Недовге щастя Френсіса Мекомбера

Ернест Хемінгуей
Оповідання
1936 рік
Переклад: Володимир Митрофанов

Був уже час обідати, і всі троє сиділи під подвійним зеленим тентом їдальні, вдаючи, ніби нічого не сталося.

— Вам якого соку — лимонного чи грейпфрутового? — спитав Мекомбер.

— Мені коктейль з віскі,— відказав Роберт Вілсон.

— І мені теж. Хочеться чогось такого...— сказала Мекомберова дружина.

— Ну що ж, мабуть, і до речі,— погодився Мекомбер.— Скажіть йому, нехай зробить три коктейлі.

Служник уже заходився готувати напої, витягав пляшки з брезентових холодильних мішків, і вони пітніли на вітрі, що повівав між дерев, у затінку яких стояли намети.

— Скільки я маю їм дати? — спитав Мекомбер.

— Фунта буде досить,— відказав Вілсон.— Не треба їх розбещувати.

— І нехай старший сам ділить?

— Авжеж.

Півгодини тому кухар, служники, білувальники і носії велично пронесли Френсіса Мекомбера на руках від краю табору аж до його намету. Зброєносці до тієї маніфестації не приєднались. Коли тубільці спустили його на землю перед входом до намету, він потиснув їм усім руки, прийняв їхні поздоровлення, а тоді зайшов у намет, сів на ліжко й сидів, аж поки з’явилася дружина. Вона не обізвалась до нього ані словом, і він одразу ж вийшов надвір, умився в похідному вмивальнику й пішов під тент їдальні, де сів у холодку на вітрі в зручне брезентове крісло.

— Ну, от і маєте лева,— мовив до нього Роберт Вілсон.— Та ще й якого лева.

Місіс Мекомбер скинула оком на Вілсона. То була дуже вродлива й випещена жінка, що завдяки своїй красі та високому становищу п’ять років тому здобула п’ять тисяч доларів — стільки коштував дозвіл використати її ім’я та фотографії в рекламі одного косметичного засобу, до якого вона сама ні разу не вдавалася. З Френсісом Мекомбером вона прожила в шлюбі уже одинадцять років.

— А добрячий лев, правда ж? — сказав Мекомбер.

Дружина перевела погляд на нього. Роздивлялася обох чоловіків так, наче вперше в житті їх побачила. Тепер вона зрозуміла, що одного з них, Вілсона, білого мисливця, вона таки не бачила досі по-справжньому. Він був середнього зросту, рудуватий, мав короткі шорсткі вуса, червоне обличчя та холодні голубі очі, коло яких залягли ледь помітні білі брижки, що весело збігались докупи, коли він усміхався. Він саме всміхнувся до неї, і вона повела очима донизу, на його похилені плечі під широким френчем з чотирма великими патронами в кишеньках з лівого боку грудей, на засмаглі руки, на його пошарпані штани та бруднющі черевики, а тоді знову подивилась на його червоне обличчя. На чолі, там, де кінчалася червона засмага, вона помітила білу смужку від його крислатого капелюха, що висів тепер на підпорі тенту.

— Отже, випиймо за лева,— сказав Роберт Вілсон. Він знов усміхнувся до місіс Мекомбер, а вона, не відповівши на усмішку, допитливо глянула на чоловіка.

Френсіс Мекомбер був дуже високий на зріст, чудової статури, якщо не вважати за ваду трохи задовгий кістяк, волосся мав чорняве, по-спортивному коротко підстрижене, уста — досить тонкі, і всі вважали його гарним на вроду. Одягнений він був у такий самий мисливський костюм, як і Вілсон, тільки новенький, років мав тридцять п’ять, ніколи не занепадав ні тілом, ні духом, добре відзначався в різних спортивних іграх і здобув кілька рекордів у рибальстві,— а оце сьогодні привселюдно показав себе боягузом.

— П’ємо за лева,— сказав він.— Не знаю навіть, як вам і дякувати за все.

Маргарет, його дружина, знову звернула погляд на Вілсона.

— Даймо вже спокій тому левові,— мовила вона.

Вілсон подивився на неї без тіні усміху, і тепер вона

сама всміхнулась до нього.

— Дивний сьогодні день,— сказала вона.— Чи не краще вам надіти капелюх? Полудень є полудень, хоч ми й під тентом. Ви ж самі мені казали...

— Та можу й надіти,— озвався Вілсон.

— Ви знаєте, містере Вілсон, у вас дуже червоне обличчя,— промовила вона до нього й знов усміхнулася.

— П’ю багато,— пояснив він.

— Не думаю,— сказала вона.— Френсіс он скільки п’є, а проте ніколи не червоніє.

— Сьогодні почервонів,— спробував пожартувати Мекомбер.

— Ні,— відказала Маргарет.— То я сьогодні червоніла. А містер Вілсон завжди червоний.

— Мабуть, така порода,— сказав Вілсон.— Слухайте, а може, годі вже про мою красу, га?

— Я ж тільки почала.

— Ну то й скінчімо,— сказав Вілсон.

— Тоді взагалі не буде про що говорити,— зауважила Маргарет.

