Носороги (сторінка 3)

БОТАР. Потрібні якісь зміни, так воно не минеться.

ДУДАР. Аніякого сенсу в цьому, пане Ботар, немає. Носороги існують, ось і все. І це ні про що більше не свідчить.

ДЕЗІ (у вікні, дивлячись униз). Сюди, панове пожежники.

Знизу долинає метушня, гуркіт, гудіння двигуна.

ГОЛОС ПОЖЕЖНИКА. Піднімайте драбину.

БОТАР (до Дудара). В мене є ключ до подій і неспростовна система пояснень.

ПАН ПАПІЛЬЙОН. Все-таки після обіду слід повернутись у контору.

Видно, як приставляють до вікна пожежну драбину.

БОТАР. Тим гірше для справ, пане Папільйон.

ПАН ПАПІЛЬЙОН. Що скаже генеральна дирекція?

ДУДАР. Це ж надзвичайний випадок.

БОТАР (показуючи на вікно). Нас не примусять отак і на роботу ходити? Зачекаємо, доки сходи зроблять.

ДУДАР. Якщо хтось зламає ногу, то для дирекції може бути клопіт.

ПАН ПАПІЛЬЙОН. Справді.

Показується каска пожежника, потім і він сам.

БЕРАНЖЕ (до Дезі, показуючи на вікно). Після вас, панно Дезі.

ПОЖЕЖНИК. Панно, ходіть.

Панна Дезі вилазить на вікно, пожежник бере її на руки, вони зникають.

ДУДАР. До побачення, панно Дезі. Щасливо.

ДЕЗІ (зникаючи). Щасливо, панове.

ПАН ПАПІЛЬЙОН (у вікно). Панно, зателефонуйте мені завтра вранці. Прийдете до мене додому і віддрукуєте пошту. (До Беранже). Пане Беранже, звертаю вашу увагу, тепер не відпустка, ми повернемось до роботи, як тільки буде можливо. (До решти). Панове, ви зрозуміли мене?

ДУДАР. Гаразд, пане Папільйон.

БОТАР. Авжеж, нас експлуатують, аж поки кров потече!

ПОЖЕЖНИК (знову показуючись у вікні). Чия черга?

ПАН ПАПІЛЬЙОН (звертаючись до трьох). Ідіть.

ДУДАР. Після вас, пане Папільйон.

БЕРАНЖЕ. Після вас, пане начальнику.

БОТАР. Тільки після вас.

ПАН ПАПІЛЬЙОН (до Беранже). Принесіть мені пошту панни Дезі. Он там, на столі.

Беранже йде по пошту і приносить її панові Папільйону.

ПОЖЕЖНИК. Нумо швидше. Часу нема. У нас ще є інші виклики.

БОТАР. Що ви там кажете?

Пан Папільйон з поштою під пахвою видирається на вікно.

ПАН ПАПІЛЬЙОН (до пожежників). Обережно, в мене папери. (Обертаючись до Дудара, Ботара, Беранже). До побачення, панове.

ДУДАР. До побачення, пане Папільйон.

БЕРАНЖЕ. До побачення, пане Папільйон.

ПАН ПАПІЛЬЙОН (уже зник, чути його голос). Обережно, папери! Дударе! Замкніть контору!

ДУДАР (кричить). Не переживайте, пане Папільйон. (До Ботара). Після вас, пане Ботар.

БОТАР. Панове, я вже йду. А наступним моїм кроком буде встановити зв’язок із компетентними урядовцями. Я викрию ці уявні таємниці. (Прямує до вікна, щоб вилізти на нього).

ДУДАР (до Ботара). А я гадав, що вам усе й так ясне!

БОТАР (вилізаючи на вікно). Ваші кпини мене не обходять. Я лиш хочу дати вам докази й документи, так, докази вашої зради.

ДУДАР. Це ж безглуздя...

БОТАР. Ваша образа...

ДУДАР (уриваючи його). Це ви ображаєте мене...

БОТАР (зникаючи). Я не ображаю, я доводжу.

ГОЛОС ПОЖЕЖНИКА. Ходіть, ходіть...

ДУДАР (до Беранже). Що ви робите після обіду? Можна б і випити чогось.

БЕРАНЖЕ. Перепрошую. Я скористаюсь дозвіллям, щоб провідати свого друга Жана. Все-таки я хочу помиритися з ним. Ми посварилися, і мене млоїть від провини.

Голова Пожежника знову показується у вікні.

ПОЖЕЖНИК. Ходімо, ходімо...

БЕРАНЖЕ (показуючи на вікно). Після вас.

ДУДАР (до Беранже). Після вас.

БЕРАНЖЕ (до Дудара). Е ні, після вас.

ДУДАР (до Беранже). Аж ніяк, після вас.

БЕРАНЖЕ (до Дудара). Будьте ласкаві, після вас, після вас.

ПОЖЕЖНИК. Швидше, швидше.

ДУДАР (до Беранже). Після вас, після вас.

БЕРАНЖЕ (до Дудара). Після вас, після вас.

Разом видираються на вікно. Пожежник допомагає їм зійти вниз, завіса опускається.

Кінець картини

КАРТИНА ДРУГА

Декорації

Жанова домівка. Розташування декорацій майже таке саме, як у першій картині другої дії. Тобто сцена поділена на дві частини. По праву руку, забираючи, залежно від розмірів, три чверті або чотири п’ятих сцени, Жанова кімната. В глибині під стіною Жанове ліжко, зараз він спить у ньому. Посередині сцени стілець або фотель, в ньому сидітиме Беранже. З правого боку посередині двері до ванної кімнати. Коли Жан ітиме вмиватись, буде чути дзюркіт води з крана, шум душу. Лівою стіною кімнати буде перетинка, що ділить сцену. Посередині двері, що виходять на сходи. Якщо робити декорації менш реалістичними, стилізованими, можна просто поставити двері без перетинки. По лівий бік сцени видно сходи; що ведуть до Жанових дверей, поренча, сходовий майданчик. У глибині на цьому ж майданчику двері до сусідньої квартири. А нижче в глибині верхній край засклених дверей, над якими написано: «Швейцар».

Коли завісу піднято, Жан під ковдрою спиною до публіки спить у ліжку. Чути, як він кашляє. Через якийсь час показується Беранже, він піднімається сходами й стукає у двері. Жан не відповідає. Беранже стукає знову.

БЕРАНЖЕ. Жане! (Знову стукає). Жане!

Двері в глибині сходового майданчика прочиняються, виходить С у х и й Д і д о к із сивою борідкою.

С у х и й Д і д о к. Що вам треба?

БЕРАНЖЕ. Я прийшов до Жана. Пан Жан мій приятель.

С у х и й Д і д о к. А я гадав, що до мене. Бо й мене звати Жаном, але це до нього.

Г о л о с д і д о в о ї д р у ж и н и (з глибини кімнати). Це до нас?

С у х и й Д і д о к (обертаючись до дружини, якої не видно). Ні, до сусіди.

БЕРАНЖЕ (стукаючи). Жане!

С у х и й Д і д о к. Я не бачив, щоб він виходив. Бачив його вчора ввечері. І, здається, настрій у нього був кепський.

