Людина і зброя (сторінка 7)

Пробираючись між стропиллям усе нижче, Духнович у півсутіні впізнав студбатівця Чирву. Вчепившись за скобу, той висів, ніби підвішений десь у застінках інквізиції, хотів, видно, стрибати вниз, але боявся, щоб не напоротись у воді на палю.

— Стрибай, стрибай! — гукнув хтось йому знизу, і він стрибнув, а за ним стрибнув, шубовснувся в воду й Духнович.

Води було попід руки, і вона одразу зачервонілася довкола них, розплилася кров’ю.

— Потекла із студбату нашого кров! — сказав Чирва і глянув на Духновича.— Тебе куди?

— Десь вище коліна.

— А мені, здається, ребро потрощило. Краснопольського, бачив, як? Гусеницями підм’яло, на шмаття розтягло.

Брьохаючи у воді, вони стали пробиратись до берега і, коли вже підіймались між заростями до своїх окопів, побачили осторонь біля мосту нерухому брилу палаючого танка. Недалеко від нього по той бік шосе, визираючи баштою з кювету, горів чорним полум’ям другий. А там, де їхня оборона, ще один непідбитий ходив — з чорно-білим хрестом на борту,— бушував, зблискуючи гусеницями, ламав дерева, чавив, утюжив людей. На нього з окопів летіли пляшки, легко лопались від ударів об нього, розбризкуючи жовте полум’я, поки й цей нарешті не спалахнув; люк тоді відкрився — і з’явилися з нього підняті замазучені руки фашиста.

Мине час, німецькі воєнні історики досліджуватимуть ці дні. Писатимуть, що раптові дощі завадили їхнім танкам вчасно взяти Умань, Білу Церкву, але ми знатимем, що не про дощі то йдеться, то буде сказано про тебе, піхото з горючими пляшками, про тебе, невеликий курсантський студбат, про вас, кадровики й резервісти, незліченні подвижники сорок першого року, що на смерть стояли на кривавих своїх рубежах.

XXVIII

Палає міст, горить залізо танків, і далеко стелиться в садках понад Россю незвичний для цих місць запах горілого заліза, фарби, бензину.

В бій з фашистськими танками незабаром вступили артилеристи, про яких досі мало хто й знав, що вони десь тут є поблизу. Піхота довідалась про них тільки тепер, коли їхні снаряди один за одним низько загули понад шосе в напрямку мосту. Артилеристи били з прямої наводки, просто в лоб фашистському танку, що, вигримівши з верб, здиблено зупинився перед самим мостом, уже палаючим, напівобваленим. Танк, видно, було підбито, бо він так і зостався стояти на місці, відкривши, однак, шалений гарматний вогонь.

Тепер, коли дорога танкам на цей бік була відрізана, противник обрушив на позиції студбату шквал мінометного вогню. Затріщали садки, чорно стало від піднятої вибухами в повітря землі, гарячий свист осколків не вщухав. Здавалось, навіть метал летить сюди, начинений злобою, так злобно рили міни землю картоплищ, почавлених танками окопів, з люттю вгризались у дерева, трахкались об камінь шосе.

Багатьом із тих, хто вцілів у бою з танками, тепер судилося впасти у цьому нерівному поєдинку із зливою безперервного виючого в повітрі, гарячого, в осколки роздробленогд металу.

Студбат стікав кров’ю. В берегах понад Россю, в садках, в напівзавалених окопах — всюди чувся стогін поранених. Не від сонця, що зійшло із-за верб, а від крові студентської червоніла цього ранку Рось.

По глибоких кюветах понад шосе, пригинаючись від осколків, повзли й повзли, вибираючись у тил, ті, хто ще міг самостійно пересуватись. Невідомі шляховики, що задовго до війни, будуючи це шосе, копали вподовж нього глибокі кювети, чи думали вони тоді, для скількох нещасних людей стануть котрогось дня ці придорожні канави місцем рятунку, скільки поранених проповзатиме тут, із стогоном тягнучи в тил свої скалічені ноги, перебиті руки, обгорілі, пошматовані, стікаючи кров’ю тіла? Повзли студенти, повзли старополчани, повзли вчорашні маршовики, переважно колгоспники з тутешніх районів, які ще, можливо, зовсім недавно по цьому шосе мчали на грузовиках з прапорами, з піснями поспішаючи до райцентру на яке-небудь своє колгоспне свято.

Духнович теж рачкував тут, натужно працюючи ліктями, волочачи за собою обважнілу поранену ногу, яка все дужче починала горіти раною, котрої він ще й не бачив. Бачив перед собою лише свіжу кров тих, хто відповзав попереду: крові було стільки, що вона аж плющала по дні кювету, калюжами червоніла, не встигаючи втавати в землю. Перед Духновичем хтось, згинаючись, поніс зваленого собі на спину тяжко пораненого Лагутіна. Кров дзюрчала з нього весь час, і чути було, як він безперервно стогне глибоким нутряним стогоном. Духнович не міг розпізнати, хто саме то рятував Лагутіна, виносячи його з бою, і лише коли вони виповзли із зони найпосиленішого обстрілу і зупинились передихнути, Духнович, підлізши ближче, побачив біля Лагутіна мокрого, в патьоках грязюки Степуру. Гімнастерка, штани його були в крові — чи в своїй, чи в Лагутіновій. Лагутін лежав поруч нього блідий, з безтямно закоченими під лоба очима.

— Порвало йому і груди, й живіт,— кивнувши на Лагутіна, сказав Степура Духновичу.— Мені теж ось і в ноги, і в плечі понаганяло... Ну, де ж санітари? — і він глянув на Лагутіна, скривлений жалем.

— Давай його на плащ-палатку,— підповзаючи до них з плащ-палаткою, запропонував сержант із другої роти Грицай.

Лагутін аж заревів з болю, коли вони вкладали його на палатку. Поклавши, потягли кюветом далі.

Духнович тим часом вирішив скинути чобіт з пораненої ноги, гадав, що так повзти йому буде легше. Поки він силкувався стягти з себе мокрий чобіт, біля нього вже зупинилося кілька бійців, що, видно, відносили когось із тяжкопоранених до місця перев’язки, а тепер поверталися знов на передову. Один із них — з резервістів — був без гвинтівки і пристав до Духновича, щоб він віддав йому свою.

— А як я без гвинтівки з’явлюсь?

— Пораненому можна. То якби кинув — отоді начувайсь...

Духнович, мить повагавшись, передав йому гвинтівку, і той розглядав її зацікавлено:

— Новенька, мабуть, ні разу й не вистрелила... А патрони?

Духнович відстебнув з ременя брезентовий, туго набитий змащеними обоймами підсумок.

— На, забирай усе.

Другий боєць — якийсь бугаюватий, з нахмуреним лобом — уже мовчки розглядав Духновичів чобіт, витрусивши перед тим з нього мокру онучу, набряклу кров’ю та водою ще з Росі.

