По кому подзвін (сторінка 15)

Він завжди сміливо зустрічав бика на цих селянських capea, не поступаючись відвагою нікому з їхнього села чи з сусідніх сіл, і він нізащо в світі не пропустив би такої нагоди, хоч на capea в інші села не ходив. Він умів спокійно вичікувати, коли бик кидався, і лише в останню мить стрибав убік. Він вимахував мішком перед самісінькою мордою бика, щоб відвернути його увагу, коли бик збивав кого-небудь з ніг, і не раз хапав його за роги, не даючи простромити того, хто впав, і відтягав за роги вбік, бив, копав ногами в морду, аж поки бик полишав поваленого й кидався на іншого.

Він хапав бика за хвіст і відтягував його від лежачого, тягнув його щосили, викручуючи хвоста. Якось він загнув хвоста правою рукою, а лівою спромігся вхопитися за ріг, і, коли бик підвів голову й кинувся на нього, він побіг, задкуючи, крутячись разом із биком, держачи його однією рукою за хвіст, другою за ріг, і зрештою весь натовп обпав бика й заколов його ножами. В цій пилюзі, спекоті, в гаморі, в суміші запахів вина, бичачого й людського поту, він завжди одним з перших кидався на бика, і він добре запам’ятав те відчуття, коли бик борсався, хвицався під ним, а він лежав упоперек загривка, затиснувши один ріг у згині руки, а другий стискаючи пальцями; бик борсався під ним, і він звивався усім тілом, відчуваючи, що ліва рука ось-ось викрутиться в плечі, і, лежачи на гарячому, запилюженому, жорсткому клубку рвучких м’язів, що сіпалися безперестану, вп’явшись зубами в бичаче вухо, він знову й знову вганяв ножа в тугу, вигнуту шию, і на кулак йому бив гарячий струмінь крові, а він усією своєю вагою навалювався на крутий загривок і штрикав, штрикав ножем у шию.

Коли він уперше вп’явся зубами у вухо, відчуваючи, як від страшного напруження німіють щелепи й шия, його потім узяли на сміх. Але в тому сміхові була повага. І відтоді він робив це щоразу. Односельці прозвали його Вільяконехоським Бульдогом і казали жартома, що він їсть биків живцем. Але вони завжди очікували того дня, щоб подивитись, як він ухопить бика зубами за вухо, і він знав наперед, що кожного разу буде так: спершу бик вийде з клітки, потім кинеться на когось, а потім, коли всі загукають, що час убивати, він протовпиться крізь юрбу й одним стрибком скочить до бика. Потім, коли все скінчиться і прирізаний бик затихне під людьми, що наваляться на нього, він підведеться й піде геть, соромлячись, що кусав бика за вухо, і водночас безмежно гордий за себе. Він піде, пробираючись поміж возами, мити руки біля кам’яного фонтана, і чоловіки ляскатимуть його по спині, й простягатимуть йому бурдюки, й гукатимуть: «Слава Бульдогові! Хай живе твоя мати!» Або казатимуть: «Ну й зух! Адже він щороку таке робить!»

Андрес і соромився тоді, і почував себе якимсь спустошеним, і був гордий і щасливий; і він намагався швидше спекатись усіх, і вимити руки, і правицю мив аж до плеча, й ножа відмивав, а потім брав у когось бурдюк і прополіскував рота, щоб до наступного року забути смак бичачого вуха. І він випльовував вино на кам’яні плити майдану, а тоді високо піднімав бурдюк і пускав собі прямісінько в горло цівку вина.

Все це так. Його називали Вільяконехоським Бульдогом, і він нізащо не пропустив би нагоди подрочити бика у себе в селі. І все ж він пам’ятав, що немає почуття приємнішого за те, коли чуєш шум дощу й знаєш, що тобі не доведеться робити цього.

Але я мушу вчасно повернутися, сказав він сам до себе. Певна річ, я повинен вчасно повернутися і встигнути на те діло з вартовими й з мостом. Там мій рідний брат Еладіо, там Ансельмо, Прімітіво, Фернандо, Агустін, Рафаель, хоч цей, звісно, небагато чого вартий, дві жінки, Пабло й Inglés, хоч Inglés не рахується, бо він чужинець і діє за наказом. Вони всі братимуть участь у цьому ділі. І не можна, щоб через оцей пакет мене обминуло таке випробування. Мені треба якнайшвидше донести цього пакета і встигнути повернутися до нападу на пости. Було б просто ганебно пропустити таке діло через оцей пакет. Все ясно, думати нічого. А крім того, похопився він, як похоплюється людина, згадавши раптом приємний бік якоїсь справи, що доти здавалась їй тільки обтяжливою,— крім того, я радо вколошкаю кількох фашистів. Ми вже давно їх не вбивали. Завтра в нас буде справжнє діло. Завтра ми не сидітимемо згорнувши руки. Завтрашній день ми проживемо недаремно. Тож нехай він скоріше настане, завтрашній день, і нехай я буду там, разом з усіма.

Саме в цю хвилину, коли він, продираючись крізь високий дрік, піднімався крутим схилом до республіканських позицій, у нього з-під ніг, залопотівши в темряві крильми, вилетіла куріпка, і йому з ляку перехопило віддих. Це з несподіванки, подумав він. І як це вони можуть так прудко лопотіти крильми? Вона, певно, сиділа на яйцях. А я мало не наступив на гніздо. Якби не війна, прив’язати б хусточку до куща, а вдень, повертаючись, розшукати те гніздо, забрати яйця, підсипати вдома квочку, і в нас були б маленькі куріпки на подвір’ї, і я б доглядав їх, а коли підростуть, держав би їх на ваби. А очей я б їм не виколював, вони ж приручені. А може, вони відлетіли б? Можливо. Ні, певно, їх довелося б таки осліпити. Але як сам виростиш, не дуже приємно таке робити. Коли держати їх на ваби, можна ще підрізати крила чи прив’язати за ніжку.

Якби не війна, я б пішов з Еладіо ловити раків он у тому струмку біля фашистського поста. Одного разу ми з ним за ніч наловили там з півсотні. Якщо після отого діла з мостом нам доведеться відійти до Сьєрра-де-Гредос, там є добрі річки, де і форель водиться, і раки. От би відійти до Гредоса, подумав він. Улітку в Гредосі добре, та й восени теж, але взимку там страшна холоднеча. А втім, може, до зими ми виграємо війну.

Якби наш батько не був республіканцем, ми з Еладіо служили б у фашистському війську, а у фашистського солдата які турботи? Виконуй накази, живи або гинь, одне слово, як буде, так і буде. Коритися владі легше, ніж воювати з нею.

Але партизанська війна — справа відповідальна. Якщо ти людина турботлива, то турбуватися тобі є про що. Еладіо думає більше, ніж я. І він турбується. А я вірю в нашу справу, і я нічим не турбуюся. Але відповідальність у нас велика.

