Недовге щастя Френсіса Мекомбера (закінчення)

Загалом вони мали славу порівняно щасливого подружжя, одного з тих, що, за чутками, начебто мають скоро розлучитись, а проте ніколи не розлучаються; і от тепер, як висловився репортер великосвітської хроніки, вони надали своєму вельми завидному, неминущому романові хвилюючого духу пригоди, вирушивши в мисливську подорож до країни, знаної колись як Чорна Африка, а нині висвітленої на всіх білих екранах, щоб полювати там на лева Старого Сімбу, на слона Тембо, на буйволів, а принагідно й поповнити експонатами Природничий музей. Той самий репортер у недалекому минулому принаймні тричі повідомляв, що вони вже на межі розлучення, і то була правда. Але вони щоразу все залагоджували. їхнє спільне життя мало міцну основу. Марго була занадто вродлива, щоб Мекомбер захотів розлучитися з нею, а Мекомбер мав занадто великі гроші, щоб Марго колись його покинула.

Минала вже третя година після півночі, коли Френсіс Мекомбер, що, відігнавши думки про лева, був трохи поспав, тоді прокинувся й знову заснув, раптом прочумався від сну, наполоханий страшним видивом закривавленого лева, який стояв просто над ним; і тоді, прислухаючись до тиші й чуючи лиш стукіт власного серця, Мекомбер збагнув, що його дружини на другому ліжку немає. Виявивши це, він пролежав без сну дві години.

По тих двох годинах його дружина зайшла до намету, відслонила москітник і зручно вмостилася на ліжку.

— Де ти була? — запитав Мекомбер у темряві.

— О,— мовила вона.— Ти не спиш?

— Де ти була?

— Вийшла собі на свіже повітря.

— Так я й повірив!

— А що ти хотів почути, любий?

— Де ти була?

— Виходила на повітря.

— То ось як тепер воно зветься. Ти таки справді повія.

— А ти боягуз.

— Гаразд,— сказав він.— Ну то й що?

— Нічого, як на мене. Але облишмо цю розмову, любий, я хочу спати.

— Ти гадаєш, що я змовчу?

— Я певна, голубчику.

— Ні, годі вже з мене.

— Прошу тебе, любий, скінчім балачки. Я так хочу спати.

— Ми ж домовилися, що нічого такого більше не буде. Ти сама обіцяла, що не буде.

— Ну а тепер є,— лагідно відказала вона.

— Ти казала, що коли ми сюди поїдемо, це ніколи більше не повториться. Ти обіцяла.

— Еге ж, любий. І я справді так думала. Але вчора усю подорож було зіпсовано. То чи треба про це говорити?

— Коли твоє зверху, ти й хвилини марно не згаєш, правда?

— Помовч, любий, дуже тебе прошу. Я страшенно хочу спати.

— Ні, я говоритиму.

— Ну, то не зважай на мене, бо я буду спати.— І вона заснула.

Удосвіта всі троє зібралися коло столу снідати, і Френсіс Мекомбер зрозумів, що з-поміж усіх тих чоловіків, яких він будь-коли ненавидів, Роберт Вілсон йому найненависніший.

— Добре спалося? — натоптуючи люльку, спитав Вілсон своїм хрипкуватим голосом.

— А вам?

— Чудово,— відповів білий мисливець.

«Падлюка,— подумав Мекомбер.— Безчесний падлюка».

«Отже, вона збудила його, коли верталася,— подумав Вілсон, розглядаючи їх своїми холодними, незворушними очима.— То якого ж біса він їй попускає? Що я йому — святий який абощо? Нехай би не давав їй попуску. А так сам винен».

— Як по-вашому, побачимо ми сьогодні буйволів? — запитала Марго.

— Цілком можливо,— сказав Вілсон і всміхнувся до неї.— А ви б не хотіли зостатися в таборі?

— Нізащо,— відказала вона.

— Може б, ви звеліли їй зостатися,— звернувся Вілсон до Мекомбера.

— Самі звеліть,— холодно відповів Мекомбер.

— Давайте краще без велінь,— добродушно сказала Марго,— і без дурощів, Френсісе,— додала, обертаючись до Мекомбера.

