Людина і зброя (сторінка 9)

Почуття їхнє, так раптово спалахнуле, невдовзі ні для кого не було таємницею, та й вони перестали ховатися з ним. Чисте, щире почуття, що враз зробило їх і багатими, й дужими, й щасливими,— чого ж було ховатися з ним? Хіба було кому від цього зло?

Одначе наступного дня Спартак зустрів Наташу біля операційної в сльозах.

— Чого ти?

Наташа розповіла:

— Лікарка Євдокія Павлівна дізналася про нас... «Це ганебно, це не дозволено, я не потерплю в стінах госпіталю розпусти!..»

Спартака обсипало жаром.

— Де вона?

— Не заводься з нею, не треба. Вона хороший хірург, золоті руки, тільки що стара діва і нічого в цьому не розуміє.

— Сьогодні ми підемо до тебе. Наперекір усьому. Згода?

— Добре. Підемо.

Після обіду вони справді пішли до Наташі. Через усе шахтарське селище промарширував він з нею у своєму госпітальному халаті, голомозий і шалапутний, і навіть трохи нижчий за неї ростом, ішов і почував гордість, що йде поруч з Наташею на виду у всіх, демонструючи себе як її майбутній муж. Це теж було порушення — вийти отак за межі госпіталю, іти до сестри додому, але він здатен був зараз і не на таке. Мати Наташі вже знала про нього і, видно, ждала його в цій шахтарській хаті, звідки двоє таких, як він, цими днями вирядились на фронт.

Спартак сидів з Наташею у її дівочій кімнаті, де було так затишно й чисто і де на стіні красувались наївні лебеді, над якими вік раніше тільки посміявся б, а тепер і вони були йому милі. Вікно навстіж відчинене в садок, там наливались на сонці груші, в кімнатці теж пахло грушами, бо Наташина мати нарвала їх повну тарілку, занесла й поставила гостинно перед ним:

— Це гливи, скороспілки, пробуйте, будь ласка...

Коли мати вийшла, Наташа сіла на кушетці зовсім близько біля нього, вона вже була не заплакана, тільки блідіша звичайного, бо вчора знову давала кров. Лукаво поблискувала оченятами і сама пригорталась до нього:

— Ти мій, мій!

Дарма що вчорашня десятикласниця, але була вона мовби доросліша за нього, сміючись, признавалася, що ще в школі цілувалася з хлопцями, бо в них, мовляв, у селищі дівчата рано починають цілуватись, але то все були жарти, пустощі, і тільки зараз вона відчула, як приходить оце, справжнє...

— Розкажи мені все про себе, про університет, про ваших дівчат, про товаришів...

І він розповідав їй все без угайки, як жив, як було в них студентське товариство, які чудові оці хлопці з їхнього студбату, що зараз тут з ним у госпіталі, Степура та Духнович. Ще був у них Колосовський, з яким вій нерідко сварився, хоча й не повинен був робити цього, тепер йому це ясно, а сам він часом, бував просто нестерпним і зараз навіть дивується, як вона покохала такого.

— Ні, ти хороший, хороший,— запевняла вона.— Якщо ти так хороше відгукуєшся про товаришів, то й сам ти хороший... Я одразу вгадала, що в тобі є щось незвичайне і що на фронті ти був хоробрим, еге ж, ти був там хоробрим, мужнім?

— Не мені себе оцінювати, але тепер як піду, то знаю, в сто раз краще воюватиму,— він пригорнув її й не випускав, і вона по його обіймах відчула, що в цю мить він думає про те, що їм незабаром доведеться розлучатись.

— Сама стаю не своя, як подумаю, що тобі ж скоро виписуватись... Ти не шкодуєш, що так швидко одужав?

— Ні, не шкодую.

— Я була певна в цьому... Бо в госпіталі всякого надивишся: в того нога не згинається, в того рука, він і радий, що більше не піде, працюватиме в тилу, а ви хоч і сто літ воюйте. А ти не такий, не такий!

Вона щиро вірила в свого обранця, уявляла собі його, певне, кращим, ніж він є, але це робило хлопця й справді кращим, і він почував, як багато що зміниться після цього в його житті. Піде з госпіталю з її любов’ю і воюватиме за цю любов, усього себе віддасть боротьбі з ненависним ворогом. Зараз він не тішить себе, як у перші дні війни, ніякими ілюзіями, не применшує загрози, знає, що небезпека, яка нависла над його країною, над їхнім життям,— ця небезпека смертельна, але знає й те, що боротьба тільки розгортається, приголомшливість перших поразок мине, і ворог ще відчує на собі силу розгромних, нищівних ударів.

— У них техніка поки що краща, але вони не візьмуть нас, не завоюють ніколи. Не такі в нас люди, Наташо, щоб визнали над собою владу завойовника.

— Правду ти кажеш,— поклала йому голову на плече Наташа.— Я ось про подруг своїх думаю... На все готові — в такому вони зараз настрої... Скажуть, в партизани — підуть в партизани. На фронт — на фронт. Сестрами, санітарками, ким завгодно. Ти знаєш, любий, я теж хочу проситися на фронт.

— Ти й тут потрібна.

— Не хочеш, щоб я була поряд з тобою?

— Я воюватиму за двох. За тебе й за себе. А ти й тут уже воюєш — даєш пораненим свою кров.

— Комісар те ж саме каже... Однак не здивуйся, коли на полі бою біля тебе раптом з’явиться одна твоя добра знайома шахтарочка... В шинелі і в чоботях кирзових, з санітарною сумкою через плече.

Він пригорнув її до себе, з ніжністю цілував карі оченята, звертався до неї без слів: «Ти мене відродила. Ти зробила мене щасливим. І хоч де я опинюсь, хоч у яких боях, ніколи тобі не буде за мене соромно...»

XXXVII

Серед звалища парт на шкільному подвір’ї сидять Степура й Духнович. Вони мають тут свій окремий улюблений куток, де коротають вечори у розмовах, і степ їм цвірчить своїми цикадами, і сяють над ними ясні зорі пращурів, і душа сповнюється в такі вечори почуттям незникності, нескінченності.

Коли, вибравшись із пропахлих нудотними ліками палат, зійдуться і посідають отак на кучугурищі парт у своїх грубих госпітальних халатах, дивно їм стає, що це вони вже встигли побувати в боях, що на кожному з них затягуються рани, здобуті десь аж на Росі, і теплий оцей вечір застає їх в евакогоспіталі серед териконів Донбасу, а не на розкопках історичних місць. Тут зоряно й тихо, а там, звідки прибули,— в димах Україна, в крові.

