По кому подзвін (сторінка 16)

— Здається, ти й справді повернувся,— сказала йому Пілар.— Здається, що так. Але далеко ж ти від нас відходив.

— Дай мені ковтнути ще раз із твоєї пляшки,— сказав Пабло Робертові Джордану.— І рушаймо.

Розділ тридцять дев’ятий

Вони в темряві піднялися схилом і вийшли з лісу до вузької ущелини. Кожен ніс чималий вантаж, і тому посувались вони повільно. Коні теж ішли з вантажем, притороченим до сідел.

— В разі потреби в’юки можна скинути,— сказала Пілар, коли вони вирушали.— Та якщо нам пощастить усе це зберегти, то буде з чого лаштувати табір на новому місці.

— А де решта боєприпасів? — запитав Роберт Джордан, коли вони приторочували в’юки.

— Ось у цих мішках.

Роберт Джордан ішов, зігнувшись під вагою рюкзака, комірець куртки, в кишенях якої лежали гранати, впинався йому в шию. Важкий пістолет совався на стегні, кишені штанів віддималися, повні автоматних магазинів. В роті він ще відчував смак кави; в правій руці він ніс свого автомата, а лівою раз у раз відтягував комірець куртки, щоб лямки рюкзака не так різали плечі.

— Inglés,— озвався Пабло, що йшов поряд із ним у темряві.

— Що скажеш?

— Ті люди, яких я привів, гадають, що діло вигорить, бо їх привів сюди я,— сказав Пабло.— То не кажи їм нічого такого, що могло б порушити їхню впевненість.

— Гаразд,— сказав Роберт Джордан.— Але зробімо так, щоб діло справді вигоріло.

— У них п’ятеро коней, sabes?[1] — ухильно сказав Пабло.

— Добре,— відповів Роберт Джордан.— Коней держатимемо всіх разом.

— Гаразд,— сказав Пабло й більше не озивався.

Навряд чи ти справді твердо ступив на праведний шлях, друже мій Пабло, подумав Роберт Джордан. Навряд. Але те, що ти повернувся,— вже само собою диво. І якщо тебе колись захочуть канонізувати, то, гадаю, це буде неважко зробити.

— Із цими п’ятьма я впораюся з нижнім постом не гірше, ніж це зробив би Глухий,— сказав Пабло.— Ми переріжемо дроти й відійдемо назад, до мосту, як умовилися.

Ми вже обговорили це десять хвилин тому, подумав Роберт Джордан. Цікаво, чому він знову...

— Може, нам пощастить-таки дістатися потім до Гредоса,— сказав Пабло.— Я багато про це думав.

Тобі, мабуть, щойно сяйнула якась геніальна ідея, подумав Роберт Джордан. Ще якесь одкровення. Тільки не повірю я тобі, що ти й мене запрошуєш з собою. Ні, Пабло. Оцьому я вже нізащо не повірю.

Від тої хвилини, як Пабло ввійшов до печери й сказав, що привів із собою ще п’ятьох, Роберт Джордан піднісся духом. Повернення Пабло розвіяло атмосферу трагедії, яка, здавалось, нависла вад усією операцією, відколи пішов сніг, і, побачивши Пабло, він хоч і не подумав, що йому знову почало таланити — бо в талан він не вірив,— але відчув, що справа обернулася на краще і тепер можна сподіватися на успіх. Передчуття невдачі зникло, і він відчував тепер, як його сповнює упевненість, ніби повітря, яке повільно накачують у спущену автомобільну камеру. Спершу ніби нічого й не помітно, хоч початок зроблено й насос повільно працює, а гумова камера трішки ворушиться. Так здіймалася в ньому впевненість, ніби морський приплив чи сік, що розходиться по дереву, аж врешті він відчув у собі ті перші ознаки опору всім лихим передчуттям, який часто переростає в справжнє бойове завзяття.

Це був його найбільший дар, талант, що робив із нього справжнього борця: уміння не тільки зневажати, а й нехтувати можливість невдачі. Він втрачав цю якість, коли йому доводилося нести дуже велику відповідальність за життя інших людей або виконувати погано сплановані чи нерозумні завдання. Бо в таких випадках не можна було відкидати думки про невдачу, поразку. Адже йшлося не про загрозу його власному життю, яку можна знехтувати. Сам собою він — ніщо, він знав це, і смерть — теж ніщо. Це він знав, і цього він був певен. Щоправда, за останні кілька днів він усвідомив, що разом з іншою людською істотою він може бути всім. Але в глибині душі він знав, що це виняток. Принаймні це в нас було, думав він. І в цьому моє велике щастя. Може, мені це було подаровано тому, що я ніколи цього не просив. Цього в мене ніхто не відбере, і сам я вже ніколи цього не втрачу. Але сьогодні вранці воно скінчилося, і тепер залишається тільки наше завдання.

Що ж, сказав він собі, я радий, що до тебе повертається те, чого останнім часом тобі дуже бракувало. Бо ти зовсім був занепав духом. Мені навіть соромно було за тебе. Тільки ж я — це ти. І іншого «я», що міг би судити тебе, немає. Так, ми були в поганій формі. І ти, і я, і ми обидва. Ану, покинь. Не роздвоюйся, як шизофренік. Досить і одного. От тепер ти знову такий, як треба. Але послухай, не можна думати про дівчину цілий день. Єдине, що ти можеш зараз зробити для неї, це подбати, щоб вона була якнайдалі від усього того, і це ти зробиш. Коней у нас начебто досить. Найкраще, що ти можеш зробити для неї, це виконати своє діло як слід і якнайшвидше, а потім забратися звідси геть, а думки про неї тобі тільки заважатимуть. Тож не думай про неї взагалі.

Вирішивши все це, він зупинився, чекаючи, поки Марія підійде до нього разом із Пілар, Рафаелем і кіньми.

— Ну, guapa,— сказав він їй у темряві,— як ти?

— Добре, Роберто.

— Ти не тривожся,— сказав він їй і, взявши автомат у ліву руку, правою обняв її за плечі.

— Я не тривожуся,— відповіла вона.

— Ми все добре підготували,— сказав він.— Ти будеш із Рафаелем при конях.

— Я б воліла бути з тобою.

— Ні. Ти якраз потрібна там, де коні.

— Добре,— сказала вона.— Там я і буду.

В цю мить якийсь кінь заіржав, і відразу ж із галявини за розпадиною йому відповів інший пронизливим, різким іржанням, що враз урвалося.

Роберт Джордан розрізнив у темряві попереду обриси інших коней. Він наддав ходи й підійшов до них разом з Пабло. Поряд із кіньми стояли люди.

— Salud,— привітався Роберт Джордан.

— Salud,— відповіли йому в темряві.

Він не міг розгледіти їхніх облич.

— Це той Inglés, що піде разом з нами,— сказав Пабло.— Той динамітник.

Ніхто нічого не сказав на це. Можливо, вони кивнули головами в темряві.

— Час рушати, Пабло,— мовив один.— Скоро розвидніє.

— Ви принесли ще гранат? — спитав інший.

