Людина і зброя (сторінка 6)

За сухими відомостями, що їх залишив у солдатській книжці якийсь німецький штабний писар, Колосовському хотілося розгледіти людську долю цього, що лежав зараз під мостом, у тванюці. Хто він і як опинився аж тут, на Росі? Сам пішов чи змусили? Назва частини, рік народження та ще гучне ім’я Ernst — усе це мало про що могло сказати. Як він жив, хто жде його дома? Кому напишуть про нього тепер писарі, що такого нема, пропав безвісти? Одурманений фашистською пропагандою, може, й справді уявляв себе надлюдиною, був певен, що дійде до Уралу, стане володарем світу, а тепер, відкинутий цим світом, лежить під мостом у багнюці, і вже не для нього встає цей погожий літній світанок.

— Так, цей більше не стрілятиме,— каже Панюшкін, ховаючи документи вбитого до кишені.— А сонце, глянь, яке сходить!

Червоне, соковите, воно виткнулося з вранішнього туману за далекими садками, освітило хЛіба, ферми моста і їх, залеглих на насипі розвідників. Проте й сонце не порадувало їх. Зараз, при його світлі, почували вони себе голими на цьому мосту, що височить серед просторів, як величезна мішень.

— Одначе де ж це наші?

Панюшкін нетерпляче оглянувся з насипу в болотяний верболозовий край, звідки мали з’явитись сапери. Богдан теж озирнувся: ніде нікого.

І цієї миті вгорі, по фермах моста, лунко, залізно заклацали кулі.

— Каски он у хлібах! — вигукнув Прикордонник, прищулившись на мосту, за металевою опорою.

Незабаром вони всі уже бачили, як, вибрівши з тіні посадки, заблищали над хлібами каски фашистів. Автоматники. Їх багато.

Розсипавшись у хлібах, бредуть повільно, врозбрід, але з кожним кроком все ближче до мосту. З ходу ведуть огонь, стріляють не цілячись. Автомат до пуза — і диркає, строчить перед собою, мов сліпий. Металевий град все густіше вицокує по фермах. Розвідники поприпадали вздовж насипу, вони поки що не відкривають вогню.

А ще по якомусь часі на польовій доріжці попід лісосмугою задеркотіли мотоцикли. Влетівши у хліба, вони швидко наближались, на мотоциклах уже видно було кулеметників з кулеметами.

Найтяжче для розвідників починалося зараз. Це кожен розумів. Захопити міст виявилось справою нескладною, головне було — втримати його, будь-що втримати ось тепер до приходу саперів! Кулі дзенькали вже об рейки, рили землю на насипі перед обличчям розвідників.

— Без наказу не відступати,— попередив Панюшкін, готуючи автомат для стрільби.— Триматись будь-що! Бити прицільно!

Автоматна тріскотнява наростає.

Каски зринають в хлібах усе ближче. Видно оскалені зуби, чорні від крику роти.

Панюшкін, як і його сусіди, приготувався для стрільби навлежки, рейка йому опертям, але в останню мить, підхопившись, почав прицілюватись з коліна.

— Прицільно! Прицільно!

І тільки встиг він вистрелити, як рука його неприродно шарпнулась, і автомат, відлетівши, посунувся з насипу вниз. Панюшкін, поникнувши, зостався лежати на місці.

Колосовський кинувся до нього й, стягнувши з насипу нижче, підвів, стряснув за плечі.

— Товаришу командир! Товаришу політрук! — і в нестямі знову тряс, тряс його за плечі, ніби хотів оживити.

Але в обважнілому, ще теплому тілі вже не було життя: автоматники увігнали йому кілька куль, одна із них вдарила в скроню, розтрощила Панюшкіну голову — бризки мозку та крові загусли в його русявому чубі.

Поклавши політрука на траві, Богдан підхопив його автомат і кинувся знову на насип. Усі вже вели вогонь. Колосовський з ходу ліг на тому ж місці, де було вбито Панюшкіна, і з тієї ж рейки, звідки щойно збирався вести вогонь політрук, тепер уже він, стискаючи зуби, відкрив вогонь по противнику. «Прицільно, прицільно!’ — уперто повторювала думка.— До останнього патрона!»

Живі фашистські каски в хлібах так близько, цілься, не промахнись! Колосовський вистрілив. Злетіла каска, німець упав. І ще один упав, а він цілився знову по тих ненависних касках, бачив, як вони падали, і це тільки розпалювало його, він кожну хотів розщепити, розлущити власноручно, разом з черепом, який під нею ховавсь.

Про себе він не думав. Кулі видзвонювали по фермах дедалі лютіше, кресали об рейки все ближче, впивалися в шпали, але він не хотів їх помічати, він їх люто нехтував, він уперше в собі відчув зараз те, що батько його колись називав цілковитим презирством до смерті.

XXIII

Мабуть, цей міст мав якесь особливе значення, був стратегічним об’єктом, або ж хтось і справді почував свою провину за те, що він залишився ворогові цілий, бо з полку весь час телеграфували на КП батальйону, нетерпляче допитувались, як там, чи не повернулася нічна розвідка.

— Ще нема, нема,— відповідав комісар Лещенко і сам дедалі більше нервувавсь.

У кутку підвалу після безсонної ночі спав на розстеленій шинелі комбат Краснопольський, біля нього в узголов’ї сидів Спартак Павлущенко і, стежачи за комісаром, безпомильно вгадував на його обличчі тривогу й занепокоєння. Він добре розумів його настрій, комісарові було чого непокоїтись — розвідка цілком на його сумлінні. Сам підбирав людей, сам порадив Панюшкіну взяти з числа студбатівців Колосовського. Павлущенко вважав своїм обов’язком застерегти Панюшкіна щодо свого однокурсника, але той не зважив на його застереження.

— При такому підході й воювати буде нікому,— засміявся він, вислухавши Спартака.

А даремно. Це ж розвідка. Там найменша щербинка може прірвою обернутись...

Винен, звісно, комісар. Спартак відмовлявся зрозуміти причину тієї посиленої уваги, яку, починаючи ще з райкому, комісар Лещенко виявляв до Колосовського, до людини, як собі хочте, а все ж заплямованої і, безперечно, багато чим невдоволеної в душі. Були моменти, коли в Спартака прокидалася підозра навіть і до особи самого комісара Лещенка, підозра на предмет того, чи не був коли-небудь товариш комісар у дружбі з Богдановим батьком або чи не потрапляв і він сам у таке ж, як і той, становище. Інакше-бо чим пояснити оце протегування Колосовському на кожному кроці. Стріляє добре? Та хіба один він тут добре стріляє! Чи, може, рішення послати Колосовського в розвідку продиктовано іншими якимись міркуваннями, можливо, навіть і не тільки комісарською волею? Адже йти зараз у розвідку — це майже рівнозначно смерті. Можливо, є яка-небудь таємна вказівка щодо цього, вказівка посилати на такі завдання тих, кого найменше шкода, а людей найбільш відданих, навпаки, приберігати на майбутнє. Але як тоді пояснити, що на це ж завдання комісар послав і Панюшкіна, кадровика, комуніста, улюбленця тутешніх бійців? Усе це було неясно, сумнівно.

