Володар Мух (сторінка 1)

Розділ перший. Голос морської мушлі

Ясноволосий хлопчик обережно спустився зі скелі й пробирався до лагуни. Він скинув шкільного светра й волочив за собою в руці, сіра сорочка пристала до тіла, чуб прилип до чола. У смузі потрощених дерев, що довгим шрамом вганялась у джунглі, спека стояла, як у лазні. Він ішов, важко спотикаючись об ліани та повалені стовбури, аж раптом пташка, червоно-жовта з’ява, метнулась угору з відьомським криком; йому луною озвався інший крик:

— Гей, почекай-но!

Кущі обабіч виламу захиталися, на землю градом сипонули краплі.

— Почекай-но,— повторив голос,— я зачепився.

Ясноволосий зупинився і підтяг шкарпетки різким автоматичним рухом, що на мить уподібнив джунглі до котрогось із англійських графств.

Знову почувся голос:

— Ворухнутися не можу в цих лабетах.

Той, хто говорив, назадгузь вибирався з кущів, видираючи з гілок брудну куртку-вітрівку. Його пухкі голі ноги колінами застрягли у колючках і були геть подряпані. Хлопець зігнувся, обережно відчепив колючки й обернувся. Він був нижчий за ясноволосого і дуже огрядний. Ступив крок, нагледівши безпечну місцину, й глянув крізь товсті скельця окулярів.

— А де той з мегафоном?

Ясноволосий похитав головою:

— Це острів. Так мені принаймні здається. А он там, у морі, риф. Можливо, тут узагалі немає дорослих.

Товстун сторопів.

— Був же той пілот. Правда, не в салоні для пасажирів, а в кабіні попереду.

Примруживши очі, ясноволосий оглядав риф.

— А інші діти? — провадив далі товстун.— Дехто з них мав урятуватися. Правда ж?

Ясноволосий рушив до води з якомога недбалішим виглядом. Тим самим він делікатно показував свою нехіть до розмови, але опецьок поспішив за ним.

— Невже тут зовсім нема дорослих?

— Напевно.

Ясноволосий відказував похмуро, та враз його охопила радість — радість здійсненої мрії. Він став на голову посеред виламу і вишкірився до товстуна, перевернутого в його очах.

— Нема дорослих!

Товстун замислився на хвилину.

— Цей пілот...

Ясноволосий опустив ноги й сів на землю, що курилася парою.

— Мабуть, він відлетів, коли скинув нас. Він не міг тут приземлитися. Літаком на колесах.

— Його збили.

— Він неодмінно повернеться.

Товстун похитав головою.

— Коли ми сідали я подивився у теє... у вікно. Я бачив іншу частину літака. Там горіло.

І обвів поглядом смугу потрощеного лісу.

— А це наробив фюзеляж.

Ясноволосий простяг руку і торкнув зазублений пень. На хвилину він неначе зацікавився.

— Що з ним сталося? — запитав.— Куди він зник?

— Штормовими хвилями затягло в море. Куди менша небезпека, ніж тоді, коли всі оці дерева падали. У літаку, певно, ще лишалися хлопці.

Він повагався.

— Тебе як звати?

— Ральф.

Товстун сподівався, що й у нього спитають ім’я, та йому не запропонували познайомитися; ясноволосий на ім’я Ральф замислено всміхнувся, підвівсь і знову рушив до лагуни. Товстун і собі пошкандибав, не відстаючи ні на крок.

— Гадаю, тут наших більше. Ти нікого не бачив?

Ральф похитав головою і пішов швидше. Та раптом перечепився через гілку і гепнув на землю.

Товстун стояв над ним і важко дихав.

— Тітуся заборонила мені бігати,— пояснив він,— через дихавицю.

— Дихавицю-здихавицю?

— Еге ж. Я захекуюся. У нашій школі тільки в мене одного дихавиця,— сказав товстун не без гордощів.— І окуляри я ношу з трьох років.

Він скинув окуляри, простяг їх Ральфові, кліпаючи й усміхаючись, тоді заходився витирати скельця брудною курткою. Раптом на його блідому обличчі застиг вираз болю і внутрішньої зосередженості. Він витер піт зі щік і мерщій начепив окуляри на носа.

— Ті плоди...

Він озирнув вилам.

— Ті плоди,— пробелькотів він,— мабуть...

Поправив окуляри, відбіг від Ральфа і присів між сплутаним листям.

— Я за хвилину...

Ральф обережно виплутався і крадькома прослизнув між гілками. Коли за мить сопіння товстуна залишилося позаду, він поспішив до останньої перепони між ним та лагуною. Переліз через повалений стовбур і вийшов з джунглів.

Берег наїжачився кронами пальм, наче пір’ям. Вони стояли чи нахилялися, вигиналися проти ясного неба, а їхні зелені пера здіймалися на сто футів над землею. Земля під ними, поросла колючою травою, була розпанахана корінням повалених дерев, укрита гнилими кокосовими горіхами та молодими паростками. Ззаду стояла темна стіна лісу і відкривався простір виламу. Ральф сперся рукою на сірий стовбур і мружив очі від мерехтіння води. Там, десь за милю від берега, біла піна кипіла навколо коралового рифу, далі слалася темна синява відкритого моря. Оточена нерівною дугою коралового рифу, лагуна лежала тихо, наче гірське озеро, мінячись усіма відтінками голубого, сіро-зеленого, бузкового. Смужка піску між пальмовою терасою та морем бігла тонкою лукою невідь-куди й тільки десь у безмежжі ліворуч від Ральфа пальми, вода та берег зливалися в одну цятку; і майже видима для ока плавала навколо спека.

Він сплигнув з тераси. Чорні черевики глибоко вгрузли в пісок, його обдало жаром. Він відчував вагу свого одягу, люто скинув черевики, рвучко зірвав шкарпетки на еластичних гумках. Потім вискочив назад на терасу, скинув сорочку і застиг поміж кокосових горіхів — великих, наче людські черепи; зелені тіні пальм та лісу ковзали по його спині. Він розстебнув блискавку на поясі, стяг із себе штани та трусики і стояв голий, вдивляючись у сліпучий берег та воду.