БЕРАНЖЕ. Я знаю чому, це моя провина.

С у х и й Д і д о к. Може, він не хоче відчиняти. Спробуйте ще.

Г о л о с д і д о в о ї д р у ж и н и. Жане! Годі балакати, Жане.

БЕРАНЖЕ (стукаючи). Жане!

С у х и й Д і д о к (до дружини). Хвилиночку! А! Так-так... (Зачиняє двері й зникає).

Ж а н (усе лежить спиною до публіки; хрипким голосом). Що вам треба?

БЕРАНЖЕ. Жане мій дорогий, я прийшов навідати вас.

Ж а н. Хто там?

БЕРАНЖЕ. Це я, Беранже. Я не перешкодив?

Ж а н. А! Це ви? Заходьте.

БЕРАНЖЕ (намагаючись відчинити). Двері замкнені.

Ж а н. Хвилиночку! А! Так-так... (Жан підводиться й сідає, справді в лихому гуморі. Він у зеленій піжамі, волосся скуйовджене). Хвилиночку. (Повертає ключ у замкові). Хвилиночку. (Іде й знову лягає, як і перед цим, укриваючись ковдрою). Заходьте.

БЕРАНЖЕ (заходячи). Добридень. Жане.

Ж а н (у ліжку). Котра там година? Ви не в конторі?

БЕРАНЖЕ. Ви ще спите, ви не в конторі? Перепрошую, я, мабуть, перешкодив вам.

Ж а н (усе повернений спиною). Цікаво, що я не впізнаю вашого голосу.

БЕРАНЖЕ. Я теж не впізнаю вашого голосу.

Ж а н (повернений спиною). Сідайте.

БЕРАНЖЕ. Ви хворі?

Жан відповідає бурчанням.

Знаєте, Жане, я був йолоп, що посварився з вами через ту історію.

Ж а н. Яку історію?

БЕРАНЖЕ. Вчора...

Ж а н. Коли вчора? Де вчора?

БЕРАНЖЕ. Ви вже й забули? Та з носорогом, отим нещасним носорогом.

Ж а н. Яким носорогом?

БЕРАНЖЕ. З тим носорогом, або, якщо хочете, з тими двома нещасними носорогами, яких ми бачили.

Ж а н. А! Так, пригадую... А хто вам сказав, що ті два носороги нещасні?

БЕРАНЖЕ. Це просто говориться так.

Ж а н. Гаразд. Годі про це.

БЕРАНЖЕ. Ви дуже ласкаві.

Ж а н. Ну й що?

БЕРАНЖЕ. Все-таки хочу вам сказати, що я шкодую про свою затяту, вперту, озлоблену поведінку, так... так... коротше, коротше... я був йолоп.

Ж а н. Щодо вас мене таке й не дивує.

БЕРАНЖЕ. Пробачте мені.

Ж а н. Я почуваю себе не гаразд. (Кашляє).

БЕРАНЖЕ. Певне, саме тому ви ще й досі в ліжку. (Змінивши тон). Знаєте, Жане, ми обидва мали слушність.

Ж а н. Про що ви?

БЕРАНЖЕ. Та... про те саме. Ще раз пробачте мені, що повертаюсь до цього, я багато не говоритиму. Любий мій Жане, хочу вам сказати, що, кожен по-своєму, ми обидва мали слушність. Зараз це доведено. В місті є однорогі носороги так само, як і дворогі.

Ж а н. А що я вам казав! Ну що ж, тим гірше.

БЕРАНЖЕ. Так, тим гірше.

Ж а н. Або тим краще, це як подивитись.

БЕРАНЖЕ (ведучи далі). Звідки взялись одні, звідти й другі, або звідки другі, звідти й перші взялися, по суті, це не має значення. Єдине, що, на мій погляд, має вагу,— це саме існування носорогів, бо...

Ж а н (обертаючись і сідаючи на своє розстелене ліжко, обличчям до Беранже). Мені недобре, мені так недобре!

БЕРАНЖЕ. Я у відчаї! Зрештою, що з вами?

Ж а н. Я й не знаю до ладу, якась недуга чи болещі.

БЕРАНЖЕ. Відчуваєте кволість?

Ж а н. Де там! Навпаки, все кипить.

БЕРАНЖЕ. Я мав на увазі... якусь минущу кволість. Таке з кожним буває.

Ж а н. Зі мною ніколи.

БЕРАНЖЕ. Тоді, може, надмір здоров’я. Коли енергії багато, це іноді теж погано. Це розхитує нервову систему.

Ж а н. В мене вона чудово зрівноважена. (Жанів голос стає все хрипкішим). Я здоровий і духом, і тілом. Моя спадковість...

БЕРАНЖЕ. Авжеж, звичайно. Та, може, ви все-таки застудились? Температури нема?

Ж а н. Я не знаю. Хоч, певне, трохи морозить і болить голова.

БЕРАНЖЕ. Проста собі мігрень. Я піду, якщо хочете.

Ж а н. Зоставайтеся. Ви не заважаєте мені.

БЕРАНЖЕ. А ви ще й захрипли.

Ж а н. Захрип?

БЕРАНЖЕ. Так, трохи захрип. Саме тому я й не впізнав вашого голосу.

Ж а н. Чого б це я захрип? Мій голос не змінився, це швидше ваш став якимось не таким.

БЕРАНЖЕ. Мій?

Ж а н. А чом би й ні?

БЕРАНЖЕ. Може, й так. Я цього не помітив.

Ж а н. А що ви взагалі помічаєте за собою? (Приставляючи долоню до лоба). Власне, в мене чоло болить. Мабуть, десь ударився! (Його голос стає ще хрипкішим).

БЕРАНЖЕ. Коли ви вдарились?

Ж а н. Не знаю. Не можу пригадати.

БЕРАНЖЕ. Мабуть, вам боляче.

Ж а н. Може, я вдарився, коли спав?

БЕРАНЖЕ. Удар розбудив би вас. Мабуть, вам просто приснилося, що ви вдарились.

Ж а н. Мені ніколи нічого не сниться.

БЕРАНЖЕ (ведучи далі). Голова у вас почала боліти, коли ви спали, ви забули, що вам снилося, або швидше пригадуєте, але несвідомо.

Ж а н. Це я несвідомо? Я володар своїм думкам. І ніколи нікуди не збочую. Я йду прямо, завжди тільки прямо.

БЕРАНЖЕ. Я це знаю. Але ви не зрозуміли мене.

Ж а н. Говоріть ясніше. Хіба вам важко сказати мені щось погане?

БЕРАНЖЕ. Часто, коли болить голова, здається, що десь ударився. (Підійшовши до Жана). Якщо ви вдарились, то має бути гуля. (Розглядаючи Жана). Диви, й справді, у вас є гуля.

Ж а н. Гуля? Зовсім маленька.

Ж а н. Де?

БЕРАНЖЕ (показуючи на Жанове чоло). Ось стирчить якраз над носом.

Ж а н. Нема в мене ніякої гулі. І в родині ніхто її не мав.

БЕРАНЖЕ. Дзеркало у вас є?

