По кому подзвін (сторінка 12)

— Якою дорогою ти підеш?

— Спочатку горою, а потім долом, через ліс.

— А якщо тебе затримають?

— Я маю папери.

— Ми всі маємо багато паперів, але деякі ти все ж таки не забудь з’їсти в разі чого.

Ансельмо похитав головою й поплескав долонею по нагрудній кишені своєї блузи.

— Скільки разів я вже ладен був з’їсти їх,— сказав він,— але жодного разу не з’їв. Не люблю я їсти папери.

— Треба було б завжди носити на документах трохи гірчиці,— сказав Роберт Джордан.— Я тримаю наші документи в лівій кишені сорочки, а фашистські в правій. Так принаймні не помилишся зопалу.

Видно, коли командир першого кавалерійського роз’їзду показав на розколину в скелі, справи були справді кепські, бо надто вже всі вони розбалакалися. Занадто розбалакалися, подумав він.

— Але послухай, Роберто,— сказав Агустін,— Кажуть, що уряд щодень правішає. В Республіці нібито вже не кажуть «товариш», а кажуть «сеньйор», «сеньйора». Може, тобі вже треба перекласти документи навпаки?

— Коли він зовсім поправішає, я перекладу документи до задньої кишені,— сказав Роберт Джордан.— І прошию її посередині.

— Ні, хай уже краще залишаються в сорочці,— сказав Агустін.— Невже ми виграємо війну й програємо революцію?

— Ні,— відповів Роберт Джордан.— Але якщо ми програємо війну, тоді не буде ні революції, ні Республіки, ні тебе, ні мене — нічого, тільки один великий carajo[1].

— От і я так кажу,— підхопив Ансельмо.— Що ми повинні виграти цю війну. І добре було б виграти війну й нікого не розстрілювати. Щоб ми урядували справедливо і щоб кожен одержав свою пайку, залежно від того, як боровся. І щоб тих, хто бився проти нас, перевиховати так, щоб вони зрозуміли свої помилки.

— Нам треба буде багатьох розстріляти,— сказав Агустін.— Силу-силенну.

Він міцно стиснув праву руку в кулак і постукав нею по долоні лівої.

— Краще б нам нікого не розстрілювати. Навіть ватажків. Краще б нам перевиховати їх працею.

— Я б їм знайшов працю,— мовив Агустін і, загрібши трохи снігу, поклав у рот.

— Яку, лиходію? — спитав Роберт Джордан.

— Два вельми гідних діла.

— Які ж саме?

Агустін взяв у рот ще трохи снігу й подивився на галявину, якою проїхали кіннотники. Потім він виплюнув розталий сніг.

— Vaya. Ну й сніданок! — сказав він.— Де той триклятий циган?

— Яке діло? —спитав Роберт Джордан.— Чого ж ти не кажеш, лихослове?

— Стрибати з літаків без парашута,— сказав Агустін, і очі його заблищали.— Це для тих, кого ми пожаліємо. А решту — поприбивати цвяхами до парканів.

— Ти кажеш мерзоту,— сказав Ансельмо.— Так у нас ніколи не буде Республіки.

— Коли я дивився на тих чотирьох і думав, що ми можемо вбити їх, я почувався, як та кобила, що чекає в загорожі на жеребця,— сказав Агустін.

— Але ти знаєш, чому ми їх не вбили? — спокійно спитав Роберт Джордан.

— Знаю,— відповів Агустін.— Знаю. Але мене брала нетерплячка, як оту кобилу. Тобі не зрозуміти, якщо ти сам цього не відчував.

— Ти весь спітнів,— сказав Роберт Джордан.— Я думав, що зі страху.

— І зі страху теж,— сказав Агустін.— І зі страху, і з того іншого. Нема на світі нічого сильнішого за те, про що я сказав.

Так, подумав Роберт Джордан. Ми вбиваємо холоднокровно, а вони — ні, і ніколи холоднокровно цього не робили. Це їхня найсвятіша віра. Та, стародавня, що її вони мали ще перед тим, як нова релігія прийшла до них з другого кінця Середземного моря. Давньої віри вони ніколи не зрікалися, а лише затаїли й приховали її, даючи їй вихід у війнах та інквізиції. Це люди аутодафе — акту віри. Вбивати доводиться всім, але ми вбиваємо не так, як вони. А ти, подумав він, хіба тебе самого ніколи не поривало таке бажання? Хіба ти не відчував цього в Сьєррі? І під Усерою? І весь час, поки ти був в Естремадурі? І взагалі весь час? Qué va, сказав він собі. Це було зі мною при кожному нападі на поїзд.

Облиш усі ці сумнівні літературні вправи щодо берберів та стародавніх іберійців і признайся, що тобі знайома радість убивства, як знайома вона кожному солдатові-добровольцю, заперечує він це чи ні. Ансельмо її не знає, бо він не солдат, а мисливець. Але і його не ідеалізуй. Мисливці вбивають тварин, а солдати — людей. Не обдурюй самого себе, подумав він. І не грайся в літературу. Ти давно вже заразився цим. І не думай погано про Ансельмо. Він щирий християнин. Рідкісне явище для католицької країни.

А я тоді був певен, що Агустіна охопив страх, подумав він. Природний страх перед боєм. А виявляється, це було оте. Можливо, звичайно, що він тепер просто вихваляється. Але страх теж був. Я відчував його всією долонею. Ну, гаразд, час кінчати ці теревені.

— Іди подивись, чи циган приніс їсти,— сказав він Ансельмо.— Сюди його не пускай. Він дурень. Принеси все сюди сам. І хоч би скільки він приніс, хай ще принесе. Я голодний.

Розділ двадцять четвертий

Тепер уже ранок став справжнім травневим ранком, небо було високе й чисте, і Роберт Джордан відчував на плечах теплий повів вітру. Сніг швидко танув, а вони сиділи й снідали. Кожен дістав по два великих бутерброди з м’ясом і козячим сиром, а Роберт Джордан покраяв своїм складеним ножем цибулину на грубі кружальця й обклав ними м’ясо та сир між двома скибками хліба.

— Від тебе так тхнутиме, що фашисти на тому кінці лісу почують,— сказав Агустін, сам напхавши повен рот цибулі.

— Дай мені бурдюк, я прополощу рота,— сказав Роберт Джордан, відкусивши чималий шмат від бутерброда.

Ніколи ще він не був такий голодний; він сьорбнув вина, що відгонило смолою від шкіряного бурдюка. Потім випив ще трохи, високо піднявши бурдюк, щоб струмінь лився просто в горло; бурдюк торкнувся соснових гілок, що маскували кулемет, і голова Роберта Джордана теж лягла на соснове гілля, коли він задер її, щоб зручніше було пити.

— Хочеш іще один? — спитав Агустін, простягаючи бутерброд над кулеметом.

