Володар Мух (сторінка 4)

Довгий час панувала тиша, жодного руху. Тоді Ральф уп’явся очима в морок і розрізнив піднесені руки. Сказав тупо:

— Все ясно.

Світ, зрозумілий і впорядкований світ, тікав з-під ніг. Раніше все було на своїх місцях, а тепер... ба і корабель проплив.

Хтось вихопив у нього ріг, і голос Рохи пронизливо заверещав:

— Я за жодних духів не голосував!

Він крутнувся і став лицем до зборів.

— Затямте це всі!

Чути було, як він тупнув ногою.

— Хто ми такі? Люди? Чи тварини? Чи дикуни? Що про нас подумають дорослі? Розбігаємося на всі боки, полюємо на свиней, кидаємо вогонь, а тепер ще це!

На нього насунулася грізна тінь.

— Ану заткни пельку, ти, жирний слимак!

Вони якусь хвилину боролися, блискучий ріг стрибав то вгору, то вниз. Ральф зірвався на ноги.

— Джеку! Джеку! Ти не брав слова! Дай йому сказати!

До нього підпливло лице Джека.

— І ти заткни пельку! Ти взагалі хто такий? Сидиш тут, навчаєш усіх, що робити. А сам не вмієш ні полювати, ні співати...

— Я головний. Мене обрали.

— Ну то й що, як обрали? Тільки віддаєш дурні накази...

— Роха має ріг.

— Ну й цілуй свого Роху...

— Джеку!

Джек люто передражнив його:

— Джеку! Джеку!

— Правила! — вигукнув Ральф.— Ти порушуєш правила!

— Ну й що?

Ральф розсердився.

— А те, що, крім правил, ми нічого не маємо!

Але Джек уже кричав у відповідь:

— Чхав я на твої правила! Ми сильні! Ми полюємо! Якщо звір є, ми його вб’ємо! Ми його оточимо і будемо бити, бити, бити...

Він гукнув диким голосом, сплигнув на блідий пісок. Враз плита наповнилася веселим гамом, штовханиною, криками та сміхом. Збори кинулися врозтіч, розсипалися, розбіглися від пальм до самої води і далі вздовж пляжу, у морок. Ральф відчув, як ріг торкнувся його щоки, і взяв його від Рохи.

— Що скажуть дорослі? — знову вигукнув Роха.— Ти тільки глянь на них!

На пляжі гралися в полювання, звідти було чути істеричний регіт і крики, повні невдаваного жаху.

— Подми в ріг, Ральфе.

Роха стояв так близько, що Ральф побачив, як мерехтить єдине скельце його окулярів.

— Це ж про вогонь. Невже до них не дійшло?

— Тепер ти маєш бути твердим. Примусити їх робити те, що ти хочеш.

Ральф відказав розважливо, як людина, що доводить теорему:

— Якщо я подму в ріг, а вони не повернуться, тоді кінець. Ми не зможемо підтримувати вогню. Ми будемо як звірі. Нас ніколи не врятують.

— Якщо ти не подмеш, ми й так скоро будемо, як звірі. Я не бачу, що вони там роблять, але я все чую.

Розпорошені по пляжу постаті тепер зійшлися докупи, збилися в густу чорну масу, яка кружляла на місці. Вони щось співали, а малюки, яким було вже досить, голосили й, очманілі, відповзали назад. Ральф підніс ріг до рота, тоді знов опустив.

— Річ у тім, Рохо... Є вони, ці духи? Чи звірі?

— Звичайно, нема.

— Чому?

— Бо все тоді нінащо. Будинки, і вулиці, і телевізори... не було б нічого.

Танці й співи даленіли, доки не залишився самий ритм, без слів.

— А може, таки є? Ну тут, на острові? Може, вони підстерігають нас, стежать за нами?

Ральфа аж затіпало, він підсунувся до Рохи, і вони зіткнулися налякано.

— Перестань таке говорити! І так багато клопотів, Ральфе, я сам уже більше не витримаю. Якщо є духи...

— Не буду я більше ватажком. Ти тільки послухай їх.

— О, боронь боже!

Роха схопив Ральфа за руку.

— Якщо Джек стане ватагом, буде тільки полювання і жодного вогню. Ми будемо тут, доки не вмремо.

Голос його перейшов майже у скімлення.

— Хто тут сидить?

— Це я. Саймон.

— Ну й компанія,— скривився Ральф.— Три сліпі миші. Ні, я відмовляюся.

— Якщо ти відмовишся,— прошепотів Роха перелякано,— що буде зі мною?

— Нічого.

— Він мене ненавидить. Не знаю, за що. Якби він міг зробити те, що йому хочеться... Тобі добре, тебе він поважає. Крім того... ти його й побити можеш.

— Ти й сам щойно добре з ним бився.

— У мене був ріг,— просто пояснив Роха.— Я мав право говорити.

У темряві ворухнувся Саймон.

— Будь і далі ватажком.

— А ти мовчи, Саймоне! Ти не міг сказати, що звіра нема?

— Я Джека боюся,— провадив Роха,— а тому я його вивчив. Коли ти когось боїшся, ти його ненавидиш, але весь час про нього тільки й думаєш. Ти себе дуриш, що він цілком нормальний, а потім, коли знов його бачиш, це мов ядуха, ти задихаєшся. Я тобі дещо скажу. Він тебе так само ненавидить, Ральфе...

— Мене? Чому?

— Не знаю. Ти накричав на нього через вогонь, потім — ти ватажок, а він ні.

— Але він, він — сам Джек Мерідью!

— Я довго хворів і багато думав. Я знаю про людей. Я знаю про себе. І про нього знаю. Тобі він не може нічого зробити, та коли ти зійдеш з дороги, він зжене оскому на тому, хто буде другий. А це — я.

— Роха має рацію, Ральфе. Або ти, або Джек. Залишайся ватажком.

— Ми сидимо без діла, все йде шкереберть. Удома завжди були дорослі. Будь ласка, сер, будь ласка, міс, і на все є відповідь. Ах, якби!..

— Якби тут була моя тітонька!

— Якби мій тато... Ну та що з того?

— Треба, щоб горів вогонь.

Танець закінчився, і мисливці верталися до куренів.