Ми народилися в дуже тяжкий час, думав він. Певне, ніколи ще людям не жилося так тяжко. Але нам не дуже тяжко, бо ми люди витривалі. В кого нема витривалості, той до такого діла не придатен. Наш час тяжкий, бо доводиться вирішувати. Фашисти напали перші й усе вирішили за нас. Ми боремося за життя. Але мені б хотілося, щоб можна було прив’язати хустинку до того куща, і повернутися сюди вдень, і забрати яйця, і підсипати квочку, і потім бачити, як по подвір’ю в тебе вистрибують маленькі куріпки. Хотілося б утішатись такими звичними дрібничками.

Нема в тебе ні хати, ні подвір’я коло тієї хати, подумав він. І родини в тебе нема, а є тільки брат, що завтра піде у бій; нічого в тебе нема, крім вітру, сонця та порожнього шлунка. Вітер зараз слабкий, думав він, а сонце не світить. у кишені в тебе чотири гранати, але вони тільки на те й придатні, щоб їх кидати. У тебе є карабін за плечима, але він тільки на те й придатний, щоб посилати кулі. у тебе є пакет, який треба віддати. І кишки в тебе повні лайна, яке ти також віддаси землі, всміхнувся він у темряві. Можеш іще покропити її сечею. Все, що ти можеш,— це віддавати. Виявляється, ти філософ, філософ-сіромаха, сказав він сам до себе й знову всміхнувся. І все ж ніякі високі думки не могли приглушити в ньому почуття полегкості, того самого, що, бувало, охоплювало його, коли він чув шум дощу рано-вранці в день сільської фієсти. Попереду, на гребені гори, були позиції республіканців, і він знав, що там його окликнуть.

Розділ тридцять п’ятий

Роберт Джордан лежав у спальному мішку з Марією; вона ще спала. Він лежав на боці, повернувшись до дівчини спиною, і відчував за собою все її довге тіло, і ця близькість була тепер тільки глумом. Ох ти, йолопе! — лютував він на себе. Ти ж сам собі сказав, коли тільки побачив його, що перший же вияв приязні з його боку означатиме, що він вирішив зрадити. Ти, клятий дурню. Жалюгідний, нікчемний дурню! Ну, годі. Тепер не про це треба думати.

Чи міг він десь заховати чи викинути те, що вкрав? Ні, на це надії мало. Та й однаково в темряві нічого не знайдеш. Певно, взяв із собою. Він і трохи динаміту забрав. Ох, паскудний, нікчемний, триклятий п’яниця. Лайно погане. Вшився б просто до бісової матері — ні, треба ще поцупити підривну машинку й детонатори. І надало ж мені, дурневі послідущому, залишити їх у цієї баби. Підла, хитра морда. Cabrón поганий.

Облиш, угамуйся, сказав він сам до себе. Ти мусив піти на ризик, і тобі здавалося, що так буде найкраще. І тепер ти вскочив, сказав він сам до себе. Вскочив вище халяв. Але опануй себе, охолонь трохи, яка користь із цих жалюгідних зойків, цього скигління. Всі ті речі пропали. Пропали, в бога тебе і в душу. Будь він проклятий, погана тварюка. А тепер виплутуйся сам. Треба виплутуватися, бо ти ж знаєш, що міст треба підірвати, хоч би тобі навіть довелося стати там і... Ні, це ти теж облиш. Порадься краще з дідусем.

Ет, до бісової матері твого дідуся й до бісової матері всю цю зрадливу трикляту країну й кожного триклятого іспанця по один і по другий бік фронту! Нехай усі в пекло проваляться — Ларго, Прієшо, Асенсіо, Міаха, Рохо,— всі до одного. До бісової матері їхній егоїзм, їхнє самолюбство, їхню зарозумілість та їхню зрадливість! Нехай вони проваляться в пекло, раз і назавжди. Нехай проваляться в пекло, перше ніж ми загинемо за них. І після того, як ми затнемо за них. Нехай проваляться в пекло з усіма тельбухами. І Пабло нехай провалиться в пекло. Пабло — це всі вони, разом узяті. Господи, зглянься на іспанський народ. Хоч би який був у нього вождь, цей вождь одурить його до бісової матері. Одна-єдина порядна людина на дві тисячі літ — Пабло Іглесіас, а решта всі ошуканці. Але звідки знати, як він повівся б у цій війні? Я пам’ятаю, мені здавалося, що Ларго — порядна людина. Дурутті теж був порядний, але свої ж люди розстріляли його в Пуенте-де-лос-Франкесес. Розстріляли, бо він наказав їм іти в атаку. Розстріляли, як того вимагає чудова дисципліна недисциплінованості. Та хай вони всі в пекло проваляться. А тепер Пабло взяв і вшився до бісової матері з моєю підривною машинкою й детонаторами. Бодай він заліз до дідька в зуби. Ні, це він послав нас до дідька в зуби. Всі вони так робили, починаючи з Кортеса і Менендеса де Авіла й кінчаючи Міахою. Згадай, що вчинив Міаха з Клебером. Самозакохана лиса свиня. Тупа зарозуміла гадюка. Ану їх до бісової матері, всіх цих знавіснілих, егоїстичних, зрадливих свиней, які завжди правили Іспанією і командували її арміями. До бісової матері всіх — тільки не народ.

Він перебрав міру, обливаючи презирством і злістю геть усіх; це було так несправедливо, що він сам уже перестав вірити своїм словам, і його лють почала згасати. Якщо це правда, то навіщо ж ти прийшов сюди? Це неправда, і ти добре це знаєш. Згадай, скільки серед них справжніх людей, скільки людей чудових. Йому стало гидко від власної несправедливості. Він ненавидів несправедливість не менше, ніж жорстокість, і він лежав, засліплений люттю, але поволі злість вгамовувалась, червоно-чорна, сліпа, смертельна злість щезала, і нарешті в думках його з’явилася та порожнеча, спокій, чіткість, холодна тверезість, яка буває після близькості з коханою жінкою.

— Ах ти, бідний мій зайчику,— сказав він, повернувшись до Марії, що всміхнулася уві сні й пригорнулася до нього.— Якби ти заговорила до мене хвилину тому, я б тебе вдарив. Які ми, чоловіки, тварюки, коли розлютимося!

Він присунувся ближче до дівчини, обняв її, уткнувшись підборіддям їй у плече, і, лежачи так, обмірковував, що йому треба буде зробити і як саме він це зробить.

Власне, не так воно все й погано, думав він. Справді, не так воно й погано. Я не знаю, чи хтось робив таке раніше. Але після нас це робитимуть, і їм буде так само скрутно. Якщо тільки нам пощастить зробити це й інші про це довідаються. Так, якщо інші довідаються. Якщо не будуть тільки дивуватися, як воно в нас вийшло. Нас замало, але тривожитися через це безглуздо. Зруйнуємо міст і з тим, що маємо. Боже, як добре, що я перестав лютувати. Мені аж дух перехопило, все одно як від сильного вітру. Лють — то теж розкіш, якої ти не маєш права дозволити собі.