— Ні, дякую, їж сам.

— Не можу. Я не звик їсти так рано.

— Справді не хочеш?

— Не хочу. Бери.

Роберт Джордан узяв бутерброд і поклав його на коліна, вийняв цибулину з бічної кишені куртки, де лежали гранати, і розкрив ніж, щоб покраяти її. Він зняв тонку верхню лушпинку, яка забруднилася в кишені, потім відкраяв грубе кружальце. Зовнішнє кільце відпало, і він підняв його, надів на місце й застромив у бутерброд.

— Ти завжди їси цибулю на сніданок? — спитав Агустін.

— Якщо є.

— В тебе дома всі їдять її?

— Ні,— відповів Роберт Джордан.— Там таке не заведено.

— Приємно чути це,— мовив Агустін.— Я завжди вважав Америку цивілізованою країною.

— А чим тобі не подобається цибуля?

— Запахом. Більше нічим. А всім іншим вона як троянда.

Роберт Джордан усміхнувся з повним ротом.

— Як троянда,— сказав він.— Зовсім як троянда! Троянда — це троянда — це цибуля.

— Тобі цибуля в голову вдарила,— мовив Агустін.— Стережись.

— Цибуля — це цибуля — це цибуля,— весело сказав Роберт Джордан і подумки додав: «А камінь — це Stein,— це скеля,— це валун,— це галька».

— Прополощи собі рота вином,— сказав Агустін.— Ти чудний хлопець, Inglés. Зовсім не схожий на того динамітника, що раніше працював з нами.

— Я тільки в одному на нього не схожий.

— В чому саме?

— Я живий, а він ні,— сказав Роберт Джордан. І подумав: що це з тобою коїться? Хіба можна казати таке? Невже це тобі від сніданку в голові запаморочилося? Чи, може, ти від цибулі сп’янів? Невже це тепер для тебе нічого не важить? Це ніколи не важило багато, щиро відповів він собі. Ти старався, щоб важило, але старався даремно. А тепер залишилося так мало часу, що брехати не варто.

— Ні,— сказав він тепер уже серйозно.— Цій людині випало тяжко страждати.

— А ти? Ти хіба не страждаєш?

— Ні,— сказав Роберт Джордан.— Я з тих, що мало страждають.

— Я теж,— сказав йому Агустін.— Є люди, що страждають багато, і є такі, що страждають мало. Я дуже мало страждаю.

— Тим краще.— Роберт Джордан знову перехилив бурдюк.— А з оцим ще краще.

— Але я вболіваю за інших.

— Як належить усім порядним людям.

— А за себе — ні.

— У тебе є дружина?

— Ні.

— І в мене теж нема.

— Але в тебе тепер є Марія.

— Так.

— Дивна річ,— сказав Агустін.— Відколи вона прийшла до нас, після того діла з поїздом, Пілар нікого з нас близько до неї не підпускала, пильнувала її, наче в монастирі кармеліток. Ти навіть уявити собі не можеш, як ревно вона її пильнувала. І ось приходиш ти, і вона віддає її тобі, наче в дарунок. Що ти на це скажеш?

— Зовсім не так було.

— А як же було?

— Вона доручила мені піклуватися про неї.

— І ото так ти піклуєшся — кохаєшся з нею цілу ніч?

— А чом ні?

— Гарне піклування!

— А ти хіба не розумієш, що піклуватись можна й так?

— Можливо, але так піклуватися про неї міг би кожен із нас.

— Не будемо більше говорити про це,— сказав Роберт Джордан.— Я кохаю її щиро.

— Щиро?

— На світі немає нічого щирішого.

— А потім? Після мосту?

— Вона піде зі мною.

— Тоді,— сказав Агустін,— не говорімо більше про це. Я зичу вам обом щастя.

Він підняв бурдюк і довго пив із нього, потім передав Робертові Джордану.

— Ще одне, Inglés,— сказав він.

— Кажи.

— Я сам теж її кохаю.

Роберт Джордан поклав йому руку на плече.

— Дуже кохаю,— мовив Агустін.— Дуже. Так, що навіть уявити не можна.

— Я можу уявити.

— Вона з першого погляду запала мені в душу.

— Вірю.

— Слухай. Я кажу все це тобі цілком серйозно.

— Кажи.

— Я до неї жодного разу не доторкнувся, нічого між нами не було, але я дуже кохаю її. Ти з нею не жартуй, Inglés. Хоч вона й спить із тобою, не думай, що вона хвойда.

— Я її завжди кохатиму.

— Я вірю тобі. І ще одне. Ти не знаєш, яка була б ця дівчина, якби не революція. Ти за неї відповідаєш. Вона справді багато натерпілася. Вона не така, як ми.

— Я одружуся з нею.

— Ні. Не в цьому річ. Це ні до чого, якщо в нас революція. А втім...— він кивнув головою,— мабуть, так було б краще.

— Я одружуся з нею,— сказав Роберт Джордан і відчув, як до горла йому підступає клубок.— Я її дуже кохаю.

— Згодом,— мовив Агустін.— Коли можна буде. Головне, що ти маєш такий намір.

— Так. Маю.

— Слухай,— сказав Агустін.— Може, я стромляю носа куди не слід, але чи багато дівчат ти знав тут, в Іспанії?

— Не дуже багато.

— Хто ж вони були, повії?

— Не тільки.

— Скільки ж їх було?

— Кілька.

— І ти спав із ними?

— Ні.

— Ось бачиш!

— Так.

— Я тільки хочу сказати, що Марія не легковажна дівчина.

— Я теж не легковажний.

— Якби я думав інакше, то застрелив би тебе ще минулої ночі, коли ти з нею лежав. у нас часто за таке вбивають.

— Слухай, хлопче,— мовив Роберт Джордан.— Все це вийшло не так, як належить, але тільки тому, що обмаль часу. Часу — от чого нам бракує. Завтра треба буде битися. Мені то байдуже. Але для нас із Марією це означає, що ми все своє життя мусимо прожити за той час, який ще залишився.

— А день і ніч — це небагато,— сказав Агустін.

— Небагато. Але в нас були ще вчорашній день, і вчорашня ніч, і ця.

— Слухай,— сказав Агустін.— Якщо я можу в чомусь допомогти тобі...

— Ні. Нам нічого не треба.

— Якщо я можу щось зробити для тебе чи для того стригунця...

— Ні.

— Правда, людина для людини мало що може зробити.

— Ні. Дуже багато.

— Що ж саме?

— Хоч би що діялося тут сьогодні й завтра, обіцяй цілком довіряти мені й виконувати мої накази в бою, навіть якщо вони здаватимуться тобі хибними.

— Я тобі довіряю. Надто після зустрічі з роз’їздом і відколи ти відіслав коня.

