По кому подзвін (сторінка 1)

Розділ перший

Він лежав у лісі, на встеленій брунатною глицею землі, спершись підборіддям на схрещені руки, а високо над ним у верховітті сосон шумів вітер. Схил гори в цьому місці був положистий, але нижче обривався круто, і видно було чорний асфальт шосе, що вилося ущелиною. Обіч шосе текла річка, а ген далі він бачив тартак на її березі і струмінь води, що, переливаючись через греблю, білів під гарячим сонцем.

— Це той самий тартак? — спитав він.

— Той самий.

— Щось не пригадую його.

— Бо його збудували вже після того, як ти побував тут. Старий тартак стоїть далі — ще нижче в ущелині.

Він розгорнув на землі військову карту й почав уважно розглядати її. Старий дивився через його плече. Це був присадкуватий, кремезний дід у чорній селянській блузі й сірих штанях із грубої, цупкої тканини, взутий у сандалі на мотузяній підошві. Він іще відсапувався після крутого підйому, а його рука лежала на одному з двох важких рюкзаків, які вони несли.

— Отже, мосту звідси не видно?

— Ні,— відповів старий.— Ущелина тут широченька, і річка тиха. А от нижче, де шлях звертає в ліс, буде глибоке урвище...

— Пам’ятаю.

— Через те урвище й перекинуто міст.

— А де в них пости?

— Один он у тому тартаку.

Молодик, що вивчав місцевість, витяг бінокль із кишені злинялої фланелевої сорочки кольору хакі, протер хусточкою скельця і покрутив обідки — поки не вирізнилася дощана стіна тартака; він побачив дерев’яну лавку біля дверей, величезну купу тирси за повіткою, де стояла циркулярка, і частину лісоспуску на протилежному схилі — лотоки, по яких спускали згори колоди. В бінокль поверхня річки була ясна і гладенька, і видно було, як над вигином водоспаду вітер здіймає дрібні бризки.

— Вартового немає.

— З комина йде дим,— сказав старий.— На шворці висить білизна.

— Це я помітив, але ніде не видно вартового.

— Може, він сховався в затінку,— пояснив старий.— Там тепер дуже пече. Сидить, мабуть, у холодку по той бік, от нам його й не видно.

— Можливо. А де другий пост?

— Нижче, за мостом. У хижці шляхового сторожа, на п’ятому кілометрі від перевалу.

— Скільки їх тут? — Він показав на тартак.

— Певно, четверо солдатів і капрал.

— А внизу?

— Більше. Я довідаюся.

— А на мосту?

— Завжди двоє. По одному з кожного боку.

— Нам потрібні будуть люди,— сказав молодик.— Скільки ти можеш зібрати?

— Та скільки завгодно,— відповів старий.— Тут, у горах, тепер багато людей.

— Скільки?

— Чоловік сто, а то й більше. Але вони тримаються маленькими загонами. Скільки тобі треба?

— Я скажу, коли оглянемо міст.

— Ти зразу хочеш його оглянути?

— Ні. Спершу поведи мене туди, де можна сховати вибухівку. Схованка повинна бути дуже надійна і по змозі недалеко від мосту, не більше як за півгодини ходу.

— Це неважко,— мовив старий.— Від того місця, куди ми йдемо, можна спуститися навпростець до самого мосту. А от поки вилізеш туди, то добряче попрієш. Ти не голодний?

— Голодний,— сказав молодий.— Але поїмо потім. Як тебе звуть? Я забув.— Він подумав, що це погана ознака — забути ім’я старого.

— Ансельмо,— відповів старий.— Мене звуть Ансельмо, я з Барко-де-Авіла. Дай-но я завдам тобі на плечі мішок.

Молодий — він був високий, худорлявий, з вигорілим білявим волоссям, з обвітреним засмаглим обличчям, у злинялій фланелевій сорочці, в селянських штанях і сандалях на мотузяній підошві — нахилився, узявся за ремінну лямку й одним махом закинув важкий рюкзак за плечі. Потім просунув руку під другу лямку й поправив рюкзак, щоб вага його рівномірно лягла на всю спину. Змокла під рюкзаком сорочка не встигла висохнути.

— Я готовий,— сказав він.— Як ми підемо?

— Вгору,— відповів Ансельмо.

Зігнувшись під вагою рюкзаків, обливаючись потом, вони рушили схилом, порослим сосняком. Молодий не бачив стежки, але вони йшли весь час угору, беручи трохи вбік, потім перебрели неглибокий струмок, і старий, не зупиняючись, поліз просто вгору, понад кам’янистим руслом. Схил став крутіший, і йти було ще важче; нарешті попереду виросла зовсім прямовисна гранітна скеля, з якої струмок зривався вниз; тут старий зупинився і зачекав на свого супутника.

— Ну, як ти?

— Добре,— відповів молодий. Він обливався потом, і м’язи в нього на ногах посіпувалися від натуги.

— Зажди мене тут. Я піду попереджу їх. З такою ношею нам стрілянина ні до чого.

— Так, навіть холостими,— сказав молодий.— А далеко ще?

— Ні, вже зовсім близько. Як тебе звуть?

— Роберто.— Молодий зняв рюкзак із плечей і обережно поставив його між двома каменями біля струмка.

— Ну, то зажди мене тут, Роберто, я вернуся по тебе.

— Гаразд. Але скажи мені, до мосту треба спускатися цією самою дорогою?

— Ні. Туди ми підемо іншою. Коротшою і не такою крутою.

— Я не хотів би залишати оце-о надто далеко від мосту.

— А ти подивишся. Як не сподобається, знайдемо інше місце.

— Гаразд,— сказав молодий.

Сівши коло рюкзаків, він стежив, як старий лізе на скелю. Лізти на неї було неважко, старий спритно, майже наосліп знаходив зручні виступи, і молодий зрозумів, що той уже не раз бував тут. Але ті, до кого він ішов, намагалися не залишати слідів: ніякої стежки не було видно.

Молодого — його звали Роберт Джордан — мучив голод, і на душі в нього було тривожно. Йому не раз доводилося терпіти голод, але тривожився він не часто, бо нехтував усякою небезпекою, а до того ж із власного досвіду знав, як легко в цій країні пересуватися у ворожому тилу. З добрим провідником це було так само легко, як пробиратися через лінію фронту. Важко тільки від думок про те, що буде з тобою, як тебе впіймають,— і від необхідності вирішувати, кому можна довіряти. Людям, з якими ти робиш спільну справу, треба довіряти — от і вирішуй, хто вартий довір’я. Але й це не бентежило його. Було ще багато чого іншого.

