. В мене закон: неясна обстановка — лягай спати.

Сержант скоцюрбився на дні вогкого окопу, зігнувши в три погибелі своє м’язисте тіло, і справді швидко заснув.

Богдан, вмостившись у другім кутку викопаного «коліном» окопу, припав поглядом до верб протилежного берега. Він стежив за тими шатрами зелені, чи не ворухнеться де гілка в глибині, чи не зблисне де постріл. «Ти снайпер, але я теж не мазав на стрільбищах»,— думав він, напружуючи зір.

Верби, здавалось, дрімали. Жодного руху в наповненому тінями вітті, жодного пострілу звідти, тільки десь на лівому фланзі потатакує кулемет.

Неподалік за кущами картоплі хазяйнує в своєму окопі Степура,— он його важка щелепа висне з-під каски.

— Чатуєш? — озивається він до Богдана.

— Та хочу вистежити, звідки він б’є.

— Тоді запасайся терпінням...

Богданові терпіння не бракувало. Весь час, доки сержант спав, він, прилаштувавши гвинтівку для стрільби, напружено вглядався в зелені хащі протилежного берега. Одного разу йому здалося, що в глибині верб перемайнула якась тінь, і він уже ждав пострілу, але його не було.

Сержант, виспавшись, солодко потягся в окопі, позіхнув:

— Ну, як там? Не з’являється фашистська зозуля? — Він підвівся, похрустів суглобами, потягаючись.— О, Корчма мій знову землю пудить...— Цаберябий кивнув Богданові кудись праворуч.— Ото тільки занудьгує, так і за лопату, гребе й гребе, все йому здається, що мілко. Ох і трудяка ж!

— Хто він, той Корчма?

— Земляк мій, всю кадрову разом служимо. З одного села ми і якісь навіть родичі далекі, а от характери в нас — небо й земля. Я більше пісні люблю, а він — чоботи. Весь час тільки й турчить — «от якби мені, батечку, командирські чоботи роздобути». А я, скажімо, і в обмотках себе добре почуваю. Мені головне — поспівати. Жаль, що тут співати не можна — одразу почує, дасть прикурити. Агей, Корчмо, до води доб’єш — гукнув він туди, де летіла земля, і знов обернувсь до Богдана.— Там у нього в окопі цілий склад: в одній ніші патрони, в другій гранати, в третій пудра, вазеліни та креми всякі.

— Нащо вони йому?

— Нагріб у крамниці, де оце цукор беремо, і ноги та ботинки змащує, щоб м’якіші були. А пудру й не знаю — може, для Фанаски береже. Дівчина у нас була з ним одна на прикметі, Фанаска, недавно за третього у Вінницю віддалась...— Сержант помовчав, і голос його помітно змінився, посмутнішав.— Це ж там у нашім селі зайди німецькі порядкують. Хоч убий, не віриться, що вони вже там. Нахаби арійські, з засуканими рукавами зіскакують з мотоциклів, млеко давай, яйка. Ну, матимуть же вони в нас яйка! Поклали вже ми їх від кордону, а ще більше покладем. Вигублювати по одному, винищувати десятками, сотнями, як пацюків,— так я собі ухвалив.

— Тихо, стривай, здається, щось промайнуло,— припав до гвинтівки Богдан.

Сержант, налігши грудьми на бруствер, теж став вглядатись у потойбічні верби. Сонце, повернувшись, змістившись у небі, тепер глибше просвітлювало верби, проте й зараз не видно було в їхніх шатрах ніякого руху.

— А чи не спробувати нам виманити його? — запропонував сержант.— Німець він же таки дурніший за нас, як ти гадаєш?

Прилаштувавши на багнет каску, він посунув її вбік, у кущ картоплі і, пригнувшись, став там нею ворушити. Богдан тим часом, не спускаючи очей, стежив за вербою, що була найпідозрілішою.

Минуло чимало часу, доки Цаберябий таки спровокував німця на постріл. Ворожа куля дзенькнула об каску, і тієї ж миті Колосовський дав постріл у відповідь. Верба гойднулася у глибині віттям.

— Падає, падає! — гукнув сержант, і їм добре стало видно, як, пробиваючи гілля, валиться додолу розкарячене тіло, вони мовби навіть почули, як воно гупнуло, впавши там додолу з верби.

— Упав, єй же єй, упав! — загукали з окопів.— Гупнув, як груша! А кажуть, груш на вербі не буває!

— Хто це там його? — почулося від дороги з командирського бліндажа.

І Цаберябий відповів туди голосно, хвальковито:

— Студент мій збив!

