Володар Мух (сторінка 7)

Ральф сердито зиркнув на Сема. Наче в тумані, він згадував те, що колись коло скель сказав йому Саймон.

— Не мели дурниць,— урвав він. І швидко додав: — Ми йдемо.

Він простяг Росі ріг, Роха почервонів, цього разу з гордощів.

— Понесеш.

— Понесу, коли ми приготуємось...

Роха шукав слів, щоб передати своє палке бажання нести ріг, хоч би там що.

— Я не проти. Я залюбки, Ральфе, тільки треба, щоб мене хтось вів.

Ральф знову поклав ріг на відшліфовану колоду.

— Покріпімося — і в дорогу!

Вони пішли до спустошених плодових дерев. Росі нарвали плодів, дещо він намацав на дереві сам. Вони їли, а Ральф думав про вечір.

— Підемо такі, як були колись. Помиємося...

Сем опирався, напхавши повен рот їжі.

— Але ж ми купаємось щодня!

Ральф подивився, які вони брудні, й зітхнув.

— Треба б зачесати чуб. Та от лихо — задовгий!

— У мене в курені залишилася пара шкарпеток,— згадав Ерік.— Можна нап’ясти їх на голови, як шапочки, абощо.

— Можна щось знайти,— додав Роха,— і перев’язати ззаду волосся.

— Як у дівчат!

— Ні, не зовсім так.

— Тоді підемо такі, як є,— вирішив Ральф,— вони й самі не кращі.

Ерік зупинив їх рукою.

— Але ж вони там усі розмальовані! Знаєш, як...

Усі закивали. Вони чудово знали, як розв’язувала руки маска з фарби, яку дозволяла дикість.

— А ми не будемо розмальовуватися,— заявив Ральф,— адже ми не дикуни.

Ерікісем перезирнулися.

— Все одно...

Ральф заволав:

— Ніякої фарби!

Він силкувався згадати.

— Дим,— стрепенувся він,— нам потрібен дим.

Він люто повернувся до близнюків.

— Я сказав «дим»! Ми повинні мати дим.

Запала тиша, тільки багатоголосо дзижчали бджоли. Нарешті Роха сказав лагідно:

— Звичайно, ми повинні мати дим, бо дим — це сигнал, і нас не врятують, як не буде диму.

— Сам знаю! — закричав Ральф. Він відсмикнув руку від Рохи.— Що ж, по-твоєму, я...

— Я просто повторюю те, що ти завжди кажеш,— квапливо пояснив Роха.— Мені на хвилину видалося, що ти...

— Де пак,— голосно відповів Ральф.— Я знав це весь час. Я не забув.

Роха закивав примирливо.

— Ральфе, ти — ватажок. Ти все пам’ятаєш.

— Я не забув.

— Звісно, ні.

Близнюки з цікавістю вивчали Ральфа, так ніби побачили його вперше.

 

Вони вирушили шляхом, вишикувавшись у бойовий порядок. Перший, злегка накульгуючи, зі списом на плечі, прошкував Ральф. Він погано бачив — через імлу, що тремтіла над сяйливими пісками, через власну довгу чуприну та підбите око. За ним ступали близнюки, не на жарт стривожені, але повні нездоланної життєрадісності. Говорили мало, просто йшли, волочачи за собою дерев’яні списи. Роха відкрив — коли він дивиться вниз, сховавши від сонця стомлені очі, то бачить, як товсті окоренки списів рухаються по піску. Тож він ішов між списами й обережно, обіруч ніс ріг. Хлопці просувалися по пляжу тісною групкою, а чотири пласкі тіні танцювали й плуталися під ногами. Бурі наче й не було, берег сяяв чистотою, як щойно вигострене лезо. Десь у неймовірній далечі мерехтіли у спекотному мреві небо й гора; риф здійнявся вгору міражем і плив у якомусь сріберному ставку на півдорозі до неба.

Вони проминули те місце, де плем’я танцювало свій танок. Звуглілі патики все ще лежали на камінні, де їх погасило дощем, та пісок коло води знову був гладенький. Вони пройшли тут мовчки. Жоден з них не сумнівався, що плем’я — в замку, і коли скеля з’явилася перед очима, вони зупинилися в одному пориві. Ліворуч від них лежав найгустіший на острові чагарник — плутанина гілок та стовбурів, чорних, зелених, непрохідних, попереду колихалася висока трава. Ральф рушив перший.

Ось пом’ята трава, де всі лежали, коли він ходив у розвідку. Далі був перешийок, потім прискалок облямовував гору, а вище — рожеві башточки.

Сем торкнув його за руку.

— Дим.

З іншого боку скелі невиразна плямка диму дрижала в повітрі.

— Вогонь горить, абощо?

Ральф повернувся.

— Навіщо нам критися?

Він пройшов заслону з трав і опинився на відкритій галявинці, що вела до вузького перешийка.

— Ви двоє йдіть за мною. Я піду перший, потім на крок позаду — Роха. Списи тримайте напоготові.

Роха неспокійно вдивлявся в яскравий серпанок, завислий між ним та світом.

— Тут безпечно? Нема урвища? Я чую, гомонить море.

— Чіпляйся за мене.

Ральф вийшов прямо на перешийок. Копнув ногою камінчик, і той шубовснув у воду. Потім море всмоктало хвилю, відкривши зліва, на сорок футів нижче, червоний квадратовий камінь, порослий водоростями.

— Я добре йду? — голос Рохи тремтів.— Мені так страшно...

Раптом з башточок на горі долинув окрик, відтак щось схоже на бойовий поклик, десяток голосів відгукнулося на нього із-за скелі.

— Дай мені ріг і не рухайся.

— Стій! Хто йде?

Ральф задер голову, вгорі майнуло темне Роджерове обличчя.

— Сам бачиш хто! — гукнув Ральф.— Не дурій!

Він приклав ріг до рота і подув. Прискалом, що облямовував гору, на перешийок почали пробиратися дикуни. Годі було когось упізнати за розмальованими обличчями. Вони несли списи і лаштувалися боронити вхід. Ральф усе сурмив у ріг і не зважав на Рощин переляк.

Роджер вигукував:

— Раджу відійти, ясно?

Нарешті Ральф відняв ріг від рота й замовк, щоб відсапатися. Задихаючись, а проте чітко він оголосив:

— Скликаю збори.

Дикуни, які охороняли перешийок, зашепотілися, але з місця не зрушили. Ральф ступив кілька кроків уперед. Ззаду почув благальний шепіт:

— Ральфе, не кидай мене.

— Стань навколішки,— кинув Ральф через плече,— і жди, доки я повернуся.

Він зупинився посередині перешийка й пильно розглядав дикунів. Фарба звільняла їх від будь-якого стриму, вони позав’язували ззаду волосся, і так їм було значно зручніше, ніж йому. Ральф твердо постановив і собі опісля зв’язати волосся. Він мало не попрохав їх зачекати, щоб зробити це відразу; та було не до того. Дикуни захихотіли, один замахнувся на Ральфа списом. Високо вгорі Роджер випустив з рук важіль і перехилився, щоб забачити, що діється внизу. Хлопці на перешийку, зведені до трьох кудлатих голів, тонули в калюжі власної тіні. Роха обвисав між ними круглим лантухом.

— Я скликаю збори.

Тиша.

