По кому подзвін (сторінка 13)

— Літаків у них до біса. Згадай, що ми бачили вчора.

— Атож, літаків у них аж занадто,— сказав Сордо.

В нього дуже боліла голова, а рука затерпла, і ворушити нею було нестерпно боляче. Піднявши здоровою рукою бурдюк з вином, він подивився на чисте, високе, вже по-літньому блакитне небо. Йому було п’ятдесят два роки, і він був певен, що бачить небо востаннє.

Він не боявся смерті, але його брала злість, що він потрапив у пастку на цьому горбі, придатному тільки для того, щоб на ньому вмерти. Якби ми були відірвались від них, подумав він. Якби нам пощастило затягти їх у ту довгу долину або перескочити через дорогу, все було б гаразд. Але цей клятий горб! Ну що ж, треба буде використати його якомога краще; досі він, здається, непогано нас захищав.

Якби він навіть знав, скільки разів в історії людства воїнам доводилось використовувати висоту лише для того, щоб умерти на ній, це навряд чи втішило б його, бо в такі хвилини людина не думає про те, що випадало за подібних обставин іншим, так само як жінку, що тільки вчора овдовіла, не втішає думка, що в інших теж умирають кохані чоловіки.

Боїшся ти смерті чи ні, а визнавати її завжди важко. Сордо визнав, але без тихої покори, хоч він прожив уже п’ятдесят два роки, мав три рани й був оточений на горбі.

Він подумки пожартував із цього, але, дивлячись на небо й на далекі гори й ковтаючи вино, він відчував, що йому не хочеться вмирати. Якщо треба вмерти, думав він,— а вмерти треба,— то я можу вмерти. Але не хочеться.

«Смерть» — це слово не означало нічого, воно не викликало ніякої картини перед очима, як не викликало й страху. А життя означало лан, що хвилюється під вітром на схилі горба. Життя — це був яструб у небі. Життя — це був череп’яний глек з водою під час молотьби, холи гупаєш ціпом, аж курява здіймається. Життя — це був кінь під тобою, і карабін поперек сідла, і узгір’я, і долина, і річка, і дерева понад берегом, і далекий край долини, і гори за ним.

Сордо віддав бурдюк з вином і кивнув головою на знак подяки. Він посунувся вперед і поплескав убитого коня по спині в тому місці, де ствол кулемета обсмалив шкуру. В повітрі ще й досі стояв запах припаленої шерсті. Сордо згадав, як він зупинив коня тут, як кінь тремтів, як кулі свистіли й ляскали навколо них, з усіх боків, оточуючи їх, ніби якась завіса, і як він пристрелив коня, приставивши дуло до перехрестя ліній між очима й вухами. А потім, коли кінь упав, він припав ззаду до його теплої, мокрої спини й відкрив вогонь з кулемета, бо фашисти вже пнулися схилом угору.

— Eras mucho caballo,— сказав він, що означало: «Ти був добрий кінь».

Ель Сордо перевернувся на здоровий бік і втупив очі в небо. Він лежав на купі порожніх гільз, голову йому захищала скеля, а тіло — труп коня. Поранені нога й рука затерпли й дуже боліли, і він так знесилився, що не міг навіть ворухнутись.

— Що з тобою, старий? — спитав партизан, що лежав поряд.

— Нічого. Відпочиваю.

— Спи,— мовив той.— Вони розбудять нас, коли прилетять.

І тут знизу почувся чийсь голос.

— Слухайте, бандити! — кричали з-за скелі, де стояв найближчий до них кулемет.— Здавайтеся, поки літаки не розшматували вас!

— Що він каже? — спитав Сордо.

Хоакін переказав йому. Сордо перевернувся на живіт, підтягся трохи вище й знову заліг за кулеметом.

— Літаки, може, й не прилетять,— сказав він.— Не відповідайте й не стріляйте. Можливо, вони знову полізуть в атаку.

— А то, може, обкладемо їх як слід? — озвався той, що казав про сина Пасіонарії.

— Ні,— мовив Сордо.— Дайте мені великий пістолет. В кого є великий пістолет?

— Ось у мене.

— Давай сюди!

Звівшись навколішки й пригинаючись, він узяв великий дев’ятяміліметровий «стар» і вистрелив у землю коло вбитого коня, потім почекав і вистрелив ще чотири рази, через різні проміжки часу. Потім полічив до шістдесяти й зробив останній постріл — просто в убитого коня. Тоді всміхнувся й віддав пістолет.

— Заряди його,— прошепотів він,— і хай усі мовчать і ніхто не стріляє.

— Bandidos! — крикнув голос із-за скелі.

На горбі було тихо.

— Bandidos! Здавайтеся, поки вас не розшматували!

— Клює,— весело прошепотів Сордо.

В цю мить якийсь солдат виткнув голову з-за скелі. З вершини горба не стріляли, і голова сховалася назад. Сордо дивився й чекав, але більш ніхто не з’являвся. Повернувши голову, він глянув на інших, які теж стежили за своїми ділянками схилу. Побачивши, що він дивиться, всі похитали головами.

— Лежіть і не ворушіться,— прошепотів він.

— Сини послідущої суки! — долинув знову голос із-за скелі.— Червоні свині!

Ель Сордо посміхнувся. Наставивши здорове вухо, він розрізняв слова лайки. Це краще, ніж аспірин, подумав він. Скільки ж нам дістанеться? Невже вони такі дурні?

Голос знову замовк, і протягом кількох хвилин вони нічого не чули й не помічали ніякого руху. Потім снайпер, що сидів за каменем метрів за сто нижче від них, висунувся й вистрелив. Куля вдарила в скелю й відскочила з різким свистом. Потім Сордо побачив, як із-за скелі, де стояв ручний кулемет, вискочив якийсь чоловік, і, пригнувшись мало не до землі, перебіг до каменя, де ховався снайпер. З розгону він пірнув за камінь і зник.

Сордо озирнувся. Його люди на митах показали йому, що з інших боків ніякого руху немає. Сордо весело всміхнувся й похитав головою. Це в десять разів краще, ніж аспірин, подумав він, і тепер уже чекав, радіючи, як може радіти тільки мисливець.

Внизу за каменем чоловік, який щойно прибіг, спитав снайпера:

— Як ти гадаєш?

— Не знаю,— відказав снайпер.

— Це цілком можливо,— сказав той, що прибіг; то був офіцер, що командував цим загоном.— Вони оточені. І не можуть сподіватися ні на що, крім смерті.

Снайпер промовчав.

— То що ти скажеш? — спитав офіцер.

— Нічого,— відповів снайпер.

— Ти помічав якийсь рух після тих пострілів?

— Ні.

Офіцер подивився на годинник. Була за десять третя.

— Літаки мали прилетіти ще годину тому,— сказав він.

Тоді за камінь стрибнув ще один офіцер. Снайпер посунувся, щоб дати йому місце.

— Слухай, Пако,— мовив перший офіцер.— Що ти про це скажеш?

Другий офіцер відсапувався після швидкого бігу вгору.

— Я гадаю, що це хитрющі,— сказав він.

— А якщо ні? Подумай, яке це безглуздя — тримати в облозі мертвяків.

— Ми сьогодні зробили ще більше безглуздя,— сказав другий офіцер.— Гляньте на цей схил.