— Не мели дурниць, Марго,— сказав їй чоловік.

— Чого там не буде,— обізвався Вілсон.— Убито розкішного лева.

Марго подивилася на чоловіка, і обидва побачили, що вона от-от заплаче. Вілсон давно помітив, що заноситься на сльози, і боявся цього. Мекомбера такі речі вже не лякали.

— І чому це мало статися! О боже, чому це мало статися! — промовила вона й пішла до свого намету. Плачу вони не чули, тільки бачили, як здригаються її плечі під рожевою сонцезахисною кофтиною.

— Жінки тонкосльозі,— сказав Вілсон.— Плачуть з нічого. То в них нерви, то се, то те.

— Ні,— сказав Мекомбер.— Мабуть, цього мені до кінця віку не забудеться.

— Дурниці. Випиймо ліпше за того левиська,— сказав Вілсон.— Забудьте цю історію. Не варто й згадувати.

— Спробую,— відказав Мекомбер.— Одначе того, що ви для мене зробили, я не забуду.

— Пусте,— мовив Вілсон.— Усе це дурниці.

Так вони й сиділи в затінку, під розлогими акаціями, що захищали табір від сонця; позаду була кам’яниста круча, попереду — смуга зеленої трави, що тяглась до засипаного камінням струмка, за яким починався ліс; сиділи й попивали свої прохолодні коктейлі з лимонним соком, уникаючи дивитись один на одного, а тим часом слуги готували стіл до обіду. Вілсон був певен, що всі вони вже знають про недавню пригоду, і, помітивши, як Мекомберів особистий бой, що ставив на стіл тарілки, з цікавістю поглядає на свого господаря, сердито сказав йому щось мовою суахілі. Хлопець відвів очі, обличчя його стало непроникне.

— Що ви йому сказали? — спитав Мекомбер.

— Нічого. Сказав, щоб швидше повертався, а то я звелю добре йому всипати.

— Тобто як? Побити?

— Це, звичайно, заборонено,— сказав-Вілсон.— Маємо їх штрафувати.

— То їх і тепер ще б’ють?

— Еге ж. Якби вони надумали поскаржитись, було б чимало мороки. Та вони не скаржаться. Це для них краще за штрафи.

— Дивна річ,— промовив Мекомбер.

— Зовсім не дивна,— сказав Вілсон.— А ви б що вибрали? Дістати в шкуру чи потерпіти на платні? Цікаво! — Ураз він зніяковів від свого запитання і, перше ніж Мекомбер здобувся на відповідь, додав:—Зрештою, всім нам так чи так перепадає, і то щодня.

Та й це було не краще. «Боже мій! — подумав він.— Ну й дипломат же з мене!»

— Атож, перепадає,— мовив Мекомбер, усе ще відвертаючи очі.— Мені страшенно прикро, що все так сталося з тим бідолашним левом. Але ж ця історія нікуди далі не піде, правда? Я хочу сказати: ніхто про неї не дізнається?

— Ви хочете знати, чи я не розкажу про це в «Матаїга-клубі»?

Вілсон холодно подивився на Мекомбера. Такого він не сподівався. «Виходить, ти не тільки нікчемний боягуз, а ще й несосвітенний дурень,— подумав він.— А до сьогодні ти мені навіть подобався. Ото вгадай вас, американців».

— Ні,— сказав Вілсон.— Я мисливець-професіонал. Ми ніколи не обговорюємо своїх клієнтів. Отже, можете бути спокійні. Одначе просити нас про таке вважається непристойним.

Він уже твердо вирішив посваритися з ними — так було б найкраще. Тоді він їстиме окремо і зможе читати за столом. А вони собі їстимуть самі. І до кінця подорожі він підтримуватиме з ними суто офіційні стосунки. Як це кажуть французи? На ґрунті обопільної поваги. Атож, так буде краще, ніж устрявати в їхні безглузді чвари. Ось він зараз образить цього Мекомбера — і буде по всьому. Тоді він зможе читати за столом і тільки питиме їхнє віскі. Так уже повелося казати, коли між тобою і клієнтами вийде незлагода. Зустрінеш часом ще якогось білого мисливця й питаєш: «Ну, як справи?» — а він тобі: «Та й досі п’ю їхнє віскі»,— і ти вже знаєш, що все пішло к бісу.

— Даруйте,— сказав Мекомбер, звернувши до нього своє американське обличчя, що і в дорослих чоловіків усе немов хлопчаче, і Вілсон побачив його коротко підстрижене волосся, гарні, хоч і трохи неспокійні очі, рівний ніс, тонкі вуста й красиве підборіддя.— Даруйте, я й гадки не мав. Я ж багато ще чого не знаю.

«Ну що ти скажеш!» — подумав Вілсон. Він був уже рішуче наготувався посваритися з ними, аж ось маєш: цей телепень, якого він щойно образив, сам починає вибачатися. Вілсон зробив ще один захід.

— Не турбуйтесь, я нікому не скажу,— мовив він.— Мені потрібний заробіток. Тільки знаєте, тут, в Африці, перша-ліпша жінка поціляє в лева, а білий чоловік ніколи не тікає.

