Володар Мух (сторінка 3)

Він невдоволено глянув на своє відбиття. Нахилився, зачерпнув дві жмені теплої води і змив весь цей бруд з обличчя. Знов з’явилися веснянки та руді брови.

Роджер мимоволі всміхнувся.

— Ну й дива.

А Джек обдумував нову машкару. Білим замазав одну щоку та навколо ока, потім натер червоним другу половину лиця, тоді навскоси черкнув вуглиною від правого вуха до лівої вилиці. Хотів у воді побачити своє відбиття, та від його дихання вода скаламутилась.

— Ерікісем. Ану несіть мені кокос. Порожній.

Він клякнув, тримаючи в долонях шкаралупу з водою. Кругла сонячна латка впала йому на обличчя, і в глибині води щось запалахкотіло. Вражено дивився він, уже не на себе, а на страшного незнайомця. Вихлюпнув воду, схопився на ноги, збуджено зареготав. Не у воді, а над його міцним тілом була маска, що привертала погляд і відштовхувала. Джек затанцював, його сміх переріс у кровожерне гарчання. Він пострибав до Вілла, і маска стала ніби чимось від нього незалежним, за нею Джек ховався, звільнившись від сорому та людської самосвідомості. Червоно-біло-чорне обличчя майнуло в повітрі і ринуло на Білла. Білл засміявся, тоді раптом замовк і наосліп кинувся геть крізь кущі.

Джек побіг до близнюків.

— Решті вишикуватися. Гайда.

— Але...

— ...ми...

— Гайда! Я підкрадусь і ножем як...

Маска переконала.

 

Ральф виліз із ставка, перебіг берег і сів у холодку під пальмами. Відгорнув назад ясне волосся, налипле на чоло. Саймон лежав на воді й брикав ногами. Моріс учився пірнати. Роха, як сновида, блукав навколо, знічев’я підбирав з піску якісь предмети і відкидав геть. Приплив затопив невеличкі затоки в ущелинах скель, які завжди його так чарували, тож він тинявся і чекав, поки спаде вода. Та от помітив під пальмами Ральфа, підійшов і сів коло нього.

На Росі були якісь залишки шортів, його повне тіло стало золотаво-брунатним, а окуляри, як і раніше, зблискували, куди б він не глянув. Здається, у нього єдиного на острові не відростало волосся. В усіх інших патли стовбурчились копицями, тільки в Рохи волосся лежало жмутиками, так ніби на його голові належалося бути лисині, й це недосконале покриття мало скоро зійти, як пушок на ріжках оленяти.

— Я все думаю,— сказав він,— про годинник. Можна зробити сонячний годинник. Можна застромити в пісок палицю, а тоді...

Надто важко було пояснити всі математичні операції, з цим пов’язані. Він тільки помахав руками.

— І літак, і телевізор,— кисло продовжив Ральф,— і паровий двигун.

Роха похитав головою.

— Для цього треба багато заліза,— сказав він,— а ми не маємо заліза. Але палиця в нас є.

Ральф подивився на нього і мимоволі всміхнувся. Роха був зануда; його повнота, його дихавиця, його практичні ідеї дратували, та дрочити його, навіть мимоволі, завжди було так весело.

Роха помітив усмішку і сприйняв її як вираз приязності. Старші хлопці, не змовляючись, дійшли думки, що Роха між ними чужак, не тільки через вимову, власне, це не мало значення, а через повноту, дихавицю, окуляри й цілковиту відразу до фізичної праці. Тепер, помітивши, що якісь його слова примусили Ральфа всміхнутися, він зрадів і спробував скористатися своєю перемогою.

— Тут повно палиць. Кожен може мати свій сонячний годинник. Тоді б ми знали, котра година.

— І багато з того користі?

— Ти ж сам казав, треба щось робити. Щоб нас урятували.

— Ай, замовкни.

Він підскочив і побіг назад до ставка. Моріс саме невдало пірнув. Ральф зрадів нагоді змінити тему. І закричав, коли Моріс виринув на поверхню.

— Ну що — ляснув животом!

Моріс кинув Ральфові усмішку, а той легко гулькнув у ставок. З усіх хлопців він почувався у воді найкраще; та сьогодні, розтривожений згадкою про рятунок, безцільною, пустою балаканиною про рятунок, не тішився ні зеленими водяними глибинами, ні золотими сонячними лелітками. Він не зостався погратися з хлопцями, а одним сильним рухом проплив під Саймоном, видряпався на берег з другого боку, сякаючись і стікаючи водою. Роха підвівся, як завжди, незграбно, підійшов і став коло нього, а Ральф перевернувся на живіт, ніби його й не помітив. Міражі розсіялись, і він пробіг поглядом вздовж тугої синьої лінії обрію.

В наступну хвилину з криком зірвався на ноги.

— Дим! Дим!

Саймон сів був у воді й захлинувся. Моріс, що приготувався пірнути, крутнувся на п’ятах, стрілою метнувся до гранітової плити, відтак звернув назад на траву під пальмами. Там почав одягати свої обшарпані шорти, готовий до всього.

Ральф стояв, однією рукою тримав відгорнуте назад волосся, другу стис у кулак. Саймон вилазив з води. Роха тер окуляри об шорти і мружив очі, придивляючись до моря. Моріс пхав обидві ноги в одну холошу, з усіх тільки Ральф не ворушився.

— Я не бачу диму,— недовірливо сказав Роха.— Не бачу диму. Ральфе, де він?

Ральф не відповідав. Він уже притискав до чола обидва кулаки, щоб ясне волосся не спадало на очі. Усім тілом подався вперед; сіль уже побілила його шкіру.

— Ральфе... де корабель?

Поруч стояв Саймон і дивився то на Ральфа, то на обрій. Морісові штани наче зітхнули й тріснули, він пожбурив їх додолу, як непотріб, кинувся до лісу, тоді повернувся назад.

На обрії тугим вузлом стояв і повільно розсотувався дим. Під ним була цятка, напевно, труба. Ральф весь побілів і сказав:

— Вони побачать наш дим.

Тепер Роха дивився куди слід.

— Погано видно.

Він озирнувся і поглянув на гору. Ральф пожирав очима корабель. До його обличчя знову прилинала кров. Саймон мовчки стояв поруч.

— Я, звичайно, не дуже добре бачу,— квилив Роха,— але чи в нас є якийсь дим?

Ральф нетерпляче шарпнувся і далі стежив за кораблем.

— Наш дим на горі.