— Ви готові їхати? — спитав Мекомбер.

— Хоч зараз,— сказав Вілсон.— То ви хочете, щоб мемсаїб теж поїхала?

— Хіба вам не однаково, хочу я цього чи ні?

«А нехай йому чорт,— подумав Роберт Вілсон.— А нехай йому стонадцять чортів. То ось як воно тепер буде. Ну що ж, хай собі буде, коли так».

— Однаковісінько,— сказав він.

— А чи не хочеться й вам лишитися з нею в таборі й дати мені змогу самому вирушити на буйволів? — спитав Мекомбер.

— Я не можу,— відказав Вілсон.— Та й не варт говорити дурниці.

— Це не дурниці. Мені гидотно.

— Негарне слово — «гидотно».

— Френсісе, думай, будь ласка, що говориш,— промовила його дружина.

— Я й так думаю, аж більше нікуди,— сказав Мекомбер.— Ну чи їв хто колись таку погань?

— Щось негаразд із їжею? — спокійно запитав Вілсон.

— Не гірше, ніж з усім іншим.

— Ви б узяли себе в руки, друже,— мовив Вілсон упівголоса.— Один з хлопців, що прислужують за столом, трохи розуміє по-англійському.

— Ну й біс із ним.

Вілсон устав і, пахкаючи люлькою, пішов собі, говорячи щось мовою суахілі до зброєносця, який дожидав його осторонь, Мекомбер та його дружина лишилися біля столу. Він утупив очі в свою чашку з кавою.

— Якщо ти зчиниш скандал, мій любий, я тебе покину,— спокійно промовила Марго.

— Не покинеш.

— Можеш спробувати, то побачиш.

— Ти не покинеш мене.

— Ні,— сказала вона.— Я тебе не покину, а ти себе пристойно поводитимеш.

— Я — себе? Оце сказала! Я — себе.

— Так. Ти — себе.

— А чому ти не спробуєш поводитися пристойно?

— Я давно вже пробую. Дуже давно.

— Ненавиджу цього червонопикого кнура,— сказав Мекомбер.— Дивитися на нього бридко.

— Та ні, він дуже милий.

Замовкни, ти!..— майже закричав Мекомбер.

У цей час перед тентом їдальні зупинилася машина, і з неї вилізли шофер та обидва зброєносці. Прийшов Вілсон і подивився на подружжя, що сиділо за столом.

— їдемо полювати? — запитав він.

— Так,— відповів Мекомбер, підводячись.— Їдемо.

— Ви б узяли светр. їхати буде холоднувато,— сказав Вілсон.

— Я надягну свою шкіряну куртку,— відказала Марго.

— Вона у служника,— сказав Вілсон.

Він заліз уперед, до шофера, а Френсіс Мекомбер з дружиною мовчки сіли ззаду.

«Сподіваюсь, цьому дурневі не набреде в голову бабахнути мені в потилицю,— подумав Вілсон.— Жінки на полюванні — це таки справді морока».

У сірому вранішньому світлі машина із скреготом спустилася до струмка і, переїхавши кам’янистим бродом, навскоси вибралась на крутий берег, де Вілсон ще напередодні звелів прокопати дорогу, щоб дістатися до порослої деревами й схожої на парк луки по той бік річища.

«А ранок гарний»,— подумав Вілсон. Уночі випала рясна роса, і з-під шин, що приминали траву та низький чагарець, до нього долинав запах свіжого зілля. Воно пахло наче вербеною, і, вдихаючи цей світанковий росяний дух зім’ятої папороті, він потішено дивився на стовбури дерев, що чорніли крізь ранішню млу, поки машина їхала тією бездоріжною, схожою на парк околицею. Він забув на час про тих двох на задньому сидінні і став думати про буйволів. Буйволи, яких він хотів знайти, вдень ховались у густо зарослих мочарах, де до них годі було підступити на постріл, але ночами виходили на відкриті пасовиська, і, якби заїхати машиною поміж ними й тими мочарами, Мекомбер дістав би добру змогу постріляти в них на видноті. Вілсон не мав ніякої охоти полювати з Мекомбером на буйволів десь у гущавині. Та й взагалі не мав охоти полювати з Мекомбером — ані на буйволів, ані на що інше,— проте він був мисливець за фахом, і свого часу йому доводилось полювати ще й не з такими клієнтами. Якщо вони сьогодні заскочать буйволів, їм залишаться тільки носороги, а тоді цей сердега закінчить свою небезпечну розвагу, і все ще, може, й залагодиться. Сам він на цю жінку більше й оком не кине, а те, що вже було, Мекомбер якось та стерпить. З усього видно, що йому це не первина. Безталанний сердега. Певно, вже навчився терпіти таке. Ну що ж, сам винен, слинько недолугий...

