Володар Мух (сторінка 2)

— Може, ми пробудемо тут іще довго.

Ніхто не промовив ні слова. Раптом він усміхнувся.

— Але який гарний острів! Ми — Джек, Саймон і я — ми злізли на гору. Чудово! Є вода, і їжа, і...

— Скелі...

— Голубі квіти...

Роха, трохи погамувавши хвилювання, показав на мушлю в Ральфових руках, Джек і Саймон замовкли. Ральф провадив:

— Ждучи порятунку, можна чудово побавитися на острові.

Він широко розвів руки.

— Як у книжці.

Знявся гамір.

— «Острів скарбів»...

— «Ластівки й амазонки»...

— «Кораловий острів»...

Ральф помахав мушлею.

— Це наш острів. Гарний острів. Будемо тут веселитися, доки дорослі не приїдуть по нас.

Джек простяг руку до мушлі.

— Тут є свині,— сказав він.— Є їжа, можна купатися он у тій річечці і взагалі. Може, ще хтось що-небудь знайшов?

Він простяг мушлю Ральфові й сів. Очевидно, більше ніхто нічого не знайшов.

Старші хлопці вперше помітили малюка, коли той почав пручатися. Кілька малюків виштовхували його на середину, а він не йшов. Це був малесенький хлопчик років шести, половину його обличчя вкривала бурякова родима пляма. Знітившись, стояв він у перехресті уважних поглядів, колупав ногою цупку траву, щось бурмотів і мало не плакав.

Інші малюки поважно щось йому нашіптували і підштовхували до Ральфа.

— Добре,— сказав Ральф,— підійди сюди.

Малюк перелякано озирнувся.

— Говори!

Малюк простяг руку по ріг, і збори вибухнули сміхом. Він зразу відсмикнув руку і заплакав.

— Дайте йому ріг! — гукнув Роха.— Нехай візьме!

Нарешті Ральф примусив його взяти мушлю, та вибух сміху вже відібрав дитині мову. Роха став коло нього навколішки, тримаючи в руці здоровенну мушлю, і переказував зборам його слова.

— Він хоче знати, що ви зробите зі змієм.

Ральф засміявся, інші хлопці підхопили його сміх. Малюк ще дужче знітився.

— Розкажи нам про змія.

— Тепер він каже, що це звір.

— Звір?

— Схожий на змія. Величезний. Він сам бачив.

— Де?

— В лісі.

Чи то сильніше дмухнув вітер, чи сонце спустилося нижче, але під деревами повіяло легкою прохолодою. Хлопчики відчули це і з острахом зіщулилися.

— На такому маленькому острові не буває звірів чи зміїв,— спокійно пояснив Ральф.— Вони трапляються тільки у великих країнах — в Африці чи в Індії.

Бурмотіння, голови поважно закивали.

— Він каже, що звір приходить поночі.

— Тоді він не міг його бачити!

Сміх, вигуки.

— Ви чули таке? Каже, бачив його поночі...

— Він знов каже, що бачив звіра. Той прийшов і пішов геть, вернувсь і хотів його з’їсти...

— Це йому приснилося...

Сміючись, Ральф обвів поглядом обличчя в пошуках підтримки. Старші хлопці погоджувалися, але то тут, то там малюки виказували непевність, що вимагала чогось більшого за розумне пояснення.

— Мабуть, йому приснився кошмарний сон. Після того як він виплутався з ліан.

Знову голови поважно закивали. Вони знали, що таке кошмари.

— Він каже, що бачив звіра, змія, і питає, чи той прийде сьогодні вночі.

— Але ж звіра немає?

— Він каже, що зранку той обернувся на линву, таку, як оці, що тут висять по деревах, і сховався між гілками. Він питає, чи звір прийде сьогодні вночі.

— Але ж звіра нема!

Сміху вже не було, всі лиш похмуро перезиралися. Ральф запустив обидві руки в волосся і дивився на малюка з насмішкою та обуренням.

Джек схопив ріг.

— Звичайно, Ральф має рацію. Змія нема. Та якби він і був, ми б його вполювали й убили. Ми будемо полювати на свиней і для всіх добувати м’ясо. І так само пошукаємо змія...

— Але ж змія нема!

— Перевіримо, коли підемо на полювання.

Ральф відчув роздратування і на якусь мить поразку. Наче зіткнувся з чимось незбагненним. Очі, що так уважно дивилися на нього, були серйозні.

— Але ж звіра нема!

Щось зовсім йому не знайоме піднялося в ньому і примусило знову голосно всіх запевнити:

— Кажу вам, ніякого звіра немає!

Збори мовчали.

Ральф знову підняв ріг, і на думку про те, що він має зараз сказати, до нього повернувся добрий настрій.

— А тепер перейдімо до найважливішого. Я весь час думав. Я думав, коли ми лізли на гору.— Він кинув змовницьку усмішку своїм двом товаришам.— І тут на березі. От про що я подумав. Ми хочемо побавитись. І хочемо, щоб нас урятували.

Палка підтримка зборів приголомшила його, як хвиля, і він забув, про що хотів сказати. Він знову замислився.

— Ми хочемо, щоб нас урятували, і нас, звичайно, врятують.

Заторохтіли голоси. Прості слова, не підкріплені нічим, крім нового Ральфового авторитету, несли спокій і радість. Довелося помахати мушлею, щоб примусити всіх слухати.

— Мій батько служить на флоті. Він каже, що вже давно не залишилося невідкритих островів. Він каже, що у королеви є велика кімната, обвішана картами, там намальовані всі острови світу. Отже, і цей острів є в королеви на карті.

Знову пролунали голоси, сповнені радості й надії.

— Рано чи пізно сюди припливе корабель. Можливо, навіть корабель мого тата. Отже, як бачите, рано чи пізно нас врятують.

Він замовк, висловивши свою думку. Від його слів усім полегшало. Він зразу всім сподобався, а тепер його вже й поважали. Хтось мимоволі заплескав у долоні, і враз над плитою загриміли оплески. Ральф зашарівся, озирнувся на німий захват Рохи, а з другого боку — на Джека, що самовдоволено всміхався і так само підкреслено плескав у долоні.

Ральф помахав рогом.

— Тихо! Стривайте! Послухайте!

Захоплений своїм успіхом, він провадив у тиші:

— І ще одне. Ми можемо допомогти, щоб нас знайшли. Навіть якщо корабель підпливе до самого острова, нас можуть не помітити. Отже, треба, щоб на вершині гори клубочився дим. Треба розпалити вогонь.

— Вогонь! Розпалити вогонь!

Мить — і половина хлопців уже на ногах. Джек кричав між ними найголосніше, про ріг забули.

— Вперед! За мною!

