По кому подзвін (сторінка 10)

Але від «Гейлорда» до цієї печери — довгий шлях. Ні, не цей шлях довгий. Довгий буде шлях з печери до «Гейлорда». Вперше його привів до «Гейлорда» Кашкін, і йому там не сподобалося. Кашкін конче хотів познайомити його з Карковим, тому що Карков дуже цікавиться американцями і тому що він найбільший у світі шанувальник Лопе де Вега і вважає «Овечу криницю» найгеніальнішою з усіх п’єс. Може, вона й справді така, але Роберт Джордан був щодо неї іншої думки.

Готель йому не сподобався, а Карков — сподобався. Карков — найрозумніша людина з усіх, що йому траплялися в житті. Спочатку він йому здався смішним — миршавенький чоловічок у сірому кітелі, сірих бриджах, чорних чоботях, з малесенькими руками й ногами й манерою говорити так, наче він спльовує слова крізь зуби. Але Роберт Джордан не зустрічав ще людини, що мала б такий ясний розум, стільки внутрішньої гідності, зовнішнього зухвальства й таке почуття гумору.

Кашкін відрекомендував Роберта Джордана мало не як легендарну особу, і спочатку Карков поводився з ним образливо-чемно, але потім, коли Роберт Джордан, замість удавати з себе героя, розповів одну історію, дуже кумедну й до того ж таку, що зображала його самого в смішному, ба навіть непристойному світлі, Карков від увічливості перейшов до добродушних шпильок, а потім і до веселого зухвальства, і вони стали друзями.

Коло під’їзду «Гейлорда» стоять вартові з багнетами на гвинтівках, і сьогодні ввечері це, напевне, найприємніше й найбезпечніше місце в обложеному Мадриді. Йому захотілося сьогодні ввечері бути не тут, а там. Хоч і тут непогано тепер, відколи те колесо перестало крутитися. І сніг теж майже перестав.

Він охоче показав би Каркову свою Марію, але незручно приводити її туди, не спитавши спочатку дозволу, а крім того, невідомо ще, як його взагалі приймуть після цього діла. А втім, наступ на той час закінчиться, і Гольц теж буде там, і якщо тут усе пройде успішно, то всі довідаються про його роботу від Гольца. А щодо Марії, Гольц, певно, посміється з нього, нагадає, що він казав раніше про дівчат.

Він нахилився до миски, що стояла перед Пабло, і зачерпнув кухоль вина.

— З твого дозволу,— сказав він.

Пабло кивнув. Видно, заглибився в свої стратегічні міркування, подумав Роберт Джордан. Шукає розв’язання в тій мисці з вином. Але поганець, мабуть, і справді щось тямить, якщо міг так довго й успішно керувати цим загоном. Дивлячись на Пабло, він спробував уявити собі, який би з нього був партизанський ватажок під час Громадянської війни в Америці. Їх було так багато, думав він, а знаємо ми про них так мало. Не про таких, як Куонтріл, як Мосбі, як мій дід, а про ватажків невеликих партизанських загонів. До речі, щодо вина. Чи ти справді вважаєш, що Грант був п’яниця? Дід завжди запевняв, що так. Що на четверту годину по обіді Грант уже бував напідпитку, а під час облоги Віксбурга пив без просипу кілька днів підряд. Але дід твердив, що хоч який п’яний був Грант, діяв він завжди цілком розважливо, хіба що часом його важко було добудитися. Та коли вже розбудиш, поводився він завжди розважливо.

В цій війні жодна з сторін не має свого Гранта, свого Шермана чи свого Стонуолла Джексона. І Джеба Стюарта теж не має. Ані Шерідана. Зате скільки завгодно Мак-Клелланів. у фашистів їх сила-силенна, а у нас їх принаймні троє.

Так, військових геніїв у цій війні він поки що зовсім не бачив. Жодного. Навіть когось схожого на генія тут не було. Клебер, Лукач і Ганс, командуючи Інтернаціональними бригадами, з честю виконали свою роль в обороні Мадрида, але потім старий, лисий, підсліпуватий, зарозумілий, дурний, як пень, нецікавий у розмові, по-бичачому хоробрий і тупий, роздутий пропагандою захисник Мадрида Міаха почав так заздрити популярності Клебера, що примусив росіян усунути його з командної посади й відіслати до Валенсії. Клебер добрий солдат, але обмежений і надто балакучий, як на посаду, яку він обіймає. Гольц — добрий командир і чудовий солдат, але його весь час тримають на другорядних посадах і не дають йому виявити себе. Наступ, що готується, має бути його першою великою операцією, і поки що Робертові Джордану не дуже подобалося все те, що він чув про цей наступ.

Він шкодував, що не бачив бою на плоскогір’ї за Гвадалахарою, коли розгромили італійців. Він тоді був в Естремадурі. Про цей бій йому розповідав Ганс два тижні тому в «Гейлорді», і так докладно, що він наче побачив усе на власні очі. Була така мить, коли здавалося, що поразка неминуча,— це коли італійці прорвали фронт поблизу Тріхуеке, і, якби їм тоді пощастило перетяти Торіха-Бріуезьку дорогу, Дванадцяту бригаду було б відрізано. «Але ми знали, що б’ємося з італійцями,— сказав Ганс,— і тому наважилися здійснити маневр, що з будь-яким іншим противником завершився б катастрофою. І маневр удався».

Все це Ганс показав йому на своїх картах. Ганс весь час носить їх при собі, в планшетці, і досі ще не може надивуватися й натішитися тим чудом. Ганс чудовий солдат і добрий товариш. Він розповідав, що іспанські частини Лістера, Модесто і Кампесіно добре показали себе в тій битві і що то була, мовляв, заслуга командирів, які запровадили залізну дисципліну. Але й Лістерові, й Модесто, й Кампесіно більшість їхніх маневрів підказали російські військові радники. Всі троє скидаються на пілотів-новачків, що навчаються літати на машині з подвійним керуванням: будь-яку їхню помилку може зразу виправити пілот-інструктор. Ну що ж, цей рік покаже, чи добре вони засвоїли науку.

Вони комуністи й прихильники залізної дисципліни. Дисципліна, яку вони запроваджують, зробить іспанців добрими солдатами. Лістер особливо суворо вимагає дисципліни, і він знає, як викувати з дивізії справжню боєздатну одиницю. Одне — утримувати позиції, інше — піти на штурм позицій і захопити їх, і зовсім інша справа — маневрувати військами під час бойових дій, думав Роберт Джордан, сидячи в печері за столом. Цікаво, як Лістер — такий, яким я його знаю,— даватиме собі раду, коли подвійне керування знімуть. А може, воно не буде зняте, подумав він. Може, його не знімуть, а навпаки — зміцнять. Цікаво, як ставляться росіяни до всієї цієї справи. «Гейлорд» — ось де можна про все довідатись, думав він. Є багато речей, які мені треба знати і про які можна довідатись тільки в «Гейлорді».

Якийсь час йому здавалося, що «Гейлорд» погано на нього впливає. Там усе було протилежне пуританському, релігійному комунізмові будинку № 63 на вулиці Веласкеса — мадридського палацу, де розташувався штаб Інтернаціональних бригад. На вулиці Веласкеса, 63 ти почував себе членом чернечого ордену, а в «Гейлорді» ніколи й не відчувалося тієї атмосфери, що панувала в штабі П’ятого полку, поки його не поділили на бригади нової армії.

