Сини людства (закінчення)

І раптом Гарібальді проймається до нього довір’ям, незважаючи на строгість і навіть суворість рис обличчя, а може, саме через них.

— Синьйоре професор,— каже він, намагаючись трохи підвестися зі свого ліжка-крісла, і привітна, якась дитяча, усмішка з’являється на устах хворого, немов він перепрошує, що стрічає славетного професора в таких жалюгідних умовах.

— Лежіть, лежіть,— добродушно наказує професор по-французьки і простягає руку. І Гарібальді відчуває, яка вона міцна і в той же час обережна.

— Льовушка,— звертається Пирогов до супутника по-російськи,— я посиджу подивлюся на перев’язку, хай собі спокійно роблять своє діло. Я огляну потім. Перекладіть їм.

По-різному заходять знамениті лікарі до хворих. Одні набирають одразу такого гордого, таємничого вигляду, наче тільки їм відома велика істина життя та смерті. Щоб близькі вірили в це, вони оточують себе якоюсь урочистістю. Інші, навпаки, виказують поблажливу фамільярність, немов усі думки, бажання і переживання хворий давно розкрив перед ними сам (хоча й бачаться вперше), і хворий відчуває фальш у кожному слові. А то починають розмовляти тоном, яким розмовляють з малими нерозумними дітьми, не думаючи ані про вік, ані про життєвий досвід або й просто обізнаність і розум хворого. Інколи ж навпаки, коли лікують якихось визначних осіб, бояться взяти на себе відповідальність, і тільки щоб догодити, прислухаються до слів хворих, які самі в медицині розуміють мало. В усіх цих випадках лікарі дбають перш за все про враження, яке вони самі справляють, і про ставлення до них.

Микола Іванович і зараз, як завжди, найменше дбав про те враження, яке справляв він сам. Він спокійно, тихо сидів на ослінчику, йому було видно всю процедуру перев’язки.

— Будь ласка, колеги, продовжуйте, я подивлюся звідси. У вас добрий вигляд,— звертається він до Гарібальді.— Це вже запорука, що нічого небезпечного нема.

Справді, зараз у Гарібальді жваве обличчя, температура непомітна. Пирогов уважно спостерігає за перев’язкою, схвально покивуючи головою, і це заспокоює лікарів. Що там не кажи — сам Пирогов! І якийсь давно незнаний спокій лине до Джузеппе Гарібальді, і навіть сердите обличчя Барберіні ясніє, і він непомітно хитрувато підморгує хворому.

Ні, зовсім він не суворий, цей знаменитий професор! То він суворо, навіть сердито одразу поглянув на стіни з вогкими плямами, на ґратчасті вікна, крізь які немов із зусиллям просякає сонячне світло. А на Гарібальді і на лікарів, що, хвилюючись, роблять перев’язку, він дивиться доброзичливо, уважно, з якимось добрим, товариським співчуттям.

Після перев’язки Пирогов каже Гарібальді:

— Відпочиньте. Коли дозволите, я огляну вас удень. Ми зайдемо з професором Петріджем із Лондона. Ми зустрілися з ним у дорозі. Я тільки попрошу колег принести мені подивитись прострелене взуття і уламки кістки, навіть найдрібніші, які вийняли одразу з рани. Сподіваюся, ви їх зберегли.

Льовушка намагається перекласти якнайточніше.

Барберіні поквапливо киває головою. Кістки — то справа лікарів, а от взуття — звичайно, він зберіг те взуття, що прострелила клята куля! Гм, ніхто ще цим не цікавився, але цей старий взагалі не схожий ні на кого, хто оглядав його генерала, його Джузеппе.

* * *

Від тої самої хвилини, коли було вирішено, що професор їде, і саме він, Льовушка Модзалевський, супроводитиме його, юнак перебував у неймовірно збудженому стані.

Усі товариші щиро і неприховано заздрили — Італія! Побуваєш в Італії! Гарібальді! Подумай, побачити Гарібальді!