— Багато,— сказав Пабло.— Наберете собі, скільки треба, як доїдемо й позлазимо з коней.

— То рушаймо,— сказав ще хтось.— Ми вже й так півночі тут прождали.

— Hola, Пілар,— сказав один із них жінці, що саме підійшла.

— Qué me maten[2], якщо це не Пепе,— хрипким голосом сказала Пілар.— Як життя, пастуше?

— Добре,— сказав він.— Dentro de la gravedad.

— Що то за кінь у тебе? — запитала його Пілар.

— Пабло дав мені свого сірого,— сказав він.— Добрий кінь.

— Їдьмо,— сказав інший.— Вже час. Нічого тут розпатякувати.

— Ну, а ти як, Елісіо? — спитала Пілар ще одного, коли він сідав на коня.

— Та що там,— грубо відповів він.— Рушаймо, бабо, робота чекає.

Пабло сів на гнідого.

— Ну, а тепер,— ані пари з вуст і їдьте за мною,— сказав він,— я покажу, де ми залишимо коней.

Розділ сороковий

Поки Роберт Джордан спав, поки він обмірковував, як підірвати міст, і поки він був із Марією, Андрес повільно просувався вперед. Прямуючи до республіканських позицій, він ішов, обминаючи фашистські пости, так швидко, як тільки може йти потемки дужий, витривалий селянин, що добре знає місцевість. Та коли він опинився на республіканській території, просування його відразу вповільнилось.

Здавалося б, досить йому буде показати перепустку з печаткою СВР, одержану від Роберта Джордана, і пакет з тією самою печаткою,— і його негайно припровадять до місця призначення. Але він із самого початку, ще на передовій, натрапив на похмурого, підозріливого командира роти, що взяв усе під сумнів.

Андрес пішов з ротним до штабу батальйону, і батальйонний командир, який перед початком війни був перукарем, вислухав його й відразу перейнявся завзяттям. Цей командир, на ім’я Гомес, вилаяв ротного за його глупоту, поплескав Андреса по спині, почастував його поганим коньяком і сказав, що він сам, колишній перукар, завжди мріяв бути guerrillero. Потім він розбудив свого ад’ютанта, передав йому командування батальйоном і послав вістового по мотоцикліста, який спав. Замість відпровадити Андреса до штабу бригади з мотоциклістом, Гомес вирішив сам відвезти його туди, щоб прискорити діло. Андрес ухопився за переднє сидіння і, підстрибуючи на вибоїнах поритої снарядами гірської дороги, вони з ревом помчали між двома шеренгами високих дерев; фара мотоцикла вихоплювала з мороку побілені стовбури, вапно на яких облупилося, а кора була обдерта осколками та кулями під час боїв, що точилися біля цієї дороги першого літа після початку війни. Вони звернули до невеликого, зруйнованого снарядами гірського курортного містечка, де розмістився штаб бригади, і Гомес спритно, як гонщик, загальмував мотоцикл і приставив його до стіни будинку. Заспаний вартовий виструнчився перед ним, коли Гомес пройшов повз нього до великої кімнати, де стіни були завішані картами і сонний офіцер із зеленим целулоїдовим козирком над очима сидів за столом, на якому стояла лампа, два телефони й лежав номер «Мундо обреро».

Офіцер звів очі на Гомеса й сказав:

— Чого це ти сюди приперся? Хіба не знаєш, що існує телефон?

— Мені треба бачити підполковника,— сказав Гомес.

— Він спить,— відповів офіцер.— Я світло твоєї фари ще за милю помітив. Хочеш, щоб нас обстріляли?

— Поклич підполковника,— сказав Гомес.— Справа нагальна.

— Тобі ж кажуть, що він спить,— сказав офіцер.— Що це ти за бандита привів? — Він кивнув головою в бік Андреса.

— Це guerrillero з фашистського тилу, він несе дуже важливий пакет генералові Гольцу. На світанку генерал має розпочати наступ за Навасеррадою,— схвильовано й дуже серйозно сказав Гомес.— Розбуди підполковника, заради господа бога.

Офіцер подивився на нього примруженими очима, затіненими зеленим целулоїдом.

— Ви всі подуріли,— сказав він.— Я нічого не знаю ні про генерала Гольца, ні про наступ. Забирай з собою цього штукаря й повертайся до свого батальйону.

— А я тобі кажу: розбуди підполковника,— сказав Гомес, і Андрес помітив, що губи в нього стиснулися.

— Йди ти знаєш куди,— ліниво сказав йому офіцер і відвернувся.

Гомес витяг з кобури важкий пістолет дев’ятиміліметрового калібру і тицьнув ним офіцера в плече.

— Розбуди його, ти, фашистська сволото! — сказав він.— Розбуди, бо порішу тебе на місці.

— Вгамуйся,— сказав офіцер.— Ви, перукарі, аж надто гарячкуєте.

Андрес побачив при світлі лампи, як Гомесове обличчя перекривилося з ненависті. Але Гомес сказав тільки:

— Розбуди його.

— Вістовий! — зневажливим тоном гукнув офіцер.

На дверях став солдат, козирнув і зник.

— До нього сьогодні приїхала наречена,— сказав офіцер і знову взявся за газету.— Він, напевно, страшенно зрадіє, як побачить тебе.

— Такі, як ти, роблять усе, щоб перешкодити нашій перемозі,— сказав Гомес штабному офіцерові.

Той мовби й не чув. Знову втупивши очі в газету, він пробурмотів, ніби сам до себе:

— Ну й кумедна ж газета!

— А чому ти не читаєш «Ель дебате»? Оце газета на твій смак.

Гомес назвав головний консервативно-католицький орган, що виходив у Мадріді до початку війни.

— Не забувай, що я вищий посадою і що мій рапорт про тебе може мати певну вагу,— сказав офіцер, не дивлячись на нього.— Я ніколи не читав «Ель дебате». Не зводь на мене наклепу.

— Ну звичайно. Ти ж читав «АБЦ»[3],— сказав Гомес.— Армія гниє від таких, як ти. Від таких кадровиків, як ти. Але ми покладемо цьому край. Неуки й циніки вставляють нам палиці в колеса. Та перших ми навчимо, а других винищимо.

— «Вичистимо» — ось правильне слово,— сказав офіцер, все ще не зводячи очей.— Отут пишуть, що твої славнозвісні росіяни іще декого в себе вичистили. Там зараз прочищають краще, ніж англійська сіль.

— Будь-яке слово підійде,— запально сказав Гомес.— Будь-яке слово, аби лиш ліквідувати таких, як ти.

— Ліквідувати,— бридливо сказав офіцер, ніби звертаючись сам до себе.— Ось іще одне нове слівце, чуже для іспанської мови.

— Ну, то розстріляти,— сказав Гомес.— Це вже слово з іспанської мови. Тепер зрозумів?

— Зрозумів, чоловіче, але не треба так кричати. Тут, у штабі бригади, сплять ще кілька чоловік, крім підполковника, і твоя запальність дратує мене. Ось чому я завжди голюся сам. Не люблю розмов.

