По кому подзвін (сторінка 14)

Я ніколи не забуду, як мені було важко, коли я вперше зрозумів, що він cobarde. Ану годі, скажи це по-своєму. Боягуз. Коли скажеш, зразу легшає, і взагалі нема чого підшукувати іноземне слово для сучого сина. А втім, він не був сучий син. Він був просто боягуз, а це найбільше нещастя, яке може спіткати чоловіка. Бо якби він не був боягуз, то не поступився б перед тією жінкою, не потрапив би їй під каблук. Цікаво, який би я був, якби він одружився з іншою жінкою? Про це ти вже ніколи не дізнаєшся, подумав він і всміхнувся. Може, її брутальність додала тобі того, чого бракувало йому. І тобі. Ну, ну. Не розганяйся. Нічого розводитися про всякі там здорові соки тощо, поки ти не прожив завтрашнього дня. Не задирай завчасу носа. І взагалі нічого задирати носа. Завтра побачимо, які в тобі соки.

Він знову почав думати про діда.

«Джордж Кастер не був розумним кавалерійським командиром,— сказав йому якось дід.— Він не був навіть розумною людиною».

Він пригадав, як обурився, почувши це від діда: хіба ж можна казати таке про героя, зображеного на старовинній літографії Ангойзера-Буша, що висіла в більярдній у Ред-Лоджі — про ту постать у куртці з оленячої шкіри, з розвіяним білявим волоссям, з армійським револьвером у руці, що стоїть на пагорку, оточена з усіх боків індіанцями племені сіу?

«Він відзначався дивним умінням щоразу потрапляти в якусь халепу, а потім викручуватися з неї,— вів далі дід.— Але на Літл-Біг-Горні вклепавсь і вже не викрутився. От Філ Шерідан — це розумний був чоловік, і Джеб Стюарт теж. Але найкращий у світі командир кавалерії був Джон Мосбі».

Серед його речей у скрині в Міссулі лежав лист генерала Філа Шерідана до старого Кілка-на-Коні Кілпатріка, де генерал писав, що його дід був кращий командир нерегулярної кавалерії, ніж Джон Мосбі.

Треба було розповісти Гольцові про діда, подумав він. А втім, Гольц, напевно, ніколи про нього не чув. І навряд чи він знає щось навіть про Джона Мосбі. Англійці знають їхні імена, бо в Англії докладніше вивчають нашу Громадянську війну, ніж на континенті. Карков казав, що, коли ця війна скінчиться, я зможу, якщо захочу, поїхати до Москви, до ленінського інституту. Він казав, що якби я хотів, то міг би навчатися у військовій академії Червоної Армії. Цікаво, що сказав би дід, почувши це? Дід, який ніколи в житті не сідав за один стіл з демократами.

Ні, я не хочу бути солдатом, подумав він. Це я знаю напевне. Отже, це відпадає. Я тільки хочу, щоб ми виграли війну. Мабуть, справжній солдат уміє робити тільки свою справу й більше нічого, думав він. Ні, це явно хибна думка. А Наполеон, а Веллінгтон? Ти чогось сьогодні дуже дурний, подумав він.

Звичайно власні думки були для нього найкращим товариством, і так було й сьогодні, коли він думав про свого діда. Але потім спогади про батька збили його на манівці. Він розумів свого батька, й прощав йому все, й жалів його, але не міг позбутися сорому за нього.

Краще зовсім не думай, сказав він собі. Незабаром ти будеш з Марією, і тоді не треба буде думати. Тепер, коли вже все готове, найкраще не думати зовсім. Коли зосереджуєшся на чомусь одному, зупинити думки важко, і вони починають крутитися, як розкручений маховик. Краще просто не думати.

Але тільки припустімо, подумав він. Тільки припустімо, що наші літаки скинуть бомби на всі ці протитанкові гармати й розіб’ють ущент їхні позиції, і наші танки вихопляться на узгір’я, і старий Гольц вижене наперед усіх тих п’яниць, clochards[1], волоцюг, фанатиків і героїв, з яких складається Чотирнадцята бригада, а в Другій бригаді Гольца є чудові бійці Дюрана, я їх знаю,— і завтра ввечері ми будемо в Сеговії.

Так. Тільки припустімо, сказав він собі. Я навіть згоден на Ла-Гранху, сказав він собі. Але тобі доведеться підірвати цей міст,— він раптом усвідомив це дуже виразно. Наступ не скасують. Бо саме так, як ти собі щойно уявляв, сподіваються провести цю операцію її організатори. Так, міст доведеться підірвати, нічого не вдієш. І хоч би що там сталося з Андресом, це байдуже. Це нічого не змінить.

Спускаючись потемки стежкою з приємним відчуттям, що все зроблено і протягом найближчих чотирьох годин нічого вже не треба робити, заспокоєний і підбадьорений думками про конкретні речі, він майже зрадів, коли усвідомив остаточно, що міст доведеться підривати.

Почуття непевності, що не покидало його з тієї хвилини, як він послав Андреса до Гольца,— такої непевності, як ото бува, коли переплутаєш дати й не знаєш, прийдуть до тебе сьогодні гості чи ні,— тепер зникло. Тепер він знав напевно, що свята не буде відкладено. Коли знаєш щось напевно, то це набагато краще, думав він. Завжди краще бути впевненому.

Розділ тридцять перший

І ось вони знов лежали разом у спальному мішку, і була вже пізня година тієї останньої ночі. Марія пригорнулася до нього, і він відчував усю довжину її гладеньких ніг, що притислися до його ніг, відчував її груди, наче два маленькі узгірки на довгій рівнині, де є джерело, а за узгірками був видолинок на шиї, до якої він припадав зараз устами.

Він лежав нерухомо й ні про що не думав, а вона гладила його по голові.

— Роберто,— сказала Марія ледь чутно й поцілувала його.— Мені соромно... Я не хочу завдавати тобі прикрості, але мені дуже боляче і щось наче негаразд усередині. Боюся, що сьогодні я розчарую тебе.

— В житті завжди буває дуже боляче й щось наче негаразд,— сказав він.— Ні, зайчику, не бійся. Ми не робитимемо нічого такого, від чого може бути боляче.

— Річ не в тім. А в тім, що я не можу бути з тобою так, як мені хочеться.

— Дарма. Це минеться. Коли ми лежим отак, поряд, ми все одно разом.

— Так, але мені соромно. Певно, це тому, що зі мною оте зробили. Не від того, що було між тобою і мною.

— Не треба згадувати про те.

— А я й не хочу згадувати. Тільки мені дуже прикро, що саме сьогодні, цієї ночі, я розчарую тебе, от я й сказала тобі, щоб ти знав чому.

— Слухай, зайчику,— сказав він.— Такі речі минають, і потім усе буває гаразд. Але він подумав: «Не пощастило мені цієї останньої ночі».

Потім йому стало соромно, і він сказав:

— Притулися до мене, зайчику. Коли ти лежиш отак поряд зі мною в темряві, мені так само гарно, як тоді, коли ти зовсім моя.

— А мені дуже соромно, бо я думала, що сьогодні вночі буде так само, як там, нагорі, коли ми поверталися від Ель Сордо.