— Він підвів голову й подивився на вкритий трупами схил. З того місця, де він стояв, видно було тільки виступи скель, черево і ноги вбитого коня, що стирчали підкутими копитами вперед, і свіжовикопану землю.

— А міномети як? — спитав другий офіцер.

— Мають бути за годину. Може, й раніше.

— Тоді зачекаємо. Бо вже досить наробили дурниць.

— Bandidos! — загорлав раптом перший офіцер, схоплюючись на ноги й вистромлюючи голову з-за каменя,— вершина горба відразу здалася йому набагато ближчою.— Червона наволоч! Боягузи!

Другий офіцер глянув на снайпера й похитав головою. Той відвів очі й зціпив уста.

Перший офіцер стояв, виткнувши голову над каменем, тримаючи руку на руків’ї пістолета, і обсипав прокльонами вершину горба. Але там було тихо. Тоді він вийшов із-за каменя й став на відкритому місці, дивлячись угору.

— Стріляйте, боягузи, якщо ви живі! — закричав він.— Стріляйте в людину, що не боїться жодного червоного, якого будь-коли вилупила послідуща сука!

Таку довгу фразу було досить важко прокричати, і офіцерове обличчя почервоніло, а жили набрякли, коли він скінчив її..

Другий офіцер, худий, засмаглий лейтенант із спокійними очима, великим тонкогубим ротом і неголеною щетиною на запалих щоках, знову похитав головою. Офіцер, що кричав, віддав перед тим наказ про перший штурм. Молодий лейтенант, що лежав мертвий на схилі горба, був найкращий товариш цього другого лейтенанта, Пако Беррендо, що прислухався до капітанового крику. А капітан розпалювався дедалі дужче.

— Це ті самі свині, що розстріляли мою матір і сестру,— сказав капітан.

У нього було червоне обличчя, біляві англійські вусики і якісь дивні очі — водяво-блакитні з білявими віями. Ці очі, здавалося, ніяк не могли зосередитися на чомусь одному.

— Червоні! — закричав капітан.— Боягузи! — І знову почав лаятися.

Стоячи біля каменя на зовсім відкритому місці, він старанно прицілився й вистрелив з пістолета в єдину мішень, яку видно було на вершині горба,— в убитого коня Ель Сордо. Куля зняла хмаринку куряви метрів за п’ятнадцять нижче від коня. Капітан вистрелив ще раз. Куля вдарилась об скелю і відскочила, завиваючи.

Капітан усе ще стояв і дивився на вершину горба. Лейтенант Беррендо дивився на труп другого лейтенанта, що лежав під вершиною. Снайпер дивився собі під ноги. Потім він звів очі на капітана.

— Там уже немає жодної живої душі,— сказав капітан.— Ти! — сказав він снайперові.— Іди нагору й подивися.

Снайпер знову опустив очі. Він нічого не відповів.

— Ти чув, що я сказав? — крикнув капітан.

— Чув, пане капітане,— відповів снайпер, не дивлячись на нього.

— То вставай і марш! — Капітан ще тримав пістолет у руці.— Чуєш?

— Чую, пане капітане.

— То чому ж ти не йдеш?

— Я не хочу, пане капітане.

— Не хочеш? — Капітан приставив йому пістолет до спини.— Не хочеш?

— Я боюся, пане капітане,— поважно відповів солдат.

Лейтенант Беррендо глянув в обличчя капітанові, в його дивні очі, й подумав, що той може застрелити снайпера на місці.

— Капітане Мора,— сказав він.

— Що, лейтенанте Беррендо?

— Може, солдат має рацію?

— Як це — має рацію? Він каже, що боїться, він відмовляється виконати наказ — і він має рацію?

— Я не про це. Я про те, що це хитрощі.

— Вони там усі мертві,— сказав капітан.— Чуєш? Кажу тобі, вони там усі мертві.

— Ви маєте на увазі наших товаришів на цьому узбіччі? — спитав Беррендо.— Я згоден з вами.

— Пако,— мовив капітан.— Не будь дурнем. Ти гадаєш, ти один любив Хуліана? Я кажу тобі, що червоні всі мертві. Дивись.

Він випростався, сперся обома руками на камінь, підтягся, незграбно відштовхуючись коліньми, і став на ньому.

— Стріляйте! — закричав він, стоячи на сірій гранітній брилі й вимахуючи руками.— Стріляйте в мене! Вбийте мене!

На вершині горба Ель Сордо лежав за трупом коня й усміхався.

Що за люди, думав він. Він засміявся, але зразу ж замовк, бо заболіла рука.

— Червоні! — долинало знизу.— Червоні поганці! Стріляйте в мене! Вбийте мене!

Сордо, насилу стримуючи сміх, обережно визирнув крізь щілину за крупом коня й побачив капітана, що стояв на камені й вимахував руками. Другий офіцер стояв поряд, коло каменя. З другого боку стояв снайпер. Не зводячи з них очей, Сордо весело похитав головою.

— Стріляйте в мене! — сказав він тихо собі самому.— Вбийте мене! — І в нього знову затрусилися плечі. Від сміху дужче заболіла рука, а голова, здавалось, от-от розколеться. Але він не міг стримати непереборний, як спазми, сміх.

Капітан Мора зліз із каменя.

— Ну, Пако, тепер пересвідчився? — спитав він лейтенанта Беррендо.

— Ні,— відказав лейтенант Беррендо.

— Матері вашій!..— мовив капітан.— Всі ви тут ідіоти й боягузи.

Снайпер знову обачливо сховався за каменем, і лейтенант Беррендо присів навпочіпки поряд із ним.

Капітан, залишаючись на відкритому місці, знову почав вивергати лайку, звертаючись до вершини горба. Немає в світі мови, придатнішої до лайки, ніж іспанська. В ній є відповідники всіх англійських непристойностей і ще багато слів та висловів, що їх вживають тільки в країнах, де блюзнірство сполучається з ревною побожністю. Лейтенант Беррендо був дуже побожний католик. Снайпер теж. Обидва вони були карлісти з Наварри, і хоч спересердя лаялися й блюзнили, обидва вважали це за гріх, в якому час від часу каялися на сповіді.

Тепер, сидячи за каменем, дивлячись на капітана й слухаючи, що він вигукує, вони подумки відмежовувались від нього й від його слів. Вони не хотіли брати на душу такий гріх у той день, коли їм, можливо, доведеться вмерти. Така мова до добра не доведе, думав снайпер. Такі слова про Virgen не до добра. Такого навіть від червоних не почуєш.

Хуліана вбито, думав лейтенант Беррендо. Лежить мертвий отам, на схилі, в такий день. А цей горлодер стоїть і лається, хоче ще більше лихо накликати своїм блюзнірством.

Та ось капітан перестав кричати й обернувся до лейтенанта Беррендо. Погляд у нього був ще дивніший, ніж звичайно.

— Пако,— сказав він весело,— ми з тобою обидва підемо туди.

— Я не піду.

— Що?! — капітан знову вихопив пістолета.

Терпіти не можу цих любителів вимахувати зброєю, думав лейтенант Беррендо. Жодного наказу не віддадуть, не вихопивши пістолета. Такий, мабуть, і у вбиральні витягує пістолета й сам собі командує.

