Людина і зброя (сторінка 8)

— Про тебе були ті вірші, Мар’яно. Я слухала їх, і, боже, скільки сил, скільки гордощів треба було мати, щоб утриматись, щоб не залитись слізьми...

— Видно, я таки завинила перед тобою, Ольго,— обійняла її Мар’яна.— Але тепер усе піде по-новому. Я заміжня, я своїх дітей колихатиму, а тебе сама висватаю за нього, хай тільки вони вертаються швидше. Вони ж повернуться — не може бути інакше!

— Можливо, там листи вже є? — сказала Таня з надією.— Давай ми тебе, Мар’яно, завтра командируємо в університет на розвідку.

— Ой, чи пустять?

— Пустять. Ми твою норму візьмемо на себе.

— Що ж, я готова.

Дівчата мимоволі стали чепуритися на ходу: перед ними вже був полустанок.

Що їх тягне, веде сюди щовечора? Самі бояться собі признатись, що приходять виглядати ешелони з фронтовиками — з покаліченими, з пораненими людьми. Учора в такий час саме проходив тут санітарний ешелон. Жінки з радгоспу, бігаючи вподовж вагонів, викрикували прізвища, допитувались, чи нема серед поранених когось із їхніх. Дівчата, припадаючи до вікон, теж питали, в напрузі ждали, чи не озветься з ешелону хтось із харківських студентів. Не було. Прикордонники були. Льотчики. Колгоспники. І навіть студент один був, але ленінградець — а їхніх нікого не було. Чи іншими дорогами везуть, чи в боях ще, чи... Бували тут щодня, але за всі рази тільки одну звістку про своїх перечули з уст пораненого літнього вже командира, з яким розговорилися на пероні під час короткої зупинки. Чув він про студентів, діяли вони нібито десь за Дніпром на Білоцерківському напрямі.

— Ваші чи не ваші, не скажу,— розповідав він,— а тільки добра слава про тих студентів по фронту пройшла, про їхній комуністичний батальйон. З самими пляшками та гранатами ходили на танки, дали прикурити фашистам...

Сьогодні звідти, з боку Дніпра, знов наближався ешелон. «Можливо, знову партія поранених?» — перезирнулись, поспішаючи до перону, дівчата.

Поїзд, наближаючись, так закричав, ніби боліло йому. Без вогнів наближався, чорний, сліпий. Підійшов і зупинився, розтягнувшись далеко за полустанок у вечірній степ, і між посадками на невисокім насипі наче ще одна виросла посадка: всюди було гілля над ешелоном. Прив’яле розкидисте гілля, що ним замаскували платформи з заводським устаткуванням. На платформах серед верстатів, труб та болванок халабуди якісь, вузли, жінки з дітьми. Не встигли дівчата схаменутись, розпитати — хто і звідки, як раптом з однієї платформи:

— Єй же єй, Таня Криворучкова! Таню, то ти?

Таня вся стрепенулась:

— Я!

— Це ж наш завод! Хіба не впізнала? І мама твоя тут!

Тані, як від удару, аж зблиснуло в вічу:

— Де вона? Де мамуська?

— Десь там, у хвості ешелону! — гукали з платформи жінки.— Біжи питай... А батько ще на заводі зоставсь!

Таня кинулась уподовж ешелону!

— Мамо, мамо! Це я, Таня! Криворучко Таня! Мамо, де ти? — гукала в сутінь, в залізо платформ і знов бігла далі, а в цей час ешелон рушив. Рушив і поплив усім своїм маскувальним гіллям і ніби роз’єднав Таню з матір’ю назавжди, навіки. Чула якісь викрики, бачила хустинки жінок у сутіні на платформах, і все то були їй матері, матері...

Побігла за ними. Ешелон невблаганно перегонив її, чути було на одній із платформ тоскний, тужливий голос якоїсь бабусі:

— Ой, де ж це воно той Урал? Там же, кажуть, і баклажани не ростуть, і ми всі, мабуть, від лютих морозів померзнемо...

Доки ешелон набирав швидкість, Таня все бігла за ним, і навіть коли вже останній вагон джухнув повз неї, вона й тоді ще деякий час летіла в степ, мов неприкаяна. Спіткнувшись об шпалу, не втрималась на ногах, упала в жужіль, здерла коліно. Ось так. Нема домівки. Нема заводу, все на колесах, мама не почула її... Лежала знесилена, задихана, в грудях — повно стукоту серця. Гостро щеміло збите коліно... З натугою підвелась і, не в силі зрушити з місця, стояла серед цієї жужелиці за полустанком, мов безпритульна, і тільки чула, як даленіє сталевий перестук на рейках, як щомиті менше дрижать під ногами шпали.

Усе, що сталось тут, було схоже на сон, тяжкий, неймовірний. За коротку хвилю пережити такий страшний удар. Після розлуки з Богданом для неї це був удар, потрясіння найстрашніше. Прийшла виглядати поранених, а тебе ось з лету саму просто в серце поранено, приголомшено, кинуто напризволяще. Все збиралась поїхати до батьків, відкладала це день відо дня, і ось тепер уже і їхати нікуди, доганяй тепер своїх хтознаде... Чому він не постояв ще трішки? Треба було кинутись, учепитись за першу-ліпшу платформу, а там би вже розшукала маму. Але ж чи в душі готова ти була до цього? Там — мама, евакуація, а тут — університет, сюди ж тільки й може прийти від Богданчика звістка!

Дівчата, підбігши до неї, схопили, шарпнули вбік:

— Тікай, он ще один товарняк іде!

Знов задрижала земля, наближається новий ешелон. Цей теж затемнений, лише з труби паровоза дим вибушовує з іскрами. На платформах труби, верстати, мотори... Також заводський... Може, тато тут? Чи хтось із родичів, із сусідів? Сяде і поїде з ними! Отак, як є! Або хоч перекаже, що вона дожене маму, розшукає, знайде!

Пролітають платформи, заклечані гілками рідних заводських акацій, пролітають і... не зупиняються. Ніби вистрілений, шугнув повз них ешелон, пручко ударив тугим повітрям. Кусаючи губи, Таня стоїть край насипу, дивиться ешелону вслід. Червоне око останнього вагона швидко віддаляється, гасне в степу.

— Ходім,— Мар’яна подала Тані руку.

— Одна тепер,— прошепотіла Таня.— Зовсім одна...

— Ти не одна, будемо разом,— притулилась до неї щокою Ольга.

Зійшли з насипу і, знов обійнявшись, побрели у вечірню тишу, де після гуркоту ешелону, як і раніше, ніжно, невтомно сюркоче кониками степ.