Підбіг Моріс і втупився очима в море. Роха й Саймон дивилися на гору. Роха скривився, а Саймон закричав, ніби його вдарили:

— Ральфе! Ральфе!

Від такого крику Ральф аж крутнувся на піску.

— Ну скажіть мені,— просив стривожено Роха,— видно там сигнал?

Ральф озирнувся на димок, що розходився над обрієм, тоді знову на гору.

— Ральфе, ну, будь ласка! Видно там сигнал?

Саймон несміливо простяг руку, щоб доторкнутися до Ральфа; а той пустився бігти по обмілині ставка, розбризкуючи воду, по гарячому білому піску під пальмами. За мить він уже продирався крізь густі кущі, якими почав заростати вилам. Позаду біг Саймон, за ним Моріс. Роха кричав.

— Ральфе! Послухай, Ральфе!

Тоді й сам побіг, зашпортався в шортах, які викинув Моріс, видряпався на терасу. Позаду за чотирма хлопцями над обрієм легко вився димок; на березі Генрі та Джонні сипали піском у Персіваля, а той знову тихо плакав; усі троє і не здогадувалися про переполох.

Вже край виламу Ральф лайнувся, витрачаючи на слова дорогоцінний віддих. Колючі ліани нещадно роздирали голе тіло, подряпини кривавили. Там, де починався стрімчак, зупинився. На якихось кілька ярдів відстав Моріс.

— Рошині окуляри! — зойкнув Ральф.— Якщо вогонь погас, без них ми не зможемо...

Він перестав кричати й заточився. Роха досі повз по березі й ледве виднівся вдалині. Ральф подивився на обрій і знову на гору. Що краще — вернутися і взяти в Рохи окуляри, а за цей час корабель пропливе? Чи дертися наверх, сподіваючись, що вогонь не погас, а тоді дивитись, як Роха тарганиться десь позаду, а корабель зникає за крайнебом? Розриваючись від нерішучості, Ральф розпачливо залементував:

— О господи, господи!

Задихаючись, Саймон боровся з хащами. Його обличчя перекривилося. Ральф навпомацки біг уперед, дуріючи від того, що жмутик диму поступово даленіє.

Вогонь погас. Вони побачили це зразу, побачили те, про що знали ще внизу, на пляжі, коли їх поманив дим родинного вогнища. Вогонь погас, вистиг, завмер: чергових не було. Збоку лежали на купі готові дрова.

Ральф повернувся до моря. Попереду витягся обрій, знову чужий, зовсім порожній, якби не ледве помітний слід диму. Спотикаючись, Ральф побіг скелями, затнувся на краю рожевого уступу, закричав услід кораблеві.

— Верніться! Верніться!

Він гасав туди-сюди вздовж уступу, лицем весь час до моря, і кричав як божевільний:

— Верніться! Верніться!

Надійшли Саймон та Моріс. Ральф подивився на них скляними очима. Саймон відвернувся, витираючи сльози зі щік. Ральф видобув із себе найгірше слово з усіх, що знав.

— Сволота! Погубили вогонь!

Він подивився вниз, на чужий ворожий схил. Надійшов Роха, він засапався і скімлив, як малюк. Ральф зціпив кулаки, розчервонівся. Напруженість у його погляді й гіркота в голосі промовляли самі за себе.

— Он вони.

Далеко внизу, на рожевому щебені коло самого берега, з’явився хід. Дехто з хлопців мав на голові чорну шапочку, а то йшли майже голі. Коли траплялася легка стежка, зводили палиці догори. Співали, щось про клунок, який обережно несли близнюки. Навіть з такої віддалі Ральф одразу пізнав Джека: високий, рудий, він, звичайно, очолював процесію.

Тепер Саймон дивився то на Ральфа, то на Джека, так само, як раніше дивився то на Ральфа, то на обрій, і, здається, злякався побаченого. Ральф більше не вимовив ні слова, а чекав, поки хід наблизиться. Чувся монотонний спів, але з такої віддалі слова годі було розібрати. За Джеком ішли близнюки і несли на плечах довгий кілок. З кілка звисала випатрана свиняча туша, вона важко розгойдувалася, бо її несли по нерівній стежці. Голова свині низько звисала на пошматованій шиї, немовби щось шукала на землі. Нарешті над згарищем залунали слова пісні:

Бий свиню! Горло — ріж! Кров — пусти!

Та тільки-но стало чути слова, хід підійшов до найбільшої крутовини, і пісня на якусь хвилину завмерла. Роха пхикнув, і Саймон засичав на нього, так ніби той щось заголосно сказав у церкві.

Джек з розмальованим лицем з’явився на вершині перший і радісно привітав Ральфа піднятим списом.

— Глянь! Ми вбили свиню... підкралися до табуна... оточили...

Тут мисливці заторохтіли:

— Оточили...

— Підповзли...

— Свиня як заверещить...

Близнюки зупинились; між ними погойдувалася свиня, з неї падали на скелю чорні краплі. На їхніх обличчях сяяла, здавалось, одна широка несамовита усмішка. Надто багато Джек хотів розповісти Ральфові воднораз. Натомість він спочатку кинувся в танок, та згадав про самоповагу, зупинився, вишкірив зуби. Помітив кров на руках, скривився з відразою, пошукав, де б їх почистити, тоді витер об шорти й засміявся.

Тепер озвався Ральф:

— Ви покинули вогонь.

Джек затнувся, трохи роздратований таким недоречним зауваженням, та був надто щасливий, щоб непокоїтись.

— Вогонь можна запалити знову. Жаль, Ральфе, що тебе не було з нами. Це фантастично. Вона збила з ніг близнюків...

— Ми свиню як ударимо...

— Я впав зверху...

— Я перерізав їй горло,— гордовито промовив Джек, а все ж на цих словах сіпнувся.— Позич мені свого ножа, Ральфе, зроблю собі карб на колодочці.

Хлопці джерготіли й пританцьовували. Близнюки все скалили зуби.

— Кров так і цебеніла,— сказав Джек, засміявся і знову здригнувся.— Якби ти тільки бачив!

— Ми полюватимемо щодня...

Ральф не рухався. Він повторив захриплим голосом:

— Ви покинули вогонь.

Від цього повторення Джек стривожився. Він глянув на близнюків і знову на Ральфа.

— Ми забрали їх на полювання,— сказав він,— інакше нам би її не оточити.

Він почервонів, збагнувши свою провину.

— Вогню не було якусь годину чи дві. Можна його знову запалити...