— Якщо ви наказуєте, я піду. Але заявляю протест,— сказав лейтенант Беррендо капітанові.

— Я піду сам,— мовив капітан.— Бо щось тут занадто смердить боягузтвом.

З пістолетом у правій руці, він твердим кроком рушив угору. Беррендо й снайпер стежили за ним. Капітан ішов, не ховаючись ні за чим, і дивився просто себе, на скелі, на вбитого коня й на свіжовикопану землю коло вершини горба.

Ель Сордо лежав за конем біля скелі й стежив за капітаном, що широким кроком підіймався нагору.

Тільки один, думав він. Нам дістанеться тільки один. Але з того, як він розмовляє, видно, що це caza mayor[1]. Диви, як він іде. Диви, яка тварюка. Диви, як він марширує схилом. Ну, цей уже буде мій. Цього я прихоплю з собою. Цей буде моїм попутником у дорозі. Ходи-но, друже-попутнику, ходи сюди. Ходи швидше. Ходи просто сюди. Ходи, на тебе тут чекають. Ходи. Не затримуйся. Йди просто. Так, як ідеш. Не зупиняйся й не дивися на тих. Отак, добре. Не опускай очей. Навіщо тобі опускати очі. Ти ба, та він із вусами. Як це вам подобається? Він навіть має вуса, мій попутник. І він капітан. Бач, які нашивки на рукавах. Я ж казав, що це caza mayor. А обличчя в нього англійське. Диви, який він. Блондин, пика червона, а очі блакитні. Без кашкета, і вуса жовті. Очі блакитні. Очі водяво-блакитні і якісь чудні. Очі водяво-блакитні й наче дивляться в різні боки. Ще ближче. Так, досить. Ну, друже-попутнику. На, держи, друже-попутнику.

Він плавно натиснув на спусковий гачок, і його тричі вдарив у плече характерний відбій ручного кулемета на тринозі.

Капітан упав на схил долілиць. Ліва рука підігнулася під тіло. Права, з пістолетом, витяглася вперед. Знизу, з усіх боків, знову почали стріляти по вершині горба.

Скорчившись за каменем, думаючи про те, як йому зараз доведеться перебігати під вогнем відкритий простір, лейтенант Беррендо почув із вершини горба низький, хрипкий голос Сордо.

— Bandidos! — кричав Сордо.— Bandidos! Стріляйте в мене! Вбийте мене!

На вершині горба Ель Сордо лежав за кулеметом і сміявся так, що аж боліло в грудях, і, здавалось, от-от розколеться голова.

— Bandidos! — радісно закричав він знову.— Вбийте мене, bandidos! — Потім радісно похитав головою. Ну, нічого, попутників у нас буде багато, подумав він.

Він ще й другого офіцера постарається уколошкати, як тільки той з’явиться з-за каменя. А рано чи пізно йому доведеться звідти вилізти. Сордо знав, що командувати з-за каменя офіцер не зможе, і вважав, що має добрий шанс уколошкати і його.

В цю хвилину його бійці на вершині почули далеке гудіння літаків.

Ель Сордо його не почув. Він наводив кулемет на край каменя й думав: я побачу його, коли він уже бігтиме, отже, треба приготуватися, бо інакше я схиблю. Відстань там чималенька, і, поки він бігтиме, я можу стріляти в нього. Треба буде вести мушку перед ним і цілитися з невеликим випередженням. Або дати йому вибігти, а потім ударити випередивши. Я спробую взяти його на мушку біля самого каменя, а потім перевести її трішки вперед. Тут він відчув, що хтось торсає його за плече, і озирнувся, й побачив сіре, змертвіле від страху обличчя Хоакіна, подивився туди, куди він показував, і побачив у небі три літаки.

В ту саму мить лейтенант Беррендо вискочив з-за каменя, і, пригнувши голову, помчав схилом навскоси вниз, туди, де за скелею стояв ручний кулемет.

Ель Сордо, що стежив за літаками, не помітив, як він побіг.

— Допоможи мені витягти звідси кулемет,— сказав він Хоакінові, і хлопець вивільнив ручний кулемет, затиснутий між скелею й конем.

Літаки були вже недалеко. Вони летіли бойовим строєм і щомить більшали, а їхнє гудіння дедалі гучнішало.

— Лягайте горілиць і стріляйте в них,— сказав Сордо.— Цільтеся з випередженням.

Він весь час не зводив з літаків очей.

— Cabrónes! Hijos de puta! — проказав він скоромовкою.— Ігнасіо,— сказав він.— Обіпри кулемет на плечі хлопця. А ти,— Хоакінові,— сиди й не ворупшся. Нижче нахилися. Ще. Ні, ще нижче.

Він ліг на спину й почав цілитися в літаки, що були вже зовсім близько.

— Ігнасіо, притримай мені триногу.

Ніжки триноги звисали Хоакінові на плечі, а ствол трусився, бо хлопець не міг стримати тремтіння, чуючи чимраз ближчий гуркіт моторів.

Лежачи на животі, підвівши тільки голову, щоб стежити за наближенням літаків, Ігнасіо затиснув ніжки в обох руках і міцно тримав їх.

— Схилися! — сказав він Хоакінові.— Нахили голову нижче.

Пасіонарія каже: краще вмерти стоячи...— подумки повторив Хоакін, а гуркіт усе наростав. І раптом хлопець перейшов на: — Богородице, діво, радуйся, господь з тобою; благословенна ти між жонами, і благословенний плід утроби твоєї, Ісус. Свята Маріє, матір божа, молися за нас, грішних, нині і в годину смерті нашої. Амінь. Свята Маріє, матір божа,— почав він знову, та, коли ревіння моторів стало вже нестерпне, раптом згадав і квапливо перейшов на слова покаянної молитви: — О господи, прости, що я ображав тебе, гідного всієї моєї любові...

В цю мить коло його вуха загриміли постріли, і розжарений ствол запік у плече. Потім знову загриміло, і черга зовсім оглушила його. Ігнасіо щосили притримував триногу, ствол усе дужче обпікав хлопцеві спину. Тепер усе довкола гуркотіло й ревло, І він не міг пригадати дальших слів покаянної молитви.

Він пам’ятав тільки: в годину смерті нашої. Амінь. В годину смерті нашої. Амінь. В годину... В годину... Амінь.

Всі стріляли.

Нині в годину смерті нашої. Амінь.

Потім крізь гуркіт кулемета свист роздер повітря, і в червоно-чорному громі земля під ним задвигтіла, а потім здибилася й ударила його в обличчя, а потім з усіх боків посипалися грудки землі й уламки скель, і Ігнасіо лежав на ньому, і кулемет теж. Але він не був мертвий, бо свист почувся знову, і земля знов задвигтіла під ним від ревіння вибухів. Потім свист почувся ще раз, і земля хитнулася під його тілом, і один бік горба злетів у повітря, а потім почав повільно падати й накрив їх.

Літаки тричі поверталися й бомбили вершину горба, але ніхто на вершині вже не знав цього. Потім вони обстріляли вершину з кулеметів і полетіли геть. Після того, як вони востаннє спікірували на горб, перший літак набрав висоту й зробив поворот через крило, і решта два зробили те саме, і, перешикувавшись клином, усі три зникли в небі, взявши курс на Сеговію.