Роджер узяв камінчик і кинув ним між близнюків, але так, щоб не поцілити. Вони відсахнулися, Сем ледве втримався на ногах. Роджер відчув, як у його тілі зануртувало джерело невідомої сили.

Ральф повторив голосно:

— Я скликаю збори.

Перебіг очима по їхніх лавах.

— Де Джек?

Хлопці засновигали, почали радитися. Розмальована мармиза відповіла Робертовим голосом:

— Полює. Він звелів вас не пускати.

— Я прийшов до вас запитати про вогонь,— пояснив Ральф,— і про Рошині окуляри.

Група хлопців, що стояла перед ним, заворушилася, здригнулася від сміху; легковажним, нервовим сміхом відлунювало високе бескеття.

У Ральфа за плечима почувся голос:

— Чого тобі треба?

Близнюки метнулись із-за Ральфової спини і стали перед ним. Ральф рвучко повернувся. З лісу наближався Джек, його легко було впізнати по ході та рудій чуприні. Обабіч улесливо дріботіли два мисливці. Всі троє помальовані на чорно й зелено. Позаду в траві зосталася покинута ними вительбушена свиняча туша без голови.

Роха завивав:

— Ральфе, не кидай мене!

Він з кумедною обережністю обняв скелю, притискаючись до неї над опалим морем. Дикуни вже не хихотіли, а захлиналися від гучного глумливого реготу.

Джек перекричав гамір:

— Забирайся геть, Ральфе! Сиди на своїй половині острова. А це моя половина і мого племені. І дай мені спокій.

Глумливий регіт ущух.

— Ти вкрав у Рохи окуляри,— задихаючись, сказав Ральф.— Ти повинен повернути їх назад.

— Повинен? Це хто сказав?

Ральф вибухнув гнівом:

— Я сказав! Ти голосував, щоб я був ватажок. Хіба ти не чув рога? Ти зважився на підлоту... ми б дали тобі вогню, якби ти попросив...

Кров прилинала до щік, боляче пульсувало підбите око.

— Ти міг узяти вогню абиколи. Але тобі не хотілося. Ти проповз, як злодій, і вкрав у Рохи окуляри!

— Ану повтори!

— Злодій! Злодій!

Роха заверещав.

— Ральфе! Мене пожалій!

Джек кинувся вперед і спрямував списа Ральфові в груди. Побачивши, як майнула Джекова рука, той угадав напрямок удару і відбив його ратищем власного списа. Тоді обернув його і вістрям ткнув Джекові коло вуха. Вони зійшлися віч-на-віч, тяжко сапаючи, пронизуючи один одного лютими поглядами.

— Хто злодій?

— Ти!

Джек відскочив і замахнувся на Ральфа списом. Не змовляючись, вони тепер рубалися списами, наче шаблями, більше не ризикуючи випробовувати смертоносні вістря. Удар прийшовся Ральфові по спису, ковзнув униз, і пальці йому звело від гострого болю. Тоді супротивники розійшлися й помінялися місцями — Джек опинився з боку замку, Ральф — із боку острова.

Обоє тяжко дихали.

— Ану підійди...

— Сам підійди...

Навіжено націлювалися один на одного, але трималися на безпечній відстані.

— Тільки підійди, ось дістанеш у мене!

— Сам підійди...

Тим часом Роха, вчепившись у камінь, намагався привернути Ральфову увагу. Ральф підступив до нього, нахилився, не відриваючи від Джека пильного погляду.

— Ральфе, згадай, для чого ми сюди прийшли. Вогонь. Мої окуляри.

Ральф кивнув. Він розслабив напружені для бою м’язи, випростався звільна, поставив спис. Джек незворушно спостерігав за ним з-під маски. Ральф кинув оком угору на башточки, на дикунів.

— Послухай. Ми прийшли сказати таке. По-перше, ти повинен віддати Росі окуляри. Без них він як сліпий. Це ж не забавка...

Плем’я розмальованих дикунів захихотіло. Ральфові в голові запаморочилося. Він відгорнув з чола чуб, подивився на чорно-зелену маску, що манячила перед ним, намагаючись згадати Джекове обличчя.

Роха прошепотів:

— І вогонь.

— Ага. Тепер про вогонь. Я знову повторюю це. Я повторюю це з того самого дня, коли ми впали на цей острів.

Він підняв спис і показав на дикунів.

— Наша єдина надія — підтримувати сигнал, поки надворі видно. Тоді, може, який корабель помітить дим, підпливе, врятує нас і забере додому. А без диму доведеться чекати, доки корабель пристане сюди випадково. Можна цілі роки чекати, до самої старості...

Деренчливий, сріблястий, неприродний сміх випорснув з-поміж дикунів і луною завис удалині. Ральфа аж затрусило з лютощів. Голос його надтріснув.

— Невже вам невтямки, ви, розмальовані кретини? Сем, Ерік, Роха і я — нас замало. Ми пробували підтримувати вогонь, але нічого не вийшло. А потім ви ще зі своїми іграми та ловами...

Він показав убік від них, де в перламутровому повітрі тонкою цівкою розповзався дим.

— Ви тільки гляньте! Хіба це сигнал? Звичайний вогонь готувати їжу. Ви поїли, і диму нема. Хіба ви не розумієте? Там же може бути корабель...

Він замовк, доконаний мовчанкою та браком облич у розмальованих дикунів, які стерегли вхід. Ватаг розкрив рожевого рота і звернувся до Ерікісема, що опинилися між ним та племенем.

— Ви двоє! Ану назад!

Ніхто не відповів. Близнюки перелякано перезирнулися; тим часом Роха зрадів, що бійка закінчилася, і обережно підвівся. Джек глипнув на Ральфа й знову на близнюків.

— Схопити їх!

Жодного руху. Джек розгнівався:

— Я сказав — схопити їх!

Розмальовані якось незграбно, нервово оточили Ерікісема. Ще раз розсипався сріблястий смішок.

Ерікісем протестували від імені самої цивілізації.

— Ну що ви?

— ...Слово честі!

У них відібрали списи.

— Зв’язати їх!

У безнадії Ральф крикнув до чорно-зеленої машкари:

— Джеку!

— Далі, далі! В’яжіть їх!

Тепер розмальовані вже відчули, що Ерікісем інакші, не такі, як вони, відчули власну силу. Сповнені завзяття, вони брутально повалили близнюків. Джека це надихнуло. Він знав, що Ральф спробує визволити близнюків. Заточуючи широку дугу, просвистів спис, і Ральф ледве встиг відбити удар. Коло них плем’я та близнюки обернулися в одну галасливу купу тіл. Роха знову скарлючився. Ось дикуни відступили — вражені близнюки вже лежали долі. Джек повернувся до Ральфа і просичав крізь зуби:

— Бачиш, вони роблять те, що я хочу.

Знову запанувала тиша. Близнюки лежали невміло зв’язані, а плем’я чекало, що робитиме Ральф. Він полічив їх, глипнувши на них з-під кудлатої чуприни, зиркнув на нікчемний димок.

І тут його прорвало. Він заверещав на Джека:

— Звірюка! Свиня! Сволота! Злодюга!

І кинувся на нього.