Ансельмо був добрий провідник і вмів ходити в горах. Робертові Джордану й самому не бракувало витривалості, однак після сьогоднішнього переходу,— а вони вирушили ще вдосвіта,— він переконався, що старий може загнати його до смерті. Досі Роберт Джордан довіряв Ансельмо в усьому, хоч і не знав, які в нього погляди, бо ще не траплялося нагоди перевірити їх. А втім, за свої погляди старий відповідає сам. Ні, не Ансельмо тривожив його, й оце завдання з мостом було не важче, ніж багато попередніх завдань. Він міг знищити будь-який міст, і йому вже доводилося підривати мости всяких розмірів та конструкцій. У рюкзаках було досить вибухівки і всього необхідного, щоб знищити і цей міст, навіть коли він удвічі більший, ніж розповідав Ансельмо, ніж він сам пам’ятає,— Роберт Джордан у 1933 році переходив його, прямуючи до Ла-Гранхи,— ніж сказано було в описі, який Гольц прочитав йому в одній із горішніх кімнат позавчора ввечері в будинку поблизу Ескоріала.

— Підірвати міст — це ще дуже мало,— сказав Гольц, водячи олівцем по великій карті. Його поголена, вкрита шрамами голова виблискувала у світлі лампи.— Ви розумієте?

— Так, розумію.

— Це ще, власне, нічого. Просто знищити міст — це провал.

— Так, товаришу генерале.

— Підірвати міст в точно визначену годину, залежно від часу, на який призначено початок наступу,— ось що нам потрібне. Ви розумієте? Ось що ви маєте зробити.

Гольц подивився на олівець і постукав ним по зубах.

Роберт Джордан нічого не відповів.

— Ви розумієте? Ось що ви маєте зробити,— вів далі Гольц, дивлячись на нього й киваючи головою. Він постукав олівцем по карті.— Ось як я зробив би. І ось чого в нас не вийде.

— Чому, товаришу генерале?

— Чому? — сердито сказав Гольц.— Ви були свідком стількох наступів і ще питаєте мене чому? Звідки я знаю, що мого наказу не змінять? Хто гарантує, що наступу не скасують? Хто гарантує, що він розпочнеться бодай за шість годин після призначеного часу? Чи коли-небудь наступ відбувався так, як він має відбутись?

— Якщо це ваш наступ, він розпочнеться вчасно,— сказав Роберт Джордан.

— Наступ ніколи не буває моїм,— сказав Гольц.— Я готую його. Але це не мій наступ. Артилерія — не моя. Я повинен випросити її. Мені ніколи не дають того, що я прошу, навіть коли є що дати. Та це дрібниця. Є ще багато іншого. Ви знаєте, як воно тут буває. Не варто вдаватися в подробиці. Щось завжди стане на заваді. Хто-небудь неодмінно втрутиться й зведе все нанівець. Отепер ви, мабуть, розумієте?

— То коли ж треба підірвати цей міст? — спитав Роберт Джордан.

— З початком наступу. Як почнеться наступ, не раніше. Так, щоб підкріплення не могло підійти цим шляхом.— Він показав олівцем.— Я повинен знати, що цей шлях відрізано.

— А коли буде наступ?

— Я вам скажу. Але день і година будуть названі лише приблизно. До призначеного часу ви повинні закінчити всю підготовку. А міст підірвете лише після того, як почнеться наступ. Дивіться,— він тицьнув олівцем у карту,— це єдиний шлях, яким вони можуть підтягти підкріплення. Це єдиний шлях, яким вони можуть підтягти танки, артилерію чи хоча б ваговози до перевалу, де я буду наступати. Я повинен знати, що мосту нема. І що підірваний він не занадто рано, бо його встигнуть відбудувати, якщо наступ буде відкладений. Ні. Його треба підірвати, саме коли наступ почнеться, і я повинен знати, що мосту вже нема. Там лише двоє вартових. Чоловік, який буде вашим провідником, щойно прийшов звідти. В нього є люди в горах. Візьміть стільки людей, скільки вам буде потрібно. Звичайно, чим менше, тим краще, але щоб вистачило. Ет, та ви й самі все чудово знаєте.

— А як я знатиму, що наступ почався?

— В наступ піде ціла дивізія. Спершу буде бомбардування з повітря. Із слухом у вас, здається, все гаразд?

— Отже, почувши, що літаки скидають бомби, я можу вважати, що наступ почався?

— Ну, так буває не завжди,— сказав Гольц, хитаючи головою.— Але в даному разі буде саме так. Цей наступ готую я.

— Розумію,— промовив тоді Роберт Джордан.— Але не скажу, що мені все це дуже подобається.

— Мені це теж не дуже подобається. Якщо ви не хочете братися за цю справу, кажіть відразу. Якщо гадаєте, що не зможете виконати завдання, кажіть відразу.

— Я його виконаю,— відповів Роберт Джордан.— Виконаю все так, як треба.

— Оце й усе, що я хочу знати,— сказав Гольц.— Що через той міст ніхто не перейде. Мені це конче потрібно.

— Розумію.

— Я не люблю просити людей про такі речі і в такий спосіб,— вів далі Гольц.— Я не міг би вам цього наказати. Я розумію, на який ризик наражаю вас своїми умовами. Я намагався пояснити вам усе докладно, щоб ви усвідомили, яке це діло важке і як багато від нього залежить.

— А як же ви просунетеся до Ла-Гранхи, коли той міст буде зруйнований?

— Ми візьмемо з собою все потрібне, щоб відбудувати його, як тільки займемо ущелину. Це буде дуже складна й дуже гарна операція. Гарна й складна, як завжди. План її розроблено в Мадриді. Це ще один шедевр Вісенте Рохо, цього професора невдахи. Наступом керую я і, як завжди, маю провести його невеликими силами. І все ж я вірю в удачу. Цього разу я спокійніший, ніж завжди. Якщо пощастить знищити міст, можна добитися успіху. Ми можемо взяти Сеговію. Дивіться, я зараз покажу вам, як ми все це плануємо. Бачите? Кінцева мета наступу — не перевал. Ні, він залишиться у нас в тилу. Ось, дивіться, буде так...

— Я волів би цього не знати,— сказав Роберт Джордан.

— Слушно,— погодився Гольц.— Менше знаєш — легше йти на той бік, так?

— Я завжди волію не знати. Тоді хоч би що сталося — не я буду тим, хто зрадив.

— Так, краще не знати,— мовив Гольц і постукав себе олівцем по чолу.— Іноді я й сам радий був би нічого не знати. Але те, що вам треба знати — про міст, ви знаєте?

— Так, це я знаю.

— Та вже ж,— сказав Гольц.— Ну, я не виголошуватиму ніяких промов. Краще випиймо. Коли я багато говорю, мене починає мучити спрага, товаришу Хордан. Ваше прізвище кумедно звучить по-іспанському — товариш Хордан.

— А як буде по-іспанському Гольц, товаришу генерале?