— Дорослі все знають,— сказав Роха.— Вони не бояться темряви. Вони б зібралися, випили чаю, все обговорили. І все стало б добре...

— Вони б не запалили цілий острів. Не погубили...

— Змайстрували б корабель...

Троє хлопців стояли в темряві, марно намагаючись описати велич дорослого життя.

— Вони б не сварилися...

— І не розбили б мені окулярів...

— І не балакали б про звіра...

— Якби вони надіслали нам хоч яку-небудь звістку,— в розпуці вигукнув Ральф.— Якби вони передали нам щось доросле... якийсь знак, чи що...

З темряви почулося протягле виття, вони похололи й притулилися одне до одного. Далеке, нелюдське виття наростало, тоді обернулось у невиразне белькотіння. Персіваль Вімз Медісон з будинку священика в Гаркорті, Сент-Ентоні, лежав у високій траві й знову переживав події, від яких його неспроможна була врятувати навіть магія визудженої адреси.

Розділ шостий. Звір з неба

Уже зовсім стемніло, тільки зірки світили. Коли вони збагнули, звідки йшов той страхітливий крик, а Персіваль знову затих, Ральф і Саймон незграбно підняли його і понесли до куреня. Незважаючи на всі свої сміливі слова, Роха плентався тут-таки, і всі троє старших хлопців залізли в сусідній курінь. Довго не могли заснути, переверталися з боку на бік, шаруділи сухим листям, розглядали клапоть зоряного неба, що відкривався в отворі куреня, повернутого чолом до лагуни. Часом з інших куренів долітав крик якогось малюка, а раз навіть хтось із старших заговорив у темряві. Потім і вони заснули.

Серп молодика зійшов над обрієм, такий вузький, що навіть зависнувши над самою водою, не відкидав блискучої стежки; однак на небі з’явилися інші вогні, вони швидко пересувалися, блимали й згасали, та від битви, яка точилася на десятимильній висоті, до землі не доходив навіть найслабший тріск. Світ дорослих посилав їм свій знак, але всі діти саме спали, і його нікому було прочитати. Раптом щось вибухнуло яскравим спалахом — і вогненний серпанок спіраллю перекреслив небо; і знову темрява та зорі. Над островом з’явилася цятка — фігурка швидко падала під парашутом, падала, безладно обвиснувши всім тілом. На різних висотах мінливі вітри штовхали фігурку в усі боки. Потім на висоті трьох миль вітер вирівнявся, дугою поніс її по всьому небу, навскоси перетяг понад рифом та лагуною до самої гори. Фігурка впала, скулилася в голубих квітах гірського схилу, але й на цій висоті повіяв легкий вітерець, парашут надувся, залопотів, потяг уперед. І фігурка, човгаючи ногами, майнула вгору, по схилу. Ярд за ярдом, порив за поривом вітер тяг фігурку по голубих квітах, по кругляках та червоному камінню, доки не кинув безладною купою між гострими скелями на вершині. Тут поривами вітру сплутало й позачіплювало стропи парашута, й фігурка, підтримувана сплетом шнурів, сіла, схиливши голову в шоломі на коліна. Коли дув вітер, стропи туго напиналися, від цього груди випростовувалися, голова підводилась, і здавалося, ніби людина заглядав за прискалок. Потім, коли вітер завмирав, стропи слабшали, тіло знову нахилялось уперед, опускало голову на коліна. Отак, поки зірки рухалися по небу, на вершині гори сиділа фігурка, кланялась, розгиналась і знову кланялась.

У досвітніх сутінках коло скелі трохи нижче від вершини почулися голоси. Два хлопчики, дві невиразні тіні викотилися з купи сухих гілок та листя, заспано перемовляючись. То були близнюки, що чергували коло вогнища. Одному, власне, годилося спати, а другому — стояти на варті. Та жоден з них не вмів дати собі ради, коли доводилося щось робити самому, а що чатувати цілу ніч разом було годі, то обидва полягали спати. Тепер звичною ступою, позіхаючи та протираючи очі, вони потюпали до темного згарища, де мав палати сигнальний вогонь. Дійшовши до нього, зразу перестали позіхати, а один швидко помчав по хмиз та листя.

Інший став навколішки.

— Ніби згас.

Запорпався в попелі патичками, які другий тицьнув йому до рук.

— Ні.

Ліг на землю, припав губами до самого згарища, легко подув. Червоний відблиск підсвітив йому обличчя. На мить перестав дути.

— Семе... Подай мені...

— ...сушняку.

Ерік схилився і знову легко дмухнув. Спалахнула яскрава цятка. Сем кинув у жар уламок сухого дерева, потім галузку. Зажевріло сильніше, вогонь перекинувся на гілку. Сем підкинув іще гілок.

— Не спали тут усе,— застеріг Ерік,— забагато накладаєш.

— Погріймося.

— Треба спочатку наносити хмизу.

— Мені холодно.

— І мені.

— Ще й до того...

— ...темно. Ну, гаразд.

Ерік сів навпочіпки трохи далі й дивився, як Сем розпалює вогнище. Він склав з хмизу маленьку пірамідку, вогонь розгорявся.

— Ще трохи...

— І він був би, як...

— Наш Злюка.

— Ага.

Якусь хвилинку близнюки мовчки дивились у вогонь. Тоді Ерік захихотів.

— Правда, як він розлютився?

— Через...

— Вогонь та свиню.

— На щастя, причепився до Джека, а не до нас.

— Ага. Пам’ятаєш старого Злюку зі школи?

— Хлопче-ти-зве-деш-ме-не-з-ро-зу-му!

Близнюки пирснули своїм однаковим сміхом, але згадали за темряву та все інше і неспокійно озирнулися. Потім знов утупилися в вогонь, де язички полум’я вже взялися за пірамідку з хмизу. Ерік дивився, як метушаться стоноги, несамовито силкуючись утекти від полум’я, і думав про перше вогнище, розпалене он там, на кручі, де тепер глупа пітьма. Він не любив про це згадувати й перевів погляд на вершину гори.

Вогонь випромінював тепло й приємно зігрівав. Сем розважався тим, що підкладав галузки, нахиляючись аж до полум’я. Ерік витяг долоні, шукаючи, де б вогонь добре грів, але не обпікав. Він бездумно дивився понад вогонь і за пласкими тінями розкиданих скель пробував згадати їхні денні обриси. Он там велика скеля, там три камені, далі розколота скеля, а за нею має бути розпадина, а там...