Був він нівроку величенький — дванадцять років з гаком, і черевце не випирало по-дитячому, але не такий ще великий, аби набути незграбності підлітка. Розвинені, широкі плечі показували, що з нього міг би вийти боксер, та в його погляді й устах була лагідність, за якою не крилося диявольське нутро. Він м’яко поплескав долонею по пальмовому стовбурі й, змушений нарешті повірити в реальність острова, знову щасливо засміявся і став на голову. Легко перевернувся на ноги, стрибнув на берег, упав на коліна й сипонув собі на груди дві жмені піску. Тоді знову сів і глянув на воду збудженим, сяйним поглядом.

— Ральфе...

Товстун спустив ноги з тераси й обережно сів на її край, наче на стільчик.

— Пробач, що я так довго, але ті плоди...

Він протер окуляри і начепив їх на кирпу. Дужка оправи вже залишила глибоку рожеву смужку на переніссі. Він критично глянув на золотаве Ральфове тіло, потім глипнув на власний одяг. Узявся за язичок блискавки на грудях.

— Моя тітонька...

Тоді рішуче потяг замок блискавки і через голову скинув куртку-вітрівку.

— Отак!

Ральф скоса глянув на нього і промовчав.

— Я гадаю, нам треба дізнатися всі імена,— сказав товстун,— і скласти список. Треба скликати збори.

Ральф не виявив зацікавлення, і товстунові довелося провадити далі.

— Мені байдуже, як мене називатимуть,— сказав він довірчо,— аби не обзивали, як бувало в школі.

Ральф трохи зацікавився.

— А як?

Товстун озирнувся, потім нахилився до Ральфа. І прошепотів:

— Роха — так мене обзивали.

Ральф аж заверещав від сміху. Схопився на ноги.

— Роха! Роха!

— Прошу тебе... Ральфе!

Роха сплеснув руками від лихого передчуття.

— Я ж сказав, я не хочу...

— Роха! Роха!

Ральф, пританцьовуючи, вибіг на розпечений берег, потім повернувся, розкинувши руки, наче літак-винищувач крила, й обстріляв Роху.

— Та-та-та-та!

Він пірнув у пісок коло Рошиних ніг і заходився сміхом.

— Роха!

Роха стримано всміхнувся, мимохіть задоволений хоча б таким визнанням.

— Тільки не розказуй усім...

Ральф захихотів у пісок. На обличчя Росі знову набіг вираз болю й зосередженості.

— Хвилинку...

Він кинувся назад до лісу. Ральф схопився і побіг праворуч.

Тут плавка лінія берега враз змінювалася іншим, кутастим мотивом у пейзажі, велика плита рожевого граніту невблаганно перетинала ліс, терасу, пісок, лагуну, утворюючи уступ заввишки в чотири фути. Зверху його покривав тонкий шар землі, порослої колючою травою і затіненої молодими пальмами. Для росту їм бракувало ґрунту; зіп’явшись на висоту десь двадцять футів, вони падали й засихали, хрест-навхрест перекриваючи плиту стовбурами, де можна було вигідно сидіти. Пальми, які ще стояли, утворювали зелену покрівлю, знизу на ній відбивалося тремтливе плетиво відблисків лагуни. Ральф видряпався на плиту, звернув увагу, як тут прохолодно, примружив око й переконався, що тіні на його тілі справді зелені. Тоді підійшов до краю плити, яка вганялася в море, і подивився вниз у воду. Вона була прозора до самого дна і яскраво квітла тропічними водоростями та коралами. То тут, то там зблискували зграйки дрібних сяйливих рибок. У Ральфа вихопилася басова нота захоплення.

— Фанта-сти-ка!

За плитою були інші дива. Якась божественна сила — мабуть, тайфун або шторм, як той, що кинув їх на цей острів,— розділила пісок посередині лагуни, і в березі утворився довгий, глибокий ставок, який закінчувався високим уступом рожевого граніту у відлеглому кінці. Ральф, уже колись обдурений позірною глибиною такого самого берегового ставка, приготувався до нового розчарування. Але на цьому острові все було справжнє, і дивовижний ставок, до якого море досягало тільки в час найбільшого припливу, був такий глибокий, що вода з одного боку здавалася темно-зеленою. Ральф уважно оглянув усі тридцять ярдів поверхні ставка, а тоді пірнув. Вода виявилася теплішою за тіло, він наче плавав у величезній ванні.

З’явився Роха, сів на скелястому уступі й заздро дивився на біло-зелене Ральфове тіло.

— Ти непогано плаваєш.

— Роха!

Роха скинув черевики й шкарпетки, акуратно склав їх на уступі й пальцем ноги торкнувся до води.

— Гаряча!

— А ти як думав?

— Я нічого не думав. Моя тітонька...

— Чхав я на твою тітоньку!

Ральф пірнув і з розплющеними очима поплив під водою; піщаний берег ставка вимальовувався наче пагорб. Він перевернувся на спину, затиснувши ніс, і на його обличчі затанцювало, замиготіло золоте світло. Роха рішуче почав скидати шорти. Ось він уже оголив своє товсте, бліде тіло. Навшпиньки зійшов піщаним берегом у ставок і сів у воду по шию, гордо всміхаючись до Ральфа.

— Не будеш плавати?

Роха похитав головою:

— Я не вмію. Мені забороняли. Моя дихавиця...

— Чхав я на твою дихавицю-здихавицю!

Роха покірно стерпів і це.

— А ти от непогано плаваєш.

Ральф на спині підгріб до берега, набрав у рота води й випустив струмінь у повітря. Тоді задер підборіддя і сказав:

— Я плаваю з п’яти років. Мене навчив батько. Він служить командиром на флоті. Ось одержить відпустку, приїде і врятує нас. А хто твій батько?

Раптом Роха почервонів.

— Мій тато помер,— сказав швидко,— а мама...

Він скинув окуляри і марно шукав, чим би їх витерти.

— Я жив у тітоньки. Вона мала кондитерський магазин. У мене завжди було так багато цукерок. Скільки хочеш. Коли твій тато нас врятує?

— Як тільки зможе.

Роха випростався, стікаючи водою, і стояв голий, протираючи окуляри шкарпеткою. Тепер через ранкову спеку до них долинало тільки протягле ревіння хвиль, що розбивалися об рифи.

— Як він дізнається, що ми тут?

Ральф розплатався у воді. Сон огортав його, наче туманний міраж, перемагаючи яскраві барви лагуни.

— Як він дізнається, що ми тут?

«А так,— подумав Ральф,— а так, а так». Ревіння хвиль коло рифів відсунулося ще далі.

— Йому скажуть в аеропорті.

Роха похитав головою, зблиснув окулярами і подивився вниз на Ральфа.

