По кому подзвін (сторінка 17)

— Como lo oyes[1] — сказав капрал.— Цей старий стільки народу загубив, більше, ніж бубонна чума. Mat más que la peste bubónica. Але він не як ми, він не фашистів убиває. Qué vа. З ним жарти кепські. Mata bichos raros. Він вибирає щось особливе. Троцькістів. Ухильників. Всіляку рідкісну дичину.

Андрес нічого з цього не зрозумів.

— Коли ми були в Ескоріалі, то я навіть не знаю, скількох там повбивали за його наказом,— сказав капрал.— А розстрілювати доводиться нам. Інтербригадівці своїх розстрілювати не хочуть. Особливо французи. Щоб уникнути неприємностей, посилають нас. Ми розстрілювали французів. Розстрілювали бельгійців. Розстрілювали й усіляких інших. Якої тільки національності там не було. Tiene manía de fusilar gente[2]. І все за політичні справи. Він божевільний. Purifica más que el salvarsán. Таку чистку робить, краще за сальварсан.

— Але ти кому-небудь скажеш про пакет?

— Так, друже. Неодмінно. Я в цих обох бригадах усіх знаю. Вони тут усі бувають. Я навіть росіян знаю, але з них мало хто говорить по-іспанському. Ми не дозволимо цьому божевільному розстрілювати іспанців.

— А як бути з пакетом?

— 3 пакетом теж усе владнаємо. Ти не турбуйся, товаришу. Ми знаємо, як поводитися з цим божевільним. Він тільки для своїх небезпечний. Ми тепер це зрозуміли.

— Введіть заарештованих,— почувся голос Андре Марті.

— Queréis echar un trago? — спитав капрал.— Може, вип’єте по чарочці?

— Що ж, давай.

Капрал дістав із шафки пляшку ганусівки, й Гомес з Андресом випили. Випив і капрал. Він витер губи рукою.

— Vámonos,— сказав він.

Вони вийшли з вартівні, відчуваючи, як пекучий ковток ганусівки зігріває рот, шлунок, серце, і пройшли коридором у кімнату, де за довжелезним столом, розклавши перед собою карту, держачи в руках червоно-синього олівця, що допомагав йому гратися в полководця, сидів Марті. Для Андреса все це була тільки ще одна зайва затримка. Таких затримок уже багато набралося за сьогоднішню ніч. Їх завжди буває забагато. Та якщо в тебе з документами все гаразд і сумління чисте, то боятися нічого. Закінчується це завжди тим, що тебе відпускають і ти прямуєш далі своєю дорогою. Однак Inglés велів квапитися. Тепер Андрес знав, що не встигне вернутися назад до нападу на пости, але пакет треба було доставити, а цей, що розсівся за столом, поклав його собі в кишеню.

— Станьте сюди,— сказав Марті, не дивлячись на них.

— Товаришу Марті, послухайте,— не стримався Гомес, гнів якого ще підсилила ганусівка.— Сьогодні вночі ми вже раз затрималися через невігластво анархістів. Потім через недбайливість бюрократа-фашиста. А тепер нас затримує зайва недовірливість комуніста.

— Мовчіть,— наказав Марті, не дивлячись на нього.— Ви не на мітингу.

— Товаришу Марті, це дуже нагальна справа,— сказав Гомес.— І дуже важлива.

Капрал і солдат з цікавістю спостерігали цю сцену, ніби дивилися п’єсу, бачену вже багато разів, але й досі цікаву.

— Всі справи нагальні,— сказав Марті.— І всі дуже важливі.— Тепер він глянув на них, не випускаючи олівця з рук.— Звідки вам відомо, що Гольц тут? Ви розумієте, що це означає — з’являтися сюди й розпитувати про генерала перед початком наступу й називати його прізвище? Звідки вам відомо, що цей генерал має бути саме тут?

— Поясни йому сам,— сказав Гомес Андресові.

— Товаришу генерале,— почав Андрес. Андре Марті не виправив цієї помилки щодо його чину.— Цей пакет мені дали по той бік фронту...

— По той бік фронту? — перепитав Марті.— Так, він казав, що ти прийшов із фашистського тилу.

— Товаришу генерале, мені вручив його один Inglés, на ім’я Роберто, він динамітник і прийшов до нас підірвати міст. Розумієте?

— Ну, ну, розповідай.— Марті вимовив слово «розповідай» таким тоном, ніби сказав «бреши», «викручуйся», «вигадуй».

— Так от, товаришу генерале, Inglés звелів мені якомога швидше доставити пакет генералові Гольцу. Він сьогодні розпочинає наступ тут, у горах, і ми просимо тільки одного, щоб нам дозволили якнайшвидше передати пакет, як на те буде ваша ласка, товаришу генерале.

Марті похитав головою. Він дивився на Андреса, але не бачив його.

Гольц, думав він із тим змішаним почуттям страху і тріумфу, яке переймає людину, котра почула, що її конкурент загинув у жахливій автомобільній катастрофі чи що хтось, кого ненавидиш, але щодо порядності кого не маєш сумніву, вчинив розтрату. Щоб Гольц теж був із ними заодне! Щоб Гольц підтримував відверті зв’язки з фашистами! Гольц, якого він знає майже двадцять років. Гольц, який разом з Лукачем захопив тієї зими, в Сибіру, поїзд із золотом. Гольц, який бився з Колчаком, і в Польщі, і на Кавказі, і в Китаї, і тут, з першого жовтня. Але він був близький з Тухачевським! Правда, і з Ворошиловим теж. Але й з Тухачевським, і з ким іще? Тут, певна річ, з Карковим. І з Лукачем. А всі угорці — інтригани. Він ненавидів Галля. Гольц ненавидів Галля. Це треба пам’ятати. Затям це. Гольц завжди ненавидів Галля. Зате добре ставився до Путца. Це теж треба пам’ятати. І начальником штабу в нього Дюваль. Бач, що виходить. Ти ж чув, як він називав Копіка дурнем. Отже, ясно. Це факт. А тепер — донесення з фашистського тилу. Дерево буде міцне й ростиме, якщо з нього геть повідтинати гниле гілля. І гнилизна має бути очевидна для всіх, бо її треба знищити. І не хтось інший, а саме Гольц! Щоб Гольц був зрадником! Він знав, що довіряти не можна нікому. Нікому. Й ніколи. Ні дружині. Ні братові. Ні найдавнішому другові. Нікому. Ніколи.

— Виведіть їх,— сказав він вартовим.— І добре пильнуйте.

Капрал перезирнувся з солдатом. Цього разу вистава була нудніша, ніж звичайно.

— Товаришу Марті,— сказав Гомес,— не втрачайте розуму. Вислухайте мене, чесного офіцера й партійця. Пакет треба доставити будь-що. Цей товариш пройшов з ним через фашистські позиції, щоб вручити товаришеві генералові Гольцу.

— Виведіть їх,— тепер уже лагідно сказав Марті вартовим. Йому було шкода, по-людському шкода цих обох, якщо їх доведеться ліквідувати. Але його пригнічувала трагедія з Гольцом. Треба ж, щоб це був саме Гольц, думав він. Я негайно покажу це фашистське донесення Варлову. Ні, краще показати його самому Гольцу й подивитись, як він сприйме його. Так я й зроблю. Хіба можна покладатися на Варлова, якщо й сам Гольц зрадник? Ні. Тут треба діяти дуже обережно.

Андрес обернувся до Гомеса.

— Отже, він не хоче відсилати пакет? — спитав Андрес, не вірячи своїм вухам.

— Хіба ти не чув? — мовив Гомес.

— Me cago en su puta madre[3],— сказав Андрес.— Está loco.

— Так,— сказав Гомес.— Він божевільний. Ви божевільний. Чуєте? Божевільний! — кричав він на Марті, який знову схилився над картою з червоно-синім олівцем у руці.— Чуєш, ти? Ти божевільний! Божевільний убивця!

— Виведіть їх,— сказав Марті вартовим.— Їм затьмарило розум від усвідомлення власної вини.

— Божевільний убивця! — кричав Гомес.

— Hijo de la gran puta[4],— сказав Андрес.— Loco.

Тупоголовість цього чоловіка розлютила Андреса. Якщо він божевільний, то треба його викинути звідси як божевільного. Нехай заберуть пакет з його кишені. Хай він буде проклятий, цей божевільний. Звичайний спокій і незлобивість Андреса поступилися місцем важкій іспанській люті. Ще трохи, і вона могла засліпити його.

Дивлячись на карту, Марті сумовито покивав головою, коли вартові вивели Гомеса й Андреса з кімнати. Вартові з насолодою слухали, як його обсипали лайкою, але загалом ця вистава розчарувала їх. Раніш бувало цікавіше.

Андре Марті вислухав лайку спокійно. Скільки людей закінчували розмови з ним лайкою. Він завжди щиро, по-людському жалів їх. І завжди думав про це, і це була одна з небагатьох щирих думок, які в нього залишались і які він міг вважати за свої власні.

Він сидів так, встромивши очі й вуса в карту, в карту, якої він ніколи не розумів по-справжньому, в брунатні лінії горизонталей, тонкі, концентричні, схожі на павутиння. Він знав, що ті горизонталі показують різні гори й долини, але ніколи не міг збагнути, чому це саме оця гора, а це саме оця долина. Проте йому, як політичному керівникові бригад, дозволялося втручатися в усе, і він тицяв пальцем у те чи те занумероване, обведене тонкою брунатною лінією місце на карті серед зелених цяток лісів, перетятих смужечками доріг, які йшли рівнобіжно зовсім не випадковим вигинам рік, і казав: «Ось. Вразливе місце ось тут».

Галль і Копік, обидва честолюбці й політикани, погоджувались з ним, і через деякий час солдати, які ніколи не бачили тієї карти, але яким називали перед атакою номер визначеної висоти, йшли в атаку на цю висоту і знаходили смерть на її схилах або ж, зустрінуті вогнем із оливкового гаю, падали ще біля її підніжжя. Або десь на іншій ділянці фронту солдати без будь-яких перешкод виходили на визначену висоту, але від цього теж ніякої користі не було. Та коли Марті тицяв пальцем у карту в штабі Гольца, на блідому обличчі генерала, чию голову вкривали рубці від ран, випиналися жовна, і він думав: «Я мав би застрелити тебе, Андре Марті, перш ніж ти торкнешся моєї карти отим своїм сірим гнилим пальцем. Прокляття на твою голову за всіх людей, яких ти вбив, втрутившись у справу, в якій нічогісінько не тямиш. Нехай буде проклятий той день, коли твоїм ім’ям почали називати тракторні заводи, села, кооперативи і ти став символом, якого я не смію зачепити. Іди, сій підозру, погрожуй, втручайся, викривай і розстрілюй деінде, а мій штаб не чіпай».

Але замість сказати все це голосно, Гольц тільки відхилявся на спинку крісла, далі від цієї схиленої над картою туші, далі від цього пальця, від цих водявих очей, шпакуватих вусів і смердючого дихання, і казав: «Так, товаришу Марті. Я вас зрозумів. Але, по-моєму, це непереконливо, і я з вами не згоден. Можете діяти через мою голову. Будь ласка. Можете порушити це питання в партійному порядку, як ви оце висловилися. Але я з вами не згоден».

А тепер Андре Марті сидів над картою за голим столом, і гола електрична лампочка освітлювала його голову у великому береті, насунутому на лоб, щоб захищати очі від різкого світла, і він раз у раз зазирав у гектографований наказ про наступ і повільно, дбайливо, копітко звіряв наказ по карті, ніби молоденький офіцер, що розв’язував тактичне завдання у військовому училищі. Війна захоплювала його цілком. Подумки він сам командував військом; він мав право втручатися в діяльність штабу, а, за його переконанням, це й означало командувати. І він сидів отак з донесенням Роберта Джордана в кишені, а Гомес і Андрес чекали у вартівні дальших подій, а Роберт Джордан лежав у лісі над мостом.

Навряд чи наслідок Андресової подорожі був би інший, якби Андре Марті не затримав його й Гомеса і вони вчасно виконали б своє завдання. На фронті не було людей, наділених достатньою владою, щоб припинити наступ. Машину заведено надто давно, і зупинити її відразу було неможливо. В усіх велетенських військових операціях діє велика сила інерції. І якщо машина почала рухатися, зупинити її майже так само важко, як важко було пустити в рух.

Але цього вечора, коли літній чоловік у насунутому на очі береті ще сидів за картою, розгорнутою на столі, двері відчинились і до кімнати ввійшов російський журналіст Карков у супроводі двох інших росіян у цивільному — в шкіряних пальтах і кепі. Капрал неохоче зачинив за ними двері. Карков був перша значна особа, до якої йому вдалося доступитись.

— Здрастуйте, товаришу Марті,— зневажливо-іронічно сказав Карков шепеляво і, як звичайно, зневажливо й іронічно усміхнувся, показуючи жовті зуби.

Марті підвівся. Він не любив Каркова, але Карков, який приїхав сюди від «Правди» й мав прямий зв’язок зі Сталіним, був у той час однією з найзначніших фігур в Іспанії.

— Це ви, товаришу Карков! — відказав він.

— Готуєте наступ? — глузливо спитав Карков, кивнувши головою в бік карти.

— Тільки вивчаю його,— відповів Марті.

— Хто наступає? Ви чи Гольц? — спокійно запитав Карков.

— Як вам відомо, я тільки політичний комісар,— відповів йому Марті.

— Та що ви,— сказав Карков.— Не будьте такі скромні. Ви ж справжній генерал. У вас карта, польовий бінокль. Ви ж, здається, були колись адміралом, товаришу Марті?

— Я був каноніром,— сказав Марті. Це була брехня. Насправді під час повстання він був старшим писарем. Але тепер він завжди думав, що був каноніром.

— Он як? А я гадав, що ви були просто писарем,— сказав Карков.— Я завжди плутаю факти. Характерна риса журналіста.

Двоє інших росіян не брали участі в розмові. Вони дивилися через плече Марті на карту і час від часу перемовлялися по-своєму. Марті й Карков після привітання перейшли на французьку.

— Для «Правди» факти краще не плутати,— сказав Марті.

Сказав різко, щоб якось повернути собі втрачену самовпевненість. Карков завжди «випускав із нього дух» (по-французькому dégonfler), і Марті, зустрічаючись з ним, нервував і боявся сказати зайве слово. Коли Карков розмовляв з ним, важко було повірити, що його, Андре Марті, послав сюди Центральний Комітет Французької комуністичної партії з важливими повноваженнями. І важко було повірити, що його особа недоторканна. Карков міг легко дозволити собі порушити цю недоторканність, дошкуливши до живого. Тепер Карков казав:

— Звичайно я перевіряю факти, перше ніж відіслати повідомлення в «Правду». В «Правдє» я абсолютно точний. Скажіть, товаришу Марті, ви нічого не чули про якийсь там пакет, посланий Гольцові одним з наших партизанських загонів, що діють у районі Сеговії? Там перебуває один американський товариш, на прізвище Джордан, і від нього мають надійти відомості. У нас є дані про сутички в фашистському тилу. Він мав прислати донесення Гольцові.

— Американець? — запитав Марті. Той сказав — Inglés. То ось у чім річ. Отже, він помилився. І навіщо ті дурні до нього звернулися?

— Атож,— Карков глянув на нього зневажливо.— Молодий американець, він не дуже розвинутий політично, але чудово знає іспанців і дуже досвідчений у партизанських справах. Віддайте мені те донесення, товаришу Марті. Воно й так дуже затрималося.

— Яке донесення? — запитав Марті. Запитання було дурне, і він сам зрозумів це. Але він не міг відразу визнати своєї помилки і сказав так тільки для того, щоб відтягти принизливу хвилину.

— Те, що лежить у вашій кишені. Донесення Джордана Гольцові,— крізь зуби сказав Карков.

Андре Марті вийняв з кишені пакет і поклав його на стіл. Він глянув Каркову просто в очі. Ну, гаразд. Він помилився, і тепер уже нічого не вдієш, але принижуватися до визнання власної поразки він не хотів.

— І перепустку,— тихо сказав Карков.

Марті поклав перепустку поряд із пакетом.

— Товаришу капрале! — гукнув Карков по-іспанському.

Капрал відчинив двері й увійшов до кімнати. Він скинув оком на Андре Марті, що дивився на нього, як старий кабан, зацькований собаками. На його обличчі не було ні страху, ні приниження. Він був злий, і якщо й зацькований, то ненадовго. Він знав, що цим собакам з ним не впоратися.

— Віддайте це тим двом товаришам, що у вашій вартівні, і скажіть їм, як проїхати до штабу генерала Гольца,— мовив Карков.— Їх і так задовго тримали тут.

Капрал вийшов, і Марті провів його поглядом, а потім подивився на Каркