Володар Мух (сторінка 6)

Розділ дев’ятий. Обличчя смерті

Над островом громадилися хмари. Потік спекотного повітря цілий день піднімало й викидало на висоту десять тисяч футів; газова круговерть тиснула на нижній, нерухомий шар повітря, і здавалося, воно от-от вибухне. Мідяний поблиск з’явився на зміну чистому денному світлу. Навіть вітер з моря був гарячий і не відсвіжував. Вода, дерева, рожеві площини скель наче вилиняли, втратили колір, зверху нависли білі й бурі хмари. Раділи тільки мухи, вони зачорнили свого володаря, а викинуті нутрощі через них стали скидатися на купу лискучого вугілля. Мухи навіть не звернули уваги, коли у Саймона в носі луснула судина і пішла кров; вони віддавали перевагу добірному свинячому духові.

Кровотеча допомогла Саймонові, він опритомнів і запав у знеможений сон. Він лежав на килимі з ліан, тим часом насувався вечір, а в хмарах усе ще гриміло. Нарешті він прокинувся і, наче в тумані, вгледів коло своєї щоки темну землю. Та він не рухався, полежав ще, притулившися щокою до землі й тупо дивлячись уперед. Потім перевернувся, підібгав під себе ноги, схопився за ліани, щоб підвестися. Ліани здригнулися, мухи люто задзичали й зірвалися з нутрощів, потім обсіли їх знову. Саймон звівся на ноги. Світло було якесь неземне. Володар Мух висів на своїй палиці, як чорний м’яч.

Саймон уголос запитав галявину:

— Що можна зробити ще?

Жодної відповіді. Саймон відвернувся від галявини, проповз крізь ліани, опинився в лісових сутінках. Понуро чвалав між стовбурами, обличчя безвиразне, навколо рота й на підборідді запеклася кров. Тільки зрідка відсуваючи вбік линви ліан, щоб вибрати дорогу, він ворушив губами, вимовляючи якісь безгучні слова.

Ось ліани вже не так густо обсновують дерева, між ними з’явилися просвітки перламутрового неба. Це хребет острова, тут починався схил гори й кінчалися непролазні джунглі. Широкі галявини чергувалися з густими кущами та величезними деревами; стежка сама привела Саймона до місцини, де лісові дерева розступалися. Він пробирався вперед, часом хитаючись від утоми, але ні на хвилину не зупинявся. В його очах уже не було колишнього світла, він ішов з якоюсь похмурою рішучістю, наче старий дід.

Заточився під різким поривом вітру і помітив, що стоїть на голій скелі, під мідяним небом. Відчув, що ноги його обм’якли, язик болів. Коли вітер сягнув вершини гори, там щось сподіялося — щось голубе стрепенулося проти брунатних хмар. Він посунув далі, а вітер війнув ще раз, цього разу сильніше, труснув верховіттям дерев, аж вони захиталися й зашуміли. Саймон побачив горбату постать на вершині гори. Та постать раптом сіла і зирнула вниз прямо на нього. Саймон схилив голову і примусив себе йти вперед.

Мухи вже давно знайшли цю постать. Сполохані її рухами, що нагадували рухи живої людини, вони на мить злітали догори і чорною хмарою роїлися навколо голови. Коли голубе полотно парашута опадало, огрядна постать наче зітхала, схилялася вперед, а мухи обсідали її знову.

Саймон відчув, як ударився коліньми об землю. Він поповз далі, й невдовзі все стало ясно. Заплутані стропи розкрили перед ним механіку цілого непорозуміння; він довго розглядав білі носові кістки, зуби, кольори тліну. Він побачив, як безжально ремінці й брезент не давали розпастися цьому жалюгідному тілові. Знову повіяв вітер, тіло підвелося, вклонилося, дихнуло на Саймона бридким смородом. Саймон упав навкарачки, довго блював, доки не виблював усього, що було в шлунку. Тоді він узяв у руки стропи, виплутав їх з-під каміння, і тіло звільнилося від примх вітру.

Нарешті відвернувся й поглянув на берег. Вогонь коло гранітової плити не горів або принаймні не димів. Далі понад берегом, за річечкою, коло величезної пласкої скелі тонка цівка диму соталася в небо. Забувши про мух, він прикрив очі долонями і дивився на дим. Навіть з такої відстані можна було побачити, що більшість хлопців — можливо, навіть усі — там. Виходить, перенесли табір туди, чимдалі від звіра. При цій думці Саймон ззирнувся на нещасну смердючу руїну, що сиділа у нього під боком. Звір був нешкідливий, тільки відразливий; треба розповісти про це іншим чимхутчіш. Саймон побіг униз, ноги під ним підтиналися. Він набрався духу, та все ж ішов, щокроку затинаючись...

— Скупаймося,— запропонував Ральф,— що нам ще робити?

Роха вивчав крізь своє скельце грізне небо.

— Не подобаються мені ці хмари. А пам’ятаєш, як лило, коли ми приземлилися?

— Знову буде дощ.

Ральф пірнув. Якісь малюки гралися коло самого берега, намагаючись освіжитися в воді, теплішій за температуру тіла. Роха скинув окуляри, акуратно ступив у воду, тоді знову наклав їх на носа. Ральф виплив на поверхню і хлюпнув на нього водою.

— Вважай на окуляри,— сказав Роха.— Бризнеш мені на скло, доведеться вилазити й протирати його.

Ральф знову хлюпнув на нього, та не поцілив. Він засміявся, сподіваючись, що Роха, як завжди, замовкне ображено й покірно поступиться. Роха натомість почав гамселити руками по воді.

— Облиш! — кричав він.— Чуєш?

Він люто бризнув водою Ральфові в обличчя.

— Гаразд, гаразд,— сказав Ральф,— не дурій.

Роха перестав товкти по воді руками.

— Голова болить. Якби стало хоч трохи прохолодніш.

— От якби пішов дощ.

— От якби поїхати додому.

Роха розлігся на положистому піщаному дні ставка. Живіт його стирчав над водою і швидко обсихав. Ральф пустив у небо струмінь бризок. Де сонце, можна було вгадати за рухом ясної плями поміж хмарами. Ральф укляк у воді й озирався.

— Де всі?

Роха сів.

— Може, лежать у куренях.

— Де Ерікісем?

— І Білл?