Нема для них більше університету, нема більше життя, до якого звикли, не існує тих планів, що їх кожен виношував, є лише спрагле бажання жити, вірити, що все довоєнне ще повернеться, що з того клекотливого чорного хаосу, який зараз бушує за Дніпром, народиться перемога.

Народиться, але коли?

Вони довго думають над цим. Вони ще не знають, що будуть сніги Підмосков’я, буде Сталінград і Курська дуга, їм хочеться вірити, що цей історичний двобій розв’яжеться значно швидше, вирішиться тут, в українських степах, на Дніпрі. Живуть тим, чим живе в ці дні весь їхній госпіталь, весь шахтарський край; жадібно ловлять зведення Інформбюро, ждуть втішних звісток про те, що там стався нарешті жаданий перелом... А добрих вістей нема, натомість приголомшливими ударами сиплються на них повідомлення про нові фронтові напрямки, скупі слова про те, що після впертих боїв залишено ще одне місто, здано ще якийсь важливий рубіж.

Скільки подій відбулося за цей час, і розвиваються вони в такому скаженому темпі, що хлопцям здається, ніби то було давним-давно, коли вони пішли в райком, прощалися з університетом, повзали по-пластунськи в чугуївських таборах, проходячи військовий вишкіл. Згорів їхній студбат, розкидало, розмело його кривавим шматтям на полі бою та по госпіталях...

— Ось ми лаємось середньовіччям,— розмірковує Духнович,— вважаємо його найчорнішою епохою, але хіба це так? Інквізиція, вона вся спалила менше, ніж один який-небудь фашистський концтабір... Зате яку силу творчості, жадобу відкрить виявило людство тоді. Марко Поло йде через континенти. Колумб пливе через океан. Солдат Сервантес і актор Шекспір пишуть для людства. Буйний ріст гуманізму, перший телескоп, міста-республіки... Ні, людина там велика!

— А зараз хіба ні? — чують вони голос із вечірнього присмерку.

З-за кучугурища парт з’являється біля них Спартак Павлущенко. Він, видно, від Наташі. Він опоєний хмелем кохання.

— Тепер я бачу, що кохання приходить одразу після контузії,— каже Духнович.— Може, хай би й мене було трахнуло, щоб я теж цього меду зазнав?.. А так лишається тільки поздоровляти інших. Вітаємо тебе, товаришу закоханий!

— Вона таки справді славна дівчина,— говорить про Наташу Степура.— Бачить же, як наші хлопці деколи вивуджують із-за вікна півлітри на мотузку, знає, що декотрі в підштаниках зникають на всю ніч у селище, проте ще ні разу не накапала начальству. По суті, вона порушниця порядку, але... Ти з нею одружишся? — запитує він Спартака.

— Одружусь. Неодмінно.

— Зараз чи після останнього пострілу?

— Обставини покажуть.

— Хотілось би знати,— задумливо каже Степура,— чи багато з нас, студбатівців, зостанеться після війни?

— Якщо зостанемось, нам треба жити інакше,— говорить Спартак, з ногами всідаючись на парті.— Зовсім інакше, друзі.

— Як, дозвольте запитати? — насмішкувато зиркає на нього Духнович.

— Ти не іронізуй, Мироне.— Павлущенко починає хвилюватись, заїкається.— Це, що ми переживаємо зараз, ке може минути для нас безслідно. Ж-жити дружніше, я-якось тепліше. З новим чуйнішим ставленням один до одного. Так будемо ж-жити... Хіба це неможливо?

Степура, закуривши, хмуро зауважує:

— Цього таки декому з нас часто бракувало.

— Я знаю, що ви зараз ду-ду-маєте, хлопці. Оце, мовляв, Спартак закохавсь і заспівав по-новому... В сентименти пустився. Але це не лише тому, що закохався... Рось дечому навчила мене, хлопці: жив, бачу, не так, як мусив би жити. Ви мали всі підстави ставитись до мене зневажливо й холодно, а дехто мі-мі-міг навіть ненавидіти мене.

— Ти перебільшуєш, товаришу комсорг.

— Ні, не перебільшую, Мироне. Почуваю, що перед декотрими із своїх товаришів університетських я справді завинив, глибоко завинив. Фронтовий наш університет, дарма що такий короткочасний, він багато на що мені очі відкрив. Я глянув на себе збоку, порівнюю себе з вами, з тобою, Духнович, з тобою, Степуро, з Колосовським, і це порівняння, скажу вам одверто, не на мою користь. А я ж претендував вожакувати над вами, контролювати кожен ваш крок, кожну думку, кожен вчинок. Ви здавались мені людьми ненадійними, яких постійно треба тримати в шорах, і я уявив собі, що ця роль падає саме на мене. А яке я мав право на це? Що з пелюшок вважав себе непохибним? Що сам собі здавався бездоганним? Я свідомо культивував у собі недовіру до кожного з вас, називаючи це пильністю, хоча то була скоріше ма-ма-манія пильності.

— Зрештою, це можна зрозуміти,— мовби виправдуючи його, промовив Степура.— Ми жили в такий час. Нас оточували вороги. Капіталістичне оточення — то був не пустий звук, як показала війна.

— Але вона показала й інше. Особливо мені вона показала, що, скажімо, Богдан Колосовський, який здавався мені людиною пощербленою, не вагаючись, бере зброю до рук і йде на подвиг, бо має в серці щось більше за біль особистих кривд і образ.

— Це вірно... Але якою ціною дається нам досвід, кожна краплина його... Скажімо, атака на Росі, коли ти роту повів...

— Повів... Коли я стану командиром, ніколи не буде в мене таких бездарних атак. Я дорожитиму кожним бійцем, як робить це комісар Лещенко. Якщо вже вмирати, то вмри з найбільшою користю для діла — в цьому вся суть, в цьому наука війни.

— Краще б її зовсім не знати, цієї науки,— сказав, копирсаючи милицею землю, Духнович.— Принаймні мене від неї досі нудить... І як все-таки символічно, що першим декретом нашої революції був Декрет про мир. Нічого, мабуть, для простих людей не було й не буде ненависнішого, ніж війна, вояччина, мілітаризм. Я гадаю, що рано чи пізно людство прийде до цілковитого заперечення воєн. Вони стануть для нього чорним минулим, як, скажімо, работоргівля чи звичаї канібалів.

Допізна точиться нічна розмова студбатівців. Могли б і цілу ніч так скоротати, але — пора! Тут не студентська республіка — тут режим.

З ганку госпіталю чергова сестра вже гукала їх, заганяла на ніч до палат.

XXXVIII

Швидко цього літа заживали солдатські рани.

Не встигли хлопці й укоренитись у своєму госпітальному затишку, як їх уже виписували, нагально звільняючи місце для нової партії поранених, щойно привезених з фронту.