— Хоце,— сказав Гольц і всміхнувся; перший звук виникав у нього десь глибоко в горлі, там булькало, ніби відкашлювався застуджений.— Хоце,— повторив він.—Товариш хенераль Хоце. Якби я знав, як іспанці вимовляють «Гольц», то, їдучи сюди, вигадав би собі краще прізвище. Уявіть собі — чоловік їде командувати дивізією, може обрати яке завгодно ім’я і обирає Хоце. Хенераль Хоце. Але тепер уже пізно міняти. Вам подобається партизанська війна?

— Дуже подобається,— усміхнувся Роберт Джордан.— Весь час на свіжому повітрі, дуже корисно для здоров’я.

— Мені вона теж подобалася, коли я був у ваших літах,— сказав Гольц.— Я чув, ви дуже добре підриваєте мости. По-науковому. Але я тільки чув про це. На власні очі я вашої роботи не бачив. Може, насправді ви нічого не вмієте. Скажіть, ви таки підриваєте їх? — Він уже дражнив Роберта Джордана.— Пийте,— він подав йому чарку іспанського коньяку.— У вас це справді виходить?

— Іноді.

— Глядіть, щоб із цим мостом не було ніяких «іноді». Та годі вже про цей міст. Ви й так усе зрозуміли. Ми дуже серйозні люди, тож гострий жарт нам не завадить. Послухайте, а чи є у вас дівчата по той бік фронту?

— Ні, на дівчат у мене нема часу.

— Е-е, не кажіть. Чим більше волі на службі, тим менше ладу в житті. На службі у вас багато волі. І, крім того, вам годилося б підстригтись.

— Я завжди так підстригаюся,— сказав Роберт Джордан. Він нізащо не погодився б ходити з поголеною головою, як Гольц.— У мене і без дівчат доволі мороки,— мовив він похмуро і додав: — А яку форму я повинен носити?

— Ніякої,— відказав Гольц.— І підстрижені ви цілком пристойно. Я просто хотів вас подражнити. Ви зовсім не такий, як я,— сказав Гольц і знову наповнив чарки.— Ви думаєте — і не тільки про дівчат. А я взагалі не думаю. Навіщо мені думати?

Офіцер із його штабу, що сидів на стільці перед картою, пришпиленою до креслярської дошки, сердито буркнув йому щось мовою, якої Роберт Джордан не розумів.

— Ет, облиш,— сказав Гольц по-англійському.— Хочу жартувати й жартую. Я такий серйозний, що маю право жартувати. Ну, випийте і йдіть. Ви ж усе зрозуміли, правда?

— Так,— мовив Роберт Джордан.— Я зрозумів усе.

Вони потисли один одному руки, Джордан віддав честь і пішов до штабної машини, де старий уже заснув, чекаючи його, і вони проїхали по шосе повз Гвадарраму, причому старий так і не прокинувся, а потім звернули на Навасеррадський шлях і дісталися до альпіністської бази, де Роберт Джордан проспав три години, перше ніж рушити далі пішки.

Отак він і розлучився з Гольцом і в уяві своїй ще виразно бачив дивне біле обличчя генерала, до якого не приставала ніяка засмага, його яструбині очі, і великий ніс, і тонкі губи, і голену голову в зморшках і шрамах. Завтра вночі дивізія збереться на шосе під Ескоріалом; піхота в темряві сідає на ваговози, що стоять довгими колонами; бійці з важкими ранцями й гвинтівками вилазять на машини; кулеметники вантажать у кузови кулемети; танки виїздять апарелями на довгі платформи транспортерів; у нічній темряві машини повезуть дивізію на вихідні позиції, з яких розпочнеться наступ на перевал. Але про це не слід думати. Це не його справа. Це справа Гольца. У нього є своє завдання, і про нього йому треба думати, треба детально обміркувати його й бути готовому до всього й ні про що не турбуватися. Турбуватися так само погано, як і боятись. Це просто ускладнює справу.

Він сидів біля струмка, дивлячись, як прозора вода тече між камінням, і раптом на тому березі побачив густу парость настурції. Він перейшов струмок, зірвав два жмутки, змив землю з коріння, потім знову сів коло свого рюкзака й почав жувати чисті холодні зелені листочки й хрумкі, гіркуваті стебла. Потім став навколішки, пересунув кобуру, що висіла на поясі, за спину, так, щоб вода не замочила її, пригнувся, впираючись руками в каміння, і напився із струмка. Вода була така холодна, що аж зуби ломило.

А коли він підвівся, відштовхнувшись руками, і повернув голову, то побачив старого, що спускався до нього зі скелі. З ним ішов ще один чоловік, також у чорній селянській блузі й темно-сірих штанях — в цьому краї то була мало не якась уніформа; цей другий, простоволосий, на ногах мав сандалі на мотузяній підошві, а за спиною — карабін. Обидва стрибали з каменя на камінь, немов гірські цапи.

Вони підійшли до нього, і Роберт Джордан випростався.

— Salud, camarada[1],— сказав він чоловікові з карабіном і всміхнувся.

— Salud,— відповів той похмуро. Роберт Джордан подивився на його обличчя — широке, заросле густою щетиною, майже кругле; голова теж кругла, на короткій шиї, а очі маленькі й надто широко поставлені, і вуха маленькі, притиснуті до голови. Це був високий кремезний чоловік із великими руками й ногами. Ніс у нього був перебитий, і від кутика уст по щелепі йшов шрам, якого не могла приховати густа щетина.

Старий кивнув на нього головою й усміхнувся.

— Він тут хазяїн.— Він усміхнувся ще ширше, потім зігнув обидві руки в ліктях, немов напружуючи м’язи, і напівнасмішкувато-напівзахоплено подивився на чоловіка з карабіном.— Силач.

— Це відразу видно,— сказав Роберт Джордан і знову всміхнувся. Йому не сподобався цей чоловік, і в душі він зовсім не всміхався.

— Чи є в тебе яка посвідка? — спитав чоловік із карабіном.

Роберт Джордан відстебнув шпильку, вийняв із лівої нагрудної кишені фланелевої сорочки складений учетверо папірець і простяг його чоловікові з карабіном; той розгорнув папірця, глянув на нього недовірливо й покрутив у пальцях.

«Не вміє читати»,— подумав Роберт Джордан.

— Подивися на печатку,— сказав він.

Старий показав йому пальцем, і чоловік із карабіном ще раз покрутив папірець, розглядаючи печатку.

— Що то за печатка?

— Ти ніколи не бачив такої?

— Ні.

— Їх тут дві,— сказав Роберт Джордан.— Ця СВР — Служби військової розвідки. А оця — генерального штабу.

— Так, цю печатку я знаю. Але тут наказую тільки я і більше ніхто,— сказав чоловік похмуро.— Що там у ваших рюкзаках?

— Динаміт,— похвалився старий.— Вночі ми перейшли фронт і цілий день ішли з цими рюкзаками через гори.

— Динаміт мені згодиться,— сказав чоловік з карабіном. Він повернув документ Робертові Джордану й зміряв його поглядом.— Так. Динаміт мені згодиться. Скільки ви принесли?

— Тобі ми нічого не принесли,— спокійно відповів Роберт Джордан.— Цей динаміт призначено для іншої мети. Як тебе звуть?

— А тобі яке діло?

— Його звуть Пабло,— мовив старий.

Чоловік із карабіном похмуро дивився на них обох.

— Он як. Я чув про тебе багато доброго,— сказав Роберт Джордан.

— Що ж ти про мене чув? — спитав Пабло.

— Що ти чудовий партизанський командир, що ти відданий Республіці й доводиш свою відданість на ділі, що та людина поважна й хоробра. Я маю доручення від генерального штабу передати тобі вітання.

— Де ж ти все це чув? — спитав Пабло.

Роберт Джордан відзначив подумки, що лестощами його не візьмеш.

— Скрізь, від Буїтраго до Ескоріала,— сказав він, називаючи весь район по той бік фронту.

— Я не знаю нікого ні в Буїтраго, ні в Ескоріалі,— заперечив Пабло.

— По той бік гір тепер багато людей, що раніш там не жили. Ти звідки родом?

— З Авіли. А що ти збираєшся робити з динамітом?

— Підірвати міст.

— Який міст?

— Це моє діло.

— Якщо він десь тут, то це моє діло. Не можна руйнувати мостів поблизу того місця, де живеш. Жити треба в одному місці, а воювати — в іншому. Я своє діло знаю. Хто прожив цей рік і лишився цілий, той знає своє діло.

— А це моє діло,— сказав Роберт Джордан.— Але ми можемо обговорити його разом. Ти поможеш нам нести рюкзаки?

— Ні,— сказав Пабло, покрутивши головою.

Старий раптом обернувся до нього й заторохтів шпарко й гнівно говіркою, що її Роберт Джордан насилу розумів. Ансельмо говорив по-старокастільському приблизно таке: «Ну й тварюка ж ти! Справжня тварюка! Ну й хамло ж ти! Сто разів хамло. Чи є в тебе голова на в’язах!? Люди прийшли до тебе з таким важливим ділом, а тобі тільки й у голові, щоб твоя хата лишилася скраю, твоя лисяча нора тобі дорожча, ніж усе людство. Дорожча, ніж твій народ. А туди й розтуди твого батька. Туди й розтуди тебе самого. Бери рюкзак!»

Пабло понурив очі.

— Кожен повинен робити, що може, і робити так, щоб це було правильно,— сказав він.— Я живу тут, а воюю за Сеговією. Якщо ти зіб’єш тут бучу, нас викурять із цих гір. Ми тримаємося в цих горах лише завдяки тому, що нічого тут не робимо. Це правило лисиці.

— Так,— гірко мовив Ансельмо.— Це правило лисиці, а нам потрібен вовк.

— З мене кращий вовк, ніж із тебе,— відповів Пабло, і Роберт Джордан зрозумів, що він понесе рюкзак.

— Хе! Хе!..— Ансельмо глянув на нього.— 3 тебе кращий вовк, ніж із мене, але ж мені шістдесят вісім років.

Він плюнув і похитав головою.

— Невже ти такий старий? — спитав Роберт Джордан. Він бачив, що все поки що повертається на добре, і хотів теж якось допомогти.

— Шістдесят вісім буде в липні.

— Якщо ми доживемо до липня,— докинув Пабло.— Давай уже донесу тобі мішок,— звернувся він до Роберта Джордана: — Другий залиш старому.— Він говорив уже не понуро, а швидше сумно.— Він хоч і старий, а дужий.

— Я сам понесу,— сказав Роберт Джордан.

— Ні,— заперечив старий.— Хай несе оцей силач.

— Я візьму,— сказав Пабло, і в його похмурості був відтінок смутку, що стурбував Роберта Джордана. Він знав цей смуток, і те, що він побачив його в цій людині, стурбувало його.

— Тоді дай мені карабін,— мовив він і, коли Пабло простяг йому карабін, закинув його за спину, і вони рушили — старий і Пабло попереду, він за ними, видряпуючись, підтягуючись на руках, чіпляючись за виступи гранітної скелі, аж поки вони перелізли через неї й опинилися на зеленій галявині посеред лісу.

Вони обійшли галявину краєм, і Роберт Джордан, який був тепер без ноші, ступав легко, відчуваючи за плечима приємну твердість карабіна замість важезного, незручного тягаря рюкзака. Він помітив, що трава подекуди поскубана і в землі залишилися дірки від приколів. Він побачив також стежку, протоптану в траві, якою коней водили на водопій; де-не-де лежали свіжі кізяки. Коней прив’язують тут уночі, щоб паслися, а на день ховають у лісі, подумав він. Цікаво, чи багато коней у цього Пабло?

Він пригадав, що штани у Пабло витерті, аж блищать на колінах і між ногами, він помітив це відразу, тільки не надав цьому значення. Цікаво, чи є в нього чоботи, чи він так і їздить верхи в альпаргатах, подумав він. Йому тут, певне, нічого не бракує. Але мені не подобається в ньому цей смуток. Це негарний смуток. Такі сумні вони бувають тоді, коли хочуть дезертирувати або зрадити. Такий сумний буває той, хто завтра стане зрадником.

Попереду, в лісі, куди сонце ледве пробивалося крізь густе, майже непроникне верховіття сосон, заіржав кінь, і тоді між рудими стовбурами він побачив мотузяну загороду. Коні стояли, повернувши морди до людей, що наближалися до них, а біля самої загороди під деревом лежали купою сідла, вкриті брезентом.

Коли вони підійшли зовсім близько, старий і Пабло зупинились, і Роберт Джордан зрозумів — це для того, щоб він помилувався кіньми.

— Так,— сказав він.— Гарні коненята.— Він обернувся до Пабло.— У тебе тут своя кавалерія.

В загороді було п’ятеро коней: троє гнідих, один буланий і один рябий. Роберт Джордан спочатку окинув поглядом усіх, потім став придивлятися до кожного окремо. Пабло й Ансельмо знали їм ціну, і Пабло стояв поруч, гордий і вже не такий сумний, і замилувано дивився на них, а в старого був такий вигляд, наче він показує Робертові Джордану хтозна-яке диво.

— Ну як, подобаються? — спитав він.

— Я їх сам захопив,— похвалився Пабло, і Робертові Джордану було приємно, що в голосі його забриніла гордість.

— Оцей гарний,— сказав Роберт Джордан, показуючи на великого гнідого жеребця з білою зіркою на лобі й білою лівою передньою ногою.

То був чудовий кінь; він немовби зійшов з картини Веласкеса.

— Всі вони гарні,— сказав Пабло.— Ти знаєшся на конях?

— Так.

— Добре,— сказав Пабло.— Ну, бачиш у них який-небудь ґандж?

Роберт Джордан зрозумів: цей неписьменний чоловік зараз перевіряє його документи.

Коні все ще стояли, підвівши голови, й дивилися на людей. Роберт Джордан проліз між двома мотузками загороди і поплескав буланого по крупу. Спершись на напнуті мотузки, він хвилинку уважно дивився, як коні кружляють по загороді, ще трохи подивився на них, коли вони поставали, потім нахилився й виліз.

— Буланий накульгує на праву задню ногу,— сказав він, не дивлячись на Пабло.— У нього тріщина в копиті. Правда, коли підкувати як слід, вона далі не піде, але довго бігати по твердому йому не можна: копито не витримає.

— Так ми й узяли його,— відповів Пабло.

— У найкращого, отого гнідого з білою зіркою, на бабці опух — це мені не подобається.

— Пусте! — мовив Пабло.— Він набив ту гулю три дні тому. Якби то щось погане, вже було б видно.

Він відгорнув брезент і показав сідла. Двоє сідел були прості, чабанські, схожі на сідла американських ковбоїв, одне пишно оздоблене, з ручним тисненням і важкими, закритими стременами, а решта двоє — військові, з чорної шкіри.

— Ми вбили двох guardia civil[2],— пояснив Пабло, звідки в нього військові сідла.

— Гарна здобич.

— Вони злізли з коней на шляху між Сеговією й Санта-Марія-дель-Реаль. Хотіли перевірити документи в селянина, що їхав на возі. От нам і пощастило порішити їх так, щоб коні лишилися цілі.

— І багато жандармів ви вбили? — спитав Роберт Джордан.

— Та кільканадцятеро набереться,— відповів Пабло.— Але тільки цих двох без шкоди для коней.

— Це Пабло підірвав поїзд під Аревало,— мовив Ансельмо.— То робота Пабло.

— З нами був один чужинець, він закладав динаміт,— додав Пабло.— Ти знаєш його?

— Як його звати?

— Не пам’ятаю, чудне якесь ім’я.

— А який він із себе?

— Білявий, як ти, тільки не такий високий, великі руки й ніс перебитий.

— Кашкін,— сказав Роберт Джордан.— Напевно, Кашкін.

— Еге ж,— мовив Пабло.— Щось таке. Чудне ім’я. Де він тепер?

— Загинув у квітні.

— Звичайне діло,— похмуро сказав Пабло.— Всім нам такий кінець буде.

— Цим усі кінчають,— обізвався Ансельмо.— І завжди так кінчали. Що з тобою, чоловіче? Що це на тебе найшло?

— У них велика сила,— сказав Пабло, ніби звертаючись сам до себе. Він похмуро глянув на коней.— Ви навіть не знаєте, яка в них сила. Вони щодень сильнішають, і зброя в них щодень краща. І чимраз більше техніки. А в мене ось бачиш — коні. Чого я можу сподіватися? Вистежать, піймають і вб’ють — та й по всьому.

— Ти на них полюєш так само, як вони на тебе,— сказав Ансельмо.

— Ні,— мовив Пабло.— Вже ні. А як підемо з цих гір, куди нам податися? Кажи, ну? Куди?

— Та хіба мало гір в Іспанії! Чим погана Сьєрра-де-Гредос, якщо вже доведеться піти звідси?

— Для мене погана,— сказав Пабло.— Мені набридло весь час тікати. Тут нам спокійно. А якщо ти підірвеш цей міст, на нас почнуть полювати. Як дізнаються, що ми тут, пустять на нас літаки і вистежать. Якщо пошлють марокканців ловити нас, вони нас вистежать, і доведеться забиратися звідси. Набридло мені усе це. Чуєш? — Він обернувся до Роберта Джордана.— Яке ти, чужинець, маєш право наказувати, що мені робити?

— Я не наказував, що тобі робити,— сказав Роберт Джордан.

— Ну, то наказуватимеш,— відповів Пабло.— Ось. Ось де лихої

Він показав на важкі рюкзаки, які вони поклали на землю, коли зупинилися оглянути коней. Коні, здавалося, збурили душу Пабло, а те, що Роберт Джордан знався на них, розв’язало йому язика. Всі троє стояли біля мотузяної загороди, сонце виблискувало на шерсті гнідого жеребця. Пабло подивився на нього, потім пхнув ногою важкий мішок.

— Ось де лихо.

— Я прийшов виконати свій обов’язок,— сказав Роберт Джордан.— Я прийшов за наказом тих, хто керує в цій війні. Якщо я попрошу в тебе допомоги, ти можеш відмовитися, і я знайду інших, які захочуть мені допомогти. Але я ще не просив у тебе допомоги. Я повинен зробити те, що мені наказали, і я запевняю тебе, що справа ця дуже важлива. А що я чужинець,— я ж не винний. Я волів би бути тутешнім.

— Для мене найважливіше, щоб нас тут не чіпали,— сказав Пабло.— Мій обов’язок піклуватися про своїх і про себе.

— Про себе. Авжеж,— сказав Ансельмо.— Давно вже тільки про себе. Про себе і про своїх коней. Поки в тебе не було коней, ти був разом з нами. А тепер ти справжнісінький капіталіст.

— Неправда,— сказав Пабло.— Я весь час ризикую кіньми заради справи.

— Цього мало,— зневажливо кинув Ансельмо.— По-моєму, дуже мало. Щоб красти — досить. Щоб попоїсти добре — досить. Щоб убивати — досить. Але щоб боротися — не досить.

— Гей, старий, твій довгий язик доведе тебе колись до біди.

— Я, старий, нікого не боюся,— сказав йому Ансельмо.— І ще я, старий, не маю коней.

— Ти, старий, недовго проживеш.

— Я, старий, проживу аж до смерті,— мовив Ансельмо.— І ще я не боюся лисиць.

Пабло нічого не сказав, тільки підняв з землі рюкзак.

— І вовків також,— сказав Ансельмо, піднімаючи другий рюкзак.— Якщо ти справді вовк.

— Годі тобі,— сказав йому Пабло.— Ти завжди розпускаєш язика.

— І завжди роблю те, що кажу,— відповів Ансельмо, зігнувшись під вагою рюкзака.— А зараз я хочу їсти. І пити. Іди, йди, партизанський командире з сумним обличчям. Веди нас туди, де можна чогось попоїсти.

Початок кепський, подумав Роберт Джордан. Але Ансельмо справжня людина. Коли вони на правильному шляху, то це просто чудові люди, подумав він. Немає кращих за них, коли вони на правильному шляху, та коли зіб’ються — немає гірших. Певно, Ансельмо знав, що робив, коли вів мене сюди. Але мені це не подобається. Це мені зовсім не подобається.

