Володар Мух (сторінка 5)

— А що?

— Ти йшов понад берегом... і під горою, і отам далі?

— Так.

— А потім?

— Я знайшов свинячу стежку. Вона тяглася на цілі милі.

Ральф кивнув. Показав на ліс.

— Виходить, стежка має бути десь отут.

Всі поважно закивали головами.

— Ну гаразд. Будемо продиратися нетрями, доки не знайдемо стежки.

Ступив крок уперед і затримався.

— Ану лиш постривай! Куди, кажеш, веде стежка?

— На гору,— відказав Джек,— я ж казав тобі.— Він посміхнувся глузливо.— Не хочеться йти на гору?

Ральф зітхнув, відчувши, як знову між ними зростає ворожнеча. Він розумів — Джек знову злоститься, що він не ватажок.

— Я думав про світло. Поночі ми будемо спотикатися.

— Ми збиралися шукати звіра...

— Мало світла.

— Я за те, щоб іти,— з запалом вигукнув Джек.— Я піду. А ти? Побіжиш до куренів радитися з Рохою?

Тепер уже Ральф почервонів і сказав розпачливо, з новим розумінням життя, якому навчив його Роха:

— І чому ти мене так ненавидиш?

Хлопці занепокоєно похнюпилися, наче почули щось непристойне.

Ральф, усе ще роздратований і ображений, повернувся перший.

— Ходімо.

Пішов на чолі, залишаючи собі право прорубувати гущавину. Витіснений, незадоволений, Джек плентався у хвості.

Стежка, яку вторували свині, скидалася на темний тунель, сонце швидко скочувалося до небокраю, а в лісі й так сутінків не довго чекати. Стежка була втоптана й широка, вони бігли по ній підтюпцем. Потім листяна покрівля розірвалась, засапані, вони зупинились і побачили сяйво перших зірок навколо вершини гори.

— От і прийшли.

Хлопці непевно перезирнулися, Ральф вирішив:

— Тепер — навпростець до гранітової плити, а на гору — завтра.

Бурмотінням висловили свою згоду; та раптом за його плечем став Джек.

— Звичайно, якщо ти боїшся...

Ральф повернувся до нього.

— Хто перший зіп’явся на скелястий замок?

— Я так само пішов. І це було вдень.

— Гаразд. Хто хоче лізти на гору зараз?

Єдина відповідь — мовчанка.

— Ерікісем? Ви як?

— Краще підемо та скажемо Росі...

— ...атож, скажемо Росі, що ми...

— Але ж Саймон уже пішов!

— Треба сказати Росі, а то...

— Роберт? Вілл?

Вони теж пропонували рушати прямо до плити. Звичайно, не задля страху, просто з утоми.

Ральф знову повернувся до Джека.

— Бачиш?

— Я йду на гору.

Ці слова вирвалися люто, наче прокльон. Його худе тіло напнулося, він глянув на Ральфа, звів списа, наче погрожуючи.

— Я йду на гору шукати звіра... зараз же...

І далі, як болюче жало, недбале різке слово:

— Підеш?

При цьому слові інші хлопці забули, як їм кортіло повернутися на нічліг, і наготувалися стати свідками нової сутички двох сил у темряві. Слово було надто сильне, надто їдке, надто грізне, щоб його повторювати. Захопило Ральфа зненацька, коли він зовсім розслабився, думаючи про повернення до куренів, до тихого, мирного плеса лагуни.

— Я не проти.

Він вражено почув власний голос, холодний і байдужий, що зводив нанівець усю їдкість ущипливого Джекового зауваження.

— Ну, якщо ти не проти, підемо.

— Авжеж, не проти.

Джек ступив крок.

— Ну тоді...

Пліч-о-пліч, під мовчазними поглядами хлопців, вони рушили на гору.

Ральф зупинився.

— Дурні ми. Чому йти тільки двом? Якщо ми знайдемо що-небудь, нас двох буде замало...

Враз почулося, як хлопці кинулися від них геть. На превеликий подив, якась темна фігура пішла проти течії.

— Роджер?

— Так.

— Отже, нас уже троє.

Знову вони спиналися на гору. Здавалося, пітьма огортає їх, як море. Джек мовчав, та раптом почав задихатися й кашляти; порив вітру примусив їх плюватися. Сльози засліплювали Ральфа.

— Попіл. Ми на краю спаленого лісу.

Від кроків та вітру здіймалися хмаринки пилу. Хлопці зупинилися знову; доки Ральф відкашлювався, він устиг подумати, яку вони чинять дурницю. Якщо звіра нема — а його напевно нема,— в такому разі все добре; та що як на вершечку гори їх хтось чекає — тоді яка від них трьох користь, скутих темрявою і озброєних тільки палицями?

— Дурні ми все ж таки.

З темряви почулася відповідь:

— Злякався?

Ральф затрусився з люті. Це все Джекова провина.

— Ще б пак. Але однак ми дурні.

— Не хочеш іти далі,— саркастично промовив голос,— тоді я піду сам.

Ральф відчув глузливий тон. Він ненавидів Джека. Попіл, що виїдав очі, втома, страх — усе його дратувало.

— Тоді йди! Ми тут почекаємо!

Мовчанка.

— Ну? Чому не йдеш? Страшно?

Пляма в темряві, пляма, якою був Джек, відсунулась і почала віддалятися.

— Добре. До зустрічі.

Пляма зникла. Натомість з’явилася інша.

Ральф торкнувся коліном чогось твердого і хитнув осмалену й колючу на дотик колоду. Гострою звуглілою корою його дряпнуло під коліном, він зрозумів — це сів Роджер. Помацав довкола руками, опустився коло Роджера, а колода похитнулася на невидимому згарищі. Роджер, натурою відлюдькуватий, мовчав. Він не поділився своєю думкою про звіра, не пояснив Ральфові, чому поклав вирушити в цей божевільний похід. Просто сидів собі й погойдував колоду. Ральф почув швидкий, дратливий стукіт і зрозумів — це Роджер товче своєю дурною палицею.

