Міф про Сізіфа (сторінка 1)

ПАСКАЛЕВІ ПІА

О моя душе, не прагни вічного життя,
а вичерпуй розмаїття можливого.
ПІНДАР, Піфійська пісня 111

МІРКУВАННЯ ПРО АБСУРД

На подальших сторінках ітиметься про розпорошену по всьому столітті абсурдну чутливість, а не про філософію абсурду, які наш час, власне кажучи, не пізнав. Все ж найелементарнішою порядністю буде насамперед звідомити, що ці сторінки навіяні деякими сучасними мислителями. Приховувати це ніяк не випадає, оскільки їхні цитати й коментарі постійно виринатимуть упродовж усієї праці.

Тим часом варто зазначити, що абсурд, з якого досі все висновувалося, в моєму есе розглядається як відправна точка. В цьому розумінні можна сказати, що мої тлумачення дещо завчасні: неможливо судити заздалегідь про позицію, яка забов’язує. Тут натраплять лише на опис хвороби духу в чистому вигляді. На цей момент у ньому немає жодної домішки метафізики чи якогось вірування. Ось такі межі і єдина упередженість цієї книги.

Абсурд і самогубство

Існує лише одна по-справжньому поважна філософська проблема — проблема самогубства. Вирішити, варте чи не варте життя того, щоб бути прожитим, — отже, відповісти на головне питання філософії. Решта — чи має світ три виміри, існує дев’ять чи двадцять категорій духу — випливають опісля. Вони лише гра; насамперед годиться відповісти на основне питання. І якщо правда, що філософ, щоб бути шанованим, має навчати власним прикладом, як хотів того Ніцше, то стає очевидною важливість цієї відповіді, оскільки вона передує безповоротному вчинкові. Власне, все це відчутні очевидності для серця, однак треба заглибитися в них, щоб прояснити їх для розуму.

Якщо запитати себе, як саме можна визначити, яке питання нагальніше з-поміж інших, я відповім — те, що спонукує до дії. Я ніколи не бачив людини, яка б задля онтологічніх доказів пішла на смерть. Галілей, володіючи важливою науковою істиною, щонайлегше зрікся її, тільки-но над його життям нависла небезпека. В певному розумінні він учинив мудро. Ця істина не заслуговує, щоб задля неї горіти на вогнищі. Чи крутиться Земля навколо Сонця, а чи Сонце довкола Землі — все це глибоко байдуже. Одне слово — це питання нікчемне. Проте я бачу, скільки помирає людей, переконавшись, що життя не варте того, щоб бути прожитим. Я бачу інших людей, котрі в парадоксальний спосіб помирають за ідеї чи ілюзії, які надавали сенсу їхньому життю (те, що називають сенсом життя, є разом з тим чудовим сенсом смерті). Я все ж гадаю, що власне сенс життя і є найневідкладніше з питань. Як на нього відповісти? Щодо найголовніших проблем, то під ними я розумію ті, що загрожують смертю, або ті, що побільшують удесятеро жагу до життя: ймовірно є лише дві методи мислення — метода Ла Палісса та метода Дон Кіхота. Тільки рівновага очевидних істин душевного пориву дає нам можливість водночас сягнути переживання і ясності. В предметі, який ми розглядаємо, такому скромному, а втім, так обтяженому патетикою, зрозуміло, що вчена класична діалектика все ж мусить поступитися місцем менш вибагливій манері розуму, який поєднував би здоровий глузд і приязнь.

Самогубство тлумачилося завжди як явище соціальне. Тут, навпаки, спочатку йтиметься про взаємозв’язок між особистою думкою і самогубством. На взірець великих творів, воно плекається у глибокій тиші серця. Навіть сама людина про це не відає. Якогось вечора вона раптом пускає кулю в скроню або кидається у воду. Одного разу мені розповідали про одного управителя житловими будинками, який наклав на себе руки; він п’ять років до смерті втратив дочку, і відтоді дуже змінився, власне, ці обставини його «підточили». Влучнішого слова годі добрати. Почати думати — це почати себе підточувати. Загал на подібні дебюти не зважає. Черв’як- знаходиться в серці людини. Саме там його треба шукати. Цю смертельну гру, яка веде від ясності стосовно буття до втечі за межу світла, треба простежити і зрозуміти.

Самогубство має багато передумов, і часто найочевидніші з них не завжди були найвирішальнішими. Рідко коли самогубству передують роздуми (хоча така гіпотеза не виключена). Те, що призводить до кризи, майже завше не контрольоване. Газети часто пишуть про «душевні гризоти» або «невиліковну хворобу». Такі пояснення правочинні. Однак варто б дізнатися, чи не розмовляв з ним того ж таки дня його друг байдужим тоном. Власне, друг і винний у цьому. Байдужого тону може бути достатньо, щоб на голову небораці звалилися всі кривди і вся втома, які ще перебували в підвішеному стані.[1]

Але якщо важко напевне зафіксувати мить, невловимий порух, коли розум обрав смерть, то набагато легше видобути із вчинку наявний у ньому самому зміст. Накласти на себе руки, у певному розумінні, означає, як і в мелодрамі, зізнатися в чомусь. Зізнатися в тому, що життя тебе перевершило або що ти його не годен збагнути. Тим часом не будемо заходити надто далеко в цих аналогіях і повернімося до буденних слів. Власне, це зізнання означає, що життя «не варте того, щоб бути прожитим». Жити, певна річ, завжди важко. Проте і далі чиниш так, як того вимагають життєві обставини, з огляду на безліч причин, перша з яких — звичка. Померти за власним бажанням означає визнати, нехай і мимовільно, сміховинну властивість звички, відсутність глибших підстав жити, безглуздість повсякденної метушні й марноту страждання.

Що ж то за непередбачуване почуття, яке позбавляє розум сну, необхідного для життя? Світ, який пояснюють навіть переконливими доказами, є для нас рідним світом. Але у всесвіті, раптово позбавленому ілюзій і світла, людина почувається чужинцем. Це вигнання є непозбутнє, тому що людина позбавлена пам’яті про втрачену батьківщину або надії на землю обітовану. Цей розлад між людиною і її життям, між актором і його лаштунками, власне, і є почуття абсурду. Всі здорові люди, раніше чи пізніше, думали про самогубство, отже, можна визнати без зайвих пояснень, що існує прямий зв’язок між цим почуттям і потягом до небуття.

Предметом цього есе саме і є зв’язок між абсурдом і самогубством, а також наскільки достеменно самогубство вирішує питання абсурду. Можна наполягати на твердженні, що дії людини, яка не ошукує, скеровуються істиною, в яку вона вірить. Віра в абсурдність існування повинна все ж визначати її поведінку. Закономірним буде питання, сформульоване конкретно й без облудної патетики, чи згаданий висновок щодо абсурду диктує необхідність якнайшвидше позбутися незбагненних обставин. Певна річ, я говорю тут про людей, схильних бути в злагоді з собою.