— Qué va,— сказав він їй.— Такого щодня не буває. І тепер мені не гірше, ніж тоді,— збрехав він, придушуючи в собі розчарування.— Ми полежимо тихенько разом, а потім заснемо. Давай поговоримо. Адже ми з тобою так мало розмовляємо.

— Може, поговоримо про завтрашній день і про твою роботу? Я б так хотіла знати про твою роботу.

— Ні,— сказав він, рвучко випростався у мішку й тепер лежав нерухомо, притиснувшись щокою до плеча Марії й підклавши їй під голову ліву руку.— Найрозумніше — не говорити про те, що буде завтра, ані про те, що сталося сьогодні. В нашій справі втрат не обговорюють, а те, що треба зробити завтра, буде зроблено. Ти не боїшся?

— Qué va,— сказала вона.— Я завжди боюся. Але тепер я так боюся за тебе, що мені нема коли думати про себе.

— Не треба, зайчику. Я бував уже у всіляких халепах. Гірших за що,— збрехав він.

Потім, раптом піддавшись спокусі блаженної втечі від дійсності, він сказав:

— Поговорімо про Мадрид і про те, як ми будемо там разом.

— Гаразд,— мовила вона, потім додала: — Ох, Роберто, як мені прикро, що я тебе розчарувала! Чи не могла б я зробити для тебе ще що-небудь?

Він погладив Марію по голові й поцілував її, а потім лежав, пригорнувшись до неї і розслабившись, і вслухався в нічну тишу.

— Можеш побалакати зі мною про Мадрид,— сказав він і подумав: це залишиться при мені й стане мені в пригоді завтра. Завтра мені потрібно буде все те, що в мене є. Він усміхнувся в темряві.

А потім він знову піддався своєму бажанню й пірнув у нереальність, відчуваючи при цьому насолоду, яка може прийти серед ночі, коли розум не бере в цьому участі, а є тільки радість близькості.

— Моя кохана,— сказав він і поцілував її.— Слухай. Вчора ввечері я думав про Мадрид і уявляв собі, як ми приїдемо туди і я залишу тебе в готелі, а сам піду до іншого готелю, де живуть росіяни, щоб там побачитися де з ким. Тільки все це дурниці. Я тебе не залишу саму ніде.

— Чому?

— Бо хочу, щоб ти була зі мною. Я не залишатиму тебе саму ні на хвилину. Я піду з тобою до Seguridad[2] по документи. А потім ми підемо разом купувати все, що тобі треба з убрання.

— Мені треба небагато, я можу сама купити.

— Ні, тобі треба багато, і ми підемо разом і купимо все найкраще, і ти будеш дуже гарна в усьому тому.

— Ні, краще залишимося з тобою в номері в готелі, а по ті речі пошлемо когось. Де той готель?

— На Пласа-дель-Кальяо. Там є широке ліжко з чистими простиралами, і у ванній тече гаряча вода з крана, і там є дві шафи в стінах, і в одній висітимуть мої речі, а в другій — твої. Вікна там високі, широкі, їх можна розчинити навстіж, а за вікнами, надворі,— весна. І я знаю такі місця, де можна добре пообідати,— щоправда, вони підпільні, але готують там добре, і я знаю крамнички, де ще є вино й віскі. А в номері у нас теж буде що перекусити на випадок, якщо нам захочеться їсти, і віскі, якщо мені захочеться випити, а тобі я куплю мансанільї.

— А мені хочеться покуштувати віскі.

— Але його так важко дістати, а ти любиш мансанілью.

— Гаразд, не треба мені твого віскі, Роберто,— сказала вона.— Ох, як я тебе люблю! І тебе, і твоє віскі, якого ти мені не даєш. Ти свиня.

— Я дам тобі покуштувати, але жінкам воно вадить.

— А я досі робила тільки те, що жінкам корисно,— сказала Марія.— А в тому ліжку я лежатиму в цій самій шлюбній сорочці?

— Ні. Я накуплю тобі різних сорочок і піжам, якщо ти схочеш спати в піжамі.

— Я куплю собі сім шлюбних сорочок,— сказала вона.— По одній на кожен день тижня. І тобі я теж куплю чисту шлюбну сорочку. Ти свою сорочку переш хоч інколи?

— Інколи перу.

— Я дбатиму, щоб у тебе все було чисте, і я наливатиму тобі віскі й доливатиму воду, так, як ви робили в Ель Сордо. І я добуду для тебе оливок, і солоної тріски, й горіхів, щоб ти мав чим закусити, і ми просидимо в тому номері цілий місяць і нікуди звідти не виходитимемо. Якщо тільки я зможу бути з тобою так, як мені хочеться,— сказала вона і раптом посмутніла.

— То дурниця,— сказав Роберт Джордан.— Справді дурниця. Може, в тебе там було садно, зробився рубець, і він тепер болить. Таке буває. Але це швидко минає. Зрештою, якщо в тебе справді щось серйозне, то в Мадриді є добрі лікарі.

— Але ж раніше все було гаразд,— жалібно сказала вона.

— Це тільки свідчить про те, що все знов буде гаразд.

— Ну, то поговорімо ще про Мадрид.— Вона переплела свої ноги з його ногами й потерлася маківкою об його плече.— А ти там не соромитимешся мене через те, що я така бридка, обстрижена?

— Ні. Ти гарна. В тебе вродливе обличчя, гарне тіло, довге й легке, і гладенька золотава шкіра, і всі намагатимуться відібрати тебе в мене.

— Qué va, відібрати мене в тебе! — сказала вона.— Більше жоден чоловік не торкнеться мене, поки я живу. Відібрати мене в тебе! Qué va!

— А багато хто намагатиметься. От побачиш.

— Вони побачать, як я тебе кохаю, і зрозуміють, що торкнутися мене — це все одно, що встромити руку в казан із розтопленим оловом. Але що буде з тобою, коли ти побачиш вродливих жінок, розумних і освічених, як ти! Ти не соромитимешся мене?

— Ніколи. Я одружуся з тобою.

— Як хочеш,— сказала вона.— Але, по-моєму, це не так уже й важливо, оскільки в нас тепер немає церкви.

— Я хотів би, щоб ми з тобою побралися.

— Як хочеш. От слухай, якщо ми колись потрапимо до іншої країни, де ще є церкви, то, може, ми там зможемо взяти шлюб?

— У мене на батьківщині церкви ще є,— сказав він.— Там ми зможемо взяти шлюб, якщо для тебе це має значення. Я ніколи не був одружений. Отже, це дуже просто зробити.

— Я рада, що ти ніколи не був одружений,— сказала вона.— Але я рада, що ти знаєш усе, про що мені казав, бо це означає, що в тебе було багато жінок, а Пілар каже, що тільки за таких чоловіків можна виходити заміж. Але тепер ти не бігатимеш за іншими жінками? Бо якщо бігатимеш, то це вб’є мене.

— Я ніколи не бігав дуже за жінками,— сказав він, і це була правда.— Поки я не зустрів тебе, я навіть не думав, що зможу когось покохати по-справжньому.

Вона погладила його по щоці, потім обняла за шию.

— Ти, певно, знав багатьох жінок?

— Але не кохав жодної.

— Слухай, Пілар сказала мені одну річ...

— Яку?

— Ні, краще я тобі не скажу. Краще поговорімо про Мадрид.

— А що ти хотіла сказати?

— Тепер уже не хочу.

— А може, все-таки скажеш? Це ж може бути щось важливе.