Під пальмами загаласували, забігали. Ральф так само схопився, вимагаючи тиші, але його ніхто не слухав. В одну мить весь натовп колихнувся в глиб острова і побіг слідом за Джеком. Побігли навіть найменші, старанно продираючись між листям та поламаним гіллям. Коло Ральфа з рогом у руках залишився тільки Роха.

Той уже цілком віддихався.

— Як діти! — кинув зневажливо.— Чисто тобі зграя дітлахів!

Ральф із сумнівом глянув на нього і поклав ріг на стовбур.

— Пора ж вечеряти,— сказав Роха.— І чого їх понесло на ту гору?

Він з повагою гладив мушлю, раптом рука його завмерла, і він підвів погляд.

— Ральфе! Гей! Куди ти?

Ральф уже перелазив через першу смугу зітнутих дерев. Десь далеко попереду чувся тріск, хтось сміявся.

Роха стежив за ним обурено.

— Чисто зграя дітлахів...

Він зітхнув, нахилився і зав’язав шнурки на черевиках. Галас натовпу завмер десь угорі. Тоді з мученицьким виразом, мов у батька, змушеного потурати бездумному запалові дітей, він підібрав ріг, повернувся до лісу і почав пробиратися між безладно поваленими деревами.

 

По той бік вершини, трохи нижче за неї, був укритий лісом уступ. Знову Ральф зробив той самий жест, ніби щось зачерпував.

— Там унизу скільки завгодно дров.

Джек кивнув і смикнув себе за нижню губу. Футів на сто нижче по стрімкому схилу гори починалась ділянка, наче створена для палива. Дерева, які гнала вгору волога спека, знаходили замало ґрунту для доброго росту, швидко падали й зігнивали, їх обсновували ліани, з-поміж яких п’ялися нові паростки.

Джек повернувся до хористів; ті стояли напоготові. Чорні шапочки позбивалися набакир, наче берети.

— Навалюй дров. За мною.

Знайшли щось схоже на стежку й потягли нагору сухе дерево. Навіть малюки,— вони теж вибралися нагору,— скочувалися назад, і ось уже всі, крім Рохи, при ділі. Переважна частина дерева геть зогнила, досить було доторкнутися до нього, як воно розсипалося градом порохна, стоног, гнилизни, та траплялися й здорові стовбури. Близнята Сем та Ерік перші знайшли потрібну колоду, але не могли дати їй ради, доки Ральф, Джек, Саймон, Роджер та Моріс не взялися за неї з усіх боків. Вони витягли мертве страховисько на скелю і повалили сторч на купу дров. Кожна група хлопців додавала свою частку, більшу чи меншу, і купа росла. За другим заходом Ральф опинився з Джеком коло одної дровиняки, і вони всміхнулись один одному, несучи спільний тягар. Іще раз на вітрі, серед галасу, під скісним сонячним промінням на вершині гори їх наче огорнули чари, дивовижне світло дружби, пригод і спільних радощів.

— Тяжкувато.

Джек усміхнувся на відповідь.

— Тільки не для нас двох.

Разом, тужачись і спотикаючись, вони виволокли свій тягар на кручу. Разом проспівали — один-два-три! — і жбурнули колоду на велетенську купу. Тоді відступили, переможно засміялися, і Ральфові тут-таки довелося стати на голову. Внизу хлопці ще морочилися над дровами, хоч деякі малюки вже охололи до цього діла і почали обстежувати новий ліс у пошуках плодів. Тож близнюки — несподівана завбачливість! — вийшли нагору з оберемками листя і вивалили його на купу. Один по одному, відчуваючи, що купа готова, хлопчики переставали спускатися вниз по нові дрова і зупинялися поміж рожевих розкиданих брил. Їхній віддих вирівнявся, піт висох.

Коли всі діти зійшлися, Ральф і Джек перезирнулися. У кожного в душі наростала думка, від якої палив сором, і вони не знали, з чого почати признання.

Ральф наважився перший, почервонівши, як мак.

— Ну, ти?

Він відкашлявся і вів далі:

— Ти запалиш вогонь?

Тепер, коли викрилось усе безглуздя становища, зашарівся і Джек. Пробурмотів щось невиразне.

— Треба потерти дві палички. Потерти...

Він глянув на Ральфа. Той вибовкав останній доказ своєї неспроможності.

— Хтось має сірники?

— Треба змайструвати лук і швидко крутити в ньому стрілу,— озвався Роджер. Він потер долоні, показуючи, як це робиться — шурх-шурх!

Легкий вітрець повіяв над горою. Разом з ним з’явився Роха у сорочці та шортах, він обережно вибирався з лісу, вечірнє сонце відбивалось у скельцях окулярів. Під пахвою була мушля.

Ральф гукнув до нього:

— Рохо! Ти маєш сірники?

Інші підхопили той крик, аж гора задзвеніла.

Роха похитав головою і підійшов до купи.

— Ого! Якенна купа вийшла!

Раптом Джек простяг руку.

— Окуляри... скельцями можна розпалити вогонь!

Роху оточили, перш ніж він устиг відскочити.

— Ой!.. Пустіть! — Голос його переріс у крик жаху, коли Джек здер йому окуляри з обличчя.— Не займай! Віддай назад! Я ж нічого не бачу! Ти поб’єш мушлю!

Ральф ліктем відштовхнув його і став навколішки перед купою.

— Не заступайте світла!

Хлопці штовхалися, стусали один одного, щось запобігливо радили. Ральф крутив скельцями то так, то сяк, то вперед, то назад, доки глянсуватий білий образ призахідного сонця ліг на шматок трухлявого дерева. Майже відразу вгору здійнялася тонка цівка диму, і Ральф закашлявся. Джек так само вкляк і легко дмухнув, димок відхилився, загус, з’явився язичок полум’я. Полум’я, спочатку майже невидиме на яскравому сонці, огорнуло невелику галузку, розрослося, забарвилось, сягнуло більшої гілки і вибухнуло з різким тріском, шугонуло догори, а хлопці зняли гамір.

— Окуляри! — завивав Роха.— Віддайте мої окуляри!

Ральф відійшов від вогнища і тицьнув окуляри Росі в руку, яку той простяг, наче щось намацуючи. Його голос уже ледве бубонів:

— Самі плями перед очима. Навіть руки не бачу...

Хлопці танцювали. Дерево було таке трухляве і таке сухе, що цілі гілляки враз піддавалися навіженим золотим омахам, які огнистим снопом здіймалися вгору на двадцять футів. Навкруги від вогню віяло жаром, вітер рікою розносив іскри. Білою пилюгою розсипалися стовбури.

Ральф гукнув:

— Більше дров! Усі по дрова!