Наказавши тримати вершину під безперервним обстрілом, лейтенант Беррендо послав кількох солдатів до одної з бомбових вирв, звідки можна було кидати гранати на вершину. Він вирішив не ризикувати: хтось із партизанів міг залишитися живий і, можливо, чекав на них зараз у тому пеклі нагорі. Він і сам кинув чотири гранати в мішанину з кінських трупів, розтрощеного й розколотого каміння і покопаної, вкритої жовтими плямами, просмерділої вибухівкою землі, і тільки тоді виліз із вирви і пішов подивитися.

На вершині горба всі були мертві, крім хлопця Хоакіна, що лежав непритомний під трупом Ігнасіо. З носа і вух Хоакіна текла кров. Він нічого не знав і нічого не відчував з тієї хвилини, коли раптом загриміло з усіх боків і близький вибух бомби вибив дух із його грудей. Лейтенант Беррендо перехрестився, а потім вистрелив Хоакінові в потилицю так само швидко й обережно,— якщо такий короткий рух можна назвати обережним,— як Сордо, коли добивав пораненого коня.

Лейтенант Беррендо стояв на вершині горба й дивився вниз, на трупи своїх солдатів на схилі, а потім звів очі й глянув у далечінь, туди, звідки вони переслідували Сордо, перше ніж той зайняв оборону на цьому горбі. Занотувавши в пам’яті всі етапи операції, він наказав привести коней убитих солдатів і трупи прив’язати впоперек сідел, щоб відвезти їх до Ла-Гранхи.

— Цього теж заберіть,— сказав він.— Оцього з кулеметом у руках. Це має бути Ель Сордо, бо він найстарший і стріляв із кулемета. А втім, ні. Одрубайте йому голову й загорніть у пончо.— Він замислився на хвилину.— Власне, можна забрати всі голови. І тих, що лежать нижче на схилі, і тих, кого ми постріляли під час першої сутички. Зберіть гвинтівки й пістолети, кулемет покладіть на коня.

Потім він пішов до тіла лейтенанта, вбитого під час першої атаки. Він подивився на труп, але не доторкнувся до нього.

Qué cosa más mala es la guerra, сказав він собі, що означало: яка страшна річ війна.

Потім він знову перехрестився і, спускаючись із горба, прочитав п’ять «Отченашів» і п’ять «Богородиць» за душу вбитого товариша. Дивитись, як виконують його наказ, він не хотів.

Розділ двадцять восьмий

Коли літаки пролетіли, Роберт Джордан і Прімітіво знов почули стрілянину, і Роберт Джордан відчув, як знову закалатало його серце. Хмара диму пливла над гребенем останнього гірського пасма, яке він ще міг розрізнити на обрії, а літаки обернулися на три маленькі цяточки, що даленіли в небі.

Певно, розбомбили дощенту власну кавалерію, а Сордо та його хлопців навіть не зачепили, сказав собі Роберт Джордан. Ці кляті літаки тільки лякають до смерті, а вбити нікого не можуть.

— Бій триває,— сказав Прімітіво, дослухаючись до безперервної стрілянини. Під час бомбардування він здригався щоразу, як чув вибух, і тепер облизав пересохлі губи.

— Чом би й ні? — сказав Роберт Джордан.— Ті літаки ніколи не вбивають.

А потім стрілянина урвалася, і він не почув більше жодного пострілу. Пістолетний постріл лейтенанта Беррендо сюди не долинув.

Спершу, коли стрілянина вщухла, це не збентежило Роберта Джордана. Але тиша тривала, і поволі в душу йому закрадався біль. Потім він почув вибухи гранат і на мить у нього відлягло від серця. Але знову все стихло, тиша тривала, і тепер він уже розумів, що це — кінець.

З табору прийшла Марія, принесла бляшане відро з тушкованим зайцем у густій грибній підливі, торбинку з хлібом, бурдюк з вином, чотири олов’яні тарілки, два кухлі й чотири ложки. Вона зупинилася біля кулемета й наклала на тарілки печені для Агустіна й Еладіо, який заступив Ансельмо, дала їм хліба, викрутила роговий чіп із бурдюка й налила в кухлі вина.

Роберт Джордан дивився, як вона спритно підіймається вгору до його спостережного поста з торбинкою за плечем, з відром у руці, поблискуючи стриженою голівкою на сонці. Він спустився трохи нижче, взяв відро й допоміг їй видертися на останню скелю.

— Що тут робили літаки? — спитала вона, злякано дивлячись на нього.

— Бомбили Сордо.

Він зняв з відра накривку й почав накладати м’яса на тарілку.

— Вони там ще й досі б’ються?

— Ні. Там уже все скінчилося.

— О,— мовила вона, закусивши губу, й подивилася в далечінь.

— Мені не хочеться їсти,— сказав Прімітіво.

— А ти все одно їж,— сказав йому Роберт Джордан.

— Душа не приймає.

— Випий цього, чоловіче,— сказав Роберт Джордан і подав йому бурдюк.— А потім їж.

— Мені відібрало охоту після Сордо,— сказав Прімітіво.— Їж сам. Мені зовсім не хочеться.

Марія підійшла до нього, обняла за шию й поцілувала.

— Їж, старий,— мовила вона.— Треба берегти сили.

Прімітіво відвернувся від неї. Взяв бурдюк, закинув голову і, пустивши собі просто в рот струмінь, кілька разів ковтнув. Потім поклав м’яса на тарілку й почав їсти.

Роберт Джордан подивився на Марію й похитав головою. Вона сіла поряд із ним і обняла його за плечі. Кожне з них розуміло, що відчуває друге, і вони сиділи так, і Роберт Джордан їв, не поспішаючи, смакуючи грибну підливу, пив вино, і обоє мовчали.

— Ти можеш залишитися тут, якщо хочеш, guapa,— сказав він, доївши свою порцію.

— Ні,— мовила вона.— Я мушу вернутися до Пілар.

— Можеш і тут залишитись. Навряд чи тепер уже щось станеться.

— Ні. Я мушу йти до Пілар. Вона мене навчає.

— Що?

— Навчає.— Вона всміхнулася й поцілувала його.— Ти хіба не знаєш, як напучують у церкві? — Вона зашарілася.— От і Пілар так само.— Вона ще дужче почервоніла.— Тільки вона мені каже про інші речі.

— Ну, то йди слухай її науку,— сказав він і погладив її по голові.

Вона знову всміхнулася йому, потім спитала Прімітіво:

— Тобі нічого не треба принести?

— Ні, дочко,— сказав він.

Вони обоє бачили, що він ще не опанував себе.

— Salud, старий,— мовила вона йому.

— Слухай,— сказав Прімітіво.— Я смерті не боюся, але покинути їх там напризволяще...— Голос його зірвався.

— У нас не було іншої ради,— сказав Роберт Джордан.

— Я знаю. І все ж таки.

— У нас не було ради,— повторив Роберт Джордан.— І тепер краще не говорити про це.

— Так. Але вони там самі, без будь-якої допомоги від нас...

— Краще не говорити про це,— знов сказав Роберт Джордан.— А ти, guapa, йди слухати напучення.

Він стежив очима, як Марія сходила вниз між скелями. А потім довго сидів, замислившись, дивлячись на вершини.