Він помітив дряпаки на голому Ральфовому тілі, похмуру мовчанку всіх чотирьох. Щедрий у своїй радості, він захотів з усіма розділити відчуття того, що сталося. В голові його роїлися спогади, спогади про те, що вони відчували, коли оточена свиня рвалась на волю, як перехитрували живу істоту, приборкали її і віднімали в неї життя так довго й жадібно, як тільки спраглі п’ють у спеку.

Він широко розвів руки.

— Жаль, що ти не бачив крові!

Мисливці були замовкли, але при цих словах знову загаласували. Ральф відкинув назад волосся. Простяг руку до порожнього обрію. Сильним, несамовитим голосом примусив їх замовкнути.

— Там був корабель.

Джек одразу збагнув свій страшний злочин, відвів погляд. Поклав руку на свинячу тушу, витяг ножа. Ральф опустив зціплені кулаки, голос його тремтів.

— Там був корабель. Он там. Ти пообіцяв пильнувати вогню і дав йому погаснути!

Він ступив крок до Джека, який обернувся і вже дивився йому в очі.

— Вони б нас помітили. Ми б поїхали додому...

І стільки було гіркоти в цих словах, що Роха в нестямі від страшної втрати забув про страх. Він пронизливо заверещав:

— Ти і твоя кров, Джек Мерідью! Ти і твоє полювання! Ми могли б поїхати додому...

Ральф відштовхнув Роху вбік.

— Тут я ватажок, і ти маєш робити те, що я наказую. Ти тільки просторікуєш. Ти навіть не вмієш ставити куренів... тобі б тільки полювати, а вогонь загасає...

Він відвернувся і на хвилину замовк. І знову голос йому трохи не зірвався від надміру горя.

— Там був корабель...

Один з найменших мисливців заплакав. Гнітюча правда поступово доходила до всіх. Джек, який колупав ножем свиню, був червоний як рак.

— Робота дуже велика. Ми потребували всіх.

Ральф обернувся.

— Закінчили б курені, і ти б мав усіх. Але ти хотів полювати...

— Нам треба м’яса.

Джек підводився із закривавленим ножем у руці. Два хлопці стояли віч-на-віч. Блискучий світ полювання, пошуку, непогамовних веселощів, спритності і світ туги й загнаного у безвихідь здорового глузду. Джек переклав ніж у ліву руку і розмазав на лобі кров, відкидаючи прилипле до нього пасмо.

Роха завів знову:

— Ти не мав права покидати вогонь. Ти обіцяв пильнувати за димом...

Вигук Рохи і схвальний крик деяких мисливців довели Джека до сказу. З його голубих очей сипонули блискавки. Він ступив крок уперед, нарешті маючи нагоду на комусь відігратися, і кулаком стусонув Роху в живіт. Роха аж охнув і сів. Джек стояв над ним. Голос його виказував лють від пережитого приниження.

Ральф теж ступив уперед, а Джек зацідив Росі по голові. З Рохи злетіли окуляри й дзенькнули об камінь. Від жаху Роха заверещав:

— Мої окуляри!

Він плазував по землі, обмацуючи каміння, та Саймон випередив його і подав окуляри. Пристрасті, що били страхітливими крилами на вершині гори, розривали Саймона.

— Одне скельце розбите.

Роха схопив окуляри і начепив їх. Люто подивився на Джека.

— Я не можу без окулярів. Тепер я одноокий. Ну, стривай...

Джек рушив на Роху, а той видерся на великий камінь і сховався за ним. Виткнув звідти голову і глянув на Джека, зблиснувши одним скельцем.

— Тепер я одноокий. Ну, стривай...

Джек перекривив його плаксивий голос і те, як він перелазив через камінь.

— Ну стрив-ай!..

І Роха, і вся ця пародія були до того смішні, що мисливці розреготалися. Джек відчув заохоту. Він знову перекривив Роху, знялася буря істеричного сміху. Навіть Ральф із прикрістю відчув, що вуста його скривилися; він розізлився на себе за свою слабість.

— Це підлий жарт,— прошепотів.

Джек перестав викаблучуватися і повернувся до Ральфа. Майже прокричав у відповідь:

— Добре, добре!

Обвів поглядом Poxy, мисливців, Ральфа.

— Мені прикро. За вогонь. Ну от. Я...

Він виструнчився.

— Пробачте мені.

Мисливці загули, захоплені його шляхетністю. Певна річ, вони вважали, що Джек учинив правильно, що він переміг своїм великодушним вибаченням, а Ральф, як не дивно, програв. Вони ждали гідної відповіді.

Одначе така відповідь у Ральфа не виходила. Його обурив цей Джеків словесний трюк на додачу до його провини. Вогонь погас, корабель проплив. Невже вони не розуміють? Замість гідної відповіді він видавив з горла люті слова:

— Це підлий жарт.

Всі на вершині гори мовчали, лише морок заслав Джекові погляд і відразу зник.

На закінчення Ральф роздратовано буркнув:

— Ну, гаразд, розпалюй вогнище.

Напруження трохи спало, коли з’явилася справжня робота. Ральф більше нічого не казав і нічого не робив, просто стояв і дивився на попіл під ногами. Джек метушливо бігав довкола. Віддавав команди, співав, кидав якісь слова мовчазному Ральфові, слова, що не потребували відповіді й не могли викликати сварки, а Ральф усе мовчав. Ніхто, навіть Джек, не насмілився попросити його відійти, зрештою їм довелося складати вогнище на кілька ярдів далі й на значно гіршому місці. Так Ральф утвердив своє лідерство і не вигадав би кращого способу, навіть якби думав декілька днів. Перед цією зброєю, такою незрозумілою і такою потужною, Джек був безсилий і кипів, сам не відаючи чого. Коли склали вогнище, вони опинилися по різні боки від високої купи.

Напруження постало знов, коли дійшло до того, щоб підпалити вогнище. Зробити це Джекові було нічим. І ось, на власний подив, Ральф підійшов до Рохи, скинув з того окуляри. Навіть сам Ральф не помітив, як та нитка, що урвалася між ним і Джеком, міцніше зв’язала його з іншим хлопцем.

— Я поверну тобі.

— Я з тобою.

Роха стояв за Ральфом у морі безглуздих барв, а Ральф опустився на коліна й фокусував світну цятку. Ледве спалахнув вогонь, Роха простяг руку і схопив свої окуляри.

Перед фантастичною привабливістю цих фіолетових, червоних, жовтих квітів ворожнеча відступила. Всі знову стали хлопчиками навколо табірного вогнища, навіть Роха та Ральф майже потрапили в коло. Скоро дехто кинувся вниз по дрова, а Джек різав свиню на шматки. Вони спробували були підсмажити на вогні цілу тушу, але кілок, де вона висіла, згорів швидше, ніж спеклося м’ясо. Нарешті вони понастромлювали шматки м’яса на галузки й тримали їх над вогнем, але так і самі підсмажувалися не менше за м’ясо.

У Ральфа потекла слина. Спочатку він намірився відмовитися від м’яса, та дотеперішня їжа — плоди, горіхи, часом якийсь краб чи риба, не давала сили для тривалого опору. Він схопив шмат недопеченого м’яса й угризся в нього, як вовк.

У Рохи так само потекла слина, він сказав:

— А мені?

Джек хотів просто подратувати його трохи, ще раз підтвердити свою силу, та Роха, натякаючи, що його обминули, сам напрошувався на нову жорстокість.

— Ти не полював.

— І Ральф не полював,— плаксиво наполягав Роха,— і Саймон.— Тоді додав: — Крабом не дуже наїсися.

Ральф наїжачився — йому стало незручно. Саймон, що сидів між близнюками та Рохою, витер губи і простяг свій шматок м’яса Росі через камінь; той схопив його. Близнюки захихотіли, а Саймон від сорому похнюпив голову.

Тоді Джек підскочив, відпанахав великий шмат м’яса і шпурнув його Саймонові під ноги.

— Жери! Дідько б тебе вхопив!

Вишкірився на Саймона:

— Бери!

Крутнувся на п’яті посеред кола спантеличених хлопців.

— Я роздобув для вас м’ясо!

Численні невисловлені образи злилися в цій страхітливій первісній люті.

— Я розмалював лице... Я підкрався. Тепер ви жерете... всі ви... а я...

На вершині гори поступово запала така тиша, що незабаром стало чути, як потріскує вогонь і приємно шкварчить печене м’ясо. Джек озирнувся в пошуках розуміння, а знайшов саму тільки повагу. Ральф стояв на згарищі сигнального вогню, у руках — шмат м’яса, й німував.

Нарешті Моріс порушив мовчанку. Він торкнувся єдиної теми, яка могла згуртувати більшість з них.

— Де ви знайшли свиню?

Роджер показав на другий схил гори.

— Там вони були... коло моря...

Джек уже опам’ятався і не міг стерпіти, щоб хтось інший розповідав його історію. Швидко втрутився:

— Ми оточили їх. Я підкрався рачки. Списи виривалися, бо вістря без борідок. Свиня тікала, страшенно верещала...

— Потім завернула і потрапила в коло, вся в крові...

Забувши про недавню сварку, збуджені, всі вже говорили одночасно.

— Ми її затиснули...

— Від першого удару свині відібрало задні ноги, можна було підійти до неї й бити, бити...

— Я перерізав свині горло...

Близнюки, все ще усміхаючись однаковими посмішками, схопилися на ноги і застрибали один навколо одного. Тоді прилучились інші, вигуками наслідуючи передсмертний крик свині.

— Бах по головешці!

— Хап за вухо!

Потім Моріс, удаючи свиню, кувікаючи, забіг у середину кола, а мисливці крутилися на місці і вдавали, що б’ють його. Вони танцювали, вони співали.

— Бий — свиню! Рубай — свиню! Горло — ріж!

Ральф дивився на них із заздрістю і відразою. Він озвався тільки коли всі потомились і спів затих.

— Я скликаю збори.

Один за одним вони зупинялись і звертали до нього свої погляди.

— Я просурмлю в ріг. Я скликаю збори, навіть якщо доведеться проводити їх у темряві. Внизу на плиті. Як тільки прозвучить ріг. Негайно.

Він повернувся і почав спускатися з гори.

Розділ п’ятий. Звір з моря

Був приплив, і тільки вузька смуга твердого берега залишалася між водою та білим горбатим підніжжям пальмової тераси. Ральф обрав цю тверду смугу собі за стежку, адже мав добре все обдумати, а тільки тут можна походити, не дивлячись під ноги. Він ступав понад самим краєм води, і раптом його вразила одна думка. Він зрозумів, що таке втома від життя, в якому треба самотужки протоптувати кожну стежку, а переважну частину свого часу, якщо ти тільки не спиш, пильнувати власних кроків. Він зупинився, обличчям до вузької смуги берега; згадав, з яким захватом ходив у першу розвідку, немовби вона стала частиною далекого, яскравого дитинства, і гірко всміхнувся. Тоді повернувся й рушив назад до плити, а сонце світило йому в обличчя. Наближається час зборів, тож, ідучи в сліпучому сяйві, він ретельно обмірковував усі пункти своєї промови. На цих зборах не має бути жодних дурниць, жодної гонитви за примарами...

Він заплутався у лабіринті думок, що вимальовувалися невиразно, йому бракувало слів їх виповісти. Зморщив лоба і спробував ще раз.

Ці збори мають бути не забавою, а ділом.

Ральф пішов швидше, одразу усвідомивши нагальність справи і те, що сонце сідає; легкий вітер, знявшись від швидкої ступи, війнув в обличчя. Цей вітер притис сіру сорочку до грудей, і він помітив — у цьому новому настрої, коли все було зрозуміле,— що її складки задубіли, наче картон, стали неприємними на дотик; помітив так само, що вистріпані краї шортів боляче натирають ноги, залишаючи на тілі червоні плями. Здригнувшись з огиди, Ральф відкрив для себе бруд і розклад; збагнув, як набридло йому постійно змахувати з очей сплутані патли, нарешті, як набридло після заходу сонця з шелестом укладатися на спочинок у сухому листі. Від цих думок він пустився бігти.

На березі коло ставка групами стояли хлопці й чекали зборів. Вони мовчки дали йому дорогу, свідомі його похмурого настрою через невдачу з вогнищем.

Місце для зборів, де він зупинився, мало форму трикутника; трикутник був нерівний і зладнаний нашвидкуруч, як усе, що вони робили. В основі лежала колода, на якій мав сидіти сам Ральф; мертве дерево, надто велике для плити. Мабуть, воно не виросло тут, його принесло сюди під час одного з легендарних тихоокеанських штормів. Пальмовий стовбур лежав рівнобіжно до берега, тож Ральф сидів обличчям до острова і здавався хлопцям тьмяним силуетом проти блискучої лагуни. Сторони трикутника, основу якого творила велика колода, зовсім не були рівні. Праворуч лежала колода, відшліфована неспокійним човганням, але не така велика і не така зручна, як колода ватажка. Ліворуч — чотири невеликі колоди, одна з них, найдальша, до прикрості хистка. Сміх вибухав на кожних зборах, коли хтось, бувало, звільна відкидався назад, колода з’їжджала з місця і з півдесятка хлопчиків падало спинами на траву. І все ж, відзначив собі Ральф, ніхто не додумався — ні він сам; ні Джек, ні Роха — принести камінь і підперти її. Отже, доведеться й далі терпіти витівки колоди-гойдалки, бо... бо... І він знову загубився в каламуті думок.