— Що тут такого. Розумієш, у нас єдина мета. Виграти війну. Якщо ми її не виграємо, то все інше — пусте. Завтра ми маємо зробити дуже важливе діло. Справді важливе. Буде бій. у бою потрібна дисципліна, бо під час бою дещо часом здається не таким, яким воно є насправді. Дисципліна має ґрунтуватися на довір’ї.

Агустін сплюнув.

— Це все не має ніякого стосунку до Марії,— сказав він.— Часу залишилося небагато, тож скористайтеся з нього по-людському. Якщо я можу в чомусь допомогти тобі — кажи. А в тому завтрашньому ділі можеш цілком покластися на мене. Якщо треба буде вмерти заради завтрашнього діла — що ж, я зустріну смерть охоче і з легким серцем.

— Мені теж так здалося,— сказав Роберт Джордан.— Але приємно чути від тебе такі слова...

— А ще,— додав Агустін,— отой, нагорі,— він показав туди, де сидів Прімітіво,— людина, на яку можна покластися. Про Пілар взагалі нема що й казати, ти ще навіть гадки не маєш, яка це людина. Старий Ансельмо теж. І Андрес. І Еладіо. Він хлопець тихий, але надійний. І Фернандо. Не знаю, як ти на нього дивишся. Правда, на розум він не вельми бистрий. Він повільний, як віл, що тягне воза битим шляхом. Але воювати й виконувати накази es muy hombre[2]. Сам побачиш.

— Отже, все гаразд.

— Ні. Є двоє ненадійних. Циган і Пабло. Але люди Ель Сордо кращі від нас рівно настільки, наскільки ми кращі від козячого лайна.

— От і добре.

— Так,— сказав Агустін.— Але я волів би, щоб воно відбулося сьогодні.

— Я теж. Аби покінчити з цим. Та нічого не вдієш.

— Ти гадаєш, що буде тяжко?

— Можливо.

— Але на серці тобі легко, Inglés?

— Так.

— І мені теж. Дарма, що так вийшло з Марією і взагалі.

— А знаєш чому?

— Ні.

— І я не знаю. Може, через погоду. Погода сьогодні дуже гарна.

— Хтозна. А може, через те, що будемо битися.

— Мабуть, що так,— сказав Роберт Джордан.— Але не сьогодні. Найголовніше, найважливіше, щоб нічого не сталося сьогодні.

І в цю хвилину крізь шелест теплого вітру у верховітті дерев здалеку долинув якийсь відгомін. Роберт Джордан ще не був певен, чи це йому не причулося; розтуливши уста, він почав прислухатися, зиркаючи на Прімітіво. На мить він наче знову почув якийсь звук, але тільки на мить. Вітер шумів у соснах, і Роберт Джордан весь напружився, прислухаючись. Потім знову почув той тихий відгомін, що долинав разом із вітром.

— Для мене це зовсім не трагедія,— почув він голос Агустіна.— Не буде Марія моєю — ну й гаразд! Перебуватимусь повіями, як і досі.

— Тихо! — сказав Роберт Джордан, не слухаючи його; вони лежали поряд, але він дивився в інший бік. Агустін швидко глянув на нього.

— Qué pasa?[3] — спитав він.

Роберт Джордан приклав палець до уст і знову почав прислухатися. Знову долинув той самий звук. Він був слабкий, приглушений, сухий і дуже далекий. Але тепер уже не залишалося сумніву. Це був чіткий, різкий тріск кулеметної черги. Здавалося, десь дуже далеко вибухають одна за одною пачки маленьких петард.

Роберт Джордан подивився вгору на Прімітіво. Той сидів, підвівши голову, обличчям до них, і приклавши до вуха зігнуту долоню. Коли Роберт Джордан подивився на нього, Прімітіво показав йому рукою на гребінь гірського пасма.

— В Ель Сордо б’ються,— сказав Роберт Джордан.

— То рушаймо їм на допомогу,— мовив Агустін.— Збирай людей. Vámonos!

— Ні,— сказав Роберт Джордан.— Ми залишимося тут.

Розділ двадцять п’ятий

Роберт Джордан подивився вгору й побачив, що Прімітіво підвівся й подає знаки гвинтівкою. Роберт Джордан кивнув головою, але Прімітіво ще й ще показував щось гвинтівкою, прикладав долоню до вуха й знов подавав ті знаки, немов боявся, що його не зрозуміли.

— Залишайся тут, біля кулемета, але не стріляй, поки не будеш цілком певен, що вони йдуть сюди. І навіть тоді не стріляй, а жди, коли вони дійдуть он до тих кущів.— Роберт Джордан показав пальцем.— Зрозумів?

— Так. Але...

— Ніяких «але». Я тобі потім поясню. Я йду до Прімітіво.

Ансельмо був поряд, і він сказав йому:

— Viejo, ти залишайся тут, з Агустіном і кулеметом.— Він говорив повільно, не поспішаючи.— Стріляти не можна, поки кавалерія не в’їде в цю розпадину. Якщо вони тільки покажуться, як оце недавно, чіпати їх не треба. Якщо доведеться стріляти, міцно тримай триногу й подавай йому диски.

— Добре,— сказав старий.— А Ла-Гранха?

— Підеш пізніше.

Роберт Джордан подерся вгору по сірих каменях, відчуваючи під пальцями їхню вогкість щоразу, як підтягувався на руках. Сніг, що їх укривав, швидко танув на сонці. Верхівки каменів уже обсихали, і, спинаючись угору, він оглянувся і побачив сосновий ліс, довгу галявину за ним, далі спадисту долину, а за нею — високі гори. Нарешті він дістався до заглибини між двома великими каменями, де влаштувався Прімітіво, і той сказав йому:

— Вони напали на Глухого. Що будемо робити?

— Нічого,— сказав Роберт Джордан.

Звідси стрілянину було виразно чути, і, подивившись уперед, він побачив далеко, на крутому схилі за долиною, кавалерійський загін, що виїхав із лісу і тепер прямував засніженим схилом на гору, в напрямку стрілянини. Довга, подвійна вервечка вершників чорніла на снігу. Він бачив, як вона досягла гребеня пасма й зникла між деревами.

— Ми повинні їм допомогти,— сказав Прімітіво. Голос його був хрипкий і глухий.

— Це неможливо,— сказав Роберт Джордан.— Я цілий ранок боявся цього.

— Чому?

— Вчора ввечері вони пішли красти коней. Сніг перестав падати, і їх вистежили.

— Але ми повинні їм допомогти,— сказав Прімітіво.— Не можна кидати їх напризволяще. Це наші товариші.

Роберт Джордан поклав йому руку на плече.

— Ми нічого не можемо зробити,— сказав він.— Якби ми могли, я зробив би все.