Гомес подивився на Андреса й похитав головою. Його очі блищали тим вологим блиском, що з’являється від люті й ненависті. Але він тільки похитав головою й нічого не сказав, приберігаючи все це на майбутнє. За ті півтора року, протягом яких він встиг стати командиром батальйону в Сьєррі, його пам’ять зібрала багато такого, але тепер, коли до кімнати ввійшов підполковник у самій піжамі, Гомес виструнчився й віддав йому честь.

Підполковник Міранда, низенький чоловічок із землистим обличчям, прослужив в армії все своє життя, розладнав своє родинне щастя і втратив любов дружини, що залишалася в Мадриді, поки він розладнував свій шлунок у Марокко. Він став республіканцем, коли переконався, що розлучення домогтися не зможе (про вилікування шлунку взагалі не могло бути мови), і громадянську війну розпочав у чині підполковника. Він мав тільки одне бажання: закінчити війну в тому ж чині. Підполковник добре провів оборону Сьєрри і хотів би, щоб його й надалі залишили там на той випадок, коли знову доведеться оборонятися. На війні він почував себе набагато краще, мабуть, через те, що менше їв м’яса. Він мав із собою великий запас двовуглекислої соди, вечорами попивав віскі, його двадцятитрьохрічна коханка чекала дитину, як майже всі дівчата, що почали службу як milicianas у липні минулого року,— і ось він увійшов до кімнати, кивнув головою у відповідь на привітання Гомеса і простяг йому руку.

— Ти в якій справі, Гомесе? — запитав він, а тоді, звертаючись до офіцера за столом, який був начальником оперативного відділу в його штабі, сказав: — Пепе, дай мені, будь ласка, закурити.

Гомес показав йому документи Андреса й пакет. Підполковник швидко глянув на salvoconducto, потім на Андреса, кивнув йому головою, всміхнувся і з жадібною цікавістю оглянув пакет. Він помацав печатку, натиснув на неї вказівним пальцем, тоді повернув перепустку й пакет Андресові.

— Ну, як, нелегко вам живеться там, у горах? — запитав він.

— Нічого, пане підполковнику,— відповів Андрес.

— Тобі сказали, де приблизно слід шукати штаб генерала Гольца?

— Під Навасеррадою, пане підполковнику,— відповів Андрес.— Inglés сказав, що це буде десь під Навасеррадою, праворуч від неї, поблизу передової.

— Який Inglés? — спокійно запитав підполковник.

— Inglés, динамітник, що зараз там, у нас.

Підполковник кивнув головою. Це була ще одна з несподіваних і незбагненних особливостей цієї війни: «Inglés, динамітник, що зараз там, у нас».

— Гомесе, ти краще сам відвези його на мотоциклі,— сказав підполковник.— Напиши їм солідне salvoconducto до Estado Mayor,— сказав він офіцерові з зеленим целулоїдовим козирком над очима.— Надрукуй його на машинці, Пепе. Потрібні дані перепиши звідси,— він жестом звелів Андресові дати свою перепустку,— і постав дві печатки.— Він повернувся до Гомеса.— Сьогодні вам потрібен буде дуже переконливий папір. І це слушно. Коли готується наступ, треба бути обережним. Я подбаю, щоб він був якомога переконливіший.— Потім він сказав Андресові дуже ласкаво: — Може, ти хочеш їсти чи вип’єш трохи?

— Ні, пане підполковнику,— сказав Андрес.— Я не голодний. Мене почастували коньяком на посту, і, якщо я вип’ю ще чарку, мене, мабуть, розморить.

— Ти помічав якийсь рух чи готування навпроти моїх позицій, коли переходив лінію фронту? — ввічливо спитав підполковник Андреса.

— Ні, там не було нічого незвичайного, пане підполковнику. Тихо. Все спокійно.

— Мені здається, я бачив тебе в Серседільї місяців зо три тому,— сказав підполковник.

— Бачили, пане підполковнику.

— Так я й думав.— Підполковник поплескав його по плечу.— Ти був там зі старим Ансельмо. Ну як він, живий?

— Живий, пане підполковнику,— відповів Андрес.

— Добре. Я дуже радий,— сказав підполковник.

Офіцер показав йому надруковану на машинці перепустку, підполковник прочитав її й підписав.

— А тепер їдьте мерщій,— звернувся він до Гомеса й Андреса.— Обережніше з мотоциклом,— сказав він Гомесові.— Фари не вимикай. Від одного мотоцикла нічого не буде, а їхати треба обережно. Передайте моє вітання товаришеві генералу Гольцу. Ми з ним познайомилися після Пегеріноса.— Він потис їм обом руку.— Сховай документи за пазуху й застебнися,— сказав він.— На великій швидкості вітер шарпатиме добре.

Коли вони вийшли, підполковник підійшов до шафки, вийняв з неї склянку й пляшку, налив собі віскі і додав води з глечика, що стояв на підлозі під стіною. Тоді, тримаючи склянку в одній руці й повільно попиваючи віскі, він зупинився перед великою картою, що висіла на стіні, й почав оцінювати шанси на успіх наступу під Навасеррадою.

— Я радий, що там Гольц, а не я,— сказав він нарешті офіцерові за столом. Офіцер не відповів йому, і, озирнувшись на нього, підполковник побачив, що той спить, поклавши голову на руки. Підполковник підійшов до столу й зсунув обидва телефони так, щоб вони торкалися з обох боків голови офіцера. Тоді підійшов до шафки, налив собі ще віскі, додав води й знову повернувся до карти.

Андрес міцно вхопився за сидіння, нахилив голову від вітру, і мотоцикл, оглушливо задирчавши, помчав у розтяту фарою темряву путівця, що відкривався перед ними між високими чорними силуетами тополь; пучок світла примерк і пожовтів, коли путівець збіг униз, у туман понад струмком, потім знову став яскравий і чіткий, коли путівець повів угору, а потім, на перехресті, їхня фара вихопила з темряви сірі силуети ваговозів, що верталися порожняком згори.

Розділ сорок перший

Пабло зупинив коня й зіскочив у темряві на землю. Роберт Джордан почув порипування сідел і хрипке дихання, коли решта злазили з коней, і дзенькіт вуздечки, коли один кінь хитнув головою. На нього війнуло кінським потом і кислим запахом давно не праного, не скиданого на ніч одягу — від людей, яких привів Пабло, і димним, затхлим запахом від мешканців печери. Пабло стояв поряд, від нього тхнуло міддю винного перегару. Роберт Джордан закурив, прикривши цигарку долонями, щоб не було видно світла вогника, глибоко затягся й почув, як Пабло сказав зовсім тихо:

— Пілар, зніми мішок з гранатами, а ми тим часом стриножимо коней.

— Агустіне,— пошепки сказав Роберт Джордан,— ти й Ансельмо підете зі мною до мосту. Мішок з дисками для máquina в тебе?

— Так,— сказав Агустін.— У мене.

Роберт Джордан підійшов до Пілар, що разом з Прімітіво розв’ючувала одного з коней.