«Добре, що хоч документи в них відібрано,— думав про розвідників Спартак.— А то ворог ще міг би і їхніми комсомольськими квитками скористатись...»

Комісар, прилігши в кутку між телефоністами, знову з кимсь розмовляє по апарату. Видно, з Дев’ятим. Розмовляти з Дев’ятим — мало в цьому приємності. Крутий, лайливий, він і зараз, видно, лається, бо Лещенко червоніє і, ледве стримуючи себе, відповідає з підкресленою ввічливістю. Мабуть, і там цікавляться, що за люди пішли, чи достатньо перевірені, бо Лещенко запевнює, що людей послано надійних.

— А я і зараз вважаю, що не всі там такі,— дозволяє собі сказати Спартак, коли комісар, скінчивши розмову, кладе трубку і зосереджено дивиться на апарат, ще щось думаючи.

— Що ви сказали? — не прочманівши ще після розмови, обернувся Лещенко до Спартака.

Спартак повторив своє міркування. Комісар помовчав.

— Це ви з мотивів перестраховки?

— Ні, щиро.

Лещенко пересів ближче до нього, глянув йому в вічі уважніше:

— Кого ви маєте на увазі?

— Ви ж знаєте. Я ще в райкомі попереджав.

Комісар підвівся, пройшовсь по підвалу, присів на ящику навпроти Спартака.

— Товаришу комсорг, у якій ви сім’ї виховувались?

— Сім’я надійна. Батько завкадрами на обороннім заводі, мати — юрист...

Комісар пильно видивився на Спартака.

— Чи не здається вам іноді, товаришу Павлущенко, що у вас аж надто розвинута підозріливість до людей? Якщо ця риса властива характеру, скажімо, слідчого, якому за службовим фахом доводиться мати справу здебільшого з злочинцями, то це зрозуміло, але вам, студентові гуманітарникові, у якого очі мусять бути відкритими на все найсвітліше в людях,— вам така роль... До чого вона? Ось ви, починаючи з райкому та, певне, ще й раніше, уперто переслідуєте одного із своїх однокурсників...

— Я не переслідую. Я просто не до кінця вірю йому.

— У вас є якісь підстави не довіряти Колосовському?

— Я вважаю, товаришу батальйонний комісар, що логіка тут мусить бути така: людина, батько якої засуджений радянським судом, на основі наших радянських законів, навряд чи так уже щиро піде вмирати за ці закони, за цей лад. У всякому разі, посилати таку людину до ворога в тил...

— Ну-ну?

— Я нічого не сказав. Певен тільки, що не серед таких людей нам шукати справжніх, до кінця відданих патріотів.

— У вас, товаришу курсант, викривлене розуміння патріотизму,— промовив Лещенко холодним тоном.— Ви, певне, вважаєте, що патріотизм, священне це почуття, доступне лише вибраним, лише тим, до кого життя наше було обернуте весь час своєю сонячною, своєю найщедрішою стороною. Бути патріотом, коли життя тебе тільки по голівці гладило,— це, я вам скажу, не штука. Ні, ти побудь ось у становищі того ж Богдана Колосовського, коли серце кровоточить, і з таким, кров’ю облитим серцем зумій стати вище всіх кривд і образ! Оце, по-моєму, якраз вона і є, справді священна любов до своєї Вітчизни.

— Ви так мені це говорите, ніби я сам недостатньо маю цього почуття.

— Ні, товаришу Павлущенко, я знаю, що при потребі ви теж не пошкодуєте себе для захисту того ладу, який вам так багато дав у житті. Ви учасник фінської, ви доброволець тепер, ваш патріотизм для мене поза всяким сумнівом. Але ви повинні зрозуміти й мене, людину, яка бачила в житті трохи більше, ніж ви. Я знаю людей, які, опинившись навіть за гратами, не зрадили своїх переконань, не перестали бути ленінцями. Колосовський мені теж видається людиною такого складу.

Спартак сидів замислившись. Уперше йому доводилось чути такі речі, такі незвичні для нього міркування про людей, про ставлення до тих, хто тебе оточує. І почувалося, що це ж не фрази, не схоластика, почувалось, що комісар не на словах, а на ділі вірить в людину, в її високі якості, в непохитність її переконань. Бач, він каже,— гуманітарних. А що, коли ти дійсно був несправедливим у своїй недовірі, в своїй упередженості до того ж таки Богдана? Може, твоя лінія в житті справді була хибна, і перед тобою відкривається можливість жити інакше, керуватись у взаєминах з людьми іншими нормами, ніж ті, якими ти керувався досі?

Зв’язківці, попрокидавшись, зачадили цигарками і теж завели розмову про долю нічної розвідки. Один із зв’язківців запитав комісара:

— Якщо виконають завдання, товаришу комісар... подасте їх на ордени?

— Ордени їхні там зараз, може, кров’ю обкипають,— сердито відповів Лещенко й, підійшовши до вузького підвального вікна, почав дивитись на той бік, за Рось, мовби намагався побачити крізь гущавінь верб групу своїх розвідників, і стежки, якими вони йдуть, і той далекий, облитий сонцем залізничний міст, що вони його пішли відбити у ворога й знищити. День, білий день, а їх нема, і можеш які завгодно робити припущення...

Стрільби не було, і раптом за річкою серед полудневої тиші прогримів далекий, приглушений відстанню вибух. Комісар переглянувся з телефоністами, зиркнув на Павлущенка:

— Чули?

— Чув.

— Наших розвідників робота! Сумніву в цьому не маю! Вони діють саме в тому напрямі.

Комісарові, видно, одразу відлягло від душі. Почав ходити по підвалу, схвильований, прояснілий.

Нарешті вони дали звістку з ворожого тилу, дали почути про себе. Міст висаджено в повітря. Мосту більше нема! Тепер зостається інша тривога: чи вийдуть, чи повернуться вони після цього самі? Адже той вибух — це могло означати, що вони живі, але це могло значити також і протилежне — що їх уже нема.

XXIV

— Встать! Струнко! — гаркнув десь при вході знадвору Гладун, і всі, хто був у цей момент на КП, посхоплювались і, виструнчившись, звернули погляди до входу. Останнім у підвалі підхопився майор Краснопольський з перележаною під час сну щокою.