Роха махнув рукою кудись за гранітову плиту.

— Всі пішли туди. До Джека на бенкет.

— Хай собі йдуть,— Ральф похнюпився,— мені байдуже.

— Щоб дістати шматочок м’яса...

— І щоб полювати,— проникливо додав Ральф,— і щоб бавитися в плем’я, і щоб розмальовувати обличчя.

Роха длубався в піску під водою, відвернувшись від Ральфа.

— Може, й нам піти?

Ральф зиркнув на Роху, той зашарівся.

— Ну, щоб переконатися, що там усе гаразд.

Ральф знову хлюпнув на нього водою.

 

Ральф і Роха ще не дійшли до Джекового табору, як здалеку почули гамір учти. Там, де пальми залишили широку смугу землі між лісом та берегом, росла трава. Всього за крок від неї трохи нижче лежав білий пісок, нанесений припливами, теплий, сухий, утоптаний. Ще нижче скеля уступом спускалася до лагуни. Під нею була коротка смужка піску, а далі вже вода. На скелі палав вогонь і смажилося м’ясо, з нього в невидиме полум’я капав жир. На траві зібралися всі хлопці острова, крім Рохи, Ральфа, Саймона та ще двох — тих, хто клопотався коло свині. Вони реготали, співали, сиділи навпочіпки чи стояли на моріжку, кожен у руках тримав м’ясо. Однак, судячи з облич, замащених жиром, трапеза майже скінчилася; дехто мав у руках кокосові шкаралупи і сьорбав звідти воду. Ще до початку учти вони приволокли на середину галявини величезну колоду, на ній тепер сидів Джек, розмальований і обвішаний вінками з квітів, наче ідол. Коло нього на зелених листках лежали цілі гори м’яса, і плоди, і кокосові шкаралупи, наповнені питвом.

Роха з Ральфом підійшли до краю трав’янистої галявини, і хлопці, зауваживши їх, один по одному замовкали: врешті стало чути голос лиш одного хлопця, що стояв коло Джека. Але й він замовк. Джек обернувся. Якийсь час він дивився на них; тишу порушували тільки рев води навколо рифу та тріск вогнища. Ральф відвів погляд; Сем вирішив, що Ральф дивиться на нього з докором, нервово захихотів і кинув на землю обгризену кістку. Ральф якось непевно ступив крок уперед, показав на пальму, прошепотів щось невиразно до Рохи; тоді обидва захихотіли так само, як Сем. Високо піднімаючи ноги над піском, Ральф пішов собі далі. Роха намагався висвистувати.

Два хлопці, які поралися коло вогню, саме відбатували здоровий шмат м’яса і побігли з ним до галявини. Вони наткнулися на Роху й обпекли його, той підскочив, зарепетував. І знову напруження спало, всіх об’єднав вибух сміху. Роха знову був загальним посміховиськом, і всі знову відчули себе веселими й нормальними.

Джек підвівся і помахав списом.

— Дайте їм м’яса.

Хлопці, які принесли рожен з м’ясом, дали Ральфові та Росі по соковитому шматку. Ковтаючи слину, ті прийняли дарунок. Отак вони стояли і їли під мідяним небом, у якому гримотіло, віщуючи наближення бурі.

Джек знову помахав списом.

— Всі наїлися, ніхто не голодний?

М’ясо ще залишилося: шкварчало наколоте на дерев’яних рожнах, купами громадилося на зелених тарелях. Не наситивши свого черева, Роха шпурнув обгризену кістку на берег і нахилився по новий шматок.

Джек знову перепитав нетерпляче:

— Всі наїлися, ніхто не голодний?

В його тоні звучала погроза, пиха власника, хлопці заквапилися, почали давитися їжею, поки був час. Побачивши, що їді нема кінця, Джек підвівся з колоди, яка правила йому за трон, і повільно пройшов до краю трав’янистої галявини. З-під фарби зверху вниз він дивився на Ральфа та Роху. Вони стояли на піску віддалік від галявини, Ральф їв і дивився на вогонь. Він зауважив, не надаючи цьому значення, що полум’я вже добре видно проти тьмяного світла. Отже, наближався вечір, та він не ніс тихої краси, а тільки загрозу насильства.

Джек сказав:

— Дайте мені пити.

Генрі приніс йому шкаралупу, і він відпив з неї, пильнуючи за Ральфом та Рохою з-понад кострубатого краю кокосової лушпайки. В м’язах його рук грала сила; влада огорнула плечі й щось напитувала на вухо, наче мавпа.

— Сідайте всі.

Хлопці рядами посідали перед ним у траву, на фут нижче Ральф із Рохою зосталися стояти на м’якому піску. Якийсь час Джек не помічав їх; повернувшись своєю маскою до тих, хто сидів, він махнув на них списом.

— Хто вступає до мого племені?

Раптом Ральф порвався вперед, спіткнувся. Деякі хлопці повернули до нього голови.

— Я вам дав їжу,— сказав Джек,— а мої мисливці захистять вас від звіра. Хто вступає до мого племені?

— Я ватажок,— заявив Ральф,— бо ви мене обрали. Ми збиралися пильнувати вогню. А тепер ви погналися за шматком м’яса...

— Ти ж сам погнався! — закричав Джек.— Подивися, у тебе в руках кістка!

Ральф зачервонівсь, як мак.

— Ви ж мисливці. Це ваша робота.

Джек знову наче не помічав його.

— Хто вступає до мого племені, хто хоче повеселитися?

— Я — ватажок,— Ральфів голос тремтів.— А що буде з вогнищем? Крім того, у мене ріг...

— Ти ж забув його прихопити,— вишкірив зуби Джек.— Ти залишив його там. Ясно, розумнику? І взагалі в цій частині острова ріг не рахується...

Зненацька вдарив грім. Не просто десь угорі гримнуло, а бабахнуло так, немов вибухнув снаряд.

— Ріг і тут рахується,— заперечив Ральф,— і на цілому острові.

— Ну й що ж ти збираєшся робити?

Ральф оглядав ряди хлопців. Та не знаходив у них підпори, тож відвів очі вбік, засоромлений, спітнілий. Роха прошепотів:

— Вогонь — порятунок.

— Хто вступає до мого племені?

— Я.

— І я.

— І я.

— Я засурмлю в ріг,— сказав Ральф, захлинаючись повітря,— і скличу збори.