XXXII

Досі, коли Таня думала про війну, коли обговорювали між собою невтішні, ким-небудь завезені з міста фронтові зведення, її, при всій трагічності подій, усе ж не покидала надія на якесь чудо, сподівання на те, що одної прекрасної днини війна враз кінчиться так само раптово, як і почалась... Прийде замирення, знайдено буде спосіб зупинити жахливе це лихо, що втягувало в свій вир уже мільйони й мільйони людей. Тепер же після оцих ешелонів з дніпровськими демонтованими заводами стало їй зовсім ясно, що були то тільки наївні її фантазії, що ні про яке замирення не може бути й мови. Почувається, що боротьба ця надовго, їй не видно кінця. Війна, підступаючи до кожного порога, зруйнувала вже і її рідне наддніпрянське гніздо. Що буде з мамою? Все життя вона не покидала рідного міста, нездужає часто, а тепер ось у далеку дорогу на платформі — куди і наскільки? А тато? Де дідусь? Що він скаже про свою онуку?

Руйнується той звичний світ, у якому минало її дитинство, гаснуть мартени, порожніють цехи, а батько оце зараз, може, власними руками руйнує все те, що сам протягом життя будував. Нема вже для неї домівки, нема Дніпра, не буде більше погожих ранків із співом заводських гудків. Озираючись у минуле, Таня бачила там життя, залите світлом своєї юності, життя, що в усій повноцінності й привабливості постало перед нею тільки тепер. Знала його, яким було — разом з труднощами, з гіркотами, драмами людей, і все ж то було життя, що зводило Дніпрогеси, злітало в стратосферу, пробивало арктичну кригу і всім рухом своїм було націлене в майбутнє, майбутнє! І ніби вже було освітлене тим майбутнім... І ось тепер ця чорна навала, закривавлені фронти, виття сирен по містах, демонтовані заводи на колесах і вона, полишена на розпутті; ще й зараз не знає, як бути, чи кинути все й доганяти матір, чи й далі триматись університетських своїх подруг, з якими вона більше ніж будь-де і більше ніж будь з ким почуває зараз свою близькість до всього вчорашнього, до свого першого й останнього студентського кохання.

За час розлуки з Богданом почуття, яке мала до нього, заполонило її всю. Не думала, що молена любити більше, як вона любила, а виходить, можна! І оце, що з мЛір’ю розминулась на полустанку, здається їй заслуженою карою за неуважність до рідних, за те, що не поїхала додому відразу, як почалася війна, забула про всіх і про все на світі, крім одного. Якби хоч слово звідки почути про Богдана, бо листів нема, нема звісток ніяких, і це пригнічує, мучить весь час, в уяві малюються найпохмурніші й страшно ймовірні картини. Поранений? Якби знала, що лежить десь поранений, кинула б усе, майнула б туди, день і ніч сиділа б доглядальницею над ним. У неволі фашистській? Пішла б і в неволю, щоб там полегшити його страждання. І все ж найтяжчі припущення відступали перед непереможною вірою в його щастя, в його долю, в те, що він живий. Десь є. Десь у боях. Рано чи піано він до неї озветься!

За думками про нього Таня зараз ледве чує розмову дівчат, хоча вони йдуть поруч попід посадкою,— пухка шляхова пилюка пахкає під їхніми босими ногами. Вони розмовляють про тітку Хотину, про те, як жде вона свого Трифона, отого добрягу Трифона, що й курки не міг убити. «Без рук, без ніг буде — і то заберу...»

— Я іноді питаю себе,— каже Ольга,— чи здатна я на таке? На любов безоглядну, на вчинок по-справжньому добрий? Мені здасться, що я ще не зробила в житті нічого справді доброго, і це мене мучить.

— Не наклепуй на себе, Ольго,— заперечила Мар’яна.— Вже коли хто в нас на факультеті був добрим до товаришів, чуйним з потреби, не обов’язку, так це, звичайно, тй. Ти народилась бути сестрою милосердя, з тебе вийде чудова мати, і жаль, що цього досі не міг зрозуміти твій шалапутний Степура.

— Мар’яно, годі про це. Не жартуй такими речами. Кожен, кому доводилось зробити добро іншому, повинен, мені здається, переживати радість якусь особливу, що її ні з якою іншою й порівняти не можна. Мабуть, ото і є щастя. Мабуть, ото й буде ідеальне суспільство майбутнього, коли потребою для кожної людини стане робити для іншої тільки щось добре, приємне, корисне, може, навіть саможертовне.

— Я думаю іноді, чи не забагато університет дав нам у дорогу різних ілюзій,— сказала Мар’яна.— Ось ти заговорила про суспільство майбутнього. Для нас воно найпрекрасніше, про нього мріємо, за нього боремось. Але коли бути реалістами: чи не віддалить його від нас оця війна з її руїнницькою диявольською силою? Відкинула ж татарська неволя Київську Русь на триста років назад. Ну, нас, звичайно, не відкинуть,— я оптимістка,— але часом, коли замислишся, аж не по собі стає: в який дикий вік живемо, скільки підступності, жорстокості, віроломства навкруги! Тисячі років тому, коли воїни на бенкетах черпали вино черепами своїх противників, навіть тоді перед нападом попереджали ворога чесно й відкрито: іду на ви! А тепер, у двадцятому сторіччі, вчиняють напад уночі, по-розбійницькому, бомбами з неба засипають ще сонних дітей, матерів.

— І це після вчорашніх запевнень у дружбі,— скрушно додала Ольга.

Таня не втручалась у розмову, але думки її були про це ж саме.

«Вік кам’яний знало людство, вік бронзовий, вік залізний,— думала вона,— а чи буде ж іще вік золотий, як вістують легенди? Чи такий жде нас попереду? Чи, може, він уже минув, відійшов, людьми й не помічений?»

— Хто це тут вештається так пізно? — почувся зненацька голос із лісосмуги.

Здригнувшись, вони зупинились.

— Хенде хох!

І до них вийшов з гущавини дід Лука. У брилі своєму незмінному, з гвинтівкою на плечі.

— Так і злякати можна,— озвалась до нього Мар’яна.— Непротивленець з гвинтівкою — чудеса!

— Степ сторожую,— сказав дід Лука.— У нас тут тепер стрибительний батальйон є. Удень ми по своїх роботах, а вночі поля від диверсантів охороняємо та й залізницю теж.— І, стишивши голос, він додав: — Само енкаведе нами керує.

— Толстовець — і раптом по лінії НКВД,— усміхнулась Мар’яна.— Та вам же, як толстовцеві, і зброю не годиться брати до рук!

— Тепер і сам Лев Миколайович узяв би,— сказав старий.— Час такий настав. У цій війні старі й малі воюватимуть.

— І не страшно вам вночі отут у посадках? — запитала Ольга.

— А чого страхатись? Як парубком був, чорти за мною ганялись, і то не боявсь. Поки не жонатий — паном діло живеш... Одного разу, як з гулянки йшов, відьма слідом аж на третю вулицю гналася...

— Відьма? — пожвавіла Мар’яна.— Ви бачили відьму?