XXI

Ворог майже не тривожив їх у цей день. Він неначе забув про них чи не хотів їх помічати. Далеко зліва гула канонада, десь і праворуч все стугоніло, мов танки своїми панцированими лобами розбивали, таранили десь там залізне небо. А тут, над тихою Россю, серед розмлявлених верб війна ніби задрімала, як дрімали, поскручувавшись, по своїх окопах бійці, пригріті сонцем та паркою землею.

Надвечір знову пройшов дощ, короткий, летючий, і студбатівцям було видно, як він, мовби втікаючи від сонця, швидко віддаляється за Рось, за густі верби, де було збито снайпера, високими пасмами сивіє, освітлений сонцем, на луках, зелених, далеких. А тільки дощ відшумів і сонце проблиснуло, бійці помітили, як десь на левадах за Россю з-поміж мокрих блискучих верб райдуга воду бере.

Степурі добре видно було райдугу з окопу. Вона стояла по темній тучі, здіймаючись над війною, над побоїщем, що шматувало землю, стояла у вічній семибарвній красі своїй, недосяжна для ворожих снарядів.

Потім райдугу майже всю закрило тучею, лише шматок її зостався на обрії, круглий, мов яблуко. Велике яблуко рожевіє в темних далеких хмарах. «Німий стою перед твоєю красою, природо»,— хотілося вигукнути Степурі. Дивна душа людська: дивився на райдугу в небі, а бачив Мар’яну, харків’янку червонощоку. Заміжньою стала, і мав би викинути її з голови, а вона приходить і сюди, до нього в окоп, із своєю пекучою недосяжною любов’ю. «Хіба б вона не могла покохати мене, якби не було його? — думалось Степурі зараз в окопі.— Адже ж є і в мені, мабуть, щось таке, що могло б привабити дівчину. Он приходила в табір разом з дівчатами Ольга-гречанка, то ж таки вона приходила до мене, до кого ж іще?» Ота некрасива, тиха, але добра серцем Ольга, якої він три роки ніби зовсім не помічав, вона тільки в ці дні зважилась відкритись подругам своїм почуттям і разом з ними принесла йому в табір свою подолану дівочу гордість, своє вигорьоване кохання. Якщо вона могла, то могла б і Мар’яна, коли б не приворожив, не перехопив її інший!

Окоп Лагутіна недалеко від Степури, навскоси, як дивитись до мосту, під розчахнутим стовбуром яблуні. Степурі й зараз видно Лагутіна, вірніш його потилицю. Прилігши грудьми над бруствером, задивився кудись у бік річки. Без каски, в шинелі пом’ятій, ще й комір підняв — видно, як спав, так і залишився в шинелі, щоб висихала на ньому, як оце висихає вона зараз і на Степурі. Гвинтівка Степурина лежить умощена на бруствері, пристріляна до мосту, щомиті готова відкрити вогонь, коли тільки з’явиться противник. По лінії прицілу око Степури бачить кущ верболозу одразу за мостом (чомусь здається, що саме з-за того куща має вискочити противник), а трішки звихнувшись убік, око знов натрапляє на Лагутіна, на його виставлену над окопом потилицю, захищену тільки піднятим коміром шинелі...

Досадливо одвернувшись від Лагутіна, Степура бачить в окопі Колосовського, що все пильнує з-під каски за ворожим берегом, та його сусіду.— сержанта Цаберябого, особу примітну, його вже кожен тут знає за гучний голос та веселу компанійську вдачу. Цаберябий — дивне прізвище. Тисячами проходять отак повз тебе люди, і серед них раптом: Цаберябий. Звідки? Чому так, а не інакше? Колись, мабуть, пани для сміху записали його так у свої кріпосницькі реєстри, зрівнявши людину з волом, і так несуть з покоління в покоління це наймення і прадіди його, і діди, і батько, і він сам. У його рідному, Степуриному, селі багато з його односельців теж мають прізвища чудернацькі, дані їм колись панами ніби на поглумки та знущання; однак у революцію імена й такі ставали крилатими і лунали грізно та славно, а в наш час деякі з них стали іменами знатних людей, орденоносців, учасників Всесоюзної сільськогосподарської виставки... Розмірковуючи над цим, Степура не без гордощів згадав, що й батько його, бригадир городньої бригади, теж був учасником виставки.