Почалося змагання з вогнем, і хлопці порозбігалися по гірському лісі. Тільки б чистий прапор полум’я майорів над горою — що далі, ніхто не думав. Навіть найменші, якщо їх не відвертали плоди, приносили патички і шпурляли в огонь. У повітрі повіяло сильніше, знявся легкий вітер, тож тепер виразно можна було розрізнити вітряний і завітряний бік. З однієї сторони повітря залишалося прохолодним, а з другої — вогонь дико вимахував своєю гарячою рукою і вмить обсмалював волосся кожному роззяві. Відчуваючи подих вечірнього вітру на спітнілих обличчях, хлопці зупинялися, щоб навтішатися його свіжістю, і враз відчували втому. Вони падали на землю в тіні порозкидуваних навколо кам’яних брил. Вогнистий сніп швидко опадав, потім купа осіла з м’яким, тихим стогоном, вибухнувши стовпом іскор, який захитався і розвіявся по вітру. Хлопці лежали, задихавшись, висолопивши язики, як собаки.

Ральф підвів голову, яку схилив був на плече.

— Ні, не те.

Роджер уміло й влучно сплюнув у гарячий попіл.

— Що ти хочеш сказати?

— Диму не було. Тільки полум’я.

Роха вигідно вмостився між двома каменями і сидів з рогом на колінах.

— Той вогонь, що ми розпалили,— зауважив він,— нічого не дає. Як не старайся, такий вогонь не втримаєш.

— Дуже ти старався,— кинув Джек презирливо.— Ти тільки сидів.

— Ми брали в нього окуляри,— заперечив Саймон, витираючи об плече чорну щоку.— Тому він також допомагав.

— У мене ріг,— обурився Роха.— Дайте мені сказати!

— На вершині гори ріг не рахується,— сказав Джек,— так що припни язика.

— У мене в руках ріг.

— Треба покласти зелених гілок,— порадив Моріс.— Так найлегше зробити дим.

— У мене ріг...

Джек люто обернувся.

— Заткни пельку, ти!

Роха похнюпився. Ральф взяв у нього ріг і обвів поглядом усіх хлопців.

— Маємо вибрати, хто стежитиме за вогнем. Будь-якого дня там може з’явитися корабель,— він махнув на туго, наче дріт, напнуту лінію обрію,— і якщо у нас завжди димуватиме сигнал, до нас підпливуть і врятують. І ще одне. Нам треба більше правил. Там, де є ріг, там і збори. Що нагорі, що внизу.

Усі погодилися. Роха розтулив рота, хотів щось сказати, але, перехопивши Джеків погляд, знову стулив його. Джек простяг руку по ріг і підвівся, тримаючи гарну тонку мушлю в чорних від сажі руках.

— Я згоден з Ральфом. Нам треба мати правила і підкорятися їм. Врешті ми ж не дикуни. Ми англійці, а англійці завжди і в усьому найкращі. Тож-бо, треба поводитися добре.

Він повернувся до Ральфа.

— Ральфе, я розділю хор, тобто моїх мисливців, на дві групи, і ми будемо відповідати за те, щоб вогонь завжди горів...

Така великодушність викликала у хлопців бурю оплесків. Джек навіть усміхнувся їм і помахав рогом, вимагаючи тиші.

— Зараз нехай вогонь догоряє. Все одно, хто вночі побачить дим? Ми можемо знову розпалити вогонь, коли захочемо. Альти — ви пильнуватимете за вогнем цього тижня, дисканти — наступного...

Збори поважно згодились.

— А ще ми влаштуємо спостережний пункт. Як тільки побачимо корабель,— усі звернули очі туди, куди показувала його кістлява рука,— підкинемо в вогонь зелених гілок. Тоді буде більше диму.

Вони уважно вдивлялися в густу синяву обрію, наче маленький силует міг з’явитися там щохвилини.

На заході сонце краплиною вогненного золота все ближче й ближче підкочувалося до порога світу. Раптом усі збагнули, що настав вечір, поклавши край світлу й теплу.

Роджер узяв ріг і похмуро всіх озирнув.

— Я спостерігав за морем. Там нема й сліду корабля. Мабуть, нас ніколи не врятують.

Знявся гомін і зразу стих. Ральф забрав ріг.

— Я вже сказав — коли-небудь нас урятують. Треба тільки чекати. Це все.

Відважно, гнівно ріг схопив Роха.

— А що я казав! Я ж говорив про збори, про все, а мені — «заткни пельку»...

Від благородного гніву в голосі його почулися плаксиві ноти. Хлопці загомоніли і почали його перекрикувати.

— Ви казали, що хочете маленьке вогнище, а побігли і виклали гору, як скирта сіна. Досить мені сказати слово,— плакав Роха від гіркої правди,— ви кричите «заткни пельку», а коли Джек, чи Моріс, чи Саймон...

Він затнувся від сильного хвилювання і глянув понад їхніми головами на інший, ворожий схил гори, в бік великого лісу, де вони збирали дрова. Тоді засміявся так дивно, що всі стихли і вражено дивилися на виблиск його окулярів. Вони простежили за його поглядом і збагнули причину цього гіркого сміху.

— Ось тепер і маєте своє маленьке вогнище!

З-поміж ліан, які гірляндами обвили мертві й присмертні дерева, то тут, то там здіймався дим. У них на очах вогонь спалахнув у корінні цілого жмута ліан, і дим погустішав. Язички полум’я заворушилися навколо одного поваленого стовбура, поповзли між листям та кущами, множились і розростались. Якийсь вогник торкнувся дерева і видерся нагору яскравою гілкою. Дим ріс, сочився, викочувався назовні. На крилах вітру полум’яна білка перестрибнула на інше стояче дерево, пожираючи його зверху. За темною завісою листя і диму вогонь заволодів лісом, угризався в нього. Лавина чорного та жовтого диму невпинно котилася до моря. При вигляді полум’я та нестримного бігу вогню хлопці радісно, пронизливо заверещали. Вогонь хижим звіром, наче ягуар на животі, повз до молодих пір’ястих, схожих на берези дерев, розсипаних навколо голих рожевих брил. Він наскочив на перше дерево, і його гілки зашуміли вогненним листям. Потім спритно перестрибнув проміжок між деревами і запалахкотів, заколивався, огортаючи цілий ряд. Під тим місцем, де тішилися хлопці, ліс на чверть квадратної милі скаженів од диму та полум’я. Окремі голоси пожежі зливалися в барабанний гуркіт, від якого, здавалося, стугоніла гора.

— Ось тепер маєте своє маленьке вогнище!

Переляканий Ральф помітив, як поступово хлопці нишкнуть і замовкають, відчуваючи жах перед страшною силою, що на їхніх очах вирвалася на волю. Побачене страхітливе видовище обертало його в дикуна.