Джек відчув, що це вирішальна хвилина, і порвався й собі вперед. Вони зіткнулися з глухим ударом і відскочили врізнобіч. Кулаком Джек зацідив Ральфові в вухо. Ральф ударив Джека в живіт, аж той кавкнув. Тоді знову стали віч-на-віч, розлючені, засапані: кожного вразила запеклість суперника. Тут вони почули гамір, яким плем’я супроводжувало їхню бійку, одностайний, пронизливий, підбадьорливий поклик.

До Ральфа дійшов Рошин голос:

— Дайте мені сказати.

Він стояв у куряві, здійнятій під час бійки, і коли плем’я збагнуло його намір, пронизливий поклик змінився глузливим свистом.

Роха підняв ріг, і свист прищух, тоді знявся з новою силою.

— У мене ріг!

Він горлав:

— Кажу вам, у мене ріг!

Несподівано стало тихо; але тишу розітнув і пронісся біля самої Ральфової голови якийсь дивний згук. Він майже не звернув на нього уваги, аж ось почув знову — ледь чутне — «з-з-з!». Хтось шпурляв камінці: це кидав Роджер, все ще тримаючи однією рукою важіль. Під ним унизу Ральф здавався просто копицею волосся, а Роха — мішком сала.

Свист зчинився і знову стих, коли Роха підніс догори білу, чудодійну мушлю.

— Що краще — бути бандою розмальованих дикунів, як ви, чи розумними людьми, як Ральф?

Дикуни зняли неймовірний галас. Роха знову загорлав:

— Що краще — правила і згода чи полювання й убивства?

Знову галас і знову той самий звук — «з-з-з!».

Ральф намагався перекричати шум:

— Що краще — закон і щоб нас врятували чи полювати і все знищувати?

Тепер уже й Джек верещав, і навіть Ральф не міг примусити слухати себе. Джек відступив і став попереду племені, яке зімкнулося грізним муром, наїжачилося списами. Між дикунів нуртувало бажання іти в наступ; зараз вони кинуться вперед і очистять перешийок. Ральф стояв напроти трохи збоку і тримав спис напоготові. Поруч Роха все ще піднімав угору свій талісман, ніжну, сяйливо-прекрасну мушлю. Їх ударила злива звуків — заклинальний спів ненависті. Високо вгорі з п’янкою насолодою Роджер наліг усім тілом на камінь.

Ральф почув велетенський камінь задовго до того, як його побачив. П’ятами відчув, як задвигтіла земля, з вершини загуркотіло каміння. Щось жахливе, червоне застрибало по перешийку, сам він повалився долілиць, плем’я верещало.

Каменюка пройшлася по Росі від підборіддя до коліна; ріг вибухнув тисячею білих скалок і перестав існувати. Без жодного слова, навіть без стогону Роха полетів в урвище, перевертаючись у повітрі. Відбившись від нього, камінь двічі підскочив і покотився в ліс. Роха пролетів сорок футів і впав на той самий червоний квадратовий камінь у морі. Голова його розкололася, вилився і зачервонився мозок. Руки й ноги Рохи судомно шарпнулися, наче у щойно заколотої свині. Тоді знову довгим повільним подихом зітхнуло море, закипіло над каменем біло-рожевою піною; а коли відступило, всмоктавши хвилю, Рошиного тіла вже не було.

Тепер запанувала цілковита тиша. Ральф силкувався скласти губи в якесь слово, та так і не вимовив нічого.

Раптом Джек вискочив наперед і дико заверещав.

— Бачиш? Бачиш? І тебе самого так! Я не жартую! Більше в тебе нема племені! Нема рога...

Згинці побіг уперед.

— Я — Ватаг!

Із злістю, не приховуючи свого наміру, метнув у Ральфа списа. Вістря глибоко, до м’яса розпанахало шкіру Ральфові на ребрах, потім спис відскочив і впав у воду. Ральф скорчився не від болю, а від панічного страху, тим часом плем’я підхопило нелюдський крик Ватага й посунуло на нього. Ще один спис — трохи кривий, він не полетів прямо — шугнув коло його обличчя, інший упав з гори, де був Роджер. Близнюки лежали, затулені дикунами, а перешийок кишів безликими диявольськими масками. Ральф обернувся й помчав. Наче крик морських чайок, за ним котився гул. Скоряючись інстинктові,— досі він і не підозрював його в собі,— хлопець петляв по відкритій галявині, а списи падали десь поряд. Він помітив безголову тушу свині, вчасно перестрибнув через неї. І ось уже продирався крізь листя дерев та невисокі кущі, нарешті сховався в лісі.

Ватаг зупинився коло свині, повернувся, звів догори руки.

— Назад! Назад у форт!

Невдовзі плем’я галасливо верталося до перешийка, там до гурту приєднався Роджер.

Ватаг запитав його люто:

— Ти чого не на посту?

Роджер глянув на нього тьмяним зором:

— Просто зійшов униз...

Він лякав своїм виглядом убивці. Ватаг більше йому нічого не сказав, а подивився вниз на Ерікісема.

— Ви маєте вступити до племені.

— Відпусти мене...

— І мене.

Ватаг схопив з землі списа — там ще залишилося з кілька — і штрикнув Сема між ребра.

— Що ти хотів сказати, га? — грізно спитав Ватаг.— Чому ви прийшли сюди зі списами? Чому ви не хочете вступати до племені?

Спис ритмічно заходив у його руках. Сем запищав:

— Ой, не треба так.

Роджер протиснувся коло Ватага, мало не штовхнувши його плечем. Сем уже не пищав, близнюки дивилися вгору, огорнуті німим жахом. Роджер насувався на них, наче володів якоюсь незнаною владою.

Розділ дванадцятий. Поклик мисливців

Ральф сховався в гущавині й оглядав свої рани. З правого боку на ребрах, там, де його вдарив спис, був великий синець з дюйм у поперечнику, рана розпухла й кривавила. В кучму йому набилося бруду, волосся стирчало, як вусики ліан. Після бігу через ліс він був весь у подряпинах та синцях. Віддихавшись, він зрозумів, що з промиванням ран доведеться зачекати. Як можна почути наближення босих ніг, коли ти хлюпаєшся в воді? На яку безпеку можна сподіватися коло маленького струмка чи на відкритому пляжі?

Ральф прислухався. Взагалі замок був зовсім поряд, і з переляку йому вчувався шум погоні. Але ж не може бути! — вони тільки забігли в зелені кущі, які облямовували ліс, мабуть, зібрали там свої списи, а тоді кинулися назад до сонячних скель, ніби боялися лісової темряви. Ральф навіть запримітив одного з них, розмальованого рудими, чорними й червоними смугами, і впізнав Вілла. Та насправді то не міг бути Вілл, подумав Ральф. Це дикун, і його вигляд не має нічого спільного з давнім образом хлопчика в шортах і сорочці.

Надходив вечір; круглі сонячні плями неухильно переміщалися по зеленому листі, по брунатній волокнистій корі, від скелі не долинало ні звуку. Нарешті Ральф виповз із папороті й прокрався вперед до непролазних нетрів, що підступали прямо до перешийка. Дуже обережно розсунув гілки, визирнув звідти і побачив Роберта, який вартував на вершині гори. В лівій руці він тримав списа, а правою підкидав і ловив камінчик. Позаду піднімався густий стовп диму, Ральфові залоскотало в ніздрях, з рота потекла слина. Він витер долонею носа та губи, вперше з самого ранку відчувши голод. Мабуть, плем’я розсілося навколо випатраної свині — дивиться, як з неї капає, шкварчить на жаринах жир. Певно, всі так і прикипіли очима до туші.