Чітко окреслена, ця проблема може здатися водночас простою і нерозв’язною. Але даремно гадають, що на прості питання можна дати не менш прості відповіді і що очевидність тягне за собою очевидність. A priori, підійшовши до проблеми з іншого боку, то схоже, що до самогубства вдаються або не вдаються, отже, складається враження, що є лише два філософських рішенці — або «так», або «ні». Але це виглядало б надто красиво. Однак треба брати до уваги і тих, хто без кінця запитує, не знаходячи відповіді на жодне питання. Тут мало іронії; йдеться про більшість людей. Я бачу також, що ті, хто відповідає «ні», діють таким робом, ніби вони думають «так». Насправді ж, якщо прийняти критерій Ніцше, то вони в той чи той спосіб думають «так». І навпаки, серед самогубців часто трапляються такі, які впевнені у тому, що життя має сенс. Такі суперечності трапляються постійно. Можна навіть сказати, що вони ніколи не були такими невідпорними, як тієї миті, коли логіка навпаки здається такою бажаною. Стало загальноприйнятим порівнювати філософські теорії і поведінку тих, хто їх проповідує. Але треба зізнатися, що серед мислителів немає жодного, хто б заперечував сенс життя, окрім хіба що Кирилова, який належав до літератури, Перегріна, який прийшов з легенди[2], і Жуля Лекьє, який постав із гіпотези і не перебував у такій згоді з власною логікою, щоб відмовитися від життя. Часто посилаються жартома на Шопенгауера, який вихваляв самогубство, сидячи за столом, що вгинався від наїдків. Але тут нема жодної підстави для сміху. В такому способі не брати трагічне до голови не надто важливо, проте саме цей спосіб кінець кінцем засуджує саму людину.

Перед цими суперечностями і затемненнями чи треба все ж думати, що не існує жодного зв’язку між можливим поглядом на життя і вчинком, внаслідок якого з ним розлучаються? Стосовно цього нічого не будемо перебільшувати. В прихильності людини до життя прозирає щось набагато дужче, ніж усі убозтва світу. Міркування тіла варте міркування розуму, і тіло уникає самознищення. Звичка жити передує набутій звичці мислити. У цьому щоденному бігові, що мало-помалу наближає нас до смерті, тіло зберігає перевагу, яку годі перевершити. Нарешті, наріжне в цій суперечності те, що я назвав би ухилянням, оскільки воно є водночас і менше, і більше розваги в паскалівському розумінні слова. Згубне ухиляння, яке складає третю тему есе, — то сподівання. Сподівання на інше життя, яке маєш «заслужити», або шахрайство тих, котрі живуть не задля самого життя, а задля якоїсь великої ідеї, яка перевершує життя, підносить його, надає йому сенсу і зраджує його.

Отже, все сприяє тому, щоб сплутати карти. Тож недарма до цього часу забавлялися словами й удавали буцімто вірять, що відмова від сенсу в житті неминуче веде до проголошення, що воно не варте того, аби бути прожитим. Насправді ж немає жодної удаваної збіжності цих двох поглядів. Треба лише облишити збивати з пантелику різними плутанинами, розладами, необачними вчинками. Належить усе це усунути й прямувати до суті проблеми. Накладають на себе руки тому, що життя не варте того, щоб бути прожитим, — ось безперечна істина, проте безплідна, оскільки вона є трюїзм. Але невже ця образа, це викриття в брехні, куди його втоптали, висновується з того, що життя не має жодного сенсу? І хіба абсурдність життя вимагає позбавитися його через надію на самогубство, ось на що треба спрямувати світло, ось що треба досліджувати й показувати, решту все відкинувши вбік. Чи спонукає абсурд до смерті; цій проблемі треба віддати перевагу перед іншими, поза всякими способами мислення та ігор неупередженого розуму. Відтінкам, суперечностям, психологізмам, які «об’єктивний» розум завжди долучав до всіх проблем, немає місця в цьому пристрасному дослідженні. Тут потрібна лише несправедлива, тобто логічна думка. Це не просто. Завжди легко бути логічним. Проте майже неможливо бути логічним до кінця. Люди, котрі накладають на себе руки, у такий спосіб ідуть по похилій своїх почуттів до самого кінця. Роздуми над самогубством надають мені в цьому випадку поставити ту єдину проблему, яка мене цікавить: чи логічна сама смерть? Я можу про це дізнатися, лише продовжуючи уникати безладної пристрасті, єдиної в світлі очевидності, міркування, що його природу я тут означив. Власне, це я й називаю міркуваннями про абсурд. Чимало людей вдавалися до таких міркувань. Мені ще не відомо, чи вдалося їм не зламати слова.

Коли Карл Ясперс, неспроможний відтворити світ у його єдності, вигукує: «Це обмеження скеровує мене до самого себе, туди, де я більше не ховаюся за об’єктивною точкою зору, а є лише її речником там, де ні я сам, ні існування інших не можуть більше стати для мене об’єктом», — він відтворює в пам’яті слідкома за багатьма іншими попередниками ті пустельні безводні землі, де думка сягає своїх меж. Слідкома за багатьма іншими людьми, та, без сумніву, але як же вони поспішали звідти вийти! До цього останнього закруту, де думка починає вагатися, наближалося чимало людей, серед них і найсмиренніші. Тут вони зрікалися найдорожчого, що в них було, — власного життя. Інші, князі духу, також відрікалися, але вдавалися при цьому до самогубства думки під час найчистішого заколоту, який самі вчиняли. Істинне ж зусилля, навпаки, полягає в тому, щоб якомога на триваліший термін утримувати рівновагу й розглядати зблизька химерну рослинність тих віддалених земель. Затятість і прозірливість є привілейованими глядачами тієї нелюдської гри, де абсурд, надія і смерть виголошують репліки. То найпростіший і водночас вишуканий танок, дух інколи може проаналізувати фігури, перш ніж відтворить та переживе їх сам.

Мури абсурду

Як і великі твори, глибокі почуття завжди означають більше, ніж те, що в них висловлено свідомо. Сталість руху або відштовхування душі відтворюються у звичках діяти або думати й тривають в таких наслідках, яких сама душа не відає. Великі почуття є цілим всесвітом, розкішним або жалюгідним. Вони осявають своїм сяйвом єдиний у своїй самобутності світ, де знаходять придатне для себе підсоння. Існує всесвіт ревнощів, марнолюбства, егоїзму або шляхетності. Всесвіт, або ж, інакше кажучи, своя особлива метафізика й поведінка духу. Те, що є істинне стосовно вже визначених почуттів, буде ще істинніше щодо емоцій з їхньою основою, такою ж невизначеною, бентежною і водночас такою ж «певною», такою ж віддаленою і такою ж «присутньою», як і все те, що викликає в нас відчуття прекрасного або ж абсурду.

Почуття абсурду може вдарити в обличчя будь-кого, на закруті байдуже якої вулиці. Відкрите у своїй надокучливій голизні, у своєму тьмавому світлі, воно невловне. Але саме над цією перешкодою варто замислитися. Імовірно, що людина залишається для нас вічною загадкою і завжди зберігає в собі те щось, що вперто вислизає від нас. Однак практично я знаю людей і розпізнаю їх за поведінкою, за сукупністю їхніх учинків, за наслідками, що залишають у житті їхні діяння. Саме це стосується і всіх тих ірраціональних душевних мук, які не підлягають аналізові, я можу їх практично визначити, практично поцінувати, зібрати в одне ціле їхні наслідки в розумовій діяльності, пойняти й визначити всі їхні подоби, окреслити їхній усесвіт. Безперечно, що особисто я не пізнаю актора глибше, якщо побачу його всоте. Проте, якщо я поєдную в одне ціле героїв, у яких він перевтілювався, і якщо я кажу, що дізнався про нього трохи більше на сотій врахованій мною ролі, то в цьому буде якась дещиця істини. Оскільки цей очевидний парадокс є водночас і притчею, вона має мораль. Вона повчає, що людину можна пізнати за її лицедійствами не згірш, як через її щиросерді поривання. Саме так буває на щабель нижче — з душевними муками, недосяжними в глибині серця, але частково їх виказують і вчинки, зумовлені ними, і настанови, до розуму яких вони спонукують. Хоча можна відчути, в який спосіб я визначаю той чи той метод. Однак можна відчути також, що це метод аналізу, а не пізнання. Як будь-який метод, він передбачає свою метафізику й несвідомо схиляє до висновків, про які інколи й сам ще не відає. Отже, зміст останніх сторінок книги вже можна похопити на її перших сторінках. Такий вузол — неминучий. Метод, означений тут, визнає почуття, а будь-яке істинне пізнання — неможливе. Є змога перелічити лише ймовірності й відчути підсоння.

Можливо, тоді ми зуміємо похопити те невловиме почуття абсурду в різних, але споріднених сферах, як інтелектуальна діяльність, мистецтво жити або просто мистецтво. Підсоння абсурду в них закладене з самого початку. Кінець — то всесвіт абсурду і та настанова духу, яка осяває своїми променями так, щоб засяяло те обране й непримиренне обличчя, яке він уміє розпізнати.

Усі великі діяння і всі великі думки випливають із мізерних джерел. Великі твори часто народжуються на закруті якоїсь вулиці або в передній якогось ресторану. Ось так і абсурд. Світ абсурду, як ніякий інший, видобуває свої чесноти з цього жалюгідного народження. За деяких обставин, якщо на питання, про що людина думає, чуємо відповідь: «Ні про що», — то це може бути й удаваністю. Закохані про це знають дуже добре. Але якщо ця відповідь щира, якщо вона передає той особливий стан, коли порожнеча стає промовистою, коли ланцюг повсякденних учинків перервано, коли серце марно шукає кільце, яке спроможне знову зв’язати їх в одне ціле, — тоді така відповідь є першою ознакою абсурдності.

Буває так, що лаштунки завалюються. Вставати щоранку, трамвай, чотири години роботи в конторі або на заводі, харчування, сон і так майже щоденно в понеділок, вівторок, середу, четвер, п’ятницю, суботу, в одному й тому ж ритмі стелиться цей шлях, який долаєш частіше всього без особливих труднощів. Але одного разу, щойно постає питання «навіщо?», і все починається з утоми, підфарбованої здивуванням. «Починається» — це є головне. Втома є врешті результатом діянь мимовільного життя, але водночас вона спонукає свідомість до руху. Вона її будить і заохочує до подальшої діяльності. Подальша діяльність — це або несвідоме повернення в ланцюг, або остаточне пробудження. З часом, у кінці пробудження випливає наслідок: самогубство або видужання. Сама собою втома має щось огидне. В даному випадкові, я мушу зробити висновок, що вона доброчинна. Бо все починається через усвідомлення і лише завдяки йому набуває вартості. Ці міркування аж ніяк не оригінальні. Але вони очевидні: а цього на певний час досить, щоб при нагоді виявити в загальних рисах витоки абсурду. Звичайна «стурбованість» є першопочатком усього.

Так само ми підвладні й плинові часу сірого щоденного життя. Але завжди настає момент, коли на свої плечі треба завдати увесь тягар часу. Ми живемо майбутнім: «завтра», «пізніше», «коли ти посядеш становище», «з роками ти зрозумієш». Така непослідовність просто чудова, оскільки, зрештою, йдеться про смерть. Все ж настає день, коли людина має усвідомити й проголосити, що їй тридцять років. У такий спосіб вона стверджує свою молодість. Але разом з тим вона визначає себе відносно часу. Вона посідає в ньому певне місце. Вона визнає, що перебуває в одній із точок кривої, яку мусить подолати. Вона належить часові, і з того жаху, який її охоплює, вбачає в ньому найжорстокішого ворога. Завтрашнього дня, вона бажала завтрашнього дня, тоді як усім єством вона повинна б його зректися. Саме такий бунт плоті і є абсурдом.[3]

Опустившись ще на один щабель, помічаєш дивовижну річ: світ надто «ущільнений», а камінь нам чужий і неподатливий, завважуєш ту потугу, з якою природа, краєвид можуть нас заперечувати. У надрах краси залягло щось нелюдське, і ці пагорби, і лагідне небо, і обриси дерев раптом втрачають той ілюзорний сенс, у який ми їх сповивали; віднині вони будуть недосяжнішими, аніж утрачений рай. Крізь тисячоріччя до нас проростає первісна ворожість світу. Якоїсь миті ми його вже не розуміємо, оскільки упродовж сторіч нам були зрозумілі в ньому лише образи й малюнки, які заздалегідь ми самі в нього і вклали, бо віднині нас полишають сили, щоб вдаватися до цієї хитрості. Світ вислизає від нас, тому що стає самим собою. Ці обладунки, замасковані звичкою, стають тим, чим вони є насправді. Вони відділяються від нас. Так само, як бувають дні, коли на знайомому обличчі жінки, яку кохав багато місяців і років, раптом проступають зовсім незнайомі риси, і, можливо, настане день, коли ми зажадаємо того, що враз робить нас такими самотніми. Однак час іще не настав. Очевидно лише одне: ця ущільненість і ця химерність світу, власне, і є абсурдом.

Люди також є джерелом нелюдського, іноді в години, коли перемагає здоровий глузд, механічність їхніх рухів, їхня пантоміма, позбавлена сенсу, роблять безглуздим усе, що їх оточує. Людина розмовляє по телефону за скляною перегородкою; її не чути, проте видно її безглузду міміку — і зненацька виникає питання: навіщо вона живе? Ця збентеженість перед нелюдяним у самій людині, це незглибне падіння перед нашим справжнім образом; ця «нудота», як назвав усе те один сучасний письменник, власне, також є абсурдом. Так само, як і той чужинець, який у певні хвилини виходить нам назустріч із дзеркала, і той рідний брат, що, однак, викликає у нас тривогу і якого ми подибуємо на наших власних фотознімках, — це також абсурд.

