По кому подзвін (сторінка 11)

Потім поніс дошку й сокиру назад, до печери, нахилившись, пройшов під попоною і поставив їх під стіною.

— Що ти робив надворі? — спитала Пілар.

— Ладнав постіль.

— Знайшов із чого — з моєї полиці!

— Перепрошую.

— Ет, пусте,— сказала вона.— На тартаку дошки знайдуться. А що то за постіль ти собі зладнав?

— Таку, як ладнають у нас дома.

— Ну, то бажаю тобі на ній солодких снів,— мовила вона, а Роберт Джордан розкрив один зі своїх рюкзаків, витяг звідти спальний мішок, загорнені в нього речі поклав назад, виніс мішок із печери, знову нахилившись, коли проходив під попоною, і розстелив його на гілках зашитим кінцем до обчухраного стовбура, закріпленого кілочками в ногах. Відкритий верх мішка захищала від вітру кам’яна стіна скелі. Потім він повернувся до печери по рюкзаки, але Пілар сказала:

— Нехай вони й цю ніч ночують зі мною.

— А вартових сьогодні не буде? — спитав він.— Ніч ясна, і хуртовина скінчилася.

— Фернандо піде,— мовила Пілар.

Марія стояла в далекому кінці печери, і Роберт Джордан не бачив її.

— На добраніч вам усім,— сказав він.— Я йду спати.

З тих, хто розстеляв ковдри й сінники на долівці перед вогнищем і відсував дощані столи й оббиті сирицею табуретки, розчищаючи собі місце на ніч, тільки Прімітіво й Андрес озирнулися на нього й сказали:

— Buenas noches[1].

Ансельмо вже спав у кутку, загорнувшися з головою у ковдру й плащ. Пабло заснув, сидячи на табуретці.

— Дати тобі овечу шкуру? — стиха спитала Роберта Джордана Пілар.

— Ні,— відповів він.— Дякую. Не треба.

— Ну, тоді добраніч тобі,— сказала вона.— Я відповідаю за твої речі.

Фернандо вийшов разом з Робертом Джорданом і постояв трохи над розкладеним циніком.

— Дивну річ ти надумав, доне Роберто,— спати надворі,— сказав він, стоячи в темряві, загорнутий у плащ і з карабіном за плечем.

— А я звик до цього. На добраніч.

— Ну, хіба що звик.

— Коли тебе заступають?

— О четвертій.

— До четвертої змерзнеш.

— А я звик.

— Ну, хіба що звик,— чемно сказав Роберт Джордан.

— Еге ж,— погодився Фернандо.— То я пішов. На добраніч, доне Роберто.

— На добраніч, Фернандо.

Потім він зробив собі подушку зі свого одягу, заліз у мішок і почав ждати, відчуваючи пружні ялинові гілки крізь фланелеве пухове легке тепло, дивлячись на вхід до печери над білим снігом; його серце гучно калатало в ці хвилини чекання.

Ніч була ясна, й думки в нього були ясні й холодні, як нічне повітря. Він вдихав запах ялинового віття, аромат прим’ятої глиці й гостріші пахощі живиці, що сочилася з відрубаних гілок. Пілар, подумав він. Пілар і запах смерті! А я люблю оцей-от запах. Оцей — і ще запах свіжоскошеної конюшини й прим’ятого полину, коли їдеш за чередою, і запах диму, коли горить дерево чи осіннє листя. Так пахне, мабуть, туга за батьківщиною — запах диму над купами листя, яке спалюють восени на вулицях у Міссулі. Який запах ти хотів би відчути зараз? Солодкої трави, з якої індіанці плетуть кошики? Продимленої шкури? Запах землі після весняного дощу? Запах моря, коли йдеш крізь прибережні зарості дроку в Галісії? Чи вітру, що повіває з берега, коли вночі підпливаєш до Куби? Він пахне цвітом кактусів, мімозою й ефедрою. А може, ти обереш запах підсмаженого бекону вранці, коли хочеться їсти? Чи ранкової кави? Чи червоного яблука, коли його надгризаєш? Чи сидру в давильні, чи хліба просто з печі? Ти, мабуть, зголоднів, подумав він, ліг на бік і знов почав дивитися на вхід до печери, освітлений відбитим від снігу сяйвом зірок.

Хтось виліз із-під попони, і він бачив, що ця людина стала біля розколини в скелі — входу до печери. Потім він почув, як рипнув сніг під ногами, й людина нахилилася під попоною й знову зникла в печері.

Вона, мабуть, не прийде, поки всі не поснуть, подумалось йому. Скільки часу буде змарновано. Півночі вже минуло. Ох, Маріє! Приходь швидше, Маріє, часу залишилось так мало.

Він почув м’який шурхіт снігу, що осипався з гілки на вкриту снігом землю. Повіяв легкий вітрець. Він відчув його на своєму обличчі і раптом злякався, що Марія не прийде. Повів вітру нагадав йому — незабаром почне світати. З гілок знову посипався сніг, і він почув, як вітер розгойдує верховіття сосон.

Ну ж бо, Маріє! Приходь швидше, думав він. Приходь уже. Не чекай там. Тепер уже не варто чекати, поки всі поснуть.

І тоді він побачив, як вона вигулькнула з-під попони, що запинала вхід до печери. Вона зупинилася на мить, і він знав, що це вона, але не міг розгледіти, що вона робить. Він тихо свиснув, а вона все стояла коло входу до печери й щось робила там, у густій тіні, яку відкидала скеля. Потім вона побігла до нього, тримаючи щось у руках, і він бачив, як вона, довгонога, біжить по снігу. Потім вона стала поряд із ним навколішки і, притиснувшись чолом до плеча Роберта Джордана, струсила сніг із босих ніг. І поцілувала його, й подала йому якийсь клунок.

— Поклади це біля своєї подушки,— сказала вона.— Я зняла все там, щоб не гаяти часу.

— Босоніж — по снігу?

— Так,— сказала вона,— і в самій тільки шлюбній сорочці.

Він міцно пригорнув її до себе, і вона потерлася головою об його підборіддя.

— Не торкайся моїх ніг,— сказала вона.— Вони дуже холодні, Роберто.

— Давай їх сюди, грійся.

— Ні,— сказала вона,— вони зараз зігріються. А ти скажи швиденько, що кохаєш мене.

— Я кохаю тебе.

— Отак. Так. Так.

— Я кохаю тебе, зайчику.

— А моя шлюбна сорочка подобається тобі?

— Це та сама, що й раніше?

— Так. Та сама, що й учора. Це моя шлюбна сорочка.

— Дай сюди ноги.

— Ні. Тобі буде неприємно. Вони самі зігріються. Вони теплі. Тільки зверху холодні від снігу. Скажи ще раз.

— Я кохаю тебе, зайчику.

— Я тебе теж кохаю, і я твоя дружина.

— Там уже всі поснули?