Отак вони й сиділи: постукував палицею і гойдався мовчазний Роджер, а поряд кипів Ральф; навколо низьке небо важко нависало зірками, і тільки гора творила в ньому чорну діру.

Раптом десь над ним щось майнуло, хтось велетенськими відчайдушними скоками гнав по камінню чи попелу. На них вибіг Джек, голос його так тремтів і хрипів, що вони його ледве впізнали.

— Я бачив когось на горі.

Вони почули, як він спіткнувся об колоду; колода рвучко захиталась. Хвилину лежав мовчки, потім пробурмотів:

— Добре дивіться. Може, буде наздоганяти.

На них сипонув дощ попелу. Джек сів.

— Я бачив там, нагорі, щось надимається.

— Привиділося,— сказав Ральф, голос його дрижав,— бо й що б воно надималося? Нема таких тварин.

Роджер сказав слово, і вони аж підскочили — про нього забули.

— Жаба.

Джек захихотів і здригнувся.

— Добра мені жаба. Я чув звук. Щось ніби лопоче. Тоді надимається.

Ральф аж сам здивувався, не тому, що почув свій голос — голос був рівний,— а хоробрості своєї пропозиції.

— Ходімо перевіримо.

Вперше відтоді, як вони познайомилися з Джеком, Ральф відчув, що той вагається.

— Зараз?..

Голос відповів за нього:

— Звісно.

Він підвівся з колоди і рушив уперед, хрускаючи розтоптаними вуглинами, інші подалися слідом.

Тепер, коли голос його мовчав, стало чути внутрішній голос розуму та ще інші голоси. Роха називав його нерозумним дитям. Інший голос закликав не коїти дурниць; темрява та відчайдушність цієї спроби робили ніч неймовірною, як зуболікувальне крісло.

Коли вони підійшли до останньої крутовини, Джек та Роджер присунулися ближче, чорнильні плями обернулися на виразні постаті. Ніби змовившись, зупинились і разом припали до землі. Позаду, на обрії, де за хвилину мав виглянути місяць, залишався клаптик яснішого неба. В лісі заревів вітер, він прибив лахміття до їхніх тіл.

Ральф заворушився.

— Ходімо.

Вони посунули вперед, Роджер трохи відставав. Джек і Ральф одночасно завернули за плече гори. Внизу лежало спокійне мерехтливе плесо лагуни, позаду — довга біла невиразна смуга, це — риф. Роджер наздогнав їх.

Джек прошепотів:

— Далі давайте рачки. Може, він спить.

Роджер і Ральф поповзли вперед, цього разу відставав Джек, незважаючи на всі його сміливі слова. Добралися до пласкої вершини, де під колінами та долонями було тверде каміння.

Якесь створіння, що надимається.

Ральф потрапив рукою в холодний, м’який попіл колишнього вогнища і здушив у горлі крик. Від несподіваного дотику його рука та плече тремтіли. На мить перед очима майнули зелені вогники нудоти й розтанули в темряві. Роджер лежав позаду, а Джек шепотів Ральфові на вухо:

— Он там, де була щілина в скелі. Такий горбок, бачиш?

Із згарища Ральфові в обличчя сипонуло попелом. Ні щілини, ні чогось іншого він не бачив, бо перед очима знову зблиснули й розросталися зелені вогники, а вершина гори раптом посунулася вбік.

І знову, немовби здалеку, він почув Джеків спів:

— Злякався?

Не просто налякався, його спаралізувало: нерухомий він висів на вершині гори, що хиталася й осувалася. Джек від нього відповз, Роджер наткнувся на нього, посопівши, обмацав і поплазував далі. Він почув, як вони перешіптуються:

— Ти щось бачиш?

— Отам...

Перед ними, за якихось три-чотири ярди, де не мало бути жодної скелі, з’явився горбок. Ральф почув якийсь тихий стук, може, то цокотіли його власні зуби. Зусиллям волі опанував себе, перетопив свій страх та огиду в ненависть і встав. Ступив два кроки вперед тяжкими олив’яними ногами.

Позаду місячний серп відірвався від обрію. Попереду, спустивши голову на коліна, сиділо й спало щось схоже на велику мавпу. Тоді вітер заревів у лісі, в темряві щось заклекотіло, істота підвела голову і повернула до них рештки колишнього обличчя.

Ральф помчав велетенськими кроками по згарищу, він почув, як позаду кричать, стрибають і стрімголов женуть униз по темному схилу його товариші; незабаром вершина гори спустіла, там залишилися тільки три покинуті палиці та істота, що сиділа і кланялася.

Розділ восьмий. Темрява в дарунок

Роха перевів нещасний погляд зі світанково-блідого берега на темну гору.

— Ти певен? Тобто цілком певен?

— Кажу тобі вже вдесяте,— відповів Ральф,— ми його бачили.

— Думаєш, тут унизу ми в безпеці?

— Звідки, в біса, я знаю?

Ральф рвучко розвернувся, пройшов декілька кроків берегом. Джек стояв навколішки й пальцем малював на піску кола. До них долетів тихий Рошин голос:

— Ти певен? Точно?

— Піди й подивися,— зневажливо кинув Джек,— щасливої дороги!

— Нема дурних.

— Звір має зуби,— сказав Ральф,— і великі чорні очі. Його пересмикнуло. Роха скинув окуляри з єдиним скельцем і заходився його протирати.

— Що ж нам тепер робити?

Ральф повернувся до гранітової плити. Серед стовбурів виблискував ріг — біла краплина проти сяйва ранкової зоряниці. Він відгорнув назад густі патли.

— Не знаю.

Він згадав панічну втечу по схилу гори вниз.

— Думаю, ми не подужаємо такого великого звіра, слово честі. Можна багато говорити, але ми б не подужали тигра. Сховалися б. Навіть Джек сховався б.

Джек незворушно дивився на пісок.

— А мої мисливці?

Саймон, скрадаючись, відокремився від тіні під куренем. Ральф не звернув уваги на Джекове запитання. Показав на жовтий полиск над морем.

— Поки надворі ясно, ми досить сміливі. А потім? Ех, тепер оте щось засіло коло вогнища, ніби не хоче, щоб нас урятували...