Ще одна постать,— її годі було впізнати,— виросла коло Роберта, щось йому передала, тоді повернулася й зникла за скелею. Роберт поклав спис поряд на камінь, щось схопив обіруч і заходився гризти. Отже, почався бенкет, і вартовому принесли його пайку.

Ральф збагнув, що принаймні тепер йому нічого не загрожує. Він зашкутильгав геть, до плодових дерев, щоб угамувати голод хоча б жалюгідною їжею. На згадку про бенкет йому ставало прикро. Сьогодні бенкет, а завтра...

Він доводив собі, що вони дадуть йому спокій; можливо, він стане вигнанцем. Та потім до нього поверталася фатальна певність, не лишаючи місця для сумнівів. Загибель рога, смерть Саймона та Рохи зависли над островом, наче туман. Розмальовані дикуни на цьому не спиняться. Крім того, його з Джеком єднали якісь невидимі нитки, а отже Джек ніколи не дасть йому спокою, ніколи.

Він застиг, весь у сонячних цятках, притримуючи гілку, щоб пірнути під неї. Затремтів, пронизаний спазмом страху, вигукнув уголос:

— Ні, не могли вони бути такими підлими. Це сталося випадково.

Він пірнув під гілку, незграбно пробіг зо два кроки, тоді зупинився, прислухався. Добрався туди, де росли обдерті, поламані плодові дерева, й почав пожадливо їсти. Перестрів двох малюків і, не маючи уявлення про власний вигляд, здивувався, чому вони розкричалися й повтікали.

Попоївши, рушив пляжем. Сонячне проміння навскоси ковзало по пальмах біля поваленого куреня. Ось плита, а ось ставок. Найкраще не звертати уваги на тяжке почуття, що гнітить серце, і покластися на їхній здоровий глузд, на їхню розважливість. Тепер, коли плем’я наситилося, треба спробувати ще раз. У кожному разі він не може тут залишатися цілу ніч, сам у пустому курені, коло порожньої плити. У нього аж мороз побіг по спині, й він скулився під вечірнім сонцем. Нема вогню, нема диму, нема надії на рятунок. Він повернувся і, шкандибаючи, пішов на Джекову половину острова.

Скісне сонячне проміння губилося в гілках. Нарешті він дійшов до лісової галявини, де на кам’янистому ґрунті не росло ніякого зілля. Тепер її затопили тіні; Ральф мало не кинувся за дерево, помітивши, що посередині наче хтось стоїть; потім він розгледів біле лице — власне, кістку, з кілка на нього вишкірився свинячий череп. Повільно пройшов на середину галявини, вп’явся очима в череп — він вилискував білим, як колись вилискував ріг, і, здавалося, цинічно глузував з нього. Цікава мурашка поралася в одній з очниць, інших ознак життя там не було.

Чи ж так?

Дрижки вгору-вниз забігали йому по плечах. Він стояв, обома руками вчепившись собі у волосся, череп був на рівні його власного обличчя. Зуби його шкірилися в усміхові, порожні очниці, здавалося, тримали його погляд владно й без жодного зусилля.

Що це?

Череп дивився на Ральфа, наче той, хто знає відповіді на всі запитання, але не хоче сказати. Ральфа огорнули невимовний страх і лють. Він навіжено вдарив по відворотній голові, що втупилася в нього, та вона підплигнула, як іграшка, вернулася назад і знову вищирилася йому прямо в обличчя, він ударив іще раз і заплакав з огиди. Тоді облизав свої потовчені кулаки, поглянув на голий кілок — череп уже лежав розколотий надвоє і шкірився широкою, на шість футів посмішкою. Він висмикнув з розколини палицю, що розгойдувалася, вигинаючись дугою, і, наче списом, відгородився нею від білих уламків. Тоді позадкував, не зводячи очей з черепа, що лежав і шкірився до неба.

Коли з обрію зник зелений полиск і впала справжня ніч, Ральф знову підійшов до гущавини напроти скельного замку. Визирнувши звідти, він помітив, що на верху, як і раніше, хтось вартував, та хоч би хто то був, спис у нього напоготові.

Він стояв навколішки у тіні й гостро відчував свою самотність. Вони дикуни — це правда, але ж вони й люди; тут усі страхи глибокої ночі поповзли на нього зі своїх засідок.

Ральф тихенько застогнав. Незважаючи на втому, він не міг відпружитися, поринути в колодязь сну. Він боявся племені. А може, варто сміливо зайти просто в їхню фортецю і сказати: «Цур, мене не рушати!», розсміятися безтурботно й разом з усіма заснути? Може, прикинутися, ніби вони ті самі хлопчики, ті самі школярі, що казали: «Так, сер!» — і ходили у шкільних кашкетах? Можливо, ясний день відповів би на це запитання — так; але морок і смертні страхіття говорили — ні. Він лежав у темряві й знав — він вигнанець.

— Бо я ще до кінця не втратив глузду.

Він потерся щокою об плече, відчув їдкий запах солі, поту й затхлого бруду. Зліва від нього дихав океан, то всмоктував свою хвилю, то вона знову закипала над тим квадратовим каменем.

З замку долинали звуки. Ральф уважно прислухався, переключивши увагу з розміреного гойдання моря, і розрізнив знайомий ритм.

— Звіра — бий! Горло — ріж! Кров — спусти!

Плем’я танцювало. Десь по той бік цієї кам’яної стіни вони стояли темним колом, палахкотіло вогнище, смажилося м’ясо. Мабуть, жеруть і тішаться безпекою.

Якийсь звук зовсім поряд примусив його здригнутися. Дикуни дряпалися по скелі на вершину, він почув їхні голоси. Підкрався ще на кілька кроків і побачив, що тінь на вершині змінилася, виросла. Тільки два хлопчики на всьому острові могли так ходити і так говорити.

Ральф понурив голову, наче його боляче поранено цим новим відкриттям. Ерікісем тепер стали часткою племені.. І охороняли від нього скельний замок. Отже, надії на порятунок чи хоча б на створення племені вигнанців в іншому кінці острова більше нема. Ерікісем такі самі дикуни, як і решта всі; Роха загинув, а ріг розбито вщент.

Нарешті попередній вартовий спустився вниз. Його два наступники видавалися просто темним продовженням скелі. За ними зблисла якась зірка, але хтось із близнюків поворушився і заступив її.

Ральф посунув уперед, як сліпий, намацуючи шлях по нерівній дорозі. Праворуч на милі простягалися тьмяні води лагуни, зліва дихав невтомний океан, жахливий, наче шахта копальні. Щохвилини вода зітхала навколо каменя смерті й зацвітала гронами білої піни. Ральф скрадався вперед, доки не схопився за прискалок. Дозорці були прямо над ним, він навіть угледів кінчик списа, вистромленого над скелею.

Він покликав тихенько:

— Ерікісем...

Жодної відповіді. Щоб його почули, треба говорити голосніше, але можна насторожити тих смугастих ворожих істот, що бенкетують коло вогнища. Він зціпив зуби й поліз далі, намацуючи виступи на скелі. Він опинився майже на одному рівні з близнюками, коли окликнув їх знову:

— Ерікісем...