— А ми не почуємо.

Роха торкнувся Ральфового зап’ястя.

— Ходімо звідси. Тут пахне смаленим! Тим більше, ми вже наїлися.

За лісом яскраво спалахнула блискавка, і загриміло так, аж якийсь малюк розплакався. Сипонули перші великі краплі, було чути, як кожна падає на землю.

— Збирається буря,— сказав Ральф,— дощ буде, як тоді, коли ми сюди приземлилися. Ну, хто тепер розумник? Де ваші курені? Куди заховаєтеся?

Мисливці занепокоєно поглядали на небо, кулячись під ударами крапель. Вони захвилювалися, заметушилися безцільно, їхні ряди розпалися. Блискавки замиготіли яскравіше, громи били немилосердно. Забігали, заверещали малюки.

Джек стрибнув на пісок.

— Танцюймо наш танок! Давайте! Наш танок!

Спотикаючись у глибокому піску, він побіг до відкритої голої скелі коло вогню. Між спалахами блискавок повітря було темне й страхітливе; з галасом хлопці побігли за Джеком. Роджер удавав свиню, захрюкав, кинувся на Джека, той ухилився. Мисливці схопилися за списи, кухарі — за свої рожни, решта — за кілки з дров для вогнища. Поставали в коло, завели спів. Поки Роджер імітував жах зацькованої свині, малюки гасали й стрибали поза колом. Небо було таке страшне, що навіть Росі та Ральфові захотілося належати до цього божевільного, але хоч почасти безпечного товариства. Вони б радо доторкнулися до брунатних спин живого частоколу, який зімкнувся зі страху і в такий спосіб подолав його.

— Звіра бий! Горло — ріж! Кров — спусти!

Їхні рухи набрали розміреності, спів утратив якусь початкову штучну знервованість і бився рівним ритмом, наче пульс. Роджер уже не був свинею, а знову став мисливцем, тож посеред кола зяяла порожнеча. Кілька малюків утворили власне коло; постали ще нові кола, вони кружляли й кружляли, немовби монотонний рух гарантував безпеку. І все пульсувало й тупотіло, наче єдиний організм.

Темне небо розпанахав синьо-білий шрам. За мить їх шмагонуло громом, наче велетенським батогом. Спів зіп’явся на тон вище, спів агонізував.

— Звіра — бий! Горло — ріж! Кров — спусти!

Тепер від переляку виростала інша жадоба — липка, палюча, сліпа.

— Звіра — бий! Горло — ріж! Кров — спусти!

Знову синьо-білий шрам роздер над ними небо, вони оглухли від вибуху. Малюки зарепетували, наосліп кинулися з галявини і тікали чимдалі від лісу, один зі страху проламав коло старших хлопців.

— Це він! Він!

Коло вигнулося підковою. Щось виповзло з лісу. Темне, невиразне. Попереду звіра стелився пронизливий, наче біль, крик. Хитаючись, звір заскочив у підкову.

— Звіра — бий! Горло — ріж! Кров — спусти!

Синьо-білий шрам уже не зникав з неба, ґвалт стояв нестерпний. Саймон щось викрикував про мертвяка на горі.

— Звіра — бий! Горло — ріж! Кров — спусти! Смерть йому!

Кілки опустилися, з криком та хрустом зімкнулося нове коло. Посередині навколішки стояв звір, він затуляв обличчя руками. Силкуючись перекричати огидний шум, він горлав щось про труп на горі. Ось звір видерся, прорвав коло, впав зі стрімкої скелі на піщаний берег. І зразу весь натовп ринув за ним, зіслизнув униз, накотився на звіра і верещав, бив його, кусав, рвав на шматки. Не було ні слів, ні жодних інших рухів, тільки шарпанина зубів та пазурів.

Тоді хмари розверзлись, і дощ хлюпнув з неба, наче водоспад. Вода мчала з вершини гори, зривала з дерев листя й гілки, холодним душем шмагала клубок сплетених тіл на піску. Зненацька клубок розпався, постаті відступили. Тільки звір нерухомий лежав за кілька ярдів від моря. Навіть під дощем вони могли побачити, який він маленький, цей звір; і вже його кров заплямувала пісок.

Сильний порив вітру розметав дощові потоки, струшуючи з дерев каскади води. На вершині гори парашут набрав повітря, зрушив з місця; постать зворухнулася, зіп’ялась на ноги, закрутилася навколо себе, рушила вниз у безмір вологого повітря, побігла, незграбно теліпаючи ногами, по верхівках високих дерев; летіла вниз, падала, падала, опустилася на берег, а хлопці з галасом порозбігалися в темряві. Парашут поволік її вперед, зорюючи нею води лагуни, шпурнув об риф, потяг далі у відкрите море.

 

Близько півночі дощ перестав, хмари розкидало, а небо знову засвітилося неймовірними каганцями зірок. Тоді й вітер завмер, стало тихо, тільки з розпадин понад узбережжям цідилась і хлюпала вода, з листка на листок падали краплі й скочувалися в руду землю острова. Повітря було прохолодне, вологе й чисте; і ось уже й плюскоту води не чути. На блідому піску безладно розплатався звір, а криваві плями навколо нього розповзалися далі й далі.

Край лагуни засяяв блискучою стрічкою, яка щохвилини насувалася разом з великою хвилею припливу. В чистій воді віддзеркалювалося чисте небо та яскраві гострокутні сузір’я. Блискуча смуга бучавіла, сягала кожної зернини піску, кожного маленького камінчика; спочатку покривала їх неспокійними брижами, тоді несподівано й нечутно поглинала й котилася далі.

Чистота, яка насувалася на прибережну мілизну, повнилася якимись дивними, місячними створіннями з полум’яними очима. То тут, то там більші камінчики зблискували в світлі, наче вкрившись перламутром. Приплив накочувався на побитий дощем пісок, усе вирівнював, наче срібним котком. Ось він торкнувся першої кривавої плями, що стекла з побитого тіла, і лискучі створіння рухливим відблиском світла замайоріли на краю. Вода піднялася ще вище, прибрала пасма шорсткого Саймонового волосся яскравим світлом. Засріблилася лінія його щоки, плече засвітилося мармуром скульптури. Дивні приблудні істоти з полум’яними очима й розпливчастими обрисами запорались навколо його голови. На якийсь дюйм тіло піднялося над піском, повітряна бульбашка вирвалася з рота з м’яким сплеском. Потім тіло легко повернулось у воді.