— Туди можна дістатися згори. Ми можемо взяти коней і обидві máquinas. Ту, що внизу, і твій автомат. І піти їм на допомогу.

— Послухай,— сказав Роберт Джордан.

— Я ось що слухаю,— мовив Прімітіво.

Стрілянина долинала безперервними хвилями, що набігали одна за одною. Потім розляглися вибухи ручних гранат, важкі й глухі в сухому тріскотінні кулеметів.

— Вони пропали,— сказав Роберт Джордан.— Вони були пропащі вже тоді, коли перестав падати сніг. Якщо ми підемо туди, то ми теж пропащі. Нам не можна розпорошувати сили — у нас їх і так мало.

Щоки Прімітіво, його верхню губу й шию вкривала шпакувата щетина. Обличчя в нього було пласке і майже брунатне там, де не було щетини, ніс перебитий і приплюснутий, сірі очі сиділи, глибоко. Дивлячись йому в обличчя, Роберт Джордан побачив, як щетина сіпається біля кутиків його уст і на борлаку.

— Ти тільки послухай,— сказав Прімітіво.— Їх там убивають.

— Так, якщо улоговину оточено з усіх боків,— сказав Роберт Джордан.— Але, можливо, комусь пощастило вибратися.

— Ми могли б підійти і вдарити з тилу,— сказав Прімітіво.— Візьмімо коней і рушаймо вчотирьох.

— А потім що? Що буде, як ми вдаримо з тилу?

— Ми з’єднаємося з Глухим.

— Щоб загинути там? Подивися на сонце. До вечора ще далеко.

Небо було високе, безхмарне, сонце пекло їм спини. На південному схилі по той бік галявини, що лежала під ними, оголилися довгі смуги чорної землі, а з сосон весь сніг опав. Камені, мокрі від розталого снігу, ледь парували на осонні.

— Ти мусиш із цим змиритися,— сказав Роберт Джордан.— Hay que aguantarse. Такі речі бувають на війні.

— Але невже ми нічого не можемо зробити? Зовсім нічого? — Прімітіво дивився йому в очі, і Роберт Джордан знав, що той довіряє йому.— А ти не міг би послати тільки мене й ще кого-небудь із тим маленьким кулеметом?

— Це б нічого не дало,— сказав Роберт Джордан.

Йому на мить здалося, наче він побачив те, що виглядав, але то був яструб, який сковзнув із вітром униз, а потім злинув угору понад пругом далекого соснового лісу.

— Це нічого не дало б, навіть якби ми пішли всі,— сказав він.

Стрілянина в ту хвилину посилилася, й частіше залунали глухі, важкі вибухи ручних гранат.

— Ох, туди його в бога! — сказав Прімітіво, вкладаючи всю душу в лайку; в очах у нього стояли сльози, щоки сіпалися.— Ох, туди їх і розтуди в бога й пречисту діву!

— Заспокойся,— сказав Роберт Джордан.— Незабаром і тобі доведеться битися з ними. Дивись, он іде Пілар.

Жінка піднімалася до них, насилу деручись по скелях.

Щоразу, коли вітер доносив відгомін бою, Прімітіво лаявся.

— Туди їх і розтуди! Ох, в бога й пречисту діву!

Роберт Джордан спустився трохи нижче, щоб помогти Пілар.

— Qué tal, жінко? — спитав він, узявши її за обидві руки й підтягуючи вгору, коли вона важко перелазила через останній камінь.

— Ось твій бінокль,— сказала вона й зняла з шиї бінокль на ремінці.— Отже, вони добралися до Глухого?

— Так.

— Pobre,— сказала вона співчутливо.— Бідний Глухий.

Вона ще відсапувалася після важкого підйому і, тримаючись за руку Роберта Джордана, міцно стискаючи її в своїй, роздивлялася довкола.

— Як там, по-твоєму?

— Погано. Дуже погано.

— Гадаєш, що він jodido?[4]

— Мабуть, що так.

— Pobre,— сказала вона.— Певно, через отих коней?

— Очевидно.

— Pobre,— сказала Пілар. І потім додала: — Рафаель намолов мені казна-чого про якусь кінноту. Що тут було?

— Спершу роз’їзд, потім частина ескадрону.

— Де, в якому місці?

Роберт Джордан показав їй, де спинявся роз’їзд і де стоїть замаскований кулемет. З того місця, де вони стояли, видно було тільки один черевик Агустіна, що стирчав із-під гілля.

— А циган запевняв, ніби вони під’їхали так близько, що дуло кулемета вперлося передньому коневі в груди,— сказала Пілар.— Ну й поріддя! Бінокль ти забув у печері.

— Ви спакували речі?

— Все, що можна забрати. Про Пабло нічого не чути?

— Він проїхав хвилин за сорок раніше від кавалеристів. Вони подалися слідом за ним.

Пілар усміхнулася. Вона ще трималася за нього. Потім пустила його руку.

— Їм його не бачити,— сказала вона.— Ну, а як же з Глухим? Ми нічого не можемо зробити?

— Нічого.

— Pobre,— сказала вона.— Я дуже його любила. Ти певен, що він jodido?

— Так. Я бачив багато вершників.

— Більше, ніж було тут?

— Ще цілий загін. Вони їхали туди.

— Ти послухай, що там коїться,— мовила Пілар.— Pobre, роbre Глухий.

Вони прислухалися до стрілянини.

— Прімітіво хотів піти туди,— сказав Джордан.

— Ти що, з глузду з’їхав? — сказала Пілар пласковидому чоловікові.— І звідки в нас береться стільки locos?[5]

— Я хочу врятувати їх.

— Qué va,— сказала Пілар.— Ще один мрійник. Гадаєш, тобі надто довго доведеться чекати смерті тут, на місці?

Роберт Джордан подивився на неї, на її важке, смагляве, вилицювате, як в індіанки, обличчя, широко розставлені чорні очі й розтягнутий у гіркій посмішці рот із важкою верхньою губою.

— Поводься, як чоловік,— сказала вона Прімітіво.— Як дорослий чоловік. В тебе вже он сивина.

— Не кепкуй з мене,— похмуро відповів Прімітіво.— Хто має хоч трохи почуттів і уяви...

— Той повинен навчитися володіти ними,— сказала Пілар.— Ти й з нами довго не проживеш. І не треба тобі шукати смерті з чужими. А щодо уяви, то в цигана її вистачить на всіх. Яку байку він мені оце розповів!

— Якби ти сама все бачила, то байкою не назвала б,— сказав Прімітіво.— Нам тут було не до сміху.

— Qué va,— сказала Пілар.— Ну, під’їхали кілька вершників і поїхали собі далі. А ви вже удаєте з себе героїв. А все тому, що ми засиділися на одному місці.