Він почув, як на скелі хтось скрикнув, заметушився. Близнюки притулилися один до одного, щось забурмотіли.

— Це я. Ральф.

Наляканий, що вони можуть побігти й зчинити тривогу, він виважився на руках і виткнувся головою та плечима над краєм скелі. Далеко внизу під ліктем він побачив, як навколо того каменя в морі розливається біле цвітіння.

— Це тільки я. Ральф.

Нарешті вони нахилилися вперед і зазирнули йому в обличчя.

— Ми думали, це...

— Ми не знали, що це...

— Думали...

Тут вони згадали про свої ганебні зобов’язання. Ерік мовчав, а Сем спробував виконати свою повинність.

— Іди звідси, Ральфе. Іди вже...

Він помахав списом і спробував зобразити гнів.

— Забирайся. Ясно?

Ерік кивнув на знак згоди і протнув списом повітря. Ральф зіп’явся на руки і не слухався їх.

— Я прийшов побачити вас обох.

Він захрип. Тепер йому заболіло горло, хоч рани там не було.

— Я прийшов побачити вас обох...

Цей тупий біль важко було віддати словами. Він замовк, тим часом небо обсипало веселими, тремтливими зорями.

Сем неспокійно ворухнувся.

— Слово честі, Ральфе, тобі краще піти.

Ральф знову поглянув на них.

— Ви ж обоє не розмальовані. Як ви можете?.. Якби було видно...

Якби було видно, вони б спаленіли від сорому. Але стояла глупа ніч. Ерік озвався перший, і знову близнюки заторохтіли водночас:

— Ти йди, тут небезпечно...

— Вони нас примусили. Нас били...

— Хто? Джек?

— Ні, ні...

Вони нахилились до нього й шепотіли:

— Ушивайся, Ральфе...

— Це ж плем’я...

— Вони нас примусили...

— Ми нічого не могли вдіяти...

Коли Ральф знову заговорив, голос його звучав глухо, він наче задихався:

— Що я йому вчинив? Він же мені подобався... я хотів, щоб нас урятували...

Небо знову обсипало зорями. Ерік палко затряс головою.

— Послухай, Ральфе. Більше не шукай тут глузду. Цього вже нема... Ти більше не думай, чому Ватаг...

— Іди собі, тобі ж краще.

— Ватаг і Роджер...

— Так, так, Роджер...

— Вони ненавидять тебе, Ральфе. Вони збираються порішити тебе.

— Завтра вони полюватимуть на тебе.

— Але чому?

— Не знаю, Ральфе, послухай, Джек, наш Ватаг, каже, що це небезпечна справа...

— ...Щоб ми остерігалися і кидали списи, як у свиню.

— Ми станемо ланцюгом і прочешемо острів...

— Підемо вперед з цього кінця...

— Доки тебе не знайдемо.

— Ми подаватимемо сигнали. Отак.

Ерік підвів голову і легко постукав долонею по роззявленому роту, видобуваючи тихе мисливське атюкання. Тоді озирнувся нервово.

— ...Тільки, звісно, голосніше.

— Але ж я нічого не вчинив,— палко прошепотів Ральф.— Я тільки хотів, щоб горіло вогнище!

На мить він замовк, з розпачем думаючи про завтрашній день. Раптом перед ним постало питання надзвичайної ваги.

— А що ви...

Спочатку він не міг навіть вимовити цього, та страх і самотність підштовхнули його.

— Що вони зроблять зі мною, коли знайдуть?

Близнюки мовчали. Внизу знову розцвів білою піною камінь.

— Що вони... О, боже! Як хочеться їсти...

Скеляста вежа мов захиталася під його ногами.

— Ну? Що?

Близнюки уникали прямої відповіді.

— А тепер іди, Ральфе.

— Тобі ж краще.

— Тримайся далі. Якомога далі.

— А ви зі мною не підете? Втрьох у нас є якийсь шанс.

Після недовгої мовчанки Сем вичавив з себе:

— І Ватаг... вони обидва...

— ...Жахливі...

— ...Тільки Роджер...

Обидва хлопці похололи. Хтось до них піднімався з боку племені.

— Іде перевіряти, як ми вартуємо. Мерщій, Ральфе!

Готуючись до спуску зі скелі, Ральф ухопився за останню можливість мати від цієї зустрічі хоч якусь користь.

— Я заляжу поряд, унизу, в гущавині,— прошепотів він,— постарайтеся відвести їх звідси якнайдалі. Вони не додумаються шукати так близько...

Кроки були ще далеченько.

— Семе, зі мною нічого не буде, правда?

Близнюки знову мовчали.

— Ось! — раптом сказав Сем.— Бери...

Ральфові тицьнули шмат м’яса, і він схопив його.

— Але що ви зі мною зробите, коли спіймаєте?

Тиша нагорі. Він і сам розумів, що ставить дурне запитання. І почав спускатися вниз.

— Що ви зробите...

З верху скелястої вежі почулася незрозуміла відповідь:

— Роджер загострив палицю з обох кінців.

Роджер загострив палицю з обох кінців. Ральф намагався знайти в цих словах якийсь зміст, але не міг. В нападі злості він згадав усі знані йому лайки і закінчив тим, що почав позіхати. Скільки часу можна обходитися без сну? Він мріяв про ліжко, про білі простирадла, але навкруги не було нічого білого, тільки розлитою молочною піною світилося навколо каменя на сорок футів нижче, на який упав Роха. Роха тепер ввижався всюди, стояв за спиною, став страшним через морок, через смерть. Ану ж Роха зараз вийде з води, з порожньою головою — Ральф схлипнув і знову позіхнув, наче малюк який. Заточився і сперся на палицю, мов на милицю.

Він знову напружився. На вершині скелі-замку загомоніли якісь голоси. Ерікісем з кимось сперечались. Але папороть і трава зовсім близько. Тут слід бути, тут ховатись, а потім — у гущавину, що завтра правитиме за сховок. Тут — він рукою провів по траві — можна перебути ніч неподалік від племені, щоб у разі, якщо з’являться якісь надприродні страхіття, хоч на час заховатися між людьми, навіть коли б це означало...

Що б це означало? Палиця, загострена з обох кінців. Що за цим криється? Вони метнули списи й не поцілили; всі, крім одного. Може, й наступного разу знов не поцілять.

Він присів навпочіпки у високій траві, згадав про м’ясо, що дав йому Сем, і жадібно накинувся на нього. Поки він їв, знову почулися голоси — то від болю, від страху репетували Ерікісем, хтось люто кричав на них. Що це означає? Отже, не тільки він, а й ще хтось у біді, принаймні одному з близнюків перепало. Аж ось голоси перемістилися вниз за скелю, і він перестав про них думати. Помацав руками і знайшов прохолодні, гладенькі листки, де починалася гущавина. Тут буде його лігво на ніч. На світанку він заповзе в гущавину, протиснеться між сплетених стовбурів, заховається в таких нетрях, що туди можна буде добратися тільки так, як і він, поповзом; а на того, хто заповзе сюди, чекатиме кілок. Тут він пересидить, ніхто його не знайде, з атюканням ланцюг посуне далі по острову, а він залишиться на волі.