В тих обох штабах ти почував, що береш участь у хрестовому поході. Це єдине слушне визначення, хоча вираз цей вже такий утертий і заяложений, що справжній зміст його давно вивітрився. Незважаючи на бюрократизм, на невмілість, на партійні чвари, ти переймався тим почуттям, якого сподівався і не зазнав у день першого причастя. Це було почуття обов’язку перед усіма гнобленими світу, почуття, про яке так само важко й ніяково говорити, як про релігійний екстаз, і водночас почуття таке ж справжнє, як те, що охоплює тебе, коли слухаєш Баха, чи коли стоїш у Шартрському чи Ліонському соборі й дивишся, як світло ллється крізь величезні вітражі, чи коли роздивляєшся твори Мантеньї, Греко і Брейгеля в Прадо. Воно визначало твоє місце в чомусь, у що ти вірив беззастережно, всім своїм єством, і воно давало тобі відчуття цілковитого братерства з усіма тими, хто служить цій самій справі. Це було щось зовсім незнайоме тобі раніше, але тепер тобі довелось його зазнати, і воно, разом із причинами, що його викликали, набуло для тебе такої ваги, що навіть власне життя стало тобі зовсім байдуже; і якщо ти стараєшся уникнути смерті, то лише для того, щоб вона не перешкодила тобі виконати свій обов’язок. Але найкраще було те, що ти міг робити щось в ім’я цього свого почуття й цієї внутрішньої потреби. Ти міг боротися.

Отже, ми стали до боротьби, думав він. І ті, хто бився добре і вцілів, незабаром втратили чистоту почуттів. Навіть і півроку не минуло.

Але коли ти береш участь в обороні позиції чи міста, та колишня чистота почуттів повертається до тебе. Так було під час боїв у Сьєррі. Там під час бою відчувалася справжня революційна солідарність. Там, коли вперше виникла потреба зміцнити дисципліну, він це зрозумів і схвалив. Знайшлися боягузи, які під ворожим вогнем почали тікати. Він бачив, як їх розстрілювали й залишали гнити при дорозі, тільки познімавши з них зброю й цінні речі. Те, що брали зброю, чоботи й шкіряні куртки, було цілком слушно. Те, що брали цінні речі, було просто розумно. Інакше все це забрали б анархісти.

Тоді здавалося слушним, потрібним і справедливим, що людей, які тікали, розстрілювали на місці. Нічого поганого в цьому не було. Вони тікали тому, що думали тільки про себе. Фашисти атакували, і ми зупинили їх на тому схилі, серед сірих скель, карликових сосон і тернини Гвадаррами. Ми трималися на лінії Шосе під бомбами, а потім під артилерійським обстрілом, коли фашисти підтягли гармати, і під кінець дня ті, що вціліли, пішли в контратаку й відігнали фашистів. Потім, коли вони спробували обійти нас, пробираючись між скель і дерев із лівого флангу, ми засіли в будинку санаторію й стріляли в них із вікон і з даху, хоч вони обійшли нас уже з двох боків. Тоді ми дізналися, що означає потрапити в оточення, і ми тримались, поки контратака відкинула їх знову назад, за шосе.

Серед усього цього, відчуваючи страх, від якого пересихає в роті й горлі, в поросі розкришеного тиньку, коли в спалахах і гуркоті вибухів завалюється стіна, витягуєш із руїни кулемет, відштовхуєш убитих кулеметників, що лежать долілиць, присипані камінням, і, сховавши голову за щитком, висмикуєш зім’яту гільзу, вирівнюєш стрічку і, лежачи за щитком, знову поливаєш кулями шосе; ти зробив те, що треба було зробити, і знаєш, що правда на твоєму боці. Ти зазнав задушного сп’яніння бою, сп’яніння, що очищає тебе й само очищається страхом, і того літа й осені ти бився за всіх знедолених світу, проти всіх гнобителів, за все те, в що ти віриш, і за новий світ, що його розкрили перед тобою.

Тієї осені, думав він, ти навчився не звертати уваги на знегоди, терпляче витримувати і холод, і вогкість, і бруд нескінченних саперних та фортифікаційних робіт. Те почуття, що його ти зазнав улітку й восени, було глибоко поховане під утомою, нервовим напруженням, мукою безсонних ночей. Але воно не вмерло, і все, через що довелося пройти, тільки зміцнювало його. Саме в той час ти відчував глибоку, розумну й безкорисливу гордість — і якби ти прийшов з усім цим до «Гейлорда», на тебе б там дивились як на нудного дурня, раптом подумав він.

Ні, тоді ти був би чужий у «Гейлорді», думав він. Ти був надто наївний. Ти був тоді наче блаженний. А втім, може, і «Гейлорд» був тоді не такий, як тепер. Ні, він і справді був тоді не такий. Зовсім не такий. Тоді взагалі не було «Гейлорда».

Карков розповідав йому про той час. Тоді всі росіяни мешкали в «Палас-готелі». Роберт Джордан не знав жодного з них. Це було ще перед утворенням перших партизанських загонів, перед знайомством із Кашкіним та іншими. Кашкін був тоді на півночі, в Іруні й Сан-Себастьяні, брав участь у невдалих боях під Віторією. Він приїхав до Мадрида аж у січні, а Карков теж був у Мадриді, поки Роберт Джордан воював у Карабанчелі й Усері, і в ті три дні, коли вони зупинили наступ правого крила фашистів на Мадрид і будинок за будинком очищали від марокканців і tercio[1] зруйноване передмістя, що лежало на краю сірого, спаленого сонцем плоскогір’я, й створювали на пагорках лінію оборони, яка мала захистити ту частину міста.

Про той час Карков згадував без ніякого цинізму. То був час, коли всім здавалося, що це вже кінець, і в кожного збереглася відтоді дорожча за відзнаки й нагороди пам’ять про те, як він поводився, коли здавалося, що все вже втрачено. Уряд утік із міста, захопивши з собою всі машини військового міністерства, і старий Міаха змушений був об’їздити оборонні позиції на велосипеді. Роберт Джордан ніяк не міг повірити цьому. Навіть у найпатріотичнішому настрої він не міг уявити собі Міаху на велосипеді; але Карков запевняв, що так воно й було.

Але були й такі речі, про які Карков не писав. У «Палас-готелі» лежали тоді троє поранених росіян — два танкісти й льотчик, яких залишили під його опікою. Вони були в дуже тяжкому стані, і їх не можна було перевозити; Карков мав подбати про те, щоб ці поранені не потрапили до рук фашистів, якщо місто доведеться здати.

Якби Мадрид довелося здати, Карков, перше ніж залишити «Палас-готель», обіцяв дати їм отруту. А по тих трьох трупах, з яких один мав три кульові рани в животі, в другого була відстрелена щелепа й оголені голосові зв’язки, в третього розтрощена стегнова кістка, а голова й руки обпалені так, що обличчя було суцільним пухирем без брів, без вій, без волосся,— ніхто не довів би, що це росіяни. Ніхто не зміг би розпізнати росіян у скалічених тілах, що їх залишили б у номері «Палас-готелю». Ніщо не свідчило б, що ці голі мерці — росіяни. Мертві не виказують ні своєї національності, ні своїх політичних переконань.

Роберт Джордан спитав Каркова: а що, як довелося б вчинити таке, і Карков відповів, що така перспектива зовсім його не приваблювала.

— А все ж таки як би ви це робили? — спитав Роберт Джордан і додав: — Адже взяти й отруїти людину — це не так просто.

Але Карков сказав:

— Ні, це дуже просто, якщо завжди носиш із собою отруту, призначену для тебе самого.— І він витяг свій портсигар і показав Робертові Джордану, що було сховано в його кришці.

— Але ж якщо ви потрапите в полон, у вас перш за все відберуть портсигар,— зауважив Роберт Джордан.— Скажуть «руки вгору», та й по всьому.

— А в мене ще отут є,— всміхнувся Карков і показав на лацкан своєї куртки.— Треба тільки взяти ріжок лацкана в рот, отак, роздушити ампулу зубами й ковтнути.

— Це вже куди зручніше,— сказав Роберт Джордан.— А скажіть, воно справді пахне гірким мигдалем, як пишуть у детективних романах?

— Не знаю,— весело відповів Карков.— Ніколи не нюхав. Може, розіб’ємо одну ампулу й понюхаємо?

— Краще побережіть її.

— Ваша правда,— сказав Карков і сховав портсигар.— Розумієте, я зовсім не пораженець, але критичний момент завжди може настати ще раз, а цієї штуки ви ніде не добудете. Ви читали комюніке з Кордовського фронту? Просто чудове! По-моєму, це найкраще з усіх комюніке.

— А що в ньому сказано?

Роберт Джордан приїхав до Мадрида саме з Кордовського фронту, і в нього раптом щось стислося всередині, як буває, коли хтось жартує з того, з чого можеш жартувати тільки ти, але ніхто інший.

— «Nuestra gloriosa tropa siga avanzando sin perder ni una sola palma de terreno,— процитував Карков своєю дивною іспанською мовою.

— Невже так справді й написано? — недовірливо спитав Роберт Джордан.

— «Наші уславлені війська просуваються вперед, не втрачаючи ані п’яді території»,— переклав Карков по-англійському.— Так написано в комюніке. Я знайду його для вас.

Ще жива була пам’ять про людей, яких ти знав і які полягли в боях під Пособланко; але в «Гейлорді» з цього жартували.

Ось що являв собою нині «Гейлорд». Проте був час, коли «Гейлорда» не існувало, і коли вже так склалося, що ті, хто вцілів після перших днів війни, створили саме отакий «Гейлорд», то Роберт Джордан радів із цього і радів, що може там бувати. Те, що ти відчував у Сьєррі, і в Карабанчелі, і в Усері, тепер далеке минуле, думав він. А кому вдається зберегти той перший цнотливий запал, із яким починають свою роботу молоді лікарі, молоді священики й молоді солдати? Хіба священикам, бо інакше їм би довелося кинути все. Ну, а як тоді Карков?

Йому ніколи не набридало думати про Каркова. Коли вони востаннє зустрілися в «Гейлорді», Карков дуже цікаво розповідав про одного англійського економіста, який довго жив у Іспанії. Роберт Джордан протягом багатьох років читав статті цього чоловіка і завжди ставився до нього з повагою, не знаючи про нього нічого. Те, що цей чоловік написав про Іспанію, йому не дуже подобалося. Воно було надто просте, й ясне, і надто схематичне, і деякі статистичні дані були явно, хоча й ненавмисно, підтасовані. Але він вирішив, що, коли добре знаєш країну, тобі рідко подобається те, що про неї пишуть у газетах і журналах, і шанував того чоловіка за його добрі наміри.

А потім нарешті він побачив його. Це було надвечір, під час наступу в Карабанчелі. Вони сиділи під стіною арени, з обох вулиць лунали постріли, і всі нервувалися, чекаючи початку атаки, їм пообіцяли танк, але він не прийшов, і Монтеро сидів, підперши голову рукою, й весь час бідкався:

— А танка немає. А танка немає.

День був холодний, вітер гнав вулицею жовту куряву, а Монтеро був поранений у ліве плече, і в нього німіла рука.

— Нам не можна без танка,— казав він.— Доведеться чекати на танк, а чекати ми не можемо.— Від болю голос його звучав роздратовано.

Роберт Джордан пішов подивитися, чи не зупинився танк за великим будинком на завороті трамвайної колії, як гадав Монтеро. Там він і стояв. Але це був не танк. В той час іспанці називали танком усе, що завгодно. Це був старий панцирник. Добувшись до цього місця за рогом великого будинку, водій не схотів їхати далі, до арени. Він стояв позаду своєї машини, поклавши на металеву обшивку схрещені руки й уткнувши в них голову в м’якому шкіряному шоломі. Коли Роберт Джордан обізвався до нього, він тільки похитав головою, не відриваючи її від рук. Потім відвернувся, не глянувши на Роберта Джордана.

— Я не мав наказу їхати туди,— похмуро сказав він.

Роберт Джордан вийняв із кобури пістолет і, приставивши його до шкіряної куртки водія, сказав:

— То ось маєш наказ.

Водій знову похитав головою в товстому шкіряному шоломі, як у футболіста, й сказав:

— Кулемет без патронів.

— У нас там є патрони,— сказав йому Роберт Джордан.— Сідай і їдьмо. Стрічки там зарядимо. Гайда.

— Нема кому стріляти з кулемета,— сказав водій.

— А де він? Де кулеметник?

— Убитий,— сказав водій.— Там, усередині.

— То витягни його,— мовив Роберт Джордан.— Витягни його звідти.

— Я не хочу торкатися його,— сказав водій.— А він лежить між кулеметом і кермом, і я не можу сісти за кермо.

— Ходімо,— сказав Роберт Джордан.— Ми зараз удвох його витягнемо.

Влазячи до машини, він ударився об щось головою, і з невеликої ранки над бровою на обличчя потекла кров. Мертвий кулеметник був дуже важкий і вже встиг задубіти так, що розігнути його було неможливо, і Робертові Джордану довелося бити кулаком по його голові, щоб витягти її з-поміж сидіння й керма, де вона застряла. Нарешті йому вдалося підштовхнути її коліном знизу, і вона вивільнилася, і, обхопивши тіло впоперек, він потяг його до дверцят.

— Допоможи мені,— сказав він водієві.

— Я не хочу торкатися його,— сказав водій, і Роберт Джордан побачив, що він плаче. Сльози котилися по його чорному від пороху обличчю, і з носа теж текло.

Ставши коло дверцят, Роберт Джордан витяг мертвого кулеметника з машини, і той упав на тротуар майже коло самих трамвайних рейок, скоцюрблений, зігнутий. Там він і лежав, притиснувшись восково-сірою щокою до тротуару, підігнувши під себе руки, як у машині.

— Сідай, хай тобі чорті — сказав Роберт Джордан, махнувши пістолетом.— Ну, мерщій!

І в ту мить він побачив того чоловіка, який вийшов із-за рогу. Він був у довгому пальті, без капелюха, сивий, обличчя вилицювате, а очі сиділи глибоко і близько одне до одного. В руці він тримав пачку «Честерфілда» і, вийнявши одну сигарету, простяг її Робертові Джордану, який, наставивши пістолет, підштовхував водія до машини.

— Хвилинку, товаришу,— сказав він Робертові Джордану по-іспанському.— Чи не можете ви дещо пояснити мені з приводу цього бою?

Роберт Джордан узяв сигарету й сховав її в нагрудній кишені своєї синьої робочої блузи. Він упізнав цього товариша з фотографії. Це був той самий англійський економіст.

— Іди ти знаєш куди,— сказав він йому по-англійському, а потім по-іспанському водієві панцирника: — Вперед. До арени. Ясно?

Він грюкнув важкими дверцятами, й машина рушила довгим похилим спуском, і кулі застукотіли по обшивці, як камінці по залізному казану. Потім, коли по них відкрили вогонь з кулемета, це був наче частий стукіт молотка.