Прімітіво щось йому сказав, але він не відповів. На осонні було жарко, але він не відчував цього і все сидів та дивився на гірські схили й довгасті латки сосон, розкидані на найвищому з них. Минула година, і сонце було вже далеко ліворуч від нього, коли він побачив, як із-за гребеня гори виїжджають вершники, й підніс до очей бінокль.

Коли на положистому зеленому схилі високої гори з’явилися перші два, їхні коні здалися йому малесенькими, як комашки. Потім на широкий схил виїхало ще четверо — в ряд через великий інтервал, і, нарешті, він побачив подвійну колону вершників і коней — побачив чітко й виразно в скельцях бінокля. Дивлячись на них, він відчував, як піт виступає в нього під пахвами й збігає по боках. На чолі колони їхав один вершник. За ним — ще кілька. Потім ішли коні без їздців, із поклажею, прив’язаною впоперек сідел. Потім ще два вершники. Далі поранені на конях — їх супроводили піші солдати. Кілька кавалеристів замикали колону.

Роберт Джордан дивився, як вони спускаються з узгір’я й зникають у лісі. З такої відстані він не міг розгледіти, що до одного з сідел було прив’язане довге згорнуте пончо, перевите в кількох місцях посередині й на кінцях, так що між мотузками видималися горбики, як на гороховому стручку. Пончо лежало впоперек сідла, і кінці його були прив’язані до стремен. Поряд із ним на сідлі гордо стирчав ручний кулемет Ель Сордо,

Лейтенант Беррендо, що їхав на чолі колони за дозорцями, не відчував ніякої гордості. Він відчував тільки внутрішню порожнечу, що настає після бою. Він думав: стинати голови — це варварство. Але речові докази й засвідчення особи необхідні. Я й так матиму досить клопоту, і, хто зна, може, їм сподобається те, що я привіз ці голови? Декому з них це, безперечно, припаде до вподоби. Можливо, голови перешлють до Бургоса. Так, це варварство. І літаки — це вже muchos. Занадто. Занадто. Але ми могли б зробити це самі й майже без втрат, якби мали міномет. Двоє мулів, щоб перевозити міни, й один — із мінометом на в’юку. Отоді була б армія! І на додачу — вогнева сила всієї цієї автоматичної зброї. Потрібен був би ще один мул, ні, два мули, щоб перевозити боєприпаси. Ну, годі, сказав він собі. Тоді це вже буде не кіннота. Годі. Ти мрієш про цілу армію. Скінчиться тим, що тобі забагнеться мати гірську гармату.

Потім він подумав про Хуліана, що загинув там, на узгір’ї, а тепер лежить приторочений до сідла в першому взводі, і, в’їхавши в темний сосновий ліс, залишивши позаду осяяний сонцем схил, він почав знову молитися за Хуліана в тихій сутіні лісу:

— О пресвята богородице, мати милосердя. Життя наше, втіхо наша і надіє наша. До тебе звертаємо ми зітхання свої, й скорботу, й плач з цього падолу сліз...

Він молився, а коні м’яко ступали по опалій глиці, і сонячне проміння струменіло між стовбурами дерев, як між колонами в соборі, а він, молячись, стежив очима за дозорцями, що їхали попереду.

Врешті вони виїхали на жовтий шлях, що вів до Ла-Гранхи, кінські копита зняли куряву, й вона зависла над усім загоном. Курява осідала на трупах, прив’язаних долілиць до сідел, і густо припорошувала поранених та піших солдатів, що їх супроводили.

Тут, на цьому шляху, їх і побачив Ансельмо крізь жовту хмару, що здіймалася з-під копит.

Він полічив убитих та поранених і впізнав ручний кулемет Ель Сордо. Він не здогадався тоді, що було в тому зробленому з пончо клунку, який бився об боки коня, коли розгойдувалися стремена, але пізніше, вертаючись назад, він у темряві зійшов на горб, де оборонявся Ель Сордо, і відразу зрозумів, що було загорнуте в тому пончо. В темряві він не міг розгледіти, хто лежав там з Ель Сордо. Але він полічив трупи, а потім рушив через пагорби до табору Пабло.

Йдучи самотньо в темряві, відчуваючи, як від жаху терпне серце після того видовища — бомбових вирв і всього того, що він бачив на вершині, Ансельмо відганяв від себе думки про завтрашній день. Він поспішав, щоб якомога швидше привести своїм цю звістку. І, йдучи, він молився за душу Сордо й за душі всіх його бійців. Він молився вперше відтоді, як розпочалася війна.

— Найдобріша, найсолодша, найласкавіша діво,— молився він.

Але він не міг відігнати від себе думок про завтрашній день і думав: я робитиму геть усе, що скаже мені Inglés, і так, як він скаже. Але дозволь мені, господи, бути поряд із ним, і хай він дає мені вказівки, бо я не знаю, чи зможу витримати під бомбами з літаків. Господи, поможи мені поводитися так, як належить чоловікові в останню годину. Господи, поможи мені зрозуміти все те, що треба буде завтра робити. Господи, поможи мені, зроби так, щоб ноги мої слухалися мене і щоб я не втік у хвилину небезпеки. Господи, поможи мені поводитися завтра так, як личить чоловікові під час бою. А що я вже прошу в тебе помочі, не відмов мені, бо ти знаєш, що я не став би просити тебе, якби діло не було важливе. А потім я вже більше нічого в тебе не проситиму.

Йдучи самотньо в темряві, він відчув полегшість після цієї молитви й був тепер певен, що завтра поводитиметься гідно. Спускаючись схилом, він знову почав молитися за бійців Сордо і незабаром дістався до горішнього поста, де його окликнув Фернандо.

— Це я,— відповів він.— Ансельмо.

— Добре,— сказав Фернандо.

— Ти вже знаєш, що сталося з Сордо, старий? — спитав його Ансельмо, коли обидва вони стояли в темряві, в розпадині між великими скелями.

— Атож,— відповів Фернандо.— Пабло нам усе розповів.

— Він був там?

— Атож,— знову незворушно сказав Фернандо.— Він пішов на той горб, щойно кавалерія поїхала геть.

— І розповів вам...

— Він розповів нам усе,— сказав Фернандо.— Які звірі ці фашисти! Ми повинні очистити Іспанію від таких звірів.— Він помовчав, а потім додав гірко: — Вони зовсім не розуміють, що таке людська гідність.

Ансельмо всміхнувся в темряві. Годину тому він не міг би собі уявити, що зможе ще колись усміхатися. Який же він дивак, цей Фернандо, подумалось йому.

— Так,— сказав він Фернандо.— Ми повинні навчити їх. Ми повинні відібрати в них усі літаки, всю автоматичну зброю, всі танки, всі гармати й навчити їх людської гідності.

— Слушно,— мовив Фернандо.— Я радий, що ти згоден зі мною.

Ансельмо залишив його на самоті з його гідністю й пішов униз, до печери.

Розділ двадцять дев’ятий

Ввійшовши до печери, Ансельмо побачив, що Роберт Джордан сидить за дощаним столом навпроти Пабло. Посеред столу стояла миска з вином, а перед кожним із них — по повному кухлю. Роберт Джордан розгорнув на столі записну книжку й тримав у руці олівець. Пілар і Марії не було видно, вони сиділи десь у глибині печери. Ансельмо не знав, що Пілар відвела туди дівчину навмисно, щоб та не чула розмови за столом, і йому здалося дивним, що жінки немає.