Не помічаючи цього, він заламував руки. Голос його зривався.

— Отже, у нас не буде сигнального вогню... Ми пропали.

Золота крапка виринула з моря, і враз ціле небо засвітилось...

— А мої мисливці?

— Дітлахи, озброєні дрючками.

Джек звівся на ноги. Почервонів, відійшов. Роха почепив окуляри з єдиним скельцем і поглянув на Ральфа.

— Ну от і все. Образив його мисливців.

— Та заткни пельку!

Їх перебили невміло видобуті звуки рога. Немовби вітаючи сонце серенадою, Джек сурмив, доки в куренях заворушилися, мисливці почали вилазити на плиту, а малюки заскімлили, як це тепер з ними часто бувало. Ральф слухняно підвівся, і вони з Рохою подалися до плити.

— Балачки,— гірко сказав Ральф,— балачки, балачки, балачки.

Він узяв у Джека ріг.

— Ці збори...

Джек перепинив його.

— Я їх скликав.

— Ти б не скликав — я б це зробив. Ти просто подув у ріг.

— Хіба це нічого не означає?

— На, бери його! Давай... говори!

Ральф тицьнув ріг Джекові в руки і сів на колоду.

— Я скликаю збори,— сказав Джек,— з багатьох причин. По-перше, ви вже знаєте, ми бачили звіра. Ми підповзли. нагору. Були від нього за кілька футів. Звір сів і подивився на нас. Я не знаю, що він там робить. Ми навіть не знаємо, що то за звір...

— Звір виходить з моря...

— З мороку...

— З дерев...

— Тихо! — гримнув Джек.— Слухайте, ви. Хай там який той звір, а він є...

— Може, він чекає...

— Може, полює...

— Так, так, полює.

— Полює,— сказав Джек. Йому пригадався правічний жах, який находив на нього в лісі.— Так. Цей звір — мисливець. Тільки стуліть писок! По-друге, нам його не вбити. І далі — Ральф сказав, що мої мисливці нічого не варті.

— Я ніколи цього не казав!

— У мене ріг. Ральф думає, що ви боягузи, що ви тікаєте від вепра, тікаєте від звіра. І це ще не все.

Над плитою прокотилося зітхання, наче всі знали, до чого воно йде. Голос Джеків звучав далі, тремтів, рішуче вдираючись у неприязну тишу.

— Він такий, як Роха. Все повторює за Рохою. З нього поганий ватажок.

Джек притис до себе ріг.

— І сам він боягуз.

На хвилю він замовк, тоді провадив:

— Там, на вершині, коли ми з Роджером пішли вперед, він залишився позаду.

— Я теж пішов!

— Потім!

Двоє хлопців втупились один в одного крізь гриви, які спадали на обличчя.

— Я теж пішов,— повторив Ральф,— а тоді вже побіг. І ти теж побіг.

— Спробуй-но скажи, що я боягуз.

Джек повернувся до мисливців.

— Він не мисливець. Він ні разу не добув нам м’яса. Він не був нашим класним старостою, ми про нього нічого не знаємо. Командує тут і думає, що всі будуть просто так скорятися. Всі ці розмови...

— Всі ці розмови! — вигукнув Ральф.— Розмови, розмови! А хто їх захотів? Хто скликав збори?

Червоний, з відвислим підборіддям, Джек спідлоба глянув на Ральфа.

— Ну гаразд,— сказав значуще й погрозливо,— гаразд.

Однією рукою він притис ріг до грудей, а другу звів догори, розтинаючи повітря вказівним пальцем.

— Хто вважає, що Ральф не повинен більше бути ватажком?

З надією він обвів поглядом хлопців, що посідали довкола. Ті завмерли. Під пальмами запала мертва тиша.

— Піднесіть руки,— з притиском сказав Джек,— хто не хоче, щоб Ральф залишався ватажком?

Стояла тиша, напружена, тяжка, ганебна. Кров поволі відступала від Джекового обличчя, потім знов ударила зненацька й болісно. Він облизав губи й відвернувся, щоб ні з ким не стрітися поглядом.

— Хто з вас вважає...

Голос його зірвався. Ріг затремтів у руках. Він відкашлявся і сказав голосно:

— Ну гаразд.

Він обережно поклав ріг на траву під ногами. З кутиків очей покотилися сльози приниження.

— Я більше не бавлюся. З вами.

Тепер уже майже всі хлопці потупилися, дивилися на траву під ногами. Джек знову відкашлявся.

— Більше я вам з Ральфом не компанія...

Він кинув погляд на колоди праворуч, наче рахуючи мисливців, що раніше були хором.

— Відтепер я буду один. А він хай сам собі ловить свиней. Хто захоче полювати разом зі мною, нехай приходить до мене.

Спотикаючись, він кинувся геть від колод, складених трикутником, до спуску на білий пісок.

— Джеку!

Джек повернувся і глянув на Ральфа. На мить зупинився, а тоді крикнув пронизливо й люто:

— Ні!

Він сплигнув з плити й побіг уздовж пляжу, не помічаючи, що сльози котяться градом. Ральф дивився йому вслід, доки Джек не пірнув у ліс.

Роха кипів від обурення.

— Ральфе, я ж казав тобі, а ти тільки стояв, як той...

Ральф дивився на Роху і не помічав того, тоді тихо промовив сам до себе:

— Він повернеться. Сяде сонце, і він повернеться.— Глянув на ріг, що опинився в Рошиних руках.

— Ти чого?

— Ну от!

Роха збагнув, що його докори не досягають мети. Він знову протер скельце і вернувся до своєї теми.

— Можна обійтися і без Джека Мерідью. Крім нього, на острові є ще й інші. Тепер, коли ми знаємо, що звір існує насправді, хоч я не дуже в це вірю, треба триматися ближче до плити; а отже, не так він і потрібен зі своїм полюванням. Тож тепер треба нарешті вирішити, що й до чого.

— На це нема ради, Рохо. Ми нічого не вдіємо.

Якусь мить вони сиділи в гнітючій тиші. Тоді встав Саймон і взяв ріг у Рохи, що з подиву навіть забув сісти.