Вусатий санітар, нагодившись, розпоров на Духновичеві холошу штанів, почав оглядати рану, що виявилась не страшною, просто прошило м’ясо вище коліна, а кістки, видно, не зачепило. Санітар нашвидку став накладати Духновичеві пов’язку, а той, бугаюватий, мнучи в руках Духновичів чобіт, усе розглядав його, спробував вивернути навіть халяву, щоб глянути, яка підклейка на ній. Сам він був у ботинках з обмотками, і курсантів чобіт своєю добренною юхтою, певне, розжадобив його, бо, підм’явши під пахву цей правий, він уже потягся й до лівого:

— Дозволь, товаришок, і цей.

— Де твоя совість? — присоромив санітар.

— А нащо йому? В шпиталі у тапочках ходитиме,— і, надимаючи налите кров’ю щокасте обличчя, бугаюватий почав смикати до себе, цупити з Духновича й другий чобіт.

Духнович не дуже й заперечував, але інші бійці вступились за нього, накинулись на бугаюватого:

— Що ти робиш, Корчмо?

— З живого тягнеш, як мародер...

Корчма на мить відпустив ногу, але Духнович сам простяг йому:

— Гаразд, тягни, забирай.

Справді, що йому чобіт, коли він душу готовий був зараз віддати всім оцим людям, що залишаються тут! Одну ніч він переночував в окопі, одну пляшку пошпурив в атаці, і вже повезуть його в тил, а вони, що, видно, були тут і до нього, залишаються й далі, і хто скаже, які ще випадуть їм випробування.

Бугаюватий, однак, хотів бути справедливим: взамін здертих з Духновича курсантських його чобіт віддав йому свої ботинки з обмотками. Зв’язав їх обмоткою і сам ще й накинув Духновичу на шию:

— Мені вони малуваті, а тобі будуть якраз...

Зоставшись босий, Духнович з полегкістю поплазував понад шосе все далі від річки, все далі від війни. У садках і між будинками було гомінливо, в одному місці артилеристи на руках перекочували через дорогу заклечану зеленим гіллям гармату. Серед інших, що пхали її, Духнович упізнав і свого друга Решетняка.

— Товаришу Решетняк!

Той, озирнувшись, одразу впізнав у ньому свого пацієнта.

— О, вже колупнуло?

— Уже.

— Молодці ж ваші студенти. Показали себе сьогодні. Ну, ремонтуйся, браток, бувай...

І, нагнувшись у зелене маскувальне віття, Решетняк напружився, попхав, покотив з товаришами свою гармату далі. Духновичу якийсь час ще видно було, як працюють під змокрілою гімнастеркою його широкі лопатки.

На околиці в садках, де поранені ждали машини, було людно, завізно. Як снопів, тут людей, кривавих снопів. «Хто ж там іще не поранений, хто воюватиме?» — вжахнувся Духнович, підповзаючи до місця перев’язки, і йому аж голова пішла обертом від цього кривавого звалища. Всюди бачив довкола себе скалічені ноги, скалічені руки, розтрощені плечі, спотворені, в набряклих кров’ю бинтах обличчя. Тих ще тільки перев’язують — він загледів між схиленими санітарами чийсь жахливо розпоротий живіт,— інші, яких було вже перев’язано, зморено лежали на закривавлених шинелях, у проталих кров’ю бинтах, декотрі без гімнастерок, декотрі, як і він, уже босі. Ті стогнуть, ті дрімають, ті, позлазившись купами, розмовляють про щойно витриманий бій.

— Мороза при мені вбило,— чулося в гурті поранених біля колодязя, куди, спираючись на дрюк, приклигав Духнович.— Уже на воді осколок його догнав, на дно Росі пішов наш Мороз.

— А Підмогильного, сам я бачив, як уже пораненого гусеницями підгребло...

— А Борисова в окопі роздавило...

— Де Химочка? Де Колосовський?

— Колосовський по той бік мосту був.

— Чи встиг, чи вихопився звідти?

— Живий він, ваш Колосовський...— пробираючись до цебра, сказав географ Щербань з почорнілим, ніби задимленим обличчям.— Біля КП щойно його бачив... У голову черкнуло злегка. Не вважає себе навіть вибулим з ладу — просив у комісара дозволу зостатись.

Стільки скалічених в одному бою — сумно було дивитися на таке.

— Був студбат — і нема,— сказав високий, поранений в руку філолог Гречишин.— Півтисячі нас було, а тепер скільки зостається на Росі? Жменька.

Поранені все прибували. Більшість із них, як і Духнович, добирались сюди самотуж, а тяжкопоранених санітари приносили на ношах, приводили зів’ялих, знекровлених попід руки і розташовували тут по садках ждати грузовиків.

Грузовиків не було, і ніхто не знав, коли будуть. Ширились чутки, що навряд чи прийдуть вони сюди до ночі, бо вдень їм прорватись по шосе майже неможливо — напередодні колона грузовиків з пораненими попала в дорозі під бомби, під кулемети ворожої авіації, і багато з тих, що виїхали звідси живими, так і не добралися до дніпровської переправи.

Дотовпившись нарешті до цебра, що стояв на мокрому обхлюпаному зрубі колодязя, Духнович напився різкої, джерельно-свіжої води і ніби поздоровшав одразу. Спираючись на дрюк, він знов пострибав садком і невдовзі розшукав між пораненими Степуру. Степура, уже з перебинтованими ногами, сидів біля поваленого тину, неподалік від цього ж колодязя з журавлем, і час від часу відгонив мух, що роїлися над Лагутіним. Лагутін лежав перед ним на траві майже голий, смуги бинтів перетягли йому в різних місцях і ноги, і груди, й живіт. Духновича вразила блідизна його обличчя. Очі були заплющені, він важко дихав, і кров’яниста піна з кожним видихом пухирилась йому в кутиках губів.

Духнович сів поруч Степури. Сиділи вони й мовчали, їм чути було, як раз у раз щось ніби клекоче Аагутіну в грудях і в горлі.

Рипів і рипів журавель колодязя, де бійці тягали воду важким цебром, зеленіли садки довкола, червоніли вишнями вгорі, і сонце, піднявшись, світило яскраво, плями світла і тіней від листя лежали на бронзовому від весняних загарів голому тілі Лагутіна. Було таким протиприродним бачити серед цих буйних садків та рясного липневого сонця стільки покалічених людей, ще звечора здорових, квітучих, бачити біля себе знесилене, понівечене тіло товариша — струнке Юнацьке тіло майже еллінської краси... Чи виживе він, їхній Славко? Чи наллється оце чудове тіло коли-небудь силою, чи набуде отієї пружності, з якою хлопець недавно так легко і красиво крутив «сонце» в університетському спортзалі на турніку?

— Головне, щоб його швидше вивезти звідси,— зручніше підмостивши Лагутіну під голову скручену клубком гімнастерку, заговорив Степура.— Напевне ж, таких забиратимуть в першу чергу?