— Слухай, Пілар,— тихо сказав він.

— Ну що? — хрипко шепнула вона, розстібаючи попругу під кінським черевом.

— Ти пам’ятаєш, що атакувати пост можна тільки тоді, як почуєте бомбування?

— Скільки разів можна це товкти? — сказала Пілар.— Ти гірший за стару бабу, Inglés.

— Це я для певності,— сказав Роберт Джордан.— А як тільки впораєтеся з вартовими, відходьте до мосту і згори прикривайте дорогу й мій лівий фланг.

— Я все зрозуміла з першого разу, краще вже не втовкмачиш,— пошепки відповіла Пілар.— Йди роби своє діло.

— І щоб ніхто не рухався з місця, і не стріляв, і не кидав гранат, поки не почуєте бомбування,— тихо сказав Роберт Джордан.

— Не дратуй мене,— сердито прошепотіла Пілар.— Я зрозуміла все це, ще коли ми були в Глухого.

Роберт Джордан підійшов до Пабло, який путав коней.

— Я стриножив тільки тих, що можуть сполохатися,— сказав Пабло.— А цих прив’язав так, що досить смикнути за мотузку, і вони вільні, ось бачиш?

— Добре.

— Я поясню дівчині й циганові, як з ними поводитися,— сказав Пабло.

Люди, яких він привів, купкою стояли збоку, спираючись на карабіни.

— Ти все зрозумів? — спитав Роберт Джордан.

— Аякже,— сказав Пабло.— Впоратися з вартовими. Перерізати дроти. Тоді назад, до мосту. Прикривати міст, поки ти його підірвеш.

— І не починати, поки не почуєте бомбування.

— Атож.

— Ну, то хай щастить.

Пабло щось пробурмотів. Потім сказав:

— А ти прикриватимеш нас великою máquina і своєю маленькою máquina, коли ми повертатимемося, еге ж, Inglés?

— Не турбуйся,— сказав Роберт Джордан.— Буде зроблено, як треба.

— Тоді все,— сказав Пабло.— Але треба бути дуже обережним, Inglés. Бо без точного розрахунку можна наламати дров.

— Я сам стрілятиму з máquina,— сказав йому Роберт Джордан.

— А ти вже стріляв з неї? Мені не хотілося б, щоб Агустін пристрелив мене, хоч і з найкращими намірами.

— Я вже не раз стріляв з неї, кажу тобі. І якщо з другої máquina стрілятиме Агустін, я скажу йому, щоб він цілився поверх ваших голів. Щоб брав вище.

— Тоді все,— сказав Пабло. Потім додав тихо, ніби потайки: — А коней все ж замало!

Сучий син, подумав Роберт Джордан. Невже він не здогадується, що я відразу розкусив його?

— Я піду пішки,— сказав він.— Коні — це твій клопіт.

— Ні, Inglés, кінь буде й для тебе,— тихо сказав Пабло.— Коні знайдуться для всіх.

— Це твоє діло,— мовив Роберт Джордан.— Про мене можеш не турбуватися. А патронів у тебе вистачить для твоєї нової máquina?

— Так,— сказав Пабло.— Все, що було в кавалериста, все тут. Я тільки чотири штуки вистріляв, щоб спробувати. Стріляв учора в горах.

— Ну, ми йдемо,— сказав Роберт Джордан.— Треба прийти туди заздалегідь, щоб добре замаскуватися.

— Зараз усі підемо,— сказав Пабло.— Suerte[4], Inglés.

Цікаво, що він, негідник, тепер надумав, запитав сам себе

Роберт Джордан. Здається, я знаю. Ну що ж, це його справа, не моя. Хвалити бога, що я вперше бачу цих людей.

Він простяг руку й сказав:

— Suerte, Пабло,— і їхні руки з’єдналися в темряві.

Простягаючи руку, Роберт Джордан думав, що це буде однаково як ухопити гадюку чи торкнутися прокаженого. Він не знав, яка в Пабло рука. Але рука Пабло вхопила в темряві його руку і міцно, сміливо потисла її, і він відповів на той потиск. У темряві рука в Пабло була приємна на дотик, і Роберта Джордана охопило чудне почуття, найчудніше за сьогоднішній ранок. Ми тепер спільники, подумав він. Спільники дуже люблять тиснути один одному руки, а вже вихваляти один одного та цілувати в обидві щоки й поготів, думав він. Я радий, що в нас обійшлося без цього. А спільники, мабуть, усі на один копил. у глибині душі вони ненавидять один одного. Але цей Пабло дуже дивна бестія.

— Suerte, Пабло,— сказав він і сильно потис цю дивну, міцну, впевнену руку.— Я прикрию тебе як слід. На турбуйся.

— Прости мені, що я взяв твоє спорядження,— мовив Пабло.— На мене ніби мана найшла.

— Але ти привів людей, а нам якраз цього й треба.

— Я більше не колотиму тобі очі цим мостом, Inglés,— сказав Пабло.— Тепер я бачу, що все буде гаразд.

— Що ви тут робите? Maricones[5] поробилися? — почувся раптом поряд із темряви голос Пілар.— Тобі цього тільки й бракувало,— сказала вона Пабло.— Ходім, Inglés, годі тобі прощатися, дивись, коли б він не поцупив решток твого динаміту.

— Ти не розумієш мене, жінко,— сказав Пабло.— А ми з Inglés розуміємо один одного.

— Тебе ніхто не розуміє. Ні бог, ні твоя рідна мати,— мовила Пілар.— І я теж не розумію. Ходім, Inglés, попрощайся зі своїм стригунцем і ходімо. Me cago en tu padre[6], я вже думаю, чи не злякався ти перед виходом бика.

— А, матері твоїй,— сказав Роберт Джордан.

— А в тебе своєї не було,— весело прошепотіла Пілар.— Але тепер ходімо, бо мені хочеться швидше відбути все це. А ти йди до своїх,— сказала вона Пабло.— Хто знає, чи надовго їм стане їхньої рішучості. В тебе там є двоє — хоч приплати, я б їх не взяла. Гукни їх, і йдіть.

Роберт Джордан узяв рюкзак на плечі й пішов до коней, де була Марія.

— До побачення, guapa,— сказав він.— Скоро знов зустрінемося.

Його не залишало якесь дивне почуття, ніби він уже казав це колись раніше чи ніби якийсь поїзд має ось-ось відійти, так, скоріш за все ніби це поїзд і ніби він сам стоїть на пероні.

— До побачення, Роберто,— сказала вона.— Бережи себе.

— Аякже,— сказав Роберт Джордан.

Він нахилився, щоб поцілувати її, і рюкзак зсунувся йому на потилицю, аж він ударив лобом Марію. І йому здалося, ніби це теж було вже з ним колись.

— Не плач,— сказав він, відчуваючи незручність не лише через важкий рюкзак.

— Я не плачу,— сказала вона.— Тільки повертайся скоріше.

— Не лякайся, коли почуєш стрілянину. Стрілянини сьогодні буде багато.

— Ні, я не боятимусь. Але повертайся скоріше.