Ральф поглянув на Саймона.

— Саймоне! Ну що ти тепер скажеш?

Глузливі смішки майнули колом, Саймон зіщулився.

— Я думаю, рада має бути. Щось ми...

І знову від хвилювання, що доводиться говорити перед зборами, йому відібрало мову. В пошуках допомоги та співчуття він вибрав Роху. Саймон повернувся до нього, притискаючи ріг до засмаглих грудей.

— Я думаю, треба зійти на гору.

Всі аж здригнулися від жаху. Саймон затнувся і повернувся до Рохи, який дивився на нього з іронією та нерозумінням.

— Навіщо лізти нагору до цього звіра, коли Ральф і ті двоє були там і нічого не вдіяли?

У відповідь Саймон прошепотів:

— А що залишається?

Закінчивши, він дозволив Росі взяти ріг. Потім відійшов від усіх якнайдалі і сів.

Тоді заговорив Роха — з певністю і навіть, можна б подумати, якби не поважність становища,— з утіхою.

— Я вже казав, без декого можна обійтися. А тепер я кажу, треба вирішити, як бути. Думаю сказати вам те, що, мабуть, збирається зараз сказати Роха. Дим — найважливіша річ на острові, а диму без вогню не буде.

Ральф нетерпляче поворухнувся.

— Ні, ні, Рохо. Нема в нас вогню. Нагорі сидить оте... І нам краще бути тут.

Роха підняв угору ріг, наче хотів надати більшої ваги дальшим словам.

— Вогню нема на горі. А чом не розпалити вогонь тут, унизу? Можна розікласти вогонь на отих скелях. Навіть на піску. Дим від нього буде такий самий.

— Правда!

— Дим!

— Коло купальні!

Хлопці заторохтіли. Тільки в Рохи вистачало сміливості розуму, щоб запропонувати перенести вогонь з гори.

— Отже, у нас тут буде вогонь,— сказав Ральф. Він озирнувся.— Можна розкласти його отут, між ставком і плитою. Звичайно...

Він затнувся, насупився, почав розмірковувати, несвідомо кусаючи нігті.

— Звичайно, дим звідси буде видно гірше, не так уже далеко. Зате не треба підходити близько, підходити близько до...

Інші все чудово зрозуміли і закивали. Наближатися не доведеться.

— Давайте розкладати вогонь.

Найвидатніші ідеї завжди прості. Тепер, коли з’явилася мета, всі запрацювали завзято. Роху сповнювала така радість, таке безмежне відчуття звільнення від Джека, така гордість за свій внесок у громадський добробут, що він навіть допомагав зносити дрова. Дерево, яке він приніс, виявилося під рукою — то був повалений стовбур з плити, непридатний, щоб на ньому сидіти на зборах; іншим усе, що лежало на плиті, навіть непотрібне, здавалося недоторканним. Потім близнюки збагнули, що вночі спокійніше спатиметься, коли вогонь палатиме поряд. Від такого відкриття малюки затанцювали, заплескали в долоні.

Дрова тут були не такі сухі, як на горі. А переважно вогкі, трухляві, повні комашні, яка розбігалася на всі боки. Колоди доводилося піднімати з землі обережно, інакше вони розсипалися на мокру потерть. Крім того, щоб не заглиблюватися в ліс, хлопці тягли кожне повалене дерево, хоч як би його обплутало молодим підліском. Вони прочісували знайоме узлісся й вилам, де поблизу залишався ріг, стояли курені. Вдень здавалося зовсім не страшно. Як буде поночі, нікого поки що не турбувало. Тож працювали із запалом і піднесенням, хоча з плином часу в запалі все більше вчувалася паніка, а в піднесенні — істерія. На піску коло плити звели піраміду з листя й галузок, колод і гілок. Уперше, відколи він на острові, Роха сам скинув окуляри з єдиним скельцем, укляк, зібрав сонячні промені в пучок над дровами. Невдовзі над ними виросла димова покрівля і кущик жовтого полум’я.

Малюки, що рідко бачили вогонь після тієї першої катастрофи, напрочуд розвеселилися. Вони витанцьовували й співали, наче на пікніку.

Нарешті Ральф звелів закінчити роботу, випростався, витираючи брудним передпліччям піт з лиця.

— Вогонь треба менший. Цей завеликий. Ми його не втримаємо.

Роха обережно сів на пісок, заходився протирати скельце.

— Можна зробити спробу. Розпалити малий жаркий вогонь, а потім підкладати зелених гілок для диму. Якесь листя для цього надається більше, якесь менше.

Вогонь згасав, а з ним і веселощі. Малюки облишили свої пісні й танці й блукали хто де — коло моря, під плодовими деревами, між куренями.

Ральф гепнувся в пісок.

— Треба скласти новий список, хто за ким чергуватиме коло вогню.

— Якщо ми когось знайдемо.

Він озирнувся навколо. І вперше помітив, як мало старших, і збагнув, чому так тяжко йшла їхня робота.

— Де Моріс?

Роха знову протер своє скельце.

— Думаю... ні, сам він до лісу не піде, правда?

Ральф схопився на ноги, швидко оббіг навколо вогню і став коло Рохи, відгортаючи назад волосся з лоба.

— Але ж нам потрібен список! Ти, я, Ерікісем і...

Він потупив очі й запитав недбало:

— Де Вілл, Роджер?

Роха нахилився вперед, підкинув у вогонь уламок дерева.

— Мабуть, пішли від нас. Мабуть, більше вони з нами не бавитимуться.

Ральф сів і пальцем протикав у піску дірочки. Здивувався, побачивши коло однієї такої дірки краплину крові. Він уважно оглянув обкусаний ніготь і помітив, як на місці зраненої шкіри зібралася маленька кулька крові.

Роха провадив:

— Я бачив, як вони скрадалися, коли ми збирали дрова. Он туди вони пішли. В той бік, куди й він.

Ральф відірвав погляд від пальця і подивився вгору. Навіть небо, мов співчуваючи тим великим подіям, які сьогодні між ними зайшли, змінилось і так затуманилося, аж подекуди гаряче повітря побіліло. Сонячний диск світився тьмяним сріблом, немовби присунувся ближче і припікав не так немилосердно, одначе спекотне повітря душило.