— Гадаєш, що це може бути важливе?

— Так.

— Звідки ти знаєш? Адже ти не знаєш, про що йдеться.

— З твого тону.

— Ну, гаразд, я не приховуватиму від тебе. Пілар сказала мені, що завтра ми всі помремо і що ти знаєш це так само добре, як вона, тільки тобі байдуже. Вона сказала це без осуду, а навпаки, з повагою.

— Вона так сказала? — спитав він. Навіжене бабисько, подумав він, а вголос мовив: — Це все її кляті циганські вигадки. Таке верзуть старі перекупки на базарах та боягузи по кутках кав’ярень. Це все кляті вигадки, туди їх і розтуди.— Він відчув, як піт виступив у нього під пахвами й стікає по боках, і сказав собі: злякався, га? А вголос промовив: — Вона просто язиката забобонна баба. Поговорімо ще про Мадрид.

— Отже, ти нічого такого не знаєш?

— Звісно, ні. І забудь про цю гидоту,— сказав він, уживши ще бридкіше слово.

Але тепер, коли він заговорив про Мадрид, йому вже не вдалося поринути в ілюзію. Тепер він просто брехав своїй дівчині й собі, щоб якось скоротати цю ніч перед боєм, і знав це. Йому було приємно, але вся насолода від ілюзії зникла. І все-таки він сказав:

— Я вже думав про твоє волосся. І про те, що можна з ним зробити. Бачиш, воно росте рівно з усіх боків, як хутро в звірятка, і воно дуже приємне на дотик і дуже мені подобається, воно дуже красиве і так гарно прилягає, коли я пригладжую його рукою, а потім знову піднімається, як лан пшениці під вітром.

— Погладь його.

Він погладив її й не зняв руки, а потім заговорив далі, торкаючись губами її шиї й відчуваючи, як щось надимається у нього в горлі.

— Але в Мадриді ми зможемо піти до перукаря, і тобі підстрижуть його по боках і ззаду, як у мене, і для міста це виглядатиме краще, поки воно відросте.

— Я буду схожа на тебе,— сказала вона й пригорнула його до себе.— І мені вже ніколи не захочеться міняти зачіску.

— Ні. Воно весь час ростиме, і це потрібно тільки спочатку, поки воно ще коротке. Скільки треба часу, щоб воно стало довге?

— Зовсім довге?

— Ні. До плечей. Мені хочеться, щоб воно в тебе було до плечей.

— Як у Грети Гарбо?

— Так,— відповів він здушеним голосом.

Тепер ілюзія запліскувала його навальною хвилею, і він піддавався їй усім своїм єством. І ось она опанувала його цілком, і тоді він повів далі:

— Воно спадатиме до плечей, а на кінцях буде кучерявитись, як морська хвиля, і матиме барву стиглої пшениці, а обличчя в тебе кольору темного золота, а очі — того єдиного кольору, який пасує до твого волосся й до твоєї шкіри,— золоті з темними цятками, і я закидатиму твою голову назад, дивитимусь тобі в очі й міцно пригортатиму тебе до себе.

— Де?

— Де завгодно. Всюди, де б ми не були. Скільки часу треба, щоб твоє волосся відросло?

— Не знаю, бо раніше я ніколи не стриглася. Але гадаю, що за півроку воно відросте вже нижче вух, а за рік буде таке, як тобі хочеться. Але знаєш, що буде перед тим?

— Ні. Скажи.

— Ми будемо в тому великому чистому ліжку в твоєму знаменитому номері, в нашому знаменитому готелі, і ми сидітимемо разом на знаменитому ліжку й дивитимемось у дзеркало на гардеробі, і там, у дзеркалі, будеш ти і я, і я обернуся до тебе отак, обійму тебе отак і поцілую тебе отак.

Потім вони лежали нерухомо, серед ночі, в болісному заціпенінні, і, обіймаючи її, Роберт Джордан обіймав усе те, що, він знав, ніколи не справдиться, але він навмисне казав далі:

— Зайчику, ми не завжди житимемо в тому готелі.

— Чому?

— Бо наймемо собі помешкання в Мадриді, на тій вулиці, що йде уздовж парку Буен-Ретіро. Я знаю одну американку, яка перед початком війни здавала там мебльовані помешкання, і я зможу дістати таке помешкання за ту саму плату, як і перед війною. Там є квартира, що виходить вікнами в парк, і з них видно його весь: залізну огорожу, квітники, посипані жорствою стежки, і зелені газони між стежками, і тінисті дерева, і безліч фонтанів, а тепер там, певно, цвітуть каштани. Коли ми оселимося в Мадриді, то гулятимемо по парку й плаватимемо в човні на ставу, якщо в ньому знову є вода.

— А чому там не було води?

— Її спустили в листопаді, бо вона правила за орієнтир для літаків під час повітряних нальотів на Мадрид. Але, мабуть, тепер там уже знову є вода. Хоч я й не певен. Але навіть якщо води немає, ми гулятимемо по всьому парку. Там, за ставом, є одне місце, зовсім як ліс, де ростуть дерева з усіх кінців світу, і на кожному висить табличка, де написано, що це за дерево і звідки воно походить.

— Я б хотіла піти в кіно,— сказала Марія.— Але дерева — це теж дуже цікаво, і якщо я тільки зможу запам’ятати, то вивчу з тобою всі їхні назви.

— Там не так, як у музеї,— мовив Роберт Джордан.— Дерева ростуть на волі, і в парку є пагорки, і одне місце в ньому — справжні джунглі. А за парком книжковий базар, там уздовж тротуару стоять сотні кіосків, де торгують старими книжками, і тепер там дуже багато книжок, бо їх крадуть із будинків, зруйнованих бомбами, і з квартир фашистів і приносять на книжковий базар. Я міг би цілими днями ходити там, як колись, перед початком війни, якби тільки мав на це час у Мадриді.

— А поки ти ходитимеш по книжковому базарі, я поратимусь дома,— сказала Марія.— Чи вистачить у нас грошей на служницю?

— Авжеж. Можна взяти Петру з готелю, якщо вона тобі сподобається. Вона охайна й смачно куховарить. Я обідав там у журналістів, для яких вона варила. В їхніх номерах є електричні плитки.

— Можна взяти її, якщо ти хочеш,— сказала Марія.— Або я знайду когось іншого. Але тобі, мабуть, треба буде часто відлучатися? А мене не пускатимуть із тобою на таку роботу.

— Можливо, я знайду собі якусь іншу роботу в Мадриді. Я вже давно на цій роботі, я воюю від самого початку війни. Цілком можливо, що тепер мені дадуть щось у Мадриді. Я ніколи не просив цього. Я весь час був або на фронті, або на такій роботі, як ця.

Чи ти знаєш, що перед тим, як я зустрів тебе, я взагалі ніколи й нічого не просив? І ніколи нічого не домагався? Ніколи не думав ні про що, крім справи й крім того, що треба виграти війну. Слово честі, я був дуже скромний у своїх вимогах. Я багато працював, а тепер-от люблю тебе, і,— він говорив так, наче обіймав усе те, що ніколи не справдиться,— я люблю тебе так, як люблю все, за що ми боремося. Я люблю тебе так, як люблю свободу, і людську гідність, і право кожного працювати й не голодувати. Я люблю тебе, як люблю Мадрид, який ми захищали, і як люблю всіх моїх товаришів, які загинули. А загинуло їх багато. Багато. Багато. Ти навіть не знаєш, як багато. Але я люблю тебе так, як я люблю те, що я люблю найдужче на світі, і навіть сильніше. Я тебе дуже люблю, зайчику. Так сильно, що й розповісти не можна. Але я кажу тобі про це — щоб ти хоч трохи знала. Я ніколи не мав дружини, а тепер ти моя дружина, і я щасливий.

— Я робитиму все, геть усе, щоб бути тобі доброю дружиною,— сказала Марія.— Щоправда, я нічого не вмію, але я постараюся, щоб ти цього не відчував. Якщо ми житимемо в Мадриді — добре. Якщо нам доведеться жити десь-інде — теж добре. Якщо нам ніде не доведеться жити, але мені можна буде піти з тобою — ще краще. Якщо ми поїдемо до тебе на батьківщину, я навчуся говорити по-англійському, як усі Inglés, що там живуть. Я придивлятимуся до їхньої поведінки й робитиму все так, як роблять вони.

— Це буде дуже кумедно.

— Напевно. І я робитиму помилки, але ти виправлятимеш їх, і я ніколи не робитиму тієї самої помилки двічі. Ну, може, двічі й зроблю, але не більше. А потім, якщо тобі там, у тебе вдома, захочеться поїсти наших страв, я їх для тебе готуватиму. Я піду до такої школи, де навчають, як бути доброю дружиною, якщо такі школи є, і я буду там учитися.

— Такі школи є, але тобі та наука не потрібна.

— Пілар казала мені, що вони повинні бути в твоїй країні. Вона читала про них у якомусь журналі. Вона сказала мені, що я мушу навчитися говорити по-англійському, і говорити добре, так, щоб тобі ніколи не доводилося мене соромитися.

— Коли вона тобі все це сказала?

— Сьогодні, коли ми спаковували речі. Вона весь час повчала мене, що я мушу робити, щоб бути тобі доброю дружиною.

Видно, вона теж їздила до Мадрида, подумав Роберт Джордан і спитав:

— А що вона ще казала?

— Що я мушу дбати про своє тіло й берегти свою фігуру так, наче я матадор. Вона сказала, що це дуже важливо.

— Оце правда,— сказав Роберт Джордан.— Але тобі ще багато років можна про це не думати.

— Ні. Вона сказала, що наші жінки мусять завжди пам’ятати про це, бо воно може настати раптово. Вона сказала, що колись була така сама струнка, як я, але в той час жінки не робили гімнастики. Вона сказала мені, яку гімнастику я мушу робити, і сказала, що не можна їсти забагато і чого не можна їсти взагалі. Тільки я забула, треба буде ще раз розпитати.

— Картоплі.

— Так, картоплі й нічого смаженого, а коли я їй розповіла, що мені болить, вона сказала, щоб я тобі не розповідала, мовляв, треба потерпіти й нічим цього не виказувати. Але я тобі розповіла, бо я ніколи ні в чому не хочу тобі брехати, а крім того, я боялася, що ти подумаєш, ніби я не можу втішатися з тобою і що те, що було там, нагорі, насправді було зовсім не так.

— Ти добре зробила, що розповіла мені.

— Справді? Бо мені соромно, і я ладна робити для тебе все, що ти забажаєш. Пілар навчила мене різних речей, які можна робити для чоловіка.

— Робити нічого не треба. Те, що в нас є,— це наше спільне, і ми разом будемо його берегти. Мені добре і так, коли я лежу поряд з тобою, й торкаюся тебе, і знаю, що це правда, що ти тут, а коли ти знову зможеш, ми матимемо все.

— Хіба в тебе немає ніяких бажань, що їх я могла б задовольнити? Вона мені це теж пояснила.

— Ні. у нас завжди будуть спільні бажання. Як ми чогось хотітимемо, то тільки разом. Ніяких своїх особистих бажань у мене не буде.

— Я дуже рада. Але пам’ятай: я завжди зроблю все, що ти забажаєш. Тільки ти мусиш сам мені казати, бо я зовсім невчена, і багато чого з того, що Пілар мені розповідала, я добре не збагнула. Мені було соромно питати, а вона така розумна й знає так багато.

— Зайчику,— сказав він.— Ти просто чудо.

— Qué va,— сказала вона.— Але це нелегка справа — навчитися всього, що мусить знати дружина, в той самий день, коли згортають табір і готуються до бою, а другий бій уже точиться поблизу. Тим-то якщо я в чомусь дуже схиблю, ти скажеш мені про це, бо я тебе кохаю. Може, я не все як треба запам’ятала: багато з того, що вона мені казала, було дуже мудре.

— А що вона тобі ще казала?

— Pues, так багато, що всього вже не можу згадати. Вона сказала — як я знову почну думати про те, що зі мною зробили, то я можу розповісти тобі про це, бо ти добра людина і все розумієш. Але краще, мовляв, про це ніколи не згадувати, хіба що воно знову почне мучити мене, як було раніше. А якщо я розповім тобі, то, може, мені полегшає.

— А воно мучить тебе тепер?

— Ні. Відколи я з тобою, мені здається, що цього взагалі не було. Тільки батька й матір я не можу забути. Але їх я не забуду ніколи. І я хотіла б розповісти тобі все, що ти мусиш знати, щоб твоя гордість не страждала, якщо я справді стану твоєю дружиною. Я не скорилася жодного разу. Я весь час пручалася щосили, і подужати мене вони могли тільки вдвох чи втрьох. Один сідав мені на голову й тримав мене. Я кажу це, щоб утішити твою гордість.

— Моя гордість — це ти сама. Не розповідай мені про це.

— Ні, я кажу про ту гордість, яку чоловік мусить відчувати за свою дружину. І ще одне. Мій батько був мер нашого містечка й шанована людина. Моя мати була шанована жінка й добра католичка, і її розстріляли разом з батьком за політичні погляди батька, бо він був республіканець. Їх розстріляли в мене перед очима, і мій батько крикнув: «Viva la República!»[3] — коли вони поставили його під стіну різниці в нашому містечку.

Моя мати, яку теж поставили під стіну, сказала: «Хай живе мій чоловік, мер цього міста!» Я сподівалася, що мене теж розстріляють, і хотіла сказати: «Viva la República у vivan mis padres!»[4] — але мене не розстріляли, а почали робити зі мною оте.

Слухай. Я розповім тобі ще про одну річ, бо й це стосується вас із тобою. Після розстрілу під стіною matadero вони взяли нас усіх — родичів розстріляних, які все бачили, але залишилися живі,— і повели стрімким схилом угору, на головний майдан містечка. Майже всі плакали, але були й такі, що наче закам’яніли, і сльози в них висохли. Я теж не могла плакати. Я не помічала нічого довкола себе, бо перед очима в мене весь час стояли батько й мати — такі, як вони буди перед розстрілом, і я чула материні слова: «Хай живе мій чоловік, мер цього міста!» — вони дзвеніли у мене в голові, як крик, що ніколи не втихне. Мати не була республіканка й не хотіла сказати «Viva la República», вона сказала тільки «Viva» моєму батькові, що лежав там, на землі, долілиць біля її ніг.