Щодо полювання Вілсон мав свої засади, і клієнти мусили або погоджуватися з ними, або ж наймати собі іншого мисливця. І він знав, що- всі вони його за те поважають. От тільки цей Мекомбер дивак якийсь. Справді дивак. Ну, а дружина? Дружина... Атож, дружина. Хм-м, дружина... Ет, годі, з усім цим покінчено...

Він озирнувся на них. Мекомбер сидів похмурий і злий. Марго усміхалася. Сьогодні вона була наче молодша, цнотливіша й свіжіша і менше скидалася на професіональну красуню. «А що в неї на душі, про те лиш бог знає»,— подумав Вілсон. Уночі вона говорила не багато. Проте дивитись на неї було приємно.

Машина піднялася на невисокий пагорок і, посуваючись далі між дерев, виїхала на широку зелену рівнину, що нагадувала прерію, а тоді шофер сповільнив швидкість і поїхав її краєм, тримаючись під покровом дерев, а Вілсон тим часом пильно озирав ту прерію, не спускаючи з ока її протилежного краю. Він звелів спинити машину і роздивився рівнину в бінокль. Тоді дав знак шоферові їхати далі, і машина поволі рушила вперед, обминаючи вепрячі ями та термітячі вежі з глею. Раптом, знов позирнувши на галявину, Вілсон обернувся і сказав:

— Онде вони, їй-богу!

Машина рвонула вперед, і, поки Вілсон говорив щось шоферові по-суахілі, Мекомбер глянув туди, куди він показав, і побачив трьох величезних чорних тварин, чиї масивні округло-видовжені тулуби скидалися на чорні залізничні цистерни,— вони гнали чвалом по той бік рівнини. Гнали чимдуж, напнувши тулуби й шиї, і, ведучи очима за тим сягнистим гоном, він бачив широкі чорні роги в них на головах, а самі ті голови були непорушні, мов закляклі в русі.

— Три старі бугаї,— мовив Вілсон.— Ми переймемо їх, доки вони дістануться болота.

Машина мчала із швидкістю сорок п’ять миль на годину, і, не відриваючи очей від буйволів, Мекомбер бачив, як вони дедалі більшають, більшають, і ось уже міг розгледіти брудно-сірий, облізлий, шолудивий бік одного величезного бугая, і його могутню шию, що неначе зливалася з тулубом, і лискучі чорні роги,— той бугай трохи відстав від двох інших, що скакали слід у слід неухильним ритмічним чвалом; а потім, підстрибуючи так, наче ось тільки злетіла з рівної дороги, машина під’їхала ще ближче, і він уже виразно бачив усього буйвола, що розмірено скидався на бігу, і пилюку в його короткій шерсті, і широке підріжжя, і витягнуту вперед морду з роздутими ніздрями, і він уже наставляв був гвинтівку, коли Вілсон гукнув: «Не з машини, бовдуре!» — і він не відчував страху, а лише ненависть до Вілсона, й ту ж мить заскреготали гальма, машину кинуло вбік, і, зривши землю, вона майже спинилась, і Вілсон зіскочив з одного боку, а він — з другого, спіткнувшись на землі, що все ще бігла з-під ніг, а потім він стріляв у буйвола, що швидко віддалявся, і чув, як вліплюються в нього кулі, і витратив на нього всі патрони, а той відбігав далі й далі, і аж тоді він згадав, що треба цілити в перед, під лопатку, та поки морочився, перезаряджаючи гвинтівку, помітив, що буйвіл упав. Уклякнув на передні ноги й замотав головою, а Мекомбер, бачачи, що решта два все женуться геть, вистрілив у переднього і влучив. Він стрельнув ще раз і схибив, а тоді почув гримке «ба-бах!»—то вистрілив Вілсон — і побачив, як передній буйвіл уткнувся мордою в землю.