— Йому треба б уже бути на операційному столі,— сказав Духнович.— Бач, як дише...

— Осколком, мабуть, легені порвало.

— Де ти його підібрав?

— Біля мосту, майже з-під танка витяг. Уже був непритомний. На руках у мене опритомнів, щось забелькотав, а потім знов...

— Ще в Чугуєві Славик якось признався: більше, ніж убитим, казав, боюсь бути скаліченим... Страшно найбільше, що в обличчя вдарить, знівечить, зробить із тебе потвору... Задрімав він, здається?

— Та якби вдалось йому задрімати...

Самі того не помічаючи, говорили про Славика так, ніби його тут не було. Він, видно, щораз провалювався в забуття. Часом його омертвілі, в синіх прожилках повіки важко відкривалися, і з-під них викочувались білки безтямно пущених під лоба очей.

Підійшов таранкуватий студбатівець Бондар з рукою на перев’язі.

— Бачите он ту хату біленьку? — кивнув хлопцям у глибину садка.— В тій хаті зараз трибунал засідає! Твого друга, Духновичу, судять.

Духнович його не розумів.

— Якого друга?

— Гладун там, наш табірний бог, вироку жде.

— Ти щось плутаєш. Я сам учора зустрів його, поранений біг.

— А ти й повірив? Не поранений, а самостріл він! Перепанікував так, що бахнув сам себе в руку. Десь у кущах долоню собі прострелив, думав і кінці в воду, а під час перев’язки одразу все й виявилось. Ну, та з такими тепер недовго: стаття кодексу — і он уже наближається розв’язка... Ганебна розв’язка.

На сусідньому подвір’ї, видно, справді, щось готувалось. невисоким тином, за вишеньками стояли під хлівчиком групою бійці в зелених прикордонницьких кашкетах. Насуплені, не зводячи поглядів з дверей хати, вони чогось чекали, і була якась недобра напруга в їхньому чеканні. Поранені, зібравшись по сей бік тину і стежачи звідси за тим подвір’ям, теж були напружені, наелектризовані.

Хата біла-білісінька стояла облита сонцем, проміння сонця грало на вишеньках, на петуніях та нагідках попід хатою. У маленьких віконцях видно було горнятка з розквітлими червоними калачиками; аж не вірилось, що в тій біленькій, чепурній, такій не схожій на судилище хаті зараз засідає військовий суд і якраз, може, лунають страшні слова вироку і що скоро звідти виведуть на подвір’я розжалуваного Гладуна.

Але його все щось не виводили.

Тим часом прийшли грузовики; санітари, кваплячись, узялись забирати поранених. Лагутіна вдалося покласти на першу ж машину. Степура й Духнович теж влаштувалися тут, і вже з кузова грузовика побачили востаннє колишнього свого помкомвзводу. Не загледіли, звідки його вивели, але стояв він не під хатою, а під хлівчиком, під низеньким рудим курником у протилежнім кінці подвір’я. Без пілотки, без пояса, гімнастерка халабудилась на ньому, а плечі були в пір’ї та в курячому посліді,— певне, він у тому курнику й ночував. Знічений, із по-старечому обвислими плечима, згорблено стояв під хлівчиком і ждав, тримаючи напоготові свою прострілену, темним кривавим ганчір’ям накушкану руку. Коли грузовик рушив, Степура й Духнович загледіли, як за вишнями навпроти пониклого їв приреченості Гладуна вже сквапно шикуються зелені кашкети, а він, чекаючи того, що Мусило зараз статись, підніс угору свою намотану брудним ганчір’ям руку і, мовби захищаючись від невидимого удару, затулив нею обличчя...

Грузовики з пораненими вихопилися з садків на шосе і на повній швидкості помчали розбитою дорогою в напрямі до Дніпра. На вибоїнах шосе машини нещадно кидало, і стогін та зойки все дужче вихоплювались над кузовами — повні грузовики стогону мчали по шосе. А назустріч їм раз у раз виникали обіч дороги маршові роти поповнення: ішли щойно мобілізовані, сяк-так озброєні, хоч не в кожного гвинтівка на плечі, зате в кожного у руці поблискує пляшка з горючою сумішшю проти танків. «Людина з горючою пляшкою в руці... В ній зараз усе,— подумав Духнович.— Безсилі, як Прометей, і великі, як він». Розтягнувшись вільним строєм, бредуть і бредуть понад шосе похмурі маршовики, спідлоба поглядаючи в небо, яке не раз уже обстрілювало їх у путі й проти якого вони зараз тільки й мають оті чорні, чорним вогнем налиті пляшки.

XXIX

Наче з вогню вихоплювали їх цього дня грузовики. Мчали по шосе на безтямних швидкостях, і не тільки тому, що хотіли швидше втекти від літаків, які раз у раз з’являлися тут над дорогами, а ще й тому, що примара оточення, загроза бути відрізаними усе густіше нависла над цим краєм. Стугоніло, гуркотом насувалося вже з усіх сторін. В одному селі грузовикам їхнім довелося зупинитися,— дорогу перегородила колона кавалерії, що саме проходила через шосе на змиленому галопі, мчала кудись, певно, рятувати становище. Десь прорвались, обходять, відрізають — ці слова не сходили з уст, на устах в усіх також було ім’я відомого заслуженого маршала, який ледве не потрапив нібито десь тут поблизу до ворога в руки разом із своїм штабом і якого лише на літаку вдалося вихопити з ворожого кільця.

В іншому селі, перечікуючи наліт авіації, грузовики їхні знов стояли під прикриттям садків. Чиїсь матері підходили до них у старовинних корсетках, у чорних хустках, пов’язаних ріжечком на голові, виносили їм молока в глечиках, хліба духмяного, вишень у підрешітках. А одна бабуся вже й ранніх грушок у пелені принесла до Степуриного кузова.

— Нате, синочки...

Дивлячись на молоді знекровлені обличчя поранених, жінки ледь стримували плачі, сумно допитувались:

— Знову, мабуть, студенти?

— Чому знову?

— Усе студентів звідти везуть. Це ви там з танками б’єтесь?

— Та в зуби їм не дивимось.

— Були б учителями, якби не війна, вченими людьми, а так — за що оце вас покалічено?

Коли наліт припинявся, валка машин знов виривалась на дорогу, побиту, бакаювату, нещадно підкидаючи в кузовах закривавлені юнацькі тіла.

В ногах Степури нелюдським криком кричить всю дорогу Славик Лагутін, корчиться з розпореним животом, з порваними легенями. І ні товариші, ні фельдшер, що їх супроводжує, ніхто не може йому зараз допомогти, вони навіть від водія не можуть вимагати, щоб не так гнав машину, бо всі розуміють — гнати треба. Швидше, швидше його на операційний стіл — це тепер єдине, що може Славика врятувати.