— Та заткни пельку!

— У мене ріг,— образився Роха.— Я маю право говорити.

На нього дивилися й не бачили, прислухаючись до барабанного гуркоту. Роха нервово зиркнув у вогняне пекло і погойдав рогом.

— Тепер нехай горить. Нехай горять наші дрова.

Він облизав губи.

— Нічого вже не вдієш. Треба обережніше. Боюсь...

Джек відірвав очі від вогню.

— Ти завжди боїшся. Ти, Жирний!

— У мене ріг,— промимрив Роха. Він повернувся до Ральфа: — У мене ріг, правда, Ральфе?

Ральф неохоче повернувся, відриваючись від дивовижного, жахливого видовища.

— Що таке?

— Ріг. Я маю право говорити.

Близнюки захихотіли водночас.

— Хотіли диму...

— Тепер дивіться...

Димова завіса витяглася на милі від острова. Усі, крім Рохи, захихотіли, а незабаром уже тряслися від реготу.

Роха розсердився.

— У мене ріг! Послухайте, ви! Перше, що ми мали зробити, це поставити курені там, на березі. Вночі у них не було б так страшенно холодно. Але тільки-но Ральф сказав «вогонь», ви закричали і погнали нагору. Наче ватага дітлахів!

Тепер уже всі слухали цю тираду.

— Ви хочете, щоб нас урятували, а самі не робите спочатку те, що треба робити спочатку, і не поводитесь, як треба!

Він скинув окуляри і хотів був покласти ріг, але передумав, побачивши, як декілька старших хлопців простягли до нього руки. Він узяв мушлю під пахву і знову сів на камінь.

— Тоді ви прийшли сюди й розпалили вогнище, яке до нічого. А тепер підпалили цілий острів. Добре ми будемо виглядати, коли цілий острів згорить. Будемо їсти печені плоди та смажену свинину. І нема з чого сміятися! Обрали ватажком, а не даєте йому часу подумати. Тільки він щось скаже, кидаєтесь, як... як...

Він зупинився перевести подих, і вогонь загарчав на них.

— І це ще не все. А малюки? Діти? Хто за ними пильнує? Хто знає, скільки їх?

Ральф раптом ступив крок уперед.

— Я ж казав тобі. Я ж казав тобі скласти список!

— Як я міг,— закричав обурено Роха,— усе сам? Вони дві хвилини посидять, потім стрибнуть у море, потім кинуться до лісу, вони просто розбіглися врізнобіч. Як мені знати, хто з них хто?

Ральф облизав бліді губи.

— Отже, ти не знаєш, скільки нас тут має бути?

— Як я можу, коли малі розповзаються, наче комахи? Коли ви всі троє повернулись, тільки-но ти сказав робити вогнище, вони всі побігли, і я так і не...

— Досить! — урвав Ральф і вихопив ріг.— Не знаєш так не знаєш.

— ...тоді ти підійшов і вхопив мої окуляри...

Джек повернувся до нього.

— Та заткни пельку!

— ...тоді малюки лазили отам унизу, де тепер вогонь. Як знати, може, вони ще й досі там?

Роха підвівся і показав на полум’я й дим. Між хлопцями знявся гамір і стих. Щось дивне робилося з Рохою, він ковтав повітря.

— Той малюк...— задихався Роха,— отой, з плямою на обличчі, я його не бачу. Де він?

Залягла смертельна тиша.

— Той, що говорив про зміїв. Він був там унизу...

Якесь дерево вибухнуло в огні, наче бомба. На мить плетиво ліан підскочило вгору, засудомилось і знов упало. Малюки заверещали:

— Змії! Змії! Подивіться, які змії!

На заході, всього за дюйм чи два над морем, висіло сонце. Та ніхто його не бачив. Знизу всі обличчя відсвічували червоним. Роха притулився до скелі, обхопив її обіруч.

— Малюк з плямою... на обличчі... де... він... зараз? Кажу вам, я його не бачу.

Хлопці перезиралися з острахом, з недовірою.

— Де він зараз?

Ральф знічено пробурмотів у відповідь:

— Може, він пішов назад, на... на...

Під ними на чужому, ворожому схилі гори гримотіли барабани.

Розділ третій. Хатини на березі

Джек зігнувся вдвоє. Він нахилився, як спринтер на старті, майже торкаючись носом вологої землі. Стовбури дерев та ліани, що обвили їх, губилися в зелених сутінках за тридцять футів над ним, а навколо все поросло кущами. Тут можна було помітити лише натяк на слід — зламану гілку і невиразний відбиток краєчка ратиці. Він опустив голову і втупився в сліди, так наче міг примусити їх заговорити. Потім рачки, хоч це було важко, мов пес, прокрався на яких п’ять ярдів уперед і зупинився. Тут ліана зав’язувалася в петлю, з вузла звисав вусик. Знизу вусик блищав крізь петлю, свині відшліфували його щетиною.

Джек припав обличчям до землі за кілька дюймів від цього знаку, потім утупився поглядом у сутінь кущів. Його рудий чуб неабияк відріс відтоді, як діти опинилися на острові, вигорів, голу спину засіяло безліччю темних веснянок, шкіра лупилася. В правій руці він волочив загострений кілок завдовжки футів з п’ять. Крім пошарпаних шортів з ремінцем, де висів ніж, одягу на ньому не було. Він заплющив очі, підвів голову і легко втяг розчервонілими ніздрями струмінь теплого повітря, шукаючи в ньому якогось знаку. І Джек, і ліс застигли в нерухомості.

Нарешті він поволеньки випустив повітря і розплющив очі. Вони були яскраво-сині — ті очі, що у відчаї кресали блискавиці й здавалися майже безумними. Він облизав язиком сухі губи і знов утупився в мовчазний ліс. Тоді почав скрадатися вперед, час від часу обнюхуючи землю.

Лісова тиша давила ще дужче за спеку, в цю годину мовчали навіть жуки. Тільки коли Джек сам зігнав з немудрящого гнізда, складеного з патичків, барвисту пташку, тиша розкололася, задзвеніла відлунням різкого крику, який, здавалося, долинав з безодні століть. Навіть Джек здригнувся від цього крику, присвиснувши, втяг повітря і на мить з мисливця перетворився на зацьковану, мавпувату істоту, що ховається у плетиві листя. Потім згадалися сліди, невдача, і він знову заходився жадібно обнюхувати землю. Коло товстого дерева, сизий стовбур якого обріс блідими квіточками, заплющив очі і ще раз увібрав ніздрями тепле повітря; цього разу швидко перевів дух, навіть трохи зблід, потім кров знову шибнула в обличчя. Як тінь, прослизнув він у темряві під деревом і припав до землі, вивчаючи витоптаний ґрунт у себе під ногами.