— Як оце тебе. Тільки ти, бач, стоїш, а вона — клубком, клубком по землі, сірим колесом поперед мене... Я зупинюсь — і вона зупиниться. Я рушу — і вона рушить. Цього разу вже кицькою перекинеться...

— Добре були, мабуть, напідпитку? — сміялась Мар’яна.— Хотіла б і я на ту кицьку глянуть хоч раз...

— Тепер нема,— твердо казав дід.— Усі відьми й відьмаки випропадали: не стало їм життя поміж теперішніми людьми. Раніше, було, здоїть молодиця корову, нацярпає два стакани, несе, та ще й фартушком прикриє, щоб сусідка, бува, не наврочила. А відьмам тодішнім на всю ніч було роботи: чуєш, у тієї корову видоїла, тій поробила, тій присушила. А зараз он моя невістка на фермі дояркою, відро повне набуксує, несе відкрите, і ніхто й не наврочить, і корова не присушує, бо з автопоїлки воду п’є.

— В нечисту силу, бачу, не вірите,— пристає Мар’яна.— А в бога ви ще вірите?

Дід Лука помовчав, зітхнув:

— Чи є бог, чи нема, ніхто не докаже. А совість краще бога.

— «Совість краще бога»,— цей афоризм хоч записуй,— посміхнулась Ольга до Тані.

Пахкає під ногами холодна пилюка, муром темніє вподовж шляху гущавінь посадки. Мар’яна в темряві зачепилась спідницею за якусь глодину, обережно стала відчіпати.

— Яка тут посадка густа та колюча. У вас, діду, рушниця заряджена?

— Усе як слід.

— І якби оце хто — парашутист їхній абощо,— одразу б і бахнули?

— Ще й як! Більше двадцяти літ гвинтівки в руках не держав, думав, уже більше й не доведеться. А бач, довелось. Баба каже: «Ти наче аж помолодшав з нею».

— Справді, у вас з’явилось щось розбишацьке... Недарма ото хлопчаки дражнять: «Діду Лука, вас Махно гука!»

— Та дражнять, шибеники, сміються, що гука. А признатись вам, дівчата, іноді й справді чую вночі, як ніби гука. Тільки знаю, що не Махно то гука, то гука мене моя молодість, степи, коні, воля революції, розгульне, вольовите життя. Не був я вже тоді толстовцем, був чортом, розбишакою степовим, то червоним, то чорним, а тоді пішов на Сиваш і його штурмував. Кликали й мене з Махном у його останній рейд, коли він у Румунії опинився, а потім десь аж у Африці, в іноземному легіоні своїми тачанками гасав... Тільки то не моя дорога, правду свою трудову я тут шукав — вона вдома, на рідній землі.

Спочиває степ, наливається прохолодою після денної спеки. Небо де-не-де в покосах хмар. Місяць — щербате циганське сонце — вибився з-за хмар й став над степом у західній частині неба; десь далеко в той бік горять стерні за балкою, хтось підпалив, і видно, як величезні багрово-бурі валовища диму, освітлені місяцем, вирують, важко стеляться низом.

— Є щось зловісне в нічних пожежах,— сказала Ольга, поглядаючи туди.— Може, то й не стерні горять?

— Стерні,— спокійно підтвердив дід.— Хліба там близько нема... Зерно з-під комбайна просто на станцію пішло.

— А до нашої скирти вони не догорять?

— Ні, там, у балці, стирловано все, нічому горіти.

І хоч горіли тільки стерні, й горіли далеко, все ж було щось справді зловісне в тій розлитій по степу, цілим фронтом наповзаючій пожежі.

З іншого краю, десь від села, став долинати ледь чутний собачий гавкіт, що переходив у виття, тривожне, численне.

— На місяць там вони виють, чи що? — запитала Мар’яна.

— Собачі маневри зараз біля радгоспу, учба на всю ніч,— пояснив дід Лука.— Недавно привели їх і тепер дресирують, щоб під танки кидались. Дивитися сумно, коли воно, твар безсловесна, а й та як усе зрозуміє, як жити хоче. Пустять їм танк старий, кидають м’ясо шматками під нього: біжи! хапай! — а воно, бідолашне, хоч яке голодне — їм перед тим цілий день їсти не дають — тут і м’яса не хоче, тікає від танка світ за очі, бо смерть свою чує.

— Мабуть, не думав академік Павлов, що відкриття рефлексів буде отак використано,— промовила Ольга, прислухаючись до собачого скавуління.

— А ти забула,— чомусь дражливо сказала Мар’яна,— що ще в ассірійців були загони бойових собак, які брали участь у битвах?

— Ожесточились, ожесточились нрави людей,— сумно похитав головою дід Лука і, сказавши дівчатам «на добраніч!», повернув до села, на ту далеку гавкотняву.

Дівчата попрямували через стерню до свого табору. Ожеред свіжої сьогоднішньої соломи, недовершений, розритий,— це й був для дівчат їхній табір степовий.

Багато з тих, що на окопах, ночують тут, у соломі, під зорями. Коли дівчата підійшли до ожереду, всі з їхнього загону вже спали, і вони незабаром і самі лежали в ряд покотом на своїй розкішній солом’яній постелі. Солома від місяця поблискувала, вона ніби намокла за день у зливі сонячного проміння, і ще й зараз чути було, як вона пахне сонцем.

Мар’яна і Ольга, зручніше вклавшись, швидко поснули, а до Тані ще довго не приходив сон. Вона чула, як кричить якийсь нічний птах у лісосмузі і хтось бухикає у соломі нагорі, де спали чоловіки, а Таня, підклавши руки під голову, все дивилась на високу мерехтливу зірку в небі. Це був час, коли Таня, як вона казала, «настроювалась на хвилю Богданову», вела найінтимніші з ним розмови, чула голос його і майже фізично відчувала його поряд себе. Вона думала зараз про те, як несправедливо ревнувала його, як ревнощі робили її часом просто смішною в його очах, і хоча вона розуміла все, але не в силі була подолати цю свою владу. Вона шкодувала за кожним тим днем, за кожною часиною, що минали для них у сварці й були тепер безнадійно втраченими. Адже вона ревнувала його до кожної усмішки, якою він обмінювався з кимось, ревнувала до кожної дівчини, яка могла б йому сподобатись. Вона все боялася, що Богдан її покине, знайде кращу, адже кращих, здавалось їй, було так багато довкола! І те, що ревнощі її були від надмірної до нього любові, це однаково не могло бути для неї виправданням. Тепер, коли він пішов на фронт, вона заприсяглася в душі, що ніколи більше не ревнуватиме, хай він тільки повернеться. Хай би його любили всі, хай би всім він подобався, як їй, славний її Богданчик, аби тільки він був живий, не загинув!

Місяць опустився ще нижче, розбух червоно, а стерні й досі горіли, і моторошно було дивитись, як стелиться, клубочиться по улоговині важкий рудаво-червоний дим. З усім денним вигоряють стерні, з сюрчанням коників, з пахощами й золотом сонця — чорно стає там, де пройшла пожежа...