— Ні,— мовила вона.— Але я більше не могла витримати. Та й, зрештою, яке це має значення?

— Ніякого,— сказав він, відчуваючи її всім своїм тілом, тоненьку, довгу, чудесно теплу.— Тепер ніщо не має значення.

— Поклади мені руку на голову,— сказала вона,— а я спробую поцілувати тебе. Так добре? — спитала вона.

— Дуже,— сказав він.— Скинь свою шлюбну сорочку.

— Треба скинути?

— Так, якщо тільки тобі не холодно.

— Qué va, холодно! Я вся наче у вогні.

— Я теж. А потім тобі не буде холодно?

— Ні. Потім ми будемо, як лісове звірятко, одне звірятко, так близько одне до одного, що й не розрізнити, де ти, а де я. Ти відчуваєш? Моє серце — це твоє серце.

— Так,— сказав він.— Не розрізнити.

— Ну, бачиш. Я — це ти, і ти — це я, і кожен із нас — ми обоє. І я кохаю тебе, ох, як кохаю тебе! Адже правда — ми з тобою одне ціле? Ти відчуваєш?

— Так,— сказав він.— Відчуваю.

— А тепер відчуваєш? В тебе немає свого серця. Воно — моє.

— І своїх ніг немає, і рук немає, і тіла немає.

— Але ми все ж різні,— мовила вона.— А я хочу, щоб ми були зовсім однакові.

— Невже справді хочеш?

— Так. Хочу. Хочу. І я хотіла тобі сказати про це.

— Ні, ти не можеш хотіти цього насправді.

— Може, й ні,— тихо сказала вона, торкаючись губами його плеча.— Але мені хотілося так сказати. Коли вже ми з тобою різні, то я рада, що ти Роберто, а я Марія. Але якщо тобі захочеться помінятись, я радо поміняюся. Я буду тобою, бо я кохаю тебе.

— Я не хочу мінятися. Краще бути як одне ціле, і щоб кожен залишався тим, чим є.

— І ми зараз будемо як одне ціле і ніколи більше не розлучимося.— Потім вона сказала: — Я буду тобою, коли тебе не буде тут. Як я кохаю тебе, і як мені хочеться дбати про тебе!

— Маріє!

— Що?

— Маріє!

— Що?

— Маріє!

— Ох, так. Прошу тебе!

— Тобі холодно?

— Ні. Натягни мішок на плечі.

— Маріє!

— Я не можу говорити.

— О Маріє, Маріє, Маріє!

Згодом, міцно пригорнувшись до нього в довгому теплому мішку, куди не проникав нічний холод, вона лежала мовчки, припавши головою до його щоки, а потім спитала:

— А тобі?

— Como tu[2],— відповів він.

— Так,— сказала вона.— Але вдень було інакше.

— Так.

— А мені так краще. Можна і не вмирати.

— Ojala no,— сказав він.— Та, мабуть, можна.

— Я не про те.

— Авжеж. Я знаю, про що ти думаєш. Ми думаємо про одне й те саме.

— То навіщо ж ти заговорив не про те, про що я думала?

— Ми, чоловіки, думаємо на свій лад.

— Тоді я рада, що ми з тобою різні.

— Я теж радий,— мовив він.— Але я розумію, про яке вмирання ти згадала. Це я просто так сказав, як чоловік, за звичкою. А відчуваю я те саме, що й ти.

— Хоч би що ти робив, хоч би що казав, це так і має бути.

— Я люблю тебе, і я люблю твоє ім’я, Маріє.

— Воно звичайне.

— Ні,— сказав він.— Воно не звичайне.

— А тепер спати,— мовила вона.— Я засну відразу.

— Спати,— сказав він, відчуваючи поряд себе довге тіло, відчуваючи, як воно зігріває його своїм теплом, заспокоює, в якийсь чудодійний спосіб розвіює його самотність самим лише доторком стегон, плечей і ніг, разом із ним відганяє смерть, і він сказав:

— Спи спокійно, довгоногий зайчику.

Вона сказала:

— Я вже сплю.

— Я теж зараз засну,— сказав він.— Спи спокійно, кохана.

Потім він заснув і уві сні був щасливий.

Але серед ночі він прокинувся й міцно пригорнув її до себе, неначе вона була все його життя і неначе її відбирали в нього. Він обіймав її, відчуваючи, що все життя — в ній, і це справді було так. Але вона спала міцно й солодко і не прокинулася. Тоді він ліг на бік, натяг їй на голову край мішка й поцілував її в шию, а потім підтягнув за шнур пістолет і поклав його поряд, щоб він був під рукою. І так він лежав і думав у нічній темряві.

Розділ двадцять перший

На світанку повіяв теплий вітер, і Роберт Джордан почув, як сніг, танучи на деревах, важко опадає. Був весняний ранок. Глибоко вдихнувши повітря, він зрозумів, що хуртовина була лиш примхою природи в горах і що під полудень сніг зникне. Потім він почув тупіт кінських копит; обліплені мокрим снігом, вони глухо гупали. Він почув також, як клапає об сідло футляр карабіна й рипить шкіра.

— Маріє,— шепнув він і поторсав дівчину за плече.— Сховайся в мішок.

Однією рукою він застебнув комір сорочки, а другою схопив пістолет, відвівши великим пальцем запобіжник. Підстрижена голова дівчини хутко зникла в мішку, й ту ж мить він побачив вершника, що виїхав з-за дерев. Він зіщулився в мішку і, тримаючи обіруч пістолет, прицілився в людину, що наближалася до них. Він ніколи досі не бачив цієї людини.

Вершник був уже майже навпроти нього. Він їхав на великому сірому коні, і на ньому був сукняний плащ, схожий на пончо, берет кольору хакі й важкі чорні чоботи. З футляра, притороченого до правого боку сідла, стирчав приклад і довгастий магазин короткої автоматичної гвинтівки. Обличчя у вершника було молоде, різко окреслене; за мить він побачив Роберта Джордана.

Він потягся рукою до футляра, і, коли він низько пригнувся в сідлі, намагаючись висмикнути з футляра зброю, Роберт Джордан побачив червону емблему на лівому боці зеленкуватого плаща.

Прицілившись йому в середину грудей, під ту емблему, Роберт Джордан натиснув на гачок.

Постріл прогуркотів у тиші засніженого лісу.

Кінь сахнувся, наче стиснутий острогами, а вершник, ще шарпаючи за футляр, осунувся з сідла, і права нога його застряла в стремені. Кінь помчав поміж деревами, тягнучи його за собою долілиць, а Роберт Джордан підвівся з пістолетом у руці.

Великий сірий кінь мчав галопом між соснами. На снігу залишалася широка борозна, там, де він тяг вершника, а вздовж неї, з одного боку, довгий червоний слід. З печери вибігали люди. Роберт Джордан нахилився, вийняв із мішка штани, розгорнув їх і натяг на себе.

— Вдягнися,— сказав він Марії.