Десь за темним вигином світу невпинно працювали місяць та сонце; з поворотом могутньої тверді плівка води на планеті Земля злегка здіймалася з одного боку. Величезна хвиля припливу насунулася на острів ще далі, вода прибувала. Облямоване китицями цікавих блискучих істот, а саме посріблене світлом вічних сузір’їв, мертве тіло Саймона повільно попливло у відкрите море.

Розділ десятий. Мушля та окуляри

Роха пильнував за постаттю, що наближалася до нього. Тепер йому часом здавалося, ніби він бачить краще, коли зовсім скине окуляри і прикладе скельце до другого ока; та навіть дивлячись своїм простим оком, після всього, що скоїлось, Ральфа він ні з ким би не сплутав. Сам Ральф, кульгаючи, вийшов саме з-поміж кокосових пальм, брудний, з сухим листям у русявій чуприні. Щока його розпухла, й одне око дивилося крізь щілинку, праве коліно прикрашав великий струп. Зупинився на хвилину, втупився у постать на гранітовій плиті.

— Рохо? Залишився тільки ти?

— Та ні, ще кілька малюків.

— Вони не рахуються. А старші?

— А, Ерікісем? Пішли по дрова.

— Більше нікого?

— Більше я нікого не бачив.

Ральф обережно виліз на плиту. Там, де колись засідали збори, ще була витоптана цупка трава; коло вичовганого місця на колоді все ще виблискувала ніжна біла мушля. Ральф сів у траву обличчям до місця ватажка та мушлі. Ліворуч коло нього стояв навколішки Роха; якусь довгу хвилину вони мовчали.

Нарешті Ральф відкашлявся, щось прошепотів.

Роха так само пошепки перепитав:

— Що ти кажеш?

Ральф повторив:

— Саймон.

Роха промовчав, тільки похмуро кивнув. Отак вони сиділи, втупившись невидющими очима у ватажкове місце, у мерехтливу лагуну. Зелені бліки та сонячні зайчики стрибали по їхніх брудних тілах.

Нарешті Ральф підвівся, підійшов до мушлі. Узяв ріг, попестив його обома руками, вкляк, прихилився до колоди.

— Рохо!

— Га?

— Що нам робити?

Роха кивнув на ріг.

— Ти можеш...

— Скликати збори?

При цих словах Ральф кисло засміявся, а Роха похнюпився.

— Ти поки що ватажок.

Ральф знову засміявся.

— Так, так. Над нами ти ватажок.

— У мене ріг.

— Ральфе! Не треба насміхатися. Далебі, не варто, Ральфе! Що подумають інші?

Нарешті Ральф угамувався. Він тремтів.

— Рохо!

— Га?

— То був Саймон.

— Ти вже сказав.

— Рохо!

— Га?

— То було вбивство.

— Та вгамуйся нарешті! — різко крикнув Роха.— Що доброго від твоїх балачок?

Він зірвався на ноги і став над Ральфом.

— Було темно. А потім... той чортів танок. А ще блискавка, і грім, і дощ. Ми поперелякувалися!

— Я не перелякався,— повільно мовив Ральф.— Я був... я не знаю, що було зі мною.

— Поперелякувалися ми! — збуджено вигукнув Роха.— Всяке могло статися. Це не було... ну, те, що ти сказав.

Він вимахував руками, шукаючи вдалого слова.

— Ох, Рохо!

Від Ральфового голосу, такого тихого і болісного, Роха перестав вимахувати руками. Він нахилився і чекав. Ральф обнімав ріг і погойдувався вперед-назад.

— Як ти не збагнеш, Рохо? Те, що ми вчинили...

— Може, він ще...

— Ні.

— Може, він тільки вдавав...

Роха затнувся, побачивши Ральфове обличчя.

— Ти був осторонь. По той бік кола. Ти й не підходив близько. Або ти не бачив, що ми... що вони вчинили?

Відраза, ненависть і водночас гарячкове збудження змішалися в його голосі.

— Хіба ти не бачив, Рохо?

— Не дуже я міг бачити. У мене ж тепер одне око. Мав би це знати, Ральфе.

Ральф усе гойдався вперед-назад.

— Це сталося випадково,— зненацька сказав Роха,— саме так, випадково.— Він знову заговорив різко.— Вискочив поночі... не треба було отак виповзати з мороку. Він був дурнуватий. Сам напросився.— Роха знову замахав руками.

— Це сталося випадково.

— Ти не бачив, що вони вчинили...

— Послухай, Ральфе. Треба про це забути. Якщо про це думати, нічого доброго не вийде, розумієш?

— Я боюся. Нас самих боюся. Я хочу додому. О боже, як я хочу додому!

— Це сталося випадково,— вперто правив Роха,— і не більше.

Він торкнув Ральфа за голе плече, і Ральф здригнувся від людського дотику.

— Послухай іще, Ральфе.— Роха швидко озирнувся, тоді прихилився ближче,— ти й узнаки не давай, що ми теж були серед танцівників. Надто Ерікісемові.

— Але ж ми були! Всі були!

Роха похитав головою.

— Ми-то не до кінця. Поночі нас ніхто не помітив. Сам сказав, що я стояв осторонь...

— І я так само,— промимрив Ральф,— і я був осторонь.

Роха радо закивав.

— Правда. Ми були осторонь. Ми нічого не робили. Ми нічого не бачили.

Роха помовчав, потім вів далі:

— Заживемо собі самі, вчотирьох...

— Вчотирьох. Це замало, щоб допильнувати вогонь.

— Спробуємо. Бачиш? Я його вже розпалив.

З лісу вийшли Ерікісем, вони волокли здорову колоду. Кинули її коло вогнища і подалися до ставка. Ральф схопився на ноги.

— Гей! Ви там!

Близнюки завмерли на хвилину й рушили далі.

— Ральфе, вони пішли купатися.

— Краще зразу з цим вирішити.

Побачивши Ральфа, близнюки страшенно здивувалися. Вони зашарілись і дивилися кудись повз нього, уникаючи його погляду.

— Привіт, Ральфе! Яка зустріч!

— Ми тільки-но з лісу...

— ...Збирали дрова для вогнища...

— ...Минулої ночі ми загубилися.

Ральф роздивлявся пальці у себе на ногах.

— Загубилися після того, як...

Роха протирав своє скельце.

— Після бенкету,— пробурмотів Сем. Ерік кивнув.— Так, після бенкету.

— Ми скоро пішли,— швидко додав Роха,— ми втомилися.

— І ми теж...

— ...Дуже скоро...

— Ми так натомилися.

Сем порухав подряпину на своєму чолі й квапливо відсмикнув руку. Ерік пальцем водив по розбитій губі.

— Так, ми дуже втомилися,— повторив Сем,— тому й пішли скоро. Як там, непоганий був...

У повітрі зависла невимовлена правда. Сем аж скривився, коли випалив оте огидне слово:

— ...танок?

Згадавши про танок, в якому жоден з них не брав участі, всі четверо затремтіли.

— Ми пішли скоро.

Коли Роджер наблизився до перешийка, що сполучав скельний замок з островом, він не здивувався, почувши окрик. Тієї жахливої ночі він вирахував, що принаймні частина племені знайде притулок від жахіть острова в цьому безпечному місці.

Голос різко пролунав звідкись із височини, де каменюки навалилися одна на одну, чимраз зменшуючись догори.

— Стій! Хто йде?

— Роджер.

— Проходь, друже.

Роджер підійшов.

— Ти ж бачив, що це я.

— Ватаг сказав зупиняти всіх.

Роджер глянув нагору.

— Якби я захотів, ти б мене не міг спинити.

— Ще й як міг би! Ану, вилазь, подивишся.

Роджер видряпався по кострубатій скелі, наче по сходах.

— А таке бачив?

Під камінь, що лежав на самій горі, було забито палицю, а під неї — ще одну — важіль. Роджер легко натис на камінь, і камінь застогнав. Якби натиснути щосили, камінь загув би вниз на перешийок. Роджер був у захваті.

— Оце справжній Ватаг, правда?

Роберт кивнув головою:

— Невдовзі він поведе нас на полювання.

Він кивнув у бік далеких куренів, де соталася в небо ниточка білого диму. Роджер сидів над самим урвищем, похмуро вивчав острів, тримаючись пальцями за розхитаний зуб. Зупинив погляд на вершині далекої гори і, хоч нічого не було сказано, Роберт заквапився змінити тему.

— Він хоче побити Вілфріда.

— За що?

Роберт непевно похитав головою.

— Не знаю. Він не пояснював. Просто розлютився і звелів нам зв’язати Вілфріда. І той...— Роберт збуджено захихотів,— стоїть зв’язаний не знаю скільки годин і чекає...

— І Ватаг не сказав, за що?

— Я не чув.

Сидячи на велетенському камені під несвітським сонцем, Роджер сприйняв новину як одкровення. Облишив свій зуб і завмер, зважуючи можливості влади, яка ні перед ким ні за що не відповідає. Тоді без жодного слова поліз по внутрішньому боці скелі вниз, до печери, де зібралося плем’я.

Там сидів Ватаг, голий до пояса, обличчя не було видно за білою та червоною фарбами. Плем’я лежало перед ним півколом. Недавно битий і вже розв’язаний Вілфрід шморгав носом позад інших. Роджер сів навпочіпки поряд з усіма.

— Завтра,— провадив Ватаг,— вирушаємо на полювання знов.

Списом він показав на тих дикунів, кому випаде полювати.

— Дехто з вас залишиться тут упорядковувати печеру і стерегти браму. Я візьму з собою кількох мисливців і принесу вам м’яса. Ті, хто буде при брамі, мають пильнувати, щоб ніхто сюди не прокрався...

Котрийсь із дикунів підніс руку, і Ватаг повернувся до нього холодним розмальованим обличчям.

— Ватагу, а навіщо вони будуть сюди прокрадатися?

Ватаг відповів переконано, хоч і туманно.

— Будуть. Вони спробують нам усе зіпсувати. Тож вартовим при брамі треба добре пильнувати. А крім того...

Ватаг замовк. Вони побачили, як з його рота висунувся язик, зблиснув неймовірно рожевим трикутничком, пройшовся по губах і знову зник.

— ...А крім того, може вернутися звір. Пам’ятаєте, як він підповз...

Ті, що сиділи півколом, аж затремтіли і щось схвально промурмотіли.

— Він прийшов, замаскувавшись під нашого. Він може знову прийти, хоч ми віддали йому голову нашої здобичі. Тому вартуйте, будьте пильні.

Стенлі випростав руку, якою спирався об скелю, і підніс указівний палець.

— Ну?

— Але хіба ми, хіба ми...

Він скорчився, опустив очі додолу.

— Ні!

Запала мовчанка, в цей час кожен з дикунів намагався позбутися власних спогадів.

— Ні! Як ми могли... його... вбити?

Почасти заспокоєні, почасти налякані можливістю інших, майбутніх страхіть, дикуни знову щось пробелькотіли.

— Отже, обходьте гору чимдалі,— врочисто промовив Ватаг,— а після полювання залишайте свинячу голову.

Стенлі знову підніс палець.

— Я гадаю, звір змінює свою подобу.

— Можливо,— сказав Ватаг. Тут відкривався простір для богословської суперечки.— Краще нам триматися від нього якнайдалі. Невідомо, чого від нього чекати.

Плем’я обмірковувало почуте, відтак, ніби від пориву холодного вітру, всім мороз пішов поза шкірою. Задоволений справленим враженням, Ватаг рвучко встав.

— А завтра — на полювання, роздобудемо м’яса, влаштуємо бенкет...

Вілл підвів руку.

— Ватагу.

— Ну?

— А чим ми запалимо вогнище?

Якби не біла й червона глина на обличчі, було б видно, як Ватаг зашарівся. Він зніяковіло мовчав, а плем’я знову заклекотіло від сказаних пошепки слів. Тоді Ватаг підняв руку.

— Вогонь візьмемо в тамтих. Послухайте. Завтра ми йдемо на полювання й роздобудемо м’яса. А сьогодні вночі я з двома мисливцями піду... хто зі мною?

Моріс і Роджер піднесли руки.

— Морісе...

— Слухаю, Ватагу.

— Де був їхній вогонь?

— Там, на давньому місці, коло скелі.

Ватаг кивнув головою.