— Ну, тепер того,— сказав Вілсон.— Оце ви стріляєте!

Та третій буйвіл усе так само гнав рівним чвалом, і Мекомбер схибив, збивши кулею бризки землі, і Вілсон теж схибив — лише хмарка куряви знялася вгору,— а тоді Вілсон гукнув: «їдьмо! Надто далеко!» — і схопив його за руку, і вони знову скочили в машину, причепившись по боках — Мекомбер з одного, а Вілсон з другого,— і машина, підстрибуючи й шарпаючись на труському ґрунті, помчала навздогін буйволові, що, випнувши карк, гнав просто вперед отим своїм неухильним розміреним чвалом.

Вони швидко наближалися до нього ззаду, і Мекомбер заряджав гвинтівку, упускаючи з рук патрони, стромляючи їх навскоси, тоді поправляючи, і, коли вони майже наздогнали буйвола, Вілсон гукнув: «Стій!» — і машина загальмувала так рвучко, що мало не перекинулась, а Мекомбер заточився вперед і, опинившись на землі, ледве вдержався на ногах, тоді клацнув затвором, прицілився як міг далі вперед і вистрілив у хитку округлу чорну спину, тоді прицілився і стрельнув ще раз, потім ще і ще, проте кулі, хоч і влучили всі до одної, не заподіяли буйволові видимої шкоди. Тоді пальнув Вілсон; хряскіт пострілу оглушив Мекомбера, і він побачив, що буйвіл похитнувся. Добре прицілившись, він вистрілив, і буйвіл упав на передні ноги.

— Чудово,— сказав Вілсон.— Добряча робота. Тепер усі три.

Мекомбера охопило хмільне піднесення.

— Скільки разів ви стріляли? — спитав він.

— Лише три,— відказав Вілсон.—Першого вбили ви самі. Найбільшого. А я допоміг вам покласти двох інших. Боявся, щоб не втекли в хащі. Убили їх також ви. Я тільки трошки добавив. Стріляли ви чудово.

— Ходім до машини,— сказав Мекомбер.— Я хочу випити.

— Спершу треба докінчити оцього,— відказав Вілсон.

Буйвіл стояв уклякнувши, і, коли вони підійшли до нього, шалено сіпнув головою, і заревів від люті, вирячившись на них своїми поросячими очицями.

— Глядіть, щоб не встав,— сказав Вілсон. А потім: — Заходьте трохи збоку й бийте в шию, просто за вухами.

Мекомбер пильно прицілився в середину могутньої шиї, що здригалась від люті, й вистрелив. Буйволова голова опала додолу.

— Отак,— мовив Вілсон.— Просто в хребет. А вигляд у них таки моторошний, правда?

— Ходім вип’ємо,— сказав Мекомбер. Ще ніколи в житті йому не було так хороше.

Його дружина сиділа в машині бліда, як крейда.

— Ти був пречудовий, голубчику,— промовила вона до Мекомбера.— Оце-то гонитва!

— Що, потрусило? — спитав Вілсон.

— Від страху. Це вперше мені було так страшно.

— Давайте всі вип’ємо,— сказав Мекомбер.

— Неодмінно,— обізвався Вілсон.— Почнемо з мемсаїб.

Вона припала до фляжки з нерозведеним віскі і, злегка здригнувшись, проковтнула. Тоді віддала фляжку Мекомберові, а той — Вілсонові.

— Я страшенно хвилювалася,— сказала вона.— Аж голова тріщить. Я й не знала, що їх дозволено стріляти з машини.

— А ніхто з машини не стріляв,— холодно відказав Вілсон.

— Ну, тобто переслідувати їх машиною.