По кам’яних східцях, що вели до підвалу, спускався Дев’ятий. Кремезний, широкоплечий, з вольовим маслакуватим обличчям у плямах рум’янцю, як це буває в обпалених морозом. Незважаючи на спеку, на ньому була шкіряна куртка нарозхрист, з-під неї на гімнастерці виднівся міцно загвинчений орден Червоного Прапора; всі знали — той орден у Дев’ятого за фінську. Віком він був значно молодший за командира студбату Краснопольського, старого вояку, учасника громадянської, якого війна тепер ось після тиші військової кафедри поставила на командування курсантським батальйоном, одначе різниця у віку, видно, цього разу для Дев’ятого не існувала. Влучивши очима Краснопольського, що виструнчився перед ним, сивий і закошланий після сну, з рубцем від чиєїсь шинелі на щоці, Дев’ятий безцеремонно накинувсь на нього:

— Спите? Інші воюють, а ви рухтите?

Можна було б йому заперечити, що командир студбату приліг усього на годину після безсонної ночі і що попереду в нього знову безсонна ніч, однак сказати про це Дев’ятому — означало б накликати ще більшу бурю гніву та лайки, і тому ніхто про це не заїкнувся.

Пройшовши до щілини вікна, що виходило на річку, Дев’ятий виглянув туди, запитав, чи не повернулася розвідка.

— Розвідки ще нема,— сказав комісар Лещенко,— але завдання, гадаємо, виконано.

— Ви все гадаєте. Які підстави?

— Тільки що ми чули звідти великої сили вибух.

— Е, до чорта тепер усяких вибухів,— махнув рукою Дев’ятий, одходячи від вікна, і тим нетерплячим різким рухом мовби одразу відкинув розвідників кудись у минуле, перевів у розряд тих, про кого більше не говорять.

Наступ! Перейти в наступ! — про це він заговорив, широко крокуючи по підвалу, і це, видно, зараз володіло всіма його думками, сюди була спрямована вся його бурхаюча енергія.

Наказав негайно викликати сюди на КП командирів рот і політруків, він сам пояснить їм завдання, підніме їхній бойовий дух. Ходив з кутка в куток, як лев, у цій кам’яній клітці КП і все тлумачив Краснопольському, що не такий чорт страшний, як його малюють, що там, за річкою, їх як кіт наплакав, а коли командири та політруки один по одному посходились, заповнивши підвал, могутній голос Дев’ятого залунав ще дужче, а сірі скалки його очей, глибоко запалих під надбрівними кістками, збуджено розблищалися, ніби вже бачили довкола себе вировище бою і повержених ворогів. Так! Він переходить зараз на цій ділянці в наступ. Наказує негайно готувати атаку! За його даними, ворог відтягує звідси сили, можливо, там, за річкою, взагалі вже нікого нема, а ми тут, наче ховрахи, зарилися в землю і тільки прислухаємось, як гоготить на інших ділянках фронту війна. Він уже розмахував картою, вихопленою з планшета, тикав пальцем на якісь пункти: захопимо цей, відіб’ємо той, до вечора і той розпроклятий залізничний міст уже буде в наших руках, втрати якого нам досі не може простити старший хазяїн. Запалюючи інших, він розпалювався й сам, видно було, що душа його щиро жадає атаки, бою.

Спартак дивився на нього захоплено. Отаких би нам більше! Прощав йому і брутальність, і гарячковість, і навіть мордобій, до якого, як чув він, Дев’ятий іноді вдається, все прощав йому за оцю залізну волю, жадобу кинутись на ворога, зім’яти його, перемогти.

— У вас там хто біля переправи? — звернувся Дев’ятий до Краснопольського.

— Третя курсантська.

— От і підніміть її для початку.

Краснопольський спробував був заперечити, що зараз, мовляв, навряд чи вдалий час для атаки, до того ж без артпідготовки, серед білого дня,— може б, краще спробувати атаку нічну, щоб запобігти зайвих втрат, але все це не похитнуло Дев’ятого в його намірі.

— А ви ж думали як? — присікався він до майора.— Війна — і щоб без втрат? З моїх ось що залишилось, а ви над своїми все тремтите?

З самого прибуття сюди майор Краснопольський, як і його друг комісар Лещенко, відчули незрозумілу неприязнь до себе і до свого батальйону з боку цієї людини, якій тепер належить влада розпоряджатися ними, їхньою долею.

«А ми що — гірші?» — це було перше, що почули вони від Дев’ятого, коли він дізнався, що в його підлеглість передається батальйон студентів-добровольців. Дев’ятому чомусь здалося, що командування студбату претендує на якесь особливе, винятково бережне ставлення до своїх вихованців, бо все ж це, мовляв, люди, які ще вчора сиділи за студентською лавою, а тепер ось з власної волі змінили затишок аудиторії на фронтовий окоп. До того ж усе це були курсанти, без трьох днів політруки та комісари, і хоч насправді ні про які привілеї вони й не думали, однак Дев’ятий, сам приписавши їм це, вважав своїм обов’язком швидше переламати в них цей дух винятковості, нещадно піддати їх гарту і тим випробуванням, яких уже зазнали його кадровики.

У боях, тяжких, кровопролитних, Дев’ятий втратив на шляхах відступу більшу половину довіреного йому особового складу. Зазнаючи з перших днів війни ударів моторизованих частин ворога, зубами хапаючись за кожен рубіж, він не щадив своїх людей, не щадив ні самого себе, ні найближчих помічників, а цих мусить жаліти?

— Хто поведе?

Майора Краснопольського і комісара Лещенка, які тут же виявили згоду, він мовби й не почув, одвернувся від них, командира роти — літнього вузькогрудого лейтенанта з чугуївських — він теж пропустив, аж поки погляд його не впав на Павлущенка, що, виструнчившись у кутку, весь час дивився на Дев’ятого захопленим поглядом.

— Ви хто?

— Комсорг, товаришу підполковник.

— От ви, комсорг, і очолите.

— Єсть! — відповів Спартак, бліднучи.

Гладун, що принишк біля виходу, видно, молив зараз усіх богів, щоб пронесло мимо нього цю чашу. Але не пронесло.

— А ви, старший сержант? Де ваша гвинтівка? — несамовито крикнув на нього Дев’ятий.— Щось багато вас тут тиняється без діла! В атаку теж!

За кілька хвилин Дев’ятий з револьвером у руці вже стояв на самій спеці під стіною облущеного снарядами будинку біля шосе, яке недалеко попереду переходило в дерев’яний настил мосту, перекинутого через Рось. Комісар Лещенко та комбат теж стояли тут, стежачи разом з Дев’ятим, як з картопель, з окопів, з садків виповзають бійці третьої роти, скупчуючись в кюветах шосе для атаки. Їхні каски вже густо зеленіли, поблискуючи по кюветах, мов достигаючі кавуни.