Нарешті я підходжу до смерті й до того почуття, яке вона в нас викликає. Стосовно цього питання все вже було сказано, тож слід остерігатися патетики. Проте завжди дивуєшся з того, що всі живуть так, ніби про смерть ніхто «нічого не відає». А й справді ми не маємо досвіду смерті. У прямому значенні слова досвідом є лише те, що безпосередньо пережито й усвідомлено. Що ж до смерті, то в цьому випадку можна говорити хіба що про чийсь досвід. А це, звичайно, сурогат досвіду, суб’єктивна думка, яка нас цілком ніколи не переконувала. Ця меланхолійна умовність і не може бути переконливою. Насправді жах викликає математична невідворотність перебігу подій. Якщо плин часу нас лякає, то тільки тому, що задача спочатку ставиться, а відтак вирішується. Всі велемовні міркування продушу отримують тут, принаймні на якийсь час, новий доказ супротивного. З цього нерухомого тіла, на якому ляпас не полишає сліду, душа вже вийшла. Ця простота і визначеність того, що відбувається, і є змістом асбурдного почуття. Під смертельним освітленням цієї долі прозирає марнотність. Жодна мораль, жодне зусилля a priori не заслуговують виправдання перед кривавою математикою, яка є рушієм нашого життя.

Про все це вже не раз було мовлено. Я обмежуся тут побіжним оглядом, кинувши оком лише на очевидні теми. Вони проходять крізь усі літератури і всі філософії. Слугують підживком для повсякденних розмов. Немає потреби винаходити їх знову. Але треба впевнитися у цих очевидностях, щоб згодом поставити собі основне питання. Я хочу ще раз наголосити, що мене не так цікавлять відкриття абсурду, як їхні наслідки. Якщо факти досить переконливі, то які слід робити висновки і що треба виснувати, аби ні від чого не ухилитися? Чи треба змиритися із смертю, чи, попри все, сподіватися? Насамперед необхідно зробити так само побіжний облік у площині інтелекту.

Головне завдання розуму — відрізняти істинне від неістинного. Проте ледве думка заглиблюється в саму себе, як перше, що вона відкриває, — то суперечність. У цьому разі марно намагатися бути переконливим. Упродовж цілих сторіч ніхто не спромігся на ясніший і вишуканіший доказ, ніж це зробив Арістотель: «Зрештою, подібні погляди зазвичай беруться на кпини, заперечуючи самих себе. Адже той, хто стверджує, що все істинне, тим самим потверджує істинність твердження, яке протилежне його власному, а тому є неістинним (оскільки протилежне твердження заперечує його істинність). А той, хто каже, що все неістинне, теж робить і це власне твердження фальшивим. Якщо ж заявлятимуть, що лише протилежне твердження є неістинним або ж, навпаки, що лише їхнє власне твердження не фальшиве, то можна передбачити нескінченне число істинних і фальшивих міркувань. Бо той, хто обстоює істинність свого твердження, водночас запевняє, що воно істинне, і так до безкінечности».

Цей закутень є лише перший у цілій низці, де розум, що занурюється сам у себе, губиться в запаморочливій круговерті. Сама простота цих парадоксів робить їх непримиренними. Якою б не була гра слів і логічна еквілібристика, зрозуміти — це, насамперед, уніфікувати. Глибоке бажання розуму, навіть у його найрозвинутіших формах, поєднується з неусвідомленим почуттям людини перед всесвітом: потребою зблизитися з ним, жагою ясності. Зрозуміти світ для людини — означає звести його до людського, накласти на нього своє тавро. Всесвіт кота не є всесвітом мурахи. Трюїзм «всяка думка антропоморфна» не має іншого змісту. Так само й розум, який намагається збагнути дійсність, може відчути задоволення лише тоді, якщо наділить її власними поняттями. Якби людина могла визнати, що всесвіт теж може любити і страждати, то вона змирилася б із своєю долею. Якби думка у дзеркалі явищ, що постійно міняються, відкрила одвічні зв’язки, які могли б їх резюмувати і звести самих себе до єдиного принципу, то можна було б вести мову про щастя розуму, порівняно з яким міф про райське блаженство був би лише кумедною підробкою. Ця туга за єдністю, ця жага абсолюту унаочнює суть руху людської драми. Проте ця туга, яка є очевидною, не припускає, що вона мусить бути погамована. Варто лише подолати безодню, яка розділяє бажання і мету, й визнати разом із Парменідом реальність Єдиного (яким би воно не було), як ми впадаємо в безглузд суперечності розуму, який твердить про цілковиту єдність сущого, але своїм же твердженням свідчить про власну відмінність від сущого і розмаїття світу, яке намагався подолати. І вже цього другого порочного кола досить, щоб притлумити наші сподівання.

Однак це теж очевидності. Я ще раз повторюю, що як такі вони не цікаві, а гідні на увагу лише ті наслідки, які можна з них похопити. Я знаю ще одну очевидність, яка переконує мене, що людина смертна. Проте можна порахувати на пальцях тих мислителів, котрі зробили для себе всі висновки. Як константу в цьому есе треба розглядати постійне розходження між тим, що, як нам здається, ми знаємо, і тим, що ми знаємо насправді, між доцільною згодою і вдаваним невіданням, завдяки чому живемо з ідеями, які б перевернули усе наше життя, якби ми по-справжньому ними перейнялися. Завдяки цій безвихідній суперечності розуму ми повною мірою усвідомлюємо прірву, яка відділяє нас від наших власних творінь. Доки розум мовчить у незрушному світі своїх сподівань, усе віддзеркалюється і впорядковується в єдності з його тугою. Але при першому ж його порухові весь цей світ тріщить і валиться: безліч блискучих скалок пропонують себе пізнати. Можна впасти в розпач, намагаючись коли-небудь їх знову скласти докупи, щоб побачити знайому і тиху поверхню, яка принесе спокій нашій душі. Після стількох сторіч пошуків, після стількох зречень мислителів ми усвідомлюємо, що насправді все наше пізнання марне. За винятком фахових раціоналістів, нині всі втратили надію на істинне пізнання. Якби треба було написати показову історію людської думки, це була б історія безконечних покаянь і визнань власної неспроможності.