— Як тільки сяде сонце, решта можуть лягати спати. А ми втрьох, Моріс, Роджер і я, маємо ще одну справу. Вирушаємо перед самим заходом сонця...

Моріс звів руку.

— А якщо ми зустрінемо...

Помахом руки Ватаг відкинув це заперечення.

— Підемо по піску. А якщо він прийде, ми знову... знову затанцюємо наш танок.

— Тільки втрьох?

Знову всі загули і стихли.

 

Роха подав Ральфові окуляри, а тепер чекав, щоб одержати назад свій зір. Дрова були сирі; ось уже втретє їх розпалювали. Ральф відступив і буркнув під ніс:

— Досить уже нам ночувати без вогнища.

Винувато озирнувся на трьох товаришів, що стояли поряд. Вперше він визнав, що вогонь мав ще одне призначення. Звичайно, перше з них — посилати вгору закличний стовпчик диму; але інше його завдання — поки вони сплять, зігрівати їх теплом домівки. Ерік дув на деревину, доки та почервоніла й зайнявся пломінчик. Біло-жовтою хвилею повалив дим. Роха забрав окуляри і задоволено дивився на дим.

— Якби нам зробити радіо!

— Або літак...

— Або човен.

Ральф длубався у своїх прибляклих знаннях про світ.

— Ми могли б потрапити в полон до червоних.

Ерік відкинув назад волосся.

— Краще вже до них, ніж до...

Він не назвав імен, а Сем закінчив речення за нього, кивнувши головою в бік берега.

Ральф згадав, як падало, незграбно теліпаючи ногами, тіло під парашутом.

— Він щось казав про мертвяка...— Визнавши свою присутність під час танку, Ральф болісно почервонів. Замахав руками, підганяючи дим:

— Не гасни... йди вгору!

— Зовсім зникає.

— Треба більше дров, хоч би мокрих.

— Моя дихавиця...

І автоматична відповідь:

— Чхав я на твою дихавицю-здихавицю!

— Коли я почну тягати колоди, у мене буде напад. Хіба я не хочу, Ральфе, та що вдієш?

Хлопці втрьох побігли до лісу і принесли повні оберемки трухлявого дерева. Знову здійнявся дим, густий і жовтий.

— Давайте чимось підвечеряємо.

Узявши свої списи, вони всі гуртом подалися до плодових дерев і мовчки поквапом напихалися там. Коли вони знову вийшли з лісу, сонце сідало, на місці вогнища дотлівали самі тільки жарини, диму не було.

— Я більше не здужаю тягати дрова,— поскаржився Ерік.— Втомився.

Ральф відкашлявся.

— Там, на горі, нам вдавалося підтримати вогнище.

— Там воно було мале. А тут має бути велике.

Ральф приніс і кинув у вогнище якусь ломаку, задивився, як у сутінках спливає дим.

— Мусимо його підтримувати.

Ерік упав на землю долілиць.

— Я так натомився. А яка користь?

— Еріку! — вигукнув Ральф вражено.— Не говори так!

Сем став коло Еріка навколішки.

— Ну, так яка все ж таки користь?

Ральф, обурений, намагався згадати. Була ж якась користь від вогню. Якась надзвичайна користь.

— Ральф товк вам сотні разів,— буркнув Роха,— Інакше як звідси врятуватися?

— Звичайно! Якщо не сигналити димом...

Він сів перед ним навпочіпки. Темрява густішала.

— Невже не зрозуміло? Що доброго в тих ваших мріях про радіо й човни?

Він витяг руку, стис пальці в кулак.

— Щоб викараскатися з цієї халепи, можна зробити тільки одне. Кожен може забавлятися полюванням, кожен може роздобути м’ясо...

Він зазирав то в одне обличчя, то в інше. Потім, у хвилину найвищої пристрасті й переконаності, знайома завіса замаяла йому в голові, й він забув, що лагодився сказати. Він стояв навколішки, стискав кулаки, поважно переводив погляд з одного обличчя на інше. Нараз завіса знову підскочила.

— А... так. Отже, треба, щоб був дим; чим більше диму...

— Але ж ми не можемо! Подивися!

Вогнище згасало.

— Пильнувати вогню по двоє,— бурмотів Ральф собі під ніс,— виходить по дванадцять годин на добу.

— Ральфе, ми не здужаємо більше носити дрова...

— У темряві...

— Вночі...

— Вогонь можна запалювати щоранку,— сказав Роха.— В темряві його все одно ніхто не побачить.

Сем енергійно закивав.

— Зовсім інша річ, коли вогонь був...

— ...там, нагорі.

Ральф підвівся, почуваючись напрочуд безборонним перед навалою темряви.

— Ну й хай собі згасає вночі.

Він подався до першого куреня, той ще стояв, хоча й похилився. Сухе й шарудливе на дотик, всередині лежало листя, що правило за постіль. В сусідньому курені якийсь малюк щось белькотів уві сні. Четверо старших хлопців залізли до свого куреня і зарилися в листя. З одного боку лежали близнюки, з другого — Ральф та Роха. Якийсь час, поки вони вмощувалися зручніше, листя шелестіло й рипіло.

— Рохо?

— Га?

— Все гаразд?

— Та ніби.

Невдовзі в курені затихло, тільки часом хрусне якийсь листок. Перед ними за низьким виходом висіла чорнота, оздоблена мерехтливими блискітками, і хвилі вдарялись об риф. Ральф приготувався до своєї щонічної гри в «якби»...

Якби їх відпровадили додому реактивним літаком, тоді до ранку вони б приземлилися на великому аеродромі у Вілтшірі. Далі їх повезли б на машині, ні, найкраще — поїздом до самого Девона, і знову — вдома. Тоді до саду, як і раніше, приходили б дикі поні й зазирали через мур...

Ральф неспокійно перевернувся в листі. Дартмур — дика місцина, і там живуть дикі поні. Та дикість його вже не приваблювала.

Думка перескочила до міркувань про спокійне приборкане місто, де не було б місця для первісного дикунства. Що може бути безпечнішим за автобусну станцію з її ліхтарями та колесами?

І ось уже Ральф танцює навколо ліхтаря. Зі станції виповзає автобус, дивний якийсь автобус...

— Ральфе! Ральфе!

— Що таке?

— Тихше...

— Пробач.