— Не скажуть. Ти хіба не чув, що казав пілот? Про атомну бомбу? Всі загинули.

Ральф вибрався з води, став перед Рохою і замислився над цією новою напастю.

Роха не вгавав:

— Це ж острів, правда?

— Я вилазив на скелю,— повільно мовив Ральф,— і гадаю, що це острів.

— Всі загинули,— правив Роха,— а ми на острові. Ніхто не знає, де ми. Твій тато не знає, ніхто не знає...

Губи його здригнулися, скельця окулярів затуманились.

— Ми тут можемо залишитися до смерті.

Від цих слів спека неначе виросла, набравши загрозливої ваги, лагуна наступала на них сліпучим блиском.

— Піду по одежу,— промимрив Ральф,— отуди.

Побіг по піску, витримуючи натиск зловорожого сонця, перетнув гранітову плиту, знайшов свій розкиданий одяг. Знов одягти сіру сорочку виявилося навдивовижу приємно. Тоді він виліз на гребінь плити і сів на вигідний стовбур у зеленому затінку. Туди ж приволікся Роха зі своїм одягом під пахвою. Обережно опустився лицем до лагуни на повалений стовбур коло маленького уступу, по ньому застрибали мерехтливі зайчики.

Він знову заговорив:

— Треба розшукати решту. Треба щось робити.

Ральф мовчав. Тут був кораловий острів. Заховавшись від сонця, легковажачи невтішними словами Рохи, він приємно замріявся.

Роха наполягав:

— Скільки нас тут?

Ральф підійшов і став коло Рохи.

— Не знаю.

У спекотній імлі то тут, то там вітрець здіймав баранці на водяній гладіні. Часом, коли вітрець досягав гранітової плити, пальмові крони перешіптувались і плями тьмяного сонячного світла ковзали по тілах хлопчиків або літали, наче яскраві пташки.

Роха поглянув на Ральфа. Всі тіні перевернулися на його обличчі: вгорі були зелені, а яскраві, з лагуни,— внизу. Сонячна пляма повзала по чуприні.

— Треба щось робити.

Ральф дивився на нього й наче не помічав. Ось вона, уявна, ніколи не бачена країна, з’явилася навсправжки. Ральфові уста розпливлися в захопленій усмішці, а Роха, сприйнявши цю усмішку як знак визнання, засміявся з утіхи.

— Якщо це справді острів...

— Що то таке?

Ральф перестав усміхатися і показав рукою на лагуну. В гущавині водоростей лежало щось кремово-біле.

— Камінь.

— Ні. Мушля.

Раптом Роха аж закипів від високого захоплення.

— Точно, це мушля. Я колись таку бачив. Висіла в одного на садовій огорожі. Він казав, що це ріг. Бувало, просурмить у той ріг — і приходить його мама. Річ дуже коштовна...

Під боком у Ральфа молоденька пальма схилилася над лагуною. Під її вагою коріння вивернуло тонкий ґрунт, і пальмочка незабаром мала впасти. Ральф вирвав її з землі і почав штрикати нею в воду, розганяючи врізнобіч яскравих рибок. Забувши про обачність, Роха нахилився вперед.

— Обережно! Розіб’єш...

— Помовч! — кинув Ральф неуважно. Мушля була цікавою, гарною і коштовною іграшкою, та його відгороджували від Рохи живі примари сьогоднішньої мрії, де для Рохи не було місця. Зігнувшись, пальмовий прутик виштовхнув мушлю з водоростей. Ральф сперся на одну руку, а другою натискав на прутик, поки не підняв мушлю, з якої стікала вода. Роха схопив її.

Тепер, коли мушлю можна було не тільки побачити, а й помацати, Ральф так само запалився. Роха бурмотів:

— ...ріг, та який дорогий. Будь певен, він коштує купу грошей... у нього такий висів на садовій огорожі, й моя тітонька...

Ральф узяв мушлю в Рохи, і по його руці стекло трохи води. Мушля мала ясно-кремову поверхню, де-де поцятковану блідо-рожевими плямками. Між кінчиком з невеличкою діркою і широкими рожевими губами лежало вісімнадцять дюймів спіральних звивин, покритих тонким рельєфним малюнком. Ральф витрусив пісок з глибокого розтруба.

— ...ревіла, як корова,— говорив Роха,— а ще в нього були білі камінчики та клітка з зеленим папугою. Звичайно, він не дув у білі камінчики, він казав...

Роха зупинився, щоб перевести дух, і погладив блискучий предмет, що лежав у Ральфа в руках.

— Ральфе!

Ральф підвів очі.

— Нею можна покликати інших. Зібрати збори. Вони прийдуть, коли нас почують...

Його очі сяяли, коли він дивився на Ральфа.

— Ти ж цього хотів, правда? Ти для цього дістав ріг з води?

Ральф відгорнув з чола ясне волосся.

— Як твій товариш сурмив у нього?

— Так, ніби плював,— сказав Роха.— А мені тітонька забороняла дути через дихавицю. Він казав, звідси треба дути.— Роха поклав руку на своє випнуте черевце.— Спробуй, Ральфе. І всіх скличеш.

Без особливої довіри Ральф приклав до губів вузький кінець мушлі і дмухнув. Усередині щось зашаруділо, та й край. Ральф витер солону воду з губів і знову спробував, але мушля мовчала.

— Він так, ніби плював.

Ральф склав губи дудочкою і пустив у мушлю струмінь повітря, у відповідь вона мгикнула низьким басом. Це так розсмішило хлопчиків, що у перерві між вибухами реготу Ральф іще кілька хвилин видобував чудний звук.

— Ось сюди, знизу він дув.

Ральф нарешті зрозумів, набрав повні груди повітря і дмухнув. І зразу мушля відгукнулась. Глибокий, різкий звук загув під пальмами, розлився у лісових хащах, луною відбився від рожевого граніту скелі. Над вершинами дерев знялися хмари птахів, щось вискнуло й помчало в кущах.

Ральф відняв мушлю від губів.

— Ого!

Голос його видався шепотом після оглушливого звуку рога. Він приклав ріг до рота, набрав повні груди повітря, дмухнув сильніше, і вища на октаву нота зазвучала суремним ревом ще пронизливіше, ніж доти. Роха щось кричав, його лице світилося, окуляри зблискували. Верещали птахи, дрібні звірятка кидалися врозтіч. Ральф подув легше; нота впала на октаву, звук глухо мгикнув і скінчився шурхотом повітря.