— До побачення, guapa,— сказав він ніяково.

— Salud, Роберто.

Роберт Джордан не почував себе таким молодим, ще відколи він їхав поїздом із Ред-Лоджа до Біллінгса, а в Біллінгсі мала бути пересадка; він тоді вперше виїжджав до школи. Він боявся їхати і не хотів, щоб будь-хто здогадався про те, і на станції, за хвилину до того, як провідник узяв його валізу з платформи, він хотів уже ступити на нижню приступку вагона, але в ту мить батько поцілував його на прощання і сказав: «Помагай нам боже, поки ми з тобою будемо в розлуці». Його батько був дуже побожний і сказав це щиро й просто. Але вуса в нього були мокрі, і в очах стояли сльози, і Роберта Джордана так усе це збентежило — повиті сльозою молитовні слова й прощальний батьків поцілунок,— що він раптом відчув себе набагато старшим за батька, і йому стало так шкода його, що він насилу міг те стерпіти.

Поїзд рушив, а він і далі стояв на відкритій площадці заднього вагона і дивився, як станція і водогінна вежа все меншають і меншають,— ось вони вже зовсім маленькі, ніби іграшкові,— а рейки, перетяті шпалами, поволі збігаються в одну точку під розмірене стукотіння коліс, які везли його в невідоме.

Гальмівник сказав: «Батькові, видно, важко було розлучатися з тобою, Бобе».— «Так»,— відказав він, дивлячись на зарості полину вздовж колії, між телеграфними стовпами й курною дорогою, що бігла поряд. Він дивився, чи не пурхне десь куріпка.

«А тобі не хочеться їхати до школи?» — «Ні, хочеться»,— сказав він щиро. Якби він сказав це раніше, це була б неправда, але в ту хвилину це була правда, і, прощаючись із Марією, він знову почував себе зовсім молодим, як тоді, перед відходом поїзда. Тепер він почував себе надто молодим і незграбним, і він прощався з Марією, наче школяр із дівчиною на ганку, не знаючи, поцілувати її чи ні. А потім він збагнув, що ту ніяковість навіює йому не прощання. Вона — від тієї зустрічі, яка ще буде. Прощання — то лише частка тієї ніяковості, що сповнювала його від думки про майбутню зустріч.

Знову в тебе починається, сказав він сам до себе. Але я гадаю, не знайдеться людини, яка б не почувала себе надто молодою для цього. Він не хотів називати цього так, як слід було назвати. Облиш, сказав він сам до себе. Тобі ще рано впадати в дитинство.

— До побачення, guapa,— сказав він.— До побачення, зайчику.

— До побачення, мій Роберто,— мовила вона, і він відійшов туди, де стояли Ансельмо й Агустін, і сказав: — Vámonos.

Ансельмо підняв важкого рюкзака. Агустін, що взяв усе на плечі ще в печері, стояв, прихилившись до дерева, і з-за його спини над мішком стирчало дуло кулемета.

— Гаразд,— сказав він.— Vámonos.

Всі троє рушили схилом униз.

— Buena suerte, доне Роберто,— мовив Фернандо, коли вони пройшли повз нього між деревами. Фернандо сидів навпочіпки за кілька кроків від того місця, де вони проходили, але сказав він це дуже поважно.

— Тобі теж buena suerte, Фернандо,— сказав Роберт Джордан.

— І в тому, що ти оце робиш,— сказав Агустін.

— Дякую, доне Роберто,— мовив Фернандо, не звернувши уваги на Агустіна.

— Це не людина, а чудо, Inglés,— шепнув Агустін.

— Це правда,— сказав Роберт Джордан.— Тобі допомогти? Ти навантажений, як биндюг.

— Дарма,— сказав Агустін.— Я радий, що ми вже починаємо.

— Балакай тихіше,— мовив Ансельмо.— Тепер треба балакати якнайменше і якнайтихіше.

Вони обережно спускалися схилом, Ансельмо попереду, за ним Агустін, тоді Роберт Джордан, ступаючи дуже обережно, щоб не послизнутися, відчуваючи опалу глицю під мотузяними підошвами; ось він спіткнувся об корч, простяг руку вперед, і вона торкнулася холодного металу кулемета й складеної триноги. Він зсувався боком униз по схилу, сандалі ковзалися, розпушуючи м’яку землю, він знову й знову простягав ліву руку, і вона натрапляла на шорстку соснову кору, а потім зрештою намацала гладеньку смужку на стовбурі, і він підняв долоню, клейку від живиці, що виступила там, де було зроблено зарубку, і вони спустилися крутим лісистим узгір’ям до того місця, звідки Роберт Джордан і Ансельмо розглядали міст першого дня.

Ансельмо наткнувся в темряві на сосну, вхопив Роберта Джордана за руку й зашепотів так тихо, що той ледве почув його:

— Дивися, у них вогонь у жаровні.

Слабенький вогник світився якраз у тому місці, де — Роберт Джордан знав — дорога підходила до мосту.

— Ось звідси ми дивилися,— мовив Ансельмо. Він узяв руку Роберта Джордана, потяг її донизу й поклав на маленьку свіжу зарубку трохи вище коріння.— Це я зарубав, поки ти дивився на міст. Ось тут, праворуч, ти хотів прилаштувати máquina.

— Тут і прилаштуємо.

— Добре.

Роберт Джордан і Агустін поклали рюкзаки на землю біля сосни й пішли слідом за Ансельмо до невеликої рівної галявинки, де купкою росли молоді сосонки.

— Тут,— сказав Ансельмо.— Ось тут.

— Отже, звідси, як тільки розвидніє,— зашепотів Роберт Джордан Агустінові, присівши навпочіпки за сосонками,— ти побачиш невеликий відтинок дороги і в’їзд на міст. Ти побачиш міст увесь, і невеликий відтинок дороги з другого боку, а далі вона завертає за скелю.

Агустін мовчав.

— Ти лежатимеш тут, поки ми готуватимемо вибух, і як хто з’явиться нагорі чи внизу — стріляй.

— Звідки це світло? — спитав Агустін.

— З будки по той бік мосту,— прошепотів Роберт Джордан.

— Хто зніме вартових?

— Ми зі старим, я тобі вже казав. Але якщо в нас не вийде, стріляй по обох будках і по вартових, коли побачиш їх.

— Так. Ти мені вже казав.

— Після вибуху, коли Пабло зі своїми вибіжить із-за скелі, стріляй над ними, якщо за ними будуть гнатись. у будь-якому разі стріляй якомога вище, поверх їхніх голів, але так, щоб погоню зупинити. Все зрозумів?

— Аякже. Ти й учора так пояснював.

— Запитання є?

— Нема. У мене з собою два мішки. Можна набрати в них землі з горба, де не видно, й принести сюди.

— Тільки тут не копай. Тобі треба замаскуватися так само ретельно, як тоді, коли ми були нагорі.

— Гаразд. Я принесу землю ще потемки. І мішки прилаштую так, що їх не буде помітно. Ось побачиш.