Справді, про кого чи про що я міг би сказати: «Я це знаю!» У своїх грудях я можу відчути своє серце і стверджувати, що воно існує. Я можу доторкнутися до речей світу, що оточує мене, і знову ж таки стверджувати, що він існує. На цьому, власне, і кінчається вся моя наука, решта конструкцій — вигадка розуму. Як тільки я намагаюся похопити те «я», в існуванні якого я впевнений, визначити його і зробити висновки, як воно обертається на воду, що витікає крізь пальці. Я можу змалювати одне за одним усі обличчя, яких воно набирало, а також і ті подоби, якими його наділяли — виховання, походження, запал або мовчання, велич або ницість. Але не можна скласти всі ці образи в одне ціле. Навіть своє власне серце я ніколи не зможу збагнути до кінця. Рів, який проліг між упевненістю у своєму існуванні і змістом, який я намагаюся йому надати, не засипати ніколи. Я завжди буду чужий самому собі. В психології, як і в логіці, існує чимало істин, але немає жодної істини. «Пізнай самого себе» Сократа має таку ж вартість, як і «будь доброчесним» наших проповідників. Вони викликають водночас і тугу, і невідання. Це безплідні ігри на великі теми. Вони виправдані саме такою мірою, якою є приблизні.

Ось, скажімо, дерева, і я знаю, які вони шорсткі, ось вода, і я відчуваю її присмак. Духмяність трав і зірок, ніч і вечори, коли серце розслаблюється, — як я можу заперечити цей світ, велич і міць якого я відчуваю? Тим часом будь-яка наука на цій землі не зможе переконати мене в тому, що цей світ належить мені. Ви мені його описуєте і навчаєте мене, як його класифікувати. Ви перераховуєте його закони, і через свою жагу до знань я погоджуюся, що вони істинні. Ви розбираєте його механізм — і моя надія зростає. Нарешті, ви навчаєте мене, що цей чарівний і розмаїтий всесвіт можна звести до атома, а сам атом, у свою чергу, — до електрона. Все це чудово, але я чекаю продовження. Однак ви мені розповідаєте про незриму планетну систему, де електрони обертаються довкола якогось ядра. Ви мені пояснюєте цей світ через єдиний образ. І тоді я усвідомлюю, що ви вдалися до поезії, якої я ніколи не зможу втямити. Чи не настав час обуритися з цього? Але ви вже замінили теорію. Отже, наука, яка мала мені все пояснити, завершується гіпотезою, обертається на притемнену прозорість метафори, впевненість перетворюється на твір мистецтва. Та чи потрібно було докладати стільки зусиль? Лагідні обриси пагорбів і рука вечора, притулена до мого збентеженого серця, — це для мене набагато повчальніше. Я повернувся до того, з чого почав. Я розумію, що коштом науки можу збагнути і визначити обсяг явищ, але не можу усвідомити цей світ. Навіть якщо я прощупаю пальцем увесь його рельєф, то не пізнаю його більше. А ви мені пропонуєте вибрати між описом, який є достовірним, але нічому не вчить, і гіпотезами, які намагаються просвітити мене, але, в свою чергу, є сумнівними. Відчужений від самого себе і від світу, озброєний про всяк випадок лише думкою, яка заперечує саму себе в той момент свого утвердження, — що ж то за доля, коли я можу отримати спокій тільки відмовляючись від пізнання і життя, де жага опанування впирається в мури, які не бояться жодних приступів? Хотіти — це спричинювати парадокси. Все облагоджено так, щоб виникав цей отруєний спокій, який породжує безтурботність, сон душі або смертельні зречення.

Отже, здоровий глузд також у своєрідний спосіб каже мені, що цей світ — абсурдний. Його протилежність, що нею є сліпий розум, має чимало претензій на цілковиту ясність; я ж чекав на докази і бажав, щоб він мав слушність. Але попри одвічні претензії і попри велику кількість людей, велемовний і здатний переконувати, я знаю, що то брехня. Принаймні, в цьому розумінні щастя відсутнє, якщо я про нього не знаю. Цей універсальний розум, практичний або моральний, цей детермінізм, ці категорії, які пояснюють все, у чесної людини викликають хіба що сміх. Вони не мають жодного стосунку до розуму. Вони заперечують його глибинну суть, яка полягає в тому, що він поневолений. Відтепер у цьому незбагненному й обмеженому всесвіті людська доля набуває власного сенсу. Тьма-тьменна ірраціональних понять підноситься й панує над ним до останку. Проте, коли до нього повертається ясновидіння, відчуття абсурду висвічується і стає чіткішим. Я твердив, що світ абсурдний, одначе я надто поквапився. Власне, світ не є розумний, і це все, що про нього можна сказати. Але насправді абсурдним є зіткнення цієї ірраціональності й затятого бажання ясності, гук якої відлунює в глибинах людської душі. Абсурд залежить від людини саме настільки, наскільки й від світу. Поки що він є їхнім єдиним зв’язком. Абсурд їх єднає в одне, як може пов’язувати людей хіба що ненависть. Це все, що я можу чітко вирізнити в цьому безконечному всесвіті, де відбувається моя пригода. Зупинімося тут. Якщо я сприймаю за істину абсурд, який визначає мої стосунки з життям, якщо я переймаюся цим почуттям, яке мене полонить перед видовищами світу, зберігаючи ясність розуму завдяки науковим пошукам, то я повинен знехтувати всім задля цих очевидностей і дивитися їм в обличчя, щоб мати можливість їх підтримувати. А надто я маю позгодити з ними свою поведінку і йти за ними й видобувати з них усі наслідки. Маю на увазі чесність. Але насамперед я хочу знати, чи може думка жити в таких пустелях.

Я, принаймні, вже знаю, що думка ступила в ті пустелі. Вона там знайшла свій хліб. Вона там зрозуміла, що досі живилася примарами. Вона дала привід для декількох найневідкладніших тем для людського розмислу.

З тієї миті, як абсурдність усвідомлюється, вона стає найнестерпнішою з усіх пристрастей. Але питання полягає в тому, щоб вияснити, чи можна жити такими пристрастями, чи можна прийняти їхній наріжний закон, завдяки якому вони спалюють серце тієї миті, коли його, тобто серце, звеличують. Одначе це ще не те питання, яке ми маємо з’ясувати. Воно перебуває в осерді цього дослідження. Ще буде час до нього повернутися. Ознайомимося насамперед з темами й пориваннями, що народилися в пустелі. Достатньо їх просто перелічити. Бо ж сьогодні вони відомі всім. Завжди знаходилися люди, які ставали в оборону прав ірраціонального. Традиція, яку можна було б назвати упокореною думкою, існує й надалі. До критики раціоналізму вдавалися стільки разів, що, здається, до неї докинути вже нічого. Проте наша епоха свідчить про відродження парадоксальних систем, які позначені такою винахідливістю, розставляючи для розуму пастки, ніби той і справді завжди був попереду. Але це свідчить не стільки про дієвість розуму, скільки про живучість його надій. В історичному сенсі ця сталість двох підходів унаочнює головну пристрасть людини, яка розривається між потягом до єдності і ясним баченням мурів, що стискаються зівсебіч.