Він проповз іще трохи між папороттю, наче по тунелю. Поклав коло себе палицю і повалився в морок. Треба прокинутись удосвіта, щоб обдурити дикунів — він і не помітив, як зненацька прийшов сон і затяг його вниз у темне глибоке провалля.

 

Він прокинувся, ще не розплющивши очей, і прислухався до шуму десь поряд. Відкрив одне око, помітив, що лежить щокою на чорній землі, загріб її пальцями. Між листям папороті просочувалося світло. Він тільки встиг збагнути, що нескінченні кошмари, коли він падав і гинув, минулися, що настав ранок, і знову почув звук. Хтось атюкав на березі моря, потім відгукнувся ще один дикун, потім ще один. Крик котився повз нього над вузьким кінцем острова від моря до лагуни, наче на льоту верещала якась птиця. Часу на роздуми не було, він схопив загострену палицю і шугнув далі у папороть. За якісь секунди він уже плазував у гущавині, та все ж устиг помітити ноги котрогось із дикунів, що наближався до нього. Вони топтали, толочили папороть, він чув, як від кроків шелестить висока трава. Дикун — хто це був, невідомо — двічі прогорлав свій поклик; на нього відгукнулися з обох боків, тоді все стихло. Ральф скрутився калачиком, завмер, заплутавшись у чагарнику, і якийсь час нічого не чув.

Нарешті він роздивився нетрі навколо себе. Тут, безперечно, ніхто не зможе на нього напасти, а крім того, йому пощастило. Велика каменюка, якою вбило Роху, закотилася в ці хащі, застрягла в самій середині, зоставивши за собою вузенький вилам. Ральф пробрався туди, радіючи зі своєї винахідливості, він уже почувався у безпеці. Зачаївся серед поламаних стовбурів і чекав, доки полювання переміститься далі. Визирнув з листя, і перед очима зблиснуло щось червоне. Це, мабуть, вершина-замок, далека і нестрашна. З переможним почуттям він приготувався слухати, як удалині завмиратимуть звуки полювання.

Але було тихо; в зеленому затінку збігали хвилини, і його переможні почуття згасали.

Нарешті почувся голос — Джеків голос, він звучав глухо.

— Це точно?

Дикун, до якого зверталися, мовчав. Можливо, відповів жестом.

Тут відгукнувся Роджер.

— Якщо ти нас дуриш...

І зразу чийсь стогін, болісний зойк. Несамохіть Ральф зіщулився. Зовсім поряд, коло гущавини, разом з Джеком та Роджером — один з близнюків.

— Ти певен, що він казав саме про це місце?

Близнюк застогнав і знову скрикнув.

— Він казав, що сховається тут?

— Так... так... ой!

Поміж деревами забринів сріблястий сміх.

Отже, вони знають.

Ральф узяв палицю і приготувався до бійки. Але що вони можуть зробити? Треба тиждень, щоб прокласти стежку через ці хащі; а хто заповзе сюди його способом, нічого не вдіє. Він доторкнувся пальцем до вістря свого списа і невесело всміхнувся. Хай тільки хто зважиться — дістане так, що зарохкає, як свиня.

Вони рушили назад до своєї башти. Почулися кроки, тоді хтось захихотів. Тоді знову пролунав той пронизливий, пташиний крик, що передавався по ланцюгу. Отже, хтось залишився пильнувати його, а решта?..

Запала довга, напружена тиша. Ральф помітив, що обгризає спис, і виплюнув з рота кору. Він звівся і глипнув нагору, на скелю.

Ту ж мить звідти почувся Джеків голос:

— Один-два — дружно! Один-два — дружно! Один два — дружно!

Червоний камінь, який виднівся на вершині гори, зірвався, наче завіса, відкриваючи за собою постаті й синє небо. За хвилину земля задвигтіла, у повітрі щось просвистіло, й гущавину зітнуло, ніби гігантською косою. Камінь прогуркотів до пляжу, все змітаючи на своєму шляху, а на Ральфа сипонуло зливою поламаних гілок та листя. Неподалік гущавини радісно загукало плем’я.

Знову тиша.

Ральф кусав себе за пальці. Там на верху залишався тільки один камінь, який можна зрушити, але він такий, як півбудинку, такий, як машина, як танк. З болісною виразністю він уявив собі, як полетить цей камінь — спочатку повільно хитнеться, застрибає з уступа на уступ, покотиться по перешийку, наче велетенський паровий коток.

— Один-два — дружно! Один-два — дружно! Один-два — дружно!

Ральф шпурнув спис, знову схопив його. Роздратовано відкинув назад волосся, заметався у своєму сховку, тоді вернувся на попереднє місце. Стояв і дивився на поламані гілки.

Поки що тиша.

Він помітив, як здіймаються й опадають груди, здивувався, як шалено калатає серце. Просто бачив, як воно б’ється ліворуч. Знову поклав спис.

— Один-два — дружно! Один-два — дружно! Один-два — дружно!

Довгий пронизливий крик радощів.

Нагорі, на червоній скелі, щось гахнуло, тоді земля підскочила, затряслася рівномірно, так само рівномірно наближався й гул. Ральф злетів у повітря, його кинуло, вдарило об гілки. Праворуч, всього за кілька футів, весь чагарник нахилився, коріння з тріском вивертало з землі. Він побачив, як щось червоне сповільна перевертається, наче млинове жорно. Потім це червоне покотилося далі й важко, наче слон, подалося до моря.

Ральф клякнув на зораній землі й чекав, поки вона перестане коливатися під ногами. Потім білі поламані пеньки, потрощені стовбури, плетиво гілок вернулися на свої місця. Його серце так гуркало, що було важко дихати.

Знову тиша.

Та цього разу неповна. Десь поблизу шепталися; раптом праворуч у двох місцях різко затряслися гілки. Звідти виткнулося загострене вістря. Від переляку Ральф щосили штрикнув своїм списом у щілину.

— А-а-а-а!

Спис шарпнувся в руках, і він потяг його назад.

— О-о-о-о!

Хтось стогнав за густою стіною нетрів, зчинився гамір. Там люто сперечалися, а поранений дикун усе стогнав. Коли нарешті запала тиша, чийсь голос, але, здається, не Джеків, сказав:

— Бачите? Я казав — він небезпечний.

Поранений дикун знову застогнав.

Що іще? Що далі?

Ральф стис руками обгризеного списа, і чуб йому спав на очі. З боку скелі всього за кілька ярдів чулося бубоніння. Хтось із дикунів вражено сказав «ні», потім — здушений сміх. Ральф присів на п’ятах і вишкірив зуби до стіни з гілок. Звів списа, буркнув щось під ніс, чекав далі.

Ще раз невидима група розреготалася. Почувся дивний хрускіт, потім залускотіло трохи голосніше, так наче хтось розгортав великі целофанові аркуші. Десь тріснула палиця, і він задихнувся від кашлю. Білі й жовті жгути диму просочувалися між гілками, шмат голубого неба над головою прибрав кольору дощової хмари, і ось дим уже сунув на нього лавиною.

Хтось нервово засміявся, чийсь голос зіпонув:

— Дим!