Але сам він хвилювався найдужче, спочатку тим — чи поїдуть? Потім — несподівані перешкоди у дорозі, зміна розкладу швейцарських поїздів, вони спізнювались на консиліум, про який їх сповістили у телеграмі-відповіді. Це все заважало приходити в захоплення від Альп, від не бачених досі краєвидів. Добре професорові, він проїздив тут не раз і в Італію їде не вперше.

А втім, коли переїхали італійський кордон і дихнули італійським, хоч уже ледь осіннім жовтневим повітрям, почули італійську мову, юнакові здалося все сном. І сьогодні, зараз — він з Пироговим був у Гарібальді.

Він стільки бачив портретів героя і навіть мав невеличку картку (їх в Петербурзі продавали спочатку потай, а згодом майже відкрито), що пізнав би його одразу, коли б зустрівся і не в таких обставинах, але жодне фото, жоден портрет і малюнок не передавали насправдішнього Гарібальді.

І не благородство правильних рис красивого обличчя, немов якогось античного героя, здивували юнака. Це можна було уявити і по портретах. Здивував ясний, щирий погляд добрих блакитних очей, ясна, щира дитяча усмішка. І в очах, і в усмішці світились довір’я, доброзичливість. Юнак знав про легендарну хоробрість Гарібальді, і він уявляв людину, хай хоч і поранену, і полонену, але яка вражає своєю силою. А тут ця дитяча щирість і усмішка... Раптом Модзалевський зрозумів: саме за такою людиною йдуть тисячі, їй вірять, в ній нема нічого «для себе», а тільки для інших. Нічого для показу, усе від душі.

І от жалюгідна кімната, майже в’язниця, рана, над якою мудрують, і він — поранений, благородний, зараз безпомічний лев у тенетах.

Пирогов зосереджений, насуплений, йде мовчки. Не годиться зараз задавати йому питання. Стає страшно. Там, у Гейдельберзі, здавалось — варто Пирогову поглянути, і все буде гаразд. Але ж невідомо, що скаже ще Пирогов, коли погляне! Юнак не витримує, проте заводить здалеку:

— Миколо Івановичу, не пощастило нам, що спізнились на консиліум.

Але професор каже:

— Нічого, може, це й краще. У кожного свої звички, свої прийоми огляду. Можливо, вони протилежні моїм, а заперечувати одразу було б незручно. Краще я огляну наодинці. Оцей англієць, професор Петрідж, якого ми зустріли в дорозі, людина спокійна, коректна, з ним ми дійдемо згоди. А тутешні — Альбанезе інформував нас — все сперечаються між собою. І знаєте, друже, в кожного народу є свої традиції лікування, свої звички, що переходять із покоління в покоління. Якщо вони не шкодять, можна з цим примиритися і не заперечувати, щоб не ображати національного почуття.

Він помовчав трохи і раптом засміявся по-старечому добродушно:

— Ну приміром, французи люблять клістири, а англійці їх не терплять і інколи можуть сперечатися з піною на губах. А це ж не має ніякого значення. Друга справа, коли деякі звички і методи явно шкодять. От про що я думаю завжди.— Він замовкнув, і хлопець зрозумів, що не треба зараз відволікати його своїми балачками.

«Як він усе враховує, скільки в ньому такту, чулості,— з захопленням подумав Льова.— Хоч би йому, саме йому пощастило вилікувати Гарібальді».

І хоча тільки-но він вирішив не заважати роздумам професора, знову не витримує:

— Миколо Івановичу, а все-таки так хочеться, щоб саме ви вилікували. Це буде така гордість для всієї російської медицини.