Послід був ще теплий. І лежав купками на зритій землі. Він був оливково-зелений і трохи парував. Джек підвів голову, глянув на непроникну гущавину ліан поперек стежки. Потім звів списа і крадькома ступив уперед. За ліанами слід виходив на свинячу стежку, широченьку й добре втоптану. Земля тут затвердла, щільно збита копитами, і, коли Джек випростався на повен зріст, він почув, як по стежці ніби щось рухається. Він відхилив назад праву руку і з усієї сили жбурнув списа. Із свинячої стежки долинув дрібний, твердий перестук ратиць, наче цокання кастаньєт, спокусливий звук, що зводив з розуму,— надія на м’ясо. Джек вискочив із кущів і схопив списа. Перестук завмер десь удалині.

Джек стояв, обливаючись потом, вимазаний брунатною землею, позначений слідами інших знегод цілоденного полювання. Лаючись, він звернув зі стежки і продирався крізь хащі. Коли ж ліс розступився, голі стовбури, що підпирали темне склепіння, змінилися ясно-сірими стовбурами і перистими кронами пальм. За ними відкривалося мерехтливе море, лунали голоси. Ральф стояв коло звалища пальмового молодняка та листя — грубого куреня, поверненого входом до лагуни, який, здавалося, щохвилини міг упасти. Він не помічав Джека, навіть коли той озвався:

— Маєш трохи води?

Ральф підвів очі і насупив брови над плетивом листя. Він не бачив Джека, хоч і дивився на нього.

— Я питаю, чи маєш трохи води? Хочеться пити.

Ральф відірвався від куреня і з подивом помітив Джека.

— А, здоров. Води? Там, під деревом. Мабуть, ще залишилася.

В тіні стояли шкаралупи кокосових горіхів. Джек узяв одну з чистою водою і випив. Вода стікала йому на підборіддя, шию, груди. Напившись, голосно віддихався.

— Дуже хотілося пити.

З куреня почувся Саймонів голос:

— Вище, вище.

Ральф повернувся до куреня і підняв палицю, що тримала всю листяну покрівлю.

Листя розсунулося. У дірі з’явилося засмучене Саймонове обличчя.

— Пробач.

Ральф незадоволено оглядав руїну.

— Ніяк не виходить.

Він кинувся на землю коло Джекових ніг. Саймон усе так само виглядав крізь діру в курені. Уже лежачи, Ральф пояснював:

— Працюємо цілими днями. І подивися!

Два курені стояли, хоч і нерівно. А цей розвалився.

— А вони порозбігалися. Пам’ятаєш збори? Як усі поривалися працювати, доки не зведемо куренів?

— Крім мене і моїх мисливців...

— Крім мисливців. Ну а малюки...

Він махнув рукою в пошуках слова.

— Вони безнадійні. Та й старші не кращі. Ти бачиш? Цілий день працювали тільки ми з Саймоном. Більше ніхто. Всі десь купаються, їдять, граються.

Саймон обережно вистромив голову.

— Ти — ватажок. Заклич їх до порядку.

Ральф лежав горілиць і дивився на небо та пальми.

— Збори, як ми любимо збори! Щодня. Двічі на день. Весь час мелемо язиками.— Він зіперся на лікоть.— Слово честі, досить зараз просурмити в ріг, і всі збіжаться. Знаєш, усі зразу так споважніють, а хтось запропонує побудувати літак, чи підводний човен, чи телевізор. Після зборів п’ять хвилин попрацюють, потім розбредуться хто куди чи підуть на полювання.

Джек спаленів:

— Нам треба м’яса.

— Ну, поки що його нема. А курені нам потрібні. Крім того, всі твої мисливці повернулися години зо дві тому. Плавають собі.

— Я пішов сам,— пояснив Джек.— Я відпустив їх. А сам мусив...

Він намагався якось висловити прагнення наздогнати, вбити, яке нуртувало в ньому.

— Я пішов сам. Я думав, що сам...

Знову в очах його майнуло безумство.

— Я думав, що вб’ю.

— Але ж не вбив.

— Я думав, що зможу.

Від стримуваного хвилювання голос у Ральфа тремтів.

— Але поки що ти не вбив.

Якби не тон, дальші слова здалися б ненавмисними:

— Може б, ти допоміг нам зводити курені?

— Нам треба м’яса...

— Але ми його не маємо.

Нарешті антагонізм вирвався назовні.

— Але я його дістану! Наступного разу! Треба списа з наконечником! Ми поранили свиню, а спис випав. Якби зробити вістря з борідкою...

— Нам потрібні курені.

Раптом Джек заверещав з люті:

— Ти що, звинувачуєш?..

— Я тільки кажу, що ми тут розбиваємося цілий день. Та й край.

Обидва почервоніли й відвернули погляди, не годні бачити один одного. Ральф перевернувся на живіт і почав бавитися з травинкою.

— От поллє дощ, як і тоді, коли ми сюди впали,— все одно не обійдемося без куренів. І ще одне. Нам потрібні курені, бо...

Він на хвилину замовк, і обидва перебороли свій гнів. Тоді повів далі на іншу, спокійнішу тему.

— Ти помітив, правда?

Джек поклав списа і сів навпочіпки.

— Що помітив?

— Ну, вони бояться.

Він знову перевернувся на спину і глянув у Джекове люте, брудне обличчя.

— Бояться того, що тут діється. Їм сняться сни. Можна почути. Ти вночі прокидався?

Джек похитав головою.

— Вони балакають і кричать уві сні. Малюки. І навіть дехто зі старших. Так ніби...

— Так ніби це поганий острів.

Вражені тим, що їх перебивають, обидва глянули в Саймонове серйозне обличчя.

— Так ніби,— провадив Саймон,— звір, звір чи змій є насправді. Пам’ятаєте?

Почувши це ганебне слово, двоє старших хлопців здригнулися. Тепер про зміїв ніхто не згадував, згадувати їх було заказано.

— Так, ніби це поганий острів,— повільно промовив Ральф.— Правда.

Джек сів на землю і випростав ноги.

— Вони схиблені.

— Ненормальні. А пам’ятаєш, як ми ходили в розвідку?

Вони всміхнулися один одному на згадку про чари першого дня. Ральф повів далі:

— Отже, нам потрібні курені як...

— Як домівка.

— Так.

Джек підтяг ноги, обхопив руками коліна, насупив брови, намагаючись мислити ясно.

— Але все одно... в лісі... Я маю на увазі, коли полюєш... не тоді, коли рвеш плоди, звичайно, а коли зовсім сам...

Він затнувся на мить у непевності: ану ж Ральф візьме його на сміх.