Ж а н. Ет! (Мацаючи чоло). Таки правда. Піду у ванну, подивлюся. (Схоплюється і йде до ванної кімнати).

Беранже супроводить його поглядом.

(З ванної кімнати). Так, у мене гуля. (Повертається назад, колір його шкіри став якимось зеленкуватим). Зрозуміло, я таки вдарився.

БЕРАНЖЕ. Вам недобре, ви позеленіли.

Ж а н. Ви тішитесь, що кажете мені самі прикрощі. А на себе ви хоч дивилися?

БЕРАНЖЕ. Перепрошую, я не хотів засмутити вас.

Ж а н (роздратовано). Про таке не говорять.

БЕРАНЖЕ. І дихаєте якось гучно. Горло у вас не болить?

Жан знову сідає на ліжку.

Горло у вас не болить? Може, це ангіна. Нема чого соромитись, у мене теж кілька разів була ангіна. Дайте я помацаю ваш пульс. (Підводиться й мацає пульс на Жановій руці).

Ж а н (ще хрипкішим голосом). Ну, буде діло!

БЕРАНЖЕ. Пульс у вас цілком нормальний. Не журіться.

Ж а н. Я зовсім не журюся, з якої б то речі?

БЕРАНЖЕ. Ваша правда. Полежите кілька днів, і все минеться.

Ж а н. В мене нема часу, щоб лежати. Я мушу заробляти на хліб.

БЕРАНЖЕ. Ви не такі вже й хворі, якщо хочете їсти, проте кілька днів усе-таки краще полежати. Так розумніше. Лікар до вас приходив?

Ж а н. Мені не потрібен лікар.

БЕРАНЖЕ. Однак слід запросити його.

Ж а н. Не викликайте лікаря, я не хочу його бачити. Я сам про себе подбаю.

БЕРАНЖЕ. Даремно ви не вірите в медицину.

Ж а н. Лікарі вигадують якісь неіснуючі хвороби.

БЕРАНЖЕ. Це почасти з добрих міркувань. Заради втіхи дбати про людину.

Ж а н. Вони вигадують хвороби, вони вигадують хвороби!

БЕРАНЖЕ. Може, й вигадують. Але й виліковують оті вигадані хвороби.

Ж а н. Я тільки ветеринарам ще можу вірити.

БЕРАНЖЕ (що був одпустив Жанів зап’ясток, знову бере йог за руку). У вас понадималися жили.

Ж а н. Це ознака сили.

БЕРАНЖЕ. Ясно, це ознака здоров’я і сили. Хоча... (Знову ще ближче придивляється до Жанового передпліччя).

Жанові це не подобається, і він силоміць висмикує руку.

Ж а н. Що ви розглядаєте мене як чудернацьку звірину?

БЕРАНЖЕ. Ваша шкіра...

Ж а н. Що ви причепилися до моєї шкіри? Я ж вашу не розглядаю?

БЕРАНЖЕ. Сказав би... так, сказав би, що вона на очах зміню свій колір. Зеленішає. (Пробує взяти Жана за руку). І грубшає.

Ж а н (знову висмикуючи руку). Не мацайте мене отак. Що на ва найшло? Ви дратуєте мене.

БЕРАНЖЕ (до себе). Це, мабуть, серйозніше, ніж я думав. (До Жана). Треба викликати лікаря. (Йде до телефону).

Ж а н. Не чіпайте ту машинку. (Біжить до Беранже й відштовхує його).

Беранже захитався.

Хай це вас не обходить.

БЕРАНЖЕ. Гаразд, гаразд. Це ж для вашого добра.

Ж а н (кашляючи і гучно дихаючи). Своє добро я знаю краще з вас.

БЕРАНЖЕ. Вам важко дихати.

Ж а н. Кожен дихає як може! Вам не подобається моє дихання, а мені — ваше. Ви дихаєте дуже мляво, навіть і не чути як, я сказав би, що вам уже три чисниці до смерті.

БЕРАНЖЕ. Ясна річ, я не такий дужий, як ви.

Ж а н. Я ж не посилаю вас до лікаря, щоб той вас оглянув. Кожен робить, що хоче.

БЕРАНЖЕ. Не гнівайтесь на мене. Ви ж добре знаєте: я вам друг.

Ж а н. Дружби нема. Я не вірю у вашу дружбу.

БЕРАНЖЕ. Ви ображаєте мене.

Ж а н. Вам нема чого ображатись.

БЕРАНЖЕ. Любий мій Жане...

Ж а н. Я не ваш любий Жан.

БЕРАНЖЕ. Сьогодні ви справжній мізантроп.

Ж а н. Так, я мізантроп, мізантроп, мізантроп, мені втіха бути мізантропом.

БЕРАНЖЕ. Мабуть, ви ще досі сікаєтесь до мене через нашу дурну вчорашню сварку. Я визнаю свою провину. Я саме й прийшов, щоб вибачитись...

Ж а н. Про яку ви сварку кажете?

БЕРАНЖЕ. Зараз я вам нагадаю. Знаєте, через носорога!

Ж а н (не слухаючи Беранже). По правді, я не те що не люблю людей, вони мені байдужі або ж гидкі, хай лиш не стають мені на дорозі, я розчавлю їх.

БЕРАНЖЕ. Ви ж добре знаєте, що я ніколи не стану на заваді...

Ж а н. В мене є мета, і я рвуся до неї.

БЕРАНЖЕ. Звичайно, ви маєте слушність. Проте я вважаю, що тепер у вас моральна криза.

Вже якийсь час Жан ходить по кімнаті від стіни до стіни, наче тварина а клітці. Беранже спостерігає його, час від часу ледь відходить убік, щоб не зіткнутися. Жанів голос усе хрипшає.

Не хвилюйтеся, не хвилюйтеся.

Ж а н. Мені заважав мій одяг, а зараз уже й піжама починає муляти! (Розхристує піжамну курточку й знову закутується).

БЕРАНЖЕ. О! Та що з вашою шкірою?

Ж а н. Знову про шкіру? Це моя шкіра, і, певне, я її не мінятиму на вашу.

БЕРАНЖЕ. Сказав би, що це вже шкура.

Ж а н. А вона міцніша. І негода мені не страшна.

Ж а н. Ви все зеленішаєте.

Ж а н. У вас сьогодні з кольорами негаразд. Увижається щось, ви знову п’яненький.

БЕРАНЖЕ. Я пив учора, сьогодні ні.

Ж а н. Ну, це наслідок усього вашого пияцтва.

БЕРАНЖЕ. Я ж пообіцяв вам виправитись, і ви добре знаєте, що я прислухаюсь до порад таких друзів, як ви. І через це зовсім не почуваю себе приниженим, навпаки.

Ж а н. А мені однаково. Бр-р-р...

БЕРАНЖЕ. Що ви сказали?

Ж а н. Нічого не кажу. Роблю бр-р-р... Це така втіха!

БЕРАНЖЕ (зазираючи Жанові у вічі). А знаєте, що сталося з Бефом? Він став носорогом.

Ж а н. Що сталося з Бефом?

БЕРАНЖЕ. Він став носорогом.

Ж а н (обмахуючись полами курточки). Бр-р-р...