— Все розраховано, guapa,— ледве чутно сказав він, торкнувшись устами Маріїного плеча.— І тобі не довелось хвилюватися. Ти навіть нічого не знала. Ми загинемо, але міст знищимо. Тобі ні про що не довелося тривожитись. Бувають, звісно, й кращі весільні подарунки. Таж недарма кажуть, що немає нічого дорожчого від спокійного сну. А ти спокійно проспала цілу ніч. Спробуй носити цей сон як обручку на пальці. Спи, guapa, спи. Спи міцно, кохана. Я не будитиму тебе. Це все, що я можу зараз для тебе зробити.

Він легенько обіймав її, відчував її дихання, відчував, як б’ється її серце, і, поглядаючи на годинник, стежив за плином часу.

Розділ тридцять шостий

Підійшовши до республіканських позицій, Андрес окликнув вартових. Тобто він ліг на землю під схилом, оперезаним потрійним рядом колючого дроту, й гукнув у бік бруствера з каміння й землі. Суцільної лінії оборони тут не було, і в темряві він зумів би легко обминути ці окопи й пробратися в глиб розташування республіканців, перш ніж його затримали б. Але він вирішив, що буде безпечніше й простіше відбути це тут.

— Salud! — крикнув він.— Salud, milicianos![1]

Він почув, як клацнув затвор гвинтівки. Потім із окопу, десь збоку, вистрелили. В темряві розлігся сухий оглушливий виляск, і згори вниз блиснуло жовтим снопом вогню. Почувши клацання затвора, Андрес розплатався на землі, притиснувшись до неї лобом.

— Не стріляйте, товариші! — крикнув Андрес.— Не стріляйте! Я хочу піднятися до вас.

— Скільки вас там? — гукнув хтось із окопу.

— Один. Я. Сам.

— Хто такий?

— Андрес Лопес із Вільяконехоса. Із загону Пабло. Йду із повідомленням.

— Гвинтівка й патрони є?

— Так, друже.

— Без гвинтівки й патронів ми нікого не приймаємо,— сказав голос.— І більше трьох чоловік відразу — теж.

— Я сам! — крикнув Андрес.— 3 важливим дорученням. Дозвольте мені підійти.

Він почув, як вони перемовляються за бруствером, але слів не розібрав. Потім той самий голос крикнув знову:

— Скільки вас?

— Один. Я. Сам. На милість божу!

В окопі знову почали перемовлятися. Потім почувся голос:

— Слухай, фашисте!

— Я не фашист! — крикнув Андрес.— Я guerrillero із загону Пабло. Я несу повідомлення до Генерального штабу.

— Та це ж псих,— почув він чийсь голос.— Кинь у нього гранату.

— Слухайте,— сказав Андрес.— Я сам. Зі мною більше нікого нема. Ось щоб мені туди й розтуди у святе причастя — кажу вам, я сам. Дозвольте мені підійти.

— Говорить він, як побожний християнин,— сказав хтось в окопі і засміявся.

Потім почувся голос іншого:

— Найкраще кинути в нього гранату.

— Ні! — крикнув Андрес.— То була б велика помилка. Я з важливим дорученням. Дозвольте мені підійти.

Саме через це він і не любив переходити туди й назад через лінію фронту. Іноді бувало краще, іноді гірше. Але зовсім добре не було ніколи.

— Ти сам? — знову запитали його згори.

— Me cago en la leche[2]! — крикнув Андрес.— Скільки разів я маю казати? Я сам!

— Ну, якщо сам, то встань на весь зріст і держи гвинтівку над головою.

Андрес підвівся й підняв обіруч карабін.

— Тепер перелазь через дріт. Ми навели на тебе máquina,— гукнув той самий голос.

Андрес підійшов до першого ряду колючого дроту.

— Я не пролізу без рук,— крикнув він.

— Тримай руки догори! — наказав йому голос.

— Я зачепився за дріт,— відповів Андрес.

— Кинути б у нього гранату, та й по всьому,— сказав інший голос.

— Нехай повісить гвинтівку на плече,— сказав ще чийсь голос.— Як він перелізе з піднятими руками? Майте хоч трохи розуму!

— Всі фашисти однакові,— сказав інший голос.— Висувають одну умову за одною.

— Слухайте,— крикнув Андрес.— Я не фашист, я guerrillero із загону Пабло. Ми накосили фашистів більше, ніж тиф.

— Я чомусь ніколи не чув ні про цього Пабло, ні про його загін,— сказав один, очевидно, старший там.— Ані про Петра, ані про Павла, ані про інших святих і апостолів теж не чув. Ані про їхні загони. Перекинь гвинтівку за плече й помагай собі руками.

— Поки ми не ушкварили по тобі з máquina! — крикнув інший.

— Qué poco amables sois! — сказав Андрес.— Не дуже ви чемні!

Він рушив уперед, продираючись через дріт.

— Чемні? — крикнув хтось.— Ми на війні, чоловіче.

— Здається, воно й справді так,— сказав Андрес.

— Що він каже?

Андрес знову почув клацання затвора.

— Нічого! — крикнув він.— Я нічого не кажу. Не стріляйте, поки я не перелізу через цей клятий дріт.

— Не смій гудити наш дріт! — крикнув хтось.— А то гранату кинемо.

— Quiero decir, qué buena alambrada[3]! — крикнув Андрес.— Який гарний дріт! Господь у нужнику, який чудовий дріт! Зараз я буду у вас, братове.

— Киньте в нього гранату,— почув він знову той самий голос.— Кажу вам, це буде найрозумніше.

— Братове,— сказав Андрес. Він був весь мокрий від поту, і він знав, що охочому кидати гранати нічого не варт пошпурити в нього одну.— Я що? Я ніщо.

— Вірю тобі,— сказав охочий кидати гранати.

— І правильно,— сказав Андрес. Він обережно пробирався вже через третій ряд колючого дроту і був біля самого окопу.— Я ніщо. Але мені доручили важливу справу. Muy, muy serio[4].

— Свобода над усе! — крикнув охочий кидати гранати.— Ти гадаєш, є щось важливіше за свободу? — запитав він задерикувато.

— Ні, чоловіче,— сказав з полегкістю Андрес. Тепер він знав, що перед ним оті навіжені, які носять червоно-чорні шарфи.— Viva la Libertad!

— Viva la FAI! Viva la CNT![5] — загукали у відповідь з окопу.— Хай живе анархо-синдикалізм і свобода!

— Viva nosotros! — крикнув Андрес.— Хай живемо ми самі!

— Він наш однодумець! — сказав охочий кидати гранати.— А я міг почастувати його цією штучкою.

Він подивився на гранату, яку держав у руці, і розчулився, коли Андрес переліз через насип окопу. Обнявши його і все не випускаючи гранати з рук, так що вона уперлася Андресові в лопатку, він поцілував Андреса в обидві щоки.

— Я дуже радий, що нічого не сталося, брате,— сказав він.— Я дуже радий.

— Де твій командир? — запитав Андрес.

— Я тут командир,— озвався якийсь чоловік.— Покажи свої документи.

Він увійшов до бліндажа й при свічці переглянув документи: складений удвоє квадратик шовку, триколірний, як прапор Республіки, з печаткою СВР у центрі, і salvoconducto — цебто перепустку, де було зазначене ім’я Андреса, його вік, зріст, місце народження і доручене йому завдання (все це Роберт Джордан написав на аркушику із записника і засвідчив штампом СВР), і нарешті чотири згорнутих аркушики донесення Гольцу, перев’язані шнурочком й запечатані воском із відбитком металевої печатки СВР, вправленої в дерев’яну ручку гумового штампу.