Нетрями він поповз по лісу, намагаючись заховатися за димом. Нарешті побачив край гущавини зелену галяву. Між ним та лісом стояв зі списом зовсім невеличкий дикун, розмальований червоно-білими смугами. Він кашляв і, щоб побачити щось у дедалі густішому диму, розтирав рукою фарбу під очима. Ральф стрибнув на нього, як кіт, загарчав, ударив списом, і дикун зігнувся вдвоє. Позаду в гущавині галасували, а Ральф уже летів на крилах страху через підлісок. Добіг до свинячої стежки, промчав по ній яких сто ярдів і звернув убік. Позаду над островом ще раз прокотився мисливський поклик, відтак тричі пролунав один і той самий голос. Він угадав — це сигнал до наступу, і побіг ще швидше, доки груди запекло вогнем. Тоді він пірнув під кущ і лежав там, віддихуючись. Обержно облизав вуста і знову почув далекий крик погоні.

Він міг багато що зробити. Міг вилізти на дерево, та це однаково, що рубати гілляку, на якій сидиш. Якщо його помітять, то їм залишиться просто сидіти й чекати.

Мати б час подумати!

Ще один далекий подвійний крик підказав йому ключ до їхнього плану. Той, хто заплутається в нетрях, має озватися таким подвійним криком, щоб увесь ланцюг зупинився й почекав, доки невдаха вивільниться. Так вони сподіваються пройти весь острів одним нерозривним кордоном. Ральф згадав вепра, який так легко прорвав їхнє оточення. При потребі, коли погоня буде зовсім близько, можна прорвати широкий кордон, вискочити з нього й побігти назад. Але куди назад? Вони розвернуться й знову підуть прочісувати острів. Рано чи пізно йому захочеться попоїсти чи поспати, а потім він прокинеться у пастці; і полювання зміниться тортурами.

Що ж тоді робити? На дерево? Прорвати кордон, як вепр? І перше, й друге — жахливе.

Хтось гукнув, серце йому закалатало, він підстрибнув, метнувся в бік океану та непролазних джунглів, доки не завис між ліанами, мить-другу він висів непорушно, тільки ноги тремтіли. Якби йому дали спокій, якийсь перепочинок, час подумати!

І ось знову пронизливий і невблаганний мисливський поклик котиться над островом. Від того звуку він шарпнувся в ліанах, як загнузданий кінь, і знову біг, доки не почав задихатися. Впав на землю посеред папороті. На дерево? Чи спробувати прорватися? Відсапався, утер рота, сказав собі заспокоїтися. Десь там у ланцюгу йдуть Ерікісем, ідуть і ненавидять той ланцюг. А може, ні? А що як він замість Ерікісема напореться на Ватага чи на Роджера, що несе в своїх руках тільки смерть?

Ральф відгорнув назад розчухране волосся, витер піт коло непідбитого ока. Сказав голосно:

— Думай.

Як тут розсудити правильно?

Нема Рохи, він би порадив. Нема врочистих зборів, де все можна обговорити, нема шляхетного рога.

— Думай.

Найбільше лякала завіса, що могла заслати розум, притупити почуття небезпеки, обернути його у дурника.

Третя ідея — добре сховатися, щоб кордон минув його, не завваживши.

Ральф рвучко відірвав голову від землі й прислухався. До давніх звуків додався ще один — глухе дудніння, немовби сам ліс розлютився на нього, понурий гул, на його тлі мисливське атюкання скидалося на вищання, ніби хто шкрябав крейдою по шкільній дошці. Цей звук він чув десь раніше, та ніколи було згадувати.

Прорвати лінію.

На дерево.

Заховатися і дати їм пройти.

Новий крик зовсім поряд, він зірвався на ноги, знову помчав уперед, швидко продираючись крізь колючі терни та ожини. Нараз скочив на відкриту галявину, знову на ту саму відкриту галявину, але тепер череп глузував уже не з синьої латки неба, широко посміхаючись своєю розколотою посмішкою, а зневажливо шкірився на димову пелену. Знову Ральф погнав між деревами, і йому відкрилася причина дудніння в лісі. Щоб викурити його, вони запалили весь острів.

Краще заховатися, ніж лізти на дерево, навіть коли знайдуть, можна прорвати кордон.

Отже, заховатися.

Цікаво, чи погодилася б з ним свиня? Відшукати найгустіші на острові нетрища, найтемніший кут і заповзти туди. Тепер він біг і роззирався довкола. По ньому стрибали сонячні пасмуги та плями, блискучими струмочками по брудному тілу стікав піт. Тепер крики відстали, ледь чулися.

Нарешті він знайшов, як йому здалося, підходяще місце, хоч рішення було відчайдушне. Тут кущі й несамовита в’язь ліан сплелися в килим, який не пускав досередини жодного променя сонця. Під склепінням була ніша, мабуть, заввишки з фут, хоч і прошита всюди гострими, молодими паростками. Можна заповзти вглиб ярдів на п’ять, і ти схований, хіба котрийсь дикун додумається лягти на землю і зазирнути сюди; навіть у такому разі — ти в непроглядній пітьмі. Навіть коли станеться найгірше і він побачить тебе, можна накинутися на нього, розірвати лінію і тікати в протилежний бік.

Обережно Ральф заповз між гострі паростки, втяг за собою і палицю. Добравшись до середини, зачаївся, прислухався.

Вогонь розгорівся великий, його барабанний гуркіт тільки на перший погляд залишився далеко позаду, а насправді був ближче. Що швидше — біг вогню чи чвал коня? З того місця, де він лежав, було видно забризкану сонцем широчінь острова. І раптом кожна сонячна пляма стала йому підморгувати. Це так скидалося на потьмарення розуму, засланого пеленою, що на мить здалося, ніби йому просто мерехтить в очах. Та враз пляминки заморгали скоріше, потім померкли і зникли, він побачив, що між островом та сонцем тяжкою попоною зависає дим.

Навіть коли хтось зазирне під кущі й зауважить там людське тіло, це можуть бути Ерікісем, вони прикинуться, ніби нічого не помітили, промовчать. Він притулився щокою до шоколадної землі, облизав сухі губи, заплющив очі. Під гущавиною земля легко вібрувала; можливо, це якийсь звук, надто тихий і нечутний за стугонінням вогню та атюканням, яке шкребтало, наче крейдою по дошці.

Хтось крикнув. Ральф відсмикнув щоку від землі й подивився в померкле небо. Мабуть, вони вже близько, його груди заходили ходором. Сховатися, прорвати лінію, здертися на дерево — що робити? Лихо, що вибираєш тільки раз.

Вогонь тепер ближче. Залпи — то займаються гілляки, навіть цілі стовбури. Які дурні! Які дурні! Пожежа, мабуть, сягнула вже до плодових дерев — а що вони їстимуть узавтра?

Ральф завовтузився на своєму вузькому ложі. Тепер він нічим не ризикує! Що йому зроблять? Наб’ють його? Ну й що? Вб’ють? Палиця загострена з обох кінців...

Крики почулися так близько, аж він підскочив. Побачив, як пасастий дикун швидко вибіг із зеленої пущі й наближався до килима, до його сховку; дикун зі списом. Ральф уп’явся пальцями в землю. Приготуватися про всяк випадок.

Ральф покрутив списом, скеровуючи його вістрям уперед, і тільки тепер помітив, що і його палиця загострена з обох кінців.

Дикун зупинився за п’ятнадцять ярдів від нього і гукнув свій поклик.

Може, в гуготінні пожежі почув, як б’ється його серце. Тільки не кричати. Приготуватися.