— Семе.

— Га?

— Та нічого.

Полум’я пожирало гілки, кора скручувалась і відлітала. Тріщало дерево. Пірамідка впала, розкинувши над вершиною широке світляне коло.

— Семе...

— Га?

— Семе! Семе!

Сем глянув на Еріка роздратовано. Сем сидів спиною до того, що побачив Ерік, і жахнувся від страшенної напруги братового погляду. Він метнувся довкруг вогню, сів коло Еріка навпочіпки, подивився й собі. Вони завмерли, схопившись один за одного — четверо широко розплющених очей, двоє роззявлених ротів.

Далеко внизу зітхнули, загули лісові дерева. Волосся затріпотіло на хлоп’ячих головах, омахи полум’я застрибали врізнобіч від вогню. За п’ятнадцять ярдів від них залопотіла напнута вітром тканина.

Жоден з хлопців не скрикнув, а лише міцніше вхопився за іншого, щелепи в обох відвисли. Так тулилися вони одне до одного секунд із десять, поки вогонь вибухав димом, іскрами та хвилями миготливого світла до вершини гори.

Потім обидва зразу, ніби в нероздільному жахові, перебралися через скелі й кинулися навтікача.

 

Ральф бачив сон. Він нарешті заснув після того, як цілі години, так принаймні йому здалося, перевертався з боку на бік та шарудів сухим листям. Не чув навіть, як у кошмарних сновидіннях кричали по інших куренях хлопці: адже він перенісся туди, де жив раніше і годував цукром поні через садову огорожу. Потім хтось заторсав його за руку і нагадав, що час пити чай.

— Ральфе! Вставай!

Листя шуміло, як море.

— Ральфе, вставай!

— Що таке?

— Ми бачили...

— ...звіра...

— ...зовсім виразно!

— Хто це? Близнюки?

— Ми бачили звіра...

— Тихо. Рохо!

Листя все шаруділо. На Ральфа наскочив Роха, і хтось із близнюків затримав його, коли він рушив до вузького отвору, звідки блимали по-досвітньому бліді зорі.

— Не виходь... там страшно!

— Рохо... це ваші списи?

— Чуєте...

— Ану тихо. Не ворушіться.

Отак вони лежали і дослухалися, спочатку з сумнівом, потім із жахом, до шепотіння близнюків, що уривалося лише паузами мертвої тиші. Незабаром темрява виповнилася пазурами, виповнилася невідомими і страшними загрозами. Світанок нескінченно довго не міг стерти з неба зір, нарешті світло, сумне та сіре, просочилося в курінь. Хлопці заворушилися, хоча зовнішній світ залишався неймовірно небезпечним. З лабіринту темряви вирізнилося те, що далі, й те, що ближче, а хмарки високо в небі зажевріли ясними барвами. Якийсь самотній морський птах пролопотів крилами догори з хрипучим криком, який зразу рознісся луною, в лісі щось пронизливо заскрекотало. Ось уже зарожевіли смужки хмар над обрієм, і знову позеленіли перисті крони пальм.

Ральф уклякнув коло виходу й обережно визирнув з куреня.

— Ерік і Сем, скликайте всіх на збори. Тихо. Вперед.

Близнюки, боязко тулячись один до одного, наважилися подолати декілька ярдів до сусіднього куреня і рознесли страшну новину. Ральф підвівся і, дбаючи про самоповагу, пішов до плити, хоч мурашки й бігали йому по плечах. За ним ішли Роха та Саймон, ззаду скрадалися решта.

Ральф узяв ріг з відшліфованого сидіння на стовбурі й підніс до рота; тоді завагався і не засурмив. Натомість тримав мушлю, показував її всім, і всі зрозуміли.

Сонячні промені, що віялом розходилися з-за обрію, падали на рівні очей. Ральф мить дивився, як росла скибка золота, що освітлювала їх справа і наче заохочувала, щоб виголосили промову. Гурток хлопців перед ним наїжачився мисливськими списами.

Ральф простяг ріг Ерікові, цей близнюк стояв ближче.

— Ми бачили звіра на власні очі. Ні... ми не спали...

Сем повів далі. За звичаєм ріг давав право голосу зразу обом близнюкам, цим визнавалась їхня нерозривна єдність.

— Він волохатий. А ззаду за ним щось ворушилося — крила. Звір рухався...

— Ох жах! Він ніби сидів...

— Вогонь горів ясно...

— Ми тільки його розклали...

— ...підклали гілок...

— У нього очі...

— Зуби...

— Пазури...

— Ми як побігли...

— Спотикалися...

— Звір гнався за нами...

— Я бачив, як він крався поза деревами...

— Мало не схопив мене...

Ральф з острахом показав на Ерікове лице, до крові подерте гілками.

— Як це ти?

Ерік доторкнувся до лиця.

— Все в подряпинах. Кров іде?

Хлопчики поряд відсахнулися з жахом. Джонні, ще позіхаючи, голосно розплакався і не стихав, доки не дістав ляпаса від Вілла. Ясний ранок таїв у собі загрози, і в гурті хлопчиків заходили зміни. Всі повернулися назовні, а не до середини, і списи з загострених палиць стирчали, як частокіл. Джек звелів їм знову повернутися до центру.

— От буде полювання! Хто зі мною?

Ральф зачовгав нетерпляче.

— У нас дерев’яні списи. Не мели дурниць!

Джек глузливо посміхнувся.

— Боїшся?

— Певна річ, боюсь. А хто не боїться?

Він повернувся до близнюків з сумом і безнадією.

— Ви ж нас не дурите?

Відповідь була така переконлива, що ніхто не смів узяти її під сумнів.

Ріг прийняв Роха.

— А може... ми залишимось тут... і край? Може, звір до нас не підійде?

Ральф накричав би на нього, якби йому не здавалося, що за ними хтось спостерігає.

— Залишитися тут? Товктися на латочці острова у вічному страху? А де ми візьмемо їжу? А що буде з вогнем?

— Ходімо,— нетерпляче запропонував Джек,— ми марнуємо час.

— Ні, не марнуємо. Що робити з малюками?

— Начхати на малюків!