Він почув гуркіт літака, що летів високо в небі. Між деревами він бачив сірого коня, який зупинився, і вершника, який усе ще висів долілиць — одна нога застряла в стремені.

— Піди впіймай коня! — гукнув він Прімітіво, що біг до нього. Потім: — Хто вартував на верхньому посту?

— Рафаель,— відповіла Пілар із печери. Вона стояла коло входу, і волосся її, ще не підібране, звисало двома косами на спину.

— Десь тут поблизу кавалерійський загін,— сказав Роберт Джордан.— Де той ваш клятий кулемет? Тягніть його сюди.

Він почув, як Пілар кличе з печери Агустіна. Потім вона зайшла до печери, й звідти вибігли двоє чоловіків; один із них ніс на плечі ручний кулемет із триногою, а другий — торбу з дисками.

— Йди разом з ними туди, нагору,— сказав Роберт Джордан Ансельмо.— Ляжеш біля кулемета й держатимеш триногу.

Всі троє побігли стежкою, що вела вгору між деревами...

Сонце ще не вийшло з-за гір. Роберт Джордан, випроставшись, застібав штани й затягав пояс, пістолет усе ще звисав на шнурі з його зап’ястка. Він сховав його в кобуру на поясі, розпустив петлю й надів її собі на шию.

Колись тебе задушать цією штукою, подумав він. Ну що ж, пістолет своє діло зробив. Він витяг його з кобури, вийняв магазин, вставив у нього патрон з патронташа на кобурі й загнав магазин у рукоятку пістолета.

Тоді подивився крізь дерева туди, де Прімітіво, тримаючи коня за вуздечку, вивільняв ногу кавалериста із стремена. Вбитий лежав долілиць на снігу, і Роберт Джордан бачив, як Прімітіво нишпорить по його кишенях.

— Ану сюди! — гукнув він.— Веди коня.

Присівши на землю, щоб узяти свої сандалі на мотузяній підошві, Роберт Джордан почув, як Марія, вдягаючись, ворушиться в мішку. Тепер у його житті вже не було місця для неї.

Той кавалерист і не сподівався нічого, міркував Роберт Джордан. Він не їхав по кінських слідах і не тільки не був напоготові, а навіть не думав про обережність. Він навіть не помітив слідів, що ведуть до верхнього поста. Певно, він із якогось кавалерійського роз’їзду, їх тут багато в цих горах. Та коли в загоні помітять, що його бракує, то прийдуть сюди по його ж слідах. Якщо тільки сніг на той час не розтане, подумав він. І якщо тільки із самим роз’їздом нічого не станеться.

— Ти краще йди вниз,— сказав він Пабло.

Тепер усі повиходили з печери й стояли з карабінами в руках і гранатами за поясом. Пілар простягла Робертові Джордану шкіряну сумку з гранатами, він узяв три й поклав їх у кишеню. Потім пройшов під попоною до печери, відшукав свої рюкзаки, відкрив той, у якому був автомат, вийняв ствол і ложе, з’єднав їх, вставив магазин, ще три поклав у кишеню, защепив замок і пішов до виходу. Обидві кишені повні залізного краму, подумав він. Хоч би не тріснули по швах. Він вийшов із печери й сказав Пабло:

— Я піду нагору. Чи Агустін уміє стріляти з кулемета?

— Уміє,— сказав Пабло. Він не зводив очей з Прімітіво, який вів коня.— Mira qué caballo,— сказав він.— Ви тільки подивіться, який кінь!

Сірий спітнів, його бив легкий дрож, і Роберт Джордан поплескав його по шиї.

— Я відведу його до наших коней,— сказав Пабло.

— Ні,— сказав Роберт Джордан.— Його сліди ведуть сюди. Треба, щоб вони вивели назад.

— Слушно,— погодився Пабло.— Я від’їду на ньому, сховаю де-небудь, а коли сніг розтане, приведу назад. Ти сьогодні добре метикуєш, Inglés.

— Пошли кого-небудь униз,— мовив Роберт Джордан.— А нам треба піти вгору.

— Навіщо? — сказав Пабло.— Кіннота знизу не проїде. Зате ми можемо вибратися звідси: крім цієї, я знаю ще дві дороги. А зараз краще не лишати зайвих слідів, на випадок, якщо прилетять літаки. Дай мені bota з вином, Пілар.

— Знову надудлишся? — сказала Пілар.— Ось, візьми краще оце.

Пабло простяг руки й поклав у кишеню дві гранати.

— Qué va, надудлишся,— сказав Пабло.— Тут діло серйозне. Все одно дай мені bota. На самій воді такі діла не робляться.

Він підняв руки, взяв повід, скочив у сідло, усміхнувся і погладив зляканого коня. Роберт Джордан бачив, як він ніжно потер боки коня ногами.

— Qué caballo más bonito[3],— сказав Пабло й знову погладив сірого.— Qué caballo más hermoso[4]. Ну, рушаймо. Чим швидше я тебе виведу звідси, тим краще.

Він нахилився й витяг з футляра автомат із охолодним кожухом, власне, пістолет-кулемет дев’ятиміліметрового калібру, і оглянув його з усіх боків.

— Дивіться, як вони озброєні,— сказав він.— Оце таки справді сучасна кавалерія.

— Сучасна кавалерія лежить он, долічерева,— сказав Роберт Джордан.— Vámonos! Андресе, осідлай коней і тримай їх напоготові. Якщо почуєш постріли, відведеш їх ген до того ліска за розпадиною. Візьми з собою зброю, а коней хай тримають жінки. Тобі, Фернандо, я доручаю мої рюкзаки, їх треба теж віднести. І головне, пам’ятай, що їх треба нести якнайобережніше. Ти теж пильнуй рюкзаків,— сказав він Пілар.— Неодмінно подбай, щоб їх не кинули тут.— Vámonos,— сказав він.— Ходімо.

— Ми з Марією приготуємо все до відходу,— мовила Пілар.— Ти тільки глянь на нього,— звернулася вона до Роберта Джордана, показавши на Пабло, що важко, мов справжній vaquero[5], сидів на сірому. Кінь злякано роздимав ніздрі, а Пабло вставляв в автомат новий магазин.— Глянь, що зробив із ним цей кінь.

— Якби ж то мені двох таких коней! — сказав Роберт Джордан.

— Небезпека — ось твій кінь.

— Ну, тоді дайте мені мула,— всміхнувся Роберт Джордан.— Обшукай його,— сказав він Пілар, кивнувши головою на вбитого, що лежав, уткнувшись обличчям у сніг.— Візьми все — листи, папери — й поклади в рюкзак, у зовнішню кишеню. Візьми геть усе, зрозуміло?

— Так.

— Vámonos,— сказав він.

Пабло рушив перший, а обидва чоловіки подалися слідом, вервечкою, щоб не залишати на снігу зайвих слідів. Роберт Джордан ніс свій автомат дулом униз. От якби до нього підходили патрони від того кавалерійського автомата, подумав він. Та вони не підійдуть. Це німецький автомат. Це автомат сердеги Кашкіна.