Перед самою атакою Дев’ятому доповіли, що прибуло поповнення.

— Де воно? — крикнув він на пристаркуватого, з землистим обличчям лейтенанта, який доповів йому про це.

— У садках он. Ще й окопатись не встигли.

У глибині садків всюди сиділи попід деревами новоприбулі, десь там була кухня, і в декого в руках уже димились маслаки з гарячого, щойно відвареного м’яса.

— Тільки прийшли — і жерти? Сюди їх!

Лейтенант на мить зам’явся.

— Це здебільшого приписники, колгоспники київські, щойно з військкоматів... у багатьох ще й гвинтівок нема.

— Гвинтівки добудуть! Зброю в бою добувають, ясно? Сюди їх!

Коли лейтенант потрюхикав виконувати наказ, Дев’ятий, обернувшись до Лещенка та Краснопольського, кинув їм як докір:

— Бачите, скільки резервів? Людські резерви у нас невичерпні, їх тільки розворуши!

Незабаром, пригинаючись у кюветах шосе, до студбатівців уже наближалися цілими гуртами поповненці, здивовано, оторопіло роззиралися на всі боки, довірливі, слухняні. В того гвинтівка у руці, в того граната, а в того й зовсім нічого нема, крім гарячого, щойно одержаного з польової кухні маслака, що він його й тут на ходу обгризає.

— Вперед! В атаку! — гукнув Дев’ятий, коли людей уже було повно в кюветах.

Бійці один по одному повільно почали підводитись, рушаючи кюветом до мосту. Попереду твердою ходою ішли командир роти і Спартак Павлущенко.

Тиша гарячого літа окутувала верби за Россю, жодного пострілу звідти, з ворожого боку; здавалось, і справді там нікого нема, в тих зелених берегах, і що війна — це тільки мара, безглузда вигадка чиясь, і про реальність її нагадував лише тяжкий нудотний сморід з мосту, де під палючим промінням сонця розкладалися трупи вбитих.

Наближаючись до мосту, передні спершу пригиналися, ждучи, що противник ось-ось відкриє по них вогонь, але там усе було тихо, і передні, осмілівши, випростались і вже в повний зріст натовпом кинулись на дерев’яний настил подірявленого снарядами, але ще міцного мосту. Затаївши подих, стежили за ними з окопів бійці. Уже перші атакуючі наближались до тих трупних куп, що видніли по мосту, коли з протилежного берега зненацька сіконув по них довгою заливистою чергою кулемет.

Міст, видно, був добре пристріляний: з верб справа і зліва озвалися кулемети, взялися люто сікти по мосту перехресним вогнем, на шосе грякнули по каменю перші міни.

Звідси, з-під будинку, де стояв Дев’ятий, видно було, як захлинулась атака: видно, як падають на мосту атакуючі, а ті, що встигли перебігти на той бік, скочуються попід мостом униз, плигають у воду, рятуючись від шквального вогню. Пальба, лемент, кров на поранених... Дев’ятий мовби цього всього не бачив, а ловив своїм зором лише тих, які ще не встигли побувати на мосту, які ще були живі й непоранені і щулилися по кюветах, чекаючи команди. Вони, певне, ждали, що Дев’ятий відмінить атаку, заверне всіх назад, а він, знесамовитівши, мовби забувши всі інші слова, крім слова «вперед!», все шпурляв їм це слово.

— Вперед! Вперед! — вимахуючи револьвером, кидав він в гущу атакуючих, мов заклинання.

«Для чого це? Кому потрібна ця безглузда атака?» — стоячи біля Дев’ятого, ледве стримував себе комісар Лещенко. Серце йому обливалося кров’ю від того, що робилося на мосту. Гнати їх туди — це тільки губити й губити... Аж сюди чути, як там кричать поранені, видно, як кидаються вони у воду, рятуючись від куль та осколків, як то тут, то там вибираються закривавлені з прибережних заростей уже назад, на берег.

— Вперед! Вперед! — не вгамовується Дев’ятий, ніби поставивши собі за мету будь-що домогтися, щоб усі до єдиного побували на мосту, пройшли оте диявольське хрещення.

— Та що ж ви робите? — не стримавшись, закричав Лещенко.— Припиніть цю м’ясорубку!

Дев’ятий, озирнувшись, обдав його невидячим, помутнілим поглядом. Понурив голову. Потім звернувся до Краснопольського:

— Що, будем кінчати?

Краснопольський промовчав, а Лещенко відповів різко:

— Цього не треба було й починати.

— Відставити атаку,— кинув Дев’ятий упалим голосом і, запхнувши револьвер у кобуру, неквапом побрів у глибину садка, мовби не чуючи куль, що цьвохкали над ним у листі, глухий до мін, що люто грякали на шосе.

XXV

Знов стало тихо.

Тільки купи непорушних тіл на мосту побільшали та сліди крові позалишалися всюди на картоплинні, на камінні шосе, а найбільше — на подвір’ї біля підвалу КП, де нашвидкуруч було влаштовано перев’язочний пункт. Уся трава подвір’я червоніє свіжою кров’ю. Поранених тут не затримували. Як тільки обстріл припинився, їх одразу ж стали направляти садками в тил на край містечка, де їх уже потім мали забирати грузовики.

А з тилу в напрямку до передової знов ішли маршовики, рухались розтягнутими колонами; командири, що вели їх, не дозволяли порушувати рядів, і лише один якийсь брів понад дорогою окремо: це був Духнович.

У медсанбат він так і не попав. Після того як він трохи оклигав біля артилеристів, Духновичу здавалось просто злочином шукати притулку десь у медсанбаті. Він вирішив будь-що розшукати своїх і робив це з упертістю, несподіваною навіть для нього самого.

І ось, здається, знайшов, натрапив на сліди рідного свого студбату.

Вже в містечку, пробираючись кюветом попід садками, Духнович зустрів Гладуна. Це було приголомшливо. Гладун біг назустріч із сліпими від жаху очима, біг, пригнувшись (хоча й не стріляли тут), неприродно виставивши вперед, мов тліючу головешку, свою поранену руку, товсто накудлану набряклим кров’ю ганчір’ям. Духновича вжахнув його вигляд, і в той же час він зрадів помкомвзводу розчулено, щиро. Помкомвзводу тут,— значить, тут і студбат! І хоч як він натерпівся від Гладуна в таборі, усе він зараз прощав своєму мучителеві й ладен був кинутись йому на шию, як братові!

— Товаришу командир!

Гладун зупинився перед ним запирханий, якийсь зацькований, з дрижачими поблідлими губами. Невідомо навіть, чи впізнав він Духновича, бо у здичавлених очах його зараз горіло одне:

— Грузовиків не зустрічав? Грузовиків з пораненими, га? Мене ось теж поранено, осколком поранено! — забелькотав він, витягуючи Духновичу напоказ свою замотану в закривавлене ганчір’я руку.— В нас тут таке робилось сьогодні, таке! — продовжував він, злякано роззираючись і переходячи на довірливий тон,— Дев’ятий серед білого дня на кулемети погнав! Третьої роти, вважай, половини нема. Ще одна-дві таких атаки — і всім нам хана. Тільки той і врятується, хто поранений! Так грузовиків там з нашими не зустрічав?

— Нібито ні.

Духнович усе дивився, як жива кров з Гладунового ганчір’я скапує й скапує під ноги.

— А як думаєш, будуть? — аж на шепіт перейшов Гладун.— Кажуть, що в лещатах уже ми, що Умань і Білу Церкву німець захопив, а це ж тут ось, близько!

Духнович просто не впізнавав свого помкомвзводу. Гроза студбатівців, та чи це ж він стоїть зараз перед Духновичем в образі цієї спотвореної жахом, зацькованої людини? Так ось як тут, ось що тут робить з людьми війна!

Для Гладуна Духнович зараз мовби не існував. Для нього зосталося непоміченим, що це ж стоїть перед ним його курсант і на ньому все, як у таборі, по формі, ціле-цілісіньке, ніде не розгублене: і протигаз у сумці, що їх інші вже покидали, і скляна фляжка в чохлі, що їх інші вже потовкли,— все ніби спеціально збережене, щоб утішити Гладуна, який все це недавно йому видавав і позаписував у свій формуляр. Але зараз Гладун був до всього цього сліпий. Весь світ зійшовся йому лише на пораненій руці, на жовтих з кігтистими нігтями пальцях, що дублено стирчали з намотаного сяк-так кривавого ганчір’я, яке він тримав перед собою, мов найдорогоцінніший скарб життя.

— Тепер усе,— шепотів він.— Тепер тут хоч вовк траву їж — усі ваші атаки без мене...

Був би він огидний зараз Духновичу з оцим тваринним страхом за своє життя, якби не оті краплі крові, рясні краплі свіжої людської крові, що скапують повільно з його ганчір’я на бур’янину в кюветі.

Десь далеко застрочив кулемет, і Гладуна аж пересмикнуло судорожно:

— Ну, я побіг!

Але Духнович затримав його:

— Стривайте, де ж наші? Студбат наш де?

— Прямо і прямо, їх не минеш,— забелькотав Гладун скоромовкою і, вже залишаючи Духновича, на мить затримався на ньому поглядом, мовби тільки зараз збагнув, кого бачить перед собою.— Ми думали, ти уже десь за Дніпром у лазареті на білих подушках, а воно не вийшло, га?

І, втягши голову в плечі, пригнувшись, він чкурнув кудись у садки.

Духнович ще якийсь час пристояв, нахнюплено розглядаючи закапану Гладуновою кров’ю бур’янину. Потім поправив на собі скатку, підтягнув на плечі ремінь гвинтівки і закульгав своєю дорогою далі.

Студбатівці перші помітили його. Було надвечірнє затишшя, і вони, повистромлявши голови з окопів, ще здалеку загледіли, як попід садками краєм шосе пробирається хтось разюче схожий на їхнього Духновича. Єй же єй, то він клигав, то брів воювати їхній факультетський Сковорода! Це було майже неймовірно — побачити Духновича тут, на передовій, коли вважалося, що він для війни вже списаний, неіснуючий. Але це таки був він, рудий та ластуватий їхній Духнович, це таки він, сутулячись, ішов назустріч війні, по-журавлиному витягши вперед свою худу хрящувату шию, що, здається, ледь-ледь тримала на собі вагу сталевої каски.

— Ей! Курсанте! Духнович!

Духнович розгублено озирнувся, не одразу второпавши, звідки це голос.

— Сюди давай! — гучно подав йому з окопу голос Степура, і Духнович, не згинаючись, мов і не на війні, в повний зріст почалапкав через картоплі на Степурин окоп.

— Пригнись! Пригнись, йолопе! — загукали йому чиїсь незнайомі голоси.— Це тобі не в тилу. Тут одразу причастить!

Підгійкуваний криками, засторогами, він поспішив спуститись до Степури в окоп.

— Де ти взявсь? З яких небес звалився? — зраділо розглядав Степура товариша, його розчервоніле від ходьби обличчя.— А як нога?

— І втечу, і дожену... Народна медицина допомогла.

— Невже знахарка якась підлікувала?

— Ні, артилерист багнетом проколов. Прооперував у справжніх, так би мовити, польових умовах... А тоді ще й зілля якогось приклав...

З ближчих окопів позлазились свої університетчики — позаросталі, замурзані, тільки очі блищать. Помітно схудли всі, в Мороза аж вилиці випирають. Облігши окоп, хлопці розглядали Духновича та його курсантську амуніцію, що була на ньому в такому зразковому порядку.

— Гладун похвалив би.

— А я його щойно зустрів. Поранений біг.

— Поранений? Хіба й він наступав? — Степура здивовано глянув на Мороза та Підмогильного, що лежали біля окопу.

— Не знаю,— сказав Мороз.— В усякому разі, серед тих, що йшли першими, його не видно було.

— Зате наш Спартак сьогодні героєм показав себе,— озвався Підмогильний.— Першим в атаку пішов, кров’ю довів, що слово в нього не розходиться з ділом.

— Що в нас тут робилося!.. Добре, що ти й не застав,— схвильовано почав розповідати Духновичу Степура.— Бачиш ото купи тіл на мосту? Якби не комісар Лещенко, то, мабуть, і ми вже там трупом лежали б.

— Дев’ятий тут такий над нами є, просто самодур якийсь,— заговорив Мороз, а Лагутін, що в цей час саме підповз до них із картоплиння, поправив голосно:

— Вважайте, що зірка Дев’ятого закотилась.

Хлопці глянули на Лагутіна з подивом.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Те, що сказав. Я тільки оце з перев’язочного, відправляв Яланського з геофаку,— він сам не добрався б,— і якраз при мені на Дев’ятого корпусний комісар налетів. Ох, давав йому за цю безглузду атаку... Так що Дев’ятий своє, здається, відкомандував.

— Але тих уже не піднімеш,— глянув у бік мосту Степура.

— Аспіранта Чорного вбило, літфаківця Скибу здорово покалічило,— глухо розповідав Духновичеві Підмогильний.

— А Дробаху ми втратили ще того ж дня, як ти відстав,— сказав Мороз.— У житах серед відкритого поля накрило нас. Там і могилу ми насипали Дробасі.