— Хтось має наглядати за ними.

— Поки що обходились і так.

— Не було потреби! А тепер є. Це зробить Роха.

— Чудово. Сховай свого Роху від небезпеки.

— Май розум. Що Роха може з одним оком?

Інші хлопці з цікавістю дивилися то на Ральфа, то на Джека.

— І ще одне. Це буде не звичайне полювання, бо звір не залишає слідів. Якби були сліди, ви б їх побачили. Наскільки ми знаємо, звір перестрибує з дерева на дерево, як оці, ну як їх...

Усі закивали.

— Тож треба подумати.

Роха скинув окуляри і протер єдине скельце.

— А як ми, Ральфе?

— В тебе нема рога. На, тримай.

— Я хочу сказати, що буде з нами? А що як звір прийде, коли всіх вас не буде? Я погано бачу, і якщо я перелякаюся...

Джек перебив його зневажливо:

— Ти завжди переляканий.

— У мене ріг.

— Ріг! Ріг! — закричав Джек.— Нам більше не потрібен ріг. Ми і так знаємо, хто має говорити. Яке пуття з того, що тут казав Саймон, чи Вілл, чи Уолтер? Пора декому зрозуміти, що треба сидіти тихо, а ми самі вирішимо...

Ральф більше не міг мовчати. Кров гарячою хвилею прилинула йому до щік.

— Ріг не в тебе,— нагадав він.— Сядь.

Джек побілів, на його обличчі різко проступили коричневі цяточки веснянок. Він облизав губи і залишився стояти.

— Це справа мисливців.

Решта всі напружено стежили за ним. Роха відчув, що вскочив у халепу, тицьнув ріг Ральфові на коліна й сів. Тиша ставала гнітюча. Росі перехопило дух.

— Це не тільки справа мисливців,— нарешті відказав Ральф.— Ви ж нездатні вистежити звіра. А хіба ви не хочете, щоб вас урятували?

Він повернувся до зборів.

— Хіба ви всі не хочете, щоб вас урятували?

Знову зиркнув на Джека.

— І раніше я казав: головне — вогонь. Тепер він, мабуть, загас...

Йому допомогла давня злість, дала сили нападати.

— Невже всі подуріли? Нам треба знову запалити той вогонь. Джеку, ти про це не подумав, правда? А може, ніхто не хоче, щоб нас урятували?

Ні, врятуватися хотіли всі — це не викликало сумніву; криза скінчилася цілковитою перемогою Ральфа. Роха зі стогоном випустив повітря, знову відкрив рота, щоб удихнути, та не зміг. Він упав, притиснувся до колоди, роззявив рота, губи йому посиніли. Ніхто не звертав на нього уваги.

— Тепер подумай, Джеку. Є на острові місце, де ти не був?

Джек відповів неохоче:

— Тільки... а, ну, звичайно ж! Пам’ятаєш? У самому хвості острова, де скелі навалилися. Я підходив туди. Там є такий місток із каміння. Це єдина дорога нагору.

— Може, він там і живе.

Всі враз загалакали.

— Тихо! Гаразд. Там і будемо шукати. Якщо звіра там нема, тоді підемо та пошукаємо на горі й запалимо вогнище.

— Гайда!

— Спершу треба поїсти. Тоді йти,— Ральф замовк на хвилину.— І, мабуть, візьмемо списи.

Після їди Ральф зі старшими хлопцями рушили понад берегом. Роха так і залишився валятися на плиті. Цей день, як і попередні, обіцяв сонячну купіль під блакитною банею. Пляж простягався попереду м’якою дугою, зливався з лісом удалині; було рано, і день ще не заволокло рухливим серпанком міражів. Ральф обачно вибрав шлях по пальмовій терасі, не ризикуючи йти гарячим піском над водою. Він дозволив Джекові очолити їх; той посувався вперед з підкресленими пересторогами, хоча ворога вони б завважили за двадцять ярдів. Ральф ступав позаду, радий, що хоч на час позбувся відповідальності.

Саймон ішов перед Ральфом і не дуже вірив — якийсь звір з гострими пазурами сидить на вершині гори, не залишає слідів, але не може наздогнати Брікісема. Скільки Саймон не думав про звіра, в його уяві завжди поставав образ якогось чоловіка, геройського й хворого.

Він зітхнув. Інші встають і промовляють до зборів, не відаючи жахливої внутрішньої скутості; говорять, що заманеться, так наче звертаються до однієї людини. Він відступив убік і озирнувся. Позаду йшов Ральф, перекинувши спис на плече. Саймон соромливо сповільнив крок, порівнявся з Ральфом, поглянув на нього крізь цупке чорне волосся, яке впало на очі. Ральф скоса зиркнув у відповідь, стримано всміхнувся, наче забув, у які дурні пошився недавно Саймон, і знов тупо дивився вперед. На якусь мить чи дві Саймона огорнуло щастя — його знову прийняли,— а потім він перестав думати про себе. Зненацька наскочив на дерево, Ральф сердито глянув на нього, а Роберт захихотів. Саймон заточився, біла плямка на його чолі почервоніла, засочилася кров’ю. Ральф забув про Саймона і вернувся у своє особисте пекло. Скоро вони дістануться до замку, і ватажок муситиме йти першим.

Спереду надбіг Джек.

— Уже видно.

— Гаразд. Підійдімо якомога ближче.

Невисоким схилом подався за Джеком у бік замку. По ліву руку від них було непроникне плетиво ліан та дерев.

— А тут нічого не може бути?

— Сам бачиш. Тут ніхто не пролізе.

— А в замку?

— Побачимо.

Ральф розсунув заслону з трави й визирнув. Перед ним зоставалося кілька ярдів кам’янистого грунту, а далі два береги острова сходилися докупи, так що мав би утворитися гострий ріг. Натомість вузька скеляста коса завширшки в кілька ярдів і завдовжки ярдів у п’ятнадцять продовжувала острів далі в море. Вона втикалась у рожевий квадрат — один із тих, що становили спід острова. Цей замковий мур, скеля заввишки у сто футів, і був той рожевий бастіон, який вони бачили з вершини гори. Скеля потріскалася, верхівку безладно завалили великі брили й загрожували от-от зірватися вниз.

За Ральфом у високій траві мовчки залягли мисливці.