«Не гинь! Не вмирай! Витримай!» — забувши про всі раніші незлагоди, звертався до нього в думці Степура, з болем дивлячись, як Славик корчиться на дні кузова, звивається судорожно, блює кров’ю. Душу шматували Степурі муки товариша, його надсадний стогін. Зараз не хотілося й думати про те, що він колись його ревнував, ненавидів у ньому суперника, жадав йому смерті. Усе те відійшло, згинуло, розвіялось десь за чадом, за димом їхнього бою, і перед Степурою зараз був тільки товариш, друг, брат, для якого не пошкодував би власної крові, взяв би на себе найболючішу частину його мук, аби тільки стало йому легше. Мов дитину, хотілося взяти Славика на руки, тримати, щоб не струснуло, і так на руках і понести його аж за Дніпро, рятуючи з цього пекла.

Степурині рани теж розболілись, печуть. Привалившись до борту кузова, він зціплює зуби, щоб не застогнати, коли машина гуцає. При кожнім такім ударі він почуває свої порвані атлетичні м’язи на ногах, всі осколки, що, як залізні остюки, позастрявали йому в тілі.

«А як же йому,— думає Степура про Славика,— він же слабший за мене, такий тендітний, він — як дівчина...» Обережно потяг рукав чиєїсь закривавленої шинелі, підмостив Славикові під голову, наче це могло допомогти.

— Мені здається, що він агонізує,— шепнув, нахилившись до Степури, Духнович.— І це наш Славик! І це ми сидимо над ним! Просто неймовірно.

Стогін, скрик, лайка чиясь... Машини з снарядами промчали назустріч.

— А ті, що залишились там? заговорив після паузи Духнович.— Колосовський, комісар Лещенко? Ми відступаємо, а вони зостаються. Що їх жде?

— Добре, що їм хоч підкріплення пішло... Але ж такі втрати.

— І це тільки один рубіж.

«Історики, географи, філологи — скільки вас полягло на однім рубежі!» — з болем думав Степура. Кров’ю стікає їхній студбат. На криваві тріски розметала його війна,— ті в боях, а вони ось тут, покалічені, мчать під гуркіт канонади через села, повні тужби, повні тривоги й непевності... Оце твоя Україна, ось такою бачиш її. Не пісня, яка ще недавно лунала над цим краєм, над його садками та левадами в місячні ночі, а велика народна тужба розливається тут всюди по селах. Нею шумлять дерева, вона розлита в повітрі, вона в прекрасних очах матерів, що приносять їм до грузовиків молока, в поглядах молодиць, що стоять між соняшників, сумовито поклавши груди свої на тини, і в поглядах дівчат, що тоскно дивляться пораненим бійцям услід очима рафаелівської чистоти... Прощальне моління в очах, зойки, стогін, канонада й тужба материнська — оце зараз твій голос, Україно. Хто зостанеться живий, не забуде цього довіку.

Вечоріло вже, коли їхні грузовики під’їхали до Дніпра. Хмари заволокли небо. Лагутін на останніх кілометрах стогнав усе тихше й тихше, а коли зупинились біля переправи, то й зовсім затих: зняли з кузова мертвого.

Тут, неподалік переправи, біля підніжжя Тарасової гори, його й поховали. Чиюсь розбиту, розколену каску поклали на горбику Славикової землі. Спи вічним сном...

Здушений сльозами, Степура стояв над могилою, і думка сама собою клалася в горьовиті рядки: «Ми пройдем, і нас не буде. Що ж залишиться після нас? Каска розбита? Білі кістки серед жита? Чи обеліски встануть до хмар?»

Годилось би, за народним звичаєм, посадити Славикові в узголов’ї калину червону або тополю. Але де та калина? Де ви, тополі? Прийде колись Мар’яна сюди, прийде й посадить — і виросте її туга, її любов живою піснею стане над цілим дніпровським краєм...

У метушні біля переправи трапилось так, що Духновича було відправлено з першою партією на той бік, а Степурі після цього довелося ще довго чекати. Сидів осторонь під горою і дивився на Дніпро, на велику ріку, оспівану Кобзарем. Хмари низько висять над водою, вітер хвилю жене, і весь простір води вилискує хвилями, як рілля. Пружинять, б’ються на вітрі верболози, біля них купами позбивались поранені, чекаючи переправи. Кажуть, що вчора якраз тут розбомбили баржі з пораненими, чи не повториться це й сьогодні? Правда, хмарно зараз, небо насупилось, низькі хмари аж черкають високу могилу Тараса, виснуть над дніпровою широчінню.

Уперше бачить Степура Дніпро. Коли правились на фронт, проспав Дніпро уночі й тепер уже бачить його на зворотній дорозі. Сподівався, що буде світлим та сонячним, у розливі блакиті, а він ось постав перед ним у важкій сталевості надвечір’я, в непривітних вишумах вітру, в присмерковій засумованій широчіні. Ще тільки середина літа, а вода в річці якась важка, збурена, по берегу поривно шумлять верболози, далі старезні верби гнуться, осокори ряботять, наче лускою, листям своїм, що стане враз то темне все, то раптом, вивернуте вітром, замерехтить білим. Оці пригнуті вітром дерева, і поораний хвилями Дніпро, і Чернеча Тарасова гора, що височить поруч, і хмари вечірні, що йдуть над нею, над самою могилою Кобзаря,— яку тугу все навіває, яким смутком лягає на душу!

Згущається сутінь, і за Дніпром зловісно яскравішає загравище далекої пожежі,— мабуть, щось там бомбили вдень. А з-за спини долинає гуркіт війни. Вже аж сюди дістає її грізна хода. Як хотілось би Степурі зараз прозирнути, заглянути в прийдешнє... Чи стане Дніпро останнім рубежем для війни, чи куди ще далі переплеснеться її невгамовний вогонь? Що буде з тими, хто зостався на Росі? Що буде з тобою, свята могило Тарасова, з тобою що буде, рідний народе мій? Чи вистоїш, чи перебореш? Чи, може, з’явився лише, щоб дати світові пісню, пісню свою невмирущу, і знову відійдеш у небуття? Сонячною, квітучою називали тебе, Україно недавня, вчорашня, а тепер? Якою назвати тебе сьогодні? Темно-багрова, в пожежах до хмар, в тужбі матерів і жагучому горі синовнім — така нині ти, Україно 41-го року...

XXX

Протитанкові рови копала, земляними валами оперізувалась у ці дні Україна. Де був їм початок, оцим довжелезним ровам протитанковим, де мав їм бути кінець? Від самого моря через виноградники Півдня, через сонячні роздольні степи тяглися вони в глибінь республіки, оперізуючи Донбас, огинаючи Харків, свіжими розкопищами землі з’являючись по Лівобережжю все далі на північ. Рови й рови. З нещадною прямолінійністю лягали вони по стернях ланів, по баштанах, через гречки медові та колгоспні рясні садки, продиралися крізь золоте військо соняшників квітучих (неблизько ще той час, коли квіт їхній погасне, почорніє і пилюка впаде на шорстке їхнє листя).