Щось мовби підвело Таню з постелі. Встала, обережно пробралася соломою поміж дівчат і побрела в степ.

Так дивно, коли ти вночі один у степу і на тебе повзе при землі валовище бурого вогню, а над тобою неба порожнеча й холодне циганське сонце дотліває на обрії бездимною червоною купою...

«Де ти? Що з тобою? Що хвилює тебе, що болить тобі? — зупинившись над балкою, зверталася Таня через палаючі стерні до Богдана, зверталася своїм зойком, болем, своєю дівочою самотністю.— Тобі тяжко? Богданчику, серденько, чим я можу допомогти тобі? Нічого мені зараз на світі не треба, як тільки допомогти тобі, полегшити твої болі, твою долю солдатську, твої страждання. Все довкола живе тобою, все повите тривогою за тебе. Мабуть, у батьків своїх я погана донька, бо вже й домівку втратила, поїзди кричать, повз мене пролітають на схід, а я всією істотою лину тільки до тебе. Днями й ночами чекаю твоїх слів, чекаю вісточки від тебе, а їх нема. Чому їх нема»?

У напівзабутті якомусь пекучому повернулась знову до скирти.

— Це ти все бродиш, лунатичко? — спросоння заговорила Мар’яна й, підвівшись, сіла на соломі, чимось ніби стривожена.— Що то за вогонь?

— Та то ж стерні горять.

— А-а, я й забула.

Коли Таня лягла, Мар’яна пругко-жарким своїм тілом підсунулась ближче до неї, обняла.

— А мені, Таню, сон приснився. Ці степові ночі, які тут дивні сни сняться... Тільки заснула, як аж над вухом ніби голос юначий, такий славний, веселий, слів не розберу, але чую, як цей голос сміється. Чий він? Та це ж Славик! Стараюсь, щоб хоч слово з його шепоту розібрати, сміється, і вже чую його трепетні, Славикові, руки на собі...

XXXIII

Додому, до рідного міста мчав поїзд наступного дня Мар’яну з окопів. Насилу відпросилась — хором окопниці допомагали. Побуває вдома, а заодно і в університеті, може, там будуть листи для дівчат. А їй лист від Славика має прийти просто на тракторний, до батьків. Цього разу лист мусить бути неодмінно, недаремно ж такі радісні, збудливі сни їй сняться... Здається, минула вже ціла вічність, як вони розсталися з Славиком. Його ніжність, усмішка, і весілля оте летюче, і жарке шаленство їхньої першої короткої ночі — чи було все те, чи тільки наснилось, майнуло в жагучій п’янкій нестямі?

Здається, в неї буде дитина. Буде син. Виросте і буде схожим на Славика. Такий же вродливий, спокійний, трохи насмішкуватий... Але чи й тоді, як він виросте, будуть ще війни? Ні, не повинно їх бути більше після цієї. «Ми не будемо народжувати дітей для війни! — хочеться крикнути в поїзді жінкам, серед яких вона помітила одну, теж вагітну.— Як для війни, то краще їм не родитись. Для радості, для щастя — ось для чого приходить людина в життя, ось для чого тільки й варто народжувати її на світ!»

У Харкові, коли Мар’яна, вставши з поїзда, поспішала по перону вокзалу, перше, що впало їй в око,— написи всюди на стінах, чорні, тривожні, з стрілками кудись у землю: «Бомбосховище».

Санітари несуть поранених на носилках. Жінки біжать з неспокоєм в очах.

— На п’ятій колії, на п’ятій!

— Що там на п’ятій?

— Санітарний стоїть он на п’ятій, поранених сортирують: кого знімають тут, кого далі...

І вже й Мар’яна з неспокоєм в очах, з косами, що недбало метляються по спині, біжить понад санітарним ешелоном, жадібно зазирає у вікна вагонів. У вагонах повно поранених. Декотрих лежачих годують сестри. Декотрі, вже поснідавши, товпляться біля вікон з перев’язаними головами, з підвішеними на пов’язках руками, а обличчя в усіх сповнені чекання, надії зустріти когось свого.

— Мар’яно!

Степура перший окликнув її, інакше вона могла б так і пробігти, не розгледівши його серед дядьків зарослих, і сам він був зарослий, у бороді — теж схожий на сільського дядька. Як вона зраділа йому! Як стрепенув він її всю своїм окликом. Вікно напівспущене, і вона, припавши до нього, дивилась на Степуру з радісною жадібністю і острахом:

— Андрію! Голубчику!

Його широке обличчя в цій рідкій русявій бороді було незвично блідим, і сам він у білій госпітальній сорочці був якийсь мовби посвітлілий, мовби очищений пережитим.

— Де Славик? Ти бачив його?

Степура зробив довгу, глибоку затяжку — він курив «Біломор» — пачка «Біломору» лежала перед ним на столику,— повільно випустив дим і майже зник за тим димом. Якось недобре зник.

— Чого ж ти мовчиш? Ти бачив його? Ви ж разом були?

— Разом... У жорна попали ми... В криваві жорна...— і замовк.

Вона бачила, як важко йому сказати щось більше, крім цього.

— Кажи, кажи,— напосілась вона.— Всю правду кажи!

— Правду?

Туго видобуваючи слово за словом, він заговорив. Заговорив про бій з танками. Про якісь пляшки горючі. Про те, як покремсало їхній студбат, як почавлені, подавлені підіймались і як когось там з кров’ю, з ганчір’ям гусениці розтягли по шосе... Поранено було багатьох... І Лагутіна теж.

— А потім, потім? Де зараз він?

Насупившись, він помовчав, ніби підшукував якесь найменш вразливе слово.

— У грузовику на переправу нас везли. Він усе кричав. Аж біля Дніпра вже перестав кричати...

Степура обволікся димом. Потім таки видавив з себе:

— Зовсім перестав.

Мар’яна мало не впала. Міцніше вхопилась руками за вікно вагона, щоб не впасти. Обличчя їй перекосилось, очі налилися злістю. Степура ніколи не бачив у ній стільки злості, якоїсь божевільної злості.

— Ти брешеш! Брешеш! Брешеш! — закричала вона на весь перон.

І вже замість тієї Мар’яни, що з усмішкою чарівною, з щирою радістю кинулась кілька хвилин тому до Степуриного вікна, стояла тепер перед ним роз’яріла вовчиця, яку він навіть не пробував угамувати.

— Це ти вигадав! Навмисне вигадав! — кричала вона, не тямлячи себе.— Вигадав із заздрощів на нашу любов! Ненавиджу тебе, обманщик, ревнивець нещасний! — Вона заплакала, бризнула злими слізьми.— Так знай же: в мене дитина буде від Славика, чуєш? Славиків син!