Ріг обернувся мовчазним, блискучим іклом; обличчя в Ральфа потемніло з натуги; тим часом повітря над островом повнилося пташиним гамором і дзвеніло луною.

— Можу закластися, що його чути за милі.

Ральф продихався і видув низку коротких гудків.

Роха вигукнув:

— Є один!

Між пальмами ярдів за сто на пляжі з’явилася дитина. То був русявий окоренок років шести, у подертому одязі, з обличчям замурзаним якимись липкими ягодами. Він спустив штанці з очевидною метою і тільки наполовину нап’яв їх назад. Хлопчик сплигнув з пальмової тераси в пісок, а штанці впали аж до кісточок; він виступив з них і побіг до гранітової плити. Роха допоміг йому вилізти нагору. Тим часом Ральф сурмив далі, доки з лісу не почулися голоси. Малюк сів навпочіпки перед Ральфом і дивився на нього знизу вгору блискучими очима. Переконавшись, що діється щось важливе, він задоволено застромив у рота рожевий великий палець, єдиний, що залишався чистим.

Роха нахилився до малюка.

— Тебе як звуть?

— Джонні.

Роха пробурмотів ім’я собі під ніс, а тоді прокричав Ральфові; той не звернув уваги і сурмив далі. Його лице потемніло від дикої напруги, якої вимагав цей надзвичайний звук, серце калатало під сорочкою. Крики в лісі поближчали.

Було видно, що берег заворушився. Пляж тремтів у пекучій імлі, приховуючи по всій своїй довжині багато постатей: по гарячому піску, що глушив кроки, хлопчики прямували до плити. Зовсім поряд з лісу вийшло троє малюків, не старших за Джонні — мабуть, напихалися там ягодами. Чорнявий хлопчик, не набагато менший за Роху, розгорнув плетиво кущів, опинився на плиті й бадьоро всім усміхнувся. А діти все прибували. За прикладом простодушного Джонні, вони сідали на повалені пальмові стовбури і чекали. Ральф усе видимав короткі, пронизливі гудки. Роха ходив серед дітей, питаючи у всіх імена, і кривився, намагаючись їх запам’ятати. Діти слухали його так покірливо, як раніше слухали дорослих з мегафонами. Декотрі хлопчики були голі й несли свій одяг у руках; інші — напівголі чи більш-менш одягнені, у шкільних формах — сірих, синіх, коричневих, у піджачках чи светрах. На одягу були нашивки, навіть девізи, яскраві смужки на шкарпетках та пуловерах. У зеленому затінку видніли голови: темні, ясні, чорні, каштанові, золотаві й попелясті; діти щось бурмотіли, перешіптувалися, поглядаючи на Ральфа широко розплющеними очима, і думали. Нарешті щось робилося.

Діти, котрі прямували понад берегом, по двоє або по одному, впадали в поле зору, коли виходили зі спекотного мрева на пісок біля плити. Тоді око спочатку зупинялося на чорній, наче кажан, істоті, яка танцювала на піску, і лише потім сприймало постать над нею. Та чорна істота була тінь, прямовисне сонце стискало її в клапті під квапливими ногами. Ральф ще сурмив у ріг, коли над тремтливими чорними плямами до плити добігла остання двійка хлопчиків. Двоє круглоголових хлопчиків з волоссям наче клоччя впали на землю і вишкірилися до Ральфа, осміхаючись і тяжко дихаючи, як собаки. Вони були близнята, і їх весела двоїстість вражала і викликала недовіру в кожного, хто на них дивився. Кремезні, життєрадісні, вони одночасно дихали, одночасно всміхалися. Вони звернули вгору до Ральфа вологі губи, здавалося, їхнім обличчям бракує шкіри: профілі невиразні, роти напіврозтулені. Блимаючи окулярами, Роха схилився до них, і між гудками почулося, як він повторює імена:

— Ерік, Сем. Сем, Ерік.

Тоді він заплутався, близнята затрусили головами, показуючи один на одного, а натовп реготав.

Нарешті Ральф перестав густи й сів і собі, звісивши руку з мушлею та поклавши голову на коліна. Луна завмерла, за нею сміх; запанувала тиша.

В діамантовому мареві берега ворушилося щось темне. Перший це помітив і почав придивлятися Ральф, та так пильно, аж усі погляди звернулися в той бік. Потім з імли істота ступила на чистий пісок, і всі побачили, що темний колір давала не тінь, а переважно вбрання. То була група хлопчиків, одягнутих у дивний, ексцентричний одяг; вони йшли в ногу двома рівнобіжними колонами. Шорти, сорочки, іншу одежу вони несли в руках, та в кожного на голові була квадратова чорна шапочка зі срібною кокардою. Від шиї до кісточок їх покривали чорні плащі з довгими срібними хрестами на лівому боці грудей та з побриженими комірами. Від тропічної спеки, спуску, пошуків харчу й, нарешті, стомливого до поту переходу пекучим берегом їхні обличчя блищали, наче свіжовимиті сливи. Хлопець, який ними командував, був одягнений так само, але кокарду мав на шапочці золоту. Ярдів за десять від плити він дав своїй групі наказ зупинитися, і вони стали, віддихуючись, пітніючи, хитаючись під шаленим сонцем. Сам командир пішов уперед, скочив на плиту, маючи полами плаща, й зі світла опинився у майже цілковитій темряві.

— Де чоловік із сурмою?

Ральф збагнув, що той, засліплений сонцем, нічого не бачить, і відповів:

— Ніякого чоловіка з сурмою нема. Тільки я.

Хлопець підійшов ближче і, скривившись, придивлявся до Ральфа. Він тільки й побачив, що ясноволосого хлопця з кремовою мушлею на колінах, і це його не потішило. Він швидко обернувся, майнувши плащем.

— Отже, корабля нема?

Під обвислим плащем вимальовувалася висока, худа, кістлява постать, з-під чорної шапки вибивалося волосся. Його лице було зморщене, веснянкувате і бридке, але розумне. З лиця того дивилися ясно-голубі очі, від розчарування в них готова була спалахнути чи вже спалахувала злість.

— Отже, дорослих тут нема?

Ральф відповів йому в спину:

— Ні. Ми проводимо збори. Приєднуйтеся до нас.

Хлопчики в плащах почали виходити з шику. Високий крикнув на них:

— Хоре! Стояти на місці!