Сонце випливало з-за гір. Віяв теплий вітерці сніг танув. Був гарний весняний ранок.

Роберт Джордан озирнувся й побачив, що Марія стоїть поряд з Пілар. Раптом вона кинулася стежкою вгору. Він пропустив наперед Прімітіво, щоб поговорити з нею.

— Слухай, можна, я піду з тобою? — мовила вона.

— Ні. Допоможи Пілар.

Вона йшла за ним, тримаючи його за лікоть.

— Я піду з тобою.

— Ні.

Вона все одно йшла слідом за ним.

— Я могла б тримати ноги кулемета, так, як ти казав Ансельмо.

— Не будеш ти тримати ніяких ніг. Ані кулемета, ані чогось іншого.

Вона знову наздогнала його й засунула руку йому в кишеню.

— Ні,— сказав він.— Краще подбай про свою шлюбну сорочку.

— Поцілуй мене, якщо ти йдеш,— мовила вона.

— Ти безсоромна,— сказав він.

— Так,— сказала вона.— Зовсім.

— Вертайся,— сказав він.— У нас буде багато роботи. Якщо вони прийдуть сюди, по слідах, нам доведеться відбиватися.

— Слухай,— сказала вона.— Ти бачив, що в нього було на грудях?

— Звичайно, бачив.

— То було серце Ісусове.

— Так. Його всі наваррці носять.

— І ти цілився в нього?

— Ні. Нижче. Ну, вертайся вже.

— Слухай,— сказала вона.— Я все бачила.

— Нічого ти не бачила. Просто людина. Просто людина впала з коня. Vete. Вертайся.

— Скажи, що ти кохаєш мене.

— Ні. Не тепер.

— Тепер ти не кохаєш мене?

— Dejamos[6]. Вертайся. Не можна робити все зразу — і кохати, і займатися цим ділом.

— Я хочу тримати ноги кулемета, і, коли він стрілятиме, я кохатиму тебе,— все заразом.

— Ти збожеволіла. Вертайся вже.

— Ні, я не збожеволіла,— мовила вона.— Я кохаю тебе.

— Тоді вертайся.

— Гаразд. Я піду. А якщо ти мене не кохаєш, то я кохаю тебе за нас обох.

Він глянув на неї й усміхнувся, весь час думаючи про своє.

— Коли почуєте стрілянину,— сказав він,— ведіть геть коней. Допоможеш Пілар нести мої рюкзаки. А може, взагалі нічого не буде. Я сподіваюся, що все обійдеться.

— Я йду,— сказала вона.— Подивись, який кінь у Пабло.

Сірий ішов стежкою вгору.

— Так. Ну, йди вже.

— Йду.

Її рука, стиснута в кулак у його кишені, вдарила його в стегно. Він глянув на дівчину й побачив, що вона плаче. Вона висмикнула руку з кишені, міцно обняла Роберта Джордана за шию й поцілувала.

— Іду,— сказала вона.— Me voy. Іду.

Він обернувся й побачив, що вона стоїть на місці, і перші вранішні промені сонця освітлюють її смугляве обличчя й коротке золотаво-руде волосся. Вона піднесла кулак, потім обернулася і, похнюпившись, пішла стежкою вниз.

Прімітіво озирнувся на неї.

— Гарна була б дівчина, якби не стрижена,— сказав він.

— Еге ж,— сказав Роберт Джордан. Він думав у цю мить зовсім про інше.

— А яка вона в ліжку? — спитав Прімітіво.

— Що?

— Яка вона в ліжку?

— Прикуси язика.

— Не треба ображатися, якщо...

— Годі,— сказав Роберт Джордан. Він оглядав місцевість, обираючи позицію.

Розділ двадцять другий

— Наламай мені соснових гілок,— звелів Роберт Джордан Прімітіво,— і мерщій принеси їх сюди. Це невдале місце для кулемета,— сказав він Агустіну.

— Чому?

— Постав його отам,— Роберт Джордан показав пальцем.— А чому — я поясню тобі потім. Отак. Дай-но я допоможу тобі. Отут,— сказав він, присідаючи навпочіпки.

Він обвів поглядом довгу вузьку розпадину, прикидаючи, яка може бути висота скель з одного й з другого боку.

— Треба висунути його трохи наперед,— сказав він,— далі, сюди. Добре. Тут. Поки що вистачить, а там видно буде. Так. Поклади сюди кілька каменів. Ось, візьми оцей. Тепер другий, з того боку. Залиш місце, щоб можна було водити стволом. Цей камінь треба відсунути трохи далі. Ансельмо, сходи до печери по сокиру. Мерщій. Невже ви ніколи не влаштовували справжнього кулеметного гнізда? — запитав він Агустіна.

— Ми завжди ставили його там.

— І Кашкін вам ніколи не казав, що його треба поставити тут?

— Ні. Кулемет нам принесли, коли Кашкіна тут уже не було.

— А той, хто приніс, не знав хіба, як з ним поводитись?

— Ні. Принесли носильники.

— Ну хто ж так робить! — сказав Роберт Джордан.— Виходить, вам дали його просто так, без будь-яких інструкцій?

— Атож, просто як подарунок. Один був для нас, а другий для Ель Сордо. Принесли їх четверо чоловік. Ансельмо ходив з ними як провідник.

— Дивно, як їх не схопили, коли аж учотирьох переходили лінію фронту.

— Мені теж дивно,— сказав Агустін.— Певне, той, хто їх послав, просто сподівався, що вони попадуться. Та Ансельмо провів їх щасливо.

— А ти вмієш стріляти з кулемета?

— Еге ж. Уже пробував. Я вмію. І Пабло вміє. І Прімітіво. Фернандо теж. Ми всі вчилися розбирати й збирати його на столі в печері. Одного разу як розібрали, то потім два дні зібрати не могли. Відтоді вже більше не розбираємо.

— Але він стріляє?

— Так. Але ми не дозволяємо циганові й решті торкатися його.

— Ну, а тепер дивись. Там, де він у вас стояв, з нього не було ніякої користі,— сказав Роберт Джордан.— Дивись. Ці скелі не тільки не захищають вас із флангів, а навпаки — це прикриття для тих, хто на вас нападатиме. Така зброя вимагає рівного поля обстрілу. А крім того, воно ще мусить бути й широким. Зрозумів? Подивись тепер. Вся ця місцевість прострілюється.

— Ясно,— сказав Агустін.— Річ у тім, що нам ніколи не доводилось оборонятися — крім того разу, коли фашисти брали наше місто. А в тому ділі з поїздом máquina була в солдатів.

— Будемо вчитися всі разом,— сказав Роберт Джордан.— Треба тільки знати кілька правил. А де ж циган, адже пост його тут?

— Не знаю.

— Куди ж він подівся?