Станеться, може, так, що й непотрібними виявляться ці рови безконечні, може, й не затримають жодного ворожого танка, але про це не думається зараз, коли тисячі людей з лопатами в руках працюють на спорудженні оборонних ліній, коли з ранку й до ночі, мов чайки морські, біліють хустинками по степах дівчата, жінки-солдатки та солдатські матері. Віриться їм, що немарною буде їхня праця, що тяжкі ці рови, які вони риють,— три метри завглибшки, сім метрів завширшки! — таки зроблять своє, допоможуть рідній армії перепинити ворогові шлях.

Так принаймні хотілося вірити харківським студенткам, котрі в числі тисяч і тисяч городян, чоловіків і жінок, опинились у пекучу спеку далеко за містом на земляних роботах, або, як тут кажуть,— на окопах.

Високі стерні після наспіх скомбайнованого хліба, суха та тверда земля від обрію до обрію — це твій рубіж, заганяй лопату, копай. Криваві водянки, що першого ж дня повискакували на дівочих долонях, уже встигли й полопатись, запектись та затвердіти, а роботі не видно було кінця.

Таня Криворучко, Мар’яна і Ольга-гречанка потрапили в один робочий загін, де працювали переважно жінки.

— Оце наша Ольвія,— каже Таня, згадавши мрії факультетські і всім тілом налягаючи на лопату, що не хоче йти в землю. Піт заливає дівчині очі, вона почуває, як він під одягом великими краплями котиться по спині, по грудях. На губах солоно від нього. Після кількох годин роботи лопата вивалюється з рук і в очах темніє від перевтоми.

Так дико все обернулось: не ольвійські розкопки ведуть, а степ розкопують проти танків. Г професор їхній Микола Ювеналійович теж тут. Засукавши рукави, мовчки вергає землю цілими днями, вергає з думкою, мабуть, все тією ж: чому загинула Ольвія? Адже мала вона й сторожові башти, й земляні вали проти диких степових кочівників...

Спека та польові гарячі вітри пообпалювали дівчат, стали вони аж чорні. Але що їм спека, що втома в такий час, коли кожному випадає найтяжчий іспит і коли ця грабарська тилова робота все ж мовби якось єднає їх з тими, що на фронті.

Війна була ще далеко, однак і тут про неї нагадували підводи евакуйованих із-за Дніпра, та тривожні зведення з фронтів, та ще оці тяжкі рови, що їх доводиться рити. Небезпека не віддалялась, а ближчала, бо одного дня привезли звідкись верескливу сирену, і встановили на окопах, і час від часу давали нею пробні сигнали повітряної тривоги. Було також наказано поскидати білі хустки та яскраві косинки, щоб не привертати увагу повітряних піратів. Отже, й сюди може бути наліт? Де ж тоді ховатися всьому цьому людському комашнищу, що аж до крайнеба розтяглося серед відкритих степів, по золотих стернях? Ходили чутки, що десь на таких, як вони, окопників, котрі ближче до фронту, повітряні фашистські розбійники вже налітають, обстрілюють з кулеметів, скидають на голови жінкам листівки з безграмотними глузливими звертаннями: «Дівчата й дамочки! Не копайте ямочки, прийдуть наші таночки, позагортають ваші ямочки...»

Тут ще цього не було. Тут ще тітки не хочуть скидати з себе білих хусток, хоч цього й вимагають військові, що керують у них роботами. Військових небагато, лише де-не-де зеленіють гімнастерками, а то все цивільні та цивільні. Студенти, викладачі різних інститутів, працівники установ, колгоспники. Чи за віком, чи звільнені до особливого розпорядження («поки гвинтівок нам нароблять») — усі вони зараз тут. Життя ведуть циганське, ночують хто де: по корівниках колгоспних, у яслах ночами хропуть і під яслами, а більшість ночує просто неба, по розтовчених скиртах або ж поробивши собі кубла з соломи по степових лісосмугах, у колючій гущавині здичавілих абрикосів. Хліб доставляють їм грузовиками з Харкова, а воду підвозить бочками дід Лука, що крутим лобом своїм нагадує студенткам історичкам афінського громадянина Сократа. Вдачі дід Лука веселої, не пропускає нагоди пожартувати з студентками, і його поява завжди підносить їхній настрій.

Сигнал подає Мар’яна:

— Дівчата, он дідова кобильчина вже виринає з глибини століть...

Дід Лука сидить у передку водовозки, кобила своїм задом майже зовсім закриває його, низькорослого, тільки солом’яний дідів бриль видніє із-за кобили, як знак того, що дід є. Поява дідової водовозки викликає пожвавлення й серед хлопців-пастухів, і вже котрийсь із них на всю горлянку вітає діда з-під посадки:

— Гей, діду Лука, вас Махно гука!

Дід свариться на нього пужалном:

— Ах ти ж байстрюк!

— Байстрюк росте, як стрюк!

До окопниць дід під’їздить усміхнений, він не сердиться, що хлопчаки його дражнять. Та й сам він як хлопчак, маленький, щуплявий, ситцева сорочечка на одному ґудзику, з-під сорочки ключиці проступають гостро. А голова, коли дід з неї скидає бриля, справді Сократова: лобата, повна розуму, круто всаджена в щупляві плечі.

Окопниці, оточивши дідову бочку, спрагло, жажденно п’ють, а ті, що понапивались, одразу веселішають, і Таня Криворучко жартома зачіпає старого:

— Дідусю, а то правда, що ви були махновцем?

— Значить, правда, коли діти дражняться,— спокійно кидає дід Лука.

— І Махна бачили?

— Бачив і Махна, і царя, і кайзера. Всіх бачив і всіх пережив. Дасть бог, і Гітлера переживу.

Ольга, сівши на купі землі, припрошує й старого:

— Сідайте з нами перепочити, дідусю... Розкажіть що-небудь історичне.

А Мар’яна своїми лукавими очима критично оглядає непоказного цього водовоза, ніби приміряє до когось.

— Не уявляю вас махновцем, діду,— посміхається вона.— На тачанці, галопом десь у степах... Та вас же, мабуть, і баба ваша б’є?

— Баба має право, бо вона моя, а іншим зась,— каже дід Лука, повагом сідаючи біля окопниць на землянім валу.— А махновцем, дівчата, я став не з своєї волі, а скоріше з принуки. Наскочила отака, як би й ти, цвиндря,— він киває на Мар’яну,— вся в пуговицях та в ремінні: «Давай у тачанку, будеш мені за візничого!» А де дінешся? Сідаєш, береш віжки. А вона, шейма, ще ж і заставляє, щоб стойма стояв у тачанці, так щоб і правував навстоячки для більшого фасону...

— Ну й правували? — аж у вічі заглядає дідові Таня.