— А я втік, наче заєць,— сказав Мекомбер.

«А нехай тобі чорт,— подумав Вілсон.— Що можна вдіяти з людиною, котра отаке говорить?»

Він подивився на Мекомбера своїми незворушними голубими очима кулеметника, і той усміхнувся у відповідь. Усмішка була приємна, коли не дивитись на очі, сповнені болісного смутку.

— Може, з буйволами мені краще поталанить,— сказав Мекомбер.— Це ж вони в нас на черзі, так?

— Коли хочете, завтра зранку й вирушимо,— відказав Вілсон.

Ні, мабуть, він помилявся. Авжеж, отак і треба все це сприймати. Достобіса дивні вони люди, ці американці. Він знову відчував прихильність до Мекомбера. От якби тільки забути сьогоднішній ранок. Але звісно — де там! Ранок випав такий, що гірше нікуди.

— А он і мемсаїб[1],— сказав він.

Вона йшла від свого намету, знову свіжа, усміхнена й напрочуд зваблива. Обличчя її мало правильну овальну форму, таку правильну, що її можна було взяти за ознаку глупоти. «Та вона не дурна,— подумав Вілсон.— ні, далеко не дурна».

— Як тут наш червонолиций красень містер Вілсон? А ти вже трохи очуняв, Френсісе, любий мій?

— Так, цілком,— відповів Мекомбер.

— Я махнула рукою на всю цю історію,— сказала вона, сідаючи до столу.— Що з того, як Френсіс і не здатен убивати левів? Зрештою, це не його справа. Це справа містера Вілсона. От містеру Вілсонові таки дуже личить убивати. Адже ви вбиваєте будь-кого, правда?

— Так, будь-кого,— відказав Вілсон.— Будь-кого і будь-що.

«Отакі вони є,— подумав він,— найбездутпніші в світі. Найбездушніші, найжорстокіші, найлютіші й найпринадніші. І що запекліші вони стають, то дужче м’якнуть їхні чоловіки або й доходять до повного нервового розладу. Чи, може, вони зумисне вибирають таких чоловіків, над якими можна верховодити? Та ні, вони виходять заміж надто молоді, щоб на цьому знатися»,— подумав він. Хвалити бога, що він уже добре вивчив американок, бо ця таки справді принадна.

— Завтра ми вирушаємо на буйволів,— промовив він до неї.

— Я теж,— сказала вона.

— Ні, ви не поїдете.

— Неодмінно поїду. Хіба ні, Френсісе?

— Чом би тобі не зостатися в таборі?

— Нізащо,— сказала вона.— Такого, як сьогодні, я ні за що... не пропущу.

Коли вона їх залишила, думав Вілсон, коли пішла в намет плакати, вона справляла враження дуже милої жінки. Здавалося, вона все відчуває, все розуміє, вболіває душею за нього й за себе, усвідомлює справжній стан речей. Минуло двадцять хвилин — і ось вона знову тут, неначе вдягнена в панцир отієї американської жіночої жорстокості. Ну й проклятущі ж вони жінки. Таки справді проклятущі.

— Завтра ми покажемо тобі ще одну виставу,— промовив Френсіс Мекомбер.

— Ви не поїдете,— сказав Вілсон.

— Помиляєтесь,— заперечила вона.— Я страшенно хочу знов побачити вас у тій виставі. Сьогодні вранці ви були чарівний. Звісно, коли вважати за чарівне те, як розтрощують голови.

— Ось і наш обід,— сказав Вілсон.— Вам дуже весело, так?

— А чом би й ні? Я приїхала сюди не для того, щоб нудьгувати.

— Що ж, сьогодні нудьгувати не довелося,— сказав Вілсон. З його місця було видно каміння в струмку й дерева на тому березі, і він пригадав собі минулий ранок.

— Аж ніяк,— докинула вона.— Було чудово. І завтра так само буде. Ви собі не уявляєте, як я чекаю завтрашнього дня.

— Оце подали м’ясо антилопи канни,— сказав Вілсон.

— То такі великі корови, що скачуть, мов зайці, еге ж?

— Визначення досить вдале,— відказав Вілсон.

— М’ясо їх дуже смачне,— докинув Мекомбер.

— Це ти вполював, Френсісе? — спитала вона.

— Так.

— А вони небезпечні?

— Хіба тільки як упадуть на вас згори,— відповів Вілсон.

— Оце втішно.

— Марго, може б, ти перестала казитися,— промовив Мекомбер і, відрізавши шматок антилоп’ячого м’яса й наштрикнувши його на виделку, наклав зверху картопляного пюре та моркви з підливою.

— Можу й перестати,— відказала вона,— коли вже ти так гарно просиш.

— Увечері вип’ємо шампанського на честь лева,— сказав Вілсон.— Тепер надто жарко.

— О, лев! — промовила Марго.— Я забула про лева!

«Ага,— подумав Роберт Вілсон,— вона таки глузує з нього, хіба ні? Чи, може, вона вважає, що отак і треба приховувати свої почуття? Та й як має поводитися жінка, дізнавшись, що її чоловік — нікчемний боягуз? Вона страшенно жорстока, але ж і всі вони жорстокі. Вони ж володарки, а щоб владарювати, треба часом бути жорстоким. Ну, та я вже надивився доволі на їхній клятий деспотизм».