Але те, що вона сказала, вона сказала дуже голосно, майже вигукнула. І тоді вони вистрелили в неї, й вона впала. Я хотіла вирватися й підбігти до неї, але не змогла, бо ми всі були зв’язані. Розстрілювали їх guardia civiles, і вони ладні були розстріляти й решту, але фалангісти погнали нас схилом угору, a guardia civiles залишились на місці — стояли, спершись на свої гвинтівки, над тілами, що лежали під стіною. Ми всі, дівчата й жінки, були зв’язані за руки в ряд, і нас погнали вулицями вгору, на майдан, і на тому майдані наказали зупинитися перед перукарнею, яка стояла навпроти ратуші.

Потім ті двоє, що нас вели, оглянули нас, і один із них сказав: «Ось дочка мера»,— а другий сказав: «З неї й почнемо».

Вони перерізали мотузку, якою я була зв’язана за руки з двома іншими жінками, і один із тих двох сказав: «Зв’яжіть отих знову разом»,— а потім вони потягли мене за руки, вштовхнули до перукарні, підняли, посадили в крісло й притиснули до спинки.

Я побачила в дзеркалі своє обличчя й обличчя тих, що держали мене, і ще трьох позаду, але жодне з цих облич не було мені знайоме. В дзеркалі я бачила й себе, і їх, але вони бачили тільки мене. Це було так, наче сидиш у кріслі зубного лікаря, а навколо тебе багато зубних лікарів, і всі вони божевільні. Я насилу впізнала своє обличчя — настільки горе змінило його, але я дивилася на себе й розуміла, що це я. Моє горе було таке велике, що я не відчувала страху і взагалі нічого, крім горя, не відчувала.

Тоді я носила коси, і от я побачила в дзеркалі, як перший фалангіст узяв мене за одну косу й смикнув її так, що, хоч яке велике було моє горе, мені заболіло, а потім відрізав її бритвою коло самої голови. І я побачила себе в дзеркалі з однією косою, а на місці другої стирчав вихорець. Потім він одрізав і другу косу, тільки не смикаючи, а бритва зачепила мені вухо, і я побачила кров. Ось помацай, тут шрам, бачиш?

— Так. Може, краще не говорити про це?

— Ні. Нічого. Я не розповідатиму тобі про найгірше. Отож він одрізав мені бритвою обидві коси, і всі вони засміялися. Я навіть не відчувала болю від урізаного вуха; двоє тримали мене, а він став переді мною, шмагнув мене косами по обличчю й сказав: «Отак ми постригаємо в червоні черниці! Тепер ти знатимеш, як єднатися з братами-пролетарями, ти, наречена червоного Христа!»

І він знов шмагнув мене раз і другий по обличчю моїми ж косами, а потім запхнув їх мені в рот замість кляпа й туго обв’язав навколо шиї, а ті двоє, що тримали мене, весь час сміялися.

І всі, хто дивився на це, сміялись теж. І коли я побачила в дзеркалі, що вони сміються, я заплакала вперше за весь час, бо після розстрілу моїх батьків усе в мені скам’яніло і я не могла плакати.

Потім той, що заткнув мені рота, почав стригти мене машинкою спочатку від лоба до потилиці, потім маківку, потім за вухами і всю голову, і ті двоє держали мене так, що я все бачила в дзеркалі, й не вірила власним очам, і плакала, плакала, але не могла одірвати очей від страшного обличчя з розтуленим ротом, у який були запхнуті відрізані коси, і від голови, що оголювалась під машинкою.

Достригши мене, він узяв пляшечку з йодом із полиці перукаря (перукаря вони теж убили — за те, що він був членом профспілки, і він лежав на порозі, і мене перенесли через нього, коли тягли з вулиці) і, вмочивши в йод скляну затичку, доторкнувся нею до порізаного вуха, і цей легкий біль дійшов до мене крізь усе моє горе й весь мій жах.

Потім він став переді мною й написав йодом мені на лобі літери U.H.P.[5], і малював він їх повільно й старанно, як художник. Я все це бачила в дзеркалі, але більше вже не плакала, бо серце моє закам’яніло від думки про батька й матір, і я зрозуміла, що все, що зі мною роблять, проти того — ніщо.

Скінчивши малювати ті літери, фалангіст відступив на крок назад і помилувався своєю роботою, а потім поставив пляшечку з йодом на місце, взяв машинку й сказав: «Давайте другу!» Тоді мене потягли з перукарні, міцно тримаючи за руки, і на порозі я спіткнулася об перукаря, що все лежав там горілиць, і обличчя в нього було землисте, і тут ми мало не зіткнулися з Консепсьйон Грасія, моєю найкращою подругою, яку двоє інших тягли досередини. Вона спочатку не впізнала мене, а потім упізнала й закричала, і я весь час чула її крик, поки мене тягли через майдан, і в двері, і по сходах ратуші, до кабінету мого батька, де мене кинули на диван. І там вони й зробили зі мною оте.

— Зайчику мій,— мовив Роберт Джордан і пригорнув її до себе так міцно й так ніжно, як тільки міг. Але в ту мить він ненавидів так, як тільки може ненавидіти людина.— Не будемо більше говорити про це. Не розповідай мені більше нічого, бо мене душить ненависть.

Вона лежала в його обіймах, холодна й нерухома, і трохи згодом сказала:

— Гаразд. Я більше ніколи не розповідатиму тобі про це. Але це лихі люди, і якби я могла, то радо вбила б багатьох. Та я сказала це тобі, тільки щоб не страждала твоя гордість, якщо я стану твоєю дружиною. Щоб ти все зрозумів.

— Це добре, що ти розповіла мені,— відповів він.— Бо завтра, якщо нам пощастить, ми багатьох переб’ємо.

— А там будуть фалангісти? Все це робили вони.

— Фалангісти не б’ються,— похмуро сказав він.— Вони вбивають у тилу.

— А тих ніяк не можна вбити? Я б дуже хотіла.

— Мені й тих випадало вбивати,— сказав він.— І ми ще їх убиватимемо. Коли ми підривали поїзди, то вбивали багатьох фалангістів.

— Я хотіла б піти з тобою, коли ти ще раз підриватимеш поїзд,— мовила Марія.— Коли Пілар привела мене сюди, я була трохи несповна розуму. Вона розповідала тобі, яка я була?

— Так. Не треба згадувати про це.

— Я не могла ні думати, ні говорити, тільки весь час плакала. Але є ще одна річ, яку я мушу тобі сказати. Неодмінно мушу. Може, тоді ти не одружишся зі мною. Але, Роберто, якщо ти тоді не захочеш одружитися зі мною, то, може, ми просто будемо завжди разом?

— Я одружуся з тобою.

— Ні. Я зовсім забула про це. Може, тобі не слід одружуватися. Розумієш, можливо, я не зможу народити тобі ні сина, ні дочки, бо Пілар каже, що якби я могла, то це б уже сталося після того, що зі мною робили. Я мусила сказати тобі про це. Ох, не знаю, як я забула про це.

— То пусте, зайчику,— сказав він.— По-перше, може, це й не так. Тільки лікар може сказати напевно. А потім, я взагалі не хочу мати сина чи дочки, поки цей світ такий, як тепер. І всю любов, що в мене є, я віддаю тобі.