З хліборобського роду вийшов Андрій Степура в студенти. Будучи вже й студентом, не лінувався вставати, як хлібороб, на зорі, спішив, квапився зібрати урожай знань, до очманіння сидів у бібліотеці обкладений горою книжок, висиджував до Закриття навіть у вихідні. Знав: там, куди він поїде після університету, не буде таких книгосховищ. Син села трудового, він з дитинства пройнявся любов’ю до хліборобської праці, парубчаком вмів уже водити трактор чи стати штурвальним біля комбайна, перейнявши цю науку від старшого брата, і щоліта під час канікул земляки-колгоспники бачать його як не коло штурвала степового корабля, то серед тих найплечистіших, що возять зерно на станцію. Змалку йому прищеплена глибока .повага до хліба, ставлення до нього, як до чогось святого, і коли війна просто з маршу кинула їхній студбат в ті масиви колгоспних хлібів біля штабу дивізії, і Степура побачив, що хліб тут уже ніщо, його топчуть, толочать і сам він, бредучи з гвинтівкою серед зарум’яненої, повноколосої прекрасної пшениці сорту «українка», змушений толочити її чобітьми,— то це був день найбільшого болю в його житті, це було для нього найжахливішим з усього, що принесла з собою війна. Золоте колосся, що красувалось снопом на народних святах у День урожаю, колосся, що ясніло тобі у державнім гербі, побачити знівеченим, присипаним землею в чорних смердючих воронках... Це досі стояло йому перед очима, як і образ розшматованого міною Дробахи, що ви його поховали там, у хлібах. Відсміявся Дробаха, відгуляв. Хто ж за ним? Безглуздя й кошмар війни — це те, до чого Степура ніколи не звикне. Якби можна було безумство це припинити одним ударом,— нічого іншого не хотів би він у житті!

З настанням сутінків загадали одержувати сухарі. Сухарів було обмаль, і боєць Корчма, ставши навкарачки серед картоплиння, почав їх ділити, вправно розкладаючи уламки сухарів рівними купками на розстеленій плащ-палатці.

— Ти ж гляди, бо собі якраз найменше покладеш,— підсміювався над Корчмою Цаберябий.

А Корчма, розіклавши; підрівняв купки і, звелівши поодвертатись, жваво вигукнув:

— Кому?

Це означало, що той, хто озветься, одержить саме ту купку, яку Корчма у цей момент накрив своєю долонею. Точнісінько, як ото діти, що, заховавши руки за спину й затиснувши в одній із них цукерку, заставляють угадувати: «В якій?»

Студенти, одначе, не пристали на такий спосіб дільби.

— Давай без фокусів,— буркнув Лагутін.

— Помиримось і так,— підтримав його Колосовський.— Розбирайте, я згоден останнім.

Корчма, видно, був трохи ображений, що його справедливий метод дільби не дістав з боку студентів схвалення і що вони тільки посміялись на оце його завзяте «кому?»

— Значить, ще не зовсім виголодніли, коли крутите носом,— сказав він докірливо.— Ось як попідтягуєте животи на останню дірочку, тоді й самі закричите «кому?»

— Поспішай, земляче, своє з’їсти,— весело казав до Корчми Цаберябий, коли той забирав належну йому долю сухарів,— бо вб’ють — і пайка пропаде.

Ще не догризли вони й сухарів по окопах, як із сутіні садків з’явились постаті командирів, почувся над окопами молодий, бадьорий голос політрука Панюшкіна:

— Ану, орли, хто хоче розім’ятись? Є завдання.

Поруч високого, туго перетягнутого поясом у талії

Панюшкіна Степура впізнав командира своєї роти лейтенанта Осадчого, невеликого на зріст, із задеркувато випнутими грудьми. Ось він, приглядаючись, схилився над Степуриним окопом:

— Це хто тут?

— Курсант Степура.

— Ну як, Степуро, підеш? Душа не здригнеться?

Степурі хотілося спершу дізнатись — куди, про яке завдання йдеться. Але не встиг він про це запитати, як з лагутінського окопу вже пролунало — з готовністю і аж ніби з викликом:

— Іду, товаришу командир!

Це Лагутін відповідав Панюшкіну згодою, і Степура теж поспішив відповісти:

— Іду, іду.

Йому стало навіть досадно, що й тут Лагутін випередив його.

Колосовський та сержант Цаберябий теж виявили згоду, але Панюшкін, який перед тим приходив поздоровити їх за збитого ворожого снайпера, відхилив їхнє бажання.

— Снайпери? З вами в мене буде окрема розмова.

Незабаром кільканадцятеро відібраних з різних підрозділів бійців уже були на темному подвір’ї, позад цегляного будинку, в підвалі якого розмістився КП батальйону.

Майор Краснопольський, щуплявий, хворобливий на вигляд чоловік, який до самого початку війни завідував військовою кафедрою в одному з харківських інститутів, а тепер був призначений командиром студбату, пояснював відібраним суть завдання.

— Містечко безлюдне,— говорив Краснопольський сердитим надтріснутим голосом.— Мешканців евакуйовано. Одначе, як нам доповіли, в тилу батальйону у вікні одного з будинків було щойно помічено підозріле світло. Завдання вам — обшукати будинок, з’ясувати, в чім річ. Що за вогонь? Хто світить?