— Звичайно так не роблять,— відказав Вілсон.— Але, як на мене, все було цілком по-спортивному. Отак гнатися без дороги, по вибоях і грудді, ще й ризикованіше, ніж полювати пішки. А коли почали стріляти, буйвіл, якби схотів, міг кинутись на нас кожну мить. Ми дали йому всі шанси. Одначе розповідати про це не варт нікому. Воно, ніде правди діти, незаконне, коли вас цікавить саме це.

— Мені здалося, що це просто нечесно,— сказала Марго,— гнатися за важкими безпорадними тваринами в машині.

— Он як? — спитав Вілсон.

— А що, якби про це дізналися в Найробі?

— Насамперед я втратив би патент. Мав би й інші неприємності,— відказав Вілсон, ковтнувши із фляжки.— Зостався б без роботи.

— Правда?

— Еге ж, правда.

— Ну от,— сказав Мекомбер і вперше за весь день усміхнувся кволою усмішкою.— Тепер вона й до вас прив’язла.

— Ти так гарно висловлюєшся, Френсісе! — озвалася Марго.

Вілсон подивився на них обох і сказав:

— Ми загубили одного зброєносця. Ви помітили?

— Боже мій, ні,— відказав Мекомбер.

— Онде він іде,— показав Вілсон.— Нічого з ним не скоїлось. Мабуть, вилетів із машини, коли від’їжджали від першого буйвола.

Літній зброєносець, накульгуючи, йшов до них у своїй плетеній шапці, захисному френчі, коротких штанях і гумових сандалях; обличчя його було похмуре й невдоволене. Підходячи, він гукнув щось Вілсонові по-суахілі, і всі побачили, як білий мисливець змінився на виду.

— Що він каже? — спитала Марго.

— Каже, що перший буйвіл устав і подався в хащі,— відповів Вілсон рівним, незворушним голосом.

— А-а,— байдуже обізвешся Мекомбер.

— Виходить, буде те саме, що й з левом,— сказала Марго, уся стрепенувшись.

— Ні чорта не те саме, що з левом,— відрубав Вілсон.— Хочете ковтнути ще, Мекомбере?

— Дякую, хочу,— відказав Мекомбер. Він чекав, що знов почуватиме себе так само, як перед левом, але те почуття не верталось. Уперше в житті він справді анітрохи не боявся. Замість страху його охопило радісне збудження.

— Треба піти поглянути на другого буйвола,— сказав Вілсон.— Я скажу шоферові, щоб поставив машину в холодок.

— Що ви хочете робити? — спитала Марго Мекомбер.

— Подивимось на того буйвола,— відказав Вілсон.

— Я теж піду.

— Ходім.

Вони втрьох рушили туди, де на видноті чорніла величезна туша другого буйвола з опалою вперед на траву головою та широкими рогами.

— Добряча голова,— сказав Вілсон.— Між рогами дюймів п’ятдесят буде.

Мекомбер потішено дивився на буйвола.

— Яка погань,— мовила Марго.— Чи не можна перейти в холодок?

— Авжеж, — відповів Вілсон.— Дивіться, — показав він, звертаючись до Мекомбера.— Бачите оті чагарі?

— Бачу.

— Отам і сховався перший буйвіл. Зброєносець каже, що коли він упав з машини, той був на землі. Тоді він став дивитись, як ми женемося за тими двома і як вони тікають. А коли обернувся, буйвіл уже стояв і дивився на нього. Зброєносець мерщій драла, а буйвіл тихенько подибав у ті чагарі.

— То підемо зараз за ним? — нетерпляче спитав Мекомбер.

Вілсон окинув його поглядом, неначе оцінював. «Бий мене сила божа, він таки дивак,— подумав собі.— Тільки вчора аж трусився весь, а сьогодні он який хоробрий!»

— Ні, перегодимо трохи.

— Ходім, будь ласка, в затінок,— сказала Марго. Вона була бліда й вигляд мала недужий.

Вони повернулися до машини, що стояла під одиноким розлогим деревом, і залізли на сидіння.