Перед кожним стовбуром трава витерлася, а посередині трикутника росла висока й нетоптана. Далі, коло вершини, трава була густа — там ніхто не сідав. Довкола місця зборів сірі пальми, рівні чи похилі, здіймалися, підтримуючи низьку листяну покрівлю. Обабіч був берег, позаду — лагуна, попереду — темрява острова.

Ральф повернувся обличчям до місця, де мав сидіти ватажок. Ніколи вони ще не проводили зборів так пізно. Тож-бо все виглядало інакше. Звичайно, зсередини зелений дах освітлювався плетивом золотавих виблисків, а по обличчях гуляли перевернуті тіні; так буває, думав Ральф, коли тримаєш у руках електричний ліхтарик. А тепер сонце кидало скісні промені з одного боку, і тіні були там, де їм належало бути.

Він знову відчув дивний потяг до роздумів, такий чужий для нього. Якщо лице міняється від того, освітлювати його знизу чи згори, тоді що ж таке лице? Що таке весь світ?

Ральф нетерпляче поворухнувся. Лихо в тім — коли ти ватажок, ти маєш думати, ти маєш бути мудрим. Крім того, трапляються такі випадки, коли негайно треба щось вирішити. Для цього треба думати; думки — цінна річ, від них є користь...

«Тільки я,— виснував Ральф, повернувшись обличчям до місця ватажка,— не вмію думати. Не те, що Роха».

І ще раз за той вечір Ральфові довелось переглянути свої цінності. Роха вміє думати. Крок за кроком усе зважить у своїй макітрі, але який з Рохи ватажок? А все ж Роха, попри кумедне, безглузде тіло, має ще й голову. Ральф навчився непомильно оцінювати розум і розрізняв, хто вміє думати.

Сонце сліпило очі, нагадуючи, що час біжить, тож він зняв з дерева ріг і почав роздивлятися його поверхню. На повітрі вона вицвіла, кремове й рожеве побіліло, стало майже прозорим. Ральф відчував до рога якусь шанобу, наче й не сам виловив його з лагуни. Він повернувся обличчям до зборів і приклав ріг до губів.

Хлопці чекали на це й одразу прибігли. Тих, хто знав, що корабель проминув острів, коли вогонь не горів, пригнічувала думка, що Ральф гнівається; інших, серед них і малюків, які нічого не знали, вражав загальний поважний настрій. Місце зборів заповнилося. Джек, Саймон, Моріс, більшість мисливців сіли праворуч від Ральфа, решта — ліворуч, на сонці. Роха підійшов і став поза трикутником. Це означало, що він хоче тільки слухати, а говорити не буде; так Роха прагнув показати свій осуд.

— Річ ось у чім — нам потрібні збори.

Всі мовчали, та на обличчях, звернених до Ральфа, була увага. Він помахав рогом. З власного досвіду знав, що такі основоположні заяви, як ця, варто повторити принаймні двічі, щоб дійшло до кожного. Треба сидіти, привернувши всі погляди до рога, і кидати слова, наче тверді округлі камінці, в групки хлопців, що посідали навпочіпки перед ним. Він шукав у думці простих слів, щоб навіть малюки зрозуміли, про що йдеться на зборах. Можливо, згодом досвідчені в дискусіях Джек, Моріс, Роха вживуть усього свого мистецтва, щоб збити збори на манівці, але тепер, на самому початку, треба ясно викласти предмет дебатів.

— Нам потрібні збори. Не для забавки. Не для того, щоб падати з колоди,— малюки, що обсіли колоду-гойдалку, захихотіли й перезирнулися,— не для жартів,— він підніс ріг, силкуючись знайти відповідне слово,— і не для того, щоб змагатися, хто розумніший. Зовсім не для цього. А для того, щоб сказати всю правду.

На хвилину замовк.

— Я пішов прогулятися. Ходив сам і думав, що з нами буде. Я знаю, що нам потрібно. Це збори, щоб сказати всю правду. І от я кажу.

Він знову на хвилину замовк і машинальним рухом відгорнув назад волосся. Учинивши свій невдалий протест, Роха навшпиньки підійшов до трикутника і приєднався до всіх.

Ральф провадив:

— У нас було багато зборів. Усі люблять говорити і збиратися гуртом. Ми щось постановляємо. Але ніхто тих постанов не виконує. Вирішили приносити з річки воду в кокосових горіхах і тримати їх під свіжим листям. Так було кілька днів. Тепер води немає. Шкаралупи порожні. Всі п’ють з річки.

Знявся схвальний гомін.

— Нема нічого поганого в тому, щоб пити з річки. Я сам краще поп’ю води там, де водоспад, ніж із гнилої кокосової шкаралупи. Але ж ми постановили носити воду. І не носимо. Сьогодні було тільки дві повні шкаралупи.

Він облизав губи.

— Тепер про хатки. Про курені.

Знову загули й стихли.

— Здебільшого ви спите в куренях. Сьогодні вночі, крім Ерікісема, що чергують коло вогню, ви всі будете там спати. Хто поставив курені?

Враз зчинився гамір. Курені ставили всі. Ральфові довелося ще раз помахати рогом.

— Зачекайте хвилину! Я маю на увазі — хто ставив усі три курені?! Перший ставили гуртом, другий — тільки нас четверо, а останній, он той, будували тільки ми з Саймоном. Через те він і хитається. Ні. Не смійтеся. Знову піде дощ, і цей курінь упаде. А в дощ усі курені нам будуть потрібні.

Він зупинився і відкашлявся.

— І ще одна річ. Ми вирішили, що в тих скелях, прямо за ставком, у нас буде вбиральня. Теж дуже розумно. Приплив вимиває те місце. І ви, малюки, це знаєте.

Тут і там почулися смішки, дехто швидко ззирнувся.

— А тепер усі ходять, де хочуть. Навіть коло куренів і коло плити. От ви, малюки, рвете плоди; коли вам припече...

Збори зареготали.

— Кажу, коли вам припече, йдіть хоча б далі від плодів. Це неподобство.