Втомлено й покірно хористи вишикувалися в лінію і стояли, хитаючись від спеки. А все ж дехто почав несміливо протестувати.

— Але, Мерідью, послухай, Мерідью... дозволь нам...

Враз один із хлопчиків упав обличчям у пісок, і лави зламалися. Вони підняли зомлілого і витягли на плиту. Мерідью вирячив очі, хоча без особливого зворушення.

— Ну гаразд. Сідайте. А цей нехай лежить.

— Ну що ти, Мерідью!

— Завжди він зомліває,— сказав Мерідью.— І в Гібралтарі, і в Аддис-Абебі, а під час заутрені впав прямо на регента.

Тут хористи захихотіли; наче чорні птахи, вони обсіли повалені навхрест стовбури і з цікавістю розглядали Ральфа. Роха не питав їхніх імен. Його лякала ця уніформована вищість і нецеремонна владність у голосі Мерідью. Тож він заховався за Ральфа і заходився коло своїх окулярів.

Мерідью повернувся до Ральфа:

— Виходить, тут нема нікого з дорослих?

— Нема.

Мерідью сів на стовбур і поглядом обвів усіх.

— Тоді ми повинні самі за себе подбати.

Почуваючись у безпеці коло Ральфа, несміливо озвався Роха:

— Тому Ральф і скликав збори. Щоб вирішити, що нам робити. Ми дізналися імена. Ось Джонні. А ті двоє — вони близнята — Сем та Ерік. Котрий Ерік? Ти? Ні, ти Сем.

— Я — Сем...

— А я Ерік.

— Нам краще всім познайомитися,— встряв Ральф.— Отже, я Ральф.

— Але ми знаємо більшість імен,— сказав Роха,— тільки-но їх почули.

— Дитячі імена,— пирхнув Мерідью.— Чого це мені бути Джеком? Я — Мерідью.

Ральф зиркнув на нього. То був голос людини, яка знає, чого хоче.

— Тоді,— провадив Роха,— отой хлопчик... я забув...

— Ти забагато базікаєш,— урвав Джек Мерідью,— заткни пельку, Жирний.

Вибухнув сміх.

— Він не Жирний,— гукнув Ральф,— Роха — його справжнє прізвисько.

— Роха!

— Роха!

— Ой, Роха!

Тоді вже знялася буря реготу, сміялися навіть найменші. В ту хвилину хлопці об’єдналися в коло однодумців, тільки Роха зоставався сам; він густо почервонів, схилив голову і знову заходився протирати окуляри.

Нарешті сміх затих, і хлопці знов почали знайомитися. Після Джека Моріс був другий за зростом серед хористів, але кремезний і весь час усміхнений. Був ще тендітний, вовчкуватий хлопчик, якого ніхто не знав і який тримався осторонь, потайний і заглиблений у себе. Він пробурмотів, що його звуть Роджер, і знову змовк. Вілл, Роберт, Гарольд, Генрі; той хорист, що був знепритомнів, уже сів на пальмовий стовбур, блідо всміхнувся до Ральфа і назвався Саймоном.

Джек заговорив:

— Треба вирішити, як нам урятуватися.

Почувся гомін. Один з малюків, Генрі, попросився додому.

— Цить,— наказав Ральф неуважливо. Підняв угору мушлю.— Гадаю, нам треба обрати ватажка, щоб він усе вирішував.

— Ватажка! Ватажка!

— Ватажком можу бути я,— сказав Джек зі спокійною погордою,— я заспівую у хорі і старший над ним. А ще можу чисто взяти до-дієз.

Знову гомін.

— Ну, гаразд,— сказав Джек,— я...

Він завагався. Чорнявий — Роджер — нарешті заворушився і запропонував:

— Проголосуймо.

— Так!

— Проголосуймо за ватажка!

— Давайте голосувати!

Вибори виявилися забавкою не менш цікавою за ріг. Джек був запротестував, та коли раніше всі галасували, бо хотіли мати ватажка, то тепер галас учинився навколо виборів, і найбільше пропонували Ральфа. Жоден хлопчик не пояснив би цього, адже винахідливість, власне, виявив Роха, а найочевидніший лідер був Джек. Та Ральфа вирізняв спокій, з яким він сидів, зріст і приваблива зовнішність, найдужче ж, хоч і найнезбагненніше, переконував ріг. Той, хто сурмив у нього, а тепер сидів з цим тендітним предметом на колінах, чекаючи на їхню ухвалу, був істота незвичайна.

— Давай отого, з мушлею!

— Ральфа! Ральфа!

— Отой, із сурмою, нехай буде ватажком.

Ральф підніс руку, закликаючи до тиші.

— Добре. Хто хоче, щоб ватажком був Джек?

Покірно й понуро підвели руки хористи.

— Добре. Хто хоче, щоб був я?

Усі, крім хористів та Рохи, негайно піднесли руки. Тоді так само неохоче підніс руку й Роха.

Ральф порахував голоси.

— Отже, ватажок я.

Всі заплескали в долоні. Навіть хористи аплодували, а Джек від образи так почервонів, що позникали всі його веснянки. Він схопився на ноги, потім передумав і знову сів, поки в повітрі дзвеніли оплески. Ральф поглянув на нього, наче хотів щось запропонувати.

— Звичайно, хор залишається під твоєю командою.

— Вони можуть бути солдатами...

— Або мисливцями...

— А може...

Рум’янець зійшов з обличчя Джека. Ральф знову підніс руку, закликаючи до тиші.

— Джек керує хором. Вони будуть... ким би ви хотіли, щоб вони були?

— Мисливцями.

Джек та Ральф усміхнулись один до одного з несміливою симпатією. І враз усі загаласували.

Джек підвівся.

— Добре. Хористи можуть скинути мантії.

Хористи позривалися з місць, так ніби закінчився урок, загаласували, покидали на траву чорні плащі. Джек розстелив свій плащ на стовбурі коло Ральфа. Від поту сірі шорти прилипли йому до тіла. Ральф захоплено поглянув на них, а Джек перехопив погляд і пояснив:

— Я спробував перебратися за ту гору, перевірити, чи всюди вода. Але почув твою мушлю.

Ральф усміхнувся і підняв мушлю, вимагаючи тиші.

— Слухайте всі. Мені потрібен час, щоб обміркувати все. Я не можу вирішити все відразу. Якщо це не острів, то нас урятують дуже швидко. Тож треба дізнатися, чи це острів. Усі мають залишатися на місці, чекати й нікуди не відлучатися. Троє з нас — більше ми не візьмемо, а то заплутаємося в хащах і загубимося — троє з нас підуть у розвідку і все з’ясують. Піду я, Джек і, і...