Майор не висловив уголос припущення, що це, можливо, німецькі автоматники вже забрались туди, засіли в порожнім будинку, але кожному й так було зрозуміло, що саме Краснопольський має на увазі.

— Зблиснуло і одразу погасло,— схвильовано озвався до бійців Гладун, який досі стояв майже непомітний під темною стіною. Це він, виявляється, першим і помітив той підозрілий вогонь, коли повертався з полкових тилів,— Гладун тепер виконував обов’язки старшини батальйону.— Жителів у містечку нема, нікого з наших теж там нема, то кому ж світити? Не виключено, що й автоматники забрались...

— Отже, не гайте часу, виконуйте,— сказав Краснопольський.— На завдання вас поведе товариш Гладун. Забирайте людей, товаришу Гладун, і ні пуха ні пера.

Гладун не сподівався, що справа обернеться саме так. Думав, що досить буде сповістити, висловити підозру і пошлють когось, а воно посилають тебе! Чути було, як він аж захлинувся повітрям, відповідаючи Краснопольському статутним неминучим: «Єсть!»

І ось вони йдуть. Мовчазні, зосереджені йдуть на це завдання, яке невідомо чим для них скінчиться. Більшість тут студбатівці. У темряві Степура впізнає знайому постать Лагутіна з піднятим коміром шинелі, чує біля себе Ребрика, Бутенка з філологічного, що зрідка обмінюються на ходу уривчастими фразами. Для кожного з студбатівців — це перше бойове завдання, перша перевірка нервів, витримки, мужності. Тут можеш зустрітися з ворогом лице в лице. Тут або ти його, або він тебе. Саме на таких завданнях пускають у хід і багнети, і приклади, може трапитись, що й цупку руку ворога відчуєш на своєму горлі...

Гладун іде поблизу Степури нахнюплений, весь час гнітить його думка, що дав маху, такого маху, що тепер може коштувати йому життя. Навіщо його потягло за язик бовкнути комбатові про свою підозру, про чортяче світло, що він помітив у будинку в тилах? Промовчав би і не встряв би в оцю халепу, не попав би на це нічне завдання, з якого чи й виберешся живим.

— Випало ж нам завданнячко,— каже він довірливо до Степури.— Гіршого не придумаєш...

За той час, що він з ними на фронті, помкомвзводу їхнього не впізнати. Схуд, змарнів, увесь якось обвис і обкис. Де й поділася та самовпевнена молодцюватість, якою він так відзначався в таборі. І зараз веде їх поміж темними будинками, не шикуючи, просто юрбою, йому байдуже, що в того комір піднятий не по статуту, а в іншого хлястик теліпається обірваний, і що протигазів на багатьох уже нема, і що скляні фляжки потовчені — саме бите скло в зелених капшуках.

Не до цього тепер Гладуну. Поставлений випадком на чолі групи, він веде її кудись хащами городів, щораз зупиняючись, зненацька шарахаючись, сторожко вслухаючись в будинки, в садки. Бур’ян під ногами і розложисте гілля дерев — усе повне тьми. Оця зловорожа тьма, що їх оточує, вона, видно, повністю володіє Гладуном, бентежить його, відлякує; він ступає в темряву, як той кінь, що за кожним кущем чує вовка. Нарешті вони, здається, підійшли туди, куди треба. Гладун приклав палець до губів:

— Тс-с!

Усі завмерли. Великий, темний і ніби насторожений будинок. Побиті вікна, бур’яни вище фундаменту.

— Тут.

Руки самі стискають зброю, холодок близької небезпеки пробігає по тілу. Ждуть команди. Вона передається пошепки:

— Оточити будинок!

Скрадливо, обережно ступаючи, обходять, оточують будинок з усім, що є в ньому. Поприсідали, защухли під вікнами, в росяних бур’янах чи, може, у квітах. Якби не дихати. Стати невидимими. Бо, може, на них уже спрямовані чиїсь погляди з вікон, з горища? Ціляться? Ось-ось, може, гряне звідти блиском і громом. Під кущем бузку навпроти причілкового вікна бійців збилася ціла купа. Гладун, присівши серед них навпочіпки і вказуючи на провалля вікна, шавкотить якимось не своїм, згубленим голосом:

— Хто перший?

Це означає, хто першим полізе в оте видерте вікно, хто першим кинеться назустріч автоматному вогню, назустріч власній смерті.

— Ну?

Мовчать. Позирають на будинок, як на фортецю. Безмірно вигідніше становище в того, хто зараз там, усередині будинку. Причаївшись за стіною, він, може, тільки й жде, поки ти полізеш, подерешся до вікна, він чутиме кожен твій рух, а ти лізтимеш в ту дірку, мов у темну пащу крокодилячу.