Поранені дивились на неї, як на божевільну, а вона, припавши до вікна, з плачем і лютістю все кричала Степурі щось тяжко образливе, а він з похиленою головою покірно приймав на себе удари її горя і відчаю.

— Вгамуйся, Мар’яно, вгамуйся.— Вона відчула на своєму плечі сухорляву цупку чиюсь руку і, озирнувшись, побачила біля себе на пероні Духновича.

Стояв перед нею зарослий, рудий, поганий, на милиці казенній. На ногах ботинки без обмоток, розшнуровані. Штани шкарубкі від засохлої крові.

— Даремно ти лаєш його... Спершу б розпитала... Хай буде тобі відомо, що він,— Духнович кивнув у вікно на Степуру,— кров’ю стікаючи, під кулями виносив на собі Славика з бою.

Мар’яна якусь мить ніби не розуміла його слів, а потім враз поникла, повалившись грудьми на спущене вагонне вікно. Притихла, обм’якла. «Сам виносив, з поля бою виносив...»

— Пробач,— глянувши на Степуру, сказала ледве чутно.

Заточуючись, мов п’яна, вона пішла од них, і, дивлячись їй услід, вони бачили, що то вже пішла вдова. Коси вдовині, горе вдовине невидимим тягарем гнітило її похилені плечі.

Допленталась до трамвая, і невдовзі він уже з дзенькотом мчав її вулицею Свердлова.

Аж чорна сиділа вона біля вікна, дивилась на місто свого промайнулого щастя, з думки чомусь не йшло, все довбало потьмарений мозок оте її недавнє весілля: долина глибока, калина висока, аж додолу гілля гнеться... Десь він за Дніпром похований. Харків без Славика. Вона без Славика. Назавжди без нього. На все життя.

Вдома сестра Клава, зустрівши Мар’яну на подвір’ї, сказала, що її вже третій день чекає від Славика лист.

— Не сердься, що ми прочитали: живий, здоровий.

Мар’яна ледь зайшла до кімнати й одразу побачила на столі у скляній вазі трикутничок того листа.

— Та ти що, хвора? — спитала її мати, дивлячись, як вона сліпо розгортає лист.

Схилившись, почала читати: «Мар’янко, люба моя... За мене не турбуйся... Пришли мені хоч одну свою усмішку, а я шлю тобі запевнення, що ми — невмирущі!..» І далі щось жартівливе. Далі не могла вже читати. Впала головою на той лист, затряслася в риданні. Мати й Клава нічого не розуміли.

— Що з тобою? Чого ти?

— Славика... Славика ж нема. Його вбито!!!

І ніби потемніло в кімнаті, горе на якусь мить ніби скувало жінок. Потім сестра й мати, самі ледве втримуючись від сліз, заходилися втішати Мар’яну, заспокоювати.

— Може, це помилка?

— Може, щось переплутали, це ж часто буває...

— Ні, це правда, правда,— повторювала вона, втупившись невидющим поглядом у вікно, і очі її чорно застигли в тупій заціпенілості. Вдова. Вдова. Нема найдорожчого. Нема і ніколи не буде вже Славика. А горе тільки починається...

Незабаром Клава зібралася на роботу в другу зміну — виявляється, вона вже працює.

Коли Клава пішла, мати присіла біля Мар’яни.

— Наче віщувало моє серце, коли я дивилась на ваше весілля. Та що ж поробиш? Не в тебе однієї зараз таке горе. Треба переборювати, дочко...

— Де тато?

— Батько тепер і днює й ночує на заводі,— розповідала мати.— Вони тепер танки роблять.

— І я піду на завод,— сказала Мар’яна.

— Ой дочко...

— Піду, піду! — повторила вона.— День і ніч працюватиму. Тільки більше б танків! Тисячі, тисячі танків на них!

І, впавши головою на стіл, вона знову заридала.

XXXIV

«Не треба було їй про це говорити. Нащо їй така правда? — ганив себе цієї ночі Степура, їдучи далі в своєму санітарному ешелоні.— Хай би краще не знала або дізналась від когось іншого, від Духновича, скажімо, тільки не від мене».

Її крик, той крик зраненої людини, досі стояв йому у вухах. «Вигадав, навмисне вигадав!» Невже вона хоч на мить могла це допустити, подумати про нього таке?

Щоправда, вона знала Степуру тільки по минулому, по важких його ревнощах, і звідки їй було знати про той злам, що стався в Степуриній душі останнім часом. Славикова смерть усе перевернула в ньому. Після всього пережитого Степура глянув на загиблого товариша зором, уже не затемненим своїми лютими студентськими ревнощами, зором, очищеним і просвітленим у горнилі спільних випробувань. Лагутін, він, і тільки він, був достойний Мар’яни, достойний її кохання, тільки він міг бути їй мужем, веселим супутником на все життя. Тепер це було ясно Степурі. Славикова душа, проста й мужня, його розум, блискучий і трішки насмішкуватий, його врода, якась легка і світла,— все це було створено природою мовби саме для Мар’яни, для її жаркого й крутуватого норову, для її дикуватої краси. Страшно подумати, але невже справді мала нагрянути на них оця катастрофа, мав загинути Лагутін, щоб він, Степура, міг чесно оцінити свого суперника? Пригадалось, як побачив його під час перев’язки голого, побачив прекрасне тіло його з жахливо вивернутими нутрощами... То було тіло, що могло б стати натурою для античних різьбярів, тіло Дискобола, або молодого Гермеса, і таким його знала й любила Мар’яна, а тут воно лежало знівечене, порване,— в самому розквіті юності, приречене на смерть і гниття. Перемололо в жорнах війни й викинуло, і не повернеться він до Мар’яни навіть калікою, хоч вона й такому, певне, була б рада...

Санітарний ешелон їхній повільно, але неухильно віддаляється від фронту. У вагоні вже лаштуються до сну, в цей час тут тільки й розмов про уколи, перев’язки, про «утки» та судна — цим зараз тут живуть люди, які недавно були здоровими, знали кохання і пісню і виказували відвагу в бою, а тепер, мов приборкані, тільки лютяться на свою безпомічність або гірко за це висміюють себе.

Навпроти Степури лежить Довгалюк, колгоспник з розтрощеною — взятою в лещата — рукою.

Довгалюк мимоволі був свідком сцени на вокзалі між Степурою і Мар’яною і все, здається, зрозумів у їхніх взаєминах з тієї короткої і такої безладної розмови. Коли сусіди поснули, Довгалюк підсів до Степури на постелю, загомонів упівголоса:

— Ота, що прибігала до тебе,— вона теж студентка?

— Студентка.

— По чому ж вона?

— Історичка.

— Нелегка ж у неї історія. Вона йому жінка була, чи як?

— Перед самою відправкою на фронт одружились.