— З ним завжди самі клопоти, правда?

Голос чувся з-за плеча, в ньому проступала тривога.

— Обійдемося без них. Тепер буде нам ліпше, правда?

Ральф сів. Надійшли близнюки. Вони волочили величезну ломаку і переможно шкірилися. Шпурнули її на жар, аж сипонуло іскрами.

— Самі дамо собі раду, правда?

Довгий час, поки ломака сохла, бралася вогнем і нарешті запалахкотіла яскраво-червоними барвами, Ральф мовчки сидів на піску. Він не помітив, як Роха підійшов до близнюків і щось прошепотів їм, не помітив, як усі троє повернули до лісу.

— Просимо до столу.

Він прийшов до тями й аж здригнувся. Коло нього стояв Роха з близнюками. Всі навантажені плодами.

— Я собі подумав,— пояснив Роха,— треба влаштувати якесь свято.

Всі троє сіли. Вони принесли цілу гору плодів, зовсім стиглих. Заусміхалися, коли Ральф узяв і почав їсти.

— Дякую,— сказав він. А тоді з виразом радісного подиву: — Красненько дякую!

— Самі чудово даємо собі раду,— провадив Роха.— Це в них нема здорового глузду, це від них тільки клопоти на цьому острові. Зробимо маленький жаркий вогонь...

Тут Ральф згадав, що його тривожило.

— Де Саймон?

— Не знаю.

— Невже пішов на гору?

Роха голосно розреготався і взяв собі ще плід.

— Може, й пішов.— Напхав повен рот.— Він дурнуватий.

 

Саймон минув ту ділянку, де росли плодові дерева, та сьогодні увагу малюків надто захопив вогонь на пляжі, і вони не кинулися йому навздогін. Він пройшов між ліанами, добрався до величезної завіси з листя, за якою ховалася галявинка, і пірнув туди. За завісою сонце пекло несамовито, а посеред галявинки танцювали свій нескінченний танок метелики. Він уклякнув, і сонячні стріли вп’ялися йому в тіло. Тоді, минулого разу, повітря наче дрижало від спеки; нині воно лякало. Скоро піт уже котився по довгих цупких патлах. Він вовтузився неспокійно, та від сонця не було рятунку. Невдовзі відчув спрагу, потім шалену спрагу.

Він не рухався з місця.

 

Далеко на пляжі перед купкою хлопців стояв Джек. Він світився від щастя.

— Полювання,— сказав він. Оглянув усіх пильним оком. На кожному була драна чорна шапочка; колись,— здавалося, сторіччя тому,— поважно ставали вони двома рядами, а голоси їхні нагадували янгольський спів.

— Будемо полювати. Я буду вашим ватажком.

Присутні закивали, напруження зразу спало.

— А тепер — про звіра.

Вони заворушилися, глипнули на ліс.

— Скажу так. Нічого нам думати про звіра.

Він кивнув, щоб посилити свою думку.

— Ми забудемо про звіра.

— Правда!

— Так!

— Забути звіра!

Навіть коли Джека здивувало таке завзяття, взнаки він не дав нічого.

— І ще одне. Тут нам усяка дурня не насниться. Ми майже на кінці острова.

Вони погодилися з запалом, що йшов із самої глибини їхніх змордованих душ.

— А тепер послухайте. Згодом ми перейдемо в скельний замок. А зараз я хочу переманити ще декого зі старших від рога і всякого, хто схоче. Ми вб’ємо свиню і влаштуємо бенкет.— Він помовчав і повів далі вже повільніше: — І про звіра. Коли ми вб’ємо свиню, то залишимо йому трохи нашої здобичі. Може, він нас за це не рушить.

Рвучко підвівся.

— А тепер до лісу на полювання.

Повернувся і зразу побіг, за хвилину всі слухняно потупотіли слідом.

З острахом розсипалися по лісу. Майже відразу Джек знайшов зриту землю і пошарпане коріння — це свідчило, що свині десь поряд, а невдовзі й свіжий слід. Джек подав знак іншим мисливцям зачаїтися, а сам рушив уперед. Він був щасливий і йшов у вологій темряві лісу, наче в старому зручному вбранні. Проповз униз по схилу й опинився на кам’янистому березі між поодинокими деревами.

Свині, надуті лантухи жиру, лежали й розкошували в тіні дерев. Вітру не було, і вони нічого не підозрювали, а Джек навчився рухатися нечутно, наче тінь. Він прокрався назад, туди, де причаїлися мисливці, повіддавав їм накази. Мало-помалу вони почали скрадатися вперед, обливаючись потом у німій спекоті. Під деревами ліниво хляпнуло якесь вухо. Трохи далі від інших, глибоко поринувши у материнське щастя, лежала найбільша свиня. Вона була рожева у чорних плямах; велетенське черево, як китиці, обліпили поросята, декотрі спали, декотрі вовтузилися й вищали.

Ярдів за п’ятнадцять від свинячого гурту Джек зупинився, простяг руку й показав на матку. Озирнувся запитливо, щоб пересвідчитися, чи всі зрозуміли, хлопці закивали головами. Водночас кожен відвів праву руку назад.

— Уперед!

Свинячий гурт зірвався з місця; а з відстані яких десяти ярдів дерев’яні списи з обсмаленими на вогні вістрями полетіли до свині, що визначив Джек. Якесь порося зайшлося нестямним лементом і кинулося до моря, за ним позаду волочився Роджерів спис. Два списи уп’ялися в товстий бік матки, вона хиталася й верещала, аж заходилася. Хлопці з галасом кинулися вперед, поросята дременули на всі боки, а матка прорвала розгорнуту лаву мисливців і навпростець помчала до лісу, ламаючи гілля.

— За нею!

Вони побігли свинячою стежкою, та ліс був надто темний і густий, отож Джек, лаючись, зупинив їх і гулькнув між дерева. Якийсь час він мовчав, тільки важко дихав, вони аж злякалися, стали перезиратися, приховуючи свій захват. Потім він тицьнув пальцем у землю.