Хтось жахливо застогнав у темному, відлеглому куті куреня, від страху вони затряслись, аж листя зашаруділо. Вчепившись один в одного, билися Ерік і Сем.

— Семе! Семе!

— Гей, Еріку!

Знову все затихло.

Роха тихенько сказав до Ральфа:

— Треба з цим кінчати.

— Що ти маєш на увазі?

— Щоб нас урятували.

Вперше за день, забувши про гніт чорноти, Ральф хихотів.

— Саме так,— прошепотів Роха.— Якщо ми в найближчий час не потрапимо додому, ми тут подуріємо.

— ...схибнемося.

— ...зсунемося по фазі.

— ...поробимося шизами.

Ральф відгорнув з очей мокрі пасма.

— А ти напиши листа своїй тітоньці.

Роха серйозно обмірковував цю ідею.

— Я не знаю, де вона тепер. Крім того, в мене нема конверта й марки. Тут нема поштової скриньки. А ще нема поштаря.

Успіх цього тонкого жарту перевершив усі Ральфові сподівання. Не здатний стримати сміху, він підскакував і трясся всім тілом.

Роха з гідністю докоряв йому:

— Я не сказав нічого смішного...

Ральфові з реготу аж заболіло в грудях. Зморений судомним сміхом, він лежав задиханий і скорботно чекав на новий напад. Під час однієї з таких пауз його здолав сон.

— Ральфе! Ти знову шарудиш. Постарайся лежати тихо, а то...

Ральф трохи звівся на листі. Не без підстави він був вдячний Росі, що той урвав його сон,— автобус наблизився, вже виднівся виразніше.

— А то що?

— Тихо... слухай.

Ральф обережно ліг під музику довгого зітхання листя. Застогнав і зразу заспокоївся Ерік. Темрява накрила їх, як повсть, тільки на низькому вході байдуже мерехтіла смужка зірок.

— Нічого не чую.

— Надворі щось рухається.

Мурашки забігали у Ральфа по тілу. Пульс так закалатав, що враз заглушив решту звуків, тоді трохи затих.

— Нічогісінького не чую.

— Слухай. Слухай уважно.

За кілька кроків від стіни куреня цілком чітко й виразно хруснув патичок. Знову кров застугоніла Ральфові в вухах, в уяві промайнули якісь сплутані образи. Якась істота — суміш цих образів — тепер блукала навколо куренів. Він відчув, як Роха головою притиснувся до його плеча, як конвульсивно схопив його руку.

— Ральфе! Ральфе!

— Замовкни і слухай!

У відчаї Ральф молився, щоб звір обрав малюків.

Надворі хтось страшно прошепотів:

— Рохо... Рохо...

— Прийшов! — задихався Роха.— Він є!

Він припар до Ральфа, важко ковтав повітря.

— Рохо, виходь. Я прийшов по тебе, Рохо.

Губи Ральфові вже коло Рошиного вуха:

— Мовчи.

— Рохо... Де ти, Рохо?

Щось зачепило стіну куреня. Мить Роха сидів тихо, потім у нього почався напад ядухи. Він вигнув спину і став молотити ногами по листю. Ральф відкотився від нього.

Тоді при вході в курінь щось зловісно рикнуло, щось живе кинулося вперед, глухо гупнуло. Хтось спіткнувся об Ральфа, і в тому кутку, де був Роха, все перемішалося — там гарчало, гуркотіло, літали руки й ноги. Ральф наосліп махав кулаками; тоді він та ще, здавалося, понад десяток інших довго качалися по землі, штурхали один одного, дряпалися, кусались. Його штовхали, рвали на шмаття, хтось запхав до рота пальці, й Ральф укусив їх. Рука вирвалась і знов повернулася назад, наче поршень, ударила кулаком, аж з очей іскри посипалися. Ральф ухилився вбік і впав, під ним звивалося якесь тіло, гаряче дихало йому в щоку. Він зціпив руку в кулак і, як молотком, заходився молотити цей рот під собою; він бив по ньому, дедалі дужче впадаючи в істеричний шал, доки обличчя під ним не стало слизьким. Тоді його різко копнуло межи ноги чиєсь коліно, він повалився набік, знетямлений від болю, а бійка перекотилася через нього. Потім курінь розвалився, остаточно погасивши пристрасті; невідомі кинулися геть. Темні постаті вискочили з-під руїн і щезли. Незабаром було чути лише верещання малюків і тяжкий Рошин хрип.

Ральф крикнув тремтячим голосом:

— Ану, малюки, спати. Ми билися з тамтими. А тепер спати.

Підійшли Ерікісем і розглядали Ральфа.

— Як ви — живі?

— Ніби...

— А я дістав.

— І я. Як Роха?

Вони витягли Роху з-під уламків куреня і прихилили до дерева. Прохолодна ніч звільняла від недавно пережитого жаху. Роха вже дихав легше.

— Рохо, тебе поранили?

— Не дуже.

— Це Джек зі своїми мисливцями,— гірко сказав Ральф.— Чому вони не дадуть нам спокою?

— І ми їм добре дали подумати,— сказав Сем. Чесність примусила його додати: — Принаймні ви дали. Я собі заліг у кутку.

— Я одного добряче вгрів,— сказав Ральф.— Розквасив йому пику. Перехочеться сюди потикатися.

— І я,— докинув Ерік.— Я прокинувся — хтось товче мене в пику. Певно, Ральфе, у мене все обличчя у крові. Та наостанок я йому віддячив.

— Що ти зробив?

— Підняв коліно,— сказав Ерік зі скромними інтонаціями,— і як дам йому помежи ноги. Чув би ти, як він заскавчав! Теж сюди більше не поткнеться. Таки дали їм бобу.

Несподівано Ральф заворушився в темряві. Тоді почув, як Ерік длубається у себе в роті.

— Що таке?

— Нічого, просто зуб хитається.

Роха підтяг коліна.

— Тобі краще, Рохо?

— Я думав, що вони прийшли по ріг.

Ральф побіг блідим берегом і скочив на плиту. Коло ватажкового місця, як і раніше, виблискував ріг. Ральф затримався на хвилину, тоді вернувся до Рохи.

— Вони не взяли рога.

— Я знаю. Вони не по ріг приходили. Вони приходили по інше. Ральфе, що мені тепер робити?