— А я хотіла б народити тобі сина чи дочку,— сказала вона йому.— Як же може стати кращим світ, якщо не буде дітей у нас, у тих, хто бореться з фашистами.

— Я кохаю тебе, чуєш? — сказав він.— А тепер час спати, зайчику. Мені треба встати вдосвіта, а тепер розвиднюється дуже рано.

— Отже, це нічого — оте останнє, що я тобі сказала? Ми все-таки можемо побратися?

— Ми вже побралися. Я беру з тобою шлюб у цю мить. Ти моя дружина. А тепер спи, зайчику, часу залишилося зовсім мало.

— А ми справді поберемося? Це не тільки слова?

— Справді.

— Тоді я зараз засну, а якщо прокинуся, то лежатиму й думатиму про це.

— Я теж.

— На добраніч, мужу мій.

— На добраніч,— сказав він.— На добраніч, дружино моя.

За хвилину він почув, як вона дихає, спокійно й рівно, і зрозумів, що вона заснула, і тепер він лежав зовсім тихо, щоб не збудити її якимсь рухом. Він думав про все те, чого вона йому не доказала, і ненавидів усією душею, і радів, що вранці він убиватиме.

Але ти не повинен ставитись до цього як до чогось особистого, подумав він. Тільки як забути про це? Я знаю, що й ми робили страшні речі. Але це було тому, що ми були неосвічені й інакше не вміли. А вони роблять усе свідомо й зумисне. Це роблять люди, які засвоїли все те найкраще, що може дати освіта. Цвіт іспанського рицарства. Який це все ж таки народ! Які сучі діти, починаючи від Кортеса, Пісарро, Менендеса де Авіла й аж до Пабло! І які чудові люди! На світі немає народу кращого за них і гіршого за них. Немає народу великодушнішого й жорстокішого. А хто розуміє його? Не я, бо якби я розумів його, то простив би йому все. Розуміти означає прощати. Ні, це неправда. Прощення завжди перебільшувалося. Прощення — християнська ідея, а Іспанія ніколи не була християнською країною. Вона завжди мала свій власний, особливий культ ідолів у рамках церкви. Otra Virgen más[6]. Певно, саме тому вони так прагнуть нищити virgens своїх ворогів. Звичайно, це більше стосується іспанських релігійних фанатиків, аніж народу. Народ поступово відійшов від церкви, бо церква завжди спілкувалася з урядом, а уряд завжди був гнилий і продажний. Це єдина країна, якої так і не торкнулася реформація. І от тепер вони розплачуються за свою інквізицію.

Так, тут є над чим замислитися. Є про що поміркувати, забувши про тривоги, пов’язані з роботою. І це корисніше, ніж вигадувати. Господи, скільки ж він навигадував сьогодні! І Пілар теж вигадувала цілісінький день. Авжеж, вигадувала! А що, як їх навіть повбивають завтра? Яке це має значення, якщо тільки їм пощастить вчасно підірвати міст? Це єдине, що їм завтра треба буде зробити.

Так, це не має значення. Адже не можна безнастанно робити такі речі. І вічно жити на світі теж не можна. Може, протягом цих трьох днів я прожив ціле своє життя, подумав він. Якщо це так, то я хотів би останню ніч прожити інакше. Але остання ніч ніколи не буває вдала. Ніщо останнє не буває вдале. Ні, останні слова іноді бувають удалі: «Хай живе мій чоловік, мер цього міста!» — це було добре сказано.

Він знав, що це було сказано добре, бо відчув, як мороз пішов йому поза шкірою, коли він подумки проказав ці слова. Він нахилився й поцілував Марію, і вона не прокинулась. Він прошепотів ледь чутно по-англійському:

— Я радо одружуся з тобою, зайчику. Я дуже пишаюся твоєю родиною.

Розділ тридцять другий

Того самого вечора в мадридському готелі «Гейлорд» зібралося велике товариство. До брами під’їхала машина з замазаними синьою фарбою фарами, і з неї вийшов низенький чоловік у чорних кавалерійських чоботях, сірих бриджах і короткому сірому, застебнутому під шию кітелі: він віддав честь двом вартовим, кивнув головою агентові таємної поліції, що сидів за конторкою портьє, і ввійшов до кабіни ліфта. В мармуровому вестибюлі, обабіч входу, сиділи на стільцях ще двоє вартових. Вони тільки підвели голови, коли низенький чоловік проходив повз них до ліфта. Їхнім обов’язком було обмацувати кишені кожної незнайомої людини: вони проводили руками по боках, під пахвами й по задній кишені, перевіряючи, чи немає там зброї: якщо зброя була, її належало залишити в портьє. Але низенького чоловіка в кавалерійських чоботях вони знали добре і тільки побіжно глянули на нього, коли він проходив.

Ввійшовши до себе в номер, він застав там повно людей. Вони сиділи, стояли й розмовляли між собою, як у великосвітській вітальні; чоловіки й жінки пили горілку, віскі з содовою й пиво, все наливали в склянки з великих глеків. Четверо чоловіків були у військовій формі. На решті були спортивні й шкіряні куртки; з чотирьох присутніх жінок три були одягнені в звичайні сукні, а четверта, чорнява й дуже худа,— в щось схоже на міліційну форму із спідницею, з-під якої виглядали чоботи.

Ввійшовши до кімнати, Карков одразу ж попрямував до жінки в формі, вклонився й потис їй руку. Це була його дружина, і він сказав їй щось по-російському так, щоб ніхто не почув, і на мить зухвалий вираз, із яким він увійшов до кімнати, зник з його обличчя. Та цей вираз знову спалахнув у його очах, коли Карков побачив каштанове волосся й млосно-ліниве обличчя ставної дівчини; він підійшов до неї швидким, пружним кроком і вклонився. Дружина не провела його очима, коли він відійшов. Вона стояла з високим, вродливим офіцером-іспанцем і розмовляла з ним по-російському.

— Твій кумир погладшав останнім часом,— сказав Карков дівчині.— Всі наші герої почали обростати сальцем наприкінці першого року війни.— Він не дивився на чоловіка, про якого говорив.

— Ти візьмеш мене завтра з собою в наступ? — спитала дівчина. Вона говорила по-німецькому.

— Ні. Ніякого наступу не буде.

— Всі знають про цей наступ,— сказала дівчина.— Не будь такий потайний. Долорес теж їде. Я поїду з нею або з Карменом. Туди збирається багато людей.

— Можеш їхати з тим, хто тебе візьме,— сказав Карков.— Я не візьму.

Потім він уважно подивився на дівчину й спитав серйозно:

— Хто тобі сказав про це? Тільки правду!

— Ріхард,— відповіла вона, теж серйозно.

Карков знизав плечима й відійшов убік.

— Карков! — гукнув чоловік середнього зросту, у якого було сіре, важке, брезкле обличчя, мішки під очима й обвисла нижня губа, а голос такий, наче він хворів на хронічне нетравлення шлунка.— Ви вже чули приємну новину?

Карков підійшов до нього, і він сказав:

— Я щойно довідався про це. Хвилин десять тому, не більше. Чудова новина. Сьогодні під Сеговією фашисти цілий день билися між собою. Їм довелось автоматами й кулеметами придушувати заколот. А вдень вони бомбили власні частини з літаків.

— Це правда? — спитав Карков.