Ральф глянув на Джека.

— Ти — мисливець.

Джек почервонів.

— Знаю. Добре. Я йду.

Якийсь внутрішній голос примусив Ральфа сказати:

— Я старший. Я сам піду. Не переч.

Він повернувся до решти.

— А ви заховайтесь тут. Почекайте на нас.

Він відчув, що голос його то пропадає, то зривається на крик. Глянув на Джека.

— Отже, ти думаєш?

Джек промимрив:

— Я скрізь сходив. Має бути тут.

— Ясно.

Саймон збентежено пробелькотів:

— Не вірю я в звіра.

Ральф відповів гречно, ніби йшлося про погоду.

— Так, так. Звичайно.

Стис рота, аж губи побіліли. Дуже повільно відгорнув назад волосся.

— Ну, до зустрічі!

І примусив неслухняні ноги винести його на перешийок.

Зусібіч його оточували провалля, повітряні пустоти. Сховатися нікуди, навіть якщо не йти вперед. Він зупинився на вузькому перешийку й поглянув униз. Скоро, за якихось кілька століть, море перетворить замок на окремий острів. Праворуч хвилювалася лагуна, в яку вдиралися хвилі відкритого моря, ліворуч...

Ральф здригнувся. Лагуна захищала їх від Тихого океану; з другого боку Джек чомусь підійшов до самої води. Тепер поглядом жителя суходолу Ральф поглянув на водяні брижі, і йому здалося, що там дихає якась величезна істота. Вона повільно западала між скелями, відкриваючи рожеві гранітові плити, чудернацькі нарости коралів, поліпів, водоростей. Нижче й нижче западала вода, шелестіла, наче вітер у верховітті дерев. Був там плаский камінь, гладенький, як стіл, вода всмоктувалася під нього, відкриваючи з чотирьох порослих водоростями боків гострі уступи. Потім сонний левіафан видихав повітря — вода здималася, маючи водоростями, і з ревом перевалювала через скельний стіл. Хвилі тут не накочувалися з моря, тільки на хвилину здіймалися й опадали, опадали й здіймалися.

Ральф подивився на червоний бескид. Там за ним, у високій траві, хлопці лежали й чекали, що він зробить. Відчув, як холодний піт виступив на долонях, і з подивом подумав, що насправді не сподівається зустріти ніякого звіра, і не знає, що діяти, якщо все ж наткнеться на нього.

Він побачив, що на скелю можна злізти, але в цьому не було потреби. Квадратову стіну облямовував своєрідний карниз, із правого боку над лагуною можна було пройти по цьому прискалку і завернути за ріг. Удалося це легко, і скоро він зазирнув за скелю.

Нічого нового й несподіваного там не було: безладдя рожевих кругляків, покритих гуано, наче цукровою глазур’ю, стрімкий схил до звалища скель, що вінчали бастіон.

Якийсь звук позаду примусив його озирнутися. По прискалку дряпався Джек.

— Не міг тебе самого залишити.

Ральф промовчав. Він пробрався поміж скелями, дослідив якусь печерку, не знайшов там нічого жахливого, тільки купку тухлих яєць, нарешті сів, роззираючись навкруги і постукуючи по каменю ратищем списа.

Джек був у захваті.

— Місце якраз для фортеці.

Їх оббризкало фонтаном води.

— Нема питної води.

— А он?

І справді, вище на скелі видніла якась довга брудна зелена пляма. Вони видряпалися нагору і покуштували воду, що сочилась тоненькою цівочкою.

— Можна поставити тут шкаралупу з кокоса, і вона весь час набиратиме води.

— Тільки не я. Це гниле місце.

Пліч-о-пліч вони видерлися на останній уступ, де кам’яна гора звужувалась і вінчалась останнім уламком скелі. Джек ударив кулаком по найближчому каменю, той ледь зарипів.

— Пам’ятаєш?

Обидва згадали прикрі часи в їхніх стосунках. Джек заторохтів:

— Запхати під нього пальмовий кілок, і хай тільки підійде цей ворог... подивися!

За сто футів під ними була вузька дамба, далі кам’янистий ґрунт, ще далі трава, поцяткована головами, а позаду ліс.

— Тільки підважити,— вигукнув Джек тріумфально,— і... ві-і-і-і!

Він махнув рукою, ніби падає. Ральф подивився в бік гори.

— В чому річ?

Ральф обернувся.

— А що?

— Ти так дивився... не знаю.

— Нема сигналу. Нас не видно.

— Здурів ти від цього сигналу.

Їх оточувала туга синя лінія обрію, розірвана тільки верхівкою гори.

— Це все, що ми маємо.

Він зіпер свій спис на кам’яну стіну і відгорнув долонями пасмо з чола.

— Треба вертатись і йти на гору. Вони ж бачили звіра там.

— Нема там ніякого звіра.

— А що ще можна зробити?

Хлопці, що залягли в траві, побачили Ральфа з Джеком цілими й неушкодженими і вийшли на сонце. В запалі пошуків вони забули про звіра. Юрмою кинулися через місток і вже з галасом дряпалися нагору. Ральф стояв, зіпершись рукою на червоний камінь, величезний, як жорно; камінь потріскався і загрозливо завис над урвищем. Хлопець понуро дивився на гору. Стиснув руку в кулак і, наче молотом, почав товкти ним по червоній стіні. Міцно зціпив губи, в очах під кучмою волосся залягла туга.

— Дим.

Він облизав розбитий кулак.

— Джеку! Ходімо.

Але Джек уже зник. З гамором, якого він раніше не почув, хлопці розгойдували й підважували кам’яну брилу. Коли він повернувся, брила затріщала і всією масою повалилася в море, аж до середини стіни над водою а гуком здійнявся султан бризок.

— Облиште! Облиште!

Вони стихли, зачувши Ральфів голос.

— Дим.

Дивні речі коїлись у того в голові. Щось тріпотіло в мозку, наче крило кажана, затьмарюючи думку.

— Дим.

Ураз повернулися і думки, і злість.

— Нам потрібен дим. А ви гаєте час. Каміння спихаєте.

Роджер закричав:

— У нас повно часу!

Ральф похитав головою.

— Треба йти на гору.