— Не знаю.

Пабло проїхав ущелиною, повернув і зробив коло на рівній галявині, що стала полем обстрілу кулемета. Потім Роберт Джордан побачив, що він спускається схилом по слідах, що їх кінь залишив, ідучи вгору. Нарешті він звернув ліворуч і зник між деревами.

Сподіваюсь, він не наскочить на кавалерійський роз’їзд, подумав Роберт Джордан. Бо тоді він виведе їх просто до нас.

Прімітіво приніс соснових гілок, і Роберт Джордан почав стромляти їх крізь сніг у незамерзлу землю обабіч кулемета, нахиляючи так, щоб вони прикрили його згори.

— Принеси ще,— сказав він.— Треба замаскувати й обслугу. Виходить не дуже гарно, але цього вистачить, поки Ансельмо принесе сокиру. І ще одне,— сказав він.— Якщо почуєш літак, лягай відразу там, де стоїш, так, щоб на тебе падала тінь від скелі. Я буду тут, біля кулемета.

Сонце підбилося вже високо, повівав легкий вітерець, і серед скель, на осонні, було тепло й приємно. Четверо коней, думав Роберт Джордан. Дві жінки, я, Ансельмо, Прімітіво, Фернандо, Агустін, потім цей другий з братів, як його, в біса, звуть? Це вже восьмеро. Як не рахувати цигана. Отже, дев’ятеро. Плюс Пабло, що поїхав на одному коні; його можна не лічити. Андрес, ось як його звуть, того другого брата. Плюс той другий, Еладіо. Разом десятеро. Виходить, менше ніж по півконя на душу. Троє, скажімо, залишаться тут і прикриватимуть відхід, а четверо можуть від’їхати. З Пабло — п’ятеро. Залишається ще двоє, з Еладіо навіть троє. Куди він, до речі, подівся?

Бозна, чим усе це скінчиться сьогодні для Ель Сордо, якщо його вистежать по слідах на снігу. І треба ж було, щоб сніг так несподівано перестав падати. Але якщо він швидко розтане, то все, може, якось уладнається. Тільки не для Сордо. Сордо, боюся, вже нічого не поможе: надто пізно.

Якщо тільки нинішній день мине спокійно і нам не доведеться битися, то завтра ми якось дамо собі раду — навіть тими силами, які маємо. Я певен, що впораємося. Може, не дуже добре. Не так добре, як треба було б, не так, як хотілося б усе зробити; але, вдаривши всі разом, впораємося. Аби тільки не довелося битися сьогодні. Бо якщо доведеться — то кепські наші справи.

А тим часом треба сидіти тут, бо кращого місця, мабуть, не знайти. Якщо ми кудись підемо зараз, то тільки залишимо зайві сліди. Місце тут, зрештою, гарне, а в крайньому разі, звідси є три дороги до відступу. А як настане ніч, то в темряві можна буде з будь-якого місця в цих горах дістатися до мосту, щоб уранці знищити його. Не знаю, чому це так тривожило мене раніше. Нічого важкого тут немає. От тільки б вчасно прилетіли наші літаки. Тільки це. Завтра на дорозі аж закуриться...

Ну, а нинішній день буде або дуже цікавий, або дуже нудний. Дякувати богові, що ми вивели звідси кавалерійського коня. Навіть якщо патруль натрапить тепер на його слід, солдати навряд чи доберуть, куди цей слід веде. Вирішать, певне, що вершник завернув назад, і поїдуть по сліду Пабло. Цікаво, куди подалася ця свиня. Мабуть, заплутає сліди, як старий лось, що повертається з узлісся в хащі, проїде трохи під гору, а потім, коли сніг розтане, зробить коло й повернеться сюди долом. Як він побачив того коня, його наче підмінили. Можливо, він і втече звідси разом із ним. Ну, гаразд, хай сам про себе дбає. Для нього це звична річ. А покластися на нього я все ж не можу.

Мабуть, краще таки використати це каміння й добре замаскувати ним кулемет, аніж влаштовувати тут справжню вогневу точку. Бо почнеш копати — і не отямишся, як тебе застукає кавалерія чи налетять літаки. Тут і з такої позиції можна тримати їх стільки, скільки треба, а я все одно не можу тут довго залишатись. Я повинен буду вибратися звідси із своєю вибухівкою, і Ансельмо теж зі мною піде. А хто ж залишиться тут, щоб прикривати наш відхід до мосту, якщо розпочнеться бій?

Він саме оглядав місцевість, що лежала перед ним, і раптом побачив цигана, що виходив ліворуч із-за скелі. Він ішов вільною, хиткою ходою, карабін був у нього за плечима, його смугляве обличчя розпливалося в усмішці, а в руках він ніс двох убитих зайців. Він тримав їх за ноги, й голови їхні теліпалися.

— Hola, Роберто! — весело крикнув він.

Роберт Джордан приклав палець до уст, і циган злякано змовк на півслові. Ховаючись між скелями, він прослизнув до того місця, де Роберт Джордан сидів навпочіпки коло замаскованого гілками кулемета. Він теж присів навпочіпки й поклав зайців на сніг. Роберт Джордан глянув на нього.

— Ти, hijo de la gran puta[7],— сказав він тихо.— Де тебе носило, туди-розтуди?

— Я йшов за ними по сліду,— сказав циган.— І таки встрелив обох. Вони парувалися на снігу.

— А твій пост?

— Та я ж ненадовго відлучився,— прошепотів циган.— А хіба сталося щось?

— Сюди наближається кавалерійський загін.

— Rediós![8] — сказав циган.— Ти сам його бачив?

— Один кавалерист і досі в таборі,— сказав Роберт Джордан.— Приїхав на сніданок.

— Мені здалося, ніби я почув постріл,— сказав циган.— А нехай йому! Де ж він проїхав?

— Тут. Через твій пост.

— Ay, mi madre![9] — вигукнув циган.— Бідна моя голівонька!

— Якби ти не був циган, я б розстріляв тебе.

— Ні, Роберто. Не кажи такого. Я дуже шкодую. Це все через оцих клятих зайців. На світанку я почув, як самець тупцює на снігу. Ти навіть не уявляєш, що вони там виробляли. Я відразу кинувся на той гармидер, але вони втекли. Ну, тоді я пішов по сліду і там, високо, заскочив їх і вбив. Ось помацай, які вони ситі, і це в таку добу. Уявляєш, що нам Пілар зготує з них! Мені дуже шкода, Роберто, не менш, ніж тобі. А того кавалериста вбили?

— Так.

— Хто, ти?

— Я.

— Qué tio![10] — сказав циган, видимо підлещуючись.— Ти просто дивовижний хлопець!

— Матері твоїй...— сказав Роберт Джордан. І мимоволі всміхнувся.— Віднеси цих своїх зайців до табору, а нам принеси чогось поснідати.