— Абсолютна,— сказав чоловік із підпухлими очима.— Сама Долорес повідомила нас про це. Вона прийшла сюди, аж сяючи від радісного піднесення — такою щасливою я її ще ніколи не бачив. І голос її звучав так, що ясно було: вона каже щиру правду. Я напишу про це в статті для «Ізвєстій». Для мене це була одна з найпрекрасніших хвилин цієї війни — коли я слухав натхненний голос, у якому, здавалося, співчуття й глибока правда зливаються в єдине ціле. Вона вся випромінює правду й доброту, як справжня народна свята. Недарма її називають La Pasionaria[7].

— Запишіть це,— сказав Карков.— Не розповідайте все це мені. Не марнуйте на мене цілі абзаци. Одразу ж ідіть і пишіть.

— Чому ж одразу?

— Я вам раджу не зволікати,— сказав Карков і подивився на нього, а потім відвернувся.

Його співрозмовник постояв ще кілька хвилин на місці, тримаючи чарку з горілкою в руці, захоплений красою того, що недавно бачили його очі, під якими набрякли такі важкі мішки; потім вийшов з кімнати й пішов писати.

Карков підійшов до іншого чоловіка, років сорока восьми, присадкуватого, кремезного, веселого, з ясно-голубими очима, ріденьким русявим волоссям і усміхненими устами під жорсткими, мов щітка, світлими вусиками. На ньому була військова форма. Це був угорець, командир дивізії.

— Ви були тут, коли приходила Долорес? — запитав його Карков.

— Був.

— І про що вона розповідала?

— Ніби фашисти б’ються між собою. Чудово—якщо тільки це правда.

— Тут багато балакають про завтрашній день.

— Неподобство! Всіх журналістів треба розстріляти, а заразом і більшість ваших сьогоднішніх гостей, і в першу чергу цього паскудного німецького інтригана — Ріхарда. І того, хто доручив цьому ярмарковому фіглярові командувати бригадою, треба поставити до стінки. Можливо, й нас із вами теж треба розстріляти. Цілком можливо,— зареготав генерал.— Тільки нікому не підказуйте цієї ідеї.

— Про такі речі я взагалі не люблю балакати,— сказав Карков.— Між іншим, там тепер цей американець, який іноді буває в мене. Знаєте, цей Джордан, що працює з партизанами. Він саме там, де начебто сталося те, про що розповідала Долорес.

— В такому разі він повинен сьогодні вночі прислати донесення про це,— сказав генерал.— Мене туди не пускають, а то б я сам поїхав і розвідав для вас усе. Цей американець працює тепер на Гольца, правда? Ну, то завтра ви ж побачитеся з Гольцом.

— Так, завтра вранці.

— Тільки не навертайтеся йому на очі, поки все не розкрутиться як слід,— мовив генерал.— Він вас, газетярську братію, терпіти не може, так само, як я. А втім, у нього вдача лагідніша.

— А все ж таки, якої ви думки...

— Певно, фашисти провадили маневри,— всміхнувся генерал.— Ось побачите, які маневри влаштує їм завтра Гольц. Хай Гольц докладе до цього рук. Ми з ним непогані маневри влаштували їм під Гвадалахарою.

— Я чув, що ви теж вирушаєте в дорогу,— сказав Карков і всміхнувся.

Генерал раптом розсердився.

— Так, я теж. Тепер уже й про мене почали ляпати язиками. Як про всіх нас. От бісові плетуни! Хоч би один чоловік знайшовся, що вміє тримати язика за зубами. Він міг би врятувати цю країну, якби тільки сам вірив у свою силу.

— Ваш приятель Прієто вміє тримати язика за зубами.

— Але він не вірить у те, що можна перемогти. А як перемогти без віри в народ?

— Ваша правда,— сказав Карков.— Ну, я йду спати.

Він вийшов із задимленої, гомінкої кімнати до спальні, сів на ліжко й скинув чоботи. Гамір голосів долинав і сюди, і, щоб заглушити його, він замкнув двері й розчинив вікно. Роздягатися не став, бо о другій мав виїхати через Кольменар, Серседу й Навасерраду на фронт, де Гольц на світанку розпочинав наступ.

Розділ тридцять третій

Була друга година ночі, коли Пілар збудила Роберта Джордана. Відчувши на собі її руку, він у першу мить подумав, що це Марія, присунувся до неї й сказав: «Зайчику». Але велика рука Пілар поторсала його за плече, і він прокинувся відразу й остаточно, стиснув руків’я револьвера, що лежав коло його голого стегна, і весь напружився, наче в ньому самому звели курок.

У темряві він упізнав Пілар, і, подивившись на циферблат свого годинника, де обидві стрілки світилися вгорі, близько одна біля одної, побачив, що тільки друга година, й спитав:

— Що сталося, Пілар?

— Пабло втік,— відповіла вона.

Роберт Джордан натяг штани й сандалі. Марія не прокинулася.

— Коли? — спитав він.

— З годину тому.

— Ну й далі що?

— Він забрав щось із твоїх речей,— нещасним голосом сказала жінка.

— Що саме?

— Я не знаю,— відповіла вона.— Піди подивися сам.

Вони рушили в темряві до входу в печеру, пірнули, зігнувшись, під попону й увійшли досередини. Роберт Джордан ішов за жінкою, вдихаючи важке повітря із запахом холодного попелу й поснулих чоловіків, і світив електричним ліхтариком, щоб не наткнутися на тих, що лежали на долівці. Ансельмо прокинувся й сказав:

— Вже час?

— Ні,— прошепотів Роберт Джордан.— Спи, друже.

Обидва рюкзаки стояли в головах постелі Пілар, завішеної ковдрою. Коли Роберт Джордан став навколішки, на нього війнуло затхлим, нудотно-солодким запахом поту — так тхнуть індіанські постелі. Обидва рюкзаки були розпороті ножем згори донизу. Переклавши ліхтарика в ліву руку, Роберт Джордан засунув праву в перший рюкзак. В ньому він тримав свій спальний мішок, отже, зараз там мало бути багато вільного місця. Так воно й було. Там усе ще лежали мотки дроту, але квадратна дерев’яна скринька підривної машинки зникла. Зникла й коробка від сигар, де лежали старанно загорнуті й запаковані детонатори. Не було й бляшанки з бікфордовим шнуром і капсулями.

Роберт Джордан обмацав другий рюкзак. Там був динаміт. Бракувало, може, одного пакета.

Він підвівся й повернувся до Пілар. Коли людину будять надто рано, в неї буває відчуття млосної порожнечі всередині, схоже на передчуття неминучої катастрофи — і саме це відчуття охопило його тепер, посилене в тисячу разів.

— І це означає, по-твоєму, пильнувати? — сказав він.

— Я спала, поклавши на них голову, і ще й притримувала рукою,— відповіла йому Пілар.

— Міцно ж ти спала.

— Слухай,— сказала жінка.— Він устав уночі, і я його спитала: «Ти куди, Пабло?» А він сказав: «Мені треба надвір, жінко»,— і я знову заснула. А прокинувшись, я не знала, скільки часу минуло. Його не було, і я подумала, що він, напевно, пішов до коней: він завжди виходить до них. А потім,— сумно закінчила вона,— я бачу, що він не вертається, занепокоїлася й полапала рюкзаки, щоб перевірити, чи все гаразд, намацала оті розрізи й прийшла до тебе.