— А що вдієш, коли вже попав до тих бандитів, не зумів від них виховатись. Перед тим я три тижні ховався у тестя свого на баштані. Якось уранці зварили каші, снідаємо, коли — гульк! Їдуть підводою денікінці, а ми їх уже знаєм: найдуть,— ага, дезертир! Тут тобі й кришка. Їдуть, звертають бричкою прямо до нашого куреня. «В солому заривайся!» — каже мені тесть. Заліз я в схованку під солому, принишк, як миша. Чую, під’їхали. «Ну, дєд, дезертири є?» — «Нема».— «А кавуни є?» — «Кавунів, як бачите, вродило».— «Вибери нам де найкращі...» Пішов старий вибирати їм по баштану спілих кавунів, а я все лежу в соломі, вже й миші мене кусають. Думаю, наберуть кавунів та й підуть собі, а вони не спішать, тут-таки, під куренем, стали і вгощатись. Один сів просто на мене, вгузався, як на мішку, так на мені й поснідав, стерво.

Дід Лука, скинувши бриля, розважисто потирає долонею зрошену потом голизну широкого сократівського черепа.

— А вухо чого то у вас перерване? — запитує Ольга.

— Пас корів та заснув, а теля підійшло та й віджувало,— каже дід, і оком не зморгнувши.

— І не чули?

— Міцно спав. Крізь сон наче чую: щось тре і тре. Прокинувсь — теля наді мною і вже вухо дожовує.

Дівчата майже вірять, так серйозно це дід Лука розповідає, але тітка Хотина, огрядна доярка з тутешніх, знає ціну дідовим лясам.

— Послухайте його! То дід ще з тієї війни таке вухо приніс.

— Так ви й на імперіалістичній були, дідусю? — зацікавлено запитує Таня.— Ветеран двох війн?

— Ех, дочко...— Дід мружить кудись у далеч маленькі зіркі свої оченята.— Найкращі літа свого життя війні віддати довелось, змарнувати в солдатчині... Справді, пройшли года, як вода. Хіба ж такий я тоді був! — Він хвальковито зиркає на свою улюбленицю Таню.— Сила ого яка була в руках. Коня вхоплю за копит — не вирветься. Це теперечки підтоптавсь.

— А от голос і досі в діда молодий,— каже тітка Хотина, зайшовши з-за спини і жартома обіймаючи діда товстою смаглявою рукою.— Вночі як заспіває на току, за третьою горою чути.

— То коли сторожую,— пояснив дід Лука,— сон розганяю.

Таня співчутливо дивиться на нього, на його зісохлу шию, на сорочечку його абияку, з одним ґудзиком. Спокоєм і лагідністю віє від цього колишнього вояка.

— Просто не уявляється, дідусю, що ви теж були на війні, в атаки ходили, в людей стріляли. Скажіть, стріляли ж?

— Більше в небо, дочко, в білий світ, як у копійку. На позиціях, було, пригнешся в окопі, голову вниз, а гвинтівку виставиш та й бахкаєш навмання, аби лиш офіцер чув.

Мар’яна прикипіла до нього посуворілим поглядом:

— Ото з вас такий був вояка?

— А я, дочко, за «Георгіями» не ганявсь. Людину вбивати віра тоді моя не дозволяла. Якраз перед тим я вчення Льва Миколайовича графа Толстого прийняв.

— Я чомусь так і думала, що ви були толстовцем,— тихо стрепенулась Ольга.— Ви і в Ясну Поляну ходили?

— Ні, в Ясну не ходив, ніколи було за роботою. А ось мати моя, так вона навіть у Палестину ходила, в Єрусалим, і хоч темна женщина, проте аж звідти, з Аравійських пустинь, принесла з собою святого вогню. Більше року ходила, а дома за цей час господарство геть занепало, в хаті немазано, тож батько так розсердились на її походеньки, що, коли наша прочанка явилась з Єрусалима із своєю запаленою свічкою, він спересердя і свічку ту загасив, і геть з хати ікони повикидав — сокирою серед двору порубав на цур’я... А ми, молодші, за своєю вірою нікуди вже не ходили. Толстовські проповідники самі до нас у слободу прийшли, кількох тоді парубків таких, як і я, вченням своїм прихилили до себе. Ото, дівчата, через те й стрільба моя була така.

— Виходить, ви, дідусю, пацифіст? — вигукнула Ольга.— Це ви, як і Роллан, були «над схваткою»?

— У різних схватках бував я, дівчата,— мовби не розчув старий,— а скажу вам одне: нема в тих війнах пуття. Це як чума, що ото колись ходила по світу, або холера. Хто раз війни спробував, йому на все життя вистачить нею відпльовуватись...

— Відпльовуйся не відпльовуйся, а їх, бач, знову несе! Спитати б, чого їм треба від нас? — сердито сказала тітка Хотина, беручись за лопату.— Ніхто їх не чіпав, а вони йдуть, палять, рови проти них, як проти сарани, копай. Хоч би їх там наші добре почистили за Дніпром.

— Крукові мило не поможе,— сказав дід Лука, рушаючи до водовозки.

— Вам, діду, ще нічого,— кинула йому тітка Хотина.— Ваш син у морфлоті, десь аж на Тихому океані, а мій ось Трифон просто у вогонь пішов. Втямки не візьму, як він там воюватиме. Ви ж знаєте, такий він у мене тихий та плохенький, курку боявся зарізати, мухи не вбив. Як же він людей убиватиме?

— Не людей, а фашистів,— поправила різко Мар’яна.— А фашиста я й сама оцією лопатою, як жабу, перерубала б.

— Ох, дівчата, нелегко вам теж,— співчутливо глянула на студенток висока, з набряклим обличчям жінка — багатодітна мати з сусіднього колгоспу.— Молоді, вчені, матерями б вам скоро бути, а де воно, ваше материнство? Де вони тепер, ваші суджені?

— Героями, в орденах повернуться,— сказав, з’являючись із-за водовозки, забризканий водою Штепа із своєю незмінною вивернутою усмішкою. Коли університет відправляв людей на окопи, Штепі доля теж вручила лопату з кривим держаком і послала разом з усіма сюди.

— Та воно й тобі, хлопче,— скоса поглянув на Штепу дід Лука,— більше личило б зараз там бути, а не отут між спідницями плутатись. Однокашники ж твої там?

— А я не потовпився,— відповів Штепа в тоні жарту.

— Іч, йому весело,— з обуренням вигукнула Мар’яна, апелюючи найбільше до жінок-колгоспниць.— Тисячі наших студентів за рюкзаки — і в похід, а він не потовпився! За шкуру свою трясеться! — І, розчервонівшись, крикнула дідові Луці:— Не давайте йому, діду, води! Хай висохне, хай мумія з нього стане!

Займаючи знов своє місце на водовозці, дід Лука чужакувато глянув на Штепу.

— Бач, як воно трясогузові на світі...

Штепу це аж скривило:

— Вам, діду, краще б помовчати з вашим махновським минулим!

Дід, не відповівши, мовчки цьвохнув у повітрі своїм батіжком, поїхав.