Роберт Джордан підвів голову, коли Ансельмо увійшов, відкинувши попону, що затуляла вхід. Пабло сидів, опустивши очі. Він дивився на миску з вином, але не бачив її.

— Я прийшов звідти, згори,— сказав Ансельмо Робертові Джордану.

— Пабло нам усе розповів,— відповів Роберт Джордан.

— Там, на горбі, шість трупів, а голови вони забрали з собою,— сказав Ансельмо.— Я прийшов туди, коли вже було темно.

Роберт Джордан кивнув головою. Пабло дивився на миску з вином і мовчав. Його обличчя не виражало нічого, а маленькі, свинячі очиці дивилися на миску так, наче він уперше в житті бачив її.

— Сідай,— сказав Роберт Джордан старому.

Ансельмо сів на оббитий шкірою ослінчик. І Роберт Джордан нахилився й витяг з-під столу пляшку віскі — подарунок Ель Сордо. Віскі там було ще до половини, Роберт Джордан узяв кухоль, налив у нього віскі й підсунув Ансельмо.

— Випий, старий,— сказав він.

Поки Ансельмо пив, Пабло звів очі, подивився на нього, а потім знову втупився поглядом у миску з вином.

Від віскі Ансельмо запекло в носі, в очах і в роті, а потім він відчув приємне, заспокійливе тепло в шлунку. Він витер губи тильним боком долоні, а тоді подивився на Роберта Джордана й запитав:

— Можна ще трохи?

— Авжеж,— мовив Роберт Джордан, налив йому віскі з пляшки й цього разу подав кухоль, замість підсовувати його по столу.

Тепер, коли Ансельмо ковтнув віскі, воно вже не обпекло його, а тільки посилило відчуття приємного тепла. Воно оживило його, як ін’єкція фізіологічного розчину оживляє людину, що втратила багато крові.

Старий знову глянув на пляшку.

— А це вже доп’ємо завтра,— сказав Роберт Джордан.— То що було на шосе, старий?

— Був великий рух,— сказав Ансельмо.— Я все занотував, як ти мені показував. Тепер за шосе стежить і все записує одна жінка. Пізніше я піду й заберу в неї ці відомості.

— Чи бачив ти протитанкові гармати? Вони на колесах з гумовими шинами й мають довгі стволи.

— Так,— відповів Ансельмо.— По шосе проїхало чотири вантажні машини, і на кожній була така гармата, прикрита згори сосновими гілками, і з кожною гарматою їхало по шість солдатів.

— Чотири, кажеш? — спитав його Роберт Джордан.

— Чотири,— підтвердив Ансельмо. Він не зазирав у свої нотатки.

— Ну, а іще що?

Роберт Джордан записував, а Ансельмо розповідав про все, що бачив на шосе. Розповідав він від самого початку й по порядку, виявляючи ту надзвичайну пам’ять, яка властива людям, що не вміють ні читати, ні писати. Поки він розповідав, Пабло двічі черпав собі вина з миски.

— Там проходила й кіннота — в напрямку Ла-Гранхи, з того боку, де був табір Ель Сордо,— вів далі Ансельмо.

Потім він сказав, скільки було поранених і скільки вбитих — прив’язаних до сідел.

— Впоперек одного сідла лежав якийсь клунок, і я спершу не зрозумів, що в ньому,— сказав він.— Але тепер я знаю, що там були голови.— Він вів далі без перерви: — Це був цілий ескадрон. Залишився тільки один офіцер. Не той, що під’їздив сюди вранці, коли ти лежав за кулеметом. Того, видно, вбили. Вбитих офіцерів було двоє — я бачив нашивки на рукавах. Вони були прив’язані до сідел, долілиць, їхні руки теліпалися. Була там і máquina Ель Сордо, приторочена до того сідла з головами. Дуло в неї погнулося. Оце й усе,— закінчив він.

— І цього вистачить,— сказав Роберт Джордан і занурив кухоль у миску з вином.— Хто, крім тебе, переходив через лінію фронту на республіканську територію?

— Андрес і Еладіо.

— Хто з них надійніший?

— Андрес.

— Скільки потрібно часу, щоб дістатися звідси до Навасерради?

— Коли йти обережно й без вантажу, то — три години, якщо пощастить. Ми з тобою йшли довшою й безпечнішою дорогою, бо несли твої рюкзаки.

— А ти певен, що він добереться?

— No sé, хіба можна знати щось напевно.

— Навіть ти не можеш?

— Ні.

Отже, це вирішує справу, подумав Роберт Джордан. Якби він сказав, що добереться напевне, я б напевне послав його.

— Андрес зробить це не гірше за тебе?

— Не гірше, а може, й краще. Він молодший.

— Але те, що я передам, мусить обов’язково дійти туди.

— Якщо нічого не станеться, то дійде. А якщо станеться — то воно може статися з кожним.

— Я напишу донесення й пошлю його з Андресом,— сказав Роберт Джордан.— Я поясню йому, де можна знайти генерала. Він буде в Estado Mayor[2] дивізії.

— Андрес нічого не тямить в усіх тих дивізіях,— сказав Ансельмо.— Я й сам у них завжди плутаюся. Йому треба сказати прізвище генерала і де його знайти.

— Він там його і знайде,— в Estado Mayor дивізії.

— А хіба це не якесь певне місце?

— Місце певне, друже,— терпляче пояснював Роберт Джордан.— Але генерал щоразу обирає собі його наново. І влаштовує там свою штаб-квартиру перед боєм.

— То все ж таки, де воно?

Ансельмо був страшенно стомлений і ніяк не міг нічого второпати. А крім того, такі слова, як «бригада», «дивізія», «корпус» завжди спантеличували його. Спочатку були колони, потім полки, потім бригади. А тепер і бригади, і дивізії. Він нічого не розумів. Місце — це місце, і навіщо все так ускладнювати?

— Вислухай мене уважно, друже,— сказав Роберт Джордан. Він знав, що коли йому не вдасться розтовкмачити все Ансельмо, то Андрес теж нічого не второпає.— Estado Mayor дивізії — це таке місце, яке вибирає для себе сам генерал, щоб звідти командувати. А командує він дивізією, яка складається з двох бригад. Я не знаю, де тепер Estado Mayor, бо я там не був, коли він те місце вибирав. Певно, в якій-небудь печері, землянці чи сховищі — і до того місця завжди ведуть дроти. Андрес хай питає, де генерал і де Estado Mayor дивізії. Донесення він мусить віддати або самому генералові, або начальникові його Estado Mayor, або тій людині, чиє прізвище я напишу. Хтось із них неодмінно буде там, навіть якщо решта готуються до наступу. Тепер зрозуміло?

— Так.

— То гукни Андреса, а я зараз усе напишу й запечатаю оцією печаткою.— Він вийняв з кишені й показав йому маленьку круглу гумову печатку СВР на дерев’яній колодочці й круглу чорнильну подушечку в бляшаній коробочці завбільшки з п’ятдесятицентову монету.— Ця печатка цілком надійна. Ну, йди клич Андреса, і я йому все поясню. Треба поспішати, але спочатку він повинен усе зрозуміти.