Вибухнула суперечка. Хтось хотів повертатися назад на пляж. Хтось пропонував зіпхнути ще з кілька брил. Сонце світило ясно, а небезпека розвіялася з темрявою.

— Джеку. Звір, мабуть, із того боку. Ти можеш повести нас туди. Ти був там.

— Можна йти берегом. Там є плоди.

До Ральфа підійшов Вілл.

— Чому не можна трохи побути тут?

— Ага.

— Зробимо фортецю...

— Тут нічого їсти,— відрізав Ральф,— і нема сховку. Зовсім мало свіжої води.

— Вийшла б чудова фортеця.

— Можна б зіпхнути камінь-другий.

— Прямо на місток...

— Я сказав, ходімо! — люто гарикнув Ральф.— Треба точно впевнитися. Ну, ходімо!

— Давайте залишимось тут...

— Назад, у курінь...

— Я втомився...

— Ні!

Ральф гепнув кулаком по каменю, аж здер шкіру на пальцях. Та він не відчув болю.

— Я ватажок. Треба точно впевнитися. Хіба ви не бачите гори? Там не видно сигналу. А в морі може бути корабель. Чи ви всі подуріли?

Хлопці щось непокірно бурмотіли, тоді повмовкали.

Джек повів їх униз, потім через місток.

Розділ сьомий. Тіні та високі дерева

Стежка, яку вторували свині, бігла по той бік гори попри безладне нагромадження скель над самою водою, і Ральф радів, що перший по ній іде Джек. Коли б не чути, як берег повільно засмоктує хвилі, як вони з клекотом вертаються назад, коли б забути, які похмурі й неходжені зарості папороті заснували стежку з обох боків, тоді, мабуть, можна б на якийсь час викинути з голови звіра й помріяти. Сонце вже перекотилося за зеніт, і полуднева спека скувала острів. Ральф по ланцюжку передав Джекові наказ, і, підійшовши до плодів, вони всією компанією зупинилися і перекусили.

Коли сіли, Ральф уперше за день відчув нещадну спеку. З відразою він стяг із себе сіру сорочку і замислився — а чи не ризикнути б її випрати. Спека стояла пекельна навіть як на цей острів. Ральф сидів і думав, який він занехаяний. От якби мати ножиці, підстригтися — відкинув назад свою гриву,— підстригти це брудне волосся зовсім коротко — їжачком. От якби приготувати ванну, поніжитися у ній, відшаруватися з милом. Він провів язиком по зубах і подумав, що не завадила б зубна щітка. А нігті...

Ральф повернув руки долонями вниз і вивчав свої нігті. Вони були скусані до м’яса, хоч не пригадувалося, коли він повернувся до цієї звички, коли дав собі волю.

— Так недовго й до того, щоб смоктати пальці...

Крадькома озирнувся навкруг. Здається, ніхто не чув. Мисливці сиділи й напихали животи легкою їжею, намагаючись запевнити себе, що банани та інші плоди, оливково-сірі, драглисті, сповна відновлять їхні сили. Взявши за взірець свою колишню чистоту, Ральф оглядав усіх. Вони були брудні, та грязюка не впадала в око, як на тих хлопчаках, що тільки-но вивалялися в болоті чи ганяли в сильний дощ по вулиці. Бажання зразу запхати котрогось із них під душ не виникало, і все ж — волосся надто довге, скуйовджене, то тут, то там у ньому заплутався якийсь листочок або патичок; обличчя — сяк-так вимиті соком плодів та потом, але в менш приступних місцях позначені брудотою, наче тінями; одяг приношений, як у нього, задубілий від поту, вбраний не задля пристойності чи зручності, а просто за звичкою; шкіра на тілі зашерхла від солоної води...

Серце йому стислося, коли він відкрив для себе, що все це має за норму і давно не надає йому значення. Він зітхнув і жбурнув гілку, з якої позривав плоди. Мисливці потихеньку відходили в ліс чи ховалися за скелі, справляючи потребу. Він відвернувся, задивився на море.

Тут, з другого боку острова, панорама була цілком інакша. Чари туманного мрева не витримували холодних вод океану, й обрій синьою смугою міцно врізався в небо. Ральф плентався вниз до скель. Там, майже на одному рівні з морем, можна було стежити, як з глибини без упину виринають і накочуються морські хвилі. Завширшки з милю, вони не ламались і не пускали баранців на мілководді. Мандрували собі поза острів, немовби зовсім не зважали на нього, ніби поспішали в інших справах, та насправді нікуди вони не прямували — то поважно здіймався й опадав цілий океан. Ось хвилю засмокче під берег, повертаючись, вона впаде каскадами й фонтанами води, осяде між скелями, розчеше морські трави, наче сяйливе волосся, тоді на мить затихне, збереться на силі, піднесеться з ревом, непереборно здійнявшись над брилами й скелями, випнеться на невеликий уступ, нарешті запустить руку прибою в глиб невеликого жолоба, щоб зовсім близько, за якийсь ярд від Ральфа, пальцями бризок торкнутися землі.

Ральф поглядом стежив за тим, як хвиля за хвилею вода піднімалася й опадала, доки не очманів від морської далечі. Поступово безмежжя цих вод заполонило його уяву. Тут відбувався поділ, лежала перепона. По той бік острова, огорнутого полудневим міражем, за надійним щитом тихої лагуни можна мріяти про порятунок; тут, перед лицем тупої безглуздості океану за милі й милі від світу, ти знищений, безсилий, приречений...

Саймон заговорив йому прямо в вухо. Ральф помітив, що до болю обіруч учепився в камінь, зігнувся всім тілом, аж м’язи напнулися на шиї і в напруженні розкрився рот.

— Ти ще повернешся додому.

При цих словах Саймон кивнув. Він схопився руками за скелю, що нависала трохи вище, вкляк на одне коліно, а другу ногу спустив униз і майже діставав нею до Ральфа.

— Розумієш, він такий великий...

Саймон кивнув:

— Усе одно. Ти повернешся назад, от побачиш. Так мені принаймні здається.

Тіло Ральфові поволі відпружилось. Він глянув на море і гірко всміхнувся до Саймона.

— Ти що, маєш у кишені корабель?

Саймон вишкірився і похитав головою.

— Звідки ж ти знаєш?

Саймон усе мовчав, а Ральф кинув різко:

— Тобі клепки бракує.