Він простяг руку й помацав зайців, що лежали на снігу, довгі, важкі, пухнасті, з довгими ногами й вухами, з розплющеними круглими темними очима.

— І справді ситі,— сказав він.

— Ситі! — підхопив циган.— Та в кожного на ребрах ціле барильце сала. Таких зайців я навіть уві сні не бачив.

— Ну, йди вже,— мовив Роберт Джордан.— Швидше повертайся зі сніданком і принеси мені документи того requeté[11]. Пілар дасть їх тобі.

— Ти не гніваєшся на мене, Роберто?

— Не гніваєшся! Я обурений. Як ти міг покинути пост? А що, якби приїхав цілий кавалерійський загін?

— Rediós,— сказав циган.— Щира правда.

— Послухай. Щоб ти більше ніколи не смів залишати свій пост. Ніколи. Такі слова, як розстріл, я на вітер не кидаю.

— Ясно, більше не буду. І потім іще знаєш що? Такої нагоди, як із цими двома зайцями, вже ніколи більше не буде. Таке буває тільки раз у житті.

— Anda![12] — сказав Роберт Джордан.— І скоріше повертайся.

Циган підхопив зайців і зник між скелями, а Роберт Джордан знову обвів поглядом пласку галявину і схил гори за нею. Дві ворони покружляли вгорі, а потім сіли на сосну. До них підлетіла третя, і Роберт Джордан, стежачи за ними, подумав: це будуть мої вартові. Поки вони сидітимуть спокійно, це означатиме, що ніхто з того боку не наближається.

Циган, подумав він. Ну яка з нього користь? Ані політичної свідомості, ані дисципліни, і на нього ні в чому не можна покластися. Але він потрібен мені на завтра. Завтра він стане мені в пригоді. Дивно якось бачити цигана на війні. Таких треба було б звільняти від військової служби, як звільняють, зважаючи на моральні переконання. Або як звільняють фізично чи психічно непридатних. Бо від них однаково немає ніякої користі. Але в цій війні з самого початку не зважали на моральні переконання. Не звільняли нікого. Війна всіх стригла під один гребінець. А тепер вона добралася й до цих ледацюг. Тепер вони понюхають, чим вона пахне.

Агустін і Прімітіво принесли гілля, і Роберт Джордан старанно замаскував кулемет, щоб із літака його не можна було помітити, а з боку лісу все мало цілком природний вигляд. Він показав їм зручні місця для двох спостережних постів: праворуч на високій скелі, звідки видно було все довкола, й ліворуч над скелястим схилом — єдиним підходом з того боку.

— Але якщо ти побачиш когось звідти, не стріляй,— сказав Роберт Джордан.— Кинь сюди камінця, маленького камінця, і дай знак гвинтівкою, отак.— Він підняв гвинтівку над головою, наче захищаючись від чогось.— Скільки їх — покажеш отак.— Він кілька разів підняв і опустив гвинтівку.— Якщо вони будуть спішені, тримай гвинтівку дулом донизу. Отак. Але не стріляй звідти, доки не почуєш, що стріляє наша máquina. Стріляючи з тієї височини, цілься в коліна. Якщо я двічі свисну, спускайся, ховаючись за скелями, сюди, до máquina.

Прімітіво підняв гвинтівку.

— Я зрозумів,— сказав він.— Це дуже просто.

— Отже, спочатку ти кинеш камінець, щоб привернути нашу увагу, а потім покажеш, звідки вони йдуть і скільки їх. Але гляди, щоб тебе не помітили.

— Добре,— мовив Прімітіво.— А гранати теж не можна кидати?

— Поки не застрочить кулемет — ні. Може, кавалеристи проминуть нас, розшукуючи свого товариша, а сюди не поткнуться. Може, вони поїдуть по Паблових слідах. Якщо можна уникнути бою, треба його уникнути. Треба будь-що постаратися уникнути його. Ну, гайда нагору.

— Me voy,— сказав Прімітіво й подерся на високу скелю.

— Тепер ти, Агустіне,— мовив Роберт Джордан.— Що ти вмієш робити з кулеметом?

Агустін присів навпочіпки, високий, чорнявий, із зарослим обличчям, запалими очима, тонкими губами й великими натрудженими руками.

— Pues[13], заряджати його вмію. Наводити. Стріляти. Більше нічого не вмію.

— Пам’ятай, стріляти треба, тільки підпустивши їх на п’ятдесят метрів, і то тільки в тому разі, якщо будеш певен, що вони їдуть до печери,— сказав Джордан.

— Гаразд. А скільки це — п’ятдесят метрів?

— Он як до тієї скелі. Якщо з ними буде офіцер, поріши спершу його. Потім перенось вогонь на решту. Ствол веди дуже повільно. Вистачить і легкого руху. Кулемет тримай міцно, щоб не підскакував, цілься старанно і, якщо можеш, не роби заразом більш як шість пострілів, бо, коли довго стріляєш, ствол задирається вище. Щоразу цілься в одного, а потім перенось вогонь на іншого. Вершникам цілься в живіт.

— Добре.

— Хто-небудь має притримувати триногу, щоб кулемет не підстрибував. Отак. Він і диски заряджатиме для тебе.

— А ти де будеш?

— Там, ліворуч. Трохи вище, щоб усе бачити. Я прикриватиму тебе зліва зі своєю маленькою máquina. Он там. Якщо вони поткнуться сюди, їх можна буде всіх перебити. Але не стріляй, поки вони не підійдуть досить близько.

— А добре було б усіх їх перебити. Геть усіх. Menuda matanza!

— Ні, краще вже хай зовсім не приходять.

— Якби не твій міст, ми могли б їх тут усіх перебити, а потім забралися б геть.

— Це нічого не дало б. Ніякої користі. Міст — це частка плану, розрахованого на те, щоб виграти війну. А це що? Звичайнісінький випадок. Нічого не вартий.

— Qué va, нічого. З кожним убитим фашистом стає на одного фашиста менше.

— Так. Але операція з мостом може допомогти нам здобути Сеговію. Столицю провінції. Ти тільки подумай. Досі нам іще жодного такого міста не вдавалося здобути.

— Ти справді віриш у те, що ми можемо здобути Сеговію?

— Так. Це цілком можливо, якщо ми знищимо міст, як належить.

— Я хотів би і цих усіх перебити, і міст знищити.

— Надто багато ти хочеш,— мовив Роберт Джордан.

Весь цей час він стежив за воронами. І раптом помітив, що одна з них наче придивляється до чогось. Ворона крякнула й злетіла з гілки. Але друга залишилася на дереві. Роберт Джордан озирнувся на Прімітіво, що влаштувався високо на скелі. Прімітіво уважно оглядав місцевість, але ніяких знаків не подавав. Роберт Джордан нахилився, відтяг замок ручного кулемета, побачив, що патрон — у патроннику, й вернув замок на місце. Ворона все сиділа на своїй гілці. Друга зробила широке коло над снігом і знову сіла. Від сонця й теплого вітру сніг падав із обтяжених гілок.