— Ось...

Інші не встигли навіть глянути на краплю крові, а Джек уже звернув убік і обмацував поламаний кущ, по ньому визначаючи шлях. Отак він пішов по сліду, на диво впевнено і точно, а мисливці підтюпцем бігли слідом.

Зупинилися коло лігва.

— Тут.

Вони оточили барліг, та свиня втекла, вжалена в бік ще одним списом. Палиці волочилися за нею й заважали бігти, гостро застругані кінці завдавали лютого болю. Ось вона наштовхнулася на дерево, загнавши списа ще глибше; далі мисливці могли легко йти по сліду свіжої крові. День згасав, імлистий і жахний від вологої спеки; матка, хитаючись, бігла попереду, закривавлена й ошаліла, її гнали мисливці, очманілі від своєї жаги, збуджені довгою гонитвою і виглядом крові. Вони вже могли її бачити, майже наздоганяли її, та останнім зусиллям вона знову вихопилася вперед. Вони були зовсім близько, коли свиня вискочила на відкриту галявину, де росли барвисті квіти і метелики танцювали парами в задушливому й нерухомому повітрі.

Підтята спекою, свиня впала, і мисливці навалилися на неї зверху. Від жахливого нападу з невідомого світу вона оскаженіла; верещала, хвицалася, а повітря було повне поту й крику, крові й страху. Роджер бігав навколо купи тіл і штрикав списом, як тільки йому відкривався шматочок свинячої плоті. Джек лежав на матці і завдавав їй ударів ножем. Роджер знайшов, куди вколоти своїм вістрям, і почав удавлювати його, натискаючи цілим тілом. Дюйм по дюймові спис грузнув у тілі все глибше, а нажахане кувікання переростало в пронизливий лемент. Нарешті Джек знайшов горло, і гаряча кров бризнула йому на руки. Свиня знесилено звалилась під ними, і вони лежали на ній згори, обважнілі й задоволені. А посеред галявини, як і раніше, танцювали, поглинуті лише собою, метелики.

Аж ось збудження від убивства вгамувалося. Хлопці відступили назад, Джек звівся й простяг руку.

— Подивіться!

Джек захихотів, замахав долонями, з яких стікала кров, хлопці зареготали. Потім Джек схопив Моріса й розмазав кров тому по щоках. Роджер почав витягати свого списа, і тоді хлопці помітили, куди він поцілив. Роберт уклав усе в одну фразу, яку сприйняли вибухом сміху.

— Прямо в гузно!

— Ти чув?

— Ти чув, що він сказав?

— Прямо в гузно!

Цього разу головні ролі зіграли Роберт із Морісом; Моріс так кумедно наслідував спроби свині ухилитися від нещадного списа, що хлопці плакали зо сміху.

Та набридло й це. Джек витер об камінь скривавлені руки. Тоді взявся до свині, розпоров їй черево і почав виймати гарячі сувої кольорових кишок, скидаючи їх на купу. Інші дивились. Він працював і примовляв:

— М’ясо заберемо на берег. Я піду до плити і запрошу їх на бенкет. Щоб не гаяти часу.

Озвався Роджер:

— Ватажок...

— Га?

— Як ми розведемо вогонь?

Джек сів навпочіпки і похнюплено дивився на свиню.

— Наскочимо на них зненацька і захопимо вогонь. Зі мною підуть четверо: Генрі, ти, Вілл та Моріс. Розмалюємо щоки, підкрадемося. Роджер нехай хапає головешку, поки я говоритиму. Решта хай несе оце туди, де ми зустрілися. Там і розкладемо вогонь. А потім...

Він замовк, устав і поглянув на тіні під деревами. Голос його був тихіший, коли він озвався знову:

— Але ми залишимо частину здобичі для...

Знов укляк і заходився орудувати ножем. Хлопці юрмилися навколо. Через плече він кинув до Роджера:

— Загостри палицю з двох кінців.

Нарешті він підвівся, тримаючи в руках свинячу голову, з якої капотіла кров.

— Де палиця?

— Ось.

— Застроми її в землю. Ага — тут камінь. Ну, застроми в щілину. Сюди.

Джек підняв свинячу голову, насадив її м’яким горлом на загострену палицю, що пробила горлянку й виткнулася з рила. Відступив на крок, а голова залишилася висіти, по палиці тонкою цівкою збігала кров.

Хлопці мимоволі відсахнулися, у лісі було дуже тихо. Вони дослухалися, але чулося тільки, як гули мухи навколо викинутих нутрощів.

Джек прошепотів:

— Беріть свиню.

Моріс та Роберт настромили тушу на рожен, підняли цю мертву ношу й приготувалися йти. Вони стояли в тиші над калюжею засохлої крові, несподівано їхній вигляд виказав переляк.

Джек сказав голосно:

— Голова — для звіра. Це — подарунок.

Тиша прийняла дарунок і вселила страх. Голова стирчала на палі й немов усміхалася каламутними очима, на зубах чорніла запечена кров. І враз щодуху всі помчали геть через ліс до відкритого берега.

 

Саймон залишався на місці — маленька брунатна постать, захована в листі. Навіть заплющивши очі, він бачив свинячу голову на палі. Її приплющені очі заволокло безмежним цинізмом дорослого життя. Ті очі переконували Саймона: все — погане.

— Я знаю.

Саймон зауважив, що сказав це вголос. Швидко розплющив очі. Голова вдоволено щирилася, облита химерним світлом, байдужа до мух, до випатраних нутрощів, навіть до тієї зневаги, з якою її наколото на палю.

Він відвів очі й облизав сухі губи.

Дарунок для звіра. А що як звір по нього прийде? Здається, голова з ним погодилась. «Біжи,— мовчки говорила голова,— вертайся до своїх. Ну певно ж, вони просто пожартували, навіщо перейматися? Просто тобі зле, та й годі. Ну, розболілася голова, може, з’їв що. Йди собі, дитино»,— мовчки приказувала голова.