Тим часом уже оддалеки троє бігло звивистим пляжем до скельного замку. Вони трималися далі від лісу, ближче до води. То виспівували щось тихо, то крутилися колесом вздовж рухливої світляної смуги на воді. Їх вів Ватаг, він біг попереду, втішаючись перемогою. Тепер він справжній Ватаг; він кілька разів розітнув списом повітря. В його лівій руці погойдувалися Рошині розбиті окуляри.

Розділ одинадцятий. Скельний замок

Удосвіта в час короткої прохолоди четверо хлопців зібралися довкола чорного згарища на місці колишнього вогню. Ральф стояв навколішки і дмухав. Сірий перистий попіл розносило то туди, то сюди, та в ньому не зблисла жодна іскорка. Близнюки дивилися занепокоєно, Роха сидів з відстороненим виразом за яскравою стіною своєї далекозорості. Ральф дмухав, доки від натуги у нього загуло в вухах; незабаром його підмінив перший ранковий тиховій, сипонувши в очі попелом. Ральф відсахнувся, вилаявся, витер сльози з очей.

— Нічого не виходить.

Ерік глянув на нього згори вниз з-під маски запеченої крові. Невидющим поглядом Роха дивився в бік Ральфа.

— Звичайно, Ральфе, нічого не вийде. Тепер у нас нема вогню.

Ральф нахилився обличчям до Рохи.

— Ти мене бачиш?

— Трохи.

Ральф заплющив розпухле око.

— Вони забрали наш вогонь.

Голос зірвався від злості.

— Викрали!

— Це вони,— сказав Роха.— Вони осліпили мене. Бачиш? Це Джек Мерідью. Скликай збори, Ральфе, треба вирішити, що діяти.

— Збори для нас самих?

— Це все, що нам залишилося. Семе, дай я за тебе триматимусь.

І вони пішли до плити.

— Просурми у ріг,— сказав Роха,— просурми чимдужче.

Ліс відгукнувся луною; галасуючи, з вершечків дерев злетіли птахи, як того першого ранку, століття тому. З обох боків на пляжі було порожньо. З куренів вийшло кілька малюків. Ральф сів на відшліфований стовбур, троє інших стали перед ним. Він кивнув, тоді Ерікісем сіли праворуч. Ральф тицьнув ріг Росі до рук. Той обережно тримав сяйливе чудо і кліпав очима.

— Ну, говори.

— Я взяв ріг, щоб сказати таке. Я більше не бачу і хочу повернути назад свої окуляри. Жахливі речі кояться на цьому острові. Я голосував, щоб тебе обрали ватажком. Ти єдиний, хто може якось зарадити. Тому виступи, Ральфе, і скажи нам... Або...

Роха затнувся, шморгнув носом. Коли він сів, ріг перейшов до Ральфа.

— Звичайнісінький вогонь. Це так просто, правда? Звичайний сигнал, щоб нас урятувати. Невже ми дикуни якісь чи хто ми? А тепер диму вже нема. Може, кораблі пропливають десь поряд. Пам’ятаєте, як Джек пішов полювати, вогонь погас, а тим часом проплив корабель? А вони всі думають, що з нього кращий ватажок. А потім, потім... і це теж його провина. Якби не він, ніколи такого б не сталося. Тепер Роха нічого не бачить, а вони прийшли, викрали...— Голос Ральфові тремтів.— ...Вночі, потемки, прийшли і викрали наш вогонь. Вони його викрали. Ми б дали їм вогню, якби вони попросили. А вони викрали, і тепер нема нашого вогню, і нас ніяк урятувати. Розумієте, що я кажу? Ми б і так дали їм вогню, а вони прийшли і викрали. Я...

Знову та сама завіса замиготіла йому в мозку, і він якось ніяково затнувся. Роха простяг руку до рога.

— Ральфе, що ти збираєшся робити? Це все балачки, а треба вирішувати. Мені потрібні окуляри.

— Якраз про це я й думаю. А може, нам піти до них, але попереду зачесатися, помитися, стати такими, як раніше... Все ж ми не дикуни якісь і врятуватися — для нас не просто гра...

Він розплющив запухле око і поглянув на близнюків.

— Приберемося трохи й підемо...

— Треба, щоб усі взяли списи,— зауважив Сем.— Навіть Роха.

— Вони можуть стати в пригоді.

— Ріг не в тебе!

Роха замахав мушлею.

— Якщо хочете, можете собі брати списи, а я не буду. Справді-бо, для чого? Мене й так треба вести, як собаку. Смійтеся, смійтеся. Страх смішно. На цьому острові всі тільки сміються з усього. І чим це скінчилося? Що подумають дорослі? Саймона вбили. А був ще той хлопчик із плямою на лиці. Хто його бачив від того першого разу?

— Рохо! Зажди!

— У мене ріг. Я піду до цього Джека Мерідью і викладу йому все, що думаю, отак-то.

— Тебе поб’ють.

— А що він може мені заподіяти, крім того, що вже заподіяв? Я скажу йому, що до чого. Ральфе, дозволь, я візьму ріг. Я покажу йому, що він має не все.

Роха хвилину мовчав і дивився на невиразні постаті коло себе. Його слухала витоптана трава, що пам’ятала давні збори.

— Я піду до нього і понесу в руках ріг. Я підніму його перед собою. Послухай, скажу я, ти дужчий за мене, в тебе нема ядухи. Ти можеш бачити, скажу я, обома очима. Та я не прошу назад свої окуляри, ніби якусь ласку. Далі я скажу, я не хочу з тобою воювати, не тому, що ти дужий, а тому, що справедливість є справедливість. Віддай мені мої окуляри, отак я скажу, ти мусиш віддати!

Роха закінчив, зашарівся і весь тремтів. Він хутенько тицьнув ріг Ральфові в руки, немовби квапився його позбутися, і витер сльози. Їх осявало м’яке зелене світло, і ріг, ніжний та білий, лежав у Ральфа на колінах. Єдина крапелька, що скотилася з Рошиних пальців, тепер палахкотіла, наче зірка, на його граційному вигині.

Нарешті Ральф випростався, відгорнув назад волосся.

— Добре. Я хотів сказати — можеш спробувати, якщо ти так хочеш. Ми підемо з тобою.

— Він буде розмальований,— боязко промимрив Сем,— знаєте, який він буде...

— Не дуже він нас злякається...

— А як розлютиться, то кінець нам...

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up