Пирогов зупинився, глянув строго:

— Знаєте, у мене з дитинства, поряд з глибокою любов’ю до батьківщини — про це не годиться говорити, але я підкреслюю, щоб ви зрозуміли,— так, поряд з безмежною любов’ю до батьківщини розвинулась якась гидливість до національних хвастощів і будь-якого шовінізму. Це завжди породжує національну ворожнечу, що неодмінно нищить наукові прагнення. Наука повинна мати безмежні простори для думки, слова, діяльності. Нам треба допомогти цій винятковій людині. Треба її врятувати — от головне. Ну, до четвертої ви вільні. О, та нас наздоганяє той гарібальдієць, який так люто дивився, коли ми зайшли. Коли б зустрітися з ним у горах, можна було б злякатися. Певне, йому набридли всі лікарі і він уже нікому не вірить...

Але Барберіні був не тільки не лютий, а, навпаки, весь доброзичливість і готовність до послуг.

— Будь ласка, синьйоре, от взуття. Може, вам ще що треба? — І він весь час додавав, невідомо чому: — Грація, грація! (Спасибі! Спасибі!)

Льовушка одразу вирішив скористатися з дозволу професора.

— Коли дозволите, я пройдуся з ним,— сказав він Миколі Івановичу.— Якщо ваша ласка,— звернувся він до Барберіні,— я хотів би, щоб ви провели мене до моря, показали місто.

Барберіні тільки того й хотів.

— Грація, грація! — повторював він метушливо: — Прего, прего! (Будь ласка!)

Як добре, що хлопець знає італійську мову. Барберіні розповість йому про всі інтриги, що плетуться навколо пораненого генерала. А лікарі й досі не знають, де куля. Хай, хай він усе передасть своєму професорові. А у його професора таке чесне обличчя. Барберіні одразу зрозумів, що і папські, і королівські прислужники йому байдужі, що він не піде ні на чиєму поводу.

— Льовушко, тільки не загайтесь, рівно о четвертій ми у пораненого.

Гарібальді нетерпляче чекав четвертої години, повторного приходу цього старого професора.

Як серед бурхливого океану, коли плавав він на кораблі, раптом виринав острівець — земля, до якої можна було пристати, і в нього, і в товаришів, змучених боротьбою з хвилями, вливались нові сили й надії, так і зараз душа його раптом потяглась до цієї сторонньої, підстаркуватої, навіть суворої людини. Професор скаже правду. Йому можна повірити. Що ж, Гарібальді ладен знову перетерпіти біль, як при кожному огляді, і про себе він вирішив: як скаже цей старий, так і буде.

Італійські лікарі, Барберіні і Льова Модзалевський, затамувавши подих, стежили за кожним рухом Пирогова. Уважно і зосереджено дивився професор Петрідж. От Пирогов відкинув теплу ковдру, Льова побачив неймовірно схудлі неживі ноги, які так контрастували з міцним торсом Гарібальді.

Але Пирогов дивився спокійно, так само спокійно поглянув він на розбинтовану ногу. Скільки тисяч поранених довелося йому бачити на своєму віку! Скільки тисяч ран, куди жахливіших, ніж ця. Гарібальді вже чекав, що от зараз знову почує наказ подати зонд, але він і стогоном, навіть віддихом не викаже ані болю, ані хвилювання. Та Пирогов лише злегка провів рукою по нозі зокола рани і сидів кілька хвилин мовчки, уважно дивлячись на обидві ноги. І Гарібальді здавалось, що його очі бачать наскрізь, крізь м’язи, суглоби, кістки. І, здавалося, що коли хто поворухнеться — рух буде чути в цій тиші, яка запанувала в приміщенні.

Професор заговорив неголосно, зовсім не намагаючись щось доводити, заперечувати, відстоювати, а просто, немов розмовляючи сам із собою, констатував незаперечний для нього факт.

— Куля ось тут, у кістці. І уламки роздробленої кістки, і прострелене взуття підтверджують мою думку. А зондувати або вводити палець у рану, щоб переконатися в цьому, зовсім не треба, це зайвий біль. Зараз негайно виводити кулю також не треба.