Усе, що він чув, було таке неймовірне, жахливе, що майже не сприймалося Духновичем як реальність.;

— Де ж це Богдан, що не видно? — з тривогою запитав він і помітив, як хлопці — й до того не веселі — ще більш спохмурніли.

— Богдан там,— кинув Степура за Рось.— Ще вночі пішов у розвідку й досі нема.

Степура стояв в окопі понурений, і хлопці, нависаючи касками над окопом, теж мовчали похмуро.

— Ану, що за зборисько там? — почувся різкий пронизливий голос командира роти десь із-за яблунь.— Марш по окопах!

За хвилину Степура з Духновичем зостались самі.

— Нічим тебе й пригостити,— заклопотався, нишпорячи в окопі, Степура.— На ось хоч цукру пожуй.

Витягши з ніші, він подав Духновичу казанок, повнісінький жовтуватого вологого цукру-піску. Духнович, присівши, почав слухняно жувати. Степура тим часом показував йому своє немудре окопне господарство.

— Ось у цій ніші гранати, щоб ти знав, а це продукти, а в цій — пляшки з горючою сумішшю...

— А я дивлюсь, що то за купи темних пляшок по садках...

— Розбагатіли. Тільки оце підкинули нам.

Узявши з ніші одну пляшку з важкою темно-бурою рідиною, Степура, сколотнувши, почав розглядати її проти сонця:

— Та чи цим навоюєш. Хіба що впіймаєш фашиста та в горлянку йому наллєш.

— Мені теж видадуть? — запитав Духнович.

— На всіх вистачить. Бачиш, ціла батарея, аби влучав.

Із-за річки лунко вдарив німецький кулемет. Духнович, поставивши казанок, схопився здивований.

— О, та вони у вас тут зовсім близько!

— А ти ж думав. Тільки Рось і розділя.

Їм було видно міст, завалений трупами, розкішну зелень протилежного берега, густі верби, облиті червонястим призахідним сонцем. Десь там причаїлись ворожі кулемети, міномети, готові щомиті бурхонути сюди вогнем.

— Пішов у саме пекло, а звідти вибратись... великого щастя треба,— заговорив Степура, дивлячись за річку, і Духнович догадавсь, що він має на увазі розвідку, з якою пішов Богдан.— Усім нелегко, а їм найважче.

— Богданові завжди випадає найважче.

— Випадає, бо сам шука.

Те, що їхній друг один з усього студбату опинився в складі розвідгрупи, взяв на себе завдання найнебезпечніше, для них не було дивиною, вони знали його вдачу. Але чим це скінчиться? Чи живий ще він там у тій погибельній зоні? Чи відбивається десь із зброєю в руках, чи, може, терзають його вже фашистські кати, домагаючись від нього відомостей, яких він їм ніколи не дасть? Скоріше язик відкусить, ніж стане відкривати ворогові військові таємниці,— в цьому певні вони, його найближчі друзі. Для обох них Богдан був і є взірцем мужності, людиною обов’язку й честі. Три роки Богдан був душею їхньої університетської дружби, і зараз, коли він так тривожно відсутній, коли вони, тулячись в окопі, думають про те, що більше, можливо, його й не побачать, він постає між ними в ще привабливішому світлі, стає для кожного з них ще дорожчим. За три роки спільного навчання в університеті, дружачи з Богданом, вони вивчили його достатньо і знали, що в усьому — і в дрібницях, і в більшому — на нього можна до кінця покластись. Рідний університет не уявлявся їм без Богдана, як не уявлялась їм без нього Таня, його весела пустотлива супутниця. Як вона буде без нього? Ніхто їй ніколи його не замінить. А їм втратити такого друга, як Богдан,— це вирвати з грудей шмат свого власного серця. Замкнутий, нахмуркуватий, він зближувався далеко не з кожним, але ті, що були близькі з ним, що користались його довір’ям, добре знали, яка це чиста й глибока душа.

— Я шкодую тільки,— похмуро промовив Степура,— що мені не випало з ним іти. Це велике діло, коли в скруті маєш біля себе вірного товариша...

— Може, він ще повернеться,— з надією сказав Духнович.— А коли повернеться, знаєш що, Андрію... Давайте так, щоб не розлучатись. Звичайно, вам з мене користі мало, цей незугарний Духнович частіше для вас тягарем був...

— Та що ти,— перебив його Степура.

— Але ж і я не пропащий,— вів своєї Духнович.— Я оце, поки розшукував вас, багато що передумав. А ще більше .від артилериста одного навчивсь. Які є люди, Андрію, на світі! Зустрінеш такого — і цілий переворот у душі...

XXVI

Уночі війна з усіма небезпеками виявляє себе ще видиміше, постаючи в образі ракетної заметілі та зловісних червоно-багрових загравищ по обрію. Пожежі ятряться уже не тільки за Россю, але й на флангах, і навіть десь позаду змикаються зловісним кільцем. Ракети злітають то тут, то там навкруги, підступають дедалі ближче, і вже ймовірними здаються ті чутки, що доповзають на цю ділянку фронту,— про загрозу бути одрізаними від дніпровських переправ.

На обріях пожежі, невідомо ким запалені, а тут, у садках над Россю, темрява, як у ямі, тільки ракета час від часу спалахне над вербами мертвим полум’ям та смужка води поблискує біля тих, чиї окопи понад самим берегом. Як і минулої ночі, зараз знов було послано наряди бійців відтягати убитих з мосту та з берега понад Россю. До мосту противник людей не підпустив, одразу відсік кулеметами, освітивши ракетами весь міст як удень. А далі від мосту посланим на завдання вдалося пробратися аж до води. Серед тих, хто тут безшелесно прокрадався в заростях берегових, були й Степура та Духнович. Їх теж було послано, і вони під покровом темноти витягли з води когось невідомого, руки в нього вже були задублі, закістявілі, наче муляж.

Навіть не розгледівши, який він собою, відтягли труп у картоплі, похапцем пригорнули його в порожнім напівобваленім окопі, а самі, відпущені командиром, повернулись до себе в окоп.

Вовтузіння з трупом, липкі його руки, трупний сморід,— усе це скінчилось тим, що Духновичеві стало погано. Його тяжко нудило, вивертало, і руки його, як він казав, тепер «тхнуть смертю», дарма що він відтирав їх і землею, і листям.

— Це від перенапруження нервів, це минеться,— запокоював його Степура, коли той судорожно звивавсь

у приступі, а потім, знесилений, розпластався горілиць біля окопу.

— Ні, це не минеться, ніколи, ніколи/— заговорив Духнович після того, як йому трохи полегшало.— Ота рука, той лоб, що я його ненароком торкнувсь... Загребли як... а що ми знаємо про нього? Хто він?