— Такі я вже бачив,— мовив начальник поста і повернув Андресові клаптик шовку.— Вони у всіх у вас є. Але без такого папірця це нічого не варте.— Він узяв salvoconducto й знову прочитав його від початку до кінця.— Звідки ти родом?

— З Вільяконехоса,— сказав Андрес.

— Що там у вас росте?

— Дині,— сказав Андрес.— Це всім відомо.

— Кого ти там знаєш?

— А що? Ти хіба теж звідти?

— Ні, але я там бував. Я з Аранхуеса.

— Питай, про кого хочеш.

— Розкажи про Хосе Рінкона.

— Того, що держить шинок?

— Еге ж.

— Лисий черевань, косий на одне око.

— От тепер цей папірець дійсний,— сказав той і віддав йому аркушик.— А ти що робиш на їхньому боці?

— Наш батько оселився у Вільякастіні ще перед початком війни,— мовив Андрес.— Це на рівнині, за горами. Там ми й жили, аж поки розпочалася війна. Відтоді я воюю в загоні Пабло. Та я кваплюся, друже, бо мені треба якнайшвидше віддати це донесення.

— А що там у вас діється, на фашистській території? — запитав начальник поста. Він не квапився.

— Сьогодні було багато tomate,— гордовито сказав Андрес.— Сьогодні на шляху аж курилося. Сьогодні перебили увесь загін Глухого.

— А хто такий цей Глухий? — похмуро запитав офіцер.

— Ватажок одного з найкращих загонів у горах.

— Вам усім треба було б перейти на республіканську територію і вступити в армію,— сказав офіцер.— А то розвели оту безглузду партизанщину. Вам треба було б перейти сюди й підкоритися нашій дисципліні. А потім, у разі потреби, ми б самі посилали партизанські загони.

Андрес міг похвалитися майже надлюдським терпінням. Він спокійно продирався через дріт. І цей допит теж не вивів його з рівноваги. Його не обурювало й те, що ця людина не розуміє ні їх, ні того, що вони роблять, і нічого несподіваного в цих дурних теревенях для нього не було. І в тому, що все так затягується, теж не було нічого несподіваного, але тепер він мусив іти далі.

— Слухай, compadre,— сказав він.— Цілком можливо, що ти маєш слушність. Але мені наказано вручити цей пакет генералові, що командує Тридцять п’ятою дивізією, яка на світанку розпочне наступ у цих горах, а зараз уже пізня ніч, і я повинен рушати далі.

— Який наступ? Що ти знаєш про наступ?

— Я нічого не знаю. Але мені треба добутися до Навасерради, а потім далі. Відведи мене до свого начальника, може, він дасть мені якусь машину. Пошли зі мною кого-небудь такого, щоб міг усе пояснити, бо справа нагальна.

— Щось мені все це не подобається,— мовив офіцер.— Може, краще було б підстрелити тебе, коли ти підходив до дроту.

— Ти ж бачив мої документи, товаришу, і я пояснив тобі, яке маю завдання,— терпляче відповів йому Андрес.

— Документи можна підробити,— сказав офіцер.— І таке завдання може вигадати перший-ліпший фашист. Я сам поведу тебе до начальника.

— Добре,— мовив Андрес.— То ходімо вже. Треба поспішати.

— Гей, Санчесе. Передаю тобі командування,— сказав офіцер.— Ти не гірше за мене знаєш, що треба робити. А я поведу оцього так званого товариша до командира.

Вони рушили неглибоким окопом за гребенем пагорба, і в темряві на Андреса тягло смородом із заростів дроку, загиджених захисниками цього узгір’я. Йому не подобалися ці люди, схожі на безпритульних дітей: брудні, недбалі, недисципліновані, зіпсуті, добрі, ласкаві, дурні, темні й завжди небезпечні, бо в їхніх руках була зброя. Сам Андрес на політиці не розумівся, він просто був за Республіку. Йому часто доводилося слухати цих людей, і вони говорили гарно, і слухати їх було приємно, але самі вони йому не подобалися. Яка ж це свобода, якщо людина напаскудить і не прибере після себе, думав він. Вільнішого за кота нікого нема, а він і то загрібає своє лайно. Кіт — найкращий анархіст. Поки вони не навчаться цього в кота, я не можу їх поважати.

Офіцер, який ішов попереду, раптом зупинився.

— Твій карабін ще в тебе? — спитав він.

— У мене,— мовив Андрес.— А що?

— Давай його сюди,— сказав офіцер.— А то ще вистрелиш мені в спину.

— Навіщо? — спитав його Андрес.— Навіщо мені стріляти тобі в спину?

— Хто тебе знає,— сказав офіцер.— Я нікому не довіряю. Давай сюди карабін.

Андрес скинув карабін з плеча й передав йому.

— Якщо тобі до вподоби тягти його на собі,— сказав він.

— Так воно буде краще,— мовив офіцер.— Безпечніше.

Вони спускалися потемки з узгір’я.

Розділ тридцять сьомий

Роберт Джордан лежав поряд дівчини і, поглядаючи на годинник, стежив за плином часу. Час минав повільно, майже непомітно, бо годинник був маленький, і він не бачив секундної стрілки. Але, придивляючись до хвилинної, він виявив, що коли як слід зосередитися, то майже можна затримати її рух. Він лежав, торкаючись підборіддям голови дівчини, і коли відвертався, щоб подивитися на годинник, то відчував щокою її коротко стрижене волосся, і воно було м’яке, але пружне й шовковисте, як хутро куниці під рукою, коли розціплюєш щелепи пастки, виймаєш її звідти і, тримаючи однією рукою, другою пригладжуєш хутро. Йому підступав до горла клубок, коли Маріїне волосся торкалося його щоки, і коли він пригортав її до себе, щемливий біль розходився від горла по всьому тілу; він похилив голову, наблизивши очі до годинника, на якому світляна стрілка, схожа на спис, повільно пересувалася по лівому боці циферблата. Тепер він виразно бачив її рух і дужче пригортав до себе Марію, ніби намагаючись уповільнити цей рух. Він не хотів будити її, але не міг бути без неї тепер, коли надходила остання година, і він торкнувся устами її шиї за вухом і повів ними далі, відчуваючи її ніжну шкіру і м’який дотик волосся. Він дивився на стрілку, що рухалася на циферблаті, і ще міцніше пригортав до себе Марію, і провів кінчиком язика по її щоці й по мочці вуха й вище, по його чудових звивинах до милого твердого обідка вгорі, і язик його тремтів. Він відчував, як це тремтіння проймає зморену спустошеність тіла, бачив, що хвилинна стрілка вже підбивається під гострим кутом догори, де була призначена година. І тоді він повернув до себе голову сонної Марії і торкнувся губами її уст. Він не цілував її, тільки легенько водив губами по її стулених устах, відчуваючи їхній лагідний дотик. Він обернувся до неї, і по її довгому, легкому, ніжному тілу перебігло тремтіння, і потім вона зітхнула, все ще не прокидаючись, а потім, все не прокидаючись, вона теж обняла його і прокинулася, і її губи міцно, жадібно припали до його губів, і він сказав:

— Боляче ж буде.

І вона сказала:

— Ні, не буде.

— Зайчику.

— Ні. Мовчи.

— Зайчику мій.

— Мовчи. Мовчи.

І потім вони були разом, і хоч стрілка годинника, на яку він тепер уже не дивився, посувалася далі, вони знали: те, що буде з ним, буде й з нею, і більше за те, що є тепер, не буде нічого; і що для них це — все, і назавжди, й це те, що було, є і буде. Те, що не могло прийти, прийшло. Це прийшло, і це було й раніше, й завжди, й тепер, тепер, тепер. Ох, тепер, тепер, тепер, тільки тепер, над усе тепер. І нема іншого тепер, крім тебе, тепер, і тепер твій пророк. Тепер і навіки тепер. То будь же тепер, тепер, бо немає іншого, як те, що тепер. Так, тепер. Благаю тебе, тепер, тільки тепер, і нічого іншого, тільки це тепер, і де ти, і де я, і де те друге, не питай, не треба питати, є тільки тепер; і ще й назавжди, благаю, назавжди тепер, назавжди тепер, вже назавжди одне єдине, одне єдине тепер, і нічого іншого, тільки це єдине тепер, і тепер уже рушило, воно підноситься, воно летить, воно ч відлітає, воно мчить, воно здіймається щораз вище й далі, іще далі, і все далі й далі; один і один — це один, це разом, разом, разом, усе разом, усе разом, і вниз разом, м’яко разом, тоскно разом, ніжно разом, радісно разом і цінувати це разом, і плекати це разом, і знову разом на землі, і під ліктями зрізані, прим’яті тілом соснові гілки, що пахнуть живицею й ніччю; і ось уже зовсім на землі, і попереду ранок цього дня. І тоді він сказав уголос, бо все те було в нього тільки в думках і досі він мовчав:

— О Маріє, я кохаю тебе, і я дуже тобі вдячний.

А Марія відповіла;

— Мовчи. Краще мовчімо.

— Ні, я мушу тобі сказати, бо це дуже важливо.

— Ні.

— Зайчику...

А коли вона міцно пригорнулася до нього й відвернула голову, він тихо запитав;

— Боляче, зайчику?

— Ні,— сказала вона.— І я теж вдячна тобі за те, що знову була в la gloria[6].

Потім вони лежали поряд, тихо, торкаючись одне одного всім тілом — ногами, стегнами, грудьми, плечима, тільки Роберт Джордан повернувся так, щоб знову бачити свого годинника, і Марія сказала:

— Які ми з тобою щасливі.

— Так,— сказав він.— Нам з тобою дуже пощастило.

— Спати вже нема коли?

— Так,— сказав він.— Тепер уже скоро почнеться.

— Тоді давай встанемо і з’їмо щось.

— Гаразд.

— Слухай, тебе щось тривожить.

— Ні.

— Справді?

— Тепер уже ні.

— А раніш тривожило?

— Так. Недовго.

— Я нічим не можу допомогти тобі?

— Ні,— сказав він.— Ти вже й так мені допомогла.

— Ти про що? Це було для мене.

— Це було для нас обох,— сказав він.— В цьому ніхто не буває один. Вставай, зайчику, треба вдягатися.

Але його розум — найкращий його товариш — повертався до la gloria. Вона сказала la gloria. Це зовсім не те, що glory, і не те, що la gloire, про яку пишуть і говорять французи. Це те саме, що є в народних піснях. Це було, звичайно, в Греко і в Сан-Хуана де ла Крус, і в інших. Я не містик, але заперечувати це так само безглуздо, як заперечувати існування телефону, чи те, що Земля обертається навколо Сонця, чи те, що у всесвіті існують інші планети, крім нашої.

Як мало ми знаємо з того, що нам треба знати! Я б хотів, щоб попереду в мене було довге життя, а не смерть, яка чекає мене сьогодні, бо я багато дізнався про життя за ці чотири дні,— куди більше, ніж за весь час доти. Я б хотів дожити до глибокої старості й мудрості. Цікаво, чи можна вчитися безмежно, чи для кожної людини існує межа пізнання? Мені здавалося, що я знаю багато такого, про що я насправді нічого не знаю. Я б хотів мати попереду більше часу.

— Ти мене багато чого навчила, зайчику,— сказав він по-англійському.

— Що ти кажеш?

— Що я багато чого від тебе навчився.

— Qué va,— мовила вона.— То ж ти вчений, а не я.

Вчений, подумав він. Я володію тільки крихтами науки. Самими тільки крихтами. Шкода, якщо я помру сьогодні, бо тепер я вже дещо знаю. Цікаво, чому ти навчився дечого саме тепер? Тому що брак часу загострив твою сприйнятливість? Брак часу — дурниця. Тобі вже слід було б це знати. Я прожив ціле життя у цих горах, відколи прийшов сюди. Ансельмо — мій найдавніший друг. Я знаю його краще, ніж знаю Чаба, краще, ніж Чарльза, краще, ніж Гая, краще, ніж Майка, а їх я знаю добре. Лихослов Агустін — це мій брат, а брата в мене ніколи не було. Марія — моя справжня любов, моя дружина. А в мене ніколи не було справжньої любові. Ніколи не було дружини. Вона і сестра мені, а в мене ніколи не було сестри, і дочка, а дочки у мене ніколи не буде. Як не хочеться покидати все таке гарне.

Він скінчив зашнуровувати свої сандалі.

— По-моєму, життя дуже цікава річ,— сказав він Марії.

Вона сиділа поруч нього, на спальному мішку, обхопивши рухами нога нижче колін. Хтось відхилив попону, що запинала вхід до печери, і вони обоє побачили світло. Була ніч, і ніщо не провіщало наближення ранку, хіба тільки зірки: коли він дивився крізь сосни на небо, то бачив, як низько вони опустилися. Але в цьому місяці ранок наставав швидко.

— Роберто,— сказала Марія.

— Що, guapa?

— Сьогодні в цій операції ми будемо разом, правда?

— Після того, як розпочнеться.

— А з самого початку?

— Ні. Ти будеш із кіньми.

— Мені не можна бути з тобою?

— Ні. Своє діло я можу зробити тільки сам, і я тривожився б за тебе.

— Але ти повернешся відразу, коли скінчиш?

— Відразу,— сказав він і усміхнувся в темряві.— Вставай, guapa, ходімо снідати.

— А мішок?

— Згорни його, якщо тобі так хочеться.

— Мені дуже хочеться,— мовила вона.

— Давай я поможу.

— Не треба. Я сама.

Вона стала на коліна, щоб розправити й згорнути спальний мішок, потім передумала, підвелася з землі й стріпнула його так, що він аж ляснув у повітрі. Потім знову стала на коліна, розгладила мішок і згорнула. Роберт Джордан підняв обидва рюкзаки, держачи їх так, щоб нічого не випало з прорізів, і рушив між соснами до входу в печеру, завішеного продимленою попоною. Коли він відкинув попону ліктем і увійшов до печери, його годинник показував за десять хвилин третю.

Розділ тридцять восьмий

Вони були в печері, й чоловіки стояли перед вогнищем, що його роздмухувала Марія. Пілар уже заварила каву у казанку. Вона не лягала, відколи розбудила Роберта Джордана, і тепер, сидячи на стільчику в задимленій печері, зашивала проріз у другому рюкзаку. Перший був уже зашитий. Вогонь, спалахнувши, освітив її обличчя.

— Візьми собі ще м’яса,— звернулася вона до Фернандо.— Їж, їж, не соромся. Все одно лікаря у нас нема, ніхто твоє черево не розтинатиме, якщо його продірявлять.

— Навіщо ти таке мелеш, жінко? — сказав Агустін.— Язик у тебе, як у найпослідущої хвойди.

Він стояв, спираючись на ручний кулемет із складеною й притиснутою до ствола триногою, кишені його відтягали гранати, на одному плечі висіла торба з дисками, на другому — повний патронташ. Він курив цигарку і, підносячи чашку з кавою до рота, дмухав на каву димом.

— Ти наче ходячий склад залізного краму,— сказала йому Пілар.— І ста кроків із цим не пройдеш.

— Qué va, жінко,— мовив Агустін.— Ми ж будемо йти з гори.

— А верхній пост? Туди треба дертися,— сказав Фернандо.— А вже тоді з гори.

— Видеруся, як цап,— сказав Агустін.— А де твій брат? — запитав він Еладіо.— Твій братик ушився?

Еладіо стояв під стіною.

— Заткни пельку,— сказав він.

Еладіо нервував і відчував, що всі помічають це. Він завжди нервував і дратувався перед боєм. Підійшовши до столу, він почав напихати кишені гранатами, дістаючи їх з обтягнутого сирицею кошика, що стояв біля ніжки столу.

Роберт Джордан присів поряд із ним навпочіпки й дістав з кошика чотири гранати. Три з них були гранати Міллса — овальні, з насічкою, з масивного чавуну.

— Звідки вони у вас? — запитав він Еладіо,

— Оці? З Республіки. Їх старий приніс.

— Ну, як вони?

— Valen más que pesan[7],— сказав Еладіо.— Золото, а не гранати.

— Це я їх приніс,— мовив Ансельмо.— Шістдесят штук в одній торбі. Дев’яносто фунтів, Inglés.

— Ви вже користувалися ними? — запитав Роберт Джордан у Пілар.

— Qué va, користувались,— мовила жінка.— Це ж саме з ними Пабло захопив пост в Отеро.

Почувши ім’я Пабло, Агустін почав лаятися. Роберт Джордан побачив при світлі вогнища, яке обличчя стало в Пілар.

— Облиш,— різко сказала вона Агустінові.— Нічого про це говорити.

— Вони всі вибухали? — Роберт Джордан держав у руці пофарбовану сірою фарбою гранату, пробуючи нігтем спуск.

— Всі,— сказав Еладіо.— Такого ще не було, щоб яка не вибухла.

— А як швидко?

— Як упаде, так і вибухне. Швидко. Досить швидко.

— А ці?

Він підняв гранату, схожу на консервну бляшанку, з дротяною петлею, обмотаною тасьмою.

— Це негідь,— відповів йому Еладіо.— Вони хоч і вибухають і вогню багато, а осколків зовсім нема.

— Але вибухають завжди?

— Qué va, завжди! — мовила Пілар.— Ні з їхнім припасом, ні з нашим нічого не бува завжди.

— Але ж ви самі кажете, що ті вибухають завжди.

— Я не казала,— відповіла йому Пілар.— Ти запитував їх, а не мене. Я такого не знаю, щоб ці штуки вибухали всі до одної.

— Всі вибухають,— наполягав на своєму Еладіо.— Кажи правду, жінко.

— А ти звідки знаєш? — запитала його Пілар.— Кидав їх Пабло. А ти нікого не вбив в Отеро.

— Цей син найпослідущої хвойди...— почав Агустін.

— Облиш,— різко урвала його Пілар. Потім повела далі: — Вони всі однакові, Inglés. Але оті жолобчасті зручніші.

Найкраще буде прив’язати по одній такій і одній такій до кожного заряду, подумав Роберт Джордан. Але жолобчасті можна буде легше й краще закріпити.

— Ти кидатимеш гранати, Inglés? — запитав Агустін.

— Може статися,— сказав Роберт Джордан.

Але, сидячи навпочіпки й перебираючи гранати, він думав: це неможливо. Не розумію, як я міг одурити сам себе. Ми пропали в ту хвилину, коли вони оточили Сордо, так само як Сордо пропав, коли перестав падати сніг. Просто людина не може примиритися з такою думкою. Мусить і далі робити своє діло, складати план, знаючи, що він нездійсненний. Ти склав його, а тепер знаєш, що він нікуди не годиться. Тепер, уранці, він нікуди не годиться. З людьми, які в тебе є, ти, безперечно, можеш захопити один із постів, але взяти обидва пости тобі не пощастить. Тобто ти не можеш бути певен, що пощастить. Ні, не одурюй сам себе. Вдень, коли видно, це таки неможливо.

Із спроби захопити відразу обидва пости нічого не вийде. Пабло знав це з самого початку. Мабуть, він весь час збирався вшитися, та, коли оточили Сордо, Пабло збагнув, що нам кінець. Не можна готуватися до операції, сподіваючись на диво. Ти занапастиш їх усіх і навіть не знищиш мосту, якщо спробуєш діяти з тими, хто в тебе є зараз. Ти занапастиш Пілар, Ансельмо, Агустіна, Прімітіво, дратливого Еладіо, ледацюгу-цигана й Фернандо, а мосту не знищиш. І ти сподіваєшся, що станеться диво і що Гольц одержить від Андреса твоє донесення і відкладе наступ? Бо якщо ні, ти уб’єш їх усіх через цей наказ. І Марію теж. Її ти теж уб’єш через цей наказ. Невже ти не можеш врятувати хоча б Марію? Проклятий Пабло, щоб його чорти вхопили, подумав він.

Ні. Не треба злоститися. Злість анітрохи не краща від страху. Але замість того, щоб спати з дівчиною, ти мав би цілу ніч їздити з Пілар по цих горах і збирати людей на підмогу. Еге ж, думав він. А якби зі мною сталося щось, нікому було б підірвати міст. Еге ж. Саме тому ти й не поїхав. І послати когось іншого ти теж не міг, бо не маєш права важити життям ще однієї людини. Ти мусив зберегти тих, кого маєш, і скласти план, розрахований тільки на їхню участь.

Але твій план — бридня. Кажу тобі, бридня — і квит. Ти складав його вночі, а тепер ранок. Уранці нічні плани нікуди не годяться. Коли думаєш уночі, це одне, а вранці на все дивишся інакше. І тепер ти знаєш, що цей план нікуди не годиться.