БЕРАНЖЕ. Та годі вже жартувати.

Ж а н. Дайте мені дихати. Я маю на це право. Я в себе вдома.

БЕРАНЖЕ. Хіба я заперечую?

Ж а н. Воно й добре, що не суперечите. Мені жарко, жарко. Бр-р-р... Хвилиночку. Піду охолоджусь.

БЕРАНЖЕ (поки Жан метнувся до ванної кімнати). В нього гарячка.

Жан у ванній кімнаті. Чути, як він сапає, як дзюркоче вода з крана.

Ж а н (убік). Бр-р-р...

БЕРАНЖЕ. Він уже дрижаки хапає. Тим гірше, подзвоню зараз лікареві. (Знов іде до телефону й хутко повертається, зачувши Жанів голос}.

Ж а н. Так, отже, сміливець Беф став носорогом! Ха! га! га! Він вас одурив, він перебрався. (Вистромляє голову з ванної кімнати. Він дуже зелений. Гуля над носом уже трохи більша). Він замаскувався.

БЕРАНЖЕ (ходячи по кімнаті, не дивлячись на Жана). Запевняю вас, що так і насправді було.

Ж а н. Ну хай собі, то його справа.

БЕРАНЖЕ (обертаючись до Жана, що заховався у ванній кімнаті). Мабуть, не хотів він цього. Перетворення відбулось усупереч його волі.

Ж а и (убік). Звідки вам знати про таке?

БЕРАНЖЕ. Принаймні ми всі так уважали.

Ж а н. А якщо він, однак, хотів, га? Якщо в нього був намір?

БЕРАНЖЕ. Я б украй здивувався. Принаймні по пані Беф і знати не було, що вона здогадується...

Ж а н (хрипким голосом). Ха! га! га! Ота гладуха пані Беф! Га! так! так! Дурепа!

БЕРАНЖЕ. Дурепа чи ні...

Ж а н (швидко виходить, скидає курточку й жбурляє її на ліжко, Беранже соромливо відвертається. Жанові груди й спина вже зелені, він знову заходить до ванної кімнати. Роблячи це все, водночас проказує). Беф ніколи не втаємничував дружину в свої плани.

БЕРАНЖЕ. Ви помиляєтеся, Жане. Навпаки, в них така злагода.

Ж а н. Така злагода, ви певні? Гм, гм. Бр-р-р... (Йдучи до ванної кімнати, Жан хряпає дверима перед його носом).

БЕРАНЖЕ. Велика злагода. Довести можна тим, що...

Ж а н (за дверима). У Бефа було своє приватне життя. В глибині серця він залишив для себе потайний куточок.

БЕРАНЖЕ. Я мовчатиму, мабуть, не треба, щоб ви стільки говорили, здається, вам зле від цього.

Ж а н. Навпаки, я не так переймаюсь.

БЕРАНЖЕ. Будь ласка, Дайте я все-таки викличу лікаря.

Ж а н. Я таке категорично забороняю. Не люблю упертюхів.

Жак виходить у кімнату. Беранже, зляканий, ледь відважується, бо Жан іще зеленіший, говорити йому дуже важко, його голос невпізнанний.

Отже, з власної волі чи ні, та якщо він став носорогом, то це, мабуть, краще для нього.

БЕРАНЖЕ. Любий мій друже, що ви кажете? Як можна думати...

Ж а н. Ви скрізь бачите лише погане. Бо для нього втіха бути носорогом, це для нього втіха: В цьому нема нічого дивного.

БЕРАНЖЕ. Звичайно, нічого дивного в цьому нема. Хоч я сумніваюсь, що це така вже втіха для нього.

Ж а н. Чому саме?

БЕРАНЖЕ. Мені важко сказати чому. Це й так зрозуміло.

Ж а н. А я вам кажу, що бути носорогом не гірше, ніж людиною. Носороги, зрештою, такі ж, як і ми, і мають однакове з нами право на життя!

БЕРАНЖЕ. З умовою, що вони не знищать нас. Ви хоч усвідомлюєте неоднаковість розумових здібностей?

Ж а н (ходячи по кімнаті, заходячи й виходячи з ванни). Гадаєте, що наші в чомусь вищі?

БЕРАНЖЕ. Все-таки ми маємо мораль, і, на мою думку, її й порівняти не можна з тим, що в тварин.

Ж а н. Мораль! Ну, поговорімо про мораль,— а з мене вже досить тієї прекрасної моралі! Мораль треба переступити.

БЕРАНЖЕ. А чим ви її заступите?

Ж а н (усе ходячи). Природою!

БЕРАНЖЕ. Природою?

Ж а н (ходячи). В природи свої закони. А мораль протиприродна.

БЕРАНЖЕ. Якщо я правильно зрозумів, ви хочете моральний закон підмінити законом джунглів?

Ж а н. І я житиму, я житиму за дим законом.

БЕРАНЖЕ. Так кажуть, але, по суті, ніхто...

Ж а н (уриває його, ходячи туди-сюди). Треба відновити підвалини нашого життя. Повернутися до первісної цілості.

БЕРАНЖЕ. Аж ніяк не згоден із вами.

Ж а н (потужно сапаючи). Я хочу дихати.

БЕРАНЖЕ. Але ж поміркуйте, і ви збагнете, що в нас є філософія, певна система неспростовних цінностей, у тварин її нема. Її вивершили століття людської цивілізації.

Ж а н (ще у ванній кімнаті). Зруйнуймо це все, і тоді буде краще.

БЕРАНЖЕ. Я не сприймаю вас серйозно. Ви химеруєте, ви просто поет.

Ж а н. Бр-р-р... (Він майже реве).

БЕРАНЖЕ. Я й не знав, що ви поет.

Ж ан (виходить із ванної кімнати). Бр-р-р... (Він знову реве).

БЕРАНЖЕ. Я занадто добре вас знаю, щоб вірити, ніби це ваші щирі думки. Бо — і ви це знаєте так само добре, як я,— людина...

Ж а н (уриваючи його). Людина... не кажіть більше цього слова!

БЕРАНЖЕ. Я мав на думці людську природу, гуманізм...

Ж а н. Гуманізмові вже кінець! А ви старий сентиментальний дурник. (Заходить до ванної кімнати).

БЕРАНЖЕ. Зрештою, хай там як, але розум...

Ж а н (у ванній кімнаті). Самі штампи! Верзете всякі дурниці.

БЕРАНЖЕ. Дурниці!

Ж а н (з ванної кімнати, дуже хрипким, нерозбірливим голосом). Цілковиті.

БЕРАНЖЕ. Любий Жане, мені дивно чути таке від вас! Чи у вас голови нема на в’язах? Зрештою, вам подобається бути носорогом?

Ж а н. А чом ні! Я не маю ваших упереджень!

БЕРАНЖЕ. Говоріть виразніше. Я ж не розумію. Ви дуже погано вимовляєте.

Ж а н (і далі у ванній кімнаті). Вуха повідтикайте!

БЕРАНЖЕ. Що?

Ж а н. Вуха повідтикайте. А я кажу: а чом би не бути носорогом? Люблю, коли щось міняється.

БЕРАНЖЕ. Такої думки від вас...