— А може, він і сконав уже,— промовив Вілсон.— Ось трохи посидимо, а тоді підем дивитися.

Мекомбера поривало таке бурхливе й несвідоме щастя, якого він ще не відчував ніколи.

— Боже ж ти мій, ото була гонитва! — сказав він.— Ніколи в житті не знав я такого відчуття. Правда ж, було чудово, Марго?

— Мені було гидко.

— Чому?

— Мені було гидко,— повторила вона різко.— Бридке видовище.

— Знаєте, я думаю, що тепер уже ніколи нічого не злякаюся,— сказав Мекомбер Вілсонові.— Щось таке в мені сталося, коли ми побачили буйволів і погналися за ними. Наче греблю якусь прорвало. Було тільки збудження й нічого більше.

— Це добре прочищає печінку,— сказав Вілсон.— З людьми часом діються предивні речі.

Мекомберове обличчя аж сяяло.

— Ви знаєте, от і зі мною щось таке сталося,— сказав він.— Я наче зовсім перемінився.

Його дружина мовчала, тільки якось дивно позирала на нього. Вона сиділа, відкинувшись на задньому сидінні, а Мекомбер нахилився вперед і розмовляв з Вілсоном, що повернувся до нього боком, зіпершись на спинку переднього, сидіння.

— Знаєте, я б залюбки пішов ще раз на лева,— сказав Мекомбер.— Тепер я їх зовсім не боюся. Та й що вони, зрештою, можуть заподіяти?

— Атож,— мовив Вілсон.— Найгірше, що може заподіяти лев,— це смерть. Як це у Шекспіра? Там є чудові слова. Ось зараз спробую пригадати. Ну просто чудові. Колись я часто їх собі повторював. Ага, ось... «Клянуся честю, то мені байдуже — людина може вмерти тільки раз; ми смерть творцеві винні, й так ведеться, що той, хто помирає цього року, в майбутньому вже смерті не підвладний». Гарно сказано, правда ж?

Він дуже зніяковів, промовивши ці слова, що були свого часу заповітні для нього, та, хоч йому не раз траплялося бачити, як люди ставали дорослими, це його завжди зворушувало. Бо ж річ була не в тім, що вони просто доходили повноліття.

Мекомберові допомогла несподівана щаслива пригода на полюванні, нагла спонука до негайної дії, коли не було часу вагатися й тривожитись; та хоч би як це сталося, але таки сталося. «Он він тепер який»,— думав Вілсон. Усе лихо в тім, що багато їх надто довго залишаються хлопчаками. А декотрі — ціле своє життя. І навіть у п’ятдесят років вигляд мають хлоп’ячий. Знамениті американські чоловіки-хлопчаки. Предивовижний люд, їй-богу. А от цей Мекомбер тепер йому подобається. Ну й дивак же з нього, хай йому чорт. Певно, тепер він покладе край і жінчиним походенькам. Ото буде добре діло. А таки добре. Він же, сердега, мабуть, скільки жив, то все боявся. Хто й зна, з чого воно почалось. Але тепер — минулося. Він не встиг злякатися буйволів. До того ж був злий. Та ще й машина... Коли машина під боком, почуваєш себе певніше. Тепер з нього будуть люди. Отак точнісінько й на війні траплялося. Цей перелом куди важливіший, аніж якась там утрата невинності. Страх зникає, наче після операції. А натомість виростає щось нове. Найголовніше в чоловікові. Те, що робить його чоловіком. І жінки це також розуміють. От нема страху — і край.

Відсунувшись у куток сидіння, Маргарет Мекомбер позирала на обох чоловіків. Вілсон анітрохи не змінився. Вілсон виглядав так само, як і напередодні, коли вона вперше збагнула, в чому полягає його великий хист. А от Френсіс Мекомбер був тепер не такий, і вона помітила цю зміну.

— Ви теж відчуваєте отой приплив щастя, коли щось має статися? — спитав Мекомбер, усе досліджуючи своє новонабуте багатство.

— Про це не заведено говорити,— відповів Вілсон, дивлячись йому в обличчя.— Люди більш полюбляють казати, що їм страшно. І майте на увазі, вас теж іще братиме страх, і не раз.