— Ходімо,— сказав Роберт Джордан.

Вони вийшли надвір; була глупа ніч, і ще навіть не відчувалося наближення світанку.

— Чи міг він утекти з кіньми якоюсь іншою дорогою, не проїжджаючи повз вартового?

— Так, є ще дві дороги.

— Хто на верхньому посту?

— Еладіо.

Роберт Джордан мовчав, поки вони не зійшли до галявини, де звичайно паслися на припонах коні. Коней було троє; гнідий і сірий зникли.

— Як давно він міг поїхати?

— З годину тому.

— Ну що ж,— сказав Роберт Джордан.— Піду заберу те, що залишилося, і ще трохи посплю.

— Я сама пильнуватиму.

— Qué va, пильнуватимеш! Ти вже раз допильнувалася.

— Inglés,— мовила Пілар.— Мені не легше, ніж тобі. Я б зараз усе віддала, аби повернути твої речі. Навіщо ти мене ображаєш? Пабло зрадив нас обох.

Коли вона сказала це, Роберт Джордан зрозумів, що не може дозволити собі розкоші гніватися чи сваритися з цією жінкою. Він ще мав працювати разом з нею цілий день, який розпочався дві години тому.

Він поклав руку їй на плече.

— Нічого, Пілар,— сказав він.— Без цих речей можна обійтися. Ми придумаємо для них якусь заміну.

— Що він узяв?

— Нічого особливого. Те, що він узяв, це розкіш, яку я іноді собі дозволяю.

— Але це необхідно було для того, щоб зробити вибух?

— Так. Проте є й інші способи. Ти краще скажи, чи не було в Пабло бікфордового шнура й капсулів? Адже наші, напевно, передавали йому все це?

— Він забрав їх,— жалібно сказала вона.— Я відразу подивилася. Їх теж немає.

Вони повернулися лісом до входу в печеру.

— Іди спати,— сказав він.— Нам буде краще без Пабло.

— Я піду розпитаю Еладіо.

— Пабло, напевно, поїхав іншою дорогою.

— Все одно піду. Я підвела тебе, бо мені бракує хитрості.

— Ет, годі про це,— сказав він.— Іди спати, Пілар. Ми мусимо вирушити о четвертій.

Він увійшов разом з нею до печери й виніс звідти обидва рюкзаки, тримаючи їх обіруч так, щоб нічого не випало з розрізів.

— Дай, я зашию їх.

— Зробиш це перед відходом,— тихо сказав він.— Я забираю їх не тому, що не довіряю тобі. Просто інакше я не засну.

— Тоді даси їх мені раненько, щоб я встигла зашити дірки.

— Гаразд, я дам їх тобі раненько,— відповів він.— Іди спати, Пілар.

— Ні,— сказала вона.— Я підвела тебе, і я підвела Республіку.

— Іди спати, Пілар,— лагідно сказав він їй.— Іди спати.

Розділ тридцять четвертий

Нагір’я утримували фашисти. Далі лежала долина, можна сказати, нічия, коли не рахувати фашистського поста, що містився на фермі з укріпленими надвірними будовами й повіткою. Пробираючись потемки до Гольца з донесенням Роберта Джордана, Андрес дав великого гака, щоб обминути цей пост. Він знав, що там тягся дріт до спускового гачка гвинтівки, і він розшукав його в темряві, переступив і пішов далі берегом струмка попід тополями, листя яких шелестіло на нічному вітрі. На фермі, де був фашистський пост, закукурікав півень, і, йдучи понад струмком, Андрес озирнувся і побачив між деревами смужку світла в одному вікні ферми, біля самісінького підвіконня. Ніч була тиха й погожа; він звернув у бік від струмка й пішов через луку.

На луці ось уже майже рік, ще від липневих боїв, стояли чотири стіжки сіна. Ніхто їх не забирав, час минав, вони осіли, а сіно зовсім зогнило.

Переступивши через дріт, напнутий між двома стіжками, Андрес пожалкував, що пропало стільки сіна. А втім, республіканцям довелося б тягати сіно вгору крутим схилом Гвадаррами, що здіймався за лукою, а фашистам воно, певно, не потрібне, подумав він.

У них і сіна, і хліба вдосталь. У них усього вдосталь, подумав він. Але завтра вранці ми їм дамо доброго чосу. Завтра вранці ми відплатимо їм за Сордо. Які звірі! Але завтра вранці на дорозі аж закуриться.

Йому хотілося швидше донести пакет і повернутися в табір до нападу на пости. Чи хотів він цього насправді, чи тільки прикидався? Він пам’ятав те почуття полегкості, що охопило його, коли Inglés сказав, що доручає йому доправити пакет. Доти він спокійно чекав ранку. Це треба було зробити. Він сам голосував за це, і він був готовий на все. Загибель загону Сордо вразила його. Та, зрештою, це спіткало Сордо, а не їх. А вони зроблять усе, що мають зробити.

Проте коли Inglés пояснював йому завдання, він відчував те саме, що відчував ще хлопчиком, як прокидався вранці в день сільського свята й чув, що періщить дощ, а отже, буде надто мокро і дрочити биків на майдані не будуть.

Хлопчиком він любив ті ігрища з биками й не міг дочекатися того дня і тієї хвилини, коли вибіжить на майдан, залитий гарячим сонцем, запорошений, обставлений кругом возами, щоб не було проходу на вулиці і щоб на загороджений майдан можна було випустити бика,— вибіжить на майдан і побачить, як бик, упираючися всіма чотирма ногами, заковзає на помості, тільки-но відчинять двері клітки й потягнута його надвір. Схвильований і захоплений, але й спітнілий від страху, він чекав тієї хвилини, коли почує стукіт рогів об дерев’яну клітку, а потім побачить і самого бика, побачить, як той, упираючись ратицями, сповзає з помосту на майдан, високо задерши голову, роздимаючи ніздрі, стрижучи вухами,— чорна шкура припала пилюкою, на боках підсохлі бабляки,— побачить його широко розставлені очі, що й не моргнуть під розложистими рогами, гладенькими й твердими, як деревинки, відшліфовані прибережним піском, із гострими кінцями,— такими гострими, що аж у серці холоне, коли дивишся на них.

Цілий рік він чекав тієї хвилини, коли бик стане на майдані й можна буде стежити за його очима — кого він уподобає, на кого кинеться, раптом зірвавшись вистрибом, по-котячому, низько опустивши голову, наставивши роги,— стежити так напружено, що аж серце завмирає. Хлопчаком він чекав тієї хвилини цілий рік; але почуття, що охопило його, коли Inglés сказав, що йому доведеться піти з пакетом, було таке саме, як тоді, коли він, прокидаючись, із полегкістю чув, як дощ періщить по черепиці, по кам’яній стіні і по калюжах на незабрукованій сільській вулиці.

[1] Голодранці (франц.).

[2] Служба безпеки (ісп.).

[3] Хай живе Республіка! (Ісп.)

[4] Хай живе Республіка і хай живуть мої батьки! (Ісп.)

[5] Початкові літери гасла: «Unidos Hermanos Proletarios!» — «Єднайтеся, брати-пролетарі!» Фашисти надали цій абревіатурі непристойного змісту.

[6] Ще одна непорочна діва (ісп.).

[7] Полум’яна (ісп.).

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up