— Кажи далі.

— Коли полюєш, часом ловиш себе на відчутті, ніби...— зненацька він почервонів.— Звичайно, тут нема нічого такого. Просто відчуття. Але тобі здається, що не ти полюєш, а... на тебе полюють; ніби за тобою в джунглях весь час хтось стежить.

Вони знову помовчали: Саймон напружено, Ральф з недовірою і майже розлючено. Він сів, потер рукою плече.

— Ну, не знаю.

Джек скочив на ноги і заговорив дуже швидко:

— Таке трапляється в лісі. Звичайно, нічого в цьому нема. Тільки... тільки...

Рвучко ступив кілька кроків до берега, потім вернувся.

— Тільки я знаю, що вони почувають. Розумієш? Та й годі.

— Найкраще було б, якби нас урятували.

Джек на хвилину замислився, наче не міг згадати, про який порятунок ідеться.

— Врятували? Так, звичайно! А все ж я спочатку хотів би добути свиню...— Він схопив списа і шпурнув у землю. Морок, безумство знову повили його погляд. Ральф із сумнівом глянув на нього з-під заплутаної ясної гриви.

— Доки твої мисливці пам’ятають про вогонь...

— Все ти про вогонь та вогонь!

Обидва хлопці побігли до берега, коло самої води обернулись і глянули на рожеву гору. На глибокій блакиті неба цівка диму вимальовувала крейдяну лінію, яка, колихаючись, зникала в високості. Ральф зупинився.

— Цікаво, як далеко його видно?

— За милі.

— Замало диму.

Наче відчувши їхні погляди, знизу дим розплився жовтавою плямою і поповз угору невиразним стовпом.

— Доклали зелених гілок,— пробурмотів Ральф.— Цікаво! — Він примружив очі й обернувся, уважно обстежуючи обрій.

— Є!

Джек закричав так голосно, аж Ральф підскочив.

— Що? Де? Корабель?

Але Джек показував на стрімкі ущелини, які йшли з гори до положистої частини острова.

— Звичайно! Там вони лежать... мусять там лежати, коли сонце припікає...

Ральф спантеличено дивився на його зосереджене обличчя.

— ...вони заходять високо. Дуже високо ще й у холодок, відпочивають там, доки спека, як корови у нас вдома...

— Я думав, ти побачив корабель!

— Ми могли б підкрастися... розмалювати обличчя, щоб вони не помітили... оточити їх, а тоді...

Від обурення Ральф утратив самовладу.

— Я говорив про дим! Хіба ти не хочеш, щоб тебе врятували? А в тебе в голові тільки одне — свині, свині, свині!

— Адже ми хочемо м’яса!

— А я працював цілий день, і ніхто не допомагав, крім Саймона, а ти вернувся і навіть не помітив куренів!

— Я теж працював...

— Але ж тобі подобається! — прокричав Ральф.— Ти любиш полювати! А я...

Вони стояли один проти одного на яскравому березі, самі вражені цим вибухом почуттів. Ральф перший відвів погляд, прикинувся, ніби його зацікавило, як групка малюків грається в піску. Із-за гранітової плити долинали вигуки — то в природному басейні купалися мисливці. На краю плити на животі лежав Роха і дивився в лиснючу воду.

— Ніхто не допомагає.

Йому хотілося пояснити, як часто люди виявлялися не тими, за кого їх мали.

— Саймон. Той допомагає.— Він показав на курені.

— Всі інші повтікали. А він робив не менше за мене. Тільки...

— Саймон завжди під рукою.

Ральф попрямував до куренів. Джек ішов поряд.

— Трохи тобі допоможу,— пробурмотів Джек,— а тоді покупаюся.

— Дарма.

Та коли вони дійшли до куренів, Саймона там не було. Ральф застромив голову в отвір, витяг її й повернувся до Джека.

— Вшився.

— Йому набридло,— сказав Джек,— і він пішов купатися.

Ральф похнюпився.

— Дивак він. Кумедний.

Джек кивнув на знак згоди, а може, й чого іншого, і мовчки, не змовляючись, вони рушили від куренів до затоки.

— А тоді,— сказав Джек,— коли я покупаюсь і щось укину в рота, подамся на той бік гори, перевірю, чи є там які сліди. Згода?

— Але ж сонце майже сіло!

— Нічого, встигну...

Вони йшли поряд, дві планети почуттів та думок, не годні знайти спільної мови.

— Тільки б добути свиню!

— Я повернуся і зразу до куренів.

Вони подивились один на одного зніяковілі, з любов’ю і ненавистю. Знову їх поєднала тільки тепла солона вода, галас, плюскіт — веселе купання в затоці.

 

Саймона, якого вони сподівалися застати в затоці, там не було.

Коли хлопці побігли на берег, щоб звідти подивитися на гору, він спочатку пройшов за ними декілька ярдів, потім зупинився. Насупившись, поглянув на купу піску: хтось хотів виліпити з нього будинок чи хатку. Потім відвернувся і рішуче подався до лісу. Це був маленький, худий хлопчик з гострим підборіддям і з такими ясними очима, що Ральф спочатку мав його за потішного веселого жартуна. Густі патли довгого чорного чуба звисали над низьким широким чолом, майже закриваючи його. На ньому були тільки вистріпані шорти. Як і Джек, він ходив босий. Саймон був і взагалі смаглявіший за інших, а тепер від сонячної засмаги зовсім потемнів, його тіло блищало від поту.

Він пройшов угору по виламу, обминув скелю, на яку першого ранку виліз Ральф, і повернув праворуч між дерева. Йшов знайомим шляхом поміж плодових дерев, де навіть найлінивіший легко роздобув би собі їжу, хоч і нетривну. Квіти й плоди росли поряд на кожній гілці, всюди стояв запах стиглих плодів, міріади бджіл гули на своєму пасовиську. Тут його наздогнали малюки, які бігли позаду. Вони заговорили, загукали якісь незрозумілі слова, потягли до дерев. Під полудневим сонцем у гущі бджолиного стугону Саймон зривав для них плоди, яких вони не могли дістати, набирав між листям найкращих і подавав униз, до нескінченного ряду простягнутих рук. Коли всі наїлися, він зупинився й озирнувся. Набравши повні жмені стиглих плодів, малюки дивилися на нього загадковими поглядами.

Саймон залишив їх і відійшов ледь помітною стежкою. Скоро над ним зімкнулося густе верховіття. Високі стовбури поросли навдивовижу блідими квітами аж до темного склепіння, де вирувало гамірне життя. Тут стояла темрява, і ліани звисали линвами, наче снасть затоплених кораблів. Ноги залишали сліди на м’якому ґрунті, від дотику ліани здригалися до самого верху.