Дикун рушив уперед, вже видно тільки його ноги. І ратище списа. Тепер лише коліна. Тільки не кричати.

З пущі за спиною в дикуна з кувіканням вискочив гурт свиней і дременув по лісу. Верещали птахи, пищали миші, якесь звірятко застрибнуло до нього під килим і причаїлося.

За п’ять ярдів від нього, коло самої гущавини, дикун зупинився, знову гукнув. Ральф підібгав ноги, згорнувся калачиком. В руках у нього кілок, кілок, загострений з обох кінців, кілок, який так шалено тремтить у руках, що стає то довшим, то коротшим, то легшим, то важчим, то знову легшим.

Мисливське атюкання прокотилося від берега до берега. Дикун уклякнув край гущавини, за ним у лісі зблискували вогники. Видно, як коліно загрузло в землю. Тепер друге. Руки. Спис.

Обличчя.

Дикун зазирнув у пітьму під кущі. Мабуть, обабіч він ще бачить світло, та тільки не тут, усередині. Всередині — морок, дикун аж зморщився, силкуючись розшифрувати темряву.

Тяглися секунди. Ральф дивився дикунові просто в очі.

Тільки не кричати.

Ти ще повернешся додому.

Ось він уже помітив, хоче переконатися. Загостреною палицею.

Ральф заволав, заволав зі страху, злості, розпуки. Ноги його випросталися, він волав протягло, аж піна виступила на губах. Він зірвався на ноги, продер гущавину, вискочив на галявину і все волав, гарчав, спливав кров’ю. Він замахнувся кілком, дикун перекинувся; та до нього вже мчали інші, вигукуючи свій поклик. Він ухилився, спис пролетів поряд, тоді Ральф замовк і побіг. Раптом усі миготливі вогники попереду злилися докупи, ревіння лісу перейшло у грім, великий кущ прямо на його шляху вибухнув гігантським віялом полум’я. Ральф сахнувся праворуч, полетів на крилах розпуки, серце калатало, а пожежа накочувалася, наче приплив. Позаду знялося атюкання, розповзлося по лінії короткими пронизливими гуками — отже, бачать. Праворуч з’явилася брунатна постать, відстала. Всі бігли, всі верещали, як божевільні. Він чув, як вони з тріском проламуються крізь підлісок, а зліва гримів яскравий гарячий вогонь. Він забув про рани, забув про голод і спрагу, весь обернувся в страх; безнадійний страх, який летів, мчав через ліс до берега. Перед його очима стрибали плями, оберталися в червоні кола, швидко розпливались і зникали. Ноги, чужі ноги під ним зморилися, а навіжений крик усе насувався пошарпаною торочкою біди, вже накривав його з головою.

Він спіткнувся об корінь, а крик гонитви став ще пронизливішим. Побачив, як спалахнув курінь, за правим плечем хлюпнуло вогнем, потім зблиснула вода. Тоді він упав, покотився вперед по теплому піску, скулився, звів догори руки, щоб відбиватися від ударів, наготувався благати пощади.

Заточуючись, звівся на ноги, готовий до найгіршого, і наштовхнувся поглядом на великий кашкет з дашком. Високий кашкет з білим верхом, а над зеленим дашком — корона, якір, вінчик золотого листя. Він побачив білу тканину, еполети, револьвер, рядок золотих гудзиків на мундирі.

Морський офіцер стояв на піску і дивився на Ральфа з подивом та пересторогою. За ним носом у пісок впирався катер, його притримували два моряки. Ще один моряк стояв з автоматом на кормі.

Атюкання затнулось і вщухло...

Спочатку офіцер дивився на Ральфа з сумнівом, потім зняв з револьвера руку.

— Здрастуй.

Ральф згадав, який він вимащений, знітився, відказав несміло:

— Здрастуйте.

Офіцер кивнув, ніби почув відповідь на якесь запитання.

— Є тут дорослі, старші?

Ральф мовчки, як німий, похитав головою. Повернувся вбік. Позаду на березі безгучно півколом застигли хлопчаки, розцяцьковані з ніг до голови кольоровою глиною, з гострими палицями в руках.

— Ну й забави,— зауважив офіцер.

Вогонь дістався до берегових кокосових пальм і з тріском поглинав їх. Один омах відірвався від пожежі, стрибнув, наче акробат, злизав крони пальм над плитою. Небо було чорне.

Офіцер весело всміхнувся до Ральфа:

— Ми побачили ваш дим. У вас тут війна, чи що?

Ральф кивнув головою.

Офіцер розглядав малого страхопуда, що стояв напроти. Цю дитину треба вимити, підстригти, витерти йому носа, добре змастити рани.

— Сподіваюся, жертв нема? Є трупи?

— Тільки два. Та їх забрало море.

Офіцер нагнувся й уважно подивився на Ральфа.

— Двоє? Вбитих?

Ральф знову кивнув. За ним весь острів стугонів у полум’ї. Офіцер здебільшого знав, коли люди кажуть правду. Він стиха присвиснув.

Почали з’являтися інші хлопчаки, деякі зовсім крихітні кнопки, брунатні, з роздутими животами малих дикунів. Один підійшов до офіцера зовсім близько, звів на нього погляд.

— Я... я...

Але на цьому й скінчилося. Персіваль Вімз Медісон марно силкувався пригадати магічну формулу, цілком стерту в його пам’яті.

Офіцер знову повернувся до Ральфа.

— Ми заберемо вас. Скільки вас тут?

Ральф похитав головою. Офіцер подивився повз нього на розмальованих.

— Хто тут за старшого?

— Я,— голосно відповів Ральф.

Рудий хлопець з лахманами якоїсь чудернацької чорної шапочки на голові та з розбитими окулярами, почепленими до пояса, ступив був крок уперед, потім передумав і зупинився.

— Ми побачили ваш дим. Виходить, ви не знаєте, скільки вас?

— Ні, сер.

— Здавалося б,— офіцер уже думав, як організувати розшуки інших,— здавалося б, англійські хлопчики — ви ж усі англійці, правда? — зможуть якось краще дати собі раду, тобто...

— Спочатку так і було,— сказав Ральф,— доки...

Він затнувся.

— Тоді ми всі були вкупі...

Офіцер співчутливо кивнув.

— Розумію, все було чудово. Як у «Кораловому острові».

Ральф подивився на нього мовчки, наче німий. В уяві на мить промайнуло видіння дивовижних чарів, які колись огортали ці береги. Але острів згорів, наче купа сухих дров... Саймон загинув, а Джек... З очей ринули сльози, тіло затряслося від ридань. Вперше за весь час на острові він дав волю сльозам: здавалося, нестримні, навісні спазми горя вивернуть йому все нутро. Під чорним димом, над знищеним пожежею островом зносився цей плач. Заражені тим самим почуттям, інші хлопчики теж стрепенулися, заплакали. Посередині брудний, розпатланий, з невтертим носом стояв Ральф і ридав над колишньою невинністю, над темнотою людського серця, над тим, як падав, перевертаючись у повітрі, мудрий, щирий друг на ім’я Роха.

Офіцера зворушив і занепокоїв цей плач. Він одвернувся, даючи їм час опанувати себе, і чекав, відпочиваючи поглядом на ошатному обрисові далекого крейсера.

← Назад | На початок
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up