— Звідси до мосту дуже близько. Sabes? Удень це місце добре видно знизу.

— Не турбуйся, Inglés. Ти куди тепер?

— Я спущуся ще нижче зі своєю маленькою máquina. Старий зараз перебереться на той бік, так, щоб відразу вибігти до тієї будки, яка далі. Вона ж відкрита в той бік.

— Тоді все,— сказав Агустін.— Salud, Inglés. Тютюн у тебе є?

— Курити не можна. Дуже близько.

— Я не курити. Тільки потримаю цигарку в роті. Закурю потім.

Роберт Джордан простяг йому пачку, і Агустін узяв три цигарки і заткнув за піднятий козирок своєї пласкої чабанської шапки. Тоді розставив ніжки кулемета між дрібних сосонок і почав навпомацки розбирати свою поклажу й розкладати все так, щоб було напохваті.

— Nada mas,— сказав він.— Більше нічого.

Ансельмо й Роберт Джордан покинули його там і вернулися до своїх рюкзаків.

— Де б їх нам поставити? — пошепки мовив Роберт Джордан.

— Мабуть, тут. А ти певен, що поцілиш звідси вартового з маленької máquina?

— Це те саме місце, де ми лежали того дня?

— Те саме дерево,— сказав Ансельмо так тихо, що Джордан ледве почув його й здогадався, що старий говорить, не ворушачи губами, як тоді, першого дня.— Я надстругав ножем.

Роберта Джордана знову охопило таке почуття, ніби все це вже було раніше, але тепер воно виникло просто тому, що він повторив своє власне запитання, а старий свою відповідь. Так само було, коли Агустін запитав Роберта Джордана про вартових, хоч і знав уже відповідь наперед.

— Звідси близько. Навіть надто близько,— шепнув він.— Але світло падатиме з-за спини. Це дуже добре місце.

— Ну, тоді я піду на той бік і заляжу навпроти тієї будки,— сказав Ансельмо. А потім додав: — Ти мені вибач, Inglés. Але щоб не було помилки. Раптом я нетямущий.

— Що? — дуже тихо, наче зітхання.

— Ти скажи ще раз, щоб я знав точно.

— Щойно я вистрілю, ти теж стріляй. Коли вб’єш свого, біжи до мене. Рюкзаки будуть зі мною, і ти поможеш мені закласти заряди. Робитимеш усе, як я. Якщо зі мною щось станеться, зробиш усе сам так, як я тобі показував. Не квапся, роби все як треба, забивай ті дерев’яні клинці глибоко, гранати прив’язуй міцно.

— Мені все ясно,— сказав Ансельмо.— Я все запам’ятав. Тепер піду. Ти заховайся добре, Inglés, як почне світати.

— Перш ніж стріляти,— сказав Роберт Джордан,— перепочинь і цілься напевне. Не дивися на нього як на людину, а тільки як на ціль, de acuerdo?[7] Бери на мушку не цілого, а якусь певну точку. Цілься в живіт, якщо він стоятиме обличчям до тебе. Якщо стоятиме спиною — цілься в спину. Слухай, старий, якщо він сидітиме, то, тільки-но я почну стріляти, він підхопиться, перше ніж побігти чи пригнутися до землі. Отоді й стріляй. А якщо він не підхопиться, стріляй відразу. Не чекай. Тільки бий напевно. Підійди кроків на п’ятдесят. Ти ж мисливець. Для тебе тут нема нічого важкого.

— Я зроблю, як ти наказуєш,— сказав Ансельмо.

— Гаразд. Я так наказую,— мовив Роберт Джордан.

Добре, що я не забув викласти це як наказ, подумав він.

Йому так легше. Так для нього хоч трохи зменшується гріх. Сподіваюся, що хоч трохи. Я забув, що він казав мені першого дня про вбивство.

— Так, я тобі наказую,— повторив він.— А тепер іди.

— Me voy,— сказав Ансельмо.— Ну, скоро побачимося, Inglés.

— Скоро побачимося, старий,— сказав Роберт Джордан.

Він згадав свого батька на залізничній станції й терпке від сліз прощання з ним і не сказав старому ані «прощавай», ані «щасти».

— Дуло гвинтівки протер? — шепнув він.— А то куля не туди полетить.

— Ще там, у печері,— сказав Ансельмо.— Я їх усі попрочищав шомполом.

— Ну, скоро побачимося,— мовив Роберт Джордан, і старий широкою, легкою ходою пішов між дерев, нечутно ступаючи мотузяними підошвами.

Роберт Джордан ліг на землю, встелену глицею, й почав очікувати першого шурхоту сосон на вітрі, що завжди здіймається на світанку. Він вийняв з автомата магазин і кілька разів відтяг і відпустив затвор. Потім, відтягши його ще раз, перевернув зброю в руках, приклав у темряві дуло до уст і продув його, відчуваючи на язику масний, слизький метал. Тоді поклав автомат на ліву руку затвором догори, щоб туди не залетіла ні глиця, ні порох, і видушив великим пальцем усі патрони з магазина на носовик, якого розстелив перед собою. Потім, обмацуючи в темряві кожен патрон і повертаючи його в пальцях, він запхав їх один за одним назад. Тепер магазин знову став важкий, і він заклав його назад і почув, як він, клацнувши, став на місце. Він лежав за сосною ницьма, поклавши автомат на ліву руку, і дивився на вогник унизу. Інколи вогник зникав, і він здогадувався, що то вартовий у будці затуляє собою жаровню. Роберт Джордан лежав і чекав світанку.

Розділ сорок другий

Поки Пабло повертався в печеру і поки загін сходив униз схилом, туди, де стояли коні, Андрес під’їздив усе ближче до штабу Гольца. Вони виїхали на головну Навасеррадську автостраду, якою з гір спускалися вантажні машини. Там містився контрольний пункт, та, коли Гомес показав вартовому перепустку, одержану від підполковника Міранди, той посвітив на папірець кишеньковим ліхтариком, показав його іншому вартовому, потім повернув Гомесові й козирнув йому.

— Siga,— сказав він.— Їдьте далі. Але фару вимкніть.

Мотоцикл знову заревів. Андрес учепився за переднє сидіння, і вони поїхали далі, обережно пробираючись серед машин, що з вимкнутими фарами спускалися вниз довгою колоною. Зустрічалися й навантажені, що їхали вгору, і всі вони здіймали куряву. Андрес не бачив її в пітьмі, але відчував, як вона б’є йому в обличчя і рипить на зубах.

Вони під’їхали впритул до заднього борту однієї машини, мотоцикл тріскотів, врешті Гомес додав газу й випередив машину, потім другу, третю, четверту, а зустрічні, гуркочучи, котилися повз них лівим боком автостради. Тепер позаду ішла легкова машина, і їх клаксон безугавно вривався у гуркіт оповитих пилом ваговозів; нараз вона блиснула фарами, що освітили жовту хмару куряви, і промчала мимо, скрегочучи — бо водій перемкнув швидкість — і настійно, грізно, моторошно завиваючи клаксоном.