— Зрозуміє, якщо я зрозумів. Тільки ти розтовкмач йому все як слід. А то щось я діла не доберу в усіх тих штабах та дивізіях. Досі мене завжди посилали в якесь певне місце, в якийсь будинок. В Навасерраді командування сидить у старому готелі. В Гвадаррамі — в будинку з садом.

— У цього генерала штаб буде десь зовсім недалеко від передової,— сказав Роберт Джордан.— Певне, під землею, щоб не розбомбили з літаків. Андрес допитається легко, якщо знатиме, про що питати. Хай тільки покаже те, що я напишу. Ну, веди його сюди, бо це треба передати дуже швидко.

Ансельмо вийшов, пірнувши під попону. Роберт Джордан почав писати в своїй записній книжці.

— Слухай, Inglés,— сказав Пабло, ще дивлячись на миску з вином.— Не журись. у нас і без Сордо вистачить людей, щоб захопити пости й підірвати твій міст.

— Чую,— озвався Роберт Джордан, не кидаючи писати.

— Людей вистачить,— знову сказав Пабло.— Мені сьогодні дуже сподобалася твоя кмітливість, Inglés,— Пабло казав це мисці з вином.— У тебе багато picardia. Ти хитріший за мене. Я в тебе вірю.

Зосередивши всю свою увагу на донесенні Гольцові, намагаючись сформулювати його якнайстисліше, але так, щоб воно цілком переконувало, що наступ треба неодмінно відкласти, але водночас щоб видно було, що він не злякався небезпеки, а тільки хоче доповісти всі факти,— Роберт Джордан слухав тільки одним вухом.

— Inglés,— сказав Пабло.

— Я пишу,— відповів йому Роберт Джордан, не підводячи голови.

Власне, треба було б послати два примірники, думав він. Але тоді не вистачить людей на те, щоб підірвати міст, якщо доведеться його підривати. А звідки я знаю, навіщо задумано цей наступ? Може, це тільки відтяжний маневр. Може, вони хочуть відтягти ворожі війська з якогось іншого місця. Або відтягти авіацію з півночі. Може, вся справа тільки в цьому. І на успіх ніхто не розраховує. Звідки я знаю? Ось моє донесення Гольцові. Я підірву міст, тільки як почнеться наступ, не раніше. Наказ ясний, і, якщо наступ відкладуть, я нічого не підриватиму. Але я мушу мати той мінімум людей, який потрібен, щоб виконати цей наказ.

— Що ти сказав? — спитав він Пабло.

— Що я вірю в успіх. Inglés.— Пабло все ще звертався до миски з вином.

Якби ж і я так вірив, подумав Роберт Джордан, не кидаючи писати.

Розділ тридцятий

Отже, все, що він хотів зробити того вечора, було зроблено. Всі накази віддано. Кожен точно знав своє завдання на завтрашній ранок. Андрес вирушив три години тому.

Це буде, як тільки розвидніє, або цього зовсім не буде. Я певен, що буде, сказав самому собі Роберт Джордан, повертаючись із верхнього поста, куди він ходив домовлятися з Прімітіво. Гольц керує наступом, але скасувати його він не може. Дозвіл на це має прийти з Мадрида. Цілком можливо, що там не можна буде добудитися потрібних людей, а якщо вони й прокинуться, то будуть заспані й нічого не второпають. Треба було раніше попередити Гольца, що наш наступ готуються відбити, але як я міг повідомити про те, про що тільки-но дізнався? Адже вся та сила посунула тільки надвечір, коли посутеніло. Вони не хотіли, щоб рух на шосе помітили з повітря. Ну, а їхні літаки? Ті фашистські літаки, що пролітали тут?

Вони конче мали насторожити наших. А може, тими літаками фашисти хочуть відвернути увагу від іншого наступу, під Гвадалахарою? Ми маємо дані, що в Сорії й під Сігуенсою сконцентровано італійські війська — крім тих, що діють на півночі. Та навряд чи у фашистів вистачить людей і боєприпасів на два наступи водночас. Це неможливо; отже, це тільки блеф.

Але ми знаємо, які сили висадили італійці в Кадісі за останні два місяці. Хто зна, може, вони знову спробують наступати в Гвадалахарі, тільки діятимуть не так безглуздо, як минулого разу, а вдарять у трьох напрямках, помалу розширюючи плацдарм понад залізничною колією в західній частині плоскогір’я. Це цілком реально. Ганс показував йому, як це можна зробити. Спершу вони припустилися багатьох помилок. Вся їхня стратегія була хибна. Під час аргандського наступу на шосе Мадрид — Валенсія вони не використали тих військ, що були на Гвадалахарському фронті. Чому ж вони не провели тоді двох операцій водночас? Чому, чому? Коли ми знатимемо чому?

А ми ж затримали їх в обох випадках тими самими частинами. Нам нізащо не вдалося б затримати їх, якби вони розпочали обидві операції одночасно. Ет, не суши собі голови, подумав він. Згадай, які чудеса траплялися перед тим. Отож або тобі доведеться підривати цей міст уранці, або не доведеться. Але не дури себе, не сподівайся, що тобі не доведеться підривати його. Підривати доведеться — якщо не завтра, то пізніше. Або якщо не цей міст, то якийсь інший. Не ти вирішуєш, що треба робити. Твоє діло — виконувати накази. Отже, виконуй їх і не думай, що за ними криється.

Цей наказ цілком ясний. Занадто ясний. Але ти не повинен непокоїтися, і боятися тобі теж не слід. Бо коли ти дозволиш собі таку розкіш, як цілком природне почуття страху, то цей страх перекинеться на тих, хто має працювати з тобою.

Але ця історія з головами — це вже занадто, сказав він собі. І старий бачив сам-один ті трупи на вершині горба. Що б ти відчув, якби таке сталося з тобою? Це вразило б тебе, правда? Так, це б дуже вразило тебе, Джордане. Нинішній день був узагалі багатий на враження. Але поводився ти добре. Досі ти поводився непогано.

І взагалі як на викладача іспанської мови з Монтанського університету ти робиш успіхи, пожартував він із себе. Неабиякі успіхи. Тільки, будь ласка, не починай приписувати собі якісь надзвичайні якості. Все ж таки ти не далеко зайшов у цьому ремеслі. Згадай Дюрана, що не мав ніякої військової освіти, що перед початком руху був просто композитор і гульвіса, а тепер став чудовим генералом і командує бригадою. Для Дюрана опанувати все це було так само легко, як вундеркіндові навчитися грати в шахи. Ти змалку зачитувався книжками про війну і вививчав воєнне мистецтво — відколи твій дід почав розповідати тобі про Громадянську війну в Америці. Щоправда, дід називав її Бунтівницькою війною. Але проти Дюрана ти все одно, що просто добрий шахіст проти шахіста-вундеркінда. Що він там поробляє тепер? Непогано було б знов побачитися з ним. Коли все це скінчиться, я зустрінуся з ним у «Гейлорді». Так. Коли все це скінчиться. От бачиш, як добре ти поводишся!

Я зустрінуся з ним у «Гейлорді», знову сказав він собі, коли все це скінчиться. Не дури самого себе. Ти робиш усе як слід. Спокійно. Без будь-яких ілюзій. Дюрана ти більш ніколи не побачиш, і це не має ніякої ваги. Так теж не треба, сказав він собі. Не треба дозволяти собі такої розкоші.