— Завтра матимеш нагоду перебити багатьох,— сказав Роберт Джордан.— Треба буде знищити пост на тартаку.

— Я готовий,— сказав Агустін.— Estoy listo.

— І другий пост, у хижці шляхового сторожа, за мостом.

— Можу цей, можу й той,— мовив Агустін.— І обидва можу.

— Обидва не можна, їх треба знищити одночасно,— сказав Роберт Джордан.

— Ну, то котрийсь із них,— сказав Агустін.— Мені давно вже кортить зробити що-небудь у цій війні. Пабло згноїв нас тут безділлям.

Повернувся Ансельмо з сокирою.

— Тобі ще потрібні гілки? — спитав він.— Мені здається, що тут уже й так нічого не видно.

— Не гілки,— сказав Роберт Джордан,— а двоє маленьких деревцят, які можна б тут устромити, щоб усе виглядало природніше. Бо довкола мало дерев, і ці гілки виглядають трохи неприродно.

— Зараз принесу.

— Відійди трохи далі, щоб пеньків не було видно.

Роберт Джордан почув стукіт сокири в лісі позаду. Він подивився вгору, на Прімітіво, а потім униз, на сосни за галявиною. Одна ворона все ще сиділа на місці. І тут він почув угорі високий, переливчастий гуркіт літака, що наближався. Він подивився вгору й побачив маленький срібний хрестик у сонячному промінні; літак, здавалося, нерухомо висів високо в небі.

— Побачити нас звідти вони не можуть,— сказав він Агустінові.— Але краще все-таки лягти. Сьогодні це вже другий розвідувальний літак.

— А про вчорашні ти забув? — спитав Агустін.

— Сьогодні здається, що це був поганий сон,— мовив Роберт Джордан.

— Вони, мабуть, у Сеговії. Поганий сон чекає там, щоб стати явою.

Літак уже зник за горами, але гудіння моторів ще долинало до них.

Коли Роберт Джордан опустив очі, він побачив, що ворона злетіла. Вона полетіла, не крякаючи, просто між деревами.

Розділ двадцять третій

— Лягай,— шепнув Роберт Джордан до Агустіна і, обернувшись, дав знак «лягай, лягай!» Ансельмові, що саме показався між скелями, несучи на плечі маленьку сосну, наче різдвяну ялинку. Він побачив, як старий кинув сосну за великий камінь і сам зник між скелями. Тоді Роберт Джордан подивився на ліс за галявиною попереду. Він нічого не бачив і нічого не чув, крім калатання власного серця. Аж ось згори зацокав, підстрибуючи, камінець. Роберт Джордан повернув голову праворуч і, звівши очі, побачив гвинтівку Прімітіво, що чотири рази горизонтально піднялася й опустилася. А потім він дивився вже тільки вперед — на білу галявину з широким колом слідів, що їх залишили кінські копита, і на ліс за нею.

— Кіннота,— стиха сказав він Агустінові.

Агустін глянув на нього, і його смугляві, запалі щоки розпливлися в усмішці. Роберт Джордан помітив, що він спітнів. Він простяг руку й поклав її Агустінові на плече. Він не встиг зняти руки, коли з лісу виїхало четверо вершників, і відчув, як напружилися під його долонею м’язи на спині Агустіна.

Один вершник їхав попереду, а троє трохи відстали від нього. Перший весь час придивлявся до снігу. Решта їхала між деревами врозбрід. Усі четверо були насторожені. Роберт Джордан лежав на снігу, спершись на широко розставлені лікті, й стежив за ними понад прицілом ручного кулемета, відчуваючи удари свого серця.

Передній доїхав по сліду до того місця, де Пабло зробив коло, і зупинився. Решта під’їхали до нього й теж зупинились.

Роберт Джордан тепер виразно бачив їх над воронованим сталевим стволом кулемета. Він бачив обличчя, бачив шаблі в піхвах, темні від поту боки коней, конусовидні плащі кольору хакі й такого ж кольору берети, збиті набакир по-наваррському. Передній завернув свого коня просто до розпадини в скелі, де було встановлено кулемет, і Роберт Джордан побачив його молоде обличчя, потемніле від сонця й вітру, близько посаджені очі, орлиний ніс і видовжене трикутне підборіддя.

Сидячи на коні — кінь стояв, задерши голову, грудьми до Роберта Джордана, а з футляра, притороченого до правого боку сідла, стирчав приклад автомата,— передній показав пальцем на розпадину, де було встановлено кулемет.

Роберт Джордан ще міцніше впер лікті в землю, дивлячись понад стволом на чотирьох вершників, що стояли, збившись, на снігу. Троє з них стискали в руках автомати. В двох вони лежали поперек сідел. Третій тримав свого сторчма, сперши прикладом на праве коліно.

Рідко доводиться бачити їх з такої близької відстані, думав Роберт Джордан. Особливо понад стволом кулемета, як-от тепер. Звичайно буває, що приціл у тебе піднятий, а вони здаються зовсім малесенькими, і, щоб поцілити когось із них, треба добре помучитися; або ж вони біжать, залягають і знову біжать, а ти поливаєш кулями схил гори, чи перекриваєш вогнем якусь вулицю, чи просто гатиш по вікнах; а іноді бачиш здалеку, як вони марширують дорогою. Тільки під час нападу на поїзд бачиш їх так виразно, як тепер. Тільки тоді вони такі, як тепер, і чотирьох кулеметів досить, щоб примусити їх тікати. Коли дивишся на них із такої відстані, вони здаються вдвічі більшими.

Ти, думав він, дивлячись на кінчик мушки, що сиділа тепер нерухомо в прорізі прицілу, скерована на середину грудей командира роз’їзду, трохи праворуч від червоної емблеми, яка яскраво вирізнялася в промінні вранішнього сонця на тлі зеленкуватого плаща. Ти, думав він, тепер уже по-іспанському, притискаючи палець до спускової дужки, щоб він не торкнувся гачка й щоб не залунав передчасно квапливий, оглушливий гуркіт кулеметної черги. Ти, думав він, ось ти й помер у розквіті молодих літ. Ех ти, думав він, ех ти, ех ти. Але хай цього не станеться. Хай цього не станеться.

Він відчув, що Агустін, який лежав поряд, пирхнув, але стримав кашель і проковтнув слину. Потім, усе ще дивлячись понад змащеним воронованим стволом крізь отвір між гілками, все ще притискаючи палець до спускової дужки, він побачив, як командир завернув коня й показав рукою на ліс, до якого вели сліди Пабло. Всі четверо завернули й рушили клусом до лісу, і Агустін ледь чутно прошепотів:

— Cabrónes!

Роберт Джордан подивився назад, туди, де Ансельмо кинув деревце.

Циган Рафаель пробирався до них між скель із гвинтівкою за плечем і двома сідельними саквами в руках. Роберт Джордан махнув йому рукою — мовляв, «лягай!» — і циган зник з очей.