Потім вони натрапили на затор — весь рух попереду зупинився, і, лавіруючи між санітарними каретами, штабними машинами, панцирниками, ще й ще панцирниками, схожими на неповоротких, важких, металевих черепах із задертими в ще не осілій куряві дулами кулеметів, вони виїхали до другого контрольного пункту, де, видно, трапилася аварія. Одна з вантажних машин зупинилася, а водій другої, не помітивши цього, врізався в неї і розтрощив задній борт, і на дорогу вивалились ящики з патронами. Один із ящиків розбився, і, коли Гомес і Андрес зійшли з мотоцикла й покотили його поперед себе, пробираючись серед машин до контрольного пункту, де треба було показати перепустку, Андрес відчував під ногами мідні гільзи, що тисячами лежали в пилюзі. у вантажної машини, що наїхала на передню, був зім’ятий радіатор. Ще одна машина уткнулася передом їй у задній борт. Десятки інших уже вишикувалися за ними, і якийсь офіцер у важких чоботях біг до хвоста колони і кричав шоферам від’їхати назад, щоб можна було стягти з шосе розбиту машину.

Але вантажних машин було надто багато, і дати задній хід вони могли б лише тоді, якби офіцер, діставшись до хвоста колони, яка все зростала й зростала, зупинив той ріст. Андрес побачив, як він біжить, спотикаючись, із кишеньковим ліхтариком у руці, галасує й лається, а машини все під’їздили в темряві.

Вартовий на контрольному пункті не повернув їм перепустки. Вартових було двоє, вони ходили з гвинтівками за плечима, й ліхтариками в руках і теж галасували. Той, що взяв перепустку, підбіг до ваговоза із зустрічного потоку й звелів шоферові сказати на наступному контрольному пункті, щоб затримували всі машини, поки не розсотається затор. Потім, усе тримаючи перепустку в руці, вартовий вернувся назад і загорлав на шофера тієї машини, з якої випали ящики.

— Кидай усе і рушай далі, бога ради, бо ми ніколи тут не розплутаємося! — кричав він шоферові.

— У мене диференціал розбитий,— сказав шофер, нахилившись до задніх коліс.

— В бога і в душу твій диференціал. Кажу тобі — рушай!

— З розбитим диференціалом нікуди не рушиш,— сказав шофер і знову нахилився.

— Тоді нехай хто-небудь візьме тебе на буксир: адже ж треба врешті прибрати звідси все це лайно.

Шофер дивився спідлоба на вартового, що освітив ліхтариком пом’ятий задок машини.

— Рушай! Рушай! — кричав вартовий, тримаючи перепустку в руці.

— Давай документи,— нагадав йому Гомес.— Мою перепустку. Ми квапимося.

— Забирай свою перепустку до бісової матері,— сказав вартовий і, тицьнувши йому папірця, побіг через дорогу затримувати зустрічну машину.

— Розвернись на перехресті, під’їдь до цієї машини, потягнеш її за собою,— сказав він шоферові.

— Мені наказано...

— На... я на те, що тобі наказано. Роби, що я кажу.

Шофер дав газу, машина поїхала вперед, нікуди не звертаючи, і зникла в куряві.

Гомес звернув позад розбитої машини на вільний тепер правий бік дороги, і Андрес, знову вчепившись у переднє сидіння, побачив, як солдат із контрольного пункту затримує інший ваговоз і каже щось шоферові, який, висунувшись із кабіни, слухає його.

Тепер вони мчали шляхом, підіймаючись усе вище й вище в гори. Колону машин, що рухалася вгору, затримали біля контрольного пункту, і тільки зустрічні машини пролітали й пролітали лівим боком автостради повз їхній мотоцикл, що рівно й швидко виїздив на гору і незабаром наздогнав ту частину колони, яка відірвалася від решти після аварії поблизу контрольного пункту.

Не вмикаючи фари, вони випередили ще чотири панцирники, потім низку вантажних машин із солдатами. Солдати їхали в темряві мовчки, і спочатку Андрес лише відчував, що вони десь тут, у нього над головою, суцільною масою височать у куряві над бортами машин. Потім їх наздогнала ще одна штабна машина, вона безнастанно сигналила, і фари її то спалахували, то гасли, і, спалахуючи, освітлювали ваговози. Андрес побачив солдатів у сталевих касках, із гвинтівками між коліньми, дула кулеметів дивились угору, в небо, на мить чітко вирізняючись серед нічної пітьми, що знов поглинала їх, тільки-но фари легкової машини гасли. Порівнявшися з одним ваговозом у ту мить, коли фари спалахнули, він побачив у короткому зблиску світла солдатські обличчя, напружені й сумні. Солдати були в сталевих касках, і вони їхали на ваговозах по темній дорозі туди, звідки — вони знали це — мав розпочатися наступ, і в темряві солдатські обличчя відбивали потаємні думки, і в коротких зблисках світла солдати були такі, якими їх не побачиш вдень, бо вдень кожному соромно перед іншими — доти, доки почнеться бомбування чи атака, а тоді ніхто вже не думає про те, яке в нього обличчя.

Сидячи позаду Гомеса, що все якось примудрявся держатися попереду штабної машини і випереджав одного ваговоза за одним, Андрес нічого цього не думав про солдатські обличчя. Він думав тільки: «Яка армія! Яке спорядження! Яка вона механізована! Vaya gente![8] Подивись лишень на цих людей. Ось вона, республіканська армія. Дивися на них. Ваговоз за ваговозом. І в усіх однакова форма. Всі в сталевих касках. Дивися на máquinas, що стирчать із машин, чатуючи на літаки. Дивись, яка в нас армія!»

І коли мотоцикл випередив високі сірі ваговози, що везли солдатів, сірі ваговози з високими квадратними кабінами і квадратними потворними радіаторами, випередив, не зменшуючи швидкості, підіймаючись угору шляхом, у пилюзі й мерехтінні фар штабної машини, що освітлювала задній борт кожного ваговоза з намальованою на ньому армійською червоною зіркою і таку саму зірку на закурених бічних бортах, і коли мотоцикл уперто котивсь угору, а повітря ставало чимраз холодніше, і шлях круто петляв із боку в бік, і машини пирхали й гарчали, і в деяких над радіаторами в коротких зблисках світла клубочилась пара, і мотоцикл теж попирхував, деручись угору,— Андрес, міцно тримаючись за переднє сидіння, думав, що така подорож на мотоциклі,— як це гарно! Він ніколи доти не їздив на мотоциклі, а тепер вони їхали вгору в потоці машин, що йшли туди, де мав розпочатися наступ, і, піднімаючись із Гомесом крутим шляхом, він знав, що тепер не може бути й мови про повернення до табору перед нападом на пости. За такого руху на дорозі, за такої колотнечі добре буде, якщо йому пощастить дістатися назад тільки завтра надвечір. Він ніколи раніше не бачив наступу й готування до наступу, і тепер, їдучи цією дорогою, він дивувався — яку величезну й могутню армію створила Республіка! Тепер він їхав довгим відтинком шляху, який проліг по самому схилу гори, таким крутим, що, коли вони вже наближалися до верховини, Гомес звелів йому злізти, і вони вдвох викотили мотоцикл на останній крутий сторчак. Відразу ж за гірським гребенем, трохи ліворуч, дорога робила петлю, де розверталися машини, і там вони побачили мерехтливе світло у вікнах великого кам’яного будинку, що довгим темним велетнем бовванів проти нічного неба.