— Ну хто, хто? — нетерпляче повторює Гладун, і голос його лютішає.

З-поміж тих, що, затьопані росою, принишкли в бур’яні, раптом підвелася постать, мовчки рушила до вікна.

Степуру обкинуло жаром: Лагутін! Знову він першим іде, бере на себе найважче. Підвівся з бур’яну і наче одразу піднявсь над ними всіма, став найкращим, і наче Мар’яна його побачила в цю мить — як він, подолавши страх, першим рушив назустріч небезпеці, щоб тільки виручити цим товаришів.

За мить Степура опинився біля другого вікна. Майже водночас вони вхопились за лутки, підтяглись на руках і — один — легко, другий — важко, незграбно — шугнули, зникли всередині.

Гладун, ще нижче присівши в бур’яні, завмер у крайній напрузі. Здавалось йому, що весь будинок от-от заходить ходором, заблискає вогнем із стволів, почуються зойки, передсмертні хрипи, борюкання, але нічого цього не було. Навпаки, чути було, що обидва вони, живі, неквапом ходять в лункій порожнечі будинку — один тут, другий там,— чимось там грюкають, щось перекидають і вже, подершись угору, товчуться на горищі, мов домовики.

Через якийсь час каски їхні з’явилися в отворах вікон: одна — в одному, друга — в другому.

— Нема,— сказав Лагутін, і в голосі його старшині вчулась насмішка.— Схоже, що їх тут і не було. Плід уяви.

Гладун підвівся з бур’яну рвучко, енергійно.

— Не може бути. В погріб ви заглядали?

— Порожньо скрізь,— відгукнувся Степура.— Можете зайти пересвідчитись. Я двері ось відчиню.

Незабаром двері були вже відчинені навстіж, і бійці всі разом ввійшли в будинок, обшукали, обнишпорили його весь. Шафи перекинуті, купами пір’я, шмаття газет. Думали, хоч газети німецькі, виявилось — наші.

Зібравшись знову, стали радитись. Якщо вони були тут, оті, що сигналили звідси світлом, то куди вони могли зникнути, де могли так швидко подітись?

— Може, це не той будинок? — висловив сумнів Степура, звертаючись до Гладуна.— Ви не помилились?

— Ні, я не міг помилитись,— твердо заперечив Гладун.— Он там, попід отими кущами я йшов, отут повернув...— Він раптом пригнувся, наче когось помітив у темряві.— А що, коли вони в сусідній будинок перемахнули?

— Ми б же помітили.

— А ще до нашого приходу?

— Давайте й там оглянемо, все прочешемо.

Розбрівшись і вже голосно розмовляючи, стали заглядати у вікна сусідніх будинків, торгати двері, перегукуватись.

— Ей, ану сюди! — раптом пролунав серед подвір’я голос студбатівця Бутенка. Почувалось, що він щось там виявив, відкрив.

Коли збіглись до нього, він звернув увагу товаришів на будинок, який вони щойно так старанно обшукували.

— Ось звідси гляньте на нього, в оцьому ракурсі. Бачите, жевріє, переливається?

Справді, в одному з вікон жевріло, переливалося світло. Видно, там зосталось кілька шибок, а далеко за Россю саме щось горіло і давало відблиски аж сюди.

Оці відблиски ви й бачили, товаришу помкомвзводу,— сказав Лагутін.— Вітаю.

— Такими виявились ваші автоматники! Каганці в очах! — докинув Бутенко, і вся напруга їхніх нервів ураз розрядилася реготом.

Незважаючи на комічність свого становища, Гладун, здається, теж був вдоволений, що справа обернулася так і все кінчилось безкровно.

— А про мене хоч вовк траву їж,— сказав і в напливі доброти дозволив хлопцям перекур.

Забравшись у якусь темну повітку, де було затишно й сухо, вони стали крутити цигарки.

Степура вже палив, забившись у кутку, коли його хтось торкнув рукою:

— Дай прикурити, браток...

По голосу впізнав Лагутіна. Підніс йому цигарку, і він, жадібно смокчучи, почав прикурювати від неї. Навряд чи й догадувався зараз Лагутін, від чиєї цигарки бере оце в темряві жар. Коли він міцно потяг в себе, вогонь розжеврівся, і від нього освітилось худе, змарніле, замазане грязюкою Славикове обличчя, заблищав перший, якого не було раніш, світлий пушок на підборідді. «Мар’янин фронтовик»,— подумав про нього Степура, і йому чомусь стало до щему жаль обох — і Лагутіна, й Мар’яну.

XXII

Що там за Россю? Що за отими темними купами верб, де небо цілу ніч тривожно червоніє від пожеж?