Лікарі так і не стали витягати осколки із Степуриних ніг. Просвітили рентгеном, порадились і зійшлися на тому, що краще цього добра не чіпати.

— Хай сидять. Кістки не пошкодили, витягнем після війни.

За інших умов Степурі в його стані, звичайно, ще треба було б залишитися в госпіталі, як і багатьом іншим пораненим, але не той був час. Відправляли їх, ще й пов’язок не познімавши, і сестра Наташа, яка проводжала їхню команду до вокзалу, почувала себе з студентами так, ніби була винною в тому, що їх виписано передчасно.

— Може, у виздоровбаті вас довше потримають,— ніяково втішала вона, кидаючи жалібні погляди то на Павлущенка, то на Степуру.

Найбадьоріше почував себе Духнович. Дарма що він, як і Степура, ще накульгував, але й тут він не міг відмовити собі в задоволенні покепкувати над своїм досить-таки невояцьким виглядом.

— Дон-Кіхоти без Росінантів, рицарі сумного образу в общипаних обмотках,— жартував він по дорозі до вокзалу.— А загалом ви добре зробили, Наташо, що вчасно нас випхали, бо інакше не тільки Спартак, а й я остаточно б у вас закохався. Відбив би вас у Павлущенка.

— Ні, не відбили б.

— Так міцно зійшлися характерами?

Наташа зашарілась.

— Міцно.

На ходу вона притулилася до Спартака, закохано зазирнула йому в обличчя своїми ласкавими розблискотілими очима.

Степурі Наташа нагадувала чимось Мар’яну, може, отими чорними косами, що, закручені тугим вузлом, виглядали на потилиці з-під накрохмаленої косинки.

Наташине простодушне співчуття до їхньої команди і оця її винуватість у тому, в чому вона була зовсім не винна, розчулювали Степуру, викликали в нього бажання втішити цю добросерду їхню сестру-жалібницю, сказати їй, що виною всьому тільки війна, яка шле сюди все нові партії скалічених людей, а їх передчасно, з непозаживлюваними ранами, вимітає з госпіталів.

На станції саме були проводи. Жінки-шахтарки проводжали юрмами своїх шахтарів, яких нібито мали відправляти звідси на Чугуїв, у ті самі табори, що їх свого часу пройшли студенти-добровольці, а тепер мусили пройти оці люди, які, видно, тільки недавно вилізли із забоїв, повиходили з душових — на багатьох ще мокрі чуби. Плачі, співи, звуки гармошок на все привокзалля, ближче й далі аж горлянки рвуться, натужно гукаючи про те, як «вышел в степь донецкую парень молодой...».

Степурину увагу привернула одна компанія в пристанційному скверику: сидячи під деревом, старанно цигикає на гармошці шахтарський підліток, серйозний, незворушний, як юний Будда, а навпроти нього серед горілчаних пляшок, розкиданих по зім’ятій траві, притупцьовують, танцюють двоє в колі родичів, видно, батько й син. Вони такі ж серйозні, як і гармоніст. Батько повагом, зосереджено лише притупує ногою, наче виконує якийсь важливий ритуал, притупує економно, більше диригуючи руками, а юнак аж заходиться в буйному, відчайдушному танці, б’є, прибиває землю, з розмаху розджунює ногами порожні пляшки, коли нога наткнеться на них. Чуб розтріпаний, мокрий, піт ручаями, а він усе б’є.

В гурті родичів стоїть кругловида огрядна жінка, видно, мати цієї сім’ї, і, склавши руки на грудях, не втираючи сліз, що котяться їй по щоках, усе дивиться на цей сумовитий танок батька та сина. Чорний суконний піджак, мабуть, синів, висить наопашки їй на плечах, родичі звертаються до неї з якимись словами, а вона, не чуючи їх, невідривно стежить крізь сльози за своїми господарями, старим і молодим, за їхнім прощальним танком і, можливо, бачить їх уже на полі бою, серед жахів війни, і Степурина уява бачить їх десь там, віч-навіч з танками на вогненних задніпровських рубежах.

Розпрощавшись з Наташею, хлопці сіли до вагона — їхати їм було на південь, до моря,— а з вікна ще й тоді було видно, як у пристанційному скверику невтомно танцюють ті двоє шахтарів. Молодий уже зовсім поблід від сонця та від випитої горілки, але, як і раніш, уперто ходить по колу, а старий, ще більше зсутулившись, сумовито диригує у землю руками.

На великій донецькій станції, шумливій, людній, переповненій евакуйованими жінками та дітьми, хлопці під час зупинки стали свідками бурхливої сцени: біля одного з вагонів почули ґвалт, крики, кинулись туди, і в цей час просто перед ними, злетівши звідкись згори, раптом трахнувся об настил перону чийсь тугий чемодан, трахнувся, репнув, а з нього — грошей купа! Повен чемодан грошей. Тугі папуші новісіньких червінців, тридцяток, соток лежали, вивалившись із чемодана, і ніхто їх не чіпав. А слідом за чемоданом зі східців вагона жінки-шахтарки з лементом тягли вже й господаря цього набитого грішми чемодана, якогось лисого товстуна казнокрада.

Притягнутий і поставлений жінками перед своїм розтрощеним чемоданом, він намагався щось їм пояснити, в чомусь виправдатись, а жінки, не слухаючи його, обурено давали йому то зліва, то справа щедрі замашні ляпаси.

— Паразит! Хапуга!

— Наші в боях умирають, а він наживається!

— Зарплату чиюсь присвоїв, не інакше!

І знову чулося на весь перон оте соковите: лясь! лясь! А винуватець тільки по-риб’ячому стріпувався від кожного ляпаса і щораз дужче вирячував очі.

Надбіг міліціонер, високий, з підтягнутим животом, і власник чемодана шарпнувся відразу апелювати до нього. Однак вивалені з чемодана папуші грошей, до яких так ще ніхто й не торкався, промовляли самі за себе, і міліціонерові неважко було зрозуміти, що за суб’єкт стоїть перед ним.

— Ваші документи!

Виявилось, що занесло цього типа хвилею евакуації десь аж із-за Дніпра, сам він працівник банку, і чемодан його, звичайно ж, набитий народними грішми, чиєюсь зарплатою, яку він не забув прихопити, пустившись навтьоки на схід.

Міліціонер, видно, й сам у душі був заодно з жінками, бо коли вони, зчинивши ґвалт, стали знов діставати лисого по щоках, то представник влади відстороняв їх більше для годиться.

Чим ця сцена скінчилась, хлопці могли тільки догадуватись: поїзд їхній незабаром відійшов від перону, далі помчав.

— Не позаздриш тому типові,— сказав Духнович, простягшись на полиці.— Не хотів би я його чемодана.