Нарешті він дістався до місця, куди падало більше світла. Тут ліанам уже не доводилося так високо спинатись до сонця, вони сплелись у величезний килим і повисли по один бік невеликої галявини. На кам’янистому її ґрунті росли тільки невисокі трави та папороть. Галявину оточувала стіна темних, запашних кущів, утворюючи чашу, сповнену тепла та світла. Велике дерево похилилося на один бік, упало на дерева, котрі ще стояли, і метка повійка майоріла жовто-червоними бризками до самої верхівки.

Саймон зупинився. Глянув, як раніше Джек, через плече, пересвідчуючись, що ліс за ним замкнувся, а потім швидко роззирнувся довкола, упевнюючись, що він зовсім сам. Якусь хвилину він майже крався. Тоді зігнувся і поповз у саму середину килима. Ліани й кущі, так щільно переплетені, що стерли з нього піт, знову зімкнулися позаду. Занурившись у безпечну гущавину, він опинився в маленькій буді, відгородженій листям від галявини. Присів навпочіпки, розвів листя і визирнув на галявину. Все застигло, тільки двійко барвистих метеликів танцювало у спекотному повітрі. Затамувавши дух, пильно прислухався до острівних звуків. Насувався вечір, стихали перегук яскравих фантастичних птахів, бриніння бджіл, навіть крики чайок, що повертались у свої гнізда на пласких скелях. Далекі удари хвиль об риф звучали тихіше за шепіт крові.

Саймон відпустив назад листяну завісу. Згасли медові потоки сонячного проміння, ковзнули кущами, обминули зелені свічі пуп’янків, піднялися над верховіттям, під деревами поволі гусла темрява. В міру, як зникало світло, вицвітали яскраві барви, спадала спека й поспіх. Тремтіли свічі-пуп’янки. Зелені чашечки потроху розкривались, і білі пелюстки обережно визирали назовні.

Ось сонце зовсім покинуло галявину і зникло з неба. Морок поглинав ліс, затоплюючи просвіти між деревами, поки все стало тьмяним та химерним, наче морське дно. Свічі-пуп’янки обернулись у великі білі квіти, блискучі в колючому світлі перших зірок. Пахощі розлилися в повітрі й опанували острів.

Розділ четвертий. Розмальовані обличчя і довге волосся

Найперше вони звикли до ритму дня — від довгого лінивого ранку до швидких сутінків. Розкішним ранком з його ясним сонцем, тихим плюскотом моря, солодким повітрям їм добре гралося, і в наповненому житті надія не була потрібна, про неї забували. Близько полудня, коли потоки світла падали на землю сторч, яскраві барви ранку відцвітали до перламутрових та опалових, а спека — так ніби вишина додавала сили завислому над ними сонцю — падала, наче удар, від якого вони лише тікали в тінь і там лежали, бувало, навіть спали.

Дивні речі коїлися в полудень. Мерехтливе море піднімалося вгору, розшаровувалося на якісь шалені, несусвітні верстви, кораловий риф разом з кількома хирлявими пальмами, що приліпилися до його підвищень, плив у небо, тремтів, його розривало на шматки, він розпливався, мов дощові краплини на дроті, множився, наче відбиття у зустрічних дзеркалах. Часом земля здималась там, де її зовсім не було, і зараз же, як мильна бульбашка, зникала на очах у дітей. Роха по-вченому назвав усе це міражем, а що жоден з хлопчиків не міг доплисти до рифу через лагуну, де їх підстерігали пожадливі зуби акул, то вони звикли до цих таємниць і не зважали на них, як не зважали на дивовижне пульсування зірок. У полудень небо поглинало ці видива, і сонце дивилося вниз, як люте око. Потім у надвечір’ї міражі опадали, сонце сідало, обрій робився рівним, голубим і чистим. Удруге наставала пора відносної прохолоди, хоч її затьмарювала загроза скорої ночі. Коли сонце заходило, темрява лилася на острів наче з вогнегасника, і незабаром у курені під далекими зорями заповзав страх.

А все ж північноєвропейський порядок денної роботи, ігор та їди заважав їм цілком пристосуватися до нового ритму. Малюк Персіваль удень заліз у курінь і просидів там дві доби, розмовляв сам із собою, співав, плакав, доки всі дійшли потішного висновку, що він схибнувся. Відтоді він змарнів, ходив нещасний, з червоними очима, мало грався і часто плакав.

До менших хлопчиків тепер прикладали загальну назву — «малюки». Зменшення у зрості від Ральфа до найменшого йшло поступово, і хоч Саймона, Роберта й Моpica важко було віднести до якоїсь групи, визначити, хто великий, а хто «малюк», не становило труднощів. Безперечні малюки, шестирічні, жили своїм, цілком певним, напруженим життям. Майже цілий день вони їли, збирали всі плоди, які тільки могли дістати, не дуже турбуючись, чи ті стиглі та смачні. Найменші вже звикли до різачки в животі та постійної бігунки. Вони невимовно боялися темряви і тулилися докупи, щоб заспокоїтися. Поза їдою та сном вони гралися, безцільно й нехитро, на білому піску коло яскравої води. Значно рідше, ніж можна б сподіватися, малята плакали за мамами, почорніли від засмаги і були страшенні замазури. Вони слухняно збігалися на заклик рога: одне те, що в нього сурмив Ральф, досить великий, щоб зв’язати їх зі світом дорослої влади, а друге — їм подобалися збори, були для них забавою. А так вони рідко надокучали старшим, поглинуті пристрастями та переживаннями власної групи.

На обмілині річечки вони зводили піщані замки. Ці замки сягали фута заввишки, їх оздоблювали мушлі, зів’ялі квіти, цікаві камінчики. Замки оточувала ціла мережа кордонів, шляхів, мурів, залізничних колій, які можна було побачити, хіба нахилившись до самого берега. Малюки тут бавилися, якщо не з радістю, то принаймні надзвичайно зосереджено; часто один замок споруджували разом аж троє.

І тепер тут гралося троє — найбільшого звали Генрі. Він доводився якимось далеким родичем тому хлопчикові з плямою на обличчі, якого ніхто не бачив від великої пожежі; та Генрі ще був замалий, щоб надавати цьому якогось значення; коли б йому сказали, що той інший хлопчик полетів додому на літаку, він би повірив без метушні й сумніву.

Цього полудня Генрі став майже заводієм, адже решта двоє — Персіваль і Джонні — були найменші хлопчики на острові. Персіваль, сірий, наче мишка, мабуть, не здавався гарним навіть власній мамі; Джонні був міцний, білявий і від природи войовничий. Тепер заполонений грою, він слухняно виконував накази Генрі, і всі троє, повклякавши на піску, мирно бавилися.