Він обвів поглядом коло сповнених готовності облич. Вибирати було з кого.

— І Саймон.

Навколо Саймона захихотіли, й він підвівся, всміхаючись. Тепер блідість уже зійшла з його обличчя, він виявився худорлявим, щупленьким, жвавим хлопцем, який дивився з-під шапки прямого волосся, чорного й цупкого.

Він кивнув Ральфові:

— Я піду.

— І я...

Джек вихопив звідкись великий мисливський ніж і всадив його в стовбур. Зчинився гамір і зразу ж завмер.

Роха захвилювався:

— Я теж піду.

Ральф повернувся до нього:

— Ти не надаєшся для такої роботи.

— Все одно...

— Ми тебе не беремо,— сказав Джек категорично.— Дивись, нас троє.

Роха бликнув окулярами.

— Я був з ним, коли він знайшов ріг. Я був з ним раніше за всіх.

Ні Джек, ні решта не зважали на нього. Всі почали розходитися. Ральф, Джек та Саймон сплигнули з плити й пішли по піску, минаючи ставок. Роха задріботів позаду.

— Хай Саймон іде посередині,— сказав Ральф,— а ми зможемо розмовляти над його головою.

Всі троє рушили в ногу. Це означало, що час від часу Саймонові доводилося підбігти крок-два, щоб не відстати. Незабаром Ральф зупинився й повернувся до Рохи:

— Послухай-но...

Джек і Саймон прикинулися, немовби нічого не помітили. Вони пішли далі.

— Тобі не можна йти.

Окуляри в Рохи затуманилися знову, цього разу від приниження.

— Ти сказав їм. Після того, як я просив тебе...

Його обличчя спалахнуло, губи тремтіли.

— Після того, як я сказав, що не хочу...

— Та про що ти в біса торочиш?

— Що мене прозвали Роха. Я сказав, мені байдуже, аби лиш не кликали Рохою, і я просив нікому не казати, а ти відразу роздзвонив...

Запанувала мовчанка. Ральф поглянув на Роху уважніше і зрозумів його образу й приниження. Він завагався, вибачатись йому чи образити ще раз.

— Краще Роха, ніж Жирний,— сказав він нарешті навпрямки, як щирий ватажок,— у кожному разі пробач, якщо я тебе образив. А тепер, Рохо, йди та вивчай імена. Це твоя робота. До зустрічі.

Він повернувся й побіг наздоганяти решту. Роха стояв, і рум’янець обурення помалу сходив з його обличчя. Він повернув назад до плити.

Троє хлопців жваво чимчикували по піску. Був відплив, понад водою з’явилася стежка твердого, наче вторований шлях, встеленого водоростями берега. Якісь чари огорнули їх, огорнули берег, вони відчули їх і були щасливі. Вони забалакували один до одного, збуджено сміялись, говорили водночас, не слухаючи. Усе навколо світилося. Від повноти почуттів Ральф став на голову і перекинувся вперед. Коли всі досхочу насміялися, Саймон сором’язливо погладив Ральфа по руці, й вони знову зареготали.

— Ходімо,— озвався нарешті Джек,— ми ж дослідники.

— Дійдемо до краю острова,— заявив Ральф,— і зазирнемо за ріг.

— Якщо це острів...

Тепер, після полудня, імла трохи спала. Вони знайшли кінець острова, цілком виразний, не зачарований, з конкретним обрисом і виглядом. Як і скрізь, там було безладно накидане каміння, а одна велика брила лежала просто в лагуні. На ній гніздилися морські птахи.

— Наче цукрова глазур,— зауважив Ральф,— на рожевому торті.

— Ми не зможемо заглянути за ріг,— мовив Джек,— його взагалі нема. Берег вигинається і, бачте, скелі стрімкішають...

Ральф прикрив очі долонею і оглянув нерівну лінію скель, знесених угору. З цієї частини узбережжя, здавалось, було найближче до вершини гори.

— Спробуймо зійти на гору звідси,— вирішив він.— Мені здається, тут найлегша дорога. Менше хащів і більше рожевого каміння. Гайда.

Троє хлопчаків подерлися вгору. Якась незнана сила повивертала й потрощила вщент ці брили, вони лежали криво й косо, раз у раз нагромаджуючись одна на одну. Найчастіше на рожеву скелю наповзала навскісна брила, згори налазила ще одна брила, далі ще одна, тож рожеве просвічувало крізь ліанову фантасмагорію рівномірними приступками. Там, де рожеві скелі починалися прямо від землі, нерідко вгору вилися вузенькі стежки. По них боком просувалися хлопці, спиною до рослинного царства, обличчям до каменя.

— Хто протоптав ці стежки?

Джек зупинився і витер піт з обличчя. Ральф стояв поруч, сапаючи.

— Люди?

Джек похитав головою.

— Звірі.

Ральф пильно вдивлявся у темряву під деревами. Ліс дрібно здригався.

— Ходімо.

Найважчі були не крутовини навколо прискалків, а переходи крізь густі кущі від однієї стежки до другої. Тут коріння та стебла ліан поспліталися в такі клубки, що доводилося хіба протискатися чи проповзати крізь них. Окрім рудого ґрунту та випадкових зблисків світла, що часом пробивалося крізь листя, орієнтуватися в цих нетрищах допомагала сама крутизна: кожна нова діра, обплетена шпурами ліан, мала бути вище за попередню.

Сяк-так вони пробиралися вперед.

Мабуть, на найважчому відтинку шляху, застряглий у клубку ліан, Ральф обернувся до інших, сяючи очима.

— Кайфово!

— Дива!

— Чудово!

Що викликало таку радість, було неясно. Всі троє спітніли, забруднилися, потомились. Ральф весь подряпався. Ліани завтовшки з їхні стегна залишали тільки вузькі нори для руху. Ральф для спроби вигукнув, і всі вслухалися в глухе відлуння.

— Ми справжні дослідники,— виголосив Джек,— закладаюся, до нас тут ніхто не бував.

— Треба б намалювати карту,— сказав Ральф,— шкода, нема паперу.

— Можна видряпати її на корі.— Запропонував Саймон.— І втерти в неї щось чорне.

І знову врочистий обмін осяйними поглядами у темряві.

— Кайфово!