Ані геройського самозречення. Тут, у горах, нам не потрібні громадяни, сповнені геройського самозречення. Твій дід чотири роки воював у нашій Громадянській війні, а ти добуваєш всього тільки свій перший рік на цій війні. у тебе ще багато часу попереду, і ти дуже добре робиш свою справу. А тепер ти ще маєш і Марію. Так, у тебе є все. І не треба боятися. Ну, що таке, зрештою, якась невелика сутичка між партизанським загоном і ескадроном кавалерії? Ніщо. А що їм постинали голови? Хіба це має якесь значення? Аніякісінького!

Коли дід після війни служив у форті Кірні, індіанці завжди знімали скальпи. Пам’ятаєш шафу в батьковім кабінеті з полицею, де були розкладені наконечники стріл, і ті бойові головні убори на стіні з похилим орлиним пір’ям, і запах прокуреної оленячої шкіри від індіанських штанів і курток, і гаптовані бісером мокасини? Чи пам’ятаєш ти великий лук на буйволів, що стояв у тій шафі в кутку, і два сагайдаки з бойовими й мисливськими стрілами, і те почуття, що охоплювало тебе, коли ти стискав у пальцях цілий оберемок таких стріл?

Згадай щось таке. Згадай щось конкретне, якусь річ. Згадай дідову шаблю в пом’ятих піхвах, блискучу й добре намащену, і як дід показував тобі її лезо, зовсім тоненьке, бо гострене багато разів. Згадай дідів «сміт-і-весон». Це був офіцерський револьвер тридцять другого калібру, простої дії й без спускової дужки. Такого легкого, плавного спуску тобі ніколи більше не траплялось, і револьвер був завжди добре змащений, і канал ствола в нього був чистий, хоча воронована поверхня давно стерлася, і темний метал ствола й барабана був відполірований шкіряною кобурою. Він лежав у шухляді шафи в кобурі з літерами U. S. на клапані, разом із приладдям для чищення й двома сотнями патронів. Картонні коробки з патронами були загорнені в папір і дбайливо перев’язані навоскованою мотузкою.

Тобі дозволяли вийняти револьвер із шухляди й потримати його в руках. «Мацай його, скільки завгодно»,— казав дід. Але гратися з ним тобі забороняли, бо це була «справжня зброя».

Якось ти спитав діда, чи вбив він когось із цього револьвера, і він відповів: «Так».

Тоді ти спитав: «Коли, дідусю?» — і він сказав: «Під час Бунтівницької війни й опісля».

Ти спитав: «Ти розповіси мені про це, дідусю?»

І він відповів: «Я не люблю згадувати про це, Роберте».

Потім, коли батько застрелився з цього револьвера і ти приїхав зі школи на похорон, коронер віддав тобі револьвер після закінчення слідства й сказав:

— Бобе, ти, певно, хотів би зберегти його. За законом я мусив би залишити його в себе, але я знаю, що твоєму батькові він був дорогий, бо твій дід пройшов з цим револьвером усю війну і тут у нас теж носив його, коли служив у кавалерії, а крім того, це ще цілком справна зброя. Я його сьогодні випробував. Б’є не дуже далеко, але ще годиться.

Роберт Джордан сховав тоді револьвер у шухляду, на давне місце, але другого дня вийняв його й поїхав разом із Чабом у гори, до вершини понад Ред-Лоджем, де тепер прокладено шосе через перевал і плоскогір’я Бір-Тут до Кук-Сіті, і там, нагорі, де повіває легкий вітерець і сніг лежить ціле літо, вони зупинилися над темно-зеленим озером, про яке казали, ніби воно завглибшки вісімсот футів, і Чаб тримав обох коней, а він поліз на скелю, нахилився й побачив у спокійній воді своє обличчя й себе з револьвером у руці, і тоді він узяв його за дуло, й кинув униз, і побачив, як він іде на дно, пускаючи бульбашки, аж поки став маленький, як брелок від годинника у прозорій воді, а потім зник зовсім. Тоді він зліз зі скелі, скочив у сідло і так стиснув острогами стару Бес, що вона почала підкидати задом, наче коник-гойдалка. Він промчав на ній берегом озера і, коли вона заспокоїлася, завернув додому.

— Я знаю, чому ти викинув револьвер, Бобе,— сказав Чаб.

— Коли знаєш, то нема чого балакати,— відповів він.

Вони більше ніколи не згадували про це, і такий був кінець дідової особистої зброї, опріч шаблі. Шабля й тепер лежала у нього в скрині в Міссулі разом з іншими речами.

Цікаво, що сказав би дід про таку-от ситуацію, подумав він. Дід був чудовий солдат, це всі казали. А ще казали, що якби дід був того дня із Кастером, то не допустив би, щоб Кастер так осоромився. Як він міг не помітити ні диму, ані куряви над позиціями понад Літл-Біг-Горном? Таке можна було б зрозуміти, якби того ранку стояв густий туман. Але туману тоді не було.

Краще б замість мене тут був мій дід. А втім, може, завтра ввечері ми з ним побачимось. Коли така нісенітниця, як потойбічний світ, існує та я певен, що його не існує, подумав він, то я охоче побалакав би з ним. Бо є багато речей, про які я хотів би ще довідатись. Тепер я маю право питати, бо роблю те, що робив він. Певне, тепер він погодився б відповідати мені. Раніше я не мав права питати. Я його розумію: він не знав мене й тому не хотів балакати про ті речі. Але тепер ми зрозуміли б один одного. Добре було б побалакати з ним і почути його пораду. Ет, під три чорти пораду, я хотів би просто побалакати з ним. Шкода, що між нами пролягло так багато часу.

Потім, розмірковуючи далі, він зрозумів, що, якби їм справді довелось зустрітися в потойбічному світі, і він, і дід почували б себе дуже незручно в присутності батька. Кожен має право зробити те, що зробив батько, думав він. Та це недобрий вчинок. Я розумію його, але схвалити не можу. Lâche[3] — ось як це навивається. А ти певен, що розумієш це? Авжеж, розумію, але… Отож-бо — але. Таке зробити може тільки той, хто аж надто переповнений самим собою.

Ах, чорт, як би я хотів, щоб дід був тут, подумав він. Щоб з’явився сюди бодай на годину. Може, ту крихту чогось, яка в мене є, він передав мені через отого другого, що так зле скористався з його револьвера. Може, це єдиний зв’язок, що існує між нами. Ет, до біса! І справді, до біса, шкода тільки, що нас розділяв такий великий проміжок часу, бо я міг би навчитись від нього всього того, чого не навчив мене отой другий. А що, коли той страх, якого дід зазнавав, переборював у собі й нарешті подолав за чотири роки війни і потім, під час сутичок із індіанцями — хоча там, напевно, нічого особливого не було,— що, коли той страх зробив cobarde з його сина, як це майже завжди буває в другому поколінні матадорів? Що, коли воно було саме так? І, може, здорові соки відновили свою силу тільки по тому, як пройшли через того другого?

[1] Великий звір (ісп.).

[2] Штаб (ісп.).

[3] Боягуз (франц.).

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up