— Накип часу, брудна піна,— буркнув, закурюючи, Степура.— Мене більше оті цікавлять, що танцювали в скверику. Скільки і смутку, і сили в тому танці...

— Може, останній танець у житті...

Того ж дня вони побачили море. Тут, на його узбережжі, край міста, на величезній території приморських парків і відкритого поля, розташувався так званий виздоровчий батальйон, куди їм і належало з’явитися. Не виздоровчим батальйоном, а виздоровчою армією точніше було б назвати це вировище незліченного люду, направленого сюди з різних госпіталів.

Поки хлопці реєструвались, серед писарської братії їм несподівано трапився знайомий — Лимар з геофаку.

— О, й ви тут,— схилившись гострим підборіддям над своїми довжелезними списками, сказав він буденно, нудьговито.— Вже є тут один ваш історик...

— Хто? — стрепенувся Степура.

— А той високий... Колосовський. Він сьогодні з тутешнього шахтарського санаторію прибув.

Хлопці ожвавіли. Світ, виявляється, таки невеликий. Богдан тут, полку прибуває!..

— Де ж нам його знайти? — запитав обрадуваний Степура.

— До вечора навряд чи знайдете, тут на весь день розбрідаються хто куди... Життя табунне.

Звільнившись від своїх списків, Лимар зміг приділити трохи більше уваги хлопцям. Сіли разом у холодку під деревом, і Духнович, розглядаючи Лимареві пальці в чорнилі, кинув насмішкувато:

— Багнет, значить, змінив на перо?

— Комусь треба.

— А чи не міг би ти й мені тут протекцію влаштувати? Писарем або хоч писарчуком?

Лимар зрозумів жарт.

— А як почерк?

— Як курка лапою,— відповів за Духновича Степура.

— Ну тоді важкувато буде,— сказав Лимар, посміхаючись не тільки губами, а ніби і своїм гостреньким носиком.— Писарем тепер — це треба вміти.

— А ти надовго застряв? — допитувався Духнович.

— Та як накажуть. Наше діло солдатське.

— Швидко ж ти переорієнтувався.

Лимар зірвав листок з дерева, пожував, виплюнув.

— Досі морозить, як згадаю оті жита... Закривавлені люди бігають спотворені жахом, а зверху свистить, грякає, серед білого дня чорно стає — кінець світу, ревище, боротьба демонів, стихій! — Він розказував так, ніби вони цього не зазнали.— Чую крик, стогін, біжу кудись, стеблина перечіпає, я падаю, душа рветься од страху, і сорому нема, тільки жах, жах тваринний і каятьба: оце твоє добровольство! Жест! То б жив! А так умираєш! Міна довбоне в спину — і каюк! І бажання одне: тільки б вирватись, тільки б у тил! Ординарцем! Попихачем! Судна носити! Нужники чистити! І після госпіталю таки, бач, пофортунило: писар війська приазовського.

— Шкодуєш, значить, що відстрочку здав?

— Шкодуй не шкодуй, а воно, може, й не слід було нам спішити...

— А коли б усі так думали,— насупився Степура,— хто б воював?

— Ви, хлопці, ідеалісти. Хіба не було у вас в госпіталі таких, що температуру собі наганяли, рани на собі роздряпували, аби тільки виграти день-два? А я — чесно.

— Це, по-твоєму, чесно? — різко кинув Спартак.— Ти просто розкис.

— Називайте це, як хочете. Побув, кров пролив — досить. Хай ще інші спробують. А в тилу люди теж потрібні. Крім того, ходять чутки, що студентів взагалі незабаром відкликатимуть з фронту.

— Це чому ж? — здивувався Степура.

Лимар зиркнув сюди-туди:

— Наказ із центру нібито має ось-ось прийти, і всіх нас, хто, звичайно, втримається до того часу, це я вам по-дружньому кажу, відкличуть назад.

— А тих, що в боях лягають щодня? — сердито глянув на Лимаря Степура.— Або тих, що вже полягли? Хто їх відкличе?

— Чи ми кращі за них — в’їдливо запитав Духнович.— Інтелектуали? Скарб?

Не мав Лимар що на це відповісти, а в хлопців пропало бажання після цього з ним розмовляти.

Колосовського вони розшукали надвечір біля моря, в гурті якихось моряків та льотчиків, мабуть, госпітальних його товаришів. Богдан і їх п’ятеро чи шестеро ішли берегом і сміялись, один із моряків, жестикулюючи, смішне, видно, щось розповідав. На голові в Богдана з-під посадженої набакир пілотки біліла марлева пов’язка, але рана вже, певне, йому не дошкуляла — він від душі, голосно сміявся, що рідко з ним бувало.

З очима, ще повними сміху, Богдан поздоровкався з хлопцями, радісно потряс за плечі Духновича, обійняв Степуру і, здається, найбільше був здивований, що в їхньому товаристві бачить і Спартака ГІавлущенка,— йому він теж міцно потис руку.

— Ми думали, ти ще на Росі стоїш проти них ощетинений,— пожартував Духнович,— а ти вже ось біля моря розгулюєш, як і ми, грішні.

— З Росі мене відправили того ж дня, що й вас, черкнуло трохи,— Богдан недбало торкнувся рукою своєї пов’язки.— Байдикував тут ось із ними,— і Колосовський почав знайомити хлопців із своїми новими друзями.

XXXIX

Богдан, хоч сам рідко бував веселим, проте людей любив життєрадісних, відчайдушних, і саме з такими звела його доля в госпіталі, з ними ж він перекочував і сюди, у виздоровчий батальйон.

Танкісти без танків, моряки без кораблів, прикордонники з далеких застав, навіть один льотчик, що горів у повітрі над морем,— усі вони, незважаючи на трагічність часу, не втрачали певності в собі, дух їхній не було зламано, і це найбільш приваблювало в них Колосовського. Це були люди високої проби. Богдан почував, що таким людям можна в усьому довіритись, товаришування з ними надійне, вони ніде не підведуть, такі і в хвилину найтяжчу — чи на полі бою, чи навіть у неволі — з мужнім презирством зустрінуть смерть. Не шукали вони схованок, не шукали для себе щілин у житті, жили з відкритим серцем, на видноті, трималися незалежно, нічим не клопотались, бо все, що треба, було тут при них: і пісня, і жарт, і дружба, й відвага. З ними Богдан разом вийшов з госпіталю, разом прибув і у виздоровбат.

Виздоровбат — це табунища людей на березі моря, людей, які прибувають сюди ще в пов’язках, з не позаживлюваними ще ранами, одягнені в полиняле, з слідами крові БУ і самі вже — люди БУ. Стріляні. Палені. З осколками в тілі. З кулями в грудях. Люди з домішкою заліза, сталі.