— А все-таки — ви почуваєте себе щасливим, коли треба діяти?

— Так,— сказав Вілсон.— Почуваю. Тільки розводитись про це не годиться. А то нічого й не лишиться. Жодна радість не в смак, якщо її перемелеш язиком.

— Ви обидва верзете бозна-що,— обізвалася Марго.— Ото й діла, що поганялися машиною за купкою безпорадних тварин, а вже заговорили, мов герої.

— Даруйте,— сказав Вілсон.— Я таки справді розбазікався.— «Ага, вже занепокоїлась»,— подумав він.

— Якщо ти не тямиш, про що ми говоримо, то, може б, краще помовчала? — мовив Мекомбер до дружини.

— А ти щось раптом став аж надто хоробрий,— презирливо відказала дружина, але її презирству бракувало певності. Вона чогось боялася.

Мекомбер засміявся невимушеним і добродушним сміхом.

— Ти знаєш, а таки став,— сказав він.— Справді став.

— Чи не запізно? — гірко запитала Марго. Вона ж бо стільки років як могла силкувалась налагодити їхнє життя, і в тому, до чого воно дійшло тепер, нічиєї вини не було.

— Для мене — ні,— відказав Мекомбер.

Марго промовчала, проте відсунулась ще далі в куток.

— Як по-вашому, годі вже чекати? — весело спитав Мекомбер, повернувшись до Вілсона.

— Можна піти глянути,— сказав Вілсон.— У вас лишилися патрони з суцільними кулями?

— Трохи є в зброєносця.

Вілсон гукнув по-суахілі до старшого літами зброєносця, що білував голову забитого буйвола; той випростався, дістав з кишені коробку патронів і приніс Мекомберові, який заправив магазин своєї гвинтівки, а решту патронів поклав у кишеню.

— Будете стріляти із «спрінгфілда»,— сказав Вілсон.— Ви до нього звикли. А «манліхер» залишимо в машині, у мемсаїб. Ваш зброєносець понесе «штуцер». Я візьму свою бісову гармату. А тепер я маю сказати вам дещо.— Він залишив це наостанок, бо не хотів полохати Мекомбера.— Коли буйвіл нападає, він держить голову рівно й виставляє її перед себе, тим-то грубе підріжжя захищає його від будь-якого пострілу в череп. Бити треба просто в морду. Ще можна цілити в груди або, якщо стоятимете збоку, в шию чи лопатку. Коли буйвола поранено, добити його страх як тяжко. Тому не вигадуйте ніяких штук. Стріляйте в найпростіший спосіб. Ну от, голову вони уже облупили. Рушаймо?

Він гукнув зброєносців, ті підійшли, витираючи руки, і старший заліз у кузов машини.

— Я беру тільки Конгоні,— сказав Вілсон.— Другий залишиться відганяти птахів.

Коли машина поволі поїхала широкою галявиною до високих чагарів, що, мов зелений язик, простяглись уздовж висохлого річища, перетинаючи низину, Мекомбер почув, як стукоче його серце, і в роті у нього знов пересохло, але то було хвилювання, а не страх.

— Отут він зайшов у хащі,— сказав Вілсон.— Тоді мовою суахілі звернувся до зброєносця:—Пошукай кривавого сліду.

Машина спинилась боком до заростів. Мекомбер, Вілсон і зброєносець скочили на землю. Озирнувшись, Мекомбер побачив, що дружина сидить з гвинтівкою при боці й дивиться на нього. Він помахав їй рукою, але вона не відповіла.

Чагарі попереду стояли стіною, земля була суха. Літнього зброєносця заливав піт, а Вілсон насунув капелюх на очі, і Мекомбер бачив перед собою його червону шию. Раптом зброєносець щось сказав Вілсонові по-суахілі й побіг уперед.

— Він сам сконав,— мовив Вілсон.— Добряча робота.