— Буйна дівчина, з жаром, видно, у серці, і отаке лихо спіткало... Але поки дітей немає, то це ще півлиха. Переболіє, перегорить, а там ще знайде собі. Вдовинське горе таку не зігне, не приб’є. А що ти сказав їй одразу всю правду, то за це не кайся. Нема гірше, як ото люди починають дурити одне одного. Коли мого земляка поклало в першім бою, я одразу ж написав його жінці, щоб знала. Хай виплачеться з горя та й починає думати, як жити їй далі, як дітей до ума довести. Ох, діти, діти! Якби не вони, легше б солдатові було і смерть приймати.

— Скільки їх у вас?

— Трійко. В меншого ще тільки зуби молочні випадають, всю весну їх на горище закидав, щоб нові міцніші росли. Не знаю, як там моя тепер з ними...

Довгалюк помовчав, мовби прислухаючись, як стогне уві сні артилерист на верхній полиці.

— Не журись, ти ще своє щастя знайдеш,— знов заговорив він до Степури,— живий би тільки зоставсь. Незнайомі ось ви мені, ні ти, ні вона, ні той третій, і не знаю я всіх ваших тонкощів, а тільки бачу, що гарно це все у вас було. А буває ж зовсім інакше. Повертався торік хлопець після армії в Тарасівку, сусіднє з нами село. Фінську відбув, строк відслужив, і ось — додому, де мати його жде і дівчина-наречена. Ніч темна, осіння, дощ репіжить, казали йому на станції: «Почекай до ранку, підеш, як розвидниться». Не послухав, не терпілося,— пішов навмання проти ночі. У полі, вже недалеко від села, був колодязь старий, обвалений, давно вже в ньому не було ні води, ні цямрин. І треба ж тобі таке — посковзнувся чоловік у темряві і — шелесь у колодязь. Місцина запущена, хутірець тут колись був, але давно вже нема, люди рідко сюди заходять — кричи не докричишся. Проте на якийсь там день забрів сюди мисливець, рахівник артільський, собака нюхом його навела. Чемоданчик лежить біля колодязя — той, як падав, випустив його... «Витягни!» — просить з ями. «А хто ти?» — «Я Андрій Михайлишин з Тарасівки, демобілізований...» Що ж, згодився витягти. «Кидай сюди все своє реміння». Попробував зв’язати реміння — не вистачило. «Збігаю за вірьовкою». Забрав усе майно солдатське, пішов додому та більше вже до колодязя й не повернувся. І, думаєш, чого? На дівчину солдатову перед тим він уже накинув оком! Клин не раз підбивав, а вона все відмовляла. А тут, бач, такий випадок. Та ще жаднющий був, навіть на солдатове добро пожаднивсь...

— Аз солдатом що ж?

— Стривай, докажу. Сидить рахівник дома день, і другий, і третій, а в матері і в дівчини вже тривога, бо солдат перед тим телеграму вдарив: «Їду!» Ждуть, а його нема. Телеграму в частину — й там нема. А по якомусь часі рахівник сам не витримав, прийшов у сільраду, заявив. «Так і так, під час полювання в колодязі обваленому куркульському натрапив на мертвого чоловіка... Видно, впав, вибратись силкувався, землі наобвалював, але ж — глибоко...» Пішли всім селом витягли бідолаху. Мертвий-то мертвий, і без ременя, та тільки в нагрудній кишені гімнастерки записка, як від живого. А в записці тій пояснено все: як ішов уночі додому, як упав у колодязь і як такий-то на нього натрапив і, обдуривши, покинув. Таке-то буває.

Слухаючи його, Степура виразно уявив собі ту ніч, і червоноармійця в колодязі, і як той рахівник до нього прийшов, наведений собакою, а потім пішов і не повернувся більше. Отаке ще буває в житті. А хіба ти теж не стояв якусь мить над такою прірвою, хай мала вона інший вигляд? Хіба в твоєму власному короткому фронтовому житті не пробудилась на мить ота злощасна думка, щоб суперника твого не стало, щоб ти зостався перед нею один? Але ж ти переміг, ти розчавив у собі того хвилинного звіра і дав простір людині, і то вже не звір, а людина виносила з бою на собі товариша і готова була, ризикуючи власним життям, під кулями нести його тисячу верст, щоб покласти його до ніг вашій єдиній неподіленій коханій. «Ось тобі твоє щастя, Мар’яно. Я приніс, я добув його для тебе з вогню, я тобі віддаю і нічого не вимагаю взамін! Ніс, але не доніс, і не моя в цьому провина. Замість щастя, звістку чорну тобі приніс, горя стільки, що його вистачить з тебе на все життя». Що вона думає там зараз у цю свою першу вдовинську ніч? Хіба не в такі ночі, не від такого горя ставали дівчата в піснях тополями в полі, проростали кущами червоної калини з тієї землі, де козацьке біле тіло лежить?

Цілу ніч думав Степура про Мар’яну. Щось братерське з’явилось у його почуваннях до неї. Ще ближчою ставала вона для нього в своєму нещасті, і ніжність почував до неї ще глибшу тепер, але водночас почував і те, що зі смертю Славика виникла між ним і Мар’яною якась межа непереходима, межа, яку, певне, вже ніколи не переступити.

Годину за годиною поїзд ішов нічним невідомим краєм, зупинявся на якихось станціях, і тоді видно було дерева за вікном, темні, важкі, мовби з чавунного литва. Деколи в просторах нічного степу пропливали якісь накопичення темряви, схожі формою на єгипетські піраміди. Що то могло бути?

У вагоні всі спали. Довгалюк хропів на своїй полиці, підтримуючи і уві сні затиснуту в лещата руку. Вже перед світом, зморений думками, Степура теж задрімав.

Те, що вночі здавалось йому загадковим і незрозумілим,— оті чорні єгипетські піраміди по степу,— при денному світлі виявилось териконами Донбасу.

Терикони. Шахти. Димарі заводів — донецький суворий, досі не бачений Степурою край. «Це теж твоя Україна,— все озивалось до нього.— Вугільна, чорна, шахтарська, з териконами, що височать по степу, мов німі величаві пам’ятники людської праці... Цей край вартий твоїх пісень не менше, ніж рідна Ворскла, ніж місячні полтавські ночі з вербами та соловейками».

Зараз, одначе, йому було не до пісень.

Шахтарські жінки зустрічали їх на перонах станцій, і на обличчях їхніх був вираз горя й суворості, а очі шукали й шукали серед поранених когось найближчого, найдорожчого. Згадав Степура, що й мати Павла Дробахи живе десь в отакому шахтарському селищі і, може, виходить щодня виглядати сина, може, й зараз отут у гурті шахтарських жінок стоїть та жде, щоб когось розпитати про долю свого Павла.

Лікарні шахтарські й навіть школи в багатьох селищах були вже перетворені на госпіталі, і в одному з таких госпіталів опинився й Степура. Коли автобус зоставив їх на шкільному подвір’ї, перше, що Степура побачив, була гора безладно звалених серед двору шкільних парт, а біля них кучугурилась величезна купа викинутих після перев’язок брудних закривавлених бинтів.