Єдина добра прикмета — те, що Пабло несе мішок і віддав йому карабін. Може, він завжди такий, подумав Роберт Джордан. Може, просто така в нього вдача.

Ні, сказав він собі, навіщо дурити себе. Ти не знаєш, який він був раніше; але ти знаєш, що він уже почав збиватися з правильного шляху і не приховує цього. Коли він почне приховувати, то це означатиме, що він уже прийняв рішення. Слід про це пам’ятати. Перший же вияв приязні з його боку означатиме, що він прийняв рішення. А коні й справді добрі, подумав він, чудові коні. Цікаво, чи може щось збудити в мені такі почуття, як ці коні в Пабло? Старий правду каже. Коні збагатили його, а тільки-но він забагатів, йому захотілося тішитися життям. Ще трохи, і він почне шкодувати, що не може записатися до «Жокей-клубу». Pauvre[3] Пабло. Il a manqué son «Jockey»[4].

Ця думка розвеселила його. Він усміхнувся, дивлячись на зігнуті спини й великі рюкзаки, що мелькали перед ним між деревами. Того дня він ще жодного разу не пожартував у думці, і тепер одразу відчув полегкість. Ти й сам стаєш такий, як вони, сказав він собі. Ти й сам стаєш похмурий. Певна річ, він був похмурий і серйозний, коли розмовляв із Гольцом. Завдання трохи збентежило його. Трошечки збентежило, подумав він. Добряче збентежило. Гольц був веселий, хотів і його розвеселити перед від’їздом, та він не розвеселився.

Як подумати, то всі найкращі були веселі. Куди краще бути веселому, і до того ж це щось означає. Ти наче ще за життя здобуваєш безсмертя. Яка глибока мудрість! Але таких, веселих, уже небагато лишилося. Так, їх тепер уже зовсім небагато лишилося. Зовсім небагато, хай йому чорт! І якщо ти, хлопче, й далі так міркуватимеш, то й від тебе небагато залишиться. Отож жени геть думки, друже-товаришу. Тобі тепер треба підривати мости, а не філософствувати. Боже, ну й голодний же я, подумав він. Хоч би в цього Пабло мене добре нагодували.

Розділ другий

Вони вийшли з густого лісу на круглу, мов чаша, галявинку, і він одразу здогадався, де табір,— отам, під скелею, що виросла перед ними між деревами.

Там і справді був табір, і то добре влаштований. Помітити його можна було тільки зблизька, і Роберт Джордан подумав, що з літака його неможливо розгледіти. Згори нічого не побачиш. Неначе ведмежий барліг — ніяких слідів. Тільки, здається, й охороняється він не краще. Наближаючись, він уважно придивлявся до табору.

В скелі була велика печера; коло входу, спершися спиною об скелю й випроставши ноги, сидів чоловік. Свій карабін він приставив до скелі й саме стругав ножем палицю; коли вони підійшли, він звів на них очі, а тоді знову заходився стругати.

— Hola![5] — сказав чоловік, що сидів біля входу.— Хто це до нас іде?

— Старий і з ним динамітник,— відповів Пабло й поклав рюкзак біля самого входу до печери.

Ансельмо також поклав свій рюкзак, а Роберт Джордан зняв із плеча карабін і приставив його до скелі.

— Заберіть це далі від печери,— сказав чоловік, що стругав палицю. У нього були голубі очі й темне, наче дублене, вродливе й мляве циганське обличчя.— Там горить вогонь.

— Встань і забери сам,— сказав Пабло.— Віднеси он до того дерева.

Циган не зрушив із місця, тільки сказав щось нецензурне, потім додав спроквола:

— Гаразд, хай лежить тут. Злетиш у повітря. Відразу позбудешся всіх своїх болячок.

— Що це ти робиш? — спитав Роберт Джордан, сідаючи поруч із циганом.

Той показав. Це була пастка у формі цифри 4, і циган саме стругав поперечку до неї.

— На лисицю,— сказав він.— Ось бачиш цю штуку? Підпирає колоду, що потім падає й перебиває їй хребет.— Він усміхнувся до Джордана.— Отак, бачиш? — Він показав, як діє пастка, як падає поперечка, потім крутнув головою, скарлючив пальці й розкинув руки, зображуючи лисицю з перебитим хребтом.— Надійна штука,— додав він.

— Він ловить зайців,— сказав Ансельмо.— Це ж циган: ловить зайців, а всім каже, що лисиць. А як зловить лисицю, скаже, що спіймався слон.

— А якщо зловлю слона? — спитав циган, знов блиснувши білими зубами й підморгнувши Робертові Джордану.

— Тоді скажеш — танк,— відповів Ансельмо.

— Танк я захоплю,— сказав циган.— Танк таки захоплю. Цікаво, що ти тоді скажеш.

— Цигани базікають багато, а воюють мало,— сказав Ансельмо.

Циган підморгнув Робертові Джордану й знову заходився стругати.

Пабло зник у печері. Роберт Джордан сподівався, що Пабло пішов по харчі. Він сидів на землі поруч із циганом, і пообіднє сонце, пробиваючись крізь верховіття дерев, гріло його випростані ноги. З печери долинав запах їжі, запах олії, цибулі й смаженого м’яса, і Роберта Джордана аж нудило з голоду.

— Танк можна захопити,— сказав він циганові.— Воно й не дуже важко.

— Отим-о? — Циган показав на рюкзак.

— Атож,— відповів Роберт Джордан.— Я тебе навчу. Теж робиться щось схоже на пастку. Це не важко.

— І ми захопимо його вдвох?

— Авжеж,— мовив Роберт Джордан.— А чом би й ні?

— Гей! — гукнув циган до Ансельмо.— Перенеси мішки до надійного місця, чуєш? То коштовна річ.

Ансельмо щось буркнув.

— Я піду по вино,— сказав він Робертові Джордану.

Роберт Джордан підвівся й, перетягши рюкзаки від входу до дерева, поставив їх з різних боків стовбура. Він знав, що лежить у тих рюкзаках, і волів тримати їх чимдалі один від одного.

— Принеси й мені кухоль! — гукнув циган.

— А хіба тут є вино? — спитав Роберт Джордан, знову сідаючи поруч із циганом.

— Вино? Аякже. Цілий бурдюк. А півбурдюка то вже напевне.

— А чогось перекусити?

— Все є, друже,— сказав циган.— Ми тут їмо, як генерали,

— А що цигани роблять на війні? — спитав Роберт Джордан.

— Так і лишаються циганами.

— Непогано.

— Ще б пак,— мовив циган.— Як тебе звуть?

— Роберто. А тебе?

— Рафаель. А про танки ти не жартував?

— Ні. Що тут такого?

Ансельмо виніс із печери глибоку череп’яну миску, повну червоного вина, а на пальцях у нього були нанизані за вушка три кухлі.

— Дивися,— сказав він.—У них тут і кухлі є.