Знову залунав сміх.

— Я сказав, це неподобство!

Він обсмикав свою задубілу сорочку.

— Це справді неподобство. Коли вам припече, тоді гайда берегом до скель. Ясно?

Роха сягнув рукою по ріг, але Ральф похитав головою. Цю промову він спланував пункт по пунктові.

— Нам усім знову доведеться ходити до тих скель. Тут стає дуже брудно.— Він замовк. Збори, передчуваючи вибух, чекали в напруженні.— А тепер — про вогонь.

Ральф тяжко, майже зі стогоном, зітхнув, його зітхання луною відбилося серед слухачів. Джек почав рубати ножем оцупок дерева, потім щось прошепотів Робертові, той відвернувся.

— Вогонь — найголовніше на острові. Якщо ми не будемо пильнувати вогню, нас урятують хіба що чудом. Невже так важко підтримувати вогонь?

Він простяг перед собою руку.

— Подивіться! Скільки нас! І все ж ми не можемо підтримувати вогонь, щоб весь час був дим. Хіба ви не розумієте? Хіба не бачите, краще... краще померти, ніж допустити, щоб вогонь погас!

Мисливці ніяково захихотіли. Ральф запально звернувся до них:

— Ви, мисливці! Можете сміятися! Але кажу вам — дим важливіший за ваших свиней, скільки б ви їх не вбили. Це всі розуміють? — Він широко розвів руки і повернувся лицем до трикутника:

— Ми повинні втримати дим — або вмерти.

Він замовк перед тим, як перейти до наступного пункту.

— І ще одна річ.

Хтось гукнув:

— Надто багато цих речей.

Почувся схвальний регіт. Ральф наче й не помітив цього.

— І ще одна річ. Ми мало не запалили цілий острів. І ми марнуємо час, коли стягуємо каміння та робимо маленькі вогнища, щоб смажити їжу. Тепер я вам скажу, і це буде правило, бо я ватажок. Не можна палити вогонь ніде, тільки на горі. Ніколи.

Негайно зчинився шум. Хлопці посхоплювалися, щось вигукували, Ральф їх перекрикував.

— Хочеш підсмажити рибу чи краба — йди собі на гору, лихий тебе не візьме. Так нам буде спокійніше.

Сонце сідало, і в його світлі десятки рук потяглися за рогом. Та Ральф не віддавав його, він вистрибнув на колоду.

— Ось усе, що я хотів сказати. І сказав. Ви обрали мене ватажком. А тепер робіть, що я наказую.

Вони поступово заспокоювались і нарешті знову посідали на свої місця. Ральф сплигнув на землю і сказав спокійним голосом:

— Отже, запам’ятали. У скелях — убиральня. Завжди щоб горів вогонь і був дим для сигналу. Не брати вогню з гори. Носити їжу туди.

Піднявся Джек, сердито насупившись, простяг руки до рога.

— Я ще не закінчив.

— Але ти говориш і говориш.

— У мене ріг.

Джек щось буркнув і сів.

— Тепер останнє. Про це, мабуть, уже точаться балачки.

Він почекав, поки на плиті зовсім стихло.

— Щось у нас зіпсувалось. Я не розумію чому. Ми так добре почали; ми були щасливі. А потім...

Легко поворухнув рогом, утупився кудись над зборами пустим поглядом, думаючи про звіра, змія, вогонь, розмови про страх.

— Потім усі стали боятися.

Шепіт, майже стогін знявся і затих. Джек перестав стругати дерево. Ральф гостро провадив:

— Але це дитячі балачки. Ми зробимо тут лад. Отже, останнє, що нам треба вирішити і спільно обговорити, це про страх.

Волосся знову полізло йому в очі.

— Треба поговорити про цей страх і вирішити, що боятися нічого. Я сам іноді боюсь, але це дурниці! Все одно, що боятися привидів. А коли ми вирішимо, можна почати все спочатку і дбати тільки про таку серйозну річ, як вогонь.— В його уяві промайнув образ: троє хлопців ідуть по яскравому пляжу.— І знову нам стане весело.

Ральф урочисто поклав ріг на стовбур — знак того, що промову закінчено. Сонячне проміння — тепер воно сягало до них — стелилося вже просто по землі.

Джек підвівся і взяв ріг.

— Отже, на цих зборах ми маємо з’ясувати що до чого. Я поясню вам що до чого. Це ви, дрібнота, затіяли всі ці балачки про страх. Звірі? Звідки? Звичайно, і ми часом боїмося, але ми не зважаємо. Он Ральф каже, що ви вночі кричите. Що це, як не кошмари? Взагалі ви не полюєте, не будуєте, нічого не допомагаєте — ви просто скиглії, мамині пестунчики. От хто ви. А щодо страху, то доведеться вам до нього звикати, як усім нам.

Ральф дивився на Джека з роззявленим ротом, та Джек не помічав.

— Річ у тім, що страх оманливий не менше, ніж сон. На цьому острові нема звірів, яких треба боятися.— Він оглянув рядок малюків, що перешіптувалися між собою.— А ви заслужили, щоб вас хтось пожер, ви, нікчемні плакси! Але нема тут звіра...

Ральф урвав його роздратовано:

— Та ти що? Хто казав про звірів?

— Днями ти сам казав. Ти казав, їм щось сниться і вони плачуть. А потім вони говорять — не тільки малюки, а часом навіть мої мисливці — говорять про якусь тварину, темну тварину, звіра. Я чув. Може, ти не знав? Тоді послухай. На таких малих островах не водяться великі звірі. Самі тільки свині. Леви й тигри бувають тільки у великих країнах, як Африка чи Індія...

— І в зоопарку...

— У мене ріг. Я кажу про страх. Я кажу про звіра. Бійтеся його, коли хочете. Але щодо звіра...

Джек замовк, колихаючи ріг, як дитину, і повернувся до мисливців у брудних чорних шапочках.

— Мисливець я чи ні?

Вони просто закивали. Він був мисливець хоч куди. Ніхто не сумнівався.

— Ну так ось. Я обійшов весь цей острів. Сам. Був би тут звір, я б його побачив. Можете боятися, ви ж боягузи, але жодного звіра в лісі нема.

Джек повернув ріг і сів. Всі з полегкістю заплескали в долоні. Ріг узяв Роха.

— Я погоджуюся з тим, що казав Джек, але не з усім. Звичайно, звіра в лісі нема. Звідки йому там бути? Що йому їсти?

— Свиней.

— Ми ж їмо свиней.

— Рохо!