— Беріть іще м’яса,— чемно мовив він до неї.

Надвечір Вілсон і Мекомбер поїхали машиною з шофером-тубільцем та двома зброєносцями. Місіс Мекомбер лишилася в таборі. Сказала, що сьогодні надто жарко, а от завтра вранці вона поїде з ними неодмінно. Коли вони від’їжджали, Вілсон бачив, як вона стоїть під великим деревом — скоріше гарненька, ніж вродлива, у своєму зеленкуватому з рожевим відтінком тропічному костюмі, з темним волоссям, зачесаним назад і скрученим у вузол низько на потилиці, і з таким свіжим обличчям, подумав Вілсон, ніби вона в Англії. Вона помахала їм рукою, і машина зникла серед високої трави в низовинці, а тоді, обминаючи дерева, повернула до пагорків, порослих рідким чагарником.

Серед тих чагарів вони натрапили на стадо водяних антилоп і, вийшовши з машини, підкралися до одного старого самця з широкими рогами, і Мекомбер поклав його на місці влучним пострілом ярдів з двохсот, а решта стада кинулась навтіки, високо підбираючи під себе ноги й перелітаючи одне через одного такими неймовірними й плавними стрибками, як ті, що їх іноді робиш уві сні.

— Добрячий постріл,— сказав Вілсон.— Таку невелику ціль влучити важко.

— А як голова, годяща? — спитав Мекомбер.

— Чудова,— відказав Вілсон.— Завжди так стріляйте, і не буде вам ніякої халепи.

— Як ви гадаєте, знайдемо ми завтра буйволів?

— Цілком можливо. Вдосвіта вони виходять пастися, і, якщо пощастить, ми заскочимо їх на видноті.

— Мені хочеться спокутувати цю пригоду з левом,— сказав Мекомбер.— Не дуже воно приємно, коли таке бачить власна дружина.

«Як на мене, то куди неприємніше допустися такого,— подумав Вілсон,— байдуже, чи була при тому дружина, чи ні. А допустившися, ще й патякати про це». Але вголос сказав:

— Годі вам уже про це думати. Перший лев хоч кого виведе з рівноваги. Усе вже минулося.

Але й проти ночі, після вечері та склянки віскі з содовою біля вогнища, коли Френсіс Мекомбер лежав у наметі під москітником, прислухаючись до невиразних нічних звуків, це не минулося. Воно не мало ні кінця, ні початку. Просто було перед очима точнісінько так, як діялося вранці, а окремі моменти такі вже виразні, що на згадку про них він відчував пекучий сором. Та ще дужче, ніж сором, дошкуляв йому холодний, глухий страх. Той страх і досі був у ньому, мов холодна слизька пустка на місці колишньої впевненості, і доводив його до млості. Весь час був у ньому, не відступав ні на мить.

Це почалось минулої ночі, коли він прокинувся й почув лев’яче рикання, що долинало звідкись від струмка. То був лункий, розкотистий звук, а в кінці почулося хрипле кахикання, таке виразне, наче лев був коло самого намету, і Френсіс Мекомбер, прокинувшись серед ночі й почувши той рик, злякався. Він чув рівний віддих дружини — вона спокійно спала. Нікому .було сказати, як він злякався, не було нікого, хто поділив би з ним той страх, і, лежачи отак у самотині, він не знав навіть сомалійської приповідки про те, що хоробрий боїться лева тричі: коли вперше бачить його слід, коли вперше чує його рик і коли вперше стикається з ним віч-на-віч. А вранці, ще до сходу сонця, коли вони снідали під тентом при світлі ліхтаря, лев зарикав знову, і Френсісові здалося, що він зовсім близько, на краю табору.

— З голосу наче старий,— сказав Роберт Вілсон, підводячи очі від копченої риби та кави.— Он як кашляє.

— Він дуже близько?

— Десь за милю проти течії.

— Ми його побачимо?

— Спробуємо.

— То це його так далеко чути? Здається, ніби він десь тут, у таборі.

— Їх завжди чути дуже далеко,— відказав Роберт Вілсон.— Навіть дивно... Сподіваюся, він вартий пострілу. Служники казали, що десь тут є один здоровенний.

— Якщо доведеться стріляти, куди треба його поцілювати, щоб спинити? — запитав Мекомбер.

— У лопатку,— відказав Вілсон.— Або в шию, якщо потрапите. Стріляйте в кістку, щоб звалити його з ніг.

— Думаю, що поцілю як слід,— сказав Мекомбер.

— Ви чудово стріляєте,— сказав Вілсон.— Тільки не поспішайте. Бийте напевне. Перший постріл важить найбільше.

— А яка має бути відстань?

— Оцього не скажу. Тут слово належить левові. Стріляйте, аж коли будете певні, що не схибите.

— Ближче як за сто ярдів?

— Сто буде гаразд. Можна підпустити й трохи ближче. А як далі, то не варто й пробувати. Сто ярдів — цілком пристойна відстань. З неї поцілите куди схочете. А ось і мемсаїб іде.