Саймон відчайдушно захитав головою, цупка чорна грива заметалася врізнобіч по обличчю.

— Ні. Не бракує. Просто мені здається, ти повернешся назад, неодмінно.

Якусь мить більш нічого не говорилось. І раптом вони всміхнулися один одному.

З кущів пролунав Роджерів голос:

— Бігом, подивіться!

Коло стежки, де ходили свині, земля була зрита, парували купки посліду. Джек майже любовно схилився над ними.

— Ральфе, хоч ми полюємо на інше, нам однаково потрібне м’ясо.

— Ну, якщо по дорозі, можна й пополювати.

Знову рушили далі, згадка про звіра налякала мисливців, зі страху вони трохи збилися докупи, а Джек кинувся вперед на пошуки. Йшли повільніше, ніж хотілося Ральфові; та по-своєму він навіть радів, що можна потинятись, бавлячися списом. Незабаром Джек наскочив на щось у його ділі непередбачене, хід зупинився. Ральф прихилився до дерева і враз задрімав, замарив. За полювання відповідає Джек, і ще залишиться час зійти на гору...

 

Колись, переїхавши з батьком із Чатама до Девонпорта, вони оселилися в будиночку, що стояв коло порослих вересом боліт. З усіх будинків, де вони жили, цей запам’ятався Ральфові найкраще, бо звідси його вирядили до школи. Мама ще була з ними, і тато щодня повертався додому. Дикі поні підходили до кам’яної огорожі в кінці саду, йшов сніг. Зразу за будинком стояла дровітня, там можна було лежати й дивитись, як кружляють сніжинки. Ти бачив вогкі цятки там, де зникали сніжинки, а потім бачив першу сніжинку, що лежала й не танула, бачив, як біліла вся земля. Змерзнувши, ти міг піти додому і виглядати з вікна, дивлячись повз блискучий мідяний чайник і тарілку з маленькими синіми чоловічками...

Перед сном давали чашку кукурудзяних пластівців з цукром та вершками. І книжки — вони стояли на полиці над ліжком, схилившись набік, дві чи три лежали плазом на інших — йому було ліньки поставити їх на місце. Книжки зачитані, в подертих обкладинках. Одна тільки блискуча, новенька — про Топсі й Мопсі, він ніколи її не читав, бо вона про двох дівчаток; одна про чарівника, цю читалося зі стримуваним жахом, пропускаючи двадцять сьому сторінку з малюнком страхітливого павука; там стояла й книжка про людей, викопали з землі різні речі в Єгипті, а ще — «Хлопчикам про поїзди», «Хлопчикам про кораблі». Так виразно книжки з’явилися перед очима, здавалося,— простягнеш руку, доторкнешся, відчуєш вагу, побачиш, як легко виймається й вислизав на підлогу книжка «Хлопчикам про мамутів».

...Все було добре, всі були такі приязні й доброзичливі.

 

Десь попереду затріщали кущі. Хлопці нестямно кинулися врозтіч від стежки, з криками продиралися під ліанами. Ральф помітив, як Джека хтось відштовхнув ліктем, він упав. Якась тварина летіла на нього по стежці, полискуючи іклами й загрозливо рохкаючи. Ральф відчув, що зуміє холодно оцінити відстань до неї, й прицілився. Коли їх із вепром розділяло яких п’ять ярдів, він шпурнув оту дурну дрючину, з якою ходив, побачив, як вона поцілила у велике рило і на якусь хвилину зависла на ньому. Рохкання змінилося пронизливим вищанням, і кабан звернув у гущавину. З криками хлопці знову висипали на стежку, прибіг Джек і заходився обстежувати кущі.

— Сюди...

— Але ж він нас заб’є!

— Сюди, кажу...

Вепр уже мчав геть. Вони знайшли іншу стежку, рівнобіжну до першої. Джек побіг уперед. Ральфа опанували страх, і передчуття, і гордощі.

— Поцілив! Спис аж застряг...

Нараз вони опинилися на відкритій ділянці коло моря. Джек кинувся до однієї з голих скель і неспокійно оглядав берег.

— Утік.

— Я поцілив,— повторив Ральф знову,— спис аж застряг.

Він відчув, що бракує свідків.

— Хіба ти не бачив?

Моріс кивнув:

— Я бачив. Просто в рило... ба-а-ах!

Ральф провадив збуджено:

— Здорово я його. Спис застряг. Я його поранив!

Здобувши нове визнання, він грівся в ньому, як на сонці, йому здавалося, що полювання не таке вже й погане діло.

— Добряче я йому дав. Мабуть, то був звір!

Джек вернувся назад.

— То не звір, то кабан.

— Я поцілив його.

— Чого ж ти на нього не кинувся? Я ось хотів...

Ральф майже вереснув:

— На кабана?!

Джек зненацька спаленів.

— Так, ти репетував: він нас заб’є. Навіщо ж тоді списа кидав? Чому не почекав?

Він простяг руку.

— Поглянь.

Він показав ліву руку, щоб усі могли бачити. На зовнішньому боці була рана, невелика, але кривава.

— Це він мене іклами. Я не встиг вчасно метнути списа.

Джек знову заволодів загальною увагою.

— Тебе поранено,— сказав Саймон,— висмокчи кров. Як Беренгарія.

Джек почав смоктати рану.

— Я поцілив його,— обурився Ральф.— Я поцілив його своїм списом, я поранив його.

Він намагався привернути увагу до себе.

— Він біг по стежці. Я кинув, отак...

Роберт загарчав на нього. Ральф підхопив гру, всі засміялися. І ось уже всі штурхають Роберта, а той вдає, ніби ухиляється.

Джек загорлав:

— Оточити його!

Коло зімкнулося. Роберт кувікав з удаваним жахом, а потім від справжнього болю.

— Ой! Годі! Боляче!

Він якось невдало повернувся, і хтось потяг його по спині тупим кінцем списа.

— Тримай його!

Вони схопили його за ноги та руки. В якомусь несподіваному шаленому захваті Ральф видер у Бріка спис і вдарив ним Роберта.

— Забити його! Забити!

Роберт уже верещав і виборсувався щомога, як навіжений.

Джек тримав його за волосся, вимахував ножем. Роджер, що стояв ззаду, пропихався наперед. Залунав ритуальний спів, ніби на завершення танцю чи полювання.