Беранже змовкає, бо виходить Жан у страхітливій подобі. Він уже геть зелений. Гуля на лобі майже стала носорожачим рогом.

Ох! Здається, й справді, голови у вас нема!

Жан метнувся до свого ліжка, скидає постіль на підлогу, щось люто бурмоче, чути ще якісь дивні звуки.

Але ж не лютуйте так, заспокойтеся! Я вас не впізнаю.

Ж а н (ледь розбірливо). Жарко... дуже жарко. Роздерти це все, одяг муляє, одяг муляє. (Скидає піжамні штани).

БЕРАНЖЕ. Що ви коїте? Геть не впізнаю вас. Ви ж завжди такі сором’язливі!

Ж а н. Болота! Болота!..

БЕРАНЖЕ. Подивіться на мене. Ви, здається, вже й не бачите мене! Ви, здається, й не чуєте мене!

Ж а н. Чую вас дуже добре! І бачу вас дуже добре! (З опущеною головою кидається на Беранже).

Той ухиляється.

БЕРАНЖЕ. Обережніше!

Ж а н (гучно сапаючи). Перепрошую. (Потім мерщій забігає у ванну кімнату).

БЕРАНЖЕ (хоче ніби втекти в двері ліворуч, потім розвертається, йде услід Жанові до ванної кімнати). Але ж я не можу його так залишити, це ж друг. (З ванної кімнати). Я викличу лікаря! Повірте мені, це конче, конче потрібно.

Ж а н (у ванній кімнаті). Ні.

БЕРАНЖЕ (у ванній кімнаті). Так. Заспокойтеся, Жане! Це смішно. Ой! Ваш ріг росте на очах! Ви стали носорогом!

Ж а н (у ванній кімнаті). Я затопчу тебе, я затопчу тебе!

У ванній кімнаті гармидер, ревіння, гуркіт меблів, падає й розбивається дзеркало, потім вискакує геть переляканий Беранже, із зусиллям таки зачиняє двері за собою, хоча помітно, як на них налягають ізсередини.

БЕРАНЖЕ (тримаючи двері). Він став носорогом, він став носорогом!

Беранже вдалося закрити двері. Піджак у нього подертий рогом. Саме, як він закрив двері, носорожачий ріг проламує їх. Двері ще хитаються під безперервними поштовхами тварини, у ванній й далі щось гуркоче, чути ревіння впереміш із ледь розбірливими словами, як-от: я скаженію, паскуда і т. ін., а Беранже метнувся до дверей з правого боку.

Такого від нього ніколи не сподівався! (Відчиняє двері на сходи і кулаком починає грюкати у двері до сусіди). У вашому будинку носоріг! Викличте поліцію!

С у х и й Д і д о к (показавши голову). Що вам треба?

БЕРАНЖЕ. Викличте поліцію! У вашому будинку носоріг!..

Г о л о с д р у ж и н и С у х о г о Д і д к а. Жане, що там у нього? Чому такий крик?

С у х и й Д і д о к (до дружини). Я не знаю, що він там каже. Ніби носорога побачив.

БЕРАНЖЕ. Так, у будинку. Викличте поліцію!

С у х и й Д і д о к. І тому треба отак докучати людям? Ну й манери? (Зачиняє двері перед його носом).

БЕРАНЖЕ (збігаючи сходами). Швейцаре, швейцаре, у вас носоріг у будинку, викличте поліцію! Швейцаре!

Видно, як відхиляється верхній край дверей до комірчини швейцара, і звідти показується голова носорога.

Ще один! (Беранже чимдуж дереться сходами вгору. Хоче зайти до Жанової кімнати, вагається, потім знову підходить до дверей Сухого Дідка).

В цю мить двері Сухого Дідка розмахнулись, і показались дві невеликі носорожачі голови.

Боже мій! Господи! (Беранже заходить до Жанової кімнати, двері до ванної ще двигтять. Беранже підходить до вікна, позначеного спереду сцени просто рамою і зверненого до глядачів. Він знесилений, майже непритомний, бурмоче). Боженьку мій, боженьку мій! (Робить велике зусилля, переступає через вікно, вже майже на тому боці, тобто виходить ніби в залу, і рвучко сахається назад, бо в ту саму мить з оркестрової ями показалась і шалено мчить вервечка носорожачих рогів. Беранже поквапно перелазить усередину і з хвилину дивиться у вікно). На вулиці їх тепер уже ціле стадо! Носорожаче військо, біжить собі вулицею вниз!.. (Роззирається навсебіч). Як вибратись, як мені вибратись?.. Якби ж вони бігли тільки по вулиці! Вони виходять на тротуари, господи, як вибратись?! (Знетямившись, він біжить до кожних дверей, знов до вікна,— а двері до ванної кімнати есе двигтять, чути, як Жан реве й викрикує нерозбірливі лайки. Якийсь час гра триває: щоразу, коли в своїх безладних спробах утекти Беранже підбігає до дверей діда або вибігає на сходи, його вітають ревінням носорожачі голови, і він відступає. Востаннє підходить до вікна, роздивляється). Цілісіньке стадо носорогів! А ще казали, що ця тварина живе одинцем! Це брехня, таку думку слід переглянути! Вони поламали всі лави на вулиці. (Заламує руки). Що робити? (Знову підбігає до різних виходів, але носороги не дають йому вийти. Коли він знову перед дверима до ванної, вони вже ледь тримаються. Беранже підбігає до задньої стіни, вона обвалюється, в глибині видно вулицю, Беранже втікає і кричить). Носороги! Носороги!

Гуркіт, двері ванної кімнати вивалюються.

З а в і с а

ДІЯ ТРЕТЯ

Декорації

Все майже те саме, що й у попередній картині. Це кімната Беранже, яка надзвичайно нагадує Жанову. Лише кілька деталей, одна чи дві відмінних меблини показують, що це інша кімната. Ліворуч сходи, сходовий майданчик. Ззаду на ньому двері. Комірчини швейцара нема. В глибині диван. Беранже лежить на дивані, спиною до публіки. Фотель, столик із телефоном. Може, й ще один стіл, стілець, У глибині відчинене вікно. Спереду сцени теж вікно, зазначене рамою. Беранже лежить одягнений. Голова в нього перев’язана. Мабуть, йому сниться щось лихе, бо він крутиться.

БЕРАНЖЕ. Ні. (Пауза). Роги, стережися рогів!

Пауза. Чути, як під вікном у глибині проходить досить велика череда носорогів.

Ні! (Падає з ліжка, відбиваючись від того, що йому наснилося, й прокидається. Злякано прикладає руку до лоба, потім іде до дзеркала, трохи піднімає пов’язку, а шум уже дальшає. Полегшено зітхає, помітивши, що нема гулі. Вагається, йде до дивана, лягає, потім одразу підводиться. Підходить до столу, бере пляшку коньяку й чарку, робить рух, ніби хоче налити. Після хвилевих вагань таки знову ставить пляшку й чарку на стіл). Воля, головне — це воля. (Хоче знову йти до дивана, але знову чути, як лід вікном у глибині бігають носороги. Беранже хапається рукою за серце). Ох! (Іде до вікна в глибині, з хвилину дивиться, потім нервово зачиняє вікно. Шум стихає, він підходить до столика, завагався на мить, потім із жестом, який має означати: «тим гірше», наливає повну чарку коньяку й випиває одним духом. Ставить пляшку й чарку на місце. Закашлявся. Власний кашель, здається, занепокоїв його, він знову кашляє й прислухається до кашлю. Знов якусь мить дивиться в дзеркало; кашляючи, відчиняє вікно, сапання звірини стає гучнішим, а він знову кашляє). Ні. Несхоже! (Заспокоюється, зачиняє вікно, обмацує лоба крізь пов’язку, йде до дивана й, здається, засинає).