Надвечір того дня несамовито заверещала сирена. Завила, завугукала: «Вугу-вугу!..»

— Німець летить!

— Ховайтесь!

Посплигувавши на дно рову, дівчата бачили, як над трасою їхніх робіт у хижому блиску мчить літак. Диркнув над полем кулеметною чергою, потім од нього відділилось щось темне, кругле і з наростаючим торохканням, із свистом полетіло вниз. Літак вихором промчав над місцем робіт на невеликій висоті — було навіть видно льотчика в кабіні, його оскалені зуби: він реготав.

— Бочку скинув! — почулися голоси окопників.— Бочку порожню з-під пального! — Ще й дірки пробив, щоб дужче свистіла!

— Нікого не поранив? — пробігаючи, стривожено питав військовий.

— Хотів, та нікого не влучив,— відповідали жінки.

— Бочку кинув — викоїти ж отаке!

— Сатана, іншим разом він трактора, мабуть, на голови нам кине! Під Іванівкою, кажуть, шмат воза отак кинув на окопників...

— Самого б його кинуло об землю! — лаялася тітка Хотина вслід літакові.— Ще й регоче, песиголовець, на кутні б ти реготав!

— Треба вимагати, хай завтра ж зенітні кулемети нам тут поставлять,— лютилась, беручись до роботи, Мар’яна.— Бо надто розперезались ті хулігани фашистські...

З потроєною силою працювали в цей день дівчата. Працювали так, наче мстились за цей наліт, за втрачене мирне життя, за понівечені судьби свої. Таня, дарма що була серед них ростом найменша та найтендітніша, виконала до вечора півтори норми. Горіли долоні, все тіло розламувала втома, коли, допомагаючи одна одній, вони в кінці дня вибрались нарешті з рову на поверхню.

— Хоч би скупатись де,— озвалася до дівчат Ольга, озираючи сухий степ.

Випроставшись, стояли вони з лопатами на валу землянім, бачили перед собою розгорнуту на півнеба буйну красу заходу. Сонце перед тим, як зникнути за обрієм, розпускало високі вітрила світла по нерухомих, мовби закам’янілих хмарах, що нагадували фантастичні скелясті ландшафти якихось інших планет; і десь за тими ландшафтами, десь під тими сонцевими вітрилами були їхні хлопці на війні.

XXXI

Жнив’яною спекою налиті були дні.

Ніжних акварельних тонів були вечори.

Після палаючого сліпучого дня млисто-бузково синіла польова далеч, леліла, кликала дівчат із ровів туди, де тополі за стернями, де дзумкочуть коники на весь степ і висока золота стерня шелестить під ногами, мов нападале за день з неба зматеріалізоване сонячне проміння.

Ледь бовваніють край степу обриси випростаних тополь.

Там полустанок.

Обійнявшись, туди вони йдуть.

Микола Ювеналійович, їхній професор, після роботи спочиваючи з колегами під посадкою, дивиться услід цим трьом дівочим постатям, і дума різьбить йому чоло: «Мабуть, тільки з задумливою піснею можна порівняти цей настрій душі, коли трійко дівчат обнялися отак і тихо пішли й пішли у вечоріючий степ. Скільки це доброго чуття треба мати одне до одного, скільки спільності мрій і переживань, щоб отак ніжно обнятись і піти...»

Далі й далі бредуть дівчата в бузкову синь, і степовий обшир довкола них все дзвінкіше, все незчисленніше сюрчить та цвірчить. Такий запашистий цей вечір у полі, ще не отруєний війною, повен чистоти й прозорості вечір, що пахне снопами, що лунко торохтить десь гарбою,— так і здається, ось вийдуть з посадки їхні хлопці-студенти, у майках, чубаті, загорілі, перестрінуть з веселими студентськими жартами та дотепами.

«Як ви без нас тут, дівчата?»

А там он уже трактори прийшли з волокушами, розрівнюють їхні нагорнуті протягом дня вали, розтягують по полю вибраний з протитанкового рову грунт. Поле, що було перед цим золотим, стає попелястим, темнішає, а тітки-солдатки, дивлячись, як їхня праця просівається по полю, зачинають співати тієї, де всі гори зеленіють, тільки одна гора чорна, тільки тая гора чорна, де орала бідна вдова...

Дівчата тим часом уже зовсім далеко від ровів. Земля, волокуші, лопати, денні турботи — все кудись відступає, натомість здіймається лиш одна гора чорна, потім і її поглинає млиста синява степових просторів, і дівчата поринають думками в недалеке своє минуле, в солодкий світ студентського життя з усіма його принадами, розбурханими пристрастями, де все переплелось: і кохання, й ревнощі, і щастя примирень, і хвилювання на екзаменах, і жагучі мрії про ольвійське літо...

— Такий світ, жити б тільки та жити,— говорить Таня задумливо.— Небо оце. Степ широкий. Пісня. Кохання. Та кому дозволено зазіхати на це одвічне право людське, на працю людську, на щастя? Був час, коли людина була звіром, жила в лісах, печерах, тільки і вміла добувати собі харч що мисливством,— тоді вона змушена була воювати. З примітивним своїм знаряддям накидалась на мамонтів... Нині перед людиною тисячі книг, у яких зібрана мудрість віків, націлені в небо труби телескопів, у які вона розглядає далекі світи. Людина сягнула на дно океанів і швидше за птицю літає в повітрі! Вона стала всевладною, розум її — це диво із див! Усім би вистачило і землі, і неба, й пісень, радості й достатку, якби тільки люди навчились жити без воєн, якби ці дедалі зростаючі спалахи людовбивства не забирали в народів стільки, як вони забирають, і розуму, й сил, а найголовніше, життів людських, квітучих, обдарованих! — Таня розхвилювалась, щирий біль чувся в її голосі.— Досягти того, що досягнуто людством, і ось тепер, після цього, знову назад? До печер, до пірамід з людських черепів? Отой цивілізований бандит, що пролітав сьогодні тут та жбурлявся бочками, чим він кращий за Батиєвого башибузука, хоча й з’явився не на монгольськім коні, а на сучасному літальному апараті? Варвар він, тричі варвар!

— Може, Толстой тому так і бунтував на старості літ проти цивілізації,— загомоніла Ольга,— що передчував оці сучасні, не бачені за розмахом руїнницькі війни...

— А, власне, цього ж могло й не бути,— роздумливо сказала Мар’яна.— Варто було тільки всім трудящим Німеччини своєчасно об’єднатись проти реакції, проголосувати за Тельмана на виборах у рейхстаг...

— Ніхто не міг усього передбачити,— з сумом промовила Таня.— О, якби людина могла крізь роки прозирати вперед, усе на світі було б інакше...

Стерня кінчилась, вони вийшли на дорогу, і Таня, ніби зачувши якусь мелодію, прислухалась у надвечір’я.

— А степ сюркоче й сюркоче,— голос її забринів журливо.— Чи й там десь коники отак сюрчать?