— Бий свиню! Горло — ріж! Бий свиню! Рубай — свиню!

Ральф і собі проштовхувався чимближче, щоб дотягтися до брунатної, вразливої плоті. Бажання вдарити було нездоланне.

Джек опустив руку; розітнувся переможний крик, ті, хто стояв колом, наслідували передсмертне кувікання свині. Потім затихли, попадали, на землю, відсапуючись і слухаючи, як перелякано схлипує Роберт. Брудною рукою він витер обличчя і спробував повернути втрачену гідність.

— Ох, мій зад!

З жалем потер крижі. Джек перекотився на живіт.

— Оце була гра.

— Авжеж, гра,— буркнув Ральф, відчуваючи сором.— Колись я й сам добре дістав на регбі.

— Якби нам барабан,— ввернув Моріс.— Тоді все було б за правилами.

Ральф поглянув на нього.

— Як це за правилами?

— Не знаю. Треба, щоб горів вогонь, і барабан, і все робити під барабан.

— Треба свиню,— докинув Роджер,— як на справжньому полюванні.

— Або щоб хтось грав свиню,— сказав Джек.— Треба, щоб хтось вирядився у свиню і грав її роль... Розумієте, хай удає, що кидається на мене, і всяке таке...

— Треба справжню свиню,— тріпнув головою Роберт, він і досі ще потирав крижі,— її ж треба вбити.

— Можна взяти якогось малюка,— сказав Джек, і всі зареготали.

 

Ральф сів.

— Ну гаразд. Якщо так піде далі, ми не знайдемо того, що шукаємо.

Один по одному вставали, обтрушували своє лахміття.

Ральф глянув на Джека.

— Тепер на гору.

— А може, вернімося до Рохи,— запропонував Моріс,— поки не стемніло?

Близнюки дружно кивнули.

— Так, правильно. Давайте підемо туди зранку.

Ральф повернув голову і побачив море.

— Треба знову розпалити вогонь.

— Ти ж не маєш Рошиних окулярів,— знизав плечима Джек,— нічого не вийде.

— Тоді перевіримо, чи на горі хтось є.

Моріс вагався, він не хотів здатися боягузом.

— А що як там звір?

Джек замахнувся списом.

— Ми його вб’ємо.

Спека ніби трохи спала. Джек протнув списом повітря.

— На що ми чекаємо?

— Я думаю,— відказав Ральф.— Якщо податися цією дорогою понад морем, доберемося до спаленого лісу, а там можна зійти на гору.

І знову Джек повів їх повз зітхання й хлюпіт сліпучого моря.

І знову Ральф марив, дозволивши своїм справним ногам самим давати собі раду на тяжкій дорозі. Але тут його ноги виявилися не такими спритними, як раніше. Більшу частину шляху мусили ступати по голому камінню над самою водою або протискатися між скелями й темною пишнотою лісу. На цій дорозі доводилося долати невеликі уступи, її перегороджували довгі брили, тоді мусили рачкувати. Раз у раз вони видряпувалися на обмиті хвилями скелі, перестрибували чисті затоки, полишені припливом. Дійшли до яруги, що перетнула вузький берег, мов шанець. Вона, здавалося, не мала дна; перейняті жахом діти зазирнули в похмуру розколину, де клекотіла вода. Раптом бухнула хвиля, вода внизу закипіла й вистрілила бризками аж до самих хащів, намочила хлопців, і ті з галасом відсахнулися. Спробували йти лісом, та він сплівся густо, наче пташине гніздо. Нарешті, виждавши, коли спаде вода, один по одному стали перестрибувати на той бік, та дехто все одно скупався ще раз. Далі скелі видалися зовсім непролазними, і якийсь час вони посиділи, обсушуючи лахміття та стежачи за зубчастими обрисами морських бурунів, які сповільна котилися повз острів. Вони знайшли плоди, навколо яких роїлися яскраві дрібнесенькі пташки й обсідали їх, наче комахи. Ральф зауважив, що вони повзуть, як черепахи. Він сам зліз на дерево, розсунув листяну завісу і побачив, що квадратова верхівка гори ще ген далеко. Потім вони заквапилися поміж скелями, і Роберт немилосердно розпанахав коліно; довелося визнати, що такою дорогою треба йти поволі, якщо хочеш цілим добратися до мети. Тож далі йшли так, наче долали небезпечну крутовину, аж доки скелі привели до стрімкого бескиду, на який згори нависали неприступні хащі, а нижня частина потопала в морі.

Ральф із сумнівом глянув на сонце.

— Незабаром вечір. У кожному разі вже по п’ятій!

— Я не пам’ятаю цього уступу,— заявив Джек. Він занепав духом.— Мабуть, я пропустив цю частину берега.

Ральф кивнув головою.

— Дайте мені подумати.

Тепер Ральф уже не соромився думати при них, він виробляв свої рішення, ніби грав у шахи. Одне лихо — з нього ніколи б не вийшов добрий шахіст. Він згадав малюків та Роху. Чітко уявив собі, як Роха один-однісінький скулився в курені, а навколо тиша, яку розривають лише сонні крики.

— Не можна залишати малюків тільки з Рохою. На цілу ніч.

Інші хлопчики мовчали, стояли собі навколо і видивлялися на нього.

— Якщо повернути назад, доведеться йти кілька годин.

Джек відкашлявся і сказав якимось дивним, здушеним голосом:

— Головне, щоб з Рохою нічого не скоїлося, правда?

Ральф постукав себе по зубах брудним кінцем Ерікового списа.

— Якщо ми перетнемо...

Він роззирнувся довкола.

— Комусь треба перетнути острів і попередити Роху, що ми повернемося після смерку.

Вілл прошепотів, ніби не вірячи:

— Самому через ліс? Зараз?

— Ми можемо відпустити тільки одного.

Саймон протисся до Ральфового плеча.

— Якщо хочеш, я піду. Чесно, я можу.

Ральф іще не встиг відповісти, а той уже швидко всміхнувся, повернувсь і подерся нагору в ліс.

Ральф люто блимнув на Джека, ніби побачив його вперше.

— Джеку, того разу ти обійшов цілий острів, аж до самого замку?

Джек розсердився.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up