Але, можливо, ще ніколи атаки супроти розуму не були такими несамовитими, як за нашого часу. Після великого гуку Заратустри: «Трапилося так, що це найдавніша чеснота на світі. Я її повернув усім речам, коли сказав, що над ними жодна вічна воля — не хоче», після смертельної хвороби Кіркегора, «тої хвороби, яка призводить до смерті, за якою — ніщо», знаменні й стражденні теми абсурдної думки потягнулися одна за одною. Або, принаймні, і цей відтінок ірраціональної і релігійної думки є головним. Від Ясперса до Гайдеггера, від Кіркегора до Шестова, від феноменологів до Шелера, в сенсі логічному і в сенсі моральному, — вся родина мислителів, споріднена своєю ностальгією, роз’єднана своїми методами або цілями, з люттю заступає королівський шлях розуму, щоб відшукати прямі шляхи до істини. Я припускаю, що їхні думки відомі й пережиті. Якими б не були чи не могли бути їхні прагнення, відправною точкою для всіх них був цей невимовний всесвіт, де панують суперечності, антиномія або безсилля. Спільними для них були, власне, ті теми, про котрі щойно йшлося. Варто зазначити, що для них є особливо важливими ті висновки, які вони похопили із своїх відкрить. Це настільки важливо, що їх треба буде разглядати окремо. Але поки що мовиться лише про їхні відкриття і початковий досвід, лише про те, щоб установити їхню схожість. Було б самовпевненістю тлумачити їхні філософські вчення, можливо, і достатньо бодай дати відчути спільну для них атмосферу.

Гайдеггер безсторонньо разглядає людську долю і заявляє, що вона споневажена. Єдиною реальністю є «турбота» на всіх щаблях буття. Для людини, яка заблукала у світі серед його розваг, ця турбота — миттєвий, щоразу зникомий страх. Але тільки-но страх усвідомлює себе, як обертається на тривогу, на постійну атмосферу прозірливої людини, «в якій знову постає екзистенція». Цей професор філософії незворушно й найабстрактнішою мовою світу пише, що «конечна й обмежена властивість людської екзистенції є набагато первісніша від самої людини». Він цікавиться Кантом, але тільки з тим, щоб усвідомити обмеженість, властиву «чистому Розуму». І, щоб, зрештою, підсумувати свої дослідження: «Світ нічого не може запропонувати людині, яку опосів страх». Йому здається, що така турбота настільки переважає за своєю істинністю інші категорії міркування, що він думає і говорить лише про неї. Він перераховує всі її види: нудьга, яку звичайна людина намагається зрівноважити й притлумити в собі; жах, коли розум споглядає смерть. Філософ більше не відділяє свідомості від абсурду. Усвідомлення смерті — то поклик турботи, коли «екзистенція волає до самої себе через свідомість». Це голос самого страху, який закликає екзистенцію «повернутися до самої себе, в анонімне безособове існування». Гайдеггер вважає, що треба не спати, а пильнувати аж до самого завершення. Він тримається цього абсурдного світу і звинувачує його у тлінності. Він шукає свій шлях серед руїн.

Ясперс впадає у відчай від будь-якої онтології, оскільки хоче, щоб ми втратили «наївність». Він знає, що ми не зможемо досягнути нічого такого, що б торувало над смертельною грою ймовірностей. Він знає, що кінець кінцем розум — то поразка. Він на тривалий час зосереджує свою увагу на духовних пригодах, які нам постачає історія, і безжалісно виявляє вади кожної системи, всерятівної ілюзії, пророцтва, яке не здатне чогось приховати. У цьому спустошеному світі, де неможливість знання доведена, де небуття видається єдиною реальністю, а безпорадний відчай — єдиною можливою настановою, він силкується відшукати нитку Аріадни, яка веде до божественних таємниць.

Шестов, зі свого боку, упродовж усієї своєї чудової монотонної творчості, постійно й затято прагнучи одних і тих істин, невтомно доводить, що навіть найзамкнутіша система, найуніверсальніший раціоналізм, зрештою, завжди впирається в ірраціональність людської думки. Від нього не вислизають жодні іронічні очевидності й сміховинні суперечності, які знецінюють розум. Єдине, що його цікавить — виняток, байдуже, з історії душі він чи розуму. Беручи до уваги досвід засудженого на смерть Достоєвського, відчайдушні авантюри ніцшеанського духу, прокляття Гамлета або гіркий аристократизм Ібсена, він висліджує, висвічує й звеличує людський заколот супроти невідворотного. Він відмовляє своєму розумові у правах і крокує з якоюсь рішучістю, лише опинившись посеред цієї безбарвної пустелі, де всі можливості обернулися на каміння.

Можливо, з усіх найпривабливіше виглядає Кіркегор, принаймні, на певному відтинкові свого існування; він не тільки відкривав абсурд, а й жив ним. Людина, яка написала: «Найпевніша німота не в мовчанні, а в розмові», насамперед переконується в тому, що жодна істина не є абсолютною і не може зробити самодостатнім існування, яке як самодостатність неможливе. Дон Жуан пізнання, він множить псевдоніми й суперечності, пише «Напутні промови» водночас із підручником цинічного спіритуалізму, що ним є «Щоденник спокусника». Він відкидає втіхи, мораль, цілком безпечні принципи. Він не збирається тамувати біль у серці від шпичака, що застряв там. Навпаки, він роз’ятрює цей біль в радісному відчаї розіп’ятого, задоволеного своїм буттям, вибудовує потроху здоровий глузд, відмову, комедіанство, своєрідну категорію демонічного. Цей образ, водночас лагідний і глузливий, ці піруети, що супроводжуються воланням з глибу душі, власне, і є духом абсурду в герці з реальністю, яка його переважає. І духовна авантюра, яка веде Кіркегора до таких любих його серцю скандалів, бере початок теж у хаосі досвіду, позбавленого декорацій, взятого у своєму первісному безладові.

Зовсім в іншому сенсі, а саме в сенсі методу, Гуссерль і феноменологи, з усіма їхніми крайнощами, відтворили світ у його розмаїтті й відкинули трансцендентне панування розуму. А відтак всесвіт духу вельми збагатився. Трояндова пелюстка, межовий стовп або людська рука стали настільки важливі, як і кохання, бажання або закони тяжіння. Мислити — вже не означає уніфікувати, надавати знайомого вигляду під машкарою якогось великого начала. Мислити — це навчитися знову бачити, бути уважним, власне, володіти своєю свідомістю, надавати кожній ідеї, кожному образові, на кшталт Пруста, привілейованого становища. Парадоксально, але привілейоване все. Думку ж виправдовує її надмірна усвідомленість. Більш позитивний, ніж у Кіркегора або Шестова, гуссерліанський підхід, проте він у корені заперечує класичний метод раціоналізму, знищує надію, відкриває інтуїції і серцю весь обшир розростання феноменів, у розмаїтті яких закладене щось нелюдське. Тобто засоби тут важливіші від мети. Йдеться лише про «пізнавальну настанову», а не про втіху. Ще раз, принаймні, попервах.

Як не відчути глибинну покревність всіх оцих світлих голів! Як не завважити, що вони гуртуються довкола тієї привілейованої й гіркої місцини, де надії більше нема? Я хочу, щоб мені було пояснено все або нічого. А розум безсилий перед криком серця. Дух, пробуджений такою потребою, шукає і знаходить одні лише суперечності й недоладності. Те, чого я не розумію, нерозумне. Світ заселений подібними ірраціональностями. Він сам є тією велетенською ірраціональністю, унікального значення якої я не збагну. Бодай раз мати змогу сказати: «Це зрозуміло» — і все було б врятоване. Але ці люди наввипередки проголошують, що нічого не зрозуміло, повсюди хаос, що людині залишається лише зберігати свою прозорливість і достеменне знання мурів, які оточили його.

Всі оці дослідження збігаються й перетинаються. Дух, дійшовши своїх меж, має винести присуд і зробити всі належні висновки. Тут його очікує питання про самогубство і відповідь на нього. Але я хочу порушити порядок пошуку і розпочати пригоди інтелекту, щоб дійти згодом до щоденних вчинків. Згадані тут висліди, народжені в пустелі, зовсім не слід полишати. Принаймні, треба знати чого вони варті. На межі свого зусилля людина опиняється перед ірраціональним. Вона відчуває бажання бути щасливою і мудрою. Абсурд народжується у зіткненні між людським пориванням і нерозважливим німуванням світу. Саме цього й не треба забувати. Власне, за це й слід вхопитися, оскільки вся значущість життя може народжуватися з нього. Ірраціональність, людська ностальгія й абсурд, який висновується з їхнього зіткнення, — ось три дійові особи драми, яка повинна неодмінно покінчити з усією логікою, на яку здатна екзистенція.

Філософське самогубство

Відчуття абсурду — ще не поняття абсурду. Відчуття слугує його підгрунтям, точкою опертя — і не більше. Воно не зводиться до поняття, хіба що тієї короткої миті, коли оприлюднює свій присуд всесвітові. Відтак, відчуття абсурду розвивається й далі. Воно живе, тобто мусить або померти, або розпросторитися ще ширше, ніж досі. Те ж саме стосується і тем, які ми об’єднали. Але й тут мене цікавлять не самі праці чи мислителі, критика яких вимагала б іншої форми та іншого місця, а відкриття того спільного, що міститься в їхніх висновках. Либонь, ніколи мислителі не виказували такої неодностайності. Але все-таки духовні краєвиди, які надають їм рушійної сили, нам видаються збіжними. Якими несхожими були б наукові відкриття, крик, що звершує їхній пройдений шлях, лунає однаково. Добре відчувається, що для згаданих мислителів існує спільне підсоння. Якщо сказати, що це підсоння вбивче, то навряд чи це буде грою слів. Жити під цим задушливим небом — означає або піти з життя, або залишитися. Йдеться про те, в який спосіб поривають із ним у першому випадку й чому залишаються в другому. Таким чином я визначаю проблему самогубства й того інтересу, з яким можна сприйняти висновки екзистенційної філософії.

Але насамперед я хочу на хвильку звернути з прямої дороги. Досі ми описували абсурд лише зовні. Однак можна запитати себе, що в цьому понятті зрозуміло, й спробувати через прямий аналіз відшукати його значення, з одного боку, а з іншого — які висновки можна зробити.

Якщо я закину невинному страхітливий злочин, якщо я запевнятиму доброчинного чоловіка, що той зазіхав на свою власну сестру, то він мені відповість, що це абсурд. Таке обурення має свій кумедний бік. Але воно також має і глибокі підстави. Доброчинний чоловік своєю відповіддю потверджує цілковиту антиномію вчинку, що я йому приписую, і принципів цілого його життя. «Це абсурд» — означає: «це неможливо» і водночас: «це суперечливо». Коли я бачу людину, яка з холодною зброєю нападає на загін кулеметників, то вважаю, що такий вчинок абсурдний. Але він і є таким з огляду на невідповідність між наміром і дійсністю, яка оточує його, через суперечність, яку я можу похопити між реальними силами й поставленою метою. Так само ми розцінюємо, що абсурдним є і вирок, який суперечить тому вирокові, котрий, очевидно, повинен випливати з фактів. Таким же чином доказ через абсурд здійснюється шляхом порівняння наслідків певного міркування з логічною реальністю, яку намагаються встановити. У всіх цих випадках, від найпростішого до найскладнішого, абсурдність буде тим більшою, чим значніша різниця між термінами мого порівняння. Існують абсурдні шлюби, виклики, злопам’ятства, мовчання, війни, а також примирення. І в кожному окремому випадку абсурдність породжується з порівняння. Отже, я маю підставу сказати, що відчуття абсурду не народжується з простого дослідження факту чи враження, а виринає з порівняння між існуючим станом справ і певною реальністю, між дією і світом, який переважає її. Абсурд — це по суті розлад. Його нема ні в першому, ні в другому з порівнювальних елементів. Він народжується з їхнього зіткнення.

З погляду інтелекту, я можу все ж твердити, що абсурд не міститься ні в людині (якщо подібна метафора може мати бодай якийсь сенс), ні у світі, а в їхній спільній присутності. Поки що це єдина ниточка, яка їх зв’язує. Якщо я хочу керуватися очевидними фактами, то знаю, чого хоче людина, знаю, що їй пропонує світ, а тепер можу сказати, що знаю, що їх об’єднує. Я не маю потреби занурюватися ще глибше. Тому, хто шукає, достатньо однієї вірогідності. Йдеться лише про те, щоб видобути з неї всі наслідки.

Безпосередній наслідок є водночас і правилом методу. Поява такої особливої тріади не має нічого спільного з несподіваним відкриттям Америки. Але з даними досліду її об’єднує те, що вона безконечно проста й безконечно складна водночас. Перша з характерних рис тріади полягає в тому, що вона неділима. Зруйнувати одну з її складових — це зруйнувати цілком усе. Абсурд не може існувати поза людським розумом. Отже, абсурд, як і все, що існує на світі, зникає разом зі смертю. Але, тим паче, абсурд не може існувати окремішно від світу. Судячи з цієї найпростішої ознаки, поняття абсурду є головним і може значитися першою з моїх істин. Згадане вище правило методу виникає саме тут. Якщо я вважаю щось істинним, то повинен його зберегти. Якщо я намагаюся вирішити якусь проблему, то ніяким чином не можу підмінити цим вирішенням жодну із складових цієї проблеми. Єдина в своєму роді даність є для мене абсурдом. Проблема полягає в тому, як позбутися його і чи має самогубство випливати з цього абсурду. Перша і правдиво єдина умова моїх пошуків — збереження власне того, що мене розчавлює, і належно пошанувати те, що я вважаю в ньому основним. Я визначив би її як зіткнення і безнастанну боротьбу.

Отже, довівши логіку абсурду до самого кінця, я повинен визнати, що ця боротьба передбачає цілковиту відсутність надії (що не має нічого спільного з відчаєм), безнастанну відмову (яку не треба плутати зі зреченням) і усвідомлену невдоволеність (яку не можна порівнювати з юнацьким неспокоєм). Все, що руйнує, підміняє або лукаво зводить ні на що ці вимоги (і насамперед злагода, яка знищує розлад), руйнує абсурд і знецінює підхід, який можна було б запропонувати. Абсурд має сенс лише тоді, коли з ним не погоджуються.

Існує один очевидний факт, який видається цілком моральним, а саме: людина завжди є жертвою істин, які вона сповідує. Один раз визнавши їх своїми, вона їх уже не зречеться. За все треба платити, бодай дещицю. Людина, яка усвідомила абсурд, злютована з ним назавжди. Людина, яка не втратила надію і усвідомлює свій стан, не належить більше майбутньому. Це природно. Як природно і те, що вона докладає чимало зусиль, щоб вирватися із усесвіту, творцем якого вона є. Все, сказане вище, набуває достеменного сенсу лише тоді, якщо цей парадокс береться до уваги. Нічого не може бути повчальнішого стосовно цього, ніж спосіб розглядати тепер, які наслідки видобули люди, котрі визнали атмосферу абсурду, починаючи з критики раціоналізму.

Адже, якщо вдатися до філософів-екзистенціалістів, то завважуєш, що всі вони, без винятку, пропонують мені втечу. Відштовхуючись від абсурду, який запанував на румовищах розуму, у замкненому й обмеженому всесвіті людини, вони завдяки своєрідному міркуванню обожують те, що їх гнітить, і бачать підстави для сподівання в тому, що позбавляє їх будь-якої надії. Ця силувана надія має для всіх них релігійну сутність. Вона заслуговує на те, щоб на ній зупинитися окремо.

Для прикладу я проаналізую тут лише декілька тем, прикметних для Шестова і Кіркегора. Але типову модель такого підходу, доведену до кумедного, ми надибаємо в Ясперса. Завдяки цьому решта проясниться згодом. Ясперса полишаєш, оскільки він безсилий здійснити трансцендентність, не здатний дослідити глибини досвіду й усвідомлює, що цей всесвіт приголомшений поразкою. Чи піде він далі або, принаймні, чи зробить висновки з цієї невдачі? Нічого нового Ясперс не відкриває. Він нічого не похопив із свого досвіду, крім визнання власного безсилля, і не дає жодного приводу виснувати бодай яке-небудь задовільне начало. Однак, не маючи жодних доказів, що він сам визнає, Ясперс з одного маху утверджує і трансцендентність, і існування досвіду, і надлюдський сенс життя, коли пише: «Хіба не засвідчує нам ця поразка, що по той бік будь-якого пояснення й будь-якого можливого тлумачення знаходиться не небуття, а буття трансцендентного». Це буття зненацька й одним сліпим вчинком людської віри пояснює все; Ясперс визначає його як «незбагненну єдність загального й окремішного». Таким чином абсурд стає богом (у найширшому розумінні цього слова), а це безсилля збагнути осяває все буття. У цьому міркуванні немає жодної логіки. Я можу його назвати стрибком. Парадоксально, проте стає зрозуміла наполегливість, безмежна терплячість, з якою Ясперс передає нездійсненність досліду трансцендентного. Бо чим далі він від цього досвіду, чим марнотнішим виявляється це визначення, тим реальнішою для Ясперса є ця трансцендентність, оскільки та жага, з якою він її утверджує, прямо пропорційна розриву між його можливістю пояснити та ірраціональністю світу й досвіду. Таким чином виявляється, що Ясперс тим запекліше винищує забобони розуму, чим радикальніше пояснює світ. Цей апостол зневаженої думки знаходить у найбільшому самоприниженні те, завдяки чому відроджується буття у всій його глибині.

Містична думка призвичаїла нас до таких дій. Вони є правочинні на тій же підставі, як і будь-яка інша настанова розуму. Але наразі я чиню так, ніби сприймав певну проблему з повагом. Не визнаючи наперед загальної цінності цієї настанови, її повчальності, я хочу лише вияснити, наскільки вона відповідає умовам, які я сам собі створив, наскільки вона є гідна конфлікту, який мене цікавить. Отже, я повертаюся до Шестова. Якийсь коментатор цитує одне з його висловлювань, що заслуговує на увагу: «Єдино істинний вихід, — каже він, — саме там, де, як на людський розсуд, виходу нема. Інакше чи мали б ми потребу в Богові? До Бога звертаються лише тоді, коли прагнуть досягнути неможливого. Щодо можливого, то тут людей достатньо». Якщо є така філософія у Шестова, я можу з повним переконанням сказати, що суть її цілком викладена в цьому висловлюванні. Бо коли наприкінці своїх палких пошуків Шестов відкриває докорінну абсурдність всього сущого, він не каже: «Ось абсурд», а: «Ось Бог: власне й годиться здатися на його добру волю, навіть якщо він не відповідає жодній із наших раціональних категорій». Для того, щоб уникнути плутанини, російський філософ навіть натякає, що цей Бог може бути і ненависним, незрозумілим і суперечливим, — але чим бридкіший його лик, тим міцніше він утверджує своє панування. Його велич полягає в його непослідовності. Його доказ в нелюдськості. Треба доскочити до нього і завдяки цьому стрибку позбутися раціональних ілюзій. Таким чином для Шестова прийняття абсурду є сьогочасним для самого абсурду. Констатувати абсурд — означає прийняти його, і все логічне зусилля його думки направлене на те, щоб витягнути цей абсурд на світ божий, змусити його забити джерелом, відкривши шлях безмежній надії, породженій саме цим абсурдом. Ще раз завважу, що такий підхід правочинний. Але я схиляюся тут до розгляду лише однієї проблеми з усіма її наслідками. Я не маю наміру обмірковувати патетику якоїсь думки або якогось акту віри. Я можу займатися цим усе своє життя. Я знаю, що підхід націоналіста Шестова дратуватиме. Але я відчуваю також, що Шестов має рацію, виступаючи проти раціоналіста, і хочу знати лише одне: чи залишиться він вірний заповідям абсурду.

[1] Не знехтуємо нагодою зазначити умовну властивість цього есе. Самогубство може насправді залежати від міркувань набагато поважніших. Наприклад, політичні самогубства, названі як самогубства протесту, під час китайської революції.

[2] Я чув розмову про одного суперника Перегріна, повоєнного письменника, який, завершивши свою першу книгу, наклав на себе руки, щоб привернути до неї увагу. Увагу він і справді привернув, однак відгуки про книжку були несхвальні.

[3] Але не в прямому розумінні. Йдеться не про визначення, а про перелік почуттів, які можуть містити в собі абсурд. Перелік завершено, однак абсурд не вичерпано.

← Назад | На початок | Вперед →