— У мене ріг!.— обурився Роха.— Ральфе, хай вони замовкнуть! Заткніть пельку ви, дітвора! Я хотів сказати, що не погоджуюся з тим, що тут казали про страх. Звичайно, в лісі нічого боятися. Я й сам був там! Далі ви ще заговорите про духів або привидів. Ми знаємо, як ідуть діла, і коли щось не так, завжди хтось знайдеться, щоб їх поправити.

Він скинув окуляри і дивився на всіх, мружачись. Сонце враз зникло, так ніби хтось вимкнув світло.

Він пояснював далі:

— Якщо в тебе болить живіт, великий він чи малий...

— У тебе великий.

— Ви посмійтеся, а тоді ми продовжимо збори. І ще: якщо ці малюки знову злізуть на гойдалку, то за мить знову попадають. Краще сидіть на землі й слухайте. Ну от. На все є лікарі, навіть на те, що робиться в наших головах. Ви ж не гадаєте, що можна весь час боятися не знати чого? Життя,— щиро провадив Роха,— будується на науці. Отак-то. За рік чи за два, коли скінчиться війна, люди почнуть літати на Марс і назад. Я знаю, нема жодного звіра, ну, такого... з кігтями та з усім, я знаю так само, що нема жодного страху.

Роха замовк.

— ...хіба...

Ральф неспокійно здригнувся.

— Що хіба?

— Хіба будемо боятися людей?

Почувся шум — чи то сміх, чи то кпини. Роха схилив голову і заквапився далі.

— Давайте послухаємо малюка, який говорив про звіра, і, може, покажемо йому, що він за дурник.

Малюки щось між собою забурмотіли, а тоді один з них ступив крок уперед.

— Тебе як звуть?

— Філ.

Як на малюка, він тримався певно — так само, як Ральф, узяв і погойдав ріг, так само перед тим, як заговорити, обвів усіх поглядом, закликаючи до уваги.

— Вчора мені приснився сон, жахливий сон, я бився. Я був сам коло куреня і бився з отим крученим, що висить на деревах.

Він замовк, інші малюки засміялися. То був сміх жаху та співчуття.

— Тоді я злякався і прокинувся. Я стояв сам у темряві коло куреня, а оте кручене зникло.

Так виразно і так правдоподібно уявився їм цей жах, що всі замовкли. А дитячий голосок далі пищав із-за білого рога.

— Я злякався і давай кликати Ральфа, а тоді побачив, як між деревами щось рухається, щось велике й страшне.

Він замовк, настрашений самим спогадом і все ж пишний з того, яке справив враження.

— Це був кошмар,— сказав Ральф,— він ходив уві сні.

Збори погодилися тихим бурмотінням.

Малюк уперто похитав головою.

— Я спав, коли бився з крученим, та коли воно зникло, я вже прокинувся, і мені видно було, як між деревами рухалося щось велике і жахливе.

Ральф узяв ріг, а малюк сів.

— Ти спав. Нікого там не було. Хто міг блукати в лісі вночі? Хто? А може, хтось виходив.?

Запала довга тиша, кожен усміхнувся на саму думку, що хтось міг виходити в темряві. Тоді підвівся Саймон, і Ральф вражено подивився на нього.

— Ти? Ти навіщо вештався в темряві?

Саймон судомно схопив ріг.

— Я хотів... піти.... до нового місця.

— До якого місця?

— Ну, до одного місця. Місця в джунглях.

Він завагався.

Це питання за них розв’язав Джек, тільки він міг укласти в свій голос стільки презирства, стільки насмішки й остаточності.

— Йому закортіло.

Ральфові стало соромно за Саймона, він узяв ріг і суворо глянув Саймонові в обличчя.

— Добре, більше не ходи туди. Розумієш? Принаймні вночі. І так мелють дурниці про всяких звірів, а тут ще ти на очах у малюків скрадатимешся, наче...

Знявся глузливий сміх, та в ньому змішалися і страх, і осуд. Саймон розтулив був рота, аби щось відповісти, проте ріг був у Ральфа, і він сів на своє місце.

Збори заспокоїлися, і Ральф повернувся до Рохи.

— Ну що, Рохо?

— Був тут ще один. Оцей.

Малюки виштовхнули вперед Персіваля і залишили самого. Він стояв посеред трикутника, по коліна у траві, дивився на свої сховані в ній ноги і намагався уявити, що й він сам у криївці. Ральф згадав іншого маленького хлопчика, що точно так само стояв, і здригнувся від свого спогаду. Він був відкинув геть думку про нього, і тільки таке пряме нагадування, як тепер, могло нагло воскресити її. Малюків більше ніхто не рахував: не було певності, що полічать усіх, до того ж Ральф знав відповідь принаймні на одне з питань, яке поставив Роха тоді на вершині гори. Були тут хлопчаки біляві, чорняві, веснянкуваті, всі до одного брудні, але — о жах! — на жодному обличчі не було родимки. Ніхто більше не бачив тієї бурякової плями. Як умовляв, як лякав їх того разу Роха! Мовчки даючи зрозуміти, що він пам’ятає те, про що не заведено згадувати, Ральф кивнув Росі.

— Ну давай. Сам розпитай його.

Роха вклякнув, тримаючи перед малюком ріг.

— Добре. Тебе як звуть?

Малюк забився до свого уявного сховку. Роха безпорадно глянув на Ральфа, той різко запитав:

— Тебе як звуть?

Роздратовані його мовчанкою і впертістю, збори разом заскандували:

— Як тебе звуть? Як тебе звуть?

— Тихо!

У сутінках Ральф пильно дивився на малюка.

— Скажи нам, як тебе звуть?

— Персіваль Вімз Медісон, дім священика, Гаркорт, Сент-Ентоні, Гантс, телефон, теле...

І так, ніби ці відомості сягали найглибших глибин розпуки, малюк заскімлив. Лице його скривилося, з очей бризнули сльози, роззявлений рот чорнів квадратовою дірою. Спочатку він стояв, як німе втілення горя, потім зайшовся плачем, таким сильним і голосним, наче поклик рога.

— Ану замовкни! Замовкни!

Та Персіваль Вімз Медісон не міг замовкнути. Прорвало потік, який неспроможна була спинити ніяка влада чи навіть фізична сила. Схлип за схлипом плач наростав і, здавалося, тримав хлопчика сторч, наче малий був нахромлений на нього.

— Замовкни! Замовкни!

Інші малюки теж не сиділи вже тихо. Вони згадали про власне горе, а може, захотіли розділити горе світове. І заплакали від співчуття, двоє майже так само голосно, як і Персіваль.

Врятував усе Моріс. Він вигукнув:

— Ану, дивіться на мене!

Він удав, ніби перекинувся. Потер крижі, сів на колоду-гойдалку так, щоб упасти в траву. З нього вийшов поганий клоун, але Персіваль та інші перестали плакати, шморгнули носами і засміялися. І от уже всі регочуть так безтямно, що заражають навіть старших.

Перший примусив почути себе Джек. Він не мав рога і порушив правила, та ніхто не помітив.

— Ну, а що ти скажеш про звіра?

З Персівалем коїлося щось дивне. Він позіхнув, заточився, так що Джек схопив його й затряс.

— Де живе звір?

Персіваль обвис у Джекових руках.

— Це дуже розумний звір,— насміхався Роха,— якщо може сховатися на острові.

— Джек скрізь обійшов...

— Де може жити звір?

— Хай мене поцілує в одне місце!

Персіваль щось пробурмотів, і збори знову засміялися. Ральф нахилився до нього.

— Що він каже?

Джек вислухав відповідь Персіваля і відпустив його. Персіваль, звільнений, у втішному оточенні таких, як сам, істот, упав у високу траву і заснув.

Джек відкашлявся і недбало сповістив:

— Він сказав, що звір виходить з моря.

Всі усмішки завмерли. Ральф мимоволі відвернувся — чорна згорблена фігурка на тлі лагуни. Всі подивилися в той самий бік; побачили широкі простори вод, високу морську далеч, синяву, що приховувала невідомість: вслухалися в зітхання й шепіт рифу.

Тоді Моріс сказав, та так голосно, аж усі підскочили:

— Мені розповідав тато, що люди ще не знають усіх тварин, які живуть у морі.

Знову зчинилася колотнеча. Ральф простяг Морісові лискучий ріг, і Моріс слухняно взяв його. Збори затихли.

— Я хотів сказати — Джек правду мовив, що ми боїмося, бо люди взагалі бояться. Він сказав, що на цьому острові водяться тільки свині, і я сподіваюся, що так воно і є, але він не знав точно, тобто не знає напевне,— Моріс набрав повітря,— мій тато каже, є такі істоти, ну, як їх, ну вони ще плюються чорнилом... а, спрути... завдовжки вони мають сотні ярдів і можуть з’їсти цілого кита.— Він знову замовк і весело засміявся.— Звичайно, я не вірю в звіра. Як каже Роха, все в житті будується на науці, але ми ж не знаємо! Тобто не знаємо точно...

Хтось вигукнув:

— Спрут не може вийти з води.

— Може!

— Не може!

Вмить на плиті всі засперечалися, було видно, як жестикулюють тіні. Ральф сидів на місці, йому здавалося, ніби всі з’їхали з глузду. Страх, звірі, а коли доходить розмова до найважливішого — сигнального вогню, тут нема такої згоди; а спробуй доводити — почнуть сперечатися, вигадають нові неприємні докази.

В темряві коло себе Ральф розрізнив білий ріг, вихопив його у Моріса й засурмив щодуху. Збори здригнулись і вмовкли. Поряд опинився Саймон, він поклав руки на ріг. Саймон відчував небезпечне бажання виступити; але говорити перед зборами було для нього мукою.

— Може,— з ваганням промовив він,— може, звір навіть є.

Збори вибухнули несамовитим лементом. Ральф аж підвівся з подиву.

— Ти що, Саймоне? Ти в це віриш?

— Не знаю,— відповів Саймон. Його серце так калатало, що він задихався.— Але...

Схопилася буря.

— Сідай!

— Стули писок!

— Заберіть у нього ріг!

— Геть його!

— Замовкни!

Тут вигукнув Ральф:

— Слухайте його! У нього ріг!

— Я хочу сказати... може, це ми самі.

— Ото псих!

Це вже не витерпів і забув за пристойність Роха. Саймон провадив:

— Може, ми самі трохи...

Саймонові бракувало слів, щоб назвати головну хворобу людства. Та раптом прийшло натхнення.

— Що на світі найбільше паскудство?

Запала тиша — ніхто нічого не розумів, у відповідь Джек кинув різке непристойне слово. Полегкість прийшла як судомна мить блаженства. Малюки, що вилізли на колоду-гойдалку, знову попадали, ще й з великою радістю. Мисливці верещали від захоплення.

Усі намагання Саймона пішли намарне; сміх боляче його вдарив, він беззахисно скулився і сів.

Нарешті збори знову втихомирились. Не взявши слова, хтось гукнув:

— Може, він хотів сказати, що це якийсь дух?

Ральф підніс ріг і вдивлявся в морок. Найсвітлішою плямою залишався блідий берег. Напевне, малюки підсунулися ближче? Так, нема сумніву, щільною купкою зблизилися вони в траві посередині. Від подиху вітру загомоніли пальми, тепер, у темряві й тиші, вони шуміли надто голосно. Два сірі стовбури терлися один об одного зі зловісним скрипом, якого вдень ніхто не зауважував.

Роха взяв у Ральфа ріг. Він кипів від обурення.

— Не повірю я в жодних духів... ніколи!

Джек і собі підвівся, безпричинно лютий.

— Кого обходить, у що ти віриш, Жирний!

— У мене ріг!

Далі почулися звуки короткої тусанини, ріг переходив з рук до рук.

— Ану поклади ріг назад!

Ральф пропхався всередину і дістав кулаком у груди. Видер у когось ріг і сів, засапаний.

— Забагато цих балачок про духів. Краще залишимо їх на ранок.

Тут втрутився чийсь тихий голос.

— Може, цей звір і є дух.

Збори здригнулися, наче від вітру.

— Слова не беруть, а говорять,— сказав Ральф,— у нас не буде справжніх зборів, якщо не пильнувати правил.

Він знову зупинився. Старанно обміркований план цих зборів провалився.

— Ну що я можу ще сказати? Я помилився, скликаючи ці збори так пізно. Давайте проголосуємо про них, про духів тобто, та й по куренях, бо всі потомилися. Стривай — це ти, Джеку? — зажди хвилинку. Скажу вам зараз твердо — я в духів не вірю. Або думаю, що не вірю. Згадувати мені про них неприємно. А ще тепер, у темряві. Але ми збиралися вирішити, що до чого.

На мить він підняв угору ріг.

— Ну добре. Так от, є духи чи ні...

На мить замислився, формулюючи запитання:

— Хто вважає, що духи бувають?

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up