А чи Джон Мосбі вмів виплутуватися з таких-от неможливих ситуацій? Авжеж, умів. І ситуації бували куди важчі. Пам’ятай, що несподіванка — велика річ, її не можна недооцінювати. Пам’ятай це. Пам’ятай, несподіванка — не абищо, тільки треба вміло скористатися з неї. Але в тебе не той підхід до всієї справи. Адже від тебе чекають не можливого успіху, а успіху безумовного. А подивись, як воно все складається. А втім, із самого початку все пішло не так, як треба, а в таких випадках що далі, то гірше: це як снігова куля, що котиться з гори по мокрому снігу.

Сидячи біля столу навпочіпки, він підвів голову й побачив Марію, і вона всміхнулася йому. Він теж усміхнувся їй самими губами, вибрав ще чотири гранати і позасував їх у кишені. Можна викрутити детонатори й використати тільки їх, подумав він. Але вибух гранати навряд чи завадить ділу. Граната вибухне водночас із зарядом і не розкидає його. Принаймні так я гадаю. Ні, я певен цього. Май же хоч трохи впевненості, сказав він сам до себе. Адже ти ще вчора ввечері думав про те, які ви з дідусем герої і який твій батько боягуз! То покажи ж тепер, що маєш хоч трохи впевненості в собі самому.

Він знов усміхнувся Марії, але усмішки не вийшло, тільки напнулася шкіра на вилицях і навколо рота.

Вона гадає, що ти герой, подумав він. А по-моєму, ти нікчема. І чого лишень не навигадував собі! І gloria, і всі оті нісенітниці! У тебе були чудові ідеї, правда? Весь світ був як на долоні, га? А, хай йому грець!

Тільки спокійно, сказав він сам до себе. Не починай злоститися. Це надто легкий вихід із становища. Такі виходи завжди знайдуться. Ти мусиш зібрати зараз усю свою силу волі. І не треба заперечувати всього, що було, тільки тому, що тобі доведеться все це втратити. Не будь як та гадюка з перебитим хребтом, що сама себе жалить; і до того ж тобі, собако, ніхто не перебивав хребта. З тобою ще нічого не сталося, а ти вже скиглиш. Прибережи свою злість до бою. Там матимеш на це час. У бою вона тобі знадобиться.

Пілар підійшла до нього з рюкзаком.

— Зашила міцно, не розірветься,— сказала вона.— А ці гранати дуже добрі, Inglés. Можеш бути певний.

— Ну як ти, Пілар?

Вона глянула на нього, похитала головою й усміхнулась. Він подумав: цікаво, як вона всміхається — теж силувано чи щиро? Начебто щиро.

— Добре,— мовила вона.— Dentro de la gravedad.— Потім запитала, сівши поряд нього: — А що ти сам думаєш тепер, коли воно вже починається?

— Що нас мало,— швидко відповів їй Роберт Джордан.

— Я теж так думаю,— сказала вона.— Нас дуже мало.— Потім додала, звертаючись тільки до нього: — Марія й сама впорається з кіньми. Мені там нічого робити. Ми їх стриножимо. Це кавалерійські коні, вони стрілянини не злякаються. Я піду до нижнього поста й зроблю все, що мав зробити Пабло. Так у тебе буде на одного більше.

— Добре,— сказав він.— Я сподівався, що ти запропонуєш це.

— Слухай, Inglés,— мовила Пілар, пильно дивлячись на нього.— Ти не тривожся. Все буде гаразд. Пам’ятай, що для них це буде несподіванка.

— Так,— сказав Роберт Джордан.

— І ще одне, Inglés,— сказала Пілар так тихо, як тільки дозволяв її хрипкий голос.— Усе те, що я казала тобі про твою руку...

— До чого тут моя рука? — сердито перебив він.

— Ти послухай. Не сердься, хлопче. Все оте про руку — циганські вигадки, я просто набивала собі ціну. Нічого такого на ній не було.

— Годі про це,— холодно сказав він.

— Ні,— мовила вона голосом хрипким і ніжним.— Це все мої побрехеньки. Я не хочу, щоб ти тривожився в день битви.

— Я не тривожуся,— сказав Роберт Джордан.

— Ні, Inglés,— сказала вона.— Ти дуже тривожишся і маєш на те підстави. Але все буде гаразд. Для цього ми й на світ народилися.

— Мені не потрібен політкомісар,— відповів їй Роберт Джордан.

Вона знову всміхнулася мило й щиро своїми пересохлими, широкими губами й сказала:

— Я тебе дуже люблю, Inglés.

— Мені це ні до чого зараз,— сказав він.— Ni tu, ni Dios[8].

— Так, знаю,— хрипко прошепотіла Пілар.— Я просто хотіла сказати тобі. І не тривожся. Ми зробимо все як слід.

— А чом би ні? — сказав Роберт Джордан, і шкіра на його обличчі ледь сіпнулася від кволої усмішки.— Авжеж, зробимо. Все буде гаразд.

— Коли ми вирушимо? — спитала Пілар.

Роберт Джордан глянув на годинник.

— Хоч зараз,— сказав він.

Він подав один рюкзак Ансельмо.

— Ну, як ти, старий? — запитав він.

Ансельмо дотісував останнього клинця за тим зразком, що дав йому Роберт Джордан. Це були запасні клинці, приготовані про всяк випадок.

— Добре,— сказав старий і кивнув головою.— Поки що дуже добре.— Він простяг уперед руку.— Дивися,— сказав він і усміхнувся. Його рука не тремтіла.

— Bueno, у qué?[9] — сказав йому Роберт Джордан.— Я теж можу удержати всю руку, щоб не тремтіла. А от давай одного пальця.

Ансельмо простяг пальця. Палець тремтів. Старий подивився на Роберта Джордана й похитав головою.

— У мене теж,— Роберт Джордан показав.— Завжди. Це природна річ.

— А в мене цього не буває,— сказав Фернандо. Він виставив наперед вказівного пальця правої руки. Потім лівої.

— А плюнути ти можеш? — запитав його Агустін і підморгнув Робертові Джордану.

Фернандо відхаркнувся й гордо плюнув на долівку печери, потім розтер слину ногою.

— Ти, брудний муле,— сказала йому Пілар.— Плював би у вогонь, якщо вже хочеш похвалитися своєю відвагою.

— Я б ніколи не плював на долівку, Пілар, якби ми не йшли звідси назавжди,— поважно промовив Фернандо.

— Сьогодні вважай, куди плюєш,— відповіла йому Пілар.— Бо можеш плюнути в таке місце, з якого не виберешся.

— От чорна кішка,— всміхнувся Агустін. Нервове напруження давалося взнаки, і хоч він і жартував, проте відчував те саме, що й усі.

— Це я жартома,— сказала Пілар.

— Я теж,— сказав Агустін.— Але me cago en la leche[10], я буду радий, коли воно вже розпочнеться.

— А де циган? — запитав Роберт Джордан в Еладіо.

— При конях,— сказав Еладіо.— Його видно звідси — з виходу.

— А як він?

Еладіо всміхнувся.

— Страшенно боїться,— сказав він. Йому ставало спокійніше на душі, коли він говорив про чужий страх.