Ще ходять тут на перев’язки, але поза тим — майже ніяких обов’язків. Живуть, як птахи небесні. Мають у своїх володіннях парки, альтанки, заміські пустирища, вечорами — наперекір усім смертям — лунають їхні пісні понад морем, а потім цілу ніч ясний місяць освітлює їх, бо сплять виздоровбатівці просто на землі, лицем до галактик.

Вранці на молоді звірячі свої апетити вони мають лише хліб, черствий та цвілий, та до нього приправою старшинські підбадьорювання:

— Цвіль — то здоров’я.

— А для моряка — ще й гарантія, що ніколи не втоне.

Вільного часу мали вдосталь, і користався ним кожен, як хотів. Степура та Павлущенко, зробивши найпримітивніші пристрої, взялися ловити бичків у морі. Духнович хоча й не ловив, але залюбки допомагав їм у цьому майже безплідному занятті, а Колосовський тим часом з вольницею виздоровбатською вирушав на далекі промисли аж за місто, де можна день прожити попаски, де стеляться перед худими виздоровбатівцями плантації огірків, моркви, капусти, помідорів,— червоних, м’ясистих, соковитих. Добуті в цих походах дари природи вони приносять потім і в табір на загальний пай, підгодовують тих, кому поранені ноги ще не дозволяють робити далеких вилазок.

— Тут нашого брата справді тільки ноги й годують,— казав увечері Духнович, гризучи на березі моря з товаришами моркву, принесену Богданом.— Скоро ми з Степурою теж приєднаємось до вас, конкістадори.

— Охлянули б, мабуть, якби не ця заяча їжа,— казав Степура, налягаючи на щедрі дари землі азовської.

— Тілом охлянути — звісно, біда, але не найбільша,— поправляв його Духнович.— Он Лимар, той охляв духовно. То куди гірше, братці.

Богданові приємно дивитись, як хлопці трощать польову поживу, а море шелестить біля ніг, а неподалік у гурті виздоровбатівців ллється розмова про життя довоєнне — тут люблять згадувати про довоєнне.

— Море, бач, гарне,— чути лагідний чийсь голос,— але нічого я так не люблю, як хлібів переливи, коли вони достигають... І того дня саме збирався я в поле,— тільки вийшов на майдан, як раптом з гучномовця: «Увага! Увага! Слухайте важливе державне повідомлення». Різні думки в цю мить промайнули: що за державне повідомлення? Війна? Чомусь думка одразу про війну, мабуть, тому, що це — найстрашніше. А невдовзі після цього вже весь наш районний актив мчав по селах з закритими пакетами для голів сільрад. Приїжджаю в сільраду — голови нема. Де? В польовому таборі! Мчу туди. Подаю пакет голові, він при людях розірвав пакет: повістки! Таким і таким зібратися коло сільради. Мобілізація. Війна. Беруть повістки, мовчки розбігаються по домівках. Оте мовчання чомусь найбільше вразило.

— А мене ця звістка застала в Севастополі,— розповідає інший.— Уночі раптом літаки загули в небі, ударили зенітки в районі порту. У вогнях прожекторів видно, як один за одним спускаються над бухтою величезні парашути,— то, як ми пізніше дізналися, спускали п’ятсоткілограмові міни в бухту. Дві впали на берег, вибухом кілька будинків знесло. Курсанти наші вишикувались по тривозі, стоять на лінійці й не второпають, що таке: вогні, парашути, вибухи. І страшно, і смішно. Тільки цей сміх нездоровий, нервовий якийсь. Чиї літаки? Туреччина? Німеччина? О шостій ранку по радіо місто говорить: були літаки, один збито, по уламках мотора дізнаються зараз, якої держави літак...

Море лежить перед ними спокійне, лише місячна доріжка, простелившись удалечінь, тихо трепеще. Від берега вузенька, а далі широка, вабить душу. Ті, кому рани дозволяють, купаються при місяці в морі, видно, як зблискують їхні мокрі м’язисті тіла, а по узбережжю то тут, то там лунають співи, і ніби війни й нема, все тут її мовби заперечує, не визнає, оце тихе море самим своїм виглядом мовби протестує проти неї: «Я для шелесту тополь... я для щастя закоханих... для рибальських вогнищ... для мартенівських величавих заграв...»

На березі моря, недалеко від їхнього табору, металургійний завод. Він працює пригаслий, замаскований, але ніяким маскуванням не приховати йому своїх заграв, як здоровій людині не приховати свого здоров’я, своїх рум’янців. Заграви злегка пробиваються над цехами, і їх видно далеко, буває так, що тут цілу ніч лопотять зенітки, все небо — над морем і над заводом — у тривожному гудінні літаків, у вимахах прожекторів. Зараз повітряного нальоту нема, лише десь далеко за небокраєм, у морі, чути час від часу глухі незрозумілі вибухи, може, знов бомблять пароплави, що везуть з Одеси евакуйованих, топлять разом з людьми. У виздоровбаті є вже такі, що чудом врятувалися з тих розбомблених у морі пароплавів.

Коли Богдан сидить отак на березі моря, а хлопці заведуть розмову про університет, перед ним щоразу з’являється з своєю усмішкою Таня. Боса, припорошена дорожнім пилом, така, як бачив її востаннє в Чугуєві. Сяйво очей, сяйво, найкраще в світі... Він написав їй уже дві листівки, але не певен, чи одержала, бо якби одержала, то вже була б тут — він знає її натуру. А може, таки прибуде, може, ще застане його перед тим, як він відправиться знову на фронт? О, як би він хотів побачити її, хоч на мить зустріти отут біля моря, серед гарячих степів приазовських! Де ти зараз в отакий вечір, хороша, рідна моя? Хіба ж не маємо з тобою права на це море, на пахощі степу, на шелест місячних парків отут уночі?

Серце горіло тугою, болем розлуки. Може, Таня вже виїхала з рідними на схід, і листи його лежать в університеті, не знайшовши її? Відкинута штормом війни, невблаганно оддаляється твоя любов, губиться в недосяжностях, а без неї все тут не таке: і ця ніч, повита в гіркі якісь чари, і повний місяць над морем тихим, світлим...

Там, де місяць, затривожились прожектори і вже сягають вістрям аж до нього, до високого мертвого світила. Невже буде наліт? Чи просто промацують небо?