Вони заїхали за арену й загальмували під її стіною, де коло кас висіли ще торішні жовтневі афіші й стояли розкриті ящики з патронами й чекали люди з гвинтівками в руках і гранатами за поясом і в кишенях, і Монтеро сказав:

— Добре. Ось і танк прийшов. Тепер ми можемо атакувати.

Того вечора, коли останні будинки на горбі були вже здобуті, Роберт Джордан лежав, зручно примостившись за цегляним муром коло пробитої в цеглі дірки-бійниці, і дивився на чудове поле обстрілу, що простяглося між ними й пасмом горбів, до яких відступили фашисти, і майже з насолодою думав про те, як добре захищає їхній лівий фланг пагорб із зруйнованою віллою на вершині. Він лежав на купі соломи в мокрій від поту одежі і обсихав, загорнувшись у ковдру, щоб не застудитися. Лежачи, він раптом згадав про економіста й засміявся, а потім пошкодував, що відповів йому так неввічливо. Але тоді, в ту мить, коли англієць простяг йому сигарету, мов чайові за інформацію, в ньому спалахнула ненависть фронтовика до тилового щура, і він просто не зміг стриматися.

Тепер він згадав, як Карков розповідав про нього в «Гейлорді».

— Отже, ви зустріли його там,— сказав тоді Карков.— Я того дня не міг пробратися далі ніж до Пуенте-де-Толедо. А він, виходить, добувся аж до фронту. Але це, здається, був останній його подвиг. Наступного дня він виїхав із Мадрида. Найсміливіше він поводився в Толедо. В Толедо він діяв просто як герой. Він брав участь у плануванні штурму Алькасара. Побачили б ви його в Толедо. На мою думку, ми завершили облогу значною мірою завдяки його зусиллям та порадам. До речі, то був найбезглуздіший етап війни. То була просто вершина безглуздя. Але скажіть мені, що думають про нього в Америці?

— В Америці,— сказав Роберт Джордан,— вважають, що він тісно зв’язаний з Москвою.

— Пусте,— сказав Карков.— Але в нього чудове обличчя, і це його обличчя разом із гарними манерами завжди забезпечує йому успіх. А от із моїм обличчям нічого не доб’єшся. Те, що мені пощастило досягти в житті, я досяг усупереч своєму обличчю, яке не викликає в людей ні симпатії, ні довіри. А в цього Мітчелла не обличчя, а скарб. Справжнє обличчя змовника. Кожен, хто читав книжки про змовників, одразу переймається довірою до нього. І манери в нього теж чисто змовницькі. Досить вам побачити, як він заходить до кімнати, і ви вже знаєте, що перед вами найсправжнісінький змовник. Будь-хто з ваших багатих співвітчизників, що керується, як йому здається, великодушним бажанням допомогти Радянському Союзові чи прагне застрахувати себе чимсь на випадок успіху партії, зразу зрозуміє з обличчя й поведінки цього чоловіка, що він не може бути ніким іншим, а тільки довіреним агентом Комінтерну.

— Отже, з Москвою він не має ніяких зв’язків?

— Ніяких. Слухайте, товаришу Джордане. Чи знаєте ви, що дурні бувають двох ґатунків?

— Прості дурні й заплішені?

— Ні. Я кажу про ті два ґатунки дурнів, які трапляються у нас в Росії.— Карков усміхнувся й почав: — Перший — це зимовий дурень. Зимовий дурень підходить до дверей вашого будинку й гучно стукає. Ви відчиняєте й бачите абсолютно незнайому вам людину. Її вигляд вражає вас. Це дебелий паруб’яга в чоботях, у кожусі й хутряній шапці і весь обсипаний снігом. Спершу він тупає ногами й струшує сніг із чобіт. Потім скидає кожух, стріпує його й натрушує ще більше снігу. Тоді знімає шапку і оббиває її об двері. І з шапки теж сиплеться сніг. Потім він ще раз притупує ногами й пхається до кімнати. Ви дивитеся на нього й бачите, що перед вами дурень. Це дурень зимовий. А літній дурень ходить по вулиці, вимахує руками й крутить головою, і кожен за двісті кроків зразу бачить, що він дурень. Це літній дурень. Цей економіст — дурень зимовий.

— Але чому йому тут довіряють? — спитав Роберт Джордан.

— Завдяки обличчю,— сказав Карков.— Завдяки його чудовій gueule de conspirateur[2]. Та ще хитрому трюкові: він завжди вдає, ніби щойно з’явився звідкись, де до нього ставляться з великою пошаною й довірою. Щоправда,— Карков посміхнувся,— щоб цей трюк не перестав діяти, йому доводиться весь час переїздити з місця на місце. Знаєте, іспанці — дивний народ,— вів далі Карков.— В тутешнього уряду дуже багато грошей. Дуже багато золота. Друзям вони нічого не дають. Ви — друг. Чудово. Отже, ви зробите все задарма і вам не треба платити. Але людям, що репрезентують впливову фірму чи країну, яка не ставиться до вас по-дружньому і яку треба схилити на свій бік,— з такими людьми вони дуже щедрі. Це вельми цікавий факт, якщо уважніше до нього придивитися.

— Мені це не подобається. Адже, зрештою, ці гроші належать іспанським робітникам.

— І не треба, щоб це вам подобалось. Треба тільки, щоб ви розуміли,— сказав Карков.— При кожній нашій зустрічі я навчаю вас чогось нового, і так поступово ви здобудете всі потрібні знання. Це дуже цікаво для викладача — вчитися самому.

— Навряд чи я викладатиму, коли повернуся. Мене, мабуть, виженуть як червоного.

— Ну що ж, тоді приїздіть до Радянського Союзу і будете продовжувати свою освіту там. Можливо, це було б для вас найкраще.

— Але мій фах — іспанська мова.

— Є багато країн, де розмовляють по-іспанському,— сказав Карков.— Не в кожній так важко зробити щось, як в Іспанії. А крім того, не забувайте, що ви вже майже дев’ять місяців не викладаєте. За дев’ять місяців можна здобути новий фах. Чи багато ви читали з питань діалектики?

— Тільки «Підручник марксизму», виданий Емілем Бернсом. Більше нічого.

— Якщо ви прочитали його до кінця, то це не так мало. Там із півтори тисячі сторінок, і над кожною треба попосидіти. Але є ще інші книжки, які вам слід прочитати.

— Тепер ніколи читати.

— Я знаю,— сказав Карков.— Я маю на увазі — при нагоді. Є книжки, прочитавши які, ви зрозумієте багато чого з того, що відбувається тут. А те, що відбувається тут тепер, ляже в основу майбутньої книжки — дуже потрібної книжки, що пояснить багато речей, про які треба знати. Можливо, цю книжку напишу я. Сподіваюсь, що саме я її напишу.

— Не знаю, хто міг би написати її краще за вас.

— Ви мене перехвалюєте,— сказав Карков.— Я журналіст. Але, як усі журналісти, я мрію творити справжню літературу. Тепер я збираю матеріал для нарису про Кальво Сотело. Це був запеклий фашист, справжній іспанський фашист. Франко і решта — зовсім не те. Я вивчаю статті й промови Сотело. Він був дуже розумний чоловік, і те, що його вбили,— дуже розумно.

— А я гадав, що ви проти політичних убивств.