Невідомість, заграви, тьма. Ворог уже панує по той бік. Легко сказати — по той бік. Здавалось, що саме повітря там згубне для людини, що й дерева там не такі, як тут, і земля не така, і вода. Здається, і птиця, залетівши туди, впале мертвою. Непроглядно; непроникливо. А виявляється, можна було проникати й туди. Проникали розвідники.

Десь близько дванадцятої ночі Богдана Колосовського викликали на КП батальйону.

— Підете в розвідку, товаришу курсант.

Це сказав Колосовському комісар Лещенко, якого він ледве впізнав у півсутіні підвалу, серед потонулих у цигарковому димі людей.

— Політрук Панюшкін поведе вашу групу.

Тільки тепер Колосовський помітив серед присутніх політрука Панюшкіна, злегка усміхненого, і за ним у глибині підвалу гуртик незнайомих бійців. Декотрі з них саме скидали з себе протигази, шинелі й з похмурим виглядом недбало складали в куток.

— В тил ідете, до ворога в тил,— говорив комісар, зупинившись перед Колосовським і суворо оглядаючи його.— 3 собою — нічого, крім зброї. Документи, які є, здайте ось писареві батальйону. Це тимчасово, на збереження,— додав він ніби між іншим.

З кутка одразу з’явилось непривітне вичікуюче обличчя Спартака Павлущенка. Останнім часом він виконує тут писарські обов’язки і тому майже не вилазить з КП.

Колосовський, ступивши до столу, знехотя поклав на видноті курсантське своє посвідчення, а перед тим, як покласти й комсомольський квиток, він мимоволі затримав його в руці, глянув на комісара:

— І комсомольський квиток здавати?

— Все, все,— нервово підтвердив комісар.

КСМ квиток — то було останнє свідчення його людської особистості. Поклавши його, згадав раптом, що є ще ж при ньому медальйон, чорний отой медальйон, виданий їм у дорозі.

— І медальйон?

— Ні,— заперечив комісар.— Медальйон залиш при собі.

Після цього Богдан Колосовський приєднався до групи розвідників.

— Усе це нам повернуть, не сумуй,— заспокоїв його політрук Панюшкін, що, здається, один ще тут, серед цих суворих людей, не втратив дару посміхатись. Його широкі, випнуті наперед зуби, мовби не вміщаючись під губами, щоразу так і зблискували в дружній усмішці.— Шинель теж залиш, кидай її сюди,— зневажливо кивнув він у куток, де були звалені купою розвідницькі шинелі та протигази.— Нам треба, щоб легко, щоб вільно!

Сам політрук Панюшкін був мовби взірцем такої легкості та вільності: стрункий, пружний, ні шинелі на ньому, ні ранця, навіть каски нема на голові, тільки пілотка весело збита набакир, з крилом світло-русого чуба з-під неї. Пілотка з рубіновою зіркою та чорний трофейний автомат впоперек грудей, якийсь ніби іграшковий на його широких грудях. «Ось так я живу, я люблю, щоб нічого на мені зайвого, щоб тільки автомат через груди та гранати стирчали з кишень»,— мовби говорив він усім своїм виглядом, і в Богданові ворухнулось бажання й собі бути таким.

Серед бійців, які мали йти з Панюшкіним, Богдан загледів сержанта Цаберябого, котрий кивнув йому підбадьорливо, решта відібраних все були Богданові незнайомі. Попереду стояв окоренкуватий єфрейтор з монгольським типом обличчя. Богдан так і назвав його в думці — Монгол, а за ним набивав патронами підсумок кирпатий, цього так і назвав — Кирпатий, ще один був у кашкеті прикордонника — для Богдана він став Прикордонник... Так само і він для них був поки що майже ніким, просто новий із студбату, і, мабуть, вони його так і назвали — Студент. І ось уперше зведені в групу, здебільшого навіть незнайомі між собою, об’єднані тільки усмішкою політрука Панюшкіна, вони мають вирушити з ним у темряву ночі, в зону смерті — за Рось.

То були дні, коли з розвідок мало хто повертався. Як на приреченого, як на смертника глянув Спартак на Богдана, коли цей з новими своїми друзями виходив уже з КП. Завдання, видно, було якесь особливе, бо на подвір’ї до їхньої групи приєдналося ще кілька саперів з важкими ящиками,— ці важкі, з вибухівкою ящики вони потім нестимуть по черзі.

Одійшовши далі від мосту, непоміченими перебралися в темряві через Рось. Прикордонник, що був родом місцевий, перевів їх убрід на той бік — просто в кущі верболозу, у грузький пісок, перевів так тихо, що жодна ракета над ними не спалахнула, жодна куля до них не цівкнула.