Так, так, з десятків тисяч випадків на Кавказі і під Севастополем він уже склав собі за правило — не виводити сторонні тіла з вогнестрільних ран доти, доки не з’явиться для того явна необхідність, завжди пам’ятаючи, що виведення може бути шкідливіше, ніж присутність. Все мистецтво лікаря полягає в тому, щоб уміти дочекатись певного моменту.

Він кладе свою руку на руку Гарібальді і знову повторює:

— Жару нема, температура цілком нормальна, треба спокійно чекати.— І, повертаючись до лікарів, каже: — Не слід дратувати рану введенням різних інструментів, бодай найдосконаліших... А головне, треба уважно спостерігати за раною і своєчасно вийняти кулю. Синьйоре Гарібальді,— звертається він до Гарібальді,— небезпеки для вашого життя нема. Зараз не може бути й мови про ампутацію. Потрібно тільки терпляче, спокійно чекати. Але свіже повітря! Неодмінно свіже повітря! Хіба можна лежати в такій кімнаті! І клімат Спеції теж не для вас. Адже у вас, певне, ревматизм, вам потрібне інше підсоння. Куди б ви хотіли переїхати?

— Неаполь! — вихопилось у Гарібальді. Йому здається — він знову народжується на світ.

Не тільки Гарібальді зітхає полегшено після ясного діагнозу, після цих, здається, таких простих порад. Раптом у всіх присутніх змінюється цей гнітючий, схвильований настрій, що панував тут увесь час.

— Ви згодні зі мною, колего? — питає Пирогов Петріджа.

— Абсолютно,— з задоволенням каже англієць.

Палкі італійські лікарі тиснуть йому руку, а Барберіні дивиться, як на бога.

Йому повірили всі, а перш за все сам Гарібальді.

— Чим і кому зобов’язаний я вашому приїзду, дорогий докторе? — питає Гарібальді проникливо і вдячно.

— Мене надіслала до вас російська молодь,— відповідає Пирогов так просто, немов це звичайна, сама собою зрозуміла річ.— Спіть спокійно, все буде гаразд.

* * *

Це перша спокійна ніч після Аспромонте. В його вухах лунає ще і ще: «Мене надіслала до вас російська молодь».

Незнана, далека молодь турбується про його життя. Значить, воно потрібно і їй! Він засинає, і та дитяча усмішка, якою він зустрів лікаря Пирогова, лишається на його вустах.

«Мене надіслала до вас російська молодь».

 

А Пирогов не спить. Зараз, уночі, він зосереджує свої думки, згадує увесь свій досвід, щоб самому для себе підтвердити свій діагноз і метод лікування, в якому був переконаний, який для нього був беззаперечний і ясний. Але ж він знову зіткнувся з тою давно відомою для нього істиною, що нема жодної справи, якою б вона простою і ясною не була, в якій не можна було б при бажанні знайти причин для сумніву, вагань і суперечок.

Вигляд рани, прострелене взуття, шматки кістки доводили, що куля аж ніяк не могла відскочити рикошетом... Він ясно уявив собі, де вона застрягла. Постійне зондування, копирсання пальцями може завдати непоправної шкоди. А це наполягання на ампутації? Даруйте, але мені щось здається, що ці загрозливі погляди виникли не стільки від серйозних наукових переконань, як від закулісних, вірніше, запостільних обставин. Хворий Гарібальді, точнісінько так, як тоді, коли був здоровий, не перестає бути предметом дій різних партій. Хіба це не зрозуміло з тих суперечок лікарів і всіх, хто оточує його і кого я категорично заборонив би впускати до кімнати хворого. Звичайно, нема нічого дивного, що навколо його пораненої ноги стільки національних хвилювань, побоювань з одного боку, надій на поворот справи — з іншого. Але я можу і мушу заспокоїти італійський народ і всіх щирих шанувальників Гарібальді: ані життя, ані нога його не перебувають в небезпеці... Та не слід бути й абсолютним оптимістом. Куля лишилась у нозі людини, схильної до ревматизмів. І все ж таки вік — п’ятдесят шість — це не жарти. Незважаючи на його геройський стоїцизм, на міць, витриманість, потрібні максимальна увага, найпильніший догляд.

Шкода, що він, Пирогов, не може лишитися. Але він докладно напише всі свої поради лікарям, вірним соратникам Гарібальді. Він надішле ґрунтовну, але таку, щоб зрозуміли всі, докладну інформацію в пресу, щоб усі знали його думки і метод лікування. Справжню науку завжди можна викласти просто. Тим вона і відрізняється від наукоподібної писанини, в якій за нагромадженням наукових термінів, різних викрутасів губиться зміст і вся сіль досліджень. Справа не в наукоподібних формулах.

На своєму довгому життєвому шляху він не відкидав і досвід народних лікарів.

Наприклад, Кавказ. О, його багато чому навчила та давня кавказька експедиція! Між іншим, і увазі до народних лікарів. Він згадує: госпіталь з тяжкопораненими. Він тільки-но приїхав і робить перший обхід із фельдшером. Призначає: цього завтра на операцію, цього приготуйте і цього.

Солдати, бліді і без того, бліднуть смертельно, але мовчать. Фельдшер покірно записує прізвища. Але вигляд у нього як перед стратою.

Другого дня, вранці, Пирогов заходить до палат. Що ж це? Ліжка, на яких лежали призначені до ампутації ніг чи рук, порожні.

— У чому справа? — питає він у фельдшера.

— Перед операцією забрали родичі або знайомі,— явно бреше фельдшер і не дивиться в очі. Які тут родичі в горах?

Пирогов ледве стримує себе, але закінчує обхід і кличе фельдшера до себе.

— Ну, без дурнів, кажіть правду.

Фельдшер мнеться, та бачить, що цей лікар не відчепиться.

— Тільки не виказуйте,— бурмоче він.

Кому виказувати? Але Пирогов розуміє його нерішучість, змовницьки підморгує і нахиляється до нього.

— Та тут таке діло. Раз на тиждень з гір спускаються діди-хакіми, вони лікують зіллям і своїх, і наших. А ми їм теж дещо даємо. Не кажіть нікому. Кого діди лікували, жодному ані руки, ані ноги не відрізали. Саме завтра їхній день, тих дідів-горців. Христом-богом братушки благали, щоб діди їх оглянули. Самі розумієте, людина без руки чи без ноги кому потрібна? Каліка!

— А як помре, краще?

— А у дідів ніхто не помирає... Ну, як уже помре, то воля божа,— філософськи закінчив фельдшер.

— Знаєте що? Несіть солдатів назад сюди і, як діди прийдуть, ведіть їх до них, а про мене скажіть, що я також фельдшер. Я хочу подивитись, як і чим вони лікують.

— А мене не викажете начальству?

— Навіщо? Не вірите — заприсягнусь.

Так і було зроблено...

Які мальовничо-красиві, поважні, сповнені власної гідності, стрункі, сиві, серйозні зайшли діди-хакіми в той примітивний госпіталь. Як спокійно виймали з горнят зварене зілля, з торбинок свіже, змочували настоями чоло, руки, ноги. В одного пораненого Пирогов з острахом побачив у рані черву. Він би, не замислюючись, ампутував ногу.

— Спитай, як же тут, он бачиш, черва,— прошепотів він фельдшеру.

Фельдшер розмовляв трохи мовою горців. Старий хакім покивав головою, глянув з-під сивих брів на лікаря, спокійно щось пояснив.

— Каже, черва — нічого, черва гній з’їсть, а соком з якогось там коріння та зілля — протруть.

Діди спускались з гір не раз і не два. Пирогов, звичайно, ризикував, але він приглядався, навіть допомагав — багато солдатів було врятовано.

А потім, далеко згодом, коли вже чутка про нього сягала за найвищі Кавказькі гори, сам Шаміль просив Пирогова оглянути його сина, тільки надто пізно він схопився. Син Шаміля, той, що виховувався змалку в Петербурзі, а потім був покараний самим батьком і засланий у глухе міжгір’я, де безпросвітний морок та холод, захворів на туберкульоз.