— Доброго ранку,— сказала вона.— То що, їдемо по того лева?

— Ось тільки поснідаєте,— відказав Вілсон.— Як ви себе почуваєте?

— Чудово. Я страшенно хвилююсь.

— Піду гляну, щоб там усе приготували.— І Вілсон вийшов з-за столу.

Тільки-но він відійшов, лев зарикав знову.

— Ач який горлатий,— сказав Вілсон.— Ну, ми тебе вгамуємо.

— Що з тобою, Френсісе? — спитала дружина.

— Нічого,— відповів Мекомбер.

— Ні, щось негаразд,— сказала вона.— Що тебе непокоїть?

— Нічого,— повторив він.

— Скажи мені.— Вона подивилася на нього.— Тобі що, нездужається?

— Та все оте кляте рикання,— відказав він.— Цілісіньку ніч не було спокою.

— Чого ж ти не збудив мене? Я б теж залюбки послухала.

— А тепер я маю вбити цю погань,— жалісно промовив Мекомбер.

— Але ж задля того ти сюди й приїхав!

— Так. Але я нервуюся. Мене дратує цей рик.

— Ну, то вбий його — і вгамуєш, як каже Вілсон.

— Атож, люба,— мовив Френсіс Мекомбер.— Казати легко, правда?

— Ти ж його не боїшся?

— Звісно, що ні. Але я знервований, бо цілу ніч мусив слухати його рикання.

— Ти з ним швидко покінчиш,— сказала вона.— Я певна. Мені страх як хочеться це побачити.

— Кінчай снідати й будемо вирушати.

— Та ще ж не розвидніло,— сказала вона.— Куди там вирушати.

Ту ж мить лев знову подав голос — його низький рик, вихопившись із глибини грудей, нараз піднісся до рокітливого горлового реву, що неначе сколихнув повітря і скінчився лунким віддихом та глибоким хриплим воркотанням.

— Здається, ніби він десь поряд,— сказала дружина.

— О господи! — промовив Мекомбер.— Чути не можу цього клятого реву.

— Він таки вражає.

— Вражає! Він моторошний.

До них підійшов усміхнений Роберт Вілсон, несучи в руці свій неоковирний короткий «гібс-0,505» із навдивовижу широким дулом.

— Ходімо,— сказав він.— Вашого «спрінгфілда» й великого «штуцера» взяв зброєносець. Усе вже в машині. Патрони при вас?

— Так.

— Я готова,— обізвалася місіс Мекомбер.

— Треба заткнути йому рота,— сказав Вілсон.— Ви сідайте спереду. Мемсаїб сяде зі мною.

Вони залізли в машину і в сірих вранішніх сутінках поїхали між дерев понад струмком. Мекомбер відкрив магазин своєї гвинтівки, пересвідчився, що її заряджено кулями в металевій оболонці, тоді клацнув замком і взяв спуск на запобіжник. Він помітив, що руки його тремтять. Намацав у кишені решту патронів, провів пальцями по кишеньках на грудях френча. Потім обернувся до Вілсона й дружини, що сиділи поряд на задньому сидінні відкритоїг схожої на коробку, машини без дверцят, обоє радісно збуджені, і Вілсон, нахилившись уперед, прошепотів:

— Дивіться, птахи сідають. Значить, той старий котисько покинув свою здобич.

Мекомбер побачив, як над деревами по той бік струмка кружляють грифи, один по одному шугаючи вниз.

— Він, певно, вийде до струмка напитися,— прошепотів Вілсон.— А тоді вже піде спочивати. Пильнуйте.

Вони повільно їхали високим берегом струмка, що в цьому місці глибоко врізався в кам’янисте річище, і водій раз у раз крутив кермо, обминаючи високі дерева. Мекомбер не відводив очей від протилежного берега, коли раптом відчув, як Вілсон схопив його за плече. Машина стала.

— Онде він,— почув Мекомбер шепіт Вілсона.— Попереду, трохи праворуч. Виходьте з машини й бийте. Левисько розкішний.

Мекомбер теж побачив лева. Той стояв майже боком, повернувши до них велику голову. Легкий вітрець, що повівав їм у лице, ледь ворушив його темну гриву, і, вирізняючись у сірому вранішньому світлі над крутим берегом, лев здавався величезним: він мав могутній карк і гладкі лискучі боки.

— Скільки до нього? — спитав Мекомбер, зводячи гвинтівку.

— Ярдів сімдесят п’ять. Виходьте і бийте.

— А чом не стрельнути просто звідси?

— Левів не стріляють з машини,— почув він над вухом голос Вілсона.— Виходьте. Не буде ж він цілий день там стояти.

Мекомбер переступив через півокруглий виріз у борту обіч переднього сидіння, став на приступку, а тоді на землю. Лев не рушав з місця, спокійно й гордовито роздивляючись незнане громадище, що здавалось йому силуетом якогось велетенського носорога. Людський дух до нього не доходив, і він усе дивився на ту річ, лише поводячи великою головою.