І це «там» дівчата розуміють у тому значенні, що це там, де хлопці, де останні барви неба пригасають на заході.

— Не можу простити собі, що ми не одружились раніше,— з болем вимовила Мар’яна.— Могли ж, скажімо, на Перше травня... Правда, Славик усе жалів мене, відтягував моє «уярмлення», як він казав, до закінчення університету, але ж я мусила бути рішучішою. Навіщо я слухалась його? І всі оті ночі весняні, солов’їні були б наші, наші!..

Коли рушили далі, Таня звернулася до гречанки:

— Заспівай, Олю, що-небудь...

І Ольга, так наче мелодія вже перед цим гучала їй у душі, вихопила пісню десь із півслова, із середини.

Пісня незнайома — грецька. Ольга-гречанка родом із Приазов’я, з Ногайських степів. Якось розповідала дівчатам, що вона і вчилася в грецькій школі, такі школи були в багатьох грецьких селах, які потім невідомо чому позакривано.

Ольга вже вся у пісні, чарує степ задушевним своїм голосом, а дівчата, йдучи поруч, думають про неї, про її нелегку дівочу долю. Йде їхня подруга краєм дороги висока, кістлява, темна з лиця, і темні круги під очима. Губи, як завжди, сухі, спраглі, ніби жар її палить весь час. Хоч літами Ольга дівчатам ровесниця, проте збоку можна прийняти її за молоду матір, що вигодувала вже дитину,— така в ній була якась змученість, згорьованість і водночас ласка, тиха материнська доброта. Дівчата розуміють, що змученість ця, певне, від гризот душевних, від невдалого і майже безнадійного її першого кохання. Не вийшла вродою, і тільки, як співає, вона красивішає, особливо тепер, коли після прощання з Степурою в таборі зблиснула їй якась надія. Степура обіцяв їй писати з фронту, і хоч нічого ще не написав, але вона жде, надіється і вже від самих сподівань якось ніби розцвіла, одмолоділа. Та чи не найбільше змінюється подруга їхня від оцих пристрасних клекотливих пісень грецьких, що вона їх співає на окопах, хоча й нечасто, проте щоразу з якимось особливим чуттям, певне, тому, що пісні ці — дівчата знають — призначаються насамперед йому, Степурі. Для нього, для душі його поетичної ллються над степом її пісні вечорами, це йому, далекому коханому, на своїй грецькій напівзабутій мові посилає вона свою незрадливу любов.

На окопах дівчата зблизились іще більше, стали як сестри, і від Тані й Мар’яни немає тепер у Ольги таємниць. Не криючись, в отакі вечори й теплі ночі липневі вона виливає подругам те, що досі так спрагло й приховано носила в собі.

— Поет! Він же справжній поет, зрозумійте ви! — каже вона запально, коли заходить про Степуру мова.— Я бачу в ньому все краще, що йде від його народу, від рідної землі, все в ньому чисте, як Ворскла його чи Орілька... І сила його. І врівноваженість. І правдивість, і душевна чистота. А голос? А співуча його мова? Та в нього ж мова шелестить шовком, жива поезія світиться в його очах!

— Та додай ще оту вайлакуватість,— зауважує Мар’яна.— То, певне, теж від національного характеру?

— Смійся, але він таки характер. Коли всі пісні твого народу, що складались віками, живуть у тобі, живуть навіть забуті... Хіба це не характер, не вияв дужої, глибокої натури? А в ньому вони живуть.

— Пробач, Ольго, але ота вайлакуватість та сентиментальність ніколи мене в ньому не приваблювали.

— Не тобі, Мар’яно, оцінити його по-справжньому! — розпалившись, вигукнула Ольга.— У твоїх очах перебірливих він тільки ще один поклонник, та й усе, бо для тебе Славко — ідеал, вершина. Інші тобі як забавка. А хто знає, якби не ти, якби не баламутила марно Андрія три роки, може, і в нас воно все б склалось інакше.

— Чим же я винувата? — циганкувато, грайливо повела Мар’яна плечем.

— Не кокетуй хоч зараз. Добре знаєш, що він лише тобою живе, тільки про тебе вірші складає, а я йому... О, якби мені хоч промінчик його тепла, що так щедро й так марно ллється з його душі на тебе! Хіба не могли б ми з ним бути щасливі?

У напливі одвертості Ольга розповіла цього вечора дівчатам те, що за інших умов не розповіла б нікому:

— Якось пізно з бібліотеки я поверталась. Розбита, втомлена, ви ж знаєте, як нелегко мені наука дається,— і ось уже біля Гіганта бачу раптом у вікні на другому чи третьому поверсі два силуети: він і вона. Студент якийсь і студентка. Хто були вони, з якого інституту — невідомо, але то було мов видіння. Мов на екрані, поставав переді мною кожен рух її і його, розпущене волосся в неї на плечах, вигин тіла, неспокійні руки, що сплітаються в обіймах... Я бачила, як зближаються в поцілунку їхні обличчя і довго зостаються так, впиваючись. Потім, знов віддаляючись, дивились одне на одного, і, здавалось, видно було, як вони, танучи в ласках, посміхаються одне одному закохано — ті силуети. Ах, дівчата? Збожеволіти можна було від тієї сцени німого силуетного кохання? Наче ошаленіла я там. Озирнулась і побачила раптом, що і весна навкруги, і вечір чудовий, і всі на світі кохаються, любляться, п’яніють у поцілунках, і тільки я поза цим, я одна... Поміж любов’ю й самотністю...

— Знаю я такі вечори,— зітхнула Таня.— Через дрібницю яку-небудь посваришся, а тоді ходиш, мучишся, катуєшся, готова руки на себе накласти.

— Піду? Сама, думаю, зараз до нього піду? — розповідала далі Ольга про той свій пам’ятний вечір.— Як була, з книжками, з конспектами, завернула в хлопчачий корпус. Набралась рішучості, безсоромності, постукала до нього в кімнату. Він був сам. Сидів коло столу, як притомлений косар або тракторист, що повернувся додому з поля після важкої цілоденної праці. Дим стояв хмарою круг нього, і недопалків на столі повна тарілка. Він був для мене в туманах, був тут і не тут. Навіть не здивувався, що я прийшла, і, здається, й не помітив, у якому я настрої. Підвів голову, дивився на мене крізь цигарковий дим, а видно, що думки його літають десь і бачить він когось іншого в цю мить, а не мене. Як мені кривдно стало! Я прибігла до нього, стояла перед ним у такому стані, що здатна була будь-яку жертву принести, а він? Про що, ви гадаєте, він мріяв у ці хвилини? Про кого виливались його поезії в той школярський розкритий зошит, що лежав перед ним на столі? Не підозрюючи про мої почуття, він довірливо, як дитина, показав мені написане, сам навіть прочитав кілька віршів. Про кого, думаєте, вони були?

— Про місячні ночі полтавські? — з усмішкою запитала Мар’яна.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up