— Ходімо туди, запитаємо, де штаб,— сказав Гомес Андресові, і вони підкотили мотоцикл до зачинених дверей великого будинку, перед якими стояли вартові. Гомес прихилив мотоцикла до стіни, і тут двері розчинилися, і в світлі, що падало зсередини, з’явився мотоцикліст у шкіряному костюмі, з сумкою через плече і з маузером у дерев’яній кобурі, що теліпався з правого боку. Коли двері зачинилися, він знайшов у темряві свій мотоцикл, пробіг з ним кілька кроків, щоб мотор завівся, і з ревом помчав угору дорогою.

Гомес звернувся до вартового, що стояв на дверях.

— Я капітан Гомес із Шістдесят п’ятої бригади,— сказав він.— Ти не можеш сказати мені, де знайти штаб генерала Гольца, командира Тридцять п’ятої дивізії?

— Це не тут,— сказав вартовий.

— А що тут?

— Comandancia![9].

— Яка comandancia?

— Comandancia — і квит.

— Comandancia якої частини?

— А ти хто такий, щоб так допитуватися? — сказав йому в темряві вартовий.

Тут, на верховині, небо було дуже чисте, всіяне зорями, і тепер, вихопившись із куряви, Андрес бачив уже навіть потемки. Внизу, там, де шлях завертав праворуч, він добре бачив обриси ваговозів та легкових машин, які проїздили на тлі нічного неба.

— Я капітан Рохеліо Гомес із першого батальйону Шістдесят п’ятої бригади, і я питаю, де міститься штаб генерала Гольца,— сказав Гомес.

Вартовий трохи розчинив двері.

— Покличте капрала! — гукнув він.

Саме в цю мить з-за завороту виїхала велика штабна машина й покотила до великого кам’яного будинку, де, очікуючи капрала, стояли Андрес і Гомес. Вона під’їхала до них і зупинилася біля дверей.

З машини вийшов високий чоловік, уже літній і опасистий, у дуже великому береті кольору хакі, який носять у французькій армії піші єгері, в шинелі, з планшетом і револьвером на довгому ремені поверх шинелі. За ним вийшли два офіцери у формі Інтернаціональних бригад.

Звернувшись до шофера, чоловік у береті звелів йому від’їхати від дверей і поставити машину в безпечному місці. Це було сказано французькою мовою, й Андрес нічого не зрозумів, а Гомес, колишній перукар, знав по-французькому лише кілька слів. Коли він рушив до дверей разом з обома офіцерами, Гомес добре побачив його обличчя і впізнав цього чоловіка. Він бачив його на мітингах і часто читав його статті в «Мундо обреро», перекладені з французької. Він згадав ці кошлаті брови, водяво-сірі очі, подвійне підборіддя і впізнав у цьому чоловікові француза-революціонера, що свого часу очолив повстання французького флоту на Чорному морі.

Гомес знав, яку високу політичну посаду займає цей чоловік в Інтернаціональних бригадах, і знав, що йому має бути відомо, де міститься штаб Гольца, і він може послати його туди. Проте він не знав, що зробили із цим чоловіком час, розчарування, невдоволення своїми особистими й політичними справами й невситиме честолюбство, і він не знав, що нема нічого небезпечнішого, як звертатися до нього з будь-яким запитанням. Не відаючи всього цього, він ступив уперед, навперейми цьому чоловікові, відсалютував стиснутим кулаком і сказав:

— Товаришу Марті, ми веземо донесення генералові Гольцу. Чи не можете ви сказати нам, де його штаб? Справа дуже нагальна.

Високий, опасистий чоловік повернув голову до Гомеса й пильно оглянув його своїми водявими очима. Навіть тут, на фронті, після їзди у відкритій машині на свіжому повітрі, в його землистому обличчі, освітленому яскравою електричною лампочкою, було щось мертвотне. Здавалося, ніби воно виліплене з того бруду, який буває під пазурами в дуже старого лева.

— Що ви везете, товаришу? — спитав він Гомеса по-іспанському з сильним каталонським акцентом. Його очі зиркнули скоса на Андреса, ковзнули по ньому, потім знову вернулися до Гомеса.

— Донесення генералові Гольцу, яке наказано доставити в його штаб, товаришу Марті.

— Звідки воно, товаришу?

— З фашистського тилу,— сказав Гомес.

Андре Марті простяг руку по пакет та інші папери. Тоді глянув на них і запхав усе в кишеню.

— Заарештувати обох,— сказав він капралові.— Обшукати й привести до мене, тільки-но я пришлю по них.

З пакетом у кишені він увійшов до будинку. Андреса й Гомеса завели до вартівні й почали обшук.

— Що це на нього найшло? — спитав Гомес одного з вартових.

— Está loco,— сказав вартовий.— Він божевільний.

— Не може бути. Адже він видатний політичний діяч,— мовив Гомес.— Він головний комісар Інтернаціональних бригад.

— Aspesar de eso, está loco,— сказав капрал.— Все одно він божевільний. Що ви робите у фашистському тилу?

— Цей товариш звідти, він партизан,— відповів Гомес капралові, що обшукував його.— Він везе донесення генералові Ґольцу. Ти ж не загуби моїх документів. І гроші, й оцю кулю на нитці. Це моє перше поранення, в Гвадаррамі.

— Не турбуйтеся,— сказав капрал.— Все лежатиме ось у цій шухляді. Чому ви не запитали мене про Гольца?

— Ми хотіли запитати. Я звернувся до вартового, а він покликав тебе.

— Але в цей час підійшов божевільний, і ви його запитали? Його ні про що не можна питати. Він божевільний. Ваш Гольц за три кілометри звідси. Треба поїхати дорогою вгору, а тоді звернути між скелями праворуч у ліс.

— А ти можеш відпустити нас до нього?

— Ні. За це я накладу головою. Я мушу відвести вас до божевільного. Та й пакет ваш у нього.

— Може, ти кому-небудь скажеш про нас?

— Так,— відповів капрал.— Побачу когось із начальства й скажу. Всі знають, що він божевільний.

— А я завжди вважав його за велику людину,— сказав Гомес.— За людину, що уславила Францію.

— Все це, може, й так,— мовив капрал і поклав Андресові руку на плече.— Але він божевільний. У нього манія розстрілювати людей.

— І він їх справді розстрілює?

[1] Знаєш? (Ісп.)

[2] Щоб я пропала (ісп.).

[3] Газета монархістів.

[4] Хай щастить (ісп.).

[5] Іспанська лайка.

[6] Іспанська лайка.

[7] Гаразд? (Ісп.)

[8] Які люди! (Ісп.)

[9] Комендатура (ісп.).

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up