Зараз у маленькій Спеції осінньої італійської ночі Пирогов згадав тих дідів-горців. Ні, він правий, не треба поспішати з операцією.

Микола Іванович запалив маленький ліхтарик і почав про все докладно писати.

Він ніколи не робив секрету з свого лікування, а зараз і поготів, адже з усіх країн світу жадібно чекають звістки, як здоров’я Гарібальді. Він надрукує в газетах докладні інформації і статті, він пояснить італійським колегам, як терпляче чекати, що робити і коли та як можна буде вийняти кулю. Може, і за місяць — не раніше. Est modus in rebus[1].

А поки що — завтра — завтра ж вранці, негайна він вимагатиме перевести пораненого у світле, чисте приміщення з свіжим повітрям, якнайшвидше взагалі із Спеції. Він вимагатиме відповідного харчування, догляду — усього, що треба для тяжкохворих. Хто може ослухатись його авторитетного наказу?

Він іронічно стиснув губи. І на Кавказі, і в Севастополі, та й скрізь часто обурювались на нього, позаочі лаяли, але ж виконували, виконували всі його вимоги!

Гарібальді видужає! Гарібальді житиме!

Він знову відчув приплив енергії, ясність думки і ту особливу міць у пальцях, яку часто відчував у важких випадках, коли був абсолютно переконаний у своїх діагнозах всупереч багатьом і знав, що діє вірно. Але тут операція не потрібна. Ні.

Він дуже любив вірші Пушкіна. Про це знала добре його дружина. У нечасті години спільного відпочинку він читав їх напам’ять вголос. Бувало, на своїх безкінечних шляхах, у далеких мандрівках — скільки йому довелося проїздити «то в кибитке, то верхом!» — в думках читав любимі вірші. І зараз він згадав також рядки, але перефразував їх і повторив ще й ще:

Не случайный, не напрасный
Дар таинственный, прекрасный!
Жизнь, ты с целью мне дана.

Гарібальді повинен видужати!

* * *

— Ну от, Льовушко, і закінчується наша блискавична подорож до Італії, а ви її й не побачили зовсім,— мовив Пирогов Модзалевському.— Певне, ви чекали іншого від мандрівки?

— Я бачив Гарібальді і його друзів,— тихо заперечив Льова.— Мені здається, я відчув серце Італії.

Він хотів додати: «І я був з вами», але знав, Пирогов не любить таких зовнішніх проявів почуття, та вони й не потрібні. Він однаково все знає.

Коли вони прийшли попрощатися і побачили Гарібальді, для Пирогова в його діагнозі сумніву не було ані краплини. Не було сумніву і для самого Гарібальді, а Барберіні метушився знову, меткий, дотепний, жартівливий, як колись. Усі тиснули руку Пирогову, а Модзалевського обіймали.

Гарібальді глянув на Пирогова.

— Дорогий докторе, ви ще раз довели, що для добрих справ і для істинної науки нема кордонів у сім’ї людства.

* * *

Боже мій, що він вигадав знову, цей невгамовний професор Пирогові

Міністр освіти Олександр Васильович Головній одержав від нього великого листа. Власне, лист і докладний звіт про поїздку в Спецію, до Гарібальді. Немов його послав сам російський уряд!

Там усе, що передумав Пирогов тої осінньої ночі. Усе він написав. І що казати, Головній, не відриваючись, з величезним інтересом і навіть хвилюванням прочитав це все.

Молодий, досить ліберальний міністр розумів ту вагу, що має Пирогов для Росії і як неперевершений хірург, слава якого лунала по всій Європі, і як новатор-педагог та громадський діяч. Головній, ще не будучи міністром, замолоду захоплювався його статтями. Але ж цар, імператор! Ні для кого при дворі і в міністерстві не було таємницею більш ніж негативне ставлення імператора Олександра II до Пирогова, і дехто успішно використовував це для своєї кар’єри.