— А те, що зараз діється в Сордо,— це теж смішно? — спитав Прімітіво, цього разу зневажливо. Видно було, яких мук завдає йому кожне відлуння пострілів, що долинало з вітром, і як йому хотілося або піти туди, або щоб Пілар забралася геть і дала йому спокій.

— Ну що ж,— відповіла Пілар.— Що сталося, те сталося. І нічого рюмсати над чужим горем.

— Іди ти знаєш куди! — вилаявся Прімітіво.— Бувають же жінки такі дурні й такі брутальні, що просто несила їх терпіти.

— Ну, як у кого в штанях нема сили, то мусить же вона бути хоч у спідниці! — сказала Пілар.— Звідси все одно нічого не видно, то я вже піду.

І тут Роберт Джордан почув високо вгорі гуркіт літака. Він підвів голову, і йому здалося, що він упізнав той самий розвідувальний літак, який бачив раніше. Тепер літак, мабуть, повертався з фронту й летів у напрямку гірського пасма, де фашисти атакували Ель Сордо.

— Ось він, лиховісний птах,— сказала Пілар.— Чи з нього видно, що там діється?

— Авжеж,— сказав Роберт Джордан.— Якщо тільки пілот не сліпий.

Вони дивилися, як літак летить високо й рівно, виблискуючи сріблом у сонячному промінні. Він наближався з лівого боку, й вони бачили два світляні кружала його пропелерів.

— Лягайте! — сказав Роберт Джордан.

Літак уже мчав над ними, його тінь пливла по галявині, мотор ревів на повну силу. Він промайнув над ними й полетів далі, до долини. Вони стежили за рівним, упевненим летом, аж поки він не зник з очей; потім літак з’явився знову, зробив широке коло, двічі пролетів, знизившись, над гребенем гірського пасма й нарешті щез у напрямку Сеговії.

Роберт Джордан подивився на Пілар. Вона похитала головою, чоло її було мокре від поту. Нижню губу вона закусила.

— На кожного щось знайдеться,— сказала вона.— На мене — оце.

— Чи не заразилася ти від мене страхом? — уїдливо спитав Прімітіво.

— Ні.— Вона поклала руку йому на плече.— Від тебе страхом не можна заразитися, бо в тебе його нема. Я це знаю. Мені шкода, що я з тобою так жорстоко жартувала. Ми всі в одній халепі.— Потім звернулася до Роберта Джордана: — Я пришлю їжі й вина. Може, тобі ще чогось треба?

— Зараз ні. Де решта наших?

— Весь твій резерв цілісінький і перебуває внизу разом із кіньми,— всміхнулася вона.— Все сховане від чужого ока. Все готове до від’їзду. Марія пильнує твою вибухівку.

— Якщо літаки все ж налетять, не випускай її з печери.

— Добре, ясновельможний пане Inglés,— сказала Пілар.— Твого цигана,— дарую його тобі,— я послала по гриби, хочу присмачити ними зайців. Зараз грибів багато, а зайців, гадаю, треба з’їсти сьогодні, хоч завтра чи післязавтра вони були б іще смачніші.

— Так, краще з’їсти їх сьогодні,— сказав Роберт Джордан, і Пілар поклала свою велику руку йому на плече, на ремінь автомата, а потім скуйовдила його чуприну.

— Оце так Inglés,— сказала Пілар.— Я пришлю Марію з печенею, як тільки зготую.

Далека стрілянина завмирала, і тепер чути було лише поодинокі постріли.

— Гадаєш, це вже кінець? — спитала Пілар.

— Ні,— мовив Роберт Джордан.— Судячи з того, що ми чули, на них напали, але атаку вони відбили. А тепер, мабуть, фашисти оточили їх з усіх боків, поховалися й чекають літаків.

Пілар звернулася до Прімітіво:

— Ти віриш, що я не хотіла тебе образити?

— Ya lo sé[6],— сказав Прімітіво.— Я терпів і гірші речі від тебе. У тебе гострий язик. Але думай, що кажеш, жінко. Глухий був мій добрий приятель.

— А мій ні? — спитала його Пілар.— Послухай, пласковидий. На війні не можна казати того, що відчуваєш. З нас досить і свого горя, нащо ж позичати його ще й у Глухого.

Прімітіво все ще супився.

— Тобі треба було б ковтнути якихось ліків,— сказала йому Пілар.— Ну, я піду варити обід.

— Ти принесла мені документи того requeté? — спитав її Роберт Джордан.

— Ну й голова ж у мене,— відповіла вона.— Зовсім забула про них. Пришлю з Марією.

Розділ двадцять шостий

Була вже майже третя година, а літаки все ще не з’являлися. Опівдні сніг розтанув зовсім, і тепер каміння нагрілося на сонці. На небі не було жодної хмаринки, і Роберт Джордан сидів між камінням без сорочки, підставивши спину сонцю, й читав листи, знайдені в кишенях убитого кавалериста. Час від часу він скидав оком на смугу лісу по той бік галявини, на гори над ним і знов повертався до листів. Нових кавалерійських загонів не було видно. Іноді з боку табору Ель Сордо долинав постріл.

З військових документів він довідався, що вбитий народився в Наваррі, в містечку Тафалья, що мав він двадцять один рік і що він був неодружений, син коваля. Служив він в Н-ському кавалерійському полку, і це здивувало Роберта Джордана, бо він вважав, що цей полк перебуває на півночі. Хлопець був карліст; на початку війни його поранило в боях за Ірун.

Напевно, я зустрічав його під час ярмарку в Памплоні, в натовпі, що біг вулицями попереду биків, подумав Роберт Джордан. На війні ніколи не вбиваєш того, кого хочеш, сказав він собі. Майже ніколи, уточнив він і заходився читати далі.

Перші листи, що їх він прочитав, були дуже церемонні, дуже старанно написані, і йшлося в них переважно про місцеві події. Це були листи від сестри вбитого, і Роберт Джордан дізнався, що в Тафальї все гаразд, батько почуває себе добре, а мати, як завжди, тільки трохи скаржиться на біль у попереку, і вона, сестра, сподівається, що він теж здоровий і не дуже лізе під кулі, і рада, що він б’є червоних і допомагає визволяти Іспанію з-під їхнього панування. Далі вона перелічувала хлопців із Тафальї, які загинули або були тяжко поранені, відколи вона востаннє йому писала. Убитих було десятеро. Надто багато на таке містечко, як Тафалья, подумав Роберт Джордан.

Листи були дуже побожні; сестра писала, що молиться святому Антонію, і пресвятій діві Піларській, і іншим пресвятим дівам, щоб вони вберегли його, і просила не забувати про те, що його боронить також святе серце Ісусове, яке, сподівається вона, він завжди носить на власному серці, бо вже безліч — це слово було підкреслено — безліч разів доведено, що воно має силу відвертати кулі. А далі йшов підпис: «З любов’ю до тебе твоя сестра Конча».