— Ми проти індивідуального терору,— всміхнувся Карков.— Певна річ, ми проти діяльності злочинних терористичних і контрреволюційних організацій. Ненависть і презирство викликає в нас дворушництво таких, як Зінов’єв, Каменєв, Риков та їхні поплічники. Ми зневажаємо й ненавидимо цих людей.— Він знов усміхнувся.— Але все-таки можна вважати, що метод політичних убивств застосовується досить широко.

— Ви хочете сказати...

— Я нічого не хочу сказати. Але, звичайно, ми страчуємо й знищуємо виродків, покидьків суспільства. Їх ми ліквідуємо. Але не вбиваємо. Розумієте різницю?

— Розумію,— сказав Роберт Джордан.

— І якщо я інколи жартую,— а ви розумієте, як небезпечно жартувати навіть жартома,— тож якщо я інколи жартую, то це ще не означає, що іспанському народові не доведеться колись пошкодувати, що він не розстріляв деяких генералів, які й досі перебувають при владі. Просто я не люблю, коли розстрілюють людей.

— А я тепер ставлюся до цього спокійно,— мовив Роберт Джордан.— Я теж не люблю, але ставлюся до цього спокійно.

— Знаю,— сказав Карков.— Мені про це казали.

— Хіба це так важливо? — сказав Роберт Джордан.— Я хотів просто бути щирим.

— На жаль,— сказав Карков,— це одна з умов, що дозволяє вважати надійною людину, якій за інших обставин довелося б чекати набагато довше, щоб потрапити до цієї категорії.

— А хіба мені обов’язково треба бути надійним?

— Ваша робота така, що ви мусите бути абсолютно надійним. Треба мені колись побалакати з вами, щоб побачити, що діється у вашому мозку. Шкода, що ми ніколи не розмовляємо серйозно.

— Я свій мозок запечатав аж до переможного закінчення війни,— сказав Роберт Джордан.

— Тоді боюся, що вам доведеться обходитись без нього ще довгий час. Але пам’ятайте, що мозок коли-не-коли все-таки треба тренувати.

— Я читаю «Мундо обреро»,— сказав на це Роберт Джордан, а Карков відповів:

— Гаразд. Чудово. Я розумію й жарти. Але в «Мундо обреро» бувають і дуже розумні речі. Найрозумніші з усіх, що їх пишуть про цю війну.

— Атож,— мовив Роберт Джордан.— Згоден. Та все ж не можна побачити повної картини війни, читаючи тільки партійну газету.

— Ви все одно не побачите цієї картини,— сказав Карков,— навіть якщо будете читати двадцять газет, а якщо й побачите, мені не зовсім ясно, що це вам дасть. Я майже весь час бачу ту картину і тільки те й роблю, що намагаюся забути про неї.

— Гадаєте, справи такі кепські?

— Тепер уже трохи кращі. Поволі ми позбавляємося найгіршого. Але погані ще дуже багато. Наше завдання полягає тепер у тому, щоб створити могутню армію, і деякі елементи, ті, що йдуть за Модесто, за Ель Кампесіно, Лістером і Дюраном, цілком надійні. Більше, ніж надійні — чудові. Ви самі це побачите. Потім є ще бригади, хоч їхня роль змінилася. Але армія, що складається і з добрих, і з поганих людей, не може виграти війни. Всі бійці армії повинні досягти певного рівня політичного розвитку, і кожен повинен розуміти, за що б’ється і яке це має значення. Кожен мусить вірити в боротьбу, до якої він стає, і підкорятися дисципліні. Ми створюємо могутню регулярну армію, не маючи часу на те, щоб запровадити дисципліну, необхідну такій армії у бойових умовах. Ми називаємо таку армію народною, але їй бракує головних переваг справді народної армії і водночас їй бракує залізної дисципліни, без якої не може існувати регулярна армія. Ви побачите це самі. Все це дуже небезпечно.

— У вас сьогодні не дуже гарний настрій.

— Так,— сказав Карков.— Я щойно повернувся з Валенсії, де бачився з багатьма людьми. З Валенсії ніхто не повертається в гарному настрої. Коли ви в Мадриді, на душі у вас спокійно й ясно, і вам здається, що війна може закінчитися тільки перемогою. А Валенсія — то інша річ. Там ще орудують оті боягузи, що повтікали з Мадрида. А на тих, хто залишився в Мадриді, вони дивляться зневажливо. Тепер на думці в них одне: будь-що ослабити воєнний комісаріат. А Барселона! Побачили б ви, що діється в Барселоні!

— А що?

— Справжнісінька оперетка. Спочатку це був рай для всіляких психів і революціонерів-романтиків. Тепер це рай для опереткових героїв. Таких, що люблять вбиратися в пишні мундири, хизуватися, і парадувати, й носити червоно-чорні шарфи. Тих, що люблять усе, пов’язане з війною, і не люблять тільки воювати. Від Валенсії з душі верне, а від Барселони сміх бере.

— А якої ви думки про путч ПОУМ?[3].

— Ет, це зовсім несерйозно. Безглузда витівка психів і шаленців, а по суті, просто інфантилізм. Було там кілька чесних людей, яких збили з пантелику. Була одна розумна голова й трохи фашистських грошей. Дуже мало. Бідний ПОУМ. Дурні вони все-таки.

— А багато людей загинуло під час цього путчу?

— Менше, ніж потім розстріляли чи ще розстріляють. ПОУМ. Це все так само несерйозно, як сама назва. Назвали б уже СВИНКА чи КІР. А втім, ні. Кір куди небезпечніший. Він може дати ускладнення на очі й вуха. До речі, знаєте, вони збиралися вбити мене, вбити Вальтера, Модесто і Прієто. Бачите, яка плутанина в них у голові? Адже всі ми абсолютно різні люди. Бідний ПОУМ. Вони так нікого й не вбили. Ні на фронті, ні в тилу. Хіба тільки кількох чоловік у Барселоні.

— А ви були там?

— Так. Я послав звідти телеграму з описом цієї мерзенної організації троцькістських убивців та їхніх підлих фашистських махінацій, не вартих навіть презирства, але, між нами кажучи, все це несерйозно, весь цей ПОУМ. Єдиною фігурою серед них був Нін. Ми були схопили його, та він вислизнув із наших рук.

— Де він тепер?

— У Парижі. Ми кажемо, що в Парижі. Взагалі він був непоганий хлопець, але в політиці припускався фатальних помилок.

— Але чи правда те, що вони були зв’язані з фашистами?

— А хто з ними не зв’язаний?

— Ми не зв’язані.

— Хтозна. Сподіваюсь, що ні. Адже ви часто буваєте в їхньому тилу.— Він усміхнувся.— А от брат одного з секретарів республіканського посольства в Парижі на тому тижні їздив до Сен-Жан-де-Люса й зустрічався там із людьми з Бургоса.

— Мені більше подобається на фронті,— сказав Роберт Джордан.— Чим ближче до фронту, тим люди кращі.

— А в фашистському тилу вам не подобається?

— Дуже подобається. у нас там є чудові люди.

— Так, а фашисти, певне, мають чудових людей у нашому тилу. Ми їх ловимо й розстрілюємо, а вони ловлять і розстрілюють наших. Коли ви на їхній території, думайте завжди про те, скількох людей вони засилають до нас.

— Я думаю про це.

— Ну, гаразд,— мовив Карков.— Сьогодні вам, мабуть, треба ще багато про що подумати, а тому допивайте своє пиво й біжіть у своїх справах, а я піду нагору, навідаю декого. Декого в номерах нагорі. Приходьте до мене ще.

Так, думав тепер Роберт Джордан, у «Гейлорді» можна багато чого навчитися. Карков читав його першу й єдину книжку. Книжка не мала успіху. В ній було тільки двісті сторінок, і Роберт Джордан не був певен, чи прочитали її хоча б дві тисячі чоловік. Він виклав у ній усе, що довідався про Іспанію за десять років подорожування по ній пішки, у вагонах третього класу, в автобусах, на вантажних машинах, верхи на конях і мулах. Він об’їздив Країну Басків, Наварру, Арагон, Галісію, обидві Кастілії і Естремадуру вздовж і впоперек. Але Борроу, Форд та інші написали вже стільки гарних книжок, що він майже нічого не зміг додати. Та Карков сказав, що книжка гарна.

— А то б я з вами й не морочився,— сказав він якось.— Я вважаю, що ви пишете абсолютно правдиво, а таке трапляється дуже рідко. Тому мені й хочеться, щоб ви зрозуміли деякі речі.

Гаразд. Хай усе це скінчиться, і тоді він напише нову книжку. Але тільки про те, що знає. Правдиво, і про те, що знає. Хоча для того, щоб усе відтворити, мені треба навчитися писати куди краще, подумав він. Все, про що він довідався під час цієї війни, було не таке просте.

Розділ дев’ятнадцятий

— Що ти робиш? — спитала його Марія.

Вона стояла поряд.

Він повернув голову й усміхнувся до неї.

— Нічого,— сказав він.— Сиджу собі, міркую.

— Про що? Про міст?

— Ні. З мостом уже вирішено. Про тебе, про один готель у Мадриді, де живуть кілька моїх знайомих росіян, і про книжку, яку колись напишу.

— В Мадриді багато росіян?

— Ні. Дуже мало.

— А в фашистських газетах пишуть, що їх там сотні тисяч.

— Це брехня. Їх дуже мало.

— Тобі подобаються росіяни? Той, що був тут перед тобою, теж був росіянин.

— А тобі він подобався?

— Так. Я була тоді хвора, але він здавався мені дуже вродливим і дуже сміливим.

— І скаже ж таке — вродливий! — озвалася Пілар.— Ніс плаский, як долоня, а вилиці такі широкі, як овечий зад.

— Він був мій друг і товариш,— сказав Роберт Джордан Марії.— Я його дуже любив.

— Так,— сказала Пілар.— А потім усе ж пристрелив його.

Коли вона промовила це, ті, що сиділи за столом, звели очі від карт, і Пабло теж подивився на Роберта Джордана. Всі мовчали, потім циган Рафаель спитав:

— Це правда, Роберто?

— Так,— відказав Роберт Джордан. Йому було неприємно, що Пілар заговорила про це. Краще було не розповідати цього в Ель Сордо.— Він попросив мене. Був тяжко поранений.

— Qué cosa mas rara[4], — мовив циган.— Поки він був із нами, то весь час торочив про такі речі. Я сам хтозна-скільки разів обіцяв йому це зробити. Як дивно! — повторив він і похитав головою.

— Бо він сам був якийсь дивний,— сказав Прімітіво.— Не такий, як усі.

— Слухай,— сказав один із братів, Андрес.— От ти сам професор і таке інше. Чи віриш ти, ніби людина може наперед знати, що з нею станеться?

— Ні, в це я не вірю,— сказав Роберт Джордан. Пабло зацікавлено глянув на нього, а Пілар дивилася на нього без ніякого виразу в очах.— У цього російського товариша розладналися нерви, бо він надто багато часу пробув на фронті. Він брав участь у боях під Іруном, а там, самі знаєте, було тяжко. Дуже тяжко. Потім він воював на півночі. А відколи організовано перші групи для операцій у ворожому тилу, він діяв тут, в Естремадурі й Андалусії. Гадаю, він просто дуже стомився, знервувався украй, і йому верзлося казна-що.

— О, я певен, що він бачив багато страшних речей,— мовив Фернандо.

— Так само, як ми всі,— сказав Андрес.— Але послухай, Inglés, як ти гадаєш, чи може людина наперед знати, що з нею буде?

— Ні,— сказав Роберт Джордан.— Це все темнота й забобони.

— Ну, кажи далі,— сказала Пілар.— Послухаємо, що думає професор.— Вона промовила це таким тоном, наче зверталася до передчасно розвинутої дитини.

— Я гадаю, що лихі передчуття викликає страх,— сказав Роберт Джордан.— Коли бачиш, щось погане...

— Як-от сьогоднішні літаки,— мовив Прімітіво.

— Або такого гостя, як ти,— стиха сказав Пабло, і Роберт Джордан подивився на нього через стіл, зрозумів, що це не зачіпка, а просто вголос висловлена думка, і повів далі:

— Коли бачиш щось погане, то зі страху починаєш думати про смерть, і тобі здається, що недобра ознака справді щось віщує. Я певен, що тільки цим усе й пояснюється. Я не вірю ані ворожкам, ані віщунам, ані в жодні надприродні явища.

— Але той, із чудним іменням, давно знав свою долю,— сказав циган.— І те, чого він боявся, спіткало його.

— Нічого він не знав,— мовив Роберт Джордан.— Він боявся, що так буде, і це відібрало йому спокій. Ніхто не переконає мене, ніби він знав щось наперед.

— Навіть я? — спитала Пілар і, взявши пригорщу попелу з вогнища, здмухнула її з долоні.— Навіть я не зможу переконати тебе?

— Ні. Навіть ти разом із твоїм циганським чаклунством.

— Це тому, що ти глухий як пень,— сказала Пілар, обернувшись до нього, і тепер, у мерехтінні свічки, риси її широкого обличчя видавалися особливо різкими й грубими.— Я не кажу, що ти дурний. Ти просто глухий. А глухий не чує музики. І радіо він теж не чує. А що він цього не чує, йому дуже легко сказати, ніби цього не існує. Qué va, Inglésl Я бачила смерть на обличчі цього хлопця з чудним ім’ям так виразно, наче її було випалено там розпеченим залізом.

— Нічого ти не бачила,— заперечив Роберт Джордан.— Це був страх і лихі передчуття. Страх з’явився в нього після всього, що йому довелося зазнати. А лихі передчуття мучили його тому, що він вигадував собі всілякі страхіття.

— Qué va,— сказала Пілар.— Я бачила смерть так виразно, наче вона сиділа в нього на плечі. І це ще не все — від нього тхнуло смертю.

— Тхнуло смертю! — передражнив її Роберт Джордан.— Може, не смертю, а страхом? Страх має свій запах.

— De la muerte[5],— повторила Пілар.— Ось послухай. Бланкет, найкращий з усіх peón de brega, працював із Гранеро, і він розповідав мені, що в день смерті Маноло Гранеро вони перед коридою зайшли до церкви, і там від Маноло так сильно тхнуло смертю, що Бланкета аж занудило. А вони ж із Маноло були в готелі, і він бачив, як той купався у ванні і вдягався. І в машині вони сиділи поряд, і ніякого запаху не було. У церкві його теж ніхто не відчув, крім Хуана Луїса де ла Роса. І коли вони всі четверо вишикувалися перед виходом на арену, Марсіал і Чікуело теж нічого не чули. Але Бланкет розповідав мені, що Хуан Луїс був блідий як смерть і Бланкет спитав його: «Ти теж?» — «Просто дихати нічим,— сказав йому Хуан Луїс.— І це від твого матадора».— «Pues nada,— сказав Бланкет.— Нічого не вдієш. Будемо сподіватись, що ми помиляємося».— «А від інших?» — спитав Хуан Луїс Бланкета. «Ні,— сказав Бланкет.— Але від цього тхне гірше, ніж від Хосе в Талавері». І того ж таки дня бик Покапена з ранчо Верагуа розчавив Маноло Гранеро перед другим tendido[6] на мадридській Пласа де Topeс. Я була там з Фініто і все бачила. Бик розчерепив йому голову рогом, і голова Маноло застряла під estribo — під сподом бар’єра, куди закинув його бик.

— А ти сама що-небудь відчула? — спитав Фернандо.

— Ні,— сказала Пілар.— Бо я була надто далеко. Ми сиділи в третьому tendido, в сьомому ряду. Але звідти, збоку, мені все було видно. Того ж вечора Бланкет — а він працював раніше з Хоселіто, що теж загинув,— розповів про це Фініто, коли вони сиділи у «Форносі», і Фініто спитав у Хуана Луїса де ла Роса, чи так усе було насправді, але Хуан нічого йому не відповів, тільки кивнув головою, мовляв, усе це правда. Я сама бачила, як воно сталося. А ти, Inglés, певно, такий же глухий до таких речей, як були глухі того дня Чікуело, і Марсіал Лаланда, і всі banderilleros, і пікадори, і всі gente Хуана Луїса й Маноло Гранеро. Але сам Хуан Луїс і Бланкет не були глухі. І я теж не глуха до таких речей.

— Чому ти кажеш «глуха», коли тут ідеться про нюх? — спитав Фернандо.

— А щоб тобі! — вилаялася Пілар.— Ось кому треба бути професором, а не тобі, Inglés. Я могла б розповісти тобі й багато інших речей, Inglés, отож ніколи не бери під сумнів те, чого ти не можеш просто побачити чи відчути. Ти не чуєш того, що чув собака. І винюшити те, що винюшить собака, ти теж не зможеш. Але зі свого досвіду ти вже трохи знаєш, яка доля може спіткати людину.

Марія поклала долоню на плече Робертові Джордану, і він раптом подумав: пора кінчати з цими балачками, треба користатися з часу, якого залишається так мало. Але ще рано. Доведеться якось згаяти решту вечора. І він спитав Пабло:

— А ти віриш у чаклунство?

— Та як тобі сказати,— відповів Пабло.— Я, певне, розумію все це так само, як ти. Зі мною ніколи не траплялося нічого надприродного. А що таке страх — я знаю. Ще й як. Але я вірю, що Пілар уміє ворожити на руці. Може, вона й справді відчуває цей запах, якщо тільки не бреше.

— Qué va, нащо мені брехати! — мовила Пілар.— Хіба я вигадала це? Той Бланкет був дуже статечний чоловік, і до того ж вельми побожний. Він був не циган, а валенсієць, до того ж з міста. Ти бачив його?

— Бачив,— сказав Роберт Джордан.— Не раз. Він був маленький, блідий, і ніхто не орудував мулетою краще за нього. А бігав швидко й легко, як заєць.

— Атож,— мовила Пілар.— Обличчя в нього було бліде, бо мав хворе серце, і цигани казали, що він носить з собою смерть, але відігнати її мулетою йому все одно що змахнути порох зі столу. Бланкет був не циган, а проте він почув, що від Хоселіто пахне смертю, коли вони виступали в Талавері. Щоправда, я не знаю, як це йому вдалося, бо запах мансанільї, мабуть, усе забивав. Згодом Бланкет згадував про це дуже неохоче, і ті, кому він це розповідав, не вірили йому,— мовляв, усе це вигадки, і він чув тільки запах життя, яке Хоселіто тоді провадив, і що від нього, мовляв, просто тхнуло потом. А за кілька років те саме сталося з Маноло Гранеро, і Хуан Луїс де ла Роса був свідком. Щоправда, Хуана Луїса не дуже поважали, хоч він добре знався на своїй справі. Надто вже він тягався з жінками. А Бланкет був чоловік статечний, поміркований, і він ніколи не брехав. І повір мені, я відчула смерть у тому твоєму товаришеві з чудним ім’ям.

— Не можу повірити,— сказав Роберт Джордан.— От ти кажеш, ніби Бланкет відчув це перед самим paseo. Перед самим початком кориди. Але ж операція з поїздом завершилась у вас вдало. І Кашкін не загинув. Як же ти відчула це тоді?

— До чого тут час,— пояснила Пілар.— Від Ігнасіо Санчеса Мехіаса під час останнього його сезону відгонило смертю так сильно, що багато хто не міг сидіти поряд з ним у кав’ярні. Всі цигани знали це.

— Такі речі вигадують після того, як людина померла,— відказав Роберт Джордан.— Всі чудово знали, що Санчесу не уникнути cornada[7], бо він уже не в формі, ослаб і обважнів, і взагалі втратив спритність.

— Правда,— відповіла Пілар.— Це все правда. Але цигани знали й те, що від нього тхне смертю, і коли він заходив до «Вілья-Роса», то, бувало, такі люди, як Рікардо й Феліпе Гонсалес, тікали звідти через низенькі двері за буфетом.

— Вони, видно, були винні йому гроші,— сказав Роберт Джордан.

— Можливо,— відповіла Пілар.— Цілком можливо. Але, крім того, вони бачили в ньому смерть, і це знали всі.

— Вона правду каже, Inglés,— сказав циган Рафаель.— У нас усі про це знають.

— Не вірю жодному слову,— сказав Роберт Джордан.

— Послухай, Inglés,— озвався Ансельмо.— Я взагалі проти всякого чаклунства. Але Пілар у цих справах — мастачка.

— А все-таки як же вона тхне? — спитав Фернандо.— Який він, той запах? Якщо чимсь пахне, то, виходить, має бути якийсь певний запах.

— Ти хочеш знати, Фернандо? — усміхнулась Пілар.— Гадаєш, ти теж зможеш відчути його?

— Якщо він справді є, то чом би й ні?

— А справді, чом? — Пілар кепкувала з нього, згорнувши на колінах великі руки.— Ти коли-небудь плавав на кораблі, Фернандо?

— Ні. І не маю охоти.

— Тоді ти запаху того не впізнаєш, бо він трохи схожий на той, який буває на пароплаві під час шторму, коли всі ілюмінатори зачинені. Понюхай мідну ручку зачиненого ілюмінатора, коли хитає корабель і сіпає в порожньому шлунку,— і тоді ти відчуєш щось схоже на цей запах.

— Як же я його відчую, коли не маю наміру плавати на кораблі? — сказав Фернандо.

— А я кілька разів плавала на кораблі,— мовила Пілар.— І до Мексики, і до Венесуели.

— Ну, а що ж там є ще, в тому запаху? — спитав Роберт Джордан.

Пілар насмішкувато глянула на нього, з гордістю згадуючи свої подорожі.

— Молодець, Inglés. Учися. Правильно. Вчися. Дуже добре. Отож після корабля прийди рано-вранці до matadero[8] коло Пуенте-де Толедо в Мадриді і, коли з Мансанаресу здійметься туман, зупинися на мокрій бруківці й почекай, поки з’являться старі жінки, що ходять удосвіта пити кров зарізаної худоби. Вийде така стара з matadero, кутаючись у хустку, і обличчя в неї буде бліде, очі порожні, а на підборідді і на щоках — кущики старечого волосся, наче кільчики на пророслій квасолі,— не щетина, а білі кільчики на мертвотно-блідій восковій шкірі. Тож ти, Inglés, обійми її, пригорни до себе якнайміцніше і поцілуй у губи, і ти відчуєш, що ще є в цьому запаху.

— Ух, мене аж занудило,— сказав циган.— Про кільчики,— це вже занадто.

— Хочеш слухати далі? — спитала Роберта Джордана Пілар,

— Так,— відповів він.— Коли вже вчитись, то вчитись.

— Мене аж занудило від тих старечих кільчиків,— сказав циган.— І чому це має бути в старих бабів, Пілар? Адже в наших бабів такого ніколи не буває.

— Ще б пак! — насмішкувато сказала Пілар.— У нас усі бабусі замолоду були стрункі,— звичайно, якщо не зважати на роздуте черево, ознаку чоловічих пестощів, що його циганка завжди тягає...

— Не треба казати такого,— мовив Рафаель.— Це непристойно.

— Ти образився? — сказала Пілар.— А чи доводилося тобі колись бачити gitana, яка не збиралася б родити або щойно не обродинилась?

— Тебе, наприклад.

— Облиш,— сказала Пілар.— Немає людини, якої не можна було б образити. Я хотіла тільки сказати, що старість спотворює кожного. І подробиці тут ні до чого. Та якщо Inglés хоче навчитись розпізнавати цей запах, нехай уранці піде до matadero.

— І піду,— сказав Роберт Джордан.— Але я і без поцілунків його відчую. Мене ті старечі кільчики налякали не менше, ніж Рафаеля.

— Ні, ти поцілуй таку стару, Inglés,— сказала Пілар.— Поцілуй задля власної науки, а потім, затримавши в ніздрях той запах, повернися до міста і, як побачиш урну для сміття, де лежать зів’ялі квіти, встроми в неї ніс якнайглибше і вдихни так, щоб їхній запах змішався з тим, який є в твоєму носі.

— Гаразд, вважаймо, я це зробив,— сказав Роберт Джордан.— А які то квіти?

— Хризантеми.

— Добре. Я їх понюхаю,— сказав Роберт Джордан.— А що далі?

— А далі треба ось що,— провадила Пілар.— Щоб день був осінній, з дощем чи туманом, або щоб це було на початку зими. Отакого дня вийди на Кальє-де-Салуд, коли там прибирають у casas de putas[9] і виливають помиї в канави, й тільки-но солодкавий запах розтраченого любовного шалу разом із запахом брудних змилків і недокурків торкнеться твоїх ніздрів, завертай до Ботанічного саду, де ночами ті дівчата, які вже не можуть працювати в будинках, роблять своє діло коло залізної брами парку, і коло залізної огорожі, і на тротуарах. Там, у темряві, під залізними гратами огорожі, вони роблять усе те, що від них зажадає чоловік: від найпростішого за десять сентімо і аж до того найбільшого, вартістю аж цілу песету, заради чого ми взагалі живемо на світі. І там, на клумбі із зів’ялими квітами, яких іще не повиривали, щоб посадити нові, на клумбі, де м’якше, ніж на тротуарі, ти знайдеш кинутий мішок, що пахнутиме вогкою землею, зів’ялими квітами і всім тим, що робилося на ньому тієї ночі. Цей мішок матиме в собі все — запах землі, й сухих стеблин, і зогнилих пелюсток, і той запах, що супроводить і смерть, і народження людини. Загорни голову тим мішком і спробуй дихати крізь нього.

— Ні.

— Так,— мовила Пілар.— Загорни голову тим мішком і спробуй дихати крізь нього. Вдихни глибоко, і, якщо всі попередні запахи ще залишилися при тобі, ти відчуєш запах близької смерті, відомий нам, циганам.

— Добре,— сказав Роберт Джордан.— І ти кажеш, що, коли Кашкін був тут, від нього пахло саме так?

— Так.

— Ну що ж,— серйозно сказав Роберт Джордан.— Якщо це правда, то я добре зробив, що застрелив його.

— Olé! — сказав циган.

Решта засміялися.

— Добре! — схвально промовив Прімітіво.— Тепер вона прикусить язика.

— Слухай, Пілар,— сказав Фернандо.— Невже ти хочеш, щоб такий освічений чоловік, як дон Роберто, робив таке паскудство?

— Не хочу,— погодилася Пілар.

— Це ж гидко.

— Так,— погодилася Пілар.

— Невже ти хотіла б, щоб він так принизив себе?

— Ні, не хотіла б,— відповіла Пілар.— Іди лягай спати, добре?

— Але ж, Пілар...— не вгавав Фернандо.

— Цить! — несподівано люто сказала Пілар.— Не клей дурня, і я постараюся теж не патякати по-дурному з людьми, що нічого не розуміють.

— Так, я визнаю, що не розумію...— почав Фернандо.

— Краще нічого не визнавай і не намагайся зрозуміти,— сказала Пілар.— Сніг іще падає?

Роберт Джордан підійшов до виходу з печери, підняв попону й виглянув надвір. Ніч була ясна, холодна, і сніг більше не падав. Він подивився в далечінь — на білий покров між деревами, а потім угору, на чисте небо. Йому забило дух від свіжого холодного повітря.

Ель Сордо залишить сьогодні сліди на снігу, якщо йому пощастить вкрасти коней, подумав він.

Він опустив попону й повернувся до задимленої печери.

— Надворі вияснилося,— сказав він.— Завірюха вщухла.

Розділ двадцятий

Вночі він лежав і чекав Марію. Вітру вже не було, й сосни нерухомо стояли в нічній темряві. Їхні стовбури чітко вирізнялися на тлі снігу, що вкрив усе довкола, і Роберт Джордан лежав у спальному мішку, відчуваючи пружність постелі, яку він собі намостив, і ноги його були випростані на всю довжину теплого мішка, а свіже повітря холодило голову й щипало ніздрі, коли він його вдихав. Він лежав на боці, підклавши під голову штани й куртку, в які загорнув сандалі; під боком він відчував холодний метал великого пістолета, якого вийняв із кобури, коли роздягався, і прив’язав шнурком до зап’ястка правої руки. Він відсунув від себе пістолет і глибше заліз у мішок, не зводячи очей з чорної розколини в скелі — входу до печери. Небо було чисте, і світла, що відбивалося від снігу, вистачало, щоб бачити стовбури дерев і виступ скелі в тому місці, де була печера.

Перед тим, як лягти, він узяв сокиру, вийшов із печери, пройшов по свіжому снігу до краю галявини й зрубав молоду ялинку. Потемки він підтяг її до скелі. Там, під кам’яною стіною, він поставив ялинку сторчма і, тримаючи за стовбур одною рукою, другою взяв сокиру коло самого обуха й одну по одній обчухрав усі гілки, так що їх зібралася ціла купа. Потім поклав оголений стовбур на сніг поряд із гіллям і вернувся до печери по коротку дошку, яку перед тим побачив під стіною. Тією дошкою він розчистив місце під скелею, а тоді підібрав обтесані гілки, струсив із кожної сніг і виклав пухнастими китицями в кілька щільних рядів — як підстилку для свого спального мішка. Обчухраним стовбуром він придавив кінці гілок у ногах, щоб не їжилися, і з обох боків закріпив його кілочками, які відколов від дошки.

[1] Легіонери (ісп.)

[2] Фізіономія змовника (франц.).

[3] Троцькістська організація в Каталонії.

[4] Як дивно (ісп.).

[5] Смертю (ісп.).

[6] Сектор (ісп.).

[7] Удар рогом (ісп.).

[8] Бойня (ісп.).

[9] Будинки розпусти (ісп.).

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up