Київський генерал-губернатор Васильчиков аж розпинався. Він при всякій нагоді доводив до відома, що попечитель Пирогов поблажливо ставиться до викладання в школах «малоруською» мовою, потурає безмежно студентській молоді, опирається втручанню поліції в справи університету. Ці недільні школи, які вперше з’явилися саме в Києві, — це ж розсадник баламутства! Врешті, винуватцем усіх непорядків у Києві стали називати Пирогова, і Васильчиков ставив питання: він або Пирогов.

Як завжди, в кулуарах міністерства знали, що Васильчиков використовує нелюбов імператора до Пирогова не тільки через свої вірнопідданські почуття, а й через нешанобливе ставлення професора до губернаторші. Тій забажалося для власної пихи притягти всесвітньовідомого вченого у свій салон. З того вийшов один конфуз. Про це гомонів увесь Київ.

Цар не злюбив Пирогова ще з Севастопольської війни, коли народ, вся Росія схилялись перед ним. Перше введення наркозу, організація польових госпіталів, загони сестер-жалібниць Червоного Хреста. Тисячі солдатів молилися за нього і на нього.

Але він насмілився доповідати особисто імператорові про безладдя, про крадіжки в госпіталях, про жахливі умови транспортування поранених, нелюдське ставлення до солдатів.

Його промова була криком душі, адже він прибув з поля воєнних дій. Цар обурився і перебив його:

— Це неправда!

— Правда, ваша величність, я сам бачив! — трохи не закричав Пирогов, і присутні сановники перелякались, так змінився в обличчі і ледь стримувався цар. І зненавидів Пирогова.

— Живодер! — просичав він крізь зуби, коли Пирогов пішов. Не тільки з палацу. Він змушений був піти у відставку, покинути Медичну академію.

Але після його статті «Питання життя» в той час реформ, коли імператор грав роль янгола-визволителя, хіба можна було лишити Пирогова, про якого гомоніла вся Росія, не при ділі?

Його призначили попечителем Одеської учбової округи (звичайно, було б доцільніше для всієї країни зробити його міністром освіти!). Та й в Одесі Пирогов розвинув таку діяльність, зняв, на думку одеського генерал-губернатора, таку «колотнечу» своїми реформами, клопотами про створення студентської преси, а головне — намаганням перетворити ліцей на університет.

Всі переказували слова царя, коли він дізнався про плани Пирогова:

— Тоді, врешті, університетів у нас буде більше, ніж кабаків!

Імператор був сам задоволений цим казарменим жартом і перший засміявся із свого дотепу, не маючи гадки, як заплямував себе ним в очах культурних людей.

А втім — «язик таки до Києва довів», радів одеський губернатор.

Потім вижили і з Києва — вже у відставку, і він оселився в маленькому своєму маєтку «Вишня» під Вінницею. Влаштував лікарню для селян. Лікував. Приходили не тільки околишні селяни, приїздили звідусюди. Писав наукові праці. А всі прогресивні люди обурювались: Пирогов, світило науки, у п’ятдесят два роки у відставці на пенсії!

Отоді новий міністр Головній і вигадав йому посаду почесну і порожню, що ні до чого не зобов’язувала, посаду попечителя російських молодих вчених за кордоном.

Можливо, в цьому бажанні Головніна витягти Пирогова відіграв неабияку роль «Колокол». Що там не кажи, не дуже приємно, коли про тебе, як про ретрограда, продзвонять на всю Європу. Адже яку шанобливу, велелюбну статтю про Пирогова та його надзвичайні проводи з Києва написав Герцен. «Відставка Пирогова — наймерзенніша справа Росії дурнів».

Головній дипломатично підніс імператорові свою пропозицію з приводу попечительства в Гейдельберзі, натякнув і на «Колокол», і так, між іншим, на значення Пирогова як вченого, на резонанс в Європі; імператор погодився, і Головній був задоволений. йому імпонував цей старий. Він розумів, ім’я Пирогова ввійде в історію російської науки, йому було приємно протегувати великому вченому, правда, з дуже важким характером!