Хлопці говорять усе про той наказ із Центру, згідно з яким нібито відкликатимуть студентів, і Богданові на мить захотілось справді бути відкликаним у життя інше, де не буде ні свисту авіабомб, ні трахкання мін, ні калічення людей,— у життя з улюбленою працею, з коханням, з білим, як мрія, університетом. Але й спалах такого бажання Богдан відганяв від себе, бо те, що було пережито, що передумано за ці чорні тижні війни, вказувало йому шлях в інше товариство, до людей, що були вже людьми не миру, а війни. Танкіст Вася і молодий льотчик Андрєєв, що горів у повітрі, і оці моряки, що півголосом співають, розлігшись неподалік, хіба вони шукають полегшень чи якихось пільг від війни? Вони готові до найтяжчого. Якщо й мріють про що, то мрії у них зараз особливі: танкіст мріє про те, щоб знову сісти в танк і не опинитись у піхоті, льотчик — щоб знову мати літак і злітати в небо, а сам він...

— Не станемо шукати того наказу,— каже він, втручаючись у розмову своїх університетчиків.— Якщо відкликати, то всіх би треба оцих, а не вибраних. Чому саме нам бути вибраними? В нас діти? В нас сім’ї?

І хлопці згодні з ним. Вельми, одначе, кортить знати, куди їх звідси пошлють і коли це станеться?

— Може, про нас забули? — посміхається Духнович, знічев’я кидаючи в море камінець за камінцем.— Я, власне, був би не проти.

Але про них не забули.

Настає ранок — уже їх шикують.

— Артилеристи, крок уперед!

— Танкісти, два кроки вперед!

— Сапери! Кухарі! Хіміки! Топографи...

По всьому табору їх вигукують, сортують, а потім писарі цілими днями переписують, заносять їхні прізвища в довжелезні списки, в численні, лінійками розбиті графи. І що швидше заживають, присихають на виздоровбатівцях рани — то частіше цим людом цікавляться.

Ледь не щодня з’являються вербувальники з різних училищ, з нагоди кожного такого візиту виздоровбатівців скликають, шикують особливо ретельно, і тоді гучно лунає на плацу:

— Бажаючі, крок уперед!

Коли набирали в бронетанкове, Спартак Павлущенко зголосився, спробував умовити й хлопців.

Степура й Колосовський відмовились одразу, бо, мовляв, починали як курсанти піхоти, то хай уже й далі так буде, покладаються на судьбу. Духнович спершу ніби завагався:

— Вологда? Владимир? Це спокусливо!

Але потім одмовився й він:

— Училище випустить командиром, на все життя запряжуть потім в армію, якщо зостанешся живий. А козиряти до кінця днів — то було б для мене нестерпно.

— У тебе викривлене уявлення про життя командирське,— зауважив йому Спартак.— Бути командиром...

— Ні, я вродився бути рядовим,— перебив Духнович.— І хоч нашому брату рядовому перепадає на фронті найбільше, зате після війни — звичайно, коли до того часу вцілієш як мисляча матерія,— будеш собі вільним птахом. Знов перед тобою університет, і Микола Ювеналійович, наш славний кормчий, показуватиме тобі з кафедри якісь допотопні потовчені горшки: «Амфори! Золотий пил віків!»

Імітуючи професора, Духнович так урочисто нависпів вимовляє оте «амфори», що хлопці не можуть утриматися від сміху.

В день відправки Павлущенка вони гуртом пішли проводжати його на вокзал.

— Повірте, товариші, іду в бронетанкове не тому, що, як Лимар, передової злякався,— щиро говорив Павлущенко вже біля вагона.— Війна зайшлася надовго, і кадри командирів — нового сучасного вишколу — будуть ой як потрібні...

— Маршалом хочеш війну кінчати? — підколов його Духнович.

— Річ не в цьому,— спокійно заперечив Павлущенко.— Чини... Ордени... Не криюсь, прагнув, та й хто не прагне відзнак? Рось, одначе, протверезила нас. Я побачив, що війна — це не ордени, це горе народне, кошмар, лихо найтяжче, яке тільки можна уявити... І ще зрозумів, що для перемоги самого бажання мало, це мені видно тепер. У броню хочу закуватись і піти на них з усією силою, а не з голими руками, як отам на Росі. Ще, може, танки мої Німеччину толочитимуть, ось для чого йду.

Богдан уважно слухав Павлущенка. Розумів його настрій. Останнім часом вони зблизилися між собою, і те, що їх раніше розділяло, здавалось обом тепер більше непорозумінням чи навіть чварами, через які їм треба було давно переступити, подати один одному руки з такою ж довірою, як ось тут, біля вагона, коли настав час прощатись.

— Скажи хоч тепер, Богдане,— затримавши руку Колосовського, промовив Спартак, і в голосі його прохопилася несподівано тепла нота: — За що твого батька було репресовано?

Богдан ніяк не чекав тут цього запитання, згадки про те, чим була затьмарена вся його юність.

— Думаю, що за вуса,— відповів похмурим жартом.

— За які вуса?

Павлущенко, видно, не зрозумів жарту.

— Вуса любив носити мій батько, довгі вони були в нього, чорні, примітні. Якось, пам’ятаю, ще малим я тоді був, один з товаришів батькових сказав, шуткуючи за столом: «Ох, Дмитре, відпустив ти собі вуса запорозькі, дадуть колись тобі за ці вуса...» І таки по його й вийшло.

— Ну, а крім вусів?

— За зв’язки,— нахмурився Богдан.— Батько дружив з багатьма. З Якіром, з Федьком, з Блюхером...

— За те, що людина з кимось у дружбі була... Ну я, скажімо, за це не судив би,— задумливо мовив Спартак.— Без дружби, думаю, батьки наші й революції не зробили б.

Пролунала команда, і Спартак мерщій кинувся до вагона.

— Ну, бувайте, хлопці. Не згадуйте лихом!

— І ти не забувай... Напиши куди-небудь!

Вагон був повен відібраними до бронетанкового училища, Павлущенко одразу загубивсь у натовпі. Його присадкувата, качанкувата постать, заштовхана іншими, зникла однак лише на мить, невдовзі голова Спартакова виринула знов, видно було, як він, пнучись угору, намагається виглянути до хлопців на перон через чиєсь плече. Було в цьому його намаганні продертись, ще раз кинути погляд на перон, на своїх університетських щось таке, що зворушило Богдана.

— Щасливої дороги! —схвильовано гукнув Богдан, коли ешелон рушив і затиснутий між людьми Спартак, мов від болю скривлений, швидко став відпливати. Вічно були не в миру, а тепер... Де й коли перетнуться їхні дороги? На полі бою? В госпіталях? Чи, може, й не зустрінуться більше ніколи...

Щойно відправився цей ешелон, як слідом за ним рушив у тому ж напрямі, на схід, інший — довжелезний товарняк, забитий заводським устаткуванням.

— Кажуть, авіазавод якийсь,— почули хлопці від пристаркуватого залізничника біля ларька, де вони пили зельтерську.

Ешелон, що йому, здавалось, і кінця не буде, стерегли розставлені на платформах зенітні кулемети, все на ньому було добре вкладено, вкрито брезентами.