Слідом за ними вийшов Пабло.

— М’ясо скоро буде готове,— сказав він.— Закурити маєш? Роберт Джордан підійшов до рюкзаків і, розв’язавши один, намацав внутрішню кишеню й вийняв звідти пласку коробку російських цигарок, тих, що йому дали в штабі Гольца. Він провів нігтем по краю коробки і, відкривши її, простяг цигарки Пабло; той узяв із півдесятка. Затиснувши їх у своїй величезній лапі, Пабло вибрав одну і подивився на неї проти світла. Цигарки були довгі й вузенькі, з паперовими рурочками-мундштуками.

— Повітря багато, а тютюну мало,— сказав він.— Я їх знаю. Такі курив отой, з кумедним ім’ям.

— Кашкін,— сказав Роберт Джордан і почастував цигарками цигана й Ансельмо; вони взяли по одній.

— Беріть іще,— сказав він, і вони взяли ще по одній.

Він подав кожному по чотири штуки, і, затиснувши цигарки в пальцях, вони двічі змахнули рукою на знак подяки, ніби відсалютували шпагами.

— Так,— мовив Пабло.— У нього було кумедне ім’я.

— А тепер випиймо.— Ансельмо зачерпнув кухлем із миски й подав Робертові Джордану, потім зачерпнув собі й циганові.

— А мені не даси? — запитав Пабло

Вони сиділи вчотирьох біля входу до печери.

Ансельмо віддав йому свій кухоль і пішов до печери по четвертий. Вернувшись, він нахилився над мискою, зачерпнув собі повний кухоль вина, і всі цокнулися.

Вино було добре, з ледь відчутним присмаком живиці від бурдюка, чудове вино, чисте й легке. Роберт Джордан пив повільно, відчуваючи, як воно розливається теплом по стомленому тілі.

— Зараз буде м’ясо,— сказав Пабло.— А той чужинець із кумедним ім’ям — як він загинув?

— Його оточили, і він застрелився.

— Як же це сталося?

— Він був поранений і не хотів потрапити в полон.

— А докладніше відомо?

— Ні, янічого не знаю,— збрехав Роберт Джордан. Він знав усе якнайдокладніше, але знав також, що говорити про це зараз не слід.

— Ми пообіцяли пристрелити його, якщо його поранять в отому ділі — з поїздом — і він не зможе тікати,— сказав Пабло.— Він якось дуже чудно про це казав.

У нього вже тоді, мабуть, розладналися нерви, подумав Роберт Джордан. Сердешний Кашкін.

— Вкорочувати собі віку він не хотів,— вів далі Пабло.— Він казав мені про це. Іще він дуже боявся, що його катуватимуть.

— І про це він теж казав? — спитав Роберт Джордан.

— Так,— обізвався циган.— Він усім нам казав таке.

— А ти теж був при тому, як нападали на поїзд?

— Так, ми всі там були.

— Він дуже чудно говорив,— сказав Пабло.— Але він був сміливий.

Сердешний Кашкін, подумав Роберт Джордан. Від нього тут, напевно, було більше шкоди, аніж користі. Жаль, я не знав, що в нього вже тоді розладналися нерви. Треба було забрати його звідси. Людей, що кажуть таке, не можна й близько підпускати до нашої роботи. Такого казати не годиться. Від таких людей, навіть коли вони виконують завдання, однаково більше шкоди, аніж користі.

— Він був якийсь химерний,— мовив Роберт Джордан.— Мабуть, трошки схибнутий.

— Зате дуже вправний з вибухівкою,— сказав циган.— І дуже сміливий.

— І все ж таки схибнутий,— сказав Роберт Джордан.—До такого діла треба братися з ясною й холодною головою. А балачки оті — ні до чого.

— А ти? — мовив Пабло.— Якщо тебе поранять біля цього мосту, чи погодишся ти, щоб тебе покинули?

— Затям собі,— сказав Роберт Джордан і, нахилившись уперед, зачерпнув собі ще кухоль вина.— Затям собі добре. Якщо мені доведеться просити в кого-небудь якоїсь дрібної послуги, то я тоді й попрошу.

— Добре,— схвально сказав циган.— Так говорять справжні люди. Ага! Ось нарешті й м’ясо!

— Ти вже їв,— сказав Пабло.

— Я можу з’їсти вдвічі більше,— відповів циган.— А подивіться, хто несе.

Дівчина нахилилася, виходячи з печери з великою залізною сковорідкою, і Роберт Джордан побачив її обличчя збоку, та все ж таки йому впало в око те, від чого її зовнішність здавалась незвичайною. Вона усміхнулася й сказала: «Hola, товаришу»,— і Роберт Джордан відповів: «Salud». І примусив себе не витріщатися на неї, але й не відводити очей. Вона поставила сковороду на землю перед ним, і він побачив, які в неї гарні смагляві руки. Вона подивилася йому просто в вічі й усміхнулася. Її білі зуби виблискували на смаглявому обличчі, а очі були темно-золотаві, як і шкіра. Вилиці вона мала широкі, очі веселі, губи повні й прямі. Волосся кольору жита, спаленого сонцем, було коротко підстрижене, трошки довше за боброве хутро. Вона всміхнулася, дивлячись Робертові Джордану в очі, підняла смагляву руку й провела долонею по голові, пригладжуючи волосся, яке одразу ж знов їжачилось. У неї вродливе обличчя, подумав Роберт Джордан. Вона була б дуже вродлива, якби не обстрижена.

— Ось як я зачісуюся,— сказала вона Робертові Джордану й засміялася.— Ну, їж. Не дивись на мене. Це мені у Вальядоліді таку зачіску зробили. Вже починає відростати.

Вона сіла навпроти й подивилася на нього. Він теж подивився на неї, і вона всміхнулася, обнявши руками коліна. Штани трошки підтяглися догори, оголивши довгі стрункі ноги. Він бачив її високі маленькі груди, що випиналися під сірою сорочкою. Щоразу, як Роберт Джордан поглядав на неї, йому щось стискало горло.

— Тарілок немає,— сказав Ансельмо.— Ріж своїм ножем.

Дівчина поклала на край залізної сковороди чотири виделки, зубцями вниз.

Вони їли просто зі сковороди, за іспанським звичаєм — мовчки. М’ясо було заяче, присмачене цибулею й зеленим перцем, а в підливі з червоного вина плавав дрібний горошок. Добре засмажене м’ясо легко відділялось від кісток, а підлива була просто чудова. Роберт Джордан випив іще кухоль вина. Поки він їв, дівчина весь час дивилася на нього. Інші дивилися тільки на м’ясо й їли. Роберт Джордан підібрав шматком хліба підливу, що залишилась на його долю, відсунув кістки вбік, вимачав підливу з того місця, де вони лежали, потім чистенько витер хлібом виделку, витер ніж, сховав його й доїв хліб. Тоді нахилився до миски й зачерпнув собі повний кухоль вина, а дівчина все дивилася на нього.