Та зараз, зараз! Його зворушив цей лист, але що він може викликати?!

«Ох, що мені робити з цим невгамовним лікарем?»

Він довго міркував, вигадуючи різні дипломатичні ходи, і раптом вирішив ризикнути на сміливий крок. Звіт буде надрукований. Надрукований в офіційній пресі. Адже, напевне, докладна інформація вже надрукована за кордоном.

Звіт з’явився в газеті «Санкт-Петербургские ведомости». Головній з його відбитком і з листом Пирогова чекав прийому в палаці.

На вустах, як завжди, наймиліша, найскромніша посмішка, в очах — захоплення перед добрістю і мудрістю імператора. День, здається, вибрано непоганий. Приятель-камергер шепнув, що імператор у доброму гуморі.

— Ваша величність,— доповідав міністр таким тоном, немов не знав, що робити з цими витівками.— А наш Пирогов таки відзначився, поїхав лікувати Гарібальді, і, уявіть собі, серед усіх європейських знаменитостей саме він поставив вірний діагноз! От він сам надіслав нам докладний звіт.

Міністр стояв у позі без вини винуватого вихователя, навіть трохи, зовсім трохи, щоб не порушити етикету, розвівши руки.

Імператор пробіг очима звіт.

— Що ж, я біди в цьому не бачу,— сказав він досить байдуже.

Справді, що ж йому тепер лишається робити, коли вся Європа цікавиться цим Гарібальді, і він же амністований королем. Король сам надсилав лікарів.

Захоплення засяяло в очах міністра. Захоплення, яке так любив «цар-визволитель».

Вийшовши з палацу на площу, Головній зітхнув на повні груди. Пронесло.

* * *

Льова Модзалевський не міг увійти в звичайну свою колію. Усіма думками він був ще там, в Італії, в Спеції, коло ліжка Гарібальді. Він трохи картав себе, треба було більше поговорити з його бійцями, з Барберіні, посидіти коло самого Гарібальді. От тепер друзі цікавляться, ніби Льова міг розпитати Гарібальді про становище в Італії, ставлення до папи, до короля, до Наполеона III, розпитати про всю складну італійську ситуацію. Але ж там і він, як і Микола Іванович, думали тільки про одне — як вилікувати Гарібальді. Хіба можна було говорити про щось інше, про політику? Найважливіше було те, що приїхав Пирогов, що він оглянув, сказав свое слово, і тепер,— як не розуміють товариші, — він і Льова чекають нетерпляче листа з Італії.

Коли Олександра Антонівна відчинила двері Льові, він уже з її очей зрозумів — «нарешті».

— Все гаразд? — спитав він, схопивши її руку і гаряче цілуючи.

— Все гаразд. Ідіть до Миколи Івановича.

Микола Іванович простягнув йому коротенький лист.

— Я вже переклав так-сяк сам. Прочитайте.

До кімнати зайшла дружина, і юнак прочитав голосно по-італійськи, одразу перекладаючи:

— «Мій дорогий докторе Пирогов. Моя рана майже вилікувана. Я відчуваю потребу подякувати за сердечні турботи, які ви проявили до мене, і уміле лікування. Вважайте мене, мій дорогий докторе, вашим

віданним Джузеппе Гарібальді».

Були ще листи від колег-лікарів. Вони дочекались потрібного моменту, і лікар Дзанеті легко і вправно вийняв кулю. Всі вони також палко дякували професору Пирогову.

— Ну, Льовушко, порадуйте ваших друзів, які посилали нас. Гарібальді житиме, і ще довго житиме. І передайте їм його слова, які він нам сказав прощаючись: «Для добрих справ і для істинної науки нема кордонів у сім’ї людства».

[1] Є міра в речах (лат.).

← Назад
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up