— Чийсь батько. Чийсь син,— глухо озвався з окопу Степура.— Ще один боєць чи командир.

— Не тільки це, не тільки! — знервовано заперечив Духнович.— Щось більше знищено, зруйновано, вбито передчасно! З планети пішов її володар, в небуття пішло найвище створіння природи, найрозумніше, що є у всесвіті...

— Це так... Може, єдиний син у матері...

Чули, як хтось повзе до їхнього окопу. Підповзло, озвалося:

— Браточки, гвинтівки зайвої нема?

— Тобі що тут, склад? — безпричинно визвірився на нього Степура.

— Та, може, зайва. Ми з поповнення, обмінялися б. У нас пляшки є горючі...

— Свої маємо,— буркнув Степура сердито, і чути було, як той поліз далі, до інших окопів, уже десь там питаючи, чи нема зайвої гвинтівки.

Ніч була темна, небо визоріло, стало над садками, над фронтом високою смугою Чумацького Шляху. Степура і Духнович, поскидавши каски,— щоб відпочила голова,— сиділи в окопі, притиснувшись один до одного коліньми; сиділи, в небо дивились. З окопу воно було зараз якесь особливо зоряне. Гронилось сузір’ями, мерехтіло світлою порошею невідомих галактик...

— Отаке ж зоряне небо,— роздумував уголос Степура,— було і над Гете, і над Коперніком, і над філософами та поетами Еллади. Люди мінялись, покоління за поколіннями проходили, а воно над ними все було, все зоріло, як вічність.

— Зоріло-то, зоріло,— зауважив Духнович,— бачило багато, але ніколи, мабуть, не бачило стільки пожеж на землі, стільки передчасно обірваних життів людських...

Десь над Россю противник пужнув у небо ракетами, аж повиднішало в окопі. Степура підвівся. Його знов пойняла тривога за Богдана.

Кожна ракета, що зривалась за Россю, здавалось, освітлює, переслідує десь там Богдана; кожен кулемет, що раптом гулко простріляє темряву, здавалось, б’є по розвідниках. На душі в Степури ставало все гнітючіше. Ракети над Россю. Кулеметний стукіт по левадах. Аж ось куди насунулась із заходу війна. Залізні лапища танків рвуть груди української землі.

Десь опівночі над окопами пролунав зненацька знайомий голос сержанта Цаберябого:

— Де тут мій Корчма? — Сержант, ідучи, приглядавсь до окопів.— Чи живі ви та здорові, всі родичі гарбузові?

А невдовзі в Степуриному окопі вже стояв і Богдан Колосовський? Обновка на ньому — чорний автомат через груди, одяг просотався болотною тванню, наче цілий день кис у болотах.

— Вибрався,— обійняв його Степура.— А нам уява тут всяке малювала... Ну розказуй же!

Присівши в окопі, Богдан, на подив Духновича, скрутив товстенну цигарку, почав жадібно затягатись махорковим димом. Мовчав. Усе не знаходив слова... Що він їм розкаже? Як із сімнадцяти їх залишилось п’ятеро? Ціною життя своїх товаришів та власною надлюдською впертістю вони таки втримали міст до приходу саперів, тримали, поки сапери підготували вибух, і тільки тоді відійшли. Віддаляючись у болота, бачили, як розламується, окутана димом вибуху, арка мосту, як десь аж біля сонця розлітаються порвані вибухом ферми. А потім кошмар відходу.

Противник, що спершу був спантеличений цим величезної сили вибухом, незабаром схаменувся, кинувся їх переслідувати. Це було жахливіше, ніж бій. Вони почували себе дичиною, що на неї полюють, що її розшукують і ось-ось найдуть. До вечора вони ховалися в очеретах, у болотах, занурившись у теплу, з жабенятами воду. Плин часу ніби спинився тоді для них, дневі не було краю, а потім він таки змінився ніччю і ніч вивела їх куди треба: після доби відсутності вони знову ввійшли до підвалу КП. Повертаючи Колосовському його комсомольський квиток, комісар Лещенко міцно потиснув йому руку.

Це успішно виконане завдання було б для Богдана найбільшою радістю, якби вони всі сімнадцятеро повернулися звідти, якби не залишили назавжди біля того мосту стільки товаришів та політрука Панюшкіна, від якого Богданові перейшов у спадщину тепер оцей чорний трофейний автомат.

— Друже, чого ж ти мовчиш? — ласкаво стряснув Богдана за плече Духнович.— Доповідай...

Богдан підвівся:

— Іншим разом, хлопці... Добре? А зараз піду, бо просто очі злипаються.

І якось винувато всміхнувшись, він утомлено поплентався розшукувати свій окоп.

XXVII

Відчувати в окопі живу душу біля себе — це щастя. Ніде, мабуть, не зможеш так по-справжньому оцінити людину, друга, як тут. Після блукань по дорогах, після того непевного становища, коли Духнович мовби повис був десь між фронтом і тилом, йому тепер глибокий Степурин окоп здавався таким затишним, таким надійним. Гарно тут, безтривожно. Земля, правда, за комір сиплеться, і ноги мліють, нікуди їх випростати, але й тіснота тут не тіснота; здається, ніколи Духнович не почував себе так просторо, як зараз, з головою закутавшись у розкручену аж тепер шинель, одгородившйсь нею від усього тривожного світу. Попереду була ніч, вільна від усяких клопотів, кілька годин матимуть для спочинку — Степура наполіг, щоб йому, Степурі, першому стати на варту. Ось він стоїть у кутку окопу, насторожений, недремний, а Духнович, підмостивши каску під вухо, замість подушки, загорнувшись в кокон шинелі, може вільно тепер віддатись найінтимнішим спогадам, подумати, безтривожно поспати. Дарма що тіло як у прокрустовім ложі, але на душі — простір, воля і дивна якась безклопітність. Яке все відносне на світі! Просто палацом може обернутися для людини оцей тісний фронтовий окоп. Чи довго тільки тобі доведеться розкошувати в ньому? На скільки днів і ночей він стане для тебе оселею і фортецею?

З цими думками Духнович і заснув.

Коли засинав, навкруги було більш-менш тихо, лише де-не-де прохоплювались постріли над Россю, а вгорі вітерець злегка шарудів, колихав верховіттям дерев десь аж біля зірок непорушних. А коли Степура розбудив його, з силою затермосивши за плече — «вставай! вставай!», то Духнович, схопившись, побачив щось фантастично страшне: вогняний метеоритний дощ з шипінням шугав навкруги. Все було неймовірним, приголомшливим зі сну — і ніч, і гомін людей, і шаленство ракет; і цей дощ метеоритний, аж доки Духнович розторопав, що це ж трасуючими б’ють по садках.

З пітьми ночі, з-за річки, чути було суцільний незрозумілий гуркіт.