— Слухай, Inglés...— почала Пілар.

Роберт Джордан глянув на неї і раптом побачив, що вона розтулила рота й дивиться так, ніби не вірить власним очам. Він рвучко обернувся до входу в печеру й схопився за пістолет. Там, притримуючи попону однією рукою, з автоматом, що стирчав із-за плеча, стояв Пабло — низький, кремезний, зарослий — і його маленькі з червоними повіками очиці дивилися вперед, ні на кому не спиняючись.

— Ти...— не вірячи сама собі, сказала Пілар.— Ти...

— Я,— рівним голосом сказав Пабло. Він увійшов до печери.— Hola, Inglés,— сказав він.— Я привів п’ятьох із загонів Еліаса й Алехандро. Вони там, нагорі, з кіньми.

— А підривна машинка, а детонатори? — сказав Роберт Джордан.— А інше спорядження?

— Я кинув усе зі скелі в річку,— сказав Пабло, як і раніше ні на кого не дивлячись.— Але замість тієї машинки можна використати гранати, я все це обміркував.

— Я теж,— сказав Роберт Джордан.

— У вас є що-небудь випити? — втомлено спитав Пабло.

Роберт Джордан простяг йому свою флягу, і він кілька разів швидко ковтнув, потім витер рота рукою.

— Що з тобою коїться? — спитала Пілар.

— Nada,— сказав Пабло, ще раз витираючи рота.— Нічого. Я повернувся.

— А все ж таки що з тобою?

— Нічого. Була хвилина слабкості. Я пішов, а тепер ось повернувся.— Він обернувся до Роберта Джордана.— En el tondo no soy cobarde,— сказав він.— Десь на споді я не боягуз.

Але щось інше, подумав Роберт Джордан. Хай мене чорти вхоплять, якщо ні. Але я радий бачити тебе, сучий сину.

— Мені пощастило роздобути тільки п’ятьох в Еліаса й Алехандро,— мовив Пабло.— Не злазив із коня, відколи поїхав. Вас дев’ятеро, і самі ви нізащо не впоралися б. Я ще вчора збагнув це, коли слухав, як Inglés усе пояснює. Нізащо в світі. На нижньому посту семеро солдатів і капрал. А що, як вони зняли б тривогу чи почали відбиватися? — Тепер він глянув на Роберта Джордана.— Ідучи звідси, я думав, ти сам зрозумієш, що це неможливо, і відмовишся від цього діла. Та потім, як викинув твоє спорядження, то почав міркувати інакше.

— Я радий тебе бачити,— сказав Роберт Джордан. Він підійшов до нього.— Ми дамо собі раду гранатами. Все буде гаразд. А про те, що було,— забудемо.

— Ні,— мовив Пабло.— Для тебе я б нічого не зробив. Ти приніс вам нещастя. Це все через тебе. І Глухий загинув через тебе. Та коли я викинув твоє спорядження, то раптом відчув себе дуже самотнім.

— Щоб ти...— сказала Пілар.

— І тоді я поїхав шукати людей, щоб із цього діла щось вийшло. Я привів найкращих, яких тільки міг знайти. Вони чекають нагорі, бо я хотів спочатку поговорити з вами. Вони гадають, що ватажок — я.

— Ти й справді ватажок,— сказала Пілар.— Якщо хочеш цього.

Пабло зиркнув на неї й нічого не сказав. Потім мовив просто й спокійно:

— Я багато передумав відтоді, як сталося оте з Глухим. І я вирішив: коли вже гинути, то гинути всім разом. Але тебе, Inglés, я ненавиджу за те, що ти нам усе це приніс.

— Але ж, Пабло,— почав Фернандо. Він ще підбирав хлібом м’ясну підливу зі своєї миски, його кишені були напхані гранатами, через плече висів патронташ.— Хіба ти не віриш, що операція завершиться вдало? Позавчора ти казав, що певен цього.

— Дай йому ще м’яса,— злісно сказала Пілар Марії. Потім вона глянула на Пабло, і очі її потеплішали.— Отже, ти повернувся, га?

— Атож, жінко,— сказав Пабло.

— Ну що ж, ласкаво просимо,— сказала йому Пілар.— Я не вірила, що ти зовсім пустився берега, хоч воно й скидалося на те.

— Після того, що я вчинив, мені було дуже важко самому, аж несила терпіти,— спокійно сказав їй Пабло.

— Несила терпіти,— передражнила його Пілар.— Та ти такого й чверть години не витерпиш.

— Не кепкуй з мене, жінко. Адже я повернувся.

— І ласкаво просимо,— повторила вона.— Я вже це сказала, ти хіба не чув? Випий кави, й нумо збиратися. Мене вже нудить від цих комедій.

— Це кава? — спитав Пабло.

— Звісно, кава,— відказав Фернандо.

— Дай мені трохи, Маріє,— попросив Пабло.— Ну, як ти? — Він глянув на неї.

— Добре,— відповіла Марія й подала йому чашку кави.— Хочеш м’яса?

Пабло похитав головою.

— No me gusta estar solo,— пояснював він далі, звертаючись до Пілар так, ніби нікого більше там не було.— Не люблю я залишатись на самоті. Вчора я цілий день їздив сам, але не почував себе самотнім, бо то ж було для загального добра. Та зате вночі! Hombre! Qué mal lo pasé![11]

— Твій знаменитий попередник, Іуда Іскаріот, повісився,— сказала Пілар.

— Не треба казати такого, жінко,— сказав Пабло.— Хіба ти не бачиш? Адже я повернувся. Не треба говорити про Іуду, і взагалі не треба про це. Я ж повернувся.

— Що то за люди, яких ти привів? — запитала його Пілар.— Чи варто було їх приводити?

— Son buenos[12],— сказав Пабло. Він зважився глянути Пілар в очі, потім відвернувся знову.— Buenos у bobos. Добрі й дурні. Готові йти на смерть і все таке. A tu gusto. Якраз на твій смак. Ти таких любиш.

Пабло знову подивився Пілар в очі й цього разу вже не відвернувся. Він дивився на неї, не моргаючи своїми запаленими свинячими очицями.

— Ех, ти,— сказала вона, і лагідність знову забриніла в її хрипкому голосі.— Ех, ти. Певно, як у людини вже щось було, то трохи того залишається в неї назавжди.

— Listo[13],— сказав Пабло, твердо дивлячись їй в обличчя.— Хоч би що цей день приніс — я на все готовий.

[1] Привіт, солдати! (Ісп.)

[2] Іспанська лайка.

[3] Я хочу сказати, який гарний дріт (ісп.).

[4] Дуже, дуже важливу (ісп.).

[5] Хай живе Федерація анархістів! Хай живе Національна конфедерація праці! (Ісп.)

[6] Блаженство (ісп.).

[7] Вони коштують більше, ніж важать (ісп.).

[8] Ні ти, ні бог (ісп.).

[9] Ну й що? (Ісп.)

[10] Іспанська лайка.

[11] Боже! Як погано мені було! (Ісп.)

[12] Вони добрі (ісп.).

[13] Я готовий (ісп.).

← Назад | На початок | Вперед →