З лісу вийшли Роджер і Моріс. Вони звільнилися після чергування коло вогню і спустилися покупатися. Роджер ішов навпростець прямо по замках, копаючи їх ногами, затоптуючи квіти, розкидаючи добірні камінчики. За ним, сміючись, ішов Моріс і довершував руйнування. Троє малюків припинили гру, підвели очі. Так сталося, що найцікавіші для них частини замку вціліли, тож малюки не протестували. Тільки Персіваль заскімлив — йому в око потрапив пісок,— і Моріс поспішив геть. Колись, в іншому житті, Моріса покарали за те, що він піском сипонув в очі молодшому. Тепер, хоч на нього не могла впасти тяжка батьківська рука, він засоромився лихого вчинку. В думці забовваніла якась подоба вибачення. Моріс пробурмотів щось про те, що пора купатися, і кинувся навтіки.

Роджер залишився і спостерігав за малюками. Відколи вони впали на острів, шкіра його не дуже засмагла, але копиця чорного волосся, яка закривала шию й чоло, здавалося, пасувала до його похмурого лиця. Раніше воно здавалося просто вовчкуватим, тепер у ньому з’явилося щось неприступне. Персіваль перестав скімлити і грався далі — сльози вимили з очей пісок. Джонні дивився на нього голубими й блискучими, як порцеляна, очима, тоді жбурнув піску, і Персіваль знову заплакав.

Коли Генрі втомився від своїх забав і почвалав берегом, Роджер пішов позаду, ніби випадково в тому самому напрямі, тримаючись ближче до пальм. Генрі йшов далеко від пальм і тіні, надто малий, щоб берегтися від сонця. Він дістався води і почав вовтузитися коло самого її краю. Надходив великий тихоокеанський приплив, щокілька секунд відносно спокійні води лагуни просувалися на дюйм уперед. В цьому останньому прузі моря жили якісь істоти; дрібні, прозорі створіння разом з водою напливали на сухий, гарячий пісок. Невидимими органами чуттів вони обстежували це нове поле. А що як тут, де під час останньої їхньої навали не було нічого, з’явився харч — пташиний послід чи якісь комашки, випадкові покидьки наземного життя. Як міріади найтонших зубів пилки, прозорі створіння змітали з берега всяке сміття.

Видовище зачарувало Генрі. Він штрикав у пісок уламком вибіленого водою патика, принесеного хвилею, намагаючись якось спрямувати рух морських прибиральників. Робив маленькі рівчачки, які приплив заливав водою, і пробував напустити туди цих істот. Відчуття влади над живими створіннями захоплювало, сповнювало невимовного щастя. Він розмовляв з ними, командував, щось наказував. Приплив відсував його назад, а його сліди оберталися в маленькі озерця, пастки для морських істот, породжували ілюзію влади. Він сидів навпочіпки над самою водою, схилившись уперед, чуб спадав йому на чоло й закривав очі, а полудневе сонце разило невидимими стрілами.

Роджер теж чекав. Спочатку заховався за стовбуром великої пальми, але Генрі так захопився прозорими істотами, що нарешті Роджер перестав критися. Він оглянув берег. Персіваль з плачем відійшов, а Джонні залишився щасливим господарем замків. Він сидів між ними, щось монотонно виспівував під ніс і шпурляв піском в уявного Персіваля. За ним Роджер бачив гранітову плиту і спалахи бризок — то Ральф, Саймон, Роха та Моріс пірнали в ставку. Він уважно прислухався, але почув тільки невиразні голоси.

Раптом вітер трусонув верхівку пальми, залопотіло, зашелестіло листя. Гроно горіхів — волокнистих грудок, кожна завбільшки з м’яч для регбі,— зірвалося з гілки і впало з висоти шістдесят футів. Вони розсипалися навколо градом важких ударів, але його не зачепили. Роджер і гадки не мав тікати, а тільки переводив погляд з горіхів на Генрі й назад.

Пальми росли на ґрунті, намитому морем; цілі покоління тих пальм корінням повивертали з землі каменюччя, воно тепер лежало на піску. Роджер нагнувся, підібрав камінчик і кинув у Генрі, та не так, щоб поцілити. Камінь, як символ абсурдності часу, пролетів за п’ять ярдів праворуч від Генрі й шубовснув у воду. Роджер назбирав жменю камінчиків і шпурляв далі. А проте навколо Генрі залишалася ділянка, ярдів шість у поперечнику, куди Роджер не насмілювався цілити. Тут діяли невидимі, а все ж сильні заборони колишнього життя. Малюк, який сидів навпочіпки, був під захистом батьків та школи, поліції й закону. Руку Роджерову скеровувала цивілізація, яка нічого про нього не знала і лежала в руїнах.

Плюскіт води здивував Генрі. Він забув про безшелесні прозорі істоти, випнув шию, мов мисливський пес, і дивився, як розходяться по воді кола. Камінчики падали то з того, то з того боку, і Генрі слухняно повертав голову, але все запізнювався і не помічав камінчика на льоту. Нарешті побачив один і засміявся. І почав шукати товариша-жартуна. Тож Роджер знову чкурнув за пальмовий стовбур, прихилився до нього, відсапувався і мружив очі. А Генрі уже втратив цікавість до камінчиків і помандрував геть.

— Роджере!

Під деревом ярдів за десять стояв Джек. Коли Роджер розплющив очі й побачив товариша, смагляве обличчя ще дужче потемніло, але Джек нічого не помітив. Він чекав, підкликаючи того нетерплячими кивками, і Роджер рушив уперед.

У гирлі річки лежав невеликий ставок, загачений піском, порослий білими лілеями та шпичаками очерету. Тут чекали Сем з Еріком, а також Вілл. Джек заховався від сонця, став коло ставка навколішки і розкрив два великих листки. В одному була біла глина, в другому — червона. Збоку лежала вуглина, принесена від вогню.

Джек працював і пояснював Роджерові:

— Нюхом вони мене не чують. Мабуть, вони мене бачать. Щось рожеве під деревами.

Він розмазував глину.

— Якби дістати зеленої фарби!

Він повернувся до Роджера наполовину замальованим обличчям і розтлумачив здогад, що промайнув у товаришевому погляді.

— Для полювання. Як на війні. Розумієш,— маскування. Щоб скидатися на щось інше...

Аж зігнувся, так хотів пояснювати.

— ...ну, як метелики на стовбурі.

Роджер зрозумів і похмуро кивнув. До Джека приступили близнюки і несміливо на щось скаржилися. Джек махнув рукою, мовляв, не заважайте.

— Цитьте.

Вуглиною він затирав прогалини на своєму обличчі між червоним і білим.

— Ні. Ви обидва підете зі мною.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up