Видно, як сходами піднімається ДУДАР, виходить на сходовий майданчик і стукає в двері до Беранже.

БЕРАНЖЕ (підстрибуючи). Хто там?

ДУДАР. Я прийшов вас провідати, Беранже, я прийшов вас провідати.

БЕРАНЖЕ. Хто це?

ДУДАР. Це я, це я.

БЕРАНЖЕ. Хто це я?

ДУДАР. Я, Дудар.

БЕРАНЖЕ. А, це ви, заходьте.

ДУДАР. Я вам не заважатиму? (Намагається відчинити). Двері замкнені.

БЕРАНЖЕ. Хвилиночку! А! Так, так. (Іде й відчиняє).

Дудар заходить.

ДУДАР. Добридень, Беранже.

БЕРАНЖЕ. Добридень, Дударе, котра там година?

ДУДАР. Так, значить, увесь час удома, замкнулися, та й годі. Любий мій, вам уже краще?

БЕРАНЖЕ. Перепрошую, але я не впізнав вашого голосу. (Йде і відчиняє вікно.). Так, так, сподіваюсь, уже трохи краще.

ДУДАР. Мій голос не змінився. А я ваш голос зразу впізнав.

БЕРАНЖЕ. Перепрошую, мені здалося... але справді, ваш голос таки той самий. А мій голос теж не змінився, ге?

ДУДАР. Чого б це він мав мінятися?

БЕРАНЖЕ. А він не став трохи... трохи хрипким?

ДУДАР. Ні, я зовсім цього не відчуваю.

БЕРАНЖЕ. Ну й добре. Ви переконали мене,

ДУДАР. Та що з вами?

БЕРАНЖЕ. Я не знаю, цього ніколи не знаєш. А що голос може змінитися — таке, на жаль, буває!

ДУДАР. Ви теж застудилися?

БЕРАНЖЕ. Сподіваюсь, усе-таки ні. Та сідайте, Дударе, розташовуйтесь, он фотель.

ДУДАР (сідаючи у фотель). А вам і досі погано? І голова ввесь час болить? (Показує на пов’язку Беранже).

БЕРАНЖЕ. Так, весь час болить голова. Але в мене немає гулі, я ніде не вдарився!.. Так? (Піднімає пов’язку, показує свого лоба Дудареві).

ДУДАР. Ні, гулі у вас немає. Я не бачу її.

БЕРАНЖЕ. Сподіваюсь, що її й не буде ніколи. Ніколи.

ДУДАР. Якщо ви ніде не вдарились, то звідки вона візьметься?

БЕРАНЖЕ. Якщо справді не хочеш ударитись, то й не вдаришся!

ДУДАР. Ясна річ. Просто треба бути уважним. Усе-таки що з вами? Ви знервовані, збуджені. Це, мабуть, від вашої мігрені. Не рухайтесь, і вам буде легше.

БЕРАНЖЕ. Мігрені? Не кажіть мені про мігрень! Не згадуйте про неї.

ДУДАР. Воно зрозуміло, що після таких переживань у вас з’явилася мігрень.

БЕРАНЖЕ. Я ледве оклигав!

ДУДАР. Тоді нема чого й дивуватись, що у вас голова болить.

БЕРАНЖЕ (підбігаючи до дзеркала, піднімаючи пов’язку). Ні, нічого. Воно, знаєте, саме отак може й починатись.

ДУДАР. Що може починатись?

БЕРАНЖЕ. ...Я боюся переродитись.

ДУДАР. Та заспокойтеся, сядьте. Якщо бігатимете по кімнаті з кутка в куток, це ще більше розхвилює.

БЕРАНЖЕ. Так, ваша правда, треба заспокоїтись. (Сідає). Знаєте, я не можу отямитись.

ДУДАР. Це через Жана, я знаю.

БЕРАНЖЕ. Так. І через Жана, звичайно, і через інших теж.

ДУДАР. Я розумію, ви були вражені вкрай.

БЕРАНЖЕ. Самі подумайте, а ви б не були?

ДУДАР. Зрештою, хай там як, але не слід так перейматися, це зовсім не причина, щоб...

БЕРАНЖЕ. Хотів би вас там побачити. Він був моїм найкращим другом. І оце переродження на моїх очах, його лють!

ДУДАР. Погоджуюся, зрозуміло, що ви були в розпачі. Не думайте про це.

БЕРАНЖЕ. Як я можу не думати? Такий людяний хлопець, великий оборонець гуманізму! Хто б повірив! Він, саме він! Ми познайомились... ми завжди були знайомі. В мене ніколи б і думки не виникло, що він отак переродиться. Я за нього був певен більш ніж за себе!.. І щоб це в мене на очах!

ДУДАР. Мабуть, він же ненавмисне робив!

БЕРАНЖЕ. Справді, дуже скидалося на таке. Якби ви бачили його стан... його вигляд...

ДУДАР. Це тому, що ви припадком зайшли до нього. Якби був хтось інший, усе б відбулося так само.

БЕРАНЖЕ. Переді мною, зваживши на колишню нашу близькість, він міг би стриматись.

ДУДАР. Ви себе маєте центром усесвіту, гадаєте, що всі події зачіпають особисто й вас. Ви ж не всесвітня мішень!

БЕРАНЖЕ. Може, воно й так. Я спробую викласти свої міркування. Хоч уже й саме явище тривожить. А мене воно, правду кажучи, приголомшило. Як пояснити його?

ДУДАР. Поки я ще не знайшов задовільного пояснення. Я констатую факти, реєструю їх. Це існує, отже, мусить якось і пояснюватись. Кат його зна, що це — вигадка природи, якась чудасія, химера чи гра?

БЕРАНЖЕ. Жан був надто гордий. А в мене нема амбіцій. Мене задовольняє мій теперішній стан.

ДУДАР. Може, він полюбляв чисте повітря, природу, простір... Може, в нього була потреба розслабитись. Я це кажу не на те, щоб виправдати його...

БЕРАНЖЕ. Я вас розумію або принаймні намагаюсь зрозуміти. Та навіть якщо мене звинуватять у відсутності спортивного духу і в тому, що я дрібний буржуа, зашкарублий у своєму тісному світові, я поглядів не зміню.

ДУДАР. Авжеж, ми залишимося собою. Тоді чому ви непокоїтесь через кілька випадків носорогіту? Це, мабуть, теж хвороба.

БЕРАНЖЕ. Саме так, і я боюсь ухопити заразу.

ДУДАР. Ох! Та не думайте про це. Ви й справді всьому надаєте забагато значення. Те, що сталось із Жаном, аж ніяк не симптом, ні про що не свідчить, ви й самі казали, що Жан гордовитий. Даруйте за лихі слова про вашого друга, та, на мій погляд, це був шаленець, якийсь дикун, дивак,— навіть нема за що вважати його оригіналом. Оце й було вирішальним.

БЕРАНЖЕ. Тоді все прояснюється. Бачите, ви не могли пояснити явище. А от зараз таки дали мені цілком імовірне пояснення. Так, щоб отак перетворитись, напевне треба бути в критичному стані, в якомусь шаленстві... Хоч у нього були аргументи, здається, він обміркував питання, обґрунтував своє рішення... Але Беф, невже й Беф теж був шаленцем?.. А решта, всі інші?..

ДУДАР. Залишається гіпотеза про пошесть. Щось ніби грип. А ми вже бачили пошесті.

БЕРАНЖЕ. Жодна з них не скидалась на нинішню. А що, як її занесли з колоній?

ДУДАР. Хай там як, але хибно вважати, що Беф і решта зробили те, що зробили, або стали тим, ким стали, аби лиш дошкулити вам. Хіба вони вже настільки лихі?

БЕРАНЖЕ. Справді, те, що ви кажете, розумне, ваші слова переконують... або, може, навпаки, все це куди серйозніше.

Чути, як лід вікном у глибині бігають носороги.

Ось, чуєте? (Підбігає до вікна).

ДУДАР. Та дайте їм спокій!

Беранже зачиняє вікно.

Чим вони вам заважають? Вони й справді переслідують вас. Це погано. Ви нервово виснажуєтеся. Зрозуміло, у вас був шок! Але не шукайте ще на свою голову. Зараз намагайтеся просто одужати.

БЕРАНЖЕ. Хотілося б знати, чи я добре імунізований.

ДУДАР. Хай там як, це не смертельно. Є здорові хвороби. Переконаний: коли хочеш, від них одужуєш. Це в них перейде, побачите.

БЕРАНЖЕ. Але, певне, сліди залишаться! Таке порушення органічної рівноваги не може минути, не залишивши...

ДУДАР. Не переймайтеся, це минуще.

БЕРАНЖЕ. А ви переконані?

ДУДАР. «Авжеж, я в це вірю, гадаю, що так і буде.

БЕРАНЖЕ. Але якщо справді не хочеш, так, якщо справді не хочеш ухопити цю хворобу, цю нервову хворобу, то її не схопиш, її не схопиш!.. Хочете коньяку? (Йде до столу, на якому стоїть пляшка).

ДУДАР. Не турбуйтеся, дякую, я не хочу. Якщо вам хочеться, не зважайте на мене, пийте, не соромтеся, але знайте, голова потім дужче болітиме.

БЕРАНЖЕ. Алкоголь — чудовий засіб проти пошестей. Він імунізує. Наприклад, убиває мікробів грипу.

ДУДАР. Але, мабуть, не вбиває всіх мікробів усіх хвороб. А про носорогів цього й знати не можна.

БЕРАНЖЕ. Жан ніколи не пив спиртного. Нахвалявся цим. Може, якраз через це... може, це й пояснює те, що сталося. (Протягує повну чарку Дударові). Ви й справді не хочете?

ДУДАР. Ні, ні, до сніданку ніколи. Дякую.

Беранже спорожняє чарку, але й далі тримає її в руці, як і пляшку; кашляє.

ДУДАР. Бачте, бачте, воно вам не йде. Ви й закашлялись через те.

БЕРАНЖЕ (занепокоєний). Так, тому я й закашлявся. А як я кашляв?

ДУДАР. Як усі люди, коли п’ють заміцне.

БЕРАНЖЕ (ставлячи пляшку й чарку на стіл). Кашель не був якимось дивним? Це був таки справжній, людський кашель?

ДУДАР. Чого ви допитуєтесь? Це був людський кашель. Яким він іще міг бути?

БЕРАНЖЕ. Я не знаю... Може, кашлем тварини... Носоріг отак кашляє?

ДУДАР. Ну й кумедний ви, Беранже! Створюєте собі проблеми, питаєте всякі дурниці. Нагадаю вам те, що ви й самі казали: найкращий засіб боротьби — виявляти волю.

БЕРАНЖЕ. Авжеж.

ДУДАР. Гаразд, доведіть, що у вас вона є.

БЕРАНЖЕ. Запевняю, я ма...

ДУДАР. Доведіть це собі, тримайтеся, не пийте вже коньяку... ваша впевненість зросте.

БЕРАНЖЕ. Ви не хочете мене зрозуміти. Кажу ще раз, я п’ю лиш тому, що це вберігає від гіршого, я вже обчислив. Коли пошесть мине, я не питиму. Я ще до цього вирішив не пити. Але потім відклав до часу!

ДУДАР. Ви виправдовуєтесь.

БЕРАНЖЕ. Ви так гадаєте?.. У всякому разі з тим, що відбувається, це не має нічого спільного.

ДУДАР. А це хіба можна знати?

БЕРАНЖЕ (переляканий). Ви справді такої думки? Вважаєте, що це готує ґрунт? Я не алкоголік. (Йде до дзеркала, оглядає себе). Чи, може, раптом... (Береться рукою за обличчя, мацає чоло під пов’язкою). Нічого не змінилося, все лихе обминає мене,— ось доказ, що це на добре... або принаймні немає шкоди.

ДУДАР. Беранже, я ж пожартував. Брав вас на кпини. Скрізь вам недобре, глядіть, бо станете неврастеніком. Коли вже зовсім оклигаєте від шоку, від депресії, вийдете надвір, на свіже повітря, то, певне, вам стане краще, і думки невеселі втечуть.

БЕРАНЖЕ. Виходити? Звичайно, треба. Я думав про це. Отже, я маю здибатись із ними...

ДУДАР. Ну й що? Глядіть лишень, щоб у них на дорозі не стати. Зрештою, їх не так уже й багато.

БЕРАНЖЕ. А я бачу тільки їх. Ну скажіть, що в мене патологія.

ДУДАР. Вони не зачеплять вас. Якщо їх не чіпати, вони не увертають на вас уваги. По суті, вони не злі. В них навіть є певна природна невинність, якась лагідність. А проте я й сам, щоб навідати вас, пройшов пішки всю вулицю, і, бачите, цілий і здоровий і не мав ніякого клопоту.

БЕРАНЖЕ. А я вже тільки побачу їх, мене аж тіпає. Це з нервами негаразд. Я не лютую, ні, лютувати не треба, лють далеко може завести, я вберігаюсь від цього, але щось мені робиться тут (показує на серце), стискається серце.

ДУДАР. До певної міри така хвороблива реакція ще й нормальна. Хоч уже й завелика. Вам бракує гумору, ось ваша вада, вам бракує гумору. Ставтесь до всього легше, не переймайтеся.

БЕРАНЖЕ, Я почуваю солідарність з усім, що відбувається. Я беру участь, я не можу зоставатися байдужим.

ДУДАР. Не судіть, то й не судимі будете. Та й потім, якщо перейматись усім, що відбувається, життя було б неможливе.