— Танки за річкою! — закричав хтось нестерпно голосно.

— Танки! Танки! До мосту йдуть!

— Без паніки, товариші! — студбатівці впізнали напружено спокійний голос комісара Лещенка.— Гранати, пляшки в усіх є?

— Є! Є!

— Гранати, пляшки з собою — і до мосту!

Метушня по садках, різкі окрики командирів, що збирають у темряві своїх людей, а за річкою — гул, гул...

Степура, вихоплюючи з ніші гранати, пляшки, ткнув пляшку й Духновичу:

— Бери! Біжімо!

Пригинаючись від скісної зливи трасуючих, через окопи, через картоплиння, вони кинулись бігти туди, куди бігли всі: до річки, до мосту.

Гуркіт за Россю наростав. Небо над вербами помітно поблідло — починало розвиднятися.

У кюветах біля мосту вже було повно людей.

— Падай, падай! — гукали командири тим, хто підбігав, і Духнович та Степура теж попадали, як інші — тілом в кювет, головами до шосе.

Лежали тут впритул один біля одного, студбатівці й кадровики та резервісти, обличчя під касками в них були сірі від світання. Декотрі з бійців, прилягаючи підборіддям аж на холодне каміння шосе, визирали вперед, кудись за річку. Духнович теж визирнув: по обидва боки шосе в кюветах повно касок, повно голів людських, що бовваніли в сутіні аж до мосту; і навіть за мостом, там теж метушилися людські постаті, чалапкали попід берегом,— то, видно, якісь сміливці уже встигли перебратись уплав на той бік.

Потойбічна гущавина верб ще була сповнена темряви, таємничості, крізь яку все дужче насувався важкий, давлячий гуркіт.

Духнович відчув, що дрож пробігає йому по тілу. Чого він дрижить? Чи що прохолодою тягне від річки та від нахолонулого каміння шосе, чи, може, в дрож вганяє його отой гуркіт, що зловісно, методично наближається і від якого стугонить все заріччя...

«Але ж я не боюсь! — запевняв він себе.— Мені не страшно, не страшно зараз нічого! Це, мабуть, і є ота мить, коли навіть найзвичайніша, найневоєнніша людина — і та стає здатною на рішучий вчинок». Він почував себе часткою цього застиглого в напрузі колективу і з подивом відкривав для себе, що він теж не страхополох, що він з цього місця не відступить, не втратить самовладання, не поникне перед отією чорною силою, що насувається. То насувався фашизм, його віроломство, кривава жорстокість, дикунство. Був у тому гуркоті зараз для Духновича і Лейпцігський процес, і закривавлена Іспанія, і розтоптана Чехія, то сунули із-за розплаканих верб концтабори, глум і смерть — все те, що він не міг прийняти. Презирство до смерті — є ж таке почуття? Оце воно!

Погляд його впав на пляшку, що маслянисто лиснілась, міцно затиснута в руці у Степури, глянув на свою і теж міцніше стиснув її і, стискаючи, мовби відчув весь зібраний, весь замкнутий в ній вогонь.

— Он він уже! Виповза!

За річкою, там, де в густій сутіні верб зникало продовження шосе, в цей момент з’явилося попелясте скреготливе потворище. Як десь із кайнозойської ери, виповзало воно з хащів, із їхньої сутіні, сунуло на застиглих в заціпенілості людей.

Фронт мовчав, стрільби не було, був тільки скрегіт заліза по каменю, скрегіт, що насувався грізно, невблаганно.

— Приготуйсь! — почув Духнович неподалік себе голос командира взводу, а за мить десь аж біля мосту пролунав на високій дзвенячій ноті голос комбата Краснопольського:

— За мною! В атаку! Вперед!

І всі, підхоплюючись, кинулись з кюветів натовпами на міст.

Стрілянина, якою прорвало враз береги, шматувала повітря, передній танк скреготом гусениць кресав, рвав дорогу, а люди, мовби знесамовитівши, летіли вперед, запруджували собою весь міст, і Духнович теж біг між ними, спотикаючись об трупи, об тих, що падали поранені, біг, щось гукаючи, забувши страх, бо все навкруги було ніби нереальним, схожим на кошмар, на жахливу феєрію, в якій зблиски вогню, дзижчання куль, крики людей, скрегіт сталі — все змішалося в єдину круговерть.

Котрогось бійця, що біг поблизу Духновича, обдало раптом полум’ям, видно, куля влучила йому в підняту пляшку, і він, так увесь облитий полум’ям, біг іще далі, поки хтось зіштовхнув його з мосту вниз у воду. Ніби на вулкані були вони, такий стояв тут гуркіт, передні вже зійшлися з танком у смертельному поєдинку, видно було, як летять на нього пляшки, б’ють у башту, в борти, а він, в текучому полум’ї, все повзе далі на міст, чавлячи, підгрібаючи людей з пляшками, з гранатами, з касками, що тріскались на головах. Сталева наповзаюча гора була зовсім близько. Духнович уже чув на собі мазутний дух полум’я, запах горілого заліза й фарби, бачив, як струмливе полум’я повзе, обтікає башту, а пляшки все летять туди, бурхають полум’ям по танку й довкола нього, і Духнович, боячись лише одного, щоб не промахнутись, пошпурив туди, в гущу, й свою. Удар в башту, і пляшка його лопнула легко, мов ампула.

«Попав! Влучив!» — радісно майнуло йому, і в цю мить хтось ніби каменюкою вдарив його в стегно і він відчув, що падає. Інстинкт самозбереження дав чіпкість його рукам, і незабаром він уже був під мостом, спускався, задиханий, кудись униз по бантинах. Тут усе було обліплене людьми. Як мавпи, лазили вони в півтемряві, ті кудись поспішали, ті перепочивали, вчепившись руками за металеві скоби, за стропилля, за перекладини, і Духнович, щоб перевести дух, теж прилип на одній із таких перекладин. Він вважав себе врятованим, хоч нагорі все ходило ходором, звідти летіли шматки полум’я, міст увесь дриготів,— видно, громадина танка саме проходила по ньому на той бік. Чи той це, що запалили його, чи це вже інший? Тільки цей прогуркотів, стрясаючи міст, за ним знов гуркіт і знов шматки полум’я. Танки йдуть по мосту! Їх не спинено! Крізь пляшки, крізь гранати прориваються, крізь усю відвагу їхнього студбату! Духновичеві хотілось кричати від неспромоги зупинити їх.

Згори вже й сюди падало клаптями полум’я.

— Горимо! — почулося з-поміж стропилля.— Міст загорівся над нами!

— Давно треба було його спалити! — почув Духнович біля себе голос якогось пораненого і чиюсь сердиту відповідь йому:

— Може ж, для своїх берегли?

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up