XXXV

У цей самий госпіталь, тільки на два дні раніше, з партією поранених привезли й Спартака Павлущенка. В тій безглуздій атаці, піднятій Дев’ятим, Спартака було легко поранено в руку, а вже на дніпровській переправі під час нальоту фашистської авіації він мало не загинув від вибуху бомби. У госпіталь його привезли контуженим. Йому скривило щелепу, пом’яло всього, а найгірше — він втратив дар мови. Це його зараз найбільше гнітило, було найстрашнішим: боявся, що на все життя зостанеться німим.

Важкі думки не покидали в ці дні Спартака. Занадто великим виявився розрив між його уявленням і тією новою наукою, яку він виніс з уроків на Росі. До таких випробувань, які звалились на нього, він не був достатньо підготовлений. Синові впливового працівника одного з номерних заводів, йому досі легко все давалося в житті. Ще з шкільної парти, з піонерського загону якось виходило так, що він всюди був попереду, скрізь його обирали, і навіть коли став студентом, то й тут його з року в рік почали обирати то в факультетське бюро, то в комсомольський комітет університету, і він ще більше зміцнився у своїй певності, що життєве його покликання — це керувати, бути весь час на видноті, бути ініціатором, заспівувачем в усьому.

Маючи ораторський хист, він рано звик до трибун. І чи не найщасливішим був для нього той день, коли якось ще на першому курсі під час демонстрації на майдані Дзержинського його, як активіста з добрим голосом, покликано було на найвищу трибуну, щоб він вигукував до колон демонстрантів «ура». День був холодний, осінній, з дощем. Посинілі люди намагались швидше повз нього пройти, а він, не помічаючи й дощу, все впивався своїм голосом, у запалі гукав і гукав до них своє енергійне «ура», аж поки зірвався на найвищій ноті й пустив такого півня, що всі на трибуні засміялись. Кілька днів після того на факультеті йому не давали проходу дотепники, надто ж Духнович, всіляко дошкуляючи йому тими півнями; і хоч Спартакові й неприємно було це, але він намагався менше на такі речі зважати. Люди типу Духновича чи Колосовського ніколи не приваблювали його, до них він ставився з певною упередженістю, бо знав, що вони дозволяють собі занадто багато, дозволяють собі міркувати про речі, які, за його переконанням, не підлягали ніякому обговоренню, ніяким сумнівам. Він вважав, що за кожним з таких факультетських вільнодумів має бути встановлений постійний контроль і цей контроль належить здійснювати найперше йому самому, людині без жодної плями в біографії, чим не могли похвалитися ні Колосовський, ні чимало інших його однокурсників.

Та безглузда атака на Росі, яку він з наказу Дев’ятого очолив, справді багато чого навчила Спартака. Якщо перед атакою Дев’ятий викликав у нього щире захоплення своєю вольовитістю, то після атаки Спартак ладен був плюнути йому в те вольове обличчя. Він не міг простити Дев’ятому, що атака була так легковажно організована, що вона кінчилася нічим, кінчилася лише марними втратами. Люди, яких Спартак повів у атаку, навіть не побачили ворога, їх розстрілювали серед білого дня. І це тоді, коли кожен із них за інших умов здатен був здійснити подвиг, стати героєм, побачити довкола себе купи знищених ворогів. Тільки тепер, у госпіталі, коли все те віддалилося, Спартак намагався знову знайти якесь пояснення поведінці й наказам Дев’ятого. «Нас послано під кулі, кинуто, як на розстріл, але, може, це було треба? Може, й наші жертви, що нам здаються безглуздими, продиктовані були якоюсь доцільністю і хоч на мить затримали просування ворога?»

В усьому цьому Спартакові хотілося зараз розібратись, дошукатися істини.

Добросерда сестра, смаглява шахтарочка Наташа, доглядає в палаті за ним. Молоденька, хоча й передчасно розповніла, вона стала медсестрою недавно, після десятирічки, і з-поміж інших сестер виділяється тим, що якось особливо ласкава й уважна до поранених. Для Спартака єдина тут радість, коли Наташа забіжить в палату і зиркне в його бік, а потім вони про що-небудь порозмовляють записками. Наташа вміла його підбадьорити у найтяжчу хвилину, і, мабуть, тільки завдяки їй він не занепав духом остаточно. Вона була певна, що йому повернеться втрачений дар і він заговорить.

— Все буде гаразд,— усміхалась вона, і йому легшало після цього.

Коли Спартак дізнався від неї, що прибула нова партія поранених і серед прибулих є кілька студентів, то одразу ж попросив Наташу піти точно довідатись, хто саме ті студенти. Йому дуже кортіло швидше дізнатися, кого привезли, пам’ять гарячково перебирала друзів і знайомих, і він почував, що, хто б це не був, кожному зараз буде радий.

Наташа повернулася радісна (видно, їй приємно було зробити йому послугу), а за нею до палати, стукаючи милицею, стрибав — хто б міг подумати — Духнович! З рудою стриженою головою, в грубому, якомусь обтріпаному халаті, він усміхався, ніби казав: «Дивись, який я тепер смішний...»

Присівши на табуретці біля Спартака і уникаючи дивитись на його скривлену щелепу, Духнович розповів, що поранення в нього дріб’язкове, і що йому тут подобається, та що серед прибулих є ще «славний поет наш Степура»,— він зараз на перев’язці...

«А Колосовський? Чи повернувся він з розвідки?» — запитав Спартак запискою.

І Духнович розповів, що знав про Богдана, про те, що розвідка його кінчилась успішно і що в бою з танками Богдан теж відзначився. Бо то ж був таки бій, студбат, що не кажи, перегородив дорогу танкам. Здавалось, навіть і мертві підводились, щоб кидати межи очі танкам пляшки, як прокляття... Отже, мав де виявити Богдан свою мужність.

— Він і зараз там десь їх колошматить,— закінчив Духнович з гордістю за товариша.

Посидів недовго, пошкодував, що не втік у Харкові з ешелону та не подався на лікування до батьків, покепкував над своїм виглядом, над халатом, який чомусь здавався йому арештантським, але вся ця балакучість його була якась натужна, із Спартаком Духнович почував себе зв’язано, до того ж, мабуть, йому неприємно було дивитись на скривлену Спартакову щелепу і слухати, замість членороздільної людської мови, нерозбірливе белькотання, яким схвильований Павлущенко пробував до нього озватись.

І все-таки після Духновичевих відвідин Спартак відчув полегкість. Духнович не належав до тих, з ким йому було б найлегше порозумітись,— це так, але зараз йому дорогий був кожен із студбатівців. Здається, навіть і з Колосовським він тепер знайшов би спільну мову. І хіба не насмішка долі, що саме тепер, коли він має що сказати товаришам, має в серці щось нове, людяне, чуле, чим хотів би поділитися з ними,— і ось саме тепер контузія скувала йому уста?