За піском, за верболозами почалися болота чи озера — побрели по них. Треба було брести так, щоб не хлюпало, не булькало, не чавкало, брести нечутно і в той же час не загубити в темряві товаришів. Руки обтягували важкі цинки з патронами; незручні ящики з вибухівкою раз у раз сповзали з плечей — для тих, хто їх ніс, це було катуванням.

Ворог тримався десь понад шосе, а розвідники йшли весь час убік від нього, в обхід. Почуття близької смертельної небезпеки весь час не покидало їх. По болотному купинню ступали, як по мінах, кожний сторонній шерех насторожував, адже причаєна тьма з-за кожного куща могла засичати межи очі ракетою, вдарити пострілом. Світ, у який вони поринали, був для них справді зоною смерті, де за найменшу необережність доведеться розплачуватись життям.

Богдан Колосовський, при всьому своєму юнацькому життєлюбстві, зараз боявся не так навіть смерті — він її щодо себе просто не уявляв,— жахало його інше: бути пораненим, бути покинутим, потрапити до ворога в полон. Це поставало зараз як найімовірніше і найстрашніше. У відкритім бою, якщо й поранено, тебе вирятують товариші, винесуть з-під вогню, відправлять у тил — там є тил. Там навіть якщо й загинеш, то всі бачитимуть, як загинув, і смерть твоя буде ясною, як і життя. Якщо ж ти не вернешся звідси, ти зник безслідно, пропав безвісти, в зафронтовій невідомості, ти для кого чесним, а для кого й безчесним зостанешся назавжди. Найдорожчі для тебе люди, як вони узнають правду про тебе, про твої останні кроки в бою? У медальйоні залишив дві адреси: університетську адресу Тані й другу — матері, на Кубань, де вона живе при старшому синові, механікові радгоспу. Дві найдорожчі адреси в медальйоні. Але хто його відкриє, хто пошле звістку, коли настане той час? Відправляючись на фронт, Богдан так і не зібрався написати матері й зараз почував себе перед нею глибоко винуватим.

Дедалі важче їм іти, болота не кінчаються, розвідники бредуть спотикаючись об якесь корчомаччя, плутаючись у жилавих густих верболозах. Вода то зникає, то знов плюскоче під ногами, чорна й важка, мов нафта, з куширем та жабуринням, її ледве прогортаєш ногою, а на дні там повно м’язистого голого коріння, і ти на ньому щораз спотикаєшся, грузнеш, ловиш сторчаки. Кожен крок — дедалі більша напруга й зусилля. Чоботи стали пудові — в них повно води.

А політрук Панюшкін, йдучи попереду, квапить їх: швидше, швидше, бо скоро почне розвиднятись!

Від Панюшкіна вже вони знають, куди йдуть. Їм доручено захопити й знищити залізничний міст, який у метушні відступу не встигли зруйнувати, і він цілим залишився у ворога в тилу. До мосту їм треба вийти затемна, поки ранкова зоря не зажевріє, поки можна підкрастись до мосту зненацька. Ось чому політрук Панюшкін, хоч і він дихає важко, хоч і з нього, як із кожного з них, піт котиться градом, не дає їм спочинку, жене до знемоги вперед.

— Ще ривок, хлопці, ще ривок!

Найбільше затримують їх ті, кому, згідно з чергою, випадає нести ящики з вибухівкою. Змучені ношею, вони не встигають за іншими, запирхавшись, щораз спотикаються в чагарях, падають, відстають. Зрештою стало ясно, що при такім темпі ходьби до мосту їм затемна не вийти. Панюшкін на ходу прийняв рішення — розділити групу надвоє: сапери на чолі з сержантом Цаберябим залишаються нести вибухівку і рухаються по їхньому сліду, а Панюшкін, підхопивши основну групу чимдуж подався з нею вперед.

Він погнав їх майже бігом. Ніхто не нарікав, хоча вони аж падали, вибиваючись із сил, знов і знов умиваючись солоним потом. Кожен відчував — скоро розвидниться, скоро кінець темряві, яка їх перекриває.

Хоч знали, до якого об’єкта мали вийти, все ж для них було разючою несподіванкою, коли із мли передсвітання попереду раптом проступила, мов на величезному негативі, сива райдуга мосту. Причаївшись у чагарниках, стали вглядатися в ту холодну, застиглу в туманах райдугу, якою мали заволодіти. Оце він, міст. Цілий-цілісінький! Наче тільки збудований. Хтось не встиг чи не зумів вчасно розпорядитись його долею, а вони за цю чиюсь нерозпорядливість мають зараз ризикувати життям. Позгинавшись, обережно рухалися в чагарях уперед. На тлі світліючого неба все виразніш проступали металеві ферми, стало видно між ними — по цей бік — непорушну постать вартового в плащ-накидці, за мостом бовваніла сторожова будка, там, безперечно, теж у них пост.