— Все це десь знову стане заводом,— мовив услід ешелонові залізничник, і пізніше не раз Колосовському згадувались його слова.

Зі станції хлопці поверталися вже надвечір. Ще здалеку побачили між деревами парку на своїй виздоровбатській території — гора кавунів лежить зеленошкірих. Підійшли ближче — аж ні, не кавуни, каски, звалені горою, тьмаво вилискують на галявині, ждуть їхніх буйних голів. Скрізь метушня, гомін, бійці приміряють щойно одержані залізні свої шапки, з заклопотаним виглядом отримують гвинтівки й патрони.

Крім виздоровбатівців, тут одержували зброю й мобілізовані, що їх напередодні було привезено сюди пароплавом, люди явно цивільні, для котрих усе, що потрапляло до рук із військового спорядження, було дивом і викликало в кого смуток у вічу, в кого — щире зацікавлення.

— Якщо куля з жовтеньким дзьобиком,— допитувався молодий новобранець у свого сержанта,— це які?

— Та я ж казав: трасуючі!

А інший, тримаючи в руці обойму, доскіпувався з другого боку:

— А це — з чорним та червоним поясочком?

— Бронебійні! Запалювальні! — кричав заклопотаний роздачею зброї сержант.— Постріляєте, тоді розберетесь. Усі пригодяться!

Тепле надвечір’я огортало приморські парки. Десь аж над морем зринула пісня, молодий красивий голос вів її вільно, задумливо, і до неї поступово став прислухатися весь цей виздоровбатський вавілон.

Із-за гори світ біленький,
Десь поїхав мій миленький.

 

Бійці стояли попід деревами, сиділи групами на витовченій траві серед нової своєї зброї, слухали простеньку ту пісню і мовби прощалися з нею.

Літній боєць, з приписників, пригорблений, в окулярах, схожий на якого-небудь бухгалтера, сидячи серед солдатського гурту і дослухаючись до пісні, задумливо все крутив і крутив у руці щойно одержану нову гранату. Чи вона справді цікавила його своєю будовою та формою, як може зацікавити людину яблуко незнайомого сорту, чи просто, заслухавшись пісні, він механічно крутив її в руках, аж поки сталося те, що сталось: висмикнулась чека, і бійці, що сиділи поруч з приписником, враз відсахнулися вжахнено від нього, від його гранати.

— Кидай! Кидай! — загукали йому.

Судорожно затиснувши гранату в руці, він оторопіло кинув поглядом сюди-туди, мов хотів крикнути: «Що мені робити? Куди кидати? Адже ви кругом?!»

Нікуди було кидати — скрізь люди, розгублений погляд його всюди натикався на обличчя таких, як сам. Тоді він миттю зірвав з голови каску, спритно, як перепела, накрив нею гранату і навалився на неї грудьми.

...Коли розвіявся їдкий дим, на поритій, просмердженій вибухом землі лежала тільки купа ганчір’я та людского м’яса — все, що зосталось від приписника.

— Догрався дядько,— зітхнув хтось у натовпі.

— Його ж попереджали! —сердито озвався другий.

— Чеку ненароком висмикнув — от і все.

— Міг би відкинути геть, але бач, пощадив людей.

Незабаром санітари прибрали його, мовчки й похапливо, а там, біля моря, де, певно, нічого й не знали про те, що сталося тут, усе линула в надвечір’я пісня, та сама — про миленького, про світ біленький.

Це була остання пісня, що її хлопці чули у виздоровбатському таборі. Вночі їх повантажили в ешелон, море і парки зостались позаду, і тільки місяць — високе холодне світило — супроводив їх у нічні степові простори.

XL

Ще б’ється енергетичне серце України Дніпрогес. Ще димить трубами під небом півдня степовий гігант «Запоріжсталь», цілодобово працюють інші заводи і ходять трамваї від старого до нового Запоріжжя, а в небі над містом, як привид війни, вже висять аеростати, тримаючи в повітрі сталеву загорожу від ворожих літаків. Команди дівчат-аеростатниць випускають їх звечора, і повітряні вартові ночують у небі, стережуть рідне місто, а заводи тим часом працюють на оборону, домни й мартени дають плавку.

Аеростати в ранньому чистому небі над Запоріжжям, розбомблені будинки, вирви на вулицях, охоплені тривогою натовпи людей — ось чим зустріло Богдана Колосовського рідне місто.

Коли бійці їхнього ешелону висипали з вагонів, котрийсь, не розібравшись, навіть пальнув у небо по аеростатах, йому спросоння здалося, що то ворожі десанти спускаються на парашутах на це тихе, ранковою млою повите місто.

— Куди стріляєш? Своїх не впізнав? — сердито загукали до нього дівчата, що, стягнувши з неба, саме вели на вірьовках вулицею аеростат, а він усе виривався в них з рук, мовби хотів вернутися знов у небо, на свій високий пост.

Вивантажені з ешелону бійці, нашвидку шикуючись, форсованим маршем рвонулися через місто у бік Дніпра.

— На захист Дніпрогесу! Дніпрогес у небезпеці! — цим тут наелектризоване повітря.

Невже це правда? Невже небезпека так близько? Ще в ешелоні були розмови, що правлять їх кудись за Дніпро, на Кривий Ріг й далі, а тепер ось виявляється, що разом із запорізьким народним ополченням вони стануть тут як захисники Дніпрогесу.

Розтягнувшись по вулиці, біжать, важко хекаючи, і гімнастерки їхні темніють від поту, і з-під касок брудними ручаями стікає піт. У брязкоті зброї біжить з товаришами Богдан через знайомі садки та яруги, потім по центральній магістралі Шостого селища, з болем душевним минаючи сквери, в яких риють окопи, кінотеатри, в яких бував, квартали облитих вранішнім сонцем будинків, у яких жили колись його друзі й знайомі. Так ось куди привела його доля, ось у який час привела! Подекуди на місці житлових будинків уже тільки купи руйновищ, уламки стін, оголені нутровища квартир. Тут він виростав, на його очах виникало, розбудовувалось стрункими кварталами це нове, соціалістичне місто. Батько його вважав себе дніпрогесівцем, він служив у полку внутрішньої охорони, в тім добре знанім запорожцями полку, над підрозділами якого шефствували заводи, а він здійснював охорону Дніпрогесу і виходив на Першотравневі паради в голубих, як дніпрова вода, кашкетах. Такий кашкет був мрією Богданового дитинства. В батьковім полку було все особливе, їхній з величезними срібними трубами оркестр славився на все місто, і коли полк з цим оркестром проходив Запоріжжям у своїх голубих кашкетах, то, здавалось, голуба річка тече по широкій сонячній магістралі нового робітничого району. А попереду полку йде, карбуючи крок, людина мужньої і гордої постави; то йде при своїй революційній зброї твій батько, герой революційних боїв на півдні України — Дмитро Колосовський. І ось тепер, замість нього, уже ти, його син, брязкаючи зброєю, біжиш тут по центральній магістралі Шостого селища, тільки не в голубому кашкеті, а у важкій зеленій касці, і вже не парад тебе чекає, а чорна кривава війна.