— Ми могли покласти всіх чотирьох,— тихо сказав Агустін. Він був весь мокрий від поту.

— Так,— пошепки відповів Роберт Джордан.— Але хто зна, що сталося б, якби ми почали стріляти.

В цю мить він знову почув стукіт камінця, що скочувався вниз, і швидко озирнувся. Але ні цигана, ні Ансельмо не було видно. Він подивився на свій годинник, а потім угору й побачив, що Прімітіво знову й знову піднімає й опускає гвинтівку швидкими, короткими ривками.

Пабло випередив їх на сорок п’ять хвилин, подумав Роберт Джордан і одразу ж почув тупіт кавалерійського загону, що наближався.

— No fe apures,— прошепотів він Агустінові.— Не хвилюйся. Вони проїдуть так само, як ті.

Загін з’явився на узліссі — двадцять вершників колоною по двоє, вдягнені й озброєні так само, як перші четверо,— шаблі в піхвах, автомати у футлярах. І так само, як ті четверо, вони зникли в лісі.

— Tu ves! — мовив Роберт Джордан Агустінові.— Бачиш?

— Їх багато,— сказав Агустін.

— Якби ми вбили тих чотирьох, то нам довелося б мати діло з цими,— тихо промовив Роберт Джордан. Серце його вже заспокоїлося, сорочка на грудях промокла від розталого снігу. Всередині в нього все наче заніміло.

Сонце щедро пригрівало, і сніг танув швидко. Він осідав навколо стовбурів дерев, а за стволом кулемета, перед очима Роберта Джордана, поверхня снігу була волога й дірчаста, бо згори його розтоплювало сонце, а знизу дихала теплом земля.

Роберт Джордан глянув угору, на Прімітіво, й побачив, що той дає йому знак: «нічого»,— показуючи схрещені руки долонями донизу.

З-за скелі показалася Ансельмова голова, і Роберт Джордан помахом руки покликав його до себе. Переповзаючи від скелі до скелі, старий дістався до кулемета й ліг коло нього, розпластавшись на землі.

— Багато їх. Багато,— сказав він.

— Мені твої дерева вже не потрібні,— сказав йому Роберт Джордан.— Немає потреби далі садити ліс.

Ансельмо й Агустін усміхнулися.

— Обійшлося й так, а саджати дерева тепер небезпечно, бо ці люди ще вертатимуться назад, і вони, можливо, не такі вже дурні.

Йому хотілося балакати, а в нього це означало, що він тільки-но пережив велику небезпеку. Він завжди міг визначити серйозність пережитої небезпеки з того, чи дуже йому потім кортіло балакати.

— Добре я його замаскував, га? — сказав він.

— Добре,— мовив Агустін.— Добре, туди їх перетуди, усіх фашистів. Ми могли вбити тих чотирьох. Ти бачив? — спитав він Ансельмо.

— Бачив.

— Слухай,— сказав Роберт Джордан старому.— Тобі доведеться піти на вчорашній пост чи кудись-інде — місце сам собі вибереш,— щоб постежити за шосе, як учора, й запам’ятати все, що на ньому діється. Це давно вже треба було зробити. Сиди там, поки посутеніє. Потім повертайся, і ми пошлемо когось іншого.

— А як же мої сліди?

— Підеш низом, тільки-но зійде сніг. Після снігу-на дорозі буде болото. Придивися до колії, чи багато проїхало вантажних машин і чи проходили танки. Ми нічого не зможемо з’ясувати, поки ти не принесеш відомості.

— Можна щось сказати? — спитав старий.

— Авжеж, кажи,

— З твого дозволу, чи не краще було б, якби я пішов до Ла-Гранхи, випитав там, що діялось уночі, й доручив комусь стежити й занотовувати так, як ти мене навчив? А ввечері нам принесли б повідомлення, або, ще краще, я міг би знову піти до Ла-Гранхи.

— Ти не боїшся наскочити на кавалерію?

— Ні, якщо не буде снігу.

— А в Ла-Грансі є людина, якій можна доручити це?

— Є. Для такого діла є. Я доручу це жінці. В Ла-Грансі є кілька жінок, на яких можна звіритися.

— Мабуть, є,— мовив Агустін.— Я навіть певен, що є. І такі, що можуть придатися до іншого діла, теж є. Може, я піду замість нього?

— Ні, хай піде старий. Ти вмієш стріляти з кулемета, а день іще не скінчився.

— Я піду, як розтане сніг,— сказав Ансельмо.— Він швидко тане.

— Як ти гадаєш, чи можуть вони впіймати Пабло? — спитав Роберт Джордан Агустіна.

— Пабло хитрий,— сказав Агустін.— Чи можуть люди впіймати без гончаків розумного оленя?

— Часом буває й таке,— мовив Роберт Джордан.

— Пабло не впіймають,— сказав Агустін.— Щоправда, тепер він уже ніщо проти того, яким був колись. Але недаремно він живе собі вигідно в цих горах, та ще й заливається вином, тоді як стількох інших поставили до стінки.

— Він і справді такий хитрий, як про нього кажуть?

— Ще хитріший.

— Особливого розуму він тут не виявив.

— Como qué no?[14] Якби він не мав особливого розуму, то вчора ввечері йому був би каюк. Мені здається, Inglés, що ти не розумієшся ні на політиці, ні на партизанській війні. І в тому, і в тому головне — це зберегти своє життя. Пригадай, як він зберіг своє життя вчора ввечері. І скільки йому довелося проковтнути образ від мене й від тебе!

Тепер, коли Пабло знову діяв спільно з загоном, Роберт Джордан не хотів казати про нього нічого поганого й одразу ж пошкодував, що поставив під сумнів його розум. Він і сам знав, що Пабло розумний. Адже саме Пабло зразу відчув усі слабкі місця наказу про зруйнування мосту. Роберт Джордан сказав так просто з неприязні до Пабло і, ще не закінчивши фрази, зрозумів свою помилку. Це теж був вияв отієї надмірної балакучості після нервового напруження. Щоб звернути розмову на інше, він спитав Ансельмо:

— А як же ти підеш до Ла-Гранхи серед білого дня?

— А чого ж,— відповів старий.— Я ж піду не з військовим оркестром.

— І не з дзвіночком на шиї,— докинув Агустін.— І не з прапором у руках.

[1] На добраніч (ісп.).

[2] Як і тобі (ісп.).

[3] Який гарний кінь (ісп.).

[4] Який чудовий кінь (ісп.).

[5] Пастух (ісп.).

[6] Облишмо (ісп.).

[7] Син повії (ісп.).

[8] Господи боже мій! (Ісп.)

[9] Ой мамо! (Ісп.)

[10] От молодець! (Ісп.)

[11] Член монархічної організації.

[12] Іди! (Ісп.)

[13] Ну (ісп.).

[14] Чому ж ні? (Ісп.)

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up