Роберт Джордан надпив півкухля, та, коли він звернувся до дівчини, йому знову щось підступило до горла.

— Як тебе звуть? — спитав він.

Вловивши тон його голосу, Пабло швидко глянув на нього. Потім підвівся й відійшов.

— Марія. А тебе?

— Роберто. Ти давно тут, у горах?

— Три місяці.

— Три місяці?

Вона знову провела рукою по голові, цього разу зніяковіло, і він дивився на її волосся, коротке, густе й хвилясте, неначе жито під вітром на схилі пагорба.

— Мене поголили,— сказала вона.— Нас часто голили у в’язниці— у Вальядоліді. За три місяці лише настільки відросло. Я була в тому поїзді. Нас везли на південь. Потім багатьох в’язнів знову спіймали, а мене — ні. Я прийшла сюди з ними.

— Це я її знайшов. Заховалася між камінням,— обізвався циган.— Ми вже збиралися відходити. Ох, і бридка ж вона була! Ми взяли її з собою, але потім я не раз думав, що краще було б покинути її.

— А де той, що був тоді разом з нами? — спитала Марія.— Такий самий русявий, як ти. Чужинець. Де він?

— Загинув,— відповів Роберт Джордан.— У квітні.

— У квітні? Поїзд теж підірвали в квітні.

— Атож,— мовив Роберт Джордан.— Він загинув через десять днів по тому.

— Бідолаха,— сказала Марія.—Хоробрий був хлопець. А ти те саме робиш?

— Так.

— І поїзди теж підривав?

— Так. Три поїзди.

— Тут?

— В Естремадурі,— сказав він.— Раніше я був в Естремадурі. Там для нас роботи вистачає. В Естремадурі багато таких, як я.

— А чого ти прийшов сюди, в гори?

— Прислали замість того русявого. Я давно знаю ці місця, бував тут іще до війни.

— Добре знаєш?

— Ні, не дуже. Але я швидко звикаю. У мене є добра карта і добрий провідник.

— Старий,— вона кивнула головою.— То добрий чоловік.

— Спасибі,— сказав їй Ансельмо, і Роберт Джордан раптом усвідомив, що вони з дівчиною тут не самі, і ще усвідомив, що йому важко дивитися на неї — у нього навіть голос змінюється. Він порушив один закон із тих двох, яких слід додержуватись, щоб ладнати з людьми, що розмовляють по-іспанському: чоловіків частуй тютюном, а жінок не чіпай; і він відчув раптом, що йому байдуже. Чи ж мало є на світі такого, на що йому доводиться не зважати, навіщо ж зважати на це?

— У тебе дуже гарне обличчя,— сказав він Марії.— Шкода, що я не бачив тебе з довгим волоссям.

— Відросте,— сказала вона.— За півроку буде довге.

— Ти б подивився, яка вона була, коли ми привели її сюди! Така була потвора, що аж дивитися гидко!

— А ти чия? — спитав Роберт Джордан, силкуючись опанувати себе.— Ти Паблова?

Вона глянула на нього й засміялася, потім ляснула його по коліну.

— Паблова? Ти, певно, не бачив Пабло?

— Ну, тоді Рафаелева. Рафаеля я бачив.

— І не Рафаелева.

— Вона нічия,— сказав циган.— Чудна якась дівчина. Нічия. А куховарить добре.

— Справді нічия? — спитав її Джордан.

— Нічия. Зовсім нічия. Ні жартома, ні насправжки. І не твоя.

— Ні? — сказав Роберт Джордан і відчув, як у нього знов стискається горло.— Це добре. У мене нема часу на дівчат. Я правду кажу.

— Ані п’ятнадцяти хвилин немає? — піддражнив його циган.— Навіть чверті години?

Роберт Джордан мовчав. Він дивився на цю дівчину, Марію, і горло йому стискало так, що він не міг заговорити.

Марія подивилася на нього й засміялась, тоді раптом зашарілась, але очей не відвела.

— Ти почервоніла,— сказав їй Роберт Джордан.— Ти часто червонієш?

— Ніколи.

— А оце почервоніла.

— Тоді я піду до печери.

— Не йди, Маріє.

— Ні,— сказала вона вже без усмішки.— Я піду до печери.— Вона взяла сковороду, з якої вони їли, й чотири виделки. Рухалася вона трохи незграбно і граційно водночас, ніби лошатко.

— Кухлі вам залишити? — спитала вона.

Роберт Джордан усе дивився на неї, і вона знов почервоніла.

— Не дивись так,— мовила вона.— Я не люблю.

— Залиш,— сказав циган.— На,— він зачерпнув кухлем із миски й простяг Робертові Джордану, що дивився, як дівчина нахилила голову під низьким входом і зникла в печері з важкою сковородою.

— Дякую,— сказав Роберт Джордан. Тепер, коли вона пішла, голос його звучав, як завжди.— Це останній. Ми вже й так багато випили.

— Давай доп’ємо цю миску,— мовив циган.— Там ще півбурдюка. Ми привезли його на одному з коней.

— То була остання вилазка Пабло,— сказав Ансельмо.— Відтоді він не зробив більше нічого.

— Скільки вас тут? — спитав Роберт Джордан.

— Семеро. І дві жінки.

— Дві?

— Еге ж. Є ще Паблова mujer[6].

— А де вона?

— В печері. Дівчина куховарить поганенько. Я похвалив, щоб потішити її. Вона більше допомагає Пабловій mujer.

— А яка вона, ця Паблова mujer?

— Страховисько,— посміхнувся циган.— Справжнє страховисько. Пабло — потвора, а вона ще гірша. Але хоробра. В сто разів хоробріша за Пабло. Тільки справжнє страховисько.

— Раніше Пабло був теж хоробрий,— сказав Ансельмо.— Раніше він робив усе як слід.

— Він стільки людей убив, більше, ніж холера,— мовив циган.— На початку війни Пабло вбив більше людей, ніж тиф.

— Але останнім часом він зробився muy flojo,— докинув Ансельмо.— Зовсім розкис. Страшенно боїться смерті.

— Напевне, тому, що сам стількох убив на початку війни,— філософічно зауважив циган.— Пабло убив більше людей, ніж чума.

— А до того ж іще й забагатів,— додав Ансельмо.— Та й п’є забагато. Тепер він волів би вийти у відставку — піти на спочинок, як matador de toros, як матадор, але не може.

[1] Привіт, товаришу (ісп.).

[2] Жандарми (ісп.).

[3] Сердешний (франц.).

[4] Не потрапив до «Жокей-клубу» (франц.).

[5] Здорові були! (Ісп.)

[6] Жінка, дружина (ісп.).

← Назад | На початок | Вперед →