Цей лист був трохи забруднений по краях, і Роберт Джордан поклав його на місце, між військовими документами, і розгорнув інший, написаний не таким бездоганним почерком. Це був лист від нареченої, від його novia, він теж був делікатний і церемонний, але в ньому відчувалася гарячкова тривога за долю нареченого. Роберт Джордан прочитав його, а потім сховав усі листи разом із документами у задню кишеню штанів. Читати решту листів йому не хотілося.

Сьогодні я, здається, вже зробив свій добрий вчинок, сказав він собі. Так, здається, зробив, ще раз сказав він подумки.

— Що це ти читав? — запитав його Прімітіво.

— Папери й листи того requeté, якого ми застрелили вранці. Хочеш глянути?

— Я не вмію читати,— сказав Прімітіво.— А є щось цікаве?

— Нема,— відповів Роберт Джордан.— Звичайні особисті листи.

— А що чути там, звідки він родом? Чи є що про це в листах?

— У них там начебто все гаразд,— мовив Роберт Джордан.— Серед його земляків багато вбитих.

Він подивився вниз, на маскування кулемета, яке довелося трохи змінити й підправити після того, як розтанув сніг. Тепер воно мало цілком природний вигляд. Він підвів очі й оглянув місцевість.

— З якого він міста? — спитав Прімітіво.

— З Тафальї,— відповів Роберт Джордан.

Ну, добре, сказав він собі. Мені шкода — якщо тільки від цього комусь буде легше.

Навряд, сказав він собі.

Ну, то облиш, сказав він собі.

Гаразд. Облишив.

Але облишити це було не так легко. Скількох же ти вбив за цей час, спитав він себе. Не знаю. А ти вважаєш, що маєш право вбивати? Ні. Але мушу. Скільки ж із тих, кого ти вбив, були справжні фашисти? Дуже небагато. Проте всі вони — вороги, чиїй силі ми протиставимо силу. Але з усіх іспанців тобі найбільше подобалися наваррці. Так. А ти вбиваєш їх. Так. Якщо не віриш, піди до табору й подивися. Адже ти знаєш, що вбивати — недобре? Так. Але ти вбиваєш? Так. І ти й досі беззастережно віриш, що борешся за справедливу справу? Так.

Вона справедлива, сказав він собі, не для того, щоб себе заспокоїти, а з гордістю. Я вірю в народ і в його право обирати бажаний йому спосіб урядування. Але не можна вірити в убивство, сказав він собі. Ти мусиш убивати з необхідності, але вірити в те, що ти маєш право на вбивство,— не можна. Бо якщо ти віриш в убивство, то все помилка з самого початку.

І все ж скількох, по-твоєму, ти вбив? Не знаю, не хочу вести рахунку. Але ти знаєш? Так. То скількох? Точно сказати не можу. Коли підриваєш ешелон, то вбиваєш багато. Дуже багато. Але точно сказати неможливо. А про скількох ти знаєш точно? Понад двадцятеро. Скільки з них були справжні фашисти? Двоє напевно. Бо їх мені довелося розстріляти, коли ми взяли їх у полон під Усерою. І тобі не було гидко? Ні. Але й приємно теж не було? Ні. Я твердо вирішив ніколи більше цього не робити. Я уникав цього. Я уникав убивати беззбройних.

Слухай, сказав він собі. Краще облиш ці думки. Вони дуже шкідливі для тебе й твоєї роботи. Тоді сам собі заперечив: ні, це ти слухай. Ти робиш важливу справу, і треба, щоб ти весь час усе розумів. Я мушу дбати про те, щоб у тебе в голові все було ясно. Бо якщо в тебе не все ясно в голові, ти не маєш права робити того, що ти робиш, бо те, що ти робиш,— це злочин, і ніхто не має права відбирати в людини життя, якщо тільки це не робиться заради того, щоб запобігти ще більшому лихові. Отож зрозумій це добре і не бреши самому собі.

Але я не вестиму рахунку людей, що їх я вбив, як роблять список трофеїв чи якісь інші паскудства, на зразок карбів на прикладі, сказав він собі. Я маю право не вести рахунку, і я маю право забути.

Ні, відповів він собі. Ти не маєш права нічого забувати. Ти не маєш права заплющувати на щось очі, не маєш права нічого забувати, нічого пом’якшувати чи спотворювати.

Замовкни, сказав він сам собі. Ти стаєш надто балакучий.

Ані дурити самого себе, вів він далі, заперечуючи собі.

Ну, гаразд, сказав він собі. Дякую за всі добрі поради. А чи можна мені кохати Марію?

Так, відповів він собі.

Навіть якщо припустити, що в суто матеріалістичній концепції суспільства немає місця таким речам, як кохання?

А звідки ти її взяв, оту концепцію, запитав він себе. Немає її в тебе. І не може бути. Ти не справжній марксист, і ти це знаєш. Ти просто віриш у Свободу, Рівність і Братерство. Ти віриш у Життя, Свободу й Право на Щастя. І не лізь у діалектику. Вона для інших, але не для тебе. Ти повинен знати її настільки, щоб не бути цілковитим профаном. Ти багатьох речей тимчасово зрікся, аби виграти війну. І якщо ми програємо, всі ті речі пропадуть.

Але потім ти зможеш відкинути те, в що не віриш. Є багато речей, у які ти не віриш, і багато речей, у які віриш.

І ще одне. Ніколи не роби легковажних висновків про кохання. Просто більшості людей не випадало щастя зазнати його. А ти зазнав — уперше в житті. Те, що в тебе з Марією — все одно, чи триватиме воно одну добу чи багато літ,— залишиться найголовнішим із усього, що може статися в житті людини. Завжди будуть люди, які казатимуть, що кохання не існує, бо їм не пощастило спізнати його. Але я кажу тобі, що воно існує, і що ти тепер зазнав його, і що тобі випало велике щастя, навіть якщо завтра тобі доведеться вмерти.

Годі вже розводитися про смерть, сказав він собі. У нас про неї не говорять. Такі балачки полюбляють наші друзі-анархісти. Тільки-но діло повертає на погане, їм завжди спадає на думку лише одне: підпалити що-небудь і вмерти. Дивний все-таки напрям думок. Дуже дивний. Ну що ж, друже, день закінчується, сказав він собі. Вже майже третя година, незабаром і обід принесуть. У таборі Ель Сордо ще стріляють, отже, напевно, вони оточили його й чекають підмоги. Їм, мабуть, доводиться поспішати, щоб закінчити все до ночі.