Не спускаючи її з ока й не відчуваючи ляку, а тільки вагання — чи зійти до води напитися, коли та штука стоїть навпроти,— лев нарешті побачив, як від неї відокремилася постать людини, і тоді він, одвернувши важку голову, сахнувся під захисток дерев, але ту ж мить у вуха йому хряснув постріл, і він відчув удар суцільної двохсотдвадцятигранової кулі калібру 0,30–06, що вжалила його в бік і зненацька різким, пекучим нападом нудоти прошила шлунок. Важко переступаючи великими лапами й гойдаючи пораненим ситим черевом, лев підтюпцем подався між дерев до високої трави, щоб там сховатись, коли знову пролунав хряскіт, і куля, розітнувши повітря, просвистіла повз нього. Потім хряснуло ще раз, і щось ударило йому в ребра й проштрикнуло груди, а до горла нараз підступила гаряча спінена кров, і він побіг чвалом у високу траву, щоб тихенько там причаїтися: нехай вони принесуть оту свою хряскучу штуку ближче, а тоді він кинеться і схопить людину, котра її тримає.

Коли Мекомбер виходив з машини, він зовсім не думав про те, що відчуває лев. Він знав лише одне: що в нього, Мекомбера, трусяться руки,— і, віддаляючись від машини, насилу переставляв ногу за ногою. Вони мовби задубіли, а проте він відчував, як ворушаться м’язи. Він звів гвинтівку, прицілився левові між головою та лопаткою і натиснув курок. Та пострілу не пролунало, хоч натискав він так, що, здавалось, от-от зламає палець. Аж тепер він згадав про запобіжник і, опустивши гвинтівку, щоб відвести його, ступив іще один натужний крок уперед, а лев, побачивши його постать, що відокремилась від обрису машини, повернувся й підтюпцем рушив геть; тоді Мекомбер вистрілив і почув глухе «цвьох» — отже, куля влучила в ціль; проте лев тюпав далі. Мекомбер стрельнув удруге, і всім було видно, як злетіли вгору грудочки землі, збиті кулею поза левом. Він пальнув іще раз, пригадавши, що треба цілитись нижче, і всі почули, як куля вліпилася в лева, але той побіг чвалом і зник у високій траві, перше ніж Мекомбер знову заклацнув затвор.

Мекомбер стояв, відчуваючи нудоту в шлунку, руки його, що й досі стискали зведений «спрінгфілд», трусилися, а поруч нього стояла дружина й Роберт Вілсон. Тут-таки були й двоє зброєносців, що гомоніли проміж себе мовою вакамба.

— Я влучив його,— сказав Мекомбер.— Двічі влучив.

— Ви прострелили йому тельбухи, а другу кулю всадили десь у груди,— озвався Вілсон аж ніяк не захоплено.

Зброєносці мали похмурий вигляд. Тепер вони мовчали.

— Може, ви його і вбили,— провадив Вілсон.— Перечекаймо часинку, а тоді підем подивимось.

— Як це?

— Нехай він знесиліє, а тоді вже будемо його переслідувати.

— А-а,— сказав Мекомбер.

— Розкішний лев, хай йому чорт,— весело сказав Вілсон.— От тільки схованку вибрав кепську.

— Чому кепську?

— Не видно його там, поки не підійдеш близько.

— А-а,— сказав Мекомбер.

— Ну, ходім,— сказав Вілсон.— Мемсаїб хай зостанеться тут, у машині. Поглянемо, куди веде кривавий слід.

— Зостанься тут, Марго,— обернувся Мекомбер до дружини. В роті у нього пересохло, говорити було важко.

— Чому? — спитала вона.

— Вілсон так сказав.

— Ми підемо подивимось,— пояснив Вілсон.— А ви залиштеся тут. Звідси ще й краще все побачите.

— Хай так.

Вілсон заговорив до шофера по-суахілі. Той кивнув головою і відповів:

— Гаразд, бвана[2].

Вони спустилися крутим схилом, переступаючи і обминаючи камені, перейшли струмок, а далі, чіпляючись за оголене коріння, вибралися на другий берег і пішли понад ним, аж поки натрапили на те місце, де біг лев, коли Мекомбер вистрілив перший раз. Там, на низенькій траві, видніли темні плями крові — зброєносці показали на них довгими стеблинами,— і вели ті плями просто за прибережні дерева.

— Що робитимем? — спитав Мекомбер.

— Вибирати нема з чого,— відказав Вілсон.— Машину сюди не переправити. Берег надто крутий. Нехай лев трохи обважніє, а тоді ми з вами підемо його шукати.

— А що, як підпалити траву?

— Така зелена не займеться.

— А нагоничів послати не можна?

Вілсон зміряв його поглядом.

— Звісно, що можна,— сказав він.— Та це вже трохи скидатиметься на вбивство. Ми ж знаємо, що лев поранений. Можна гонити непоціленого лева, той ітиме геть від галасу, а поранений завжди нападає. Його не побачиш, поки не наскочиш на нього. Він припаде до землі десь у такому місці, що там, здається, й зайцеві не сховатися. Не дуже приємно посилати людей на такий ризик. Неминуче когось покалічить.

— А зброєносці?