— Дива!

Стати на голову тут було ніде. Цього разу Ральф виявив повноту своїх почуттів, прикинувшись, ніби хоче звалити Саймона на землю; і от вони вже покотилися в сутінках щасливим клубком.

Коли клубок розпався, Ральф похопився перший:

— Треба йти далі.

Між рожевим гранітом дальшої скелі та ліанами залишалася невелика щілина, і цим проходом вони заквапилися догори. Стежка вивела в помітно рідший ліс, за ним зблиснуло розпростерте попереду море. Ліс відступив, визирнуло сонце; воно висушило піт, яким просяк їхній одяг у темній, вогкій спекоті. Нарешті, щоб добратися до вершини, не треба було пірнати в темряву, а лише видиратися вгору по рожевій скелі. Минаючи ущелини, хлопці пішли по гострому щебеню.

— Глянь! Глянь!

Високо над цим краєм острова стриміли шпилясті скелі, наче димарі та комини. Джек сперся на один такий зубець, і той від поштовху зі скрипом зрушив з місця.

— Налягай...

Тільки не на ноги. Штурм вершини почекає, а троє хлопчаків тим часом приймуть щойно кинутий виклик. Скеля була завбільшки з невеликий автомобіль.

— Ану разом!

Розгойдати її вперед-назад, відчути ритм.

— Ану разом!

Розгойдується все більше й більше, розгойдується, розгойдується, все далі відхиляється від точки опори, розгойдується, розгойдується...

— Ану разом!

Велика брила зависла, затрималася на одній точці, вирішила не повертатися назад, подалася вперед, упала, гримнула, перевернулася, з гуркотом покотилася вниз, вивертаючи глибоку діру в запоні лісу. Знялися птахи й луна, в повітрі попливла хмара біло-рожевої пилюги, десь унизу ліс здригнувся, наче по ньому промчало розлючене чудовисько. І знову острів затих.

— Кайфово!

— Як бомба!

— Уіі-аа-оо!

Добрих п’ять хвилин не могли вони вгамувати веселощів. Нарешті подалися далі.

Тепер шлях до вершини був легкий. На підході до останнього виступу Ральф зупинився.

— Лелечки!

Хлопці стояли над напівкруглою западиною на схилі гори. Вона заросла голубими квітами, якимось гірським зіллям; цвітіння вихлюпувалося через вінця западини, буйно розливалося лісом. У повітрі роїлися метелики, злітали вгору, тріпотіли крильцями, сідали на квіти.

За западиною височіла квадратова вершина гори, і ось вони вже на ній.

Мандрівці й раніше здогадувалися, що це острів: видираючись нагору поміж рожевими скелями, оточені з двох боків морем та кришталевими висотами неба, вони душею відчували, що море лежить зусебіч. Та їм здавалося, що краще відкласти остаточний висновок, поки вони опинилися на вершині й побачили морський обрій довкола. Ральф повернувся до друзів:

— Це наш острів.

Острів трохи нагадував корабель: з цього краю горбоватий, ззаду він різко обривався до води. З обох боків — скелі, кручі, верхівки дерев та стрімкі урвища, а попереду, вподовж корабля — лісистий положистий спуск, тут і там поцяткований рожевим, ще далі — пласкі темно-зелені джунглі, звужені наприкінці рожевим хвостиком. А там уже острів занурювався в воду, й виднів іще один острів, скеля — зовсім осібна, неначе форт, і форт дивився на них із-за зелені крутим рожевим бастіоном.

Хлопці уважно вивчили краєвид і перевели погляд на море. Вони стояли високо, наближався вечір, і марево вже не могло позбавити панораму чіткості.

— Це риф. Кораловий риф. Я таке бачив на малюнку.

Риф оточував острів з кількох сторін, він проліг рівнобіжно десь за милю й від того берега, який вони вже вважали за свій. Риф чітко малювався у морській синяві, здавалось, якийсь велет захотів обвести острів плавкою крейдяною лінією, але втомився, так і не завершивши її. Всередині, по цей бік рифу, голубими переливами блищала вода, камені й водорості проглядалися в ній, наче в акваріумі, а ззовні розкинулось темно-синє море. Був приплив, довгі пасма піни бігли від рифу, і на хвилину здалося, немовби корабель рухається кормою вперед.

Джек показав униз:

— Отам ми приземлилися.

За скелями та западинами серед дерев видніла глибока рана; там валялися потрощені стовбури, а далі борозна, що не захопила тільки смужки пальм поміж шрамом та морем. Саме там, випнута в лагуну, лежала плита, коло неї, наче мурашки, снувались фігурки.

Рухом руки Ральф намалював криву лінію від голого каменя, де вони стояли, вниз по схилу, через западину, через квіти, і далі — навколо скелі, за якою починався вилам.

— Так вернемося швидше.

Сяючи очима, з розкритими від захвату ротами, вони втішалися правом господарів. Вони були щасливі, були друзі.

— Ніде ані диму, ані човнів,— розважав Ральф.— Ми ще впевнимось у цьому згодом, та, гадаю, острів безлюдний.

— Ми будемо добувати собі харч,— вигукнув Джек,— полювати, ставити сильця... доки нас не знайдуть.

Саймон мовчки дивився на них обох і все кивав, його чорна чуприна метлялася то вперед, то назад, обличчя сяяло.

Ральф поглянув униз, у той бік, де не було рифу.

— Ще більша крутизна,— сказав Джек.

Ральф зробив жест, ніби щось зачерпував.

— Он той шматок лісу внизу... ніби приліпився до гори.

У кожному вигині гори росли дерева, квіти й дерева. Аж ось ліс стрепенувся, загув, зашумів. Гірські квіти поблизу захвилювались, за мить вітрець дмухнув прохолодою їм в обличчя.

Ральф розвів руками.

— Все це наше.

Вони реготали, і стрибали, і щось вигукували на радощах.

— Я хочу їсти.

Тільки-но Саймон згадав про це, інші теж відчули голод.

— Ходімо,— сказав Ральф.— Ми знайшли те, що хотіли.

Вони полізли вниз по скелі, пірнули у квіти, потім пішли між деревами. Тут зупинилися і зацікавлено розглядали кущі довкола.

Саймон озвався перший:

— Наче свічки. Свічкові кущі. Свічкові бруньки.

Кущі були темні, вічнозелені, пахучі, і безліч зелених, м’яких, як віск, бруньок пнулося вгору до світла. Джек зітнув одну ножем, і навколо розлився аромат.