Цікаво, що ж робиться там, у Ель Сордо. Те саме, що врешті робитиметься й у нас. У всякому разі, там не дуже весело. І це ми завели його в халепу через отих коней. Як це кажуть по-іспанському? Un callejón sin salida. Безвихідь. Мені здається, я зумів би дати собі раду. Через це треба пройти лише раз, та й по всьому. А як приємно, мабуть, брати участь у такій війні, в якій можна здатися, коли тебе оточили. Estamos copados. Нас оточили. Ось найжахливіший крик розпачу в цій війні. А потім тебе, звичайно, розстрілюють; і якщо просто розстрілюють, то можна вважати, що тобі пощастило. Ель Сордо не матиме такого щастя. І ми теж, якщо тільки настане наша черга.

Була рівно третя година. І тут він почув далекий, приглушений гуркіт і, підвівши голову, побачив літаки.

Розділ двадцять сьомий

Ель Сордо прийняв бій на вершині високого горба. Цей горб не подобався йому; побачивши його, він подумав, що обрисами своїми він схожий на шанкер. Але Ель Сордо не мав вибору, він наглянув його ще здалеку і помчав до нього з важким ручним кулеметом за спиною на неосідланому коні, який летів щодуху; мішок із гранатами теліпавсь на одному боці, мішок із дисками на другому. Хоакін та Ігнасіо раз по раз зупинялися й стріляли, зупинялися й стріляли, щоб дати йому змогу дістатися до вершини й встановити кулемет.

Сніг тоді ще не розтанув, той самий сніг, що їх занапастив, і, коли в коня влучила куля і він, тяжко відсапуючись і заточуючись, намагався подолати останню крутизну, оббризкуючи сніг яскраво-червоним гарячим струменем, Сордо зіскочив, перекинув повід через плече й потяг коня нагору за собою. Він дерся так швидко, як тільки міг із двома важкими мішками на плечах, серед куль, що цокали об каміння, і, нарешті, взявши коня за гриву, пристрелив його швидко, вправно й обачно, точно вибравши місце, так, що кінь, упавши головою вперед, завалив розпадину між двома скелями. Сордо прилаштував кулемет на його спині й вистріляв два диски; кулемет торохкотів, порожні гільзи сипалися на сніг, розпечений ствол присмалив шерсть на шкурі, а Сордо все стріляв у всіх, хто з’являвся на схилі горба, щоб примусити їх залягти, і весь час по спині йому пробігав холод, бо він не знав, що діється позаду. Коли нарешті останній із його п’ятьох людей видерся на вершину горба, холод той зник, і Сордо припинив вогонь, щоб приберегти решту дисків.

На схилі лежало ще двоє вбитих коней і троє тут, на вершині горба. Минулої ночі їм пощастило викрасти тільки трьох коней, але один із них утік із табору вранці, коли залунали перші постріли і хтось спробував скочити на нього без сідла.

З п’ятьох людей, що дісталися до вершини горба, троє були поранені. Сордо був поранений у литку і двічі — у ліву руку. Його мучила спрага, нога затерпла, одна рана на руці дуже боліла. Крім того, в нього дуже боліла голова, і тепер, коли він лежав, чекаючи появи літаків, йому пригадався один іспанський жарт: «Hay que tomar la muerte como si fuera aspirina», що означає: «Смерть треба приймати, як таблетку аспірину». Але вголос він цього жарту не вимовив. Він усміхнувся в душі, незважаючи на головний біль і нудоту, що підступала до горла, як тільки він ворушив рукою, і озирнувся на те, що залишилося від його загону.

Всі п’ятеро розташувалися на вершині, як зубці п’ятикутної зірки. Колінами та руками вони розгорнули землю й спорудили з каміння й глини горбки, за якими можна було сховати голову й плечі, а потім, ховаючись за ними, заходилися з’єднувати окремі горбки в суцільний вал. У вісімнадцятирічного Хоакіна була сталева каска, якою він копав і передавав землю іншим.

Ця каска дісталася йому під час нападу на ешелон. Каска була пробита кулею, і всі сміялися з Хоакіна, що він узяв її з собою. Але Хоакін розрівняв молотком зазублені краї дірки, потім заткнув її чопом і зрізав внутрішній кінець врівні з поверхнею каски.

Коли почалася стрілянина, він із розмаху насадив каску на голову з такою силою, аж у вухах задзвеніло, наче хтось ударив його каструлею, і потім, коли під ним убило коня, і Хоакін, гнаний посвистом куль, тріском куль, співом куль, дерся схилом угору, до вершини, і легені його розривалися, ноги дерев’яніли, в пересохлому горлі палило,— коли він біг отак щодуху, каска давила його страшною вагою й неначе залізним обручем стискала лоб, який, здавалось, от-от розколеться.

Але він її не скинув. І тепер копав нею землю з упертим, майже механічним завзяттям. Він ще не був поранений.

— Придалася-таки нарешті,— сказав йому Сордо своїм низьким хрипким голосом.

— Resistir у fortificar es vencer,— сказав Хоакін. Він насилу вимовив ці слова, бо в роті в нього пересохло — і не стільки від спраги, яку звичайно почуваєш під час бою, скільки зі страху. Це було одне з гасел Іспанської комуністичної партії, і воно означало: «Чини опір і укріплюйся, й ти переможеш».

Сордо відвернувся й глянув униз: один із кавалеристів, сховавшись за каменем, почав обстрілювати їх. Сордо дуже любив Хоакіна, але йому зараз було не до гасел.

— Що ти сказав?

Один із партизанів, що робили укриття, повернув до них голову. Він лежав долілиць і, не відриваючи підборіддя від землі, обережно клав перед собою каміння.

Хоакін, копаючи далі, ще раз вимовив гасло своїм ламким хлоп’ячим голосом.

— Яке останнє слово? — перепитав партизан, що лежав, уткнувшись підборіддям у землю.

— Vencer,— відповів хлопець.— Переможеш.

— Mierda[7],— сказав партизан, що лежав, уткнувшись підборіддям у землю.

— Є ще одне, яке нам тут пасує,— сказав Хоакін, виголошуючи гасла так, наче це були талісмани.— Пасіонарія каже: «Краще вмерти стоячи, ніж жити на колінах».

— І все одно mierda,— сказав той, а другий партизан кинув через плече:

— А ми не на колінах, а на череві.

— Слухай ти, комуністе! А чи знаєш ти, що в твоєї Пасіонарії. син, такий, як ти, від початку війни сидить у Росії?

— Це неправда,— сказав Хоакін.

— Qué va, неправда,— сказав партизан.— Мені це розповів отой динамітник з чудним ім’ям. Він належав до твоєї партії. Нащо йому було брехати?

— Це неправда,— сказав Хоакін.— Вона не стала б ховати сина в Росії від війни.

— Хотів би я зараз бути в Росії,— сказав інший партизан із загону Ель Сордо.— Чи не могла б і мене перенести зараз твоя Пасіонарія до Росії, комуністе?