Запорізькі курсанти на грузовиках, цивільні ополченці в засмальцьованих кепках, у робітничих спецівках, і ви, щойно прибулі поповненці,— всі ви — в одному напрямку — всі до Дніпра.

Богданові аж дух перехопило, коли попереду зблиснула рідна ріка...

Дніпро! Синя пісня твого дитинства, ось він уже вдарив у вічі блакиттю, могутнім розливом світла, вигнувсь дугою биків, забілів мереживом піни з високої греблі... І величезна — через увесь Дніпро — бетонна гребінка биків, і крани над греблею, і схожий на казковий палац будинок електростанції на правому березі, облицьований темно-рожевим вірменським туфом,— усі ці споруди разом з каменем берегів, з блакиттю Дніпра, із зеленими пагорбами Хортиці, з високим розлогим куполом неба зливаються тут в єдине ціле, постають як єдиний гармонійний витвір, розпочатий природою і довершений людиною. Сила й гармонія. Блиск і чистота. Здається, пилинка ніколи не впала на цю споруду, на все, що тут сяє новизною, якоюсь постійною святковістю. Здається, цей шматок сонячної дійсності вихоплений уже десь із майбутнього, як взірець того, що буде колись на землі.

Колона їхня рухається греблею, вимучена, з мокрими спинами, обтяжена зброєю, запалена бігом. Нижче греблі, далеко внизу, видно, як ходить риба біля самих бетонних биків.

— Гляньте, скільки її там! — гукає котрийсь на ходу.

Риба стоїть під греблею табунами, упершись лобами в бетон. Угору далі плисти їй нікуди. Всюди у прозорих, просвітлених сонцем глибинах, як тіні застиглих торпед, темніють риб’ячі спини.

Вниз від Дніпрогесу розкинувся сліпучий Дніпро, по ньому випирає з води знайоме Богданові з дитинства каміння, рудувате, ніби пригоріле, прижовкле на сонці. Он скеля Кохання. Два Брати. Скеля Дурна, на якій запорожці нібито киями вибивали колись дурість із тих, хто провинився... Шуміло тут віками життя! Богдан також не раз там купався, стрибаючи з хлопчаками зі скелі в ласкаву дніпровську воду. Зараз на камінні, як і в роки його дитинства, сидять знесилені спекою білі крячки і дивляться в цей бік, на греблю, на пробігаючих бійців, на курсанта Колосовського в наскрізь змокрілій від поту гімнастерці, дивляться і мовби питають: «Куди це ви? Що сталось на світі? Чому всі ви в такій тривозі?»

За скелями, за крячками — сонячна Хортиця, острів козацький в обіймах Дніпра. Буйні садки по всьому острову, над ними 75-метрові, найвищі на всю округу, щогли. Десь там є залізничний полустанок Січ, з того полустанка Богдан сідав на поїзд, уперше покидаючи рідне місто, пускаючись у широкий світ...

На правому березі, в кінці греблі, контрольний пост, порядкують тут військові в зелених кашкетах. Прикордонники! Чому вони тут? Уже тут кордон? Дожитись, щоб державний кордон по греблі Дніпрогесу проходив... Суворі, замкнуті в них обличчя, невблаганність в очах. Такі ж зелені кашкети виконували присуд над самострілом Гладуном. Перехопивши дорогу, що веде на греблю, прикордонники стримують натиск біженців, перевіряють усіх — кого пропускають, кого вбік. Особливо насторожені до військових: чи не втікач, чи не панікер? Ось затримали якогось верхівця, що сидить на коні охляп.

— Злазь!

Він лається, погрожує, в нього неабиякі відзнаки в петлицях, але для них це байдуже — схопили, стягли, бо нема вже для них ні чинів, ні відзнак, є тільки Дніпрогес, який треба захищати.

Височезні осокори посхилялись над озером Леніна. Нарешті є затінок від спеки. Доки командири щось там з’ясовують, підрозділи поповненців мають хвилину перепочинку. Посхилявшись на бетоновані парапети в тіні дерев, бійці жадібно дивляться на повноводе озеро Леніна, на Дніпрогес, про який стільки чули, а бачать багато хто вперше.

— Я не думав, що це так велично,— не зводячи погляду з греблі, каже до хлопців Степура.— Споруда, в якій відчуваєш народне натхнення... А місце! Виросла ж на тому Дніпрі, де протягом століть стояв невщухаючий гуркіт порогів...

— Так, це справді гордість нашого часу,— озирає панораму Дніпрогесу Духнович.— Пам’ятаєте, як Наполеон казав у Єгипті: «Солдати, з висоти цих пірамід на вас дивляться сорок століть людської історії...» Тут на нас дивиться одна п’ятирічка, зате яка! П’ятирічка нової, соціалістичної цивілізації...

— І ніде ні подряпинки,— зауважив хтось із бійців.— Авіація їхня ще ні разу, видно, його не бомбила.

— Бомбив, та не влучив,— кинув котрийсь із місцевих ополченців, що саме проходили мимо.— Замість греблі, у скелю шарахнув.

«Все оце, що так натхненно зводилось мільйонами трудових рук, хіба воно будувалось для бомб? — думає Богдан.— Будувалось на цілі ж століття мирного життя...»

— На таку красу, мені здається, просто рука не може знятись, хай він буде варвар із варварів,— каже Степура.— Руйнувати бомбами такий шедевр цивілізації... та ж він для безсмертя, цей витвір людський...

— При мені тут укладали перший бетон,— озивається Колосовський глухим від хвилювання голосом, а думка його вже шугає в минуле, в ті часи, коли тут не тільки вдень, а й уночі, при світлі прожекторів, улаштовували аврали, трудові штурми, коли заводські колективи з прапорами ішли до котлована, рятуючи споруду від весняних паводків. Знайомі виринають обличчя, далекі чує голоси...

«Ви, хто проектував Дніпрогес. Ви, хто місив тут бетон. Дівчата-бетонярки, грабарі, монтажники, інженери-енергетики, люди в гумових чоботях, в комбінезонах, що днями й ночами тут працювали, вас хочуть знищити одним ударом, під ноги війни хочуть кинути вашу працю, ваш навіки зацементований тут пафос, енергію, вашу любов...»

Різкі слова команди обривають Богданові розбентежені думки.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up