Негайно треба було, підкравшись, зняти вартового. Вони ждали, кого з них Панюшкін пошле. Але він не став нікого посилати.

— Колосовський, зостаєтесь за мене!

І, припавши до землі, поліз, покрався до насипу сам. Колосовський і Монгол, що лежали найближче біля нього, теж поповзли за ним. Вони вже були всі троє біля насипу, коли з мосту раптом ударило струменем вогню — рваним струменем трасуючих куль. Бив з автомата вартовий. Кулі йшли високо над ними, вартовий бив поки що навмання, навздогад, розстрілюючи повітря. Але це був поганий знак: тривогу піднято. Тепер не можна було гаятись. Звідси, з-під насипу, постать ворожого вартового на мосту добре окреслювалась, і Панюшкін, виставивши автомат вперед, дав по фашистові коротку чергу. Один чирк — і вартового не стало. Вони бачили, як він упав навзнак, мовби переломившись у хребті.

— Вперед!

Панюшкін, підвівшись, махнув у бік мосту своїм чорним суцільнометалевим автоматом, що здавався зараз якимось особливо легким у його великій, побілілій від напруги руці. Тільки вони кинулись по насипу вгору, як з другого кінця мосту, від будки, озвавсь кулемет. Панюшкін наказав Монголові забрати решту бійців, які ще зоставалися внизу, й разом з ними захопити будку.

Незабаром, перехопившись попід мостом через баюру на той бік, розвідники вже дерлися по насипу до сторожової будки. Вони квапились, стріляли щедро, шалено. Панюшкін та Колосовський теж підтримували їх з цього боку вогнем, але охоронники, видно, встигли поза будкою шугнути в хліба, бо, коли бійці вскочили до будки, в ній було порожньо.

Ще смерділо тут ворожим лігвиськом, консервами, валялись купами задимлені гарячі гільзи і кілька ще не вистріляних кулеметних дисків, запасні ріжки до автоматів. У хлібах, що далеко тяглися від будки по той бік залізниці, ще встигли помітити, як майнула чиясь зігнута постать,— певне, то був один із тих, що вискочили звідси. Пальнули йому навздогін, але щоб догнати, про це годі було й думати. Хліба високі, густі, а далі — вітрозахисні смуги, в тумані ледь видні садки якогось села.

— Як же ми їх випустили? — бідкався Прикордонник, озираючи хліба.— Тепер держись! Приведуть цілу зграю!

Головне ж — міст був у їхніх руках. Збуджені, розбурхані, зібралися на мосту, де, скоцюрбившись, лежав той, що по ньому в першу мить черкнув з автомата Панюшкін. Рудий, з облізлим носом німець був зовсім не страшний, лежав, як зарізаний, підпливши кров’ю на рябій своїй плащ-накидці.

Бійці за мить випотрошили в нього кишені, забрали документи, сигарети. Колосовському було аж ніяково дивитись, як вони похапцем вивертають кишені, стягають з німця чоботи... Лише після цього труп зіштовхнули з мосту, і’ він полетів сторч головою вниз, важко плюхнувся в круте, заросле оситнягом баговиння.

І ось вони — господарі мосту. Навіть не вірилось: один натиск, кілька хвилин бою, і вже вони заволоділи об’єктом — уже їм належить оця срібляста металева споруда, що могутньо зводиться у світанні серед рідних просторів! Усе тут справне, добротне, ферми аж гудуть, рейки ще не поржавіли, сталево поблискують,— хоч зараз пускай по них поїзди!

Не переживане досі почуття охопило Колосовського, почуття першої бойової гордості, що здатна була сп’янити. Там, де війська фашистські вважали себе цілковито господарями становища, де, здавалось їм, усе мре перед їхньою знахабнілою силою, ось вони, жменька радянських бійців, приступом відбили й тримають серед відкритих полів високі сріблясті ферми, що здіймаються над цим краєм, мов залізний прапор безстрашності й непокори!

Однак де ж сапери? Чи встигнуть вони підійти, перш ніж біля мосту з’являться з підкріпленням оті ворожі охоронники, що встигли випорснути звідси? Саперів, саперів швидше б сюди! Але ж із вантажем вибухівки не побіжиш...

Залігши по насипу, розвідники з нетерпінням стали ждати своїх.

Панюшкін, теж прилігши на насипі, розглядав документи вбитого. Не покладаючись на своє знання німецької мови, він підкликав Колосовського, і Богдан, як міг, заходився перекладати йому записи солдатської книжки.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up