— Ну, ці підуть з вами. Це їхнє шаурі[3]. Вони ж підписали угоду. Одначе вигляд у них зовсім не веселий, правда?

— Я не хочу туди йти,— сказав Мекомбер. Ці слова вихопились у нього, ще не встиг він і подумати.

— Та й я не хочу,— безтурботно відказав Вілсон.— Але іншої ради нема.

Тоді, немов про щось згадавши, він глянув на Мекомбера і раптом помітив, як той тремтить і який жалісний у нього вираз обличчя.

— Вам, звісно, зовсім не обов’язково туди йти,— сказав він.— Адже на це мене і найнято. Тим-то я коштую так дорого.

— Ви хочете сказати, що підете самі? А чом би не покинути його там?

Роберт Вілсон, цілковито заклопотаний левом та ситуацією, що виникла через нього, зовсім не думав про Мекомбера й хіба тільки помітив, що той ніби наполоханий. А тепер він почував себе так, неначе помилився дверима в готелі й побачив щось соромітне.

— А це ж як?

— Ну, покинути — і край.

— Цебто вдати собі, ніби його не підстрелено?

— Та ні. Просто облишити все це діло.

— Так не годиться.

— Чому?

— По-перше, він напевне мучиться. А по-друге, на нього може хтось наразитися.

— Ага...

— Але вам іти з нами аж ніяк не обов’язково.

— Я б з охотою,— сказав Мекомбер.— Але, знаєте, просто боязно.

— Я йтиму попереду,— сказав Вілсон,— а Конгоні пильнуватиме слід. Ви підете позад мене й трохи збоку. Можливо, він подасть голос. Як тільки помітимо його — обидва стріляймо. Ні про що не тривожтеся. Я весь час буду поруч. Або, знаєте, може, вам і справді не варт іти? Певно, так воно буде краще. Чого б вам не вернутися й не почекати разом з мемсаїб, поки я з ним упораюсь?

— Ні, я піду з вами,— сказав Мекомбер.

— Ну гаразд,— погодився Вілсон.— Але якщо ви не хочете, то не ходіть. Тепер це моє шаурі.

— Я піду з вами,— наполягав Мекомбер.

Вони сіли під деревом і закурили.

— Може, тим часом підете поговорите з мемсаїб? — спитав Вілсон.

— Ні.

— Тоді я сам підійду до неї, скажу тільки, щоб не хвилювалася.

— Гаразд,— відказав Мекомбер.

Він зостався сидіти, під пахвами у нього виступив піт, рот пересох, у шлунку болісно млоїло, він хотів набратися духу і сказати Вілсонові, щоб той пішов і добив лева без нього. Він не міг знати, як Вілсон розлютився тим, що не помітив раніш його стану й не відіслав його назад до дружини. Поки він так сидів, вернувся Вілсон.

— Я взяв ваш «штуцер»,— сказав він.— Ось нате. Ну, мабуть, уже досить з нього. Рушаймо.

Мекомбер узяв «штуцер», і Вілсон сказав:

— Держіться позад мене, ярдів на п’ять праворуч, і робіть усе, як я скажу.

Потім він заговорив по-суахілі до двох зброєносців, що були похмурі, аж далі нікуди.

— Ходімо,— мовив він зрештою.

— Чи не можна попити води? — спитав Мекомбер.

Вілсон щось сказав старшому віком зброєносцеві, що мав при поясі баклагу, і той відчепив її, відкрутив накривку й подав Мекомберові, котрий, узявши баклагу в руки, подумав, якою вона здається важкою і який шорсткий, грубий на дотик її повстяний чохол. Він підніс баклагу до рота й позирнув перед себе на високу траву та далі — на дерева з розлогими верхівками. Звідти повівав легенький вітрець, і трава ледь помітно колихалась. Мекомбер глянув на зброєносця і побачив, що той боїться так само, як і він.

А в траві, ярдів за тридцять від них, розплатавшись на землі, лежав той великий лев. Вуха в нього були прищулені, і лише довгий хвіст із темною китицею на кінці раз у раз нечутно сіпався. Він причаївся там, тільки-но дістався до того захистку, і його нудило від наскрізної рани в ситому череві й дедалі знесилювала така сама рана в легенях, від якої за кожним віддихом паща сповнялася кривавою піною. Боки його були гарячі й лисніли від поту, коло маленьких дірочок, пробитих у рудій шкурі суцільними кулями, вже насідало мушви, а його великі жовті очі, звужені від ненависті, незворушно дивилися вперед і тільки ледь поблимували щоразу, як віддих завдавав йому болю, та ще пазурі впиналися в м’яку висушену сонцем землю. Усе в ньому — біль, млість, ненависть, рештки сили — зосередилось у рішучій напрузі до наступного стрибка. До нього долинали голоси людей, і він вичікував, усім єством наготувавшися кинутись на них, як тільки вони зайдуть у траву. Коли він почув їхні голоси, хвіст його перестав сіпатись і неначе закляк, а коли вони ступили перший крок у траві, він хрипло рикнув і стрибнув.