БЕРАНЖЕ. Якби це відбувалось десь інде, в іншій країні, а ми про це дізналися б із газет, то можна було б усе спокійно обговорювати, всебічно вивчати питання, робити об’єктивні висновки, Влаштували б академічні дебати, понаїздило б науковців, письменників, законників, учених жінок, художників. А ще й просто людей, це було б цікавим, привабливим, повчальним. Та коли ви самі серед подій, коли зненацька зіткнулися з брутальною реальністю фактів, то не можна не відчувати себе захопленим безпосередньо, ви надто приголомшені, щоб зберігати свою витримку. І я приголомшений, я приголомшений!!! Я не можу отямитись..

ДУДАР. Я теж приголомшений. Або, швидше, був. Та вже зникаю.

БЕРАНЖЕ. Ваша нервова система зрівноважена краще, ніж моя. Вітаю вас. Але вам не здається, що це нещастя...

ДУДАР (уриваючи його). Я й не кажу, що це добро. І не думайте, що я таємний прихильник носорогів...

Знову носорожаче тупотіння, цього разу під рамою вікна на авансцені.

БЕРАНЖЕ (підскакуючи). Ось вони знову! Ось вони знову! Ох! Ні, нічого не вдієш, я не можу звикнути. Може, я помиляюсь. Ніби й не хочу, а вони мене так тривожать; що й спати не можу. Пропав сон. Я сплю вдень, коли вже геть виснажусь.

ДУДАР. Пийте снодійне.

БЕРАНЖЕ. Це не вихід. Коли я сплю, мені гірше. Самі кошмари, тільки вони й сняться.

ДУДАР. Ось що значить усе брати до серця. Признайтесь, що любите себе мучити.

БЕРАНЖЕ. Присягаюсь, я не мазохіст.

ДУДАР. Тоді змиріться з тим, що є, й не переймайтеся. Якщо воно так, то інакше й бути не може.

БЕРАНЖЕ. Це ж фаталізм.

ДУДАР. Це мудрість. Якщо таке сталося, безперечно були якість причини. І це треба розуміти.

БЕРАНЖЕ (підводячись). Хай так, але я не хочу з цим миритися.

ДУДАР. А що ви зробите? Чого сподіваєтесь?

БЕРАНЖЕ. Поки що не знаю. Я подумаю. Надішлю листи до газет, понаписую маніфести, піду на прийом до мера або, якщо часу не має, до його заступника.

ДУДАР. Нехай влада сама вживе заходів! Зрештою, я й не знаю, чи маєте ви моральне право втручатись у події. До того ж я й далі думаю, що це несерйозне. Безглуздо, на мій погляд, шаленіти, через те що кільком особам заманулося поміняти шкуру. Їм було погано у власній. Вони ж вільні, це їх лиш обходить.

БЕРАНЖЕ. Треба перерубати сам корінь зла.

ДУДАР. Зло, зло! Пусті слова! Хіба можна знати, де зло, а де добро? Звичайно, вподобання в нас різні. Ви передусім за себе боїтесь. Істина саме в цьому, але ви ніколи не станете носорогом, так, справді, у вас нема покликання!

БЕРАНЖЕ. Отакої! Отакої! Якщо влада й наші городяни мислять так, як і ви, то вони не зважаться на дії.

ДУДАР. Проте ж не просити допомоги за кордоном. Це справа внутрішня, стосується тільки, нашої країни.

БЕРАНЖЕ. Я вірю в міжнародну солідарність...

ДУДАР. Теж мені Дон Кіхот! Я кажу це без усякого зла, зовсім не ображаю! Самі знаєте, це ж для вашого добра, вам неодмінно треба заспокоїтись.

БЕРАНЖЕ. Я й не заперечую, пробачте мені. Я вкрай стривожений. Я виправлюсь. Пробачте й за те, що затримую вас, змушую слухати свої нісенітниці. Ви ж, мабуть, на роботі. Ви отримали мою заяву про відпустку у зв’язку з хворобою?

ДУДАР. Не переживайте. Все залагоджено. Та й контора досі не працює.

БЕРАНЖЕ. Ще не полагодили сходів? Ну й недбальство! Саме через це повсюди так зле.

ДУДАР. їх лагодять. Це не так скоро робиться. Важко знайти робітників. Вони приходять, стають до роботи, працюють день чи два, а потім ідуть собі — й сліду нема. Доводиться брати інших.

БЕРАНЖЕ. А ще нарікають на безробіття! Сподіваюсь, їх принаймні з бетону зроблять.

ДУДАР. Ні, таки з дерева, але з нового дерева.

БЕРАНЖЕ. Ет! Адміністративна інертність. Марнують гроші, а коли йдеться про потрібну витрату, то вдають, що в них фонди малі. Пан Папільйон буде невдоволений. Він дуже наполягав, щоб сходи були бетонові. Що він каже на це?

ДУДАР. В нас уже нема начальника. Пан Папільйон пішов у відставку.

БЕРАНЖЕ. Бути не може!

ДУДАР. Таж кажу вам.

БЕРАНЖЕ. Я вражений... Це через ті сходи?

ДУДАР. Не думаю. Хай там як, але це не причина, щоб іти у відставку.

БЕРАНЖЕ. Так у чому ж річ? Що на нього найшло?

ДУДАР. Хоче перебратись у село.

БЕРАНЖЕ. На пенсію пішов? Та він же молодий, ще міг бути директором.

ДУДАР. Він відмовився. Вважає, що йому слід відпочити.

БЕРАНЖЕ. Генеральна дирекція таки шкодуватиме за ним, треба ставити когось іншого. Тим ліпше для вас із вашими дипломами, у вас буде шанс.

ДУДАР. Щоб нічого від вас не ховати... це досить смішно, він став носорогом.

Віддалений носорожачий тупіт і ревіння.

БЕРАНЖЕ. Носорогом! Пан Папільйон стає носорогом! А! Отакої! Отакої! А мені зовсім не смішно! Чом ви зразу цього не сказали?

ДУДАР. Ви й самі знаєте, настрій у вас був не той... Я не хотів вам казати... не хотів казати, бо, знаючи вас, розумів, що вам смішно не стане, що це вас уразить. Ви ж такі вразливі!

БЕРАНЖЕ (здіймаючи руки до неба). Ох! Це... Ох! Це... пан Папільйон! Як його шанували всі.

ДУДАР. Проте це доводить щирість його перетворення.

БЕРАНЖЕ. Він не міг зробити це зумисне, я переконаний, переродження відбулось поза його волею.

ДУДАР. Звідки вам знати? Важко збагнути потаємні причини людських рішень.

БЕРАНЖЕ. Так, надаремне шукати. В нього були приховані комплекси. Йому треба було піти до психоаналітика.

ДУДАР. Навіть якби було якесь збочення, воно б виявилось. Кожен досягає сублімації як може.

БЕРАНЖЕ. Я певен, його просто втягнули.

ДУДАР. Таке може з кожним трапитись.

БЕРАНЖЕ (переляканий). З кожним? Ох! Ні, не з вами, еге ж, не з вами? І не зі мною?

ДУДАР. Сподіваюсь.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up