Саймон звів погляд на небо й відчув тягар свого мокрого чуба. Там нагорі вперше з’явилися хмари, величезні набряклі бані повиростали над островом, сірі, рожеві, мідяні. Хмари зависли над землею, тиснули на неї, ненастанно видушуючи тяжку, виснажливу задуху. Метелики й ті повтікали з галявини, де шкірилася й капала кров’ю відразлива почвара. Саймон опустив голову, намагаючись не розплющувати очей, потім прикрив їх долонею. Під деревами не було тіней, все завмерло, взялося перламутром, дійсне здавалося примарним та непевним. Купа нутрощів почорніла від мух, гудючих наче пилка. Ось мухи добралися й до Саймона. Пересичені, вони пообсідали струмки поту, що текли по його тілу, й пили. Вони лоскотали йому ніздрі й стрибали по ногах. Чорні, райдужно-зелені, незліченні; а перед Саймоном на палі стримів і шкірився Володар Мух. Нарешті Саймон здався і глипнув на нього: білі зуби, тьмяні очі, кров — одвічне, неминуче впізнавання прикувало його погляд. У правій скроні Саймонові, сягаючи мозку, закалатав живчик.

 

Ральф та Роха лежали на піску, дивилися в вогонь і ліниво шпурляли камінці в його бездимне серце.

— Та ломака вже згоріла.

— Де Ерікісем?

— Треба ще дров. Зелені гілки скінчилися.

Ральф зітхнув і підвівся. На плиті під пальмами тіней не було. Тільки звідусіль лилося якесь химерне світло. Високо вгорі між набряклими хмарами, наче постріл, ударив грім.

— Зараз поллє як із відра.

— А що з вогнем?

Ральф побіг до лісу й повернувся з густою зеленою галузкою, звалив її у вогонь. Галузка тріснула, листя скрутилося, пішов жовтий дим.

Роха пальцями креслив на піску якісь візерунки.

— Лихо, що для вогню у нас замало люду. Можна вважати, що Ерікісем — одна зміна. Вони — одна зміна. Вони все роблять разом...

— Звичайно.

— Так це ж несправедливо. Хіба не ясно? Вони мають відпрацювати дві зміни.

Ральф не зразу второпав його слова. Він засмутився, що не вміє думати по-дорослому, і знову зітхнув. Цей острів подобався йому все менше й менше.

Роха скинув очима на вогонь.

— Незабаром доведеться підкинути ще одну зелену гілку.

Ральф перекотився на живіт.

— Рохо, що нам робити?

— Якось дамо собі раду без них.

— А вогонь?

Він похнюплено дивився на чорно-білу мішанину, де лежали недопалені гілки. Намагався відшукати точні слова.

— Я боюся.

Він побачив, що Роха підвів на нього погляд, і його понесло.

— Не звіра. Тобто і його також. Але ж ніхто не розуміє про вогонь. Якщо ти тонеш і тобі кидають линву... Якщо лікар каже: випий оце, а то ти помреш — ти б випив, правда? Це ж так?

— Звісно.

— Невже вони не розуміють? Невже не ясно? Якщо не сигналити димом, ми ж усі тут пропадемо. Поглянь!

Над жаринами тремтіла хвиля гарячого повітря, від диму не залишилося й сліду.

— Самі ми не зможемо підтримувати вогню. А їм байдуже. І найгірше...— Він пильно глянув у спітніле Рошине обличчя.

— І найгірше — іноді мені самому байдуже. Що коли й я, як інші, махну рукою на все? Що з нами буде?

Роха в глибокій тривозі скинув окуляри.

— Не знаю, Ральфе. Просто нам треба триматися, та й квит. Так би зробили дорослі.

Ральф, почавши свою сповідь, уже не міг заспокоїтися.

— Рохо, що сталося?

Роха подивився на нього вражено.

— Ти про що?

— Ні, ні, не це... я про інше... Чому в нас усе попсувалося?

Роха повільно протирав скельце й міркував. Він зрозумів, як щиро звіряється йому Ральф, і зашарівся з гордощів.

— Не знаю, Ральфе. Мабуть, усе через нього.

— Через Джека?

— Через Джека.

Навколо цього слова уже вироблялося табу.

Ральф поважно кивнув.

— Атож,— сказав він,— напевне, все через нього.

Раптом неподалік ліс здригнувся від реву. Звідти вискочили якісь пекельні прояви з червоно-біло-зеленими лицями. Вони так верещали, що малюки з лементом розбіглися навсебіч. Кутиком ока Ральф помітив, як тікав Роха. Двоє кинулося до вогню, і Ральф приготувався боронитися, та вони схопили палахкотючі головешки й дременули навтікача по пляжу. Решта троє спокійно, стояли і дивилися на Ральфа; він помітив, що найвищий серед них, зовсім голий, тільки фарба та пояс — це Джек.

Ральф затамував дух і спитав:

— Ну що?

Та Джек ніби й не чув. Він звів спис і прокричав:

— Слухайте ви всі. Я й мої мисливці живемо на березі коло пласкої скелі. Ми полюємо, і бенкетуємо, і живемо на свою вподобу. Хочете вступити до мого племені — приходьте. Може, я дозволю вам вступити. Може, й ні.

Він замовк, озирнувся. Під захистом маски він не знав сорому й сумління. По черзі зазирнув кожному в очі. Ральф стояв навколішки коло згарища, наче спринтер на старті, обличчя майже не видно з-під чуприни та сажі. Ерікісем виглядали з-за пальми край лісу. Якийсь малюк із червоним скривавленим лицем ревів коло ставка, а Роха сховався на плиті, притискаючи до себе білий ріг.

— Сьогодні в нас бенкет. Ми вбили свиню і маємо м’ясо. Хочете — приходьте, попоїсте з нами.

Нагорі в каньйонах хмар знову грякнуло. Джек з двома дикунами, яких було важко впізнати, здригнулися, підвели голови й заспокоїлись. Малюк коло ставка все репетував. Джек чекав. Потім щось нетерпляче прошепотів своїм дикунам:

— Ну, давайте, зараз!

Дикуни щось пробурмотіли. Джек різко наказав:

— Давайте!

Дикуни перезирнулися, підняли вгору списи і хором прокричали:

— З вами говорив Ватаг!