— Свічкові кущі.

— Бруньок не запалиш,— зауважив Ральф.— Вони тільки подібні до свічок.

— Зелені свічки,— зневажливо докинув Джек,— їх не з’їси. Гайда.

Вони наблизилися до густого лісу, човгаючи стомленими ногами, коли це раптом почулися звуки — виск і тяжкий тупіт ратиць по стежці. Вони пробиралися вперед, а виск лунав голосніше, доки став нестримним. Аж ось і порося, заплутане в завісі ліан: сповнене жаху, воно дико тіпалося в гнучких путах. Вереск був тонкий, гострий, надсадний. Троє хлопців кинулися вперед, і Джек знову гордовито вихопив свій ніж. Високо підніс руку. Тоді настала пауза, загайка, свинка все верещала, ліани шарпались, а лезо тільки зблискувало у кістлявій руці. Під час паузи вони встигли зрозуміти: удар буде сильний. Раптом свинка вирвалася з ліан і шаснула в хащі. А хлопці все дивились один на одного і на те страшне місце. Обличчя Джекове біліло під веснянками. Він помітив, що й досі тримає піднятий ніж, опустив руку, засунув ніж у піхви. Всі троє якось присоромлено засміялись і полізли назад на стежку.

— Я вибирав місце,— виправдовувався Джек.— Просто не міг зразу вирішити, куди вдарити.

— Треба було заколоти свиню,— розпалився Ральф.— Завжди кажуть, що свиней колють.

— Свині перерізають горло, щоб випустити кров,— сказав Джек,— інакше не можна їсти м’яса.

— То чому ж ти...

Вони чудово знали чому: страшно було уявити, як жахливий ніж упаде й уріжеться в живу плоть, нестерпний був вигляд крові.

— Я збирався,— пояснював Джек.— Він ішов попереду, і вони не бачили його обличчя.— Я вибирав місце.Наступного разу...

Він вихопив ніж із піхов і всадив його в дерево. Наступного разу пощади не буде. Люто озирнувся — перевірити, чи не думає хто сперечатися. Потім вони вийшли на сонце і почали спускатися виламом до плити, щоб знову скликати збори, а дорогою шукали їжу й напихали нею роти.

Розділ другий. Вогонь на горі

Коли Ральф скінчив сурмити в ріг, на плиті вже зібрався натовп. Ці збори відрізнялися від ранкових. Вечірнє сонце кидало навскісне проміння з іншого боку плити, і більшість дітей, надто пізно відчувши біль опіків, повдягалися. Хористи поскидали плащі і вже не здавались окремою групою.

Ральф сів на повалений стовбур лівим боком до сонця. Праворуч опинилася більша частина хору, ліворуч — старші хлопці, до евакуації не знайомі один з одним, попереду в траві навпочіпки розсілися найменші.

Всі затихли. Ральф поклав на коліна рожево-кремову мушлю; вітрець дмухнув над плитою, засипавши всіх сонячними зайчиками. Він вагався — встати йому чи говорити сидячи. Поглянув ліворуч, до ставка. Поряд сидів Роха, та на допомогу не поспішав.

Ральф відкашлявся.

— Ну от...

І раптом він відчув, що зуміє говорити вільно і легко пояснить усе, що задумав. Провів долонею по ясному чубові й почав:

— Ми на острові. Ми були на вершині гори і бачили — вода з усіх боків. Ми не помітили ні будинків, ні диму, ні слідів, ні човнів, ні людей. Ми на безлюдному острові, де більше нікого нема.

Джек перебив:

— Але все одно нам потрібне військо. Полювати. Полювати на свиней...

— Так, на острові є свині.

Всім трьом захотілось водночас розповісти про рожеву тварину, що заплуталася в ліанах.

— Ми бачили...

— А вона верещить...

— Та як кинеться...

— Я не встиг її вбити... але... іншого разу!..

Джек угородив ніж у стовбур і оглянув усіх з викликом.

Збори знову притихли.

— Отже, ви бачите,— провадив Ральф,— нам потрібні мисливці, щоб добувати м’ясо. І ще одне.

Він підняв мушлю з колін і обвів поглядом попечені сонцем обличчя.

— Тут нема дорослих. Нам самим треба дбати про себе.

Збори загули і змовкли.

— І ще одне. Не можна, щоб усі говорили водночас. Треба спочатку піднести руку, як у школі.

Він тримав ріг перед обличчям і дивився понад його розтрубом.

— Тоді тому, хто піднесе руку, я дам ріг.

— Ріг?

— Так називається мушля. Я передам ріг тому, хто говоритиме після мене. Він має тримати його, поки говоритиме.

— Але...

— Послухайте...

— І ніхто не має права перебивати. Крім мене.

Джек підскочив.

— У нас будуть правила! — збуджено закричав він.— Багато правил! А коли хтось порушить...

— О-о-ох!

— Кайфово!

— Шик!

— Клас!

Ральф відчув, як хтось узяв ріг йому з колін. І ось уже Роха стоїть, гойдаючи в руках велику кремову мушлю, а галас ущухає. Джек, ще на ногах, запитливо глянув на Ральфа, а той тільки всміхався і поплескував долонею по колоді. Джек сів. Роха скинув окуляри, закліпав, витираючи їх об сорочку.

— Ви заважаєте Ральфові, не даєте сказати найголовнішого.

Зробив значущу паузу.

— Хто знає, що ми тут? Га?

— Там, в аеропорту, знають.

— Той з мегафоном...

— Мій тато.

Роха начепив окуляри.

— Ніхто не знає, де ми,— сказав він і ще дужче зблід та засапався.— Можливо, вони знали, куди ми летимо, а може, й ні. Але вони не знають, де ми тепер, бо ми не долетіли, куди нас везли.— Глянув на всіх здивовано, хитнувся і сів. Ральф узяв у нього ріг.

— Саме це я хотів сказати,— повів він далі,— а ви всі, ви...— Він окинув поглядом їхні уважні обличчя.— Літак збили, і він згорів. Ніхто не знає, де ми. Може, ми тут пробудемо довго.

Стало так тихо, що можна було почути, як тяжко сапає Роха. Сонце спустилося ще нижче і затопило золотом півплити. Вітерці, що наче котенята крутилися над лагуною, доганяючи власні хвости, тепер пробивалися попад плитою до лісу. Ральф відгорнув з чола скуйовджену ясну чуприну.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up