— Якщо ти так віриш у свою Пасіонарію, попроси її, щоб вона забрала нас зараз із цього горба,— сказав третій, з перев’язаним стегном.

— Це зроблять фашисти,— сказав той, що лежав, уткнувшись підборіддям у землю.

— Не кажи такого,— попросив Хоакін.

— Витри з губ материне молоко й подай мені землі в своїй касці,— сказав партизан, що лежав, уткнувшись підборіддям у землю.— Жоден з нас не побачить сьогодні заходу сонця.

Ель Сордо думав: цей горб скидається на шанкер. Або на груди молодої дівчини без соска. Або на вершину вулкана. А ти бачив хіба вулкан, подумав він. Не бачив і ніколи не побачиш. А цей горб просто схожий на шанкер. І облиш вулкани. Пізно вже тепер думати про вулкани.

Він дуже обережно визирнув із-за гриви вбитого коня, і зразу ж унизу, коло самого підніжжя горба, за каменем зацокотів кулемет, і кулі, глухо стукаючи, вп’ялися в кінський труп. Сордо трохи відповз і визирнув у просвіт між кінським крупом і скелею. Троє вбитих лежало на схилі під самою вершиною, там, де вони попадали, коли фашисти під прикриттям кулеметного вогню посунули до вершини, але Сордо і його товариші відкинули їх назад, шпурляючи й скочуючи їм назустріч ручні гранати. Вбитих було більше, але решти він не бачив з цього боку горба. На схилах не було мертвого простору, через який фашисти, атакуючи, могли б підступитися до вершини, і Сордо знав, що, поки в нього є четверо бійців і вистачає патронів та гранат, його звідси не викурять, хіба що притягнуть міномет. Хтозна, можливо, вони вже й послали до Ла-Гранхи по міномет. А може, й ні, бо незабаром усе одно прилетять літаки. Минуло вже чотири години, відколи над ними пролетів розвідник.

Цей горб і справді схожий на шанкер, подумав Ель Сордо. Але ми добре їх наколошматили, коли вони з дурного розуму полізли навпростець. І як вони могли сподіватися, що візьмуть нас отак? Просто в них найновіша зброя, і вони втрачають глузд від самовпевненості. Молодого офіцера, що командував атакою, він убив гранатою, яка, підстрибуючи й перевертаючись, покотилася схилом назустріч фашистам, коли вони бігли, пригинаючись, угору. В жовтому спалаху й сірому димі вибуху він бачив, як офіцер упав долілиць там, де він лежить і досі, наче важкий, подертий клунок старого шмаття, і далі того місця ніхто з фашистів не пройшов. Сордо подивився на його труп, а потім перевів погляд нижче, на інші тіла.

Вони хоробрі, але дурні, думав він. А втім, їм стало розуму на те, щоб не атакувати знову, доки не з’являться літаки. А може, вони чекають міномета. Краще, якби то був міномет. Сордо знав, що, як тільки встановлять міномет, він і його люди загинуть, але міномет — це була річ нормальна й проста, а думаючи про літаки, він почував себе так, наче з нього стягли весь одяг і навіть шкіру, і він сидить тут, на вершині горба, зовсім голий. Голішому й бути не можна, думав він. В порівнянні зі мною, оббілований заєць захищений, як ведмідь. І навіщо їм літаки? Могли б спокійнісінько викурити нас звідси мінометом. Але вони пишаються своїми літаками й тому неодмінно викличуть їх. Так само вони пишаються своєю автоматичною зброєю й тому так безглуздо посунули просто на нас. Але й по міномет вони, напевно, теж послали.

Один із партизанів вистрелив. Потім квапливо клацнув затвором і вистрелив ще раз.

— Бережи патрони,— сказав Сордо.

— Хтось із тих сучих синів хотів перебігти он до того каменя,— він показав пальцем.

— Ти поцілив його? — спитав Сордо, важко повернувши голову.

— Ні,— відказав той.— Сховався, паскуда.

— От хто проклята сука, то це Пілар,— сказав партизан, що лежав, уткнувшись підборіддям у землю.— Адже знає, сука, що ми тут гинемо.

— Пілар нічого не може зробити,— озвався Сордо. Той, що сказав останні слова, лежав з боку його здорового вуха, і Сордо почув його, не повертаючи голови.— Ну, що вона може зробити?

— Вдарити по цих гадах із тилу.

— Qué va,— сказав Сордо.— Вони розпорошилися по всьому схилу. Як же вона може зайти їм у тил? Їх тут чоловік півтораста. А тепер, може, вже й більше.

— Якби ми могли протриматися до ночі,— сказав Хоакін.

— Якби Різдво випало на Великдень,— сказав той, що лежав, уткнувшись підборіддям у землю.

— Якби в твоєї тітки під спідницею було щось інше, то вона була б не тітка, а дядько,— сказав інший партизан.— Поклич свою Пасіонарію. Вона єдина може нам допомогти.

— Я не вірю в оте, про її сина,— докинув Хоакін.— А якщо він там, то, напевно, вчиться на льотчика чи щось таке.

— Просто його сховали далі від небезпеки,— сказав партизан.

— Діалектику вивчає. Твоя Пасіонарія теж там побувала. І Лістер, і Модесто, і всі вони. Мені розповідав про це той хлопець з чудним ім’ям.

— Хай учаться, а потім приїдуть помагати нам,— сказав Хоакін.

— Хай зараз поможуть,— мовив інший партизан. Він вистрелив і сказав: — Me cago en tal. Знову не влучив.

— Бережи патрони й не балакай стільки, бо захочеться пити,— сказав Сордо.— А на цьому горбі води немає.

— На, візьми,— сказав партизан; тоді, перевернувшись на бік, зняв через голову бурдюк з вином і простяг його Сордо.— Прополощи собі горлянку, старий. Тебе, напевно, спрага мучить через твої рани.

— Дай усім потроху,— мовив Сордо.

— Ну, то я ковтну перший,— сказав власник бурдюка й пустив собі в рот довгу цівку, а потім передав бурдюк іншим.

— Сордо, як ти гадаєш, коли прилетять літаки? — спитав той, що лежав, уткнувшись підборіддям у землю.

— Ось-ось,— відповів Сордо.— Їм уже давно час бути тут.

— І ти гадаєш, що ці сучі сини знову підуть в атаку?

— Тільки якщо не прилетять літаки.

Він вирішив, що про міномет згадувати не треба. Встигнуть довідатися про нього, коли його привезуть.

[1] Іспанська лайка.

[2] Він уміє, як справжній мужчина (ісп.).

[3] Що сталося? (ісп.)

[4] Загинув, пропав (ісп.).

[5] Божевільні (ісп.).

[6] Знаю (ісп.).

[7] Іспанська лайка.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up