Тоді всі троє повернулись і побігли собі.

Ральф підвівся з землі і дивився в той бік, де зникли дикуни. Перемовляючись зляканим шепотом, надійшли Ерікісем.

— Я подумав, що це...

— А я так...

— ...Налякався.

Роха стояв над ними на плиті, все обнімаючи ріг.

— Це були Джек, Моріс і Роберт,— сказав Ральф.— Ну й забави!

— Я думав, у мене зараз почнеться дихавиця.

— Начхати на твою дихавицю-здихавицю.

— Тільки-но я побачив Джека, так і вирішив, що він прийшов по ріг. Сам не знаю чому.

Хлопчики подивилися на білий ріг з повагою та ніжністю. Роха тицьнув його Ральфові в руки, і малюки, помітивши знайомий символ, почали сходитися назад.

— Ні, не тут.

Він повернувся до плити, відчуваючи потребу в ритуальності. Перший ішов Ральф, він пестив у руках білий ріг, тоді дуже похмурий Роха, далі близнюки, потім малюки й решта всі.

— Сідайте. Вони напали на вас, щоб узяти вогонь. Вони забавляються... Але...

Ральф із подивом відзначив — у його мозку щось блимнуло, й запала темрява. Хотілося щось сказати, але темрява заслала розум.

— Але...

Вони слухали поважно, ще не заклопотані якимись сумнівами щодо його спроможності керувати. Ральф відгорнув з очей дурнувату гривку і поглянув на Роху.

— Але... а... вогонь! Так, так, вогонь!

Він засміявся, тоді замовк і знову заговорив плинно:

— Найголовніше — вогонь. Без вогню нас не врятують. Я б теж хотів розмалювати лице і вистрибувати, мов дикун. Але треба пильнувати вогню. Вогонь — найголовніше на цьому острові, бо... бо...

Він знову замовк, і тиша сповнилася сумнівів та подиву.

Роха настійливо прошепотів:

— Нас не врятують.

— А, так. Без вогню нас не врятують. Отже, ми маємо бути коло вогню і робити дим.

Коли він закінчив, усі мовчали. Після багатьох блискучих промов, виголошених тут, на цьому самому місці, Ральфові слова не переконали навіть малюків.

Нарешті Вілл простяг руку по ріг.

— Тепер ми не зможемо палити вогонь нагорі... не зможемо палити, щоб його пильнувати, треба більше людей. Давайте підемо до них, на той їхній бенкет, і скажемо, що нам самим важко з вогнем. А потім — полювання і все таке, ну, наприклад, бавитися в дикунів, мабуть, страшенно весело.

Ріг узяли Брікісем.

— Білл каже, мабуть, це весело... і він нас запросив...

— На бенкет...

— М’яса...

— Похрумати...

— Так і з’їв би шмат м’ясця...

Ральф підніс руку.

— А чому б нам не роздобути свого м’яса?

Близнюки перезирнулися. Відповів Білл:

— Не хочеться в джунглі.

Ральф скривився.

— А він же пішов!

— Він — мисливець. Вони всі мисливці. Це зовсім інше.

Якийсь час усі мовчали, тоді Роха пробурмотів, встромивши очі в пісок:

— М’ясо...

Малюки сиділи, тужно думали про м’ясо й ковтали слину. Десь над головами знову бабахнуло, наче з гармати, і сухі пальмові крони залопотіли під поривом гарячого вітру.

 

— Маленький ти дурник,— озвався Володар Мух,— просто темний маленький дурник.

Саймон поворушив розпухлим язиком, але промовчав.

— Ти що, не згоден? — запитав Володар Мух.— Хіба неправда, що ти просто маленький дурненький хлопчик?

Саймон відповів йому так само безгучно.

— Ну, гаразд,— провадив Володар Мух,— краще біжи собі й бався зі своїми. Вони думають, ти схиблений. Ти ж не хочеш, аби Ральф вважав тебе за схибленого, правда? Ти ж дуже любиш Ральфа, правда? І Роху, і Джека?..

Саймонова голова трохи задерлася, очі не могли відірватися від Володаря Мух, який висів перед ним у просторі.

— Що тобі робити тут самому? Невже ти не боїшся мене?

Саймон затремтів.

— Ніхто тобі не допоможе. Тільки я. А я — Звір.

Губи Саймонові з зусиллям ворухнулися й вимовили ледь чутні слова:

— Свиняча голова на кілку.

— І ви уявили, ніби Звіра можна вистежити, вбити! — промовила голова. Якусь мить чи дві ліс і все навкруги, спотворене темрявою, двигтіло від гидкого сміху.— Але ж ти знав, правда? Що я частина тебе самого? Невіддільна частина! Що це через мене вам нічого не вдалося? І сталось те, що сталось?

Знову затріпотів сміх.

— А тепер іди,— сказав Володар Мух.— Повертайся до своїх, і про все забудьмо.

Голова в Саймона загойдалася. Очі приплющилися, наче наслідуючи почвару на кілку. Він уже збагнув: зараз на нього найде оте страшне. Володар Мух надимався, наче повітряна куля.

— Просто смішно. Ти ж чудово знаєш, що й там, унизу, зі мною стрінешся. Так чого ж ти?

Саймонове тіло вигнулося, наче лук, і заклякло. Володар Мух промовляв голосом директора школи.

— Це зайшло надто далеко. Бідолашна, заблукана дитино, невже ти гадаєш, ніби розумніший за мене?

Пауза.

— Я застерігаю тебе. Я можу розлютитися. Ясно? Ти нам непотрібен. Ти зайвий. Зрозумів? Ми хочемо побавитись на цьому острові! Зрозумів? Тож не будь упертою, бідолашна, заблукана дитино, а то...

Саймон зауважив, що дивиться у широку пащеку. В ній зяяла чорнота, чорнота розросталася.

— А то,— пригрозив Володар Мух,— ми тебе коцнемо. Ясно? Джек, Роджер, Моріс, Роберт, Вілл, Роха, Ральф. Коцнемо тебе. Ясно?

Саймона ковтнула пащека. Він упав непритомний.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up