Уночі він не знаходив собі місця.

Безгоміння в госпіталі, лише де-не-де стогін прорветься, а йому якось задушливо,— хочеться кричати, сказати всім на весь світ, що він уже не такий, яким був донедавна, що власне горе зробило його чулішим і до інших. О, якби йому повернувся дар мови, якби він міг заговорити! Вся воля його, всі бажання були зараз спрямовані на це.

Змучений терзанням душі, провалився в тривожний, гарячковий сон, а прокинувшись невдовзі, весь облитий потом, відчув раптом, що здатен... заговорити. Ось так візьме й заговорить! Добуде, вимовить яке захоче слово!

Щоб нікого не розбудити, підвівся, накинув на себе халат і, викравшись на подвір’я, з повними грудьми радісного передчуття подався в степ. Там спробує! Там скине з себе кайдани контузії,— почуває в собі досить для цього сил! Плутаючись у халаті, біг навмання між нічні терикони, щоб десь там на волі спробувати, на волі упевнитись, що .йому таки справді повертається материн дар!

Зупинився перед териконом, задиханий, готувався вимовити перше слово, і стало раптом моторошно: а що, коли не вийде? Що, коли втратить отут останню свою надію заговорити?

Набрався духу і, завмираючи від непевності, від страху, видобув з себе спершу тихенько, ледве чутно, а потім сміливіше:

— Мамо... Мамо!

І, задерши голову в небо, щосили вигукнув, зшаленілий від радості:

— Мамо! Я говорю!!!

XXXVI

Світання, найкраще в житті світання, підіймаючись із-за териконів, нагадало йому, що пора повертатись у палату.

Пробираючись напівосвітленим коридором, зіткнувся з Наташею — вона сьогодні чергувала.

— Звідки ви? Що з вами? — удавано вжахнулась медсестра стишеним голосом (щоб не побудити палат), а цей нічний порушник замість відповіді вхопив її в обійми, радісно пригортав, мов п’яний. І хоча тіло її наче й не опиралось обіймам, але вуста шепотіли: — Що ви робите? Лікар побачить!

— Хай бачить... Я ж тебе люблю! Розумієш? Люблю!

Він говорив. Важко, з натугою, з белькотом, але говорив. Тепер вона зрозуміла, що з ним сталося, уявила стан його душі. І хоч це було дико, було проти всяких правил стояти отак у госпітальному коридорі в обіймах бійця, проте якийсь час вона так стояла, віддавшись на волю його раптовій, напористій, рішучій ніжності. Потім обережно, м’яким, ласкавим рухом відсторонила його:

— Іди. Іди в палату.

— Без тебе?

— Я прийду.

Чомусь він був певен, що Наташа прийде. І справді, вона прийшла, коли Спартак уже лежав у ліжку. Зайшла до палати, скрадаючись, і не засвітила світла, наблизилась до його ліжка тихо, нечутно, сіла на стільці поруч нього, і він узяв її руку. Знав цю руку, повну й шершаву, коли вона торкалась його, виконуючи свої сестринські обов’язки, але тепер ця рука була якась інша. Для нього призначена. Взяв і гладив. Уперше в житті. «Уперше в житті,— думав він,— ось я торкаюся свого щастя... А скільки є ще такого, що ми не завжди вміємо гідно цінувати, а воно буває один тільки раз... Перше вимовлене тобою слово. Перше кохання. Ось і моє щастя, рідкісне, неповторне, знайшло мене,— думав він радісно.— Прийшло в образі цієї смаглявої кароокої шахтарочки, яка з усієї палати, з усього госпіталю обрала мене і сидить ось тут біля мене в світанковій напівсутіні, і я бачу, як схвильовано дихають її груденята під білим накрохмаленим її сестринським халатом. Досі вона була мовби закута в неприступність цього халата, цей прекрасний одяг медсестри відділяв дівчину від тебе службовою неприступністю, а тепер і він не відділяє, рука Наташина в твоїй, ти чуєш її ніжність, і хай би це було так завжди».

Наташа заполонила його з першого погляду. Йому подобалось, як вона заходила до палати. Як усміхалась лагідно й трохи ніби лукаво. Подобалось, як роздавала термометри і терпляче вислуховувала нарікання тяжко пораненого сержанта, що лежав у протилежнім кутку. Коли вона підходила до Спартакового ліжка, то йому здавалось, що вона посміхається цієї миті якось особливо, мовби приберігає для нього за тією усмішкою щось інтимне. Те почуття, що прокидалось у ньому до Наташі, полегшувало його страждання, в години її чергувань йому приливали радісні сили, і, коли вона присідала на хвильку поруч на стільці, йому щоразу хотілось торкнутись її руки, торкнутись чорних колечок волосся, що кучерявилось з-під косинки. Але тоді він не міг собі цього дозволити, сьогодні ж має право, адже це вона виходила його, підняла, зробила людиною.

— Я була певна, що ти одужаєш,— тихо, якось шовково говорить Наташа,— одужаєш, і мова повернеться.

— Це завдяки тобі.

— Я цього справді дуже хотіла. Мені так чомусь було тебе жаль. І додому, було, прийду, а з думки палата не сходить: як там мій студент?

У протилежнім кінці палати хтось закашляв, застогнав, заскімлив спросоння тягучо:

— Сестра-а!

Наташа враз зіщулилась, швидко нагнулась до Спартака, торкнулась його щоки своєю розпашілою щокою. Він відчув, як бентежливо пахне дівоче волосся, відчув Наташин солодкий подих.

За мить її вже не було, стояла, схилившись, біля того, що її покликав,— то був артилерійський старшина Христенко, якому вона кілька днів тому дала свою кров. Усій палаті було відомо, що Наташа, коли почали привозити тяжкопоранених, добровільно згодилась стати донором, і за це всі ще більше симпатизували їй, а Спартак, почуваючи гордість, в душі комусь пояснював, що вона й не могла вчинити інакше, його Наташа, його любов.

Так це почалося. Почалось на світанні, а вдень, хоч Наташа й вільна була від чергування, вона, проте, кілька разів забігала в палату, мовби випадково, мовби за якимось ділом, а Спартак знав, що це — ради нього. Вже з порога вона світила очима до його очей, несла йому свою найкращу в світі усмішку, брала в нього якийсь томик, а в тім томику між сторінками вже була для неї його записка. «Люблю, кохаю тебе, Наташо, моє сонечко, моя рятівнице!.. Як хочу, щоб ми завжди були з тобою разом».

А через деякий час вона приносила йому іншу книжку, мовби взяту для нього з бібліотеки, і він знаходив у тій книжці записку для себе: «І я теж. Не бачила тебе годину і вже скучила. Ми порушуємо госпітальні правила, і, здається, всі вже про нас догадуються, але я чомусь нічого не боюсь...»

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up