Він обернувся й схопив Мекомбера за руку, та, поки

вони ручкалися, всміхаючись один до одного, зброєносець дико заверещав, і вони побачили, як він боком вибігає з хащів, швидко, наче краб, а за ним ступає буйвіл — морда витягнута, рот міцно стулений, кров капає, важка голова випростана вперед,— ступає, готовий кинутись, і глипає на них налитими кров’ю поросячими очицями. Вілсон, що був попереду, став на одне коліно й вистрілив, і Мекомбер, пальнувши й собі, не почув свого пострілу за громом Вілсонового «штуцера», а тільки побачив, як з масивного підріжжя порснули вгору скалки, схожі на шифер, і як сіпнулася буйволова голова: він стрельнув удруге, просто в роздуті ніздрі, і знову побачив, як шарпнулися роги й злетіли скалки, тепер він згубив з очей Вілсона і, старанно прицілившись, вистрілив ще раз, а те чорне громадисько було вже мало не над ним, і дуло гвинтівки опинилося майже врівень з витягнутою вперед мордою, і він бачив, як люто блимають буйволові очиці і як його голова починає хилитися додолу, коли раптом відчув огнисто-білий сліпучий спалах, що вибухнув у нього в мозку, і потім нічого вже більше не відчував.

Вілсон на ту мить відступив був набік, щоб ударити буйволові в лопатку. Мекомбер стояв тоді непорушно й стріляв у морду, щоразу трохи перевищуючи і влучаючи у важкі роги, що кришились на скалки, мов шиферна покрівля, і, коли здавалося, що буйвіл от-от ударить Мекомбера рогами, місіс Мекомбер, сидячи в машині, вистрілила в нього з «манліхера» калібру 6,5 і влучила чоловікові в потилицю.

Френсіс Мекомбер лежав долілиць за два кроки від того місця, де повалився на бік мертвий буйвіл, дружина схилилася над ним, а поруч неї стояв Вілсон.

— Не треба його перевертати,— сказав Вілсон.

Жінка істерично плакала.

— Вам краще б піти в машину,— сказав Вілсон.— Де гвинтівка?

Вона похитала головою, обличчя її спотворила гримаса. Зброєносець підняв з землі гвинтівку.

— Хай лежить, як була,— звелів Вілсон. Потім додав: — Іди приведи Абдулу, щоб він міг посвідчити, як сталося нещастя.

Він став навколішки, витяг з кишені хусточку й накрив нею коротко підстрижену голову Френсіса Мекомбера, не зрушаючи її з місця. Суха, шпариста земля швидко вбирала кров.

Вілсон підвівся й побачив буйвола, що лежав на боці, простягнувши ноги, і по його вкритому ріденькою шерстю череву повзали кліщі. «Розкішний бугаїсько,— машинально відзначив він подумки.— Між рогами добрих п’ятдесят дюймів, а то й більше. А таки більше». Він гукнув шофера й звелів йому накрити труп і бути коло нього. Тоді пішов до машини, де, забившись у куток, плакала жінка.

— Оце-то штуку ви утнули,— промовив він рівним голосом.— Але він і справді вас покинув би.

— Замовкніть,— озвалася вона.

— Це, звісно, нещасливий випадок,— сказав він.— Я знаю.

— Замовкніть,— знову сказала вона.

— Ви не тривожтеся,— провадив він далі.— Деякі неприємності будуть, але я звелю зробити кілька фотографій, що стануть у великій пригоді під час дізнання. До того ж будуть свідчення зброєносців та шофера. Вас ні в чому не запідозрять.

— Замовкніть,— сказала вона.

— Тепер маємо до біса клопоту,— не вгавав він.— Треба буде послати машину до озера, щоб звідти викликали по радіо літак і забрали нас трьох до Найробі. Чому ви не отруїли його? В Англії саме так роблять.

— Замовкніть! Замовкніть! — крикнула жінка.

Вілсон подивився на неї своїми незворушними голубими очима.

— Уже все,— мовив він.— Я був трохи розсердився. Ваш чоловік якраз починав мені подобатись.

— Ой, замовкніть же, прошу вас,— сказала вона.— Дуже, дуже прошу.

— Оце вже краще,— відказав Вілсон.— «Прошу» — це куди краще. Тепер я замовкну.

 

Кінець

← Назад
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up