Старий зброєносець, Конгоні, йшов попереду, не спускаючи з ока кривавого сліду; Вілсон, тримаючи напоготові свій великий «штуцер», пильнував кожний порух у траві; другий зброєносець також видивлявся вперед і прислухавсь, а Мекомбер ні на крок не одставав од Вілсона, стискаючи в руках зведену гвинтівку,— і коли вони зайшли в ту трав’яну зарость, Мекомбер почув здавлений кров’ю хриплий рик і побачив, як із шелестом розсунулась трава. В наступну мить він усвідомив, що тікає, пойнятий панічним жахом, стрімголов тікає геть від тієї трави, чимдуж тікає до струмка. Він почув лунке «ба-бах!» Вілсонового «штуцера», тоді друге оглушливе «ба-бах!» і, обернувшись, побачив лева: вигляд у нього був страхітливий, немов йому знесло півголови, і він повз до Вілсона від краю трав’яної зарості, а той червонолиций чоловік клацнув затвором своєї куцої незграбної рушниці, пильно прицілився, і, коли з дула вдарило ще одне гримке «ба-бах!», важке й жовте левове тіло спинилось і завмерло, лиш величезна спотворена голова шарпнулася вперед,— і тоді Мекомбер, стоячи сам на видноті, куди він забіг перед тим, стоячи отак із зарядженою гвинтівкою в руках, під зневажливими поглядами двох чорних та одного білого, зрозумів, що лев мертвий. Він підійшов до Вілсона — самий його зріст був неначе прикрий докір,— і Вілсон подивився на нього й спитав:

— Будете фотографувати?

— Ні,— відказав він.

Ото й усе, що було промовлено, поки повернулися до машини. Тоді Вілсон сказав:

— Справді добрячий лев. Зараз вони його оббілують. А ми тим часом посидимо тут, у холодку.

Місіс Мекомбер ні разу не подивилася на чоловіка, ані він на неї. Вони сиділи поряд на задньому сидінні машини, а Вілсон умостився спереду. Раз Мекомбер спробував був, не зводячи очей на дружину, взяти її за руку, але вона руку відсмикнула. Поглянувши на струмок, туди, де зброєносці білували лева, він зрозумів, що вона добре бачила всю ту сцену. Трохи згодом місіс Мекомбер простягла руку й поклала її на плече Вілсонові. Той обернувся, і вона, перехилившись через низьку спинку сидіння, поцілувала його в уста.

— Ого! — мовив Вілсон і почервонів ще дужче, ніж від засмаги.

— Містер Роберт Вілсон,— сказала вона.— Червонолиций красень Роберт Вілсон.

Тоді знову сіла поруч Мекомбера й звернула погляд через струмок, туди, де лежав лев,— із задертими догори облупленими лапами, на яких біліли м’язи й вирізнялося сухожилля, та надутим білим черевом,— а двоє чорних людей стягали з нього шкуру. Нарешті зброєносці принесли ту шкуру, вогку й важку, тоді, скачавши її, залізли в кузов, і машина рушила з місця. Всю дорогу до табору ніхто не озвавсь ані словом.

Отака вийшла пригода з тим левом. Мекомбер не знав, що відчував лев — ні перед тим, як кинутись на людей, ні тоді, коли він кинувся і страхітливий удар кулі калібру 0,505 з вихідною силою у дві тонни влучив йому в пащу; не знав він і того, щб поривало лева й далі вперед, коли другий нищівний удар розтрощив йому кінець хребта, а він усе повз до тієї гримкої, хряскучої штуки, що знівечила його. Вілсон дещо знав про це, отож і сказав: «Справді добрячий лев»,— але Мекомбер не знав Вілсонових почуттів. Так само не знав він і почуттів своєї дружини, окрім хіба того, що вона хоче порвати з ним.

Дружина й раніш не раз уже поривала з ним, та це завжди швидко миналося. Він був дуже багатий і мав стати ще багатший, то й знав, що тепер вона його ніколи не покине. То була одна з небагатьох речей, які він по-справжньому знав. Він знався на цьому, знався на мотоциклах — то ще давніш,— і на автомобілях, і на стрілянні качок, і на рибальстві — форель, лосось, морська риба,— і на всіляких спортивних іграх, і на собаках, і трохи на конях, і на тому, як примножувати капітал, і на більшості інших речей, потрібних у світі, в якому він жив. Знав і те, що дружина його не покине. Колись його дружина була неабияка красуня, а в Африці й тепер вона неабияка красуня, та вдома, на батьківщині, її теперішньої краси вже не досить, щоб покинути його і влаштуватися краще,— вона сама це знала, і він також. Вона пропустила час піти від нього, і він це знав. Якби він був сміливіший з жінками, її, мабуть, непокоїло б, що він може знайти собі нову, вродливішу дружину, та вона надто добре знала його вдачу, щоб такого боятися. До того ж він завжди ставився до неї з великою поблажливістю, і це була чи не найкраща його риса — а втім, може, й навпаки.


[1] Шановне англо-індійське звертання до чужоземки.
[2] Хазяїн, пан (суахілі).
[3] Діло, робота (суахілі).

Читати далі →

up


ПОРТФЕЛЬ — Усе для школи! :: 2019 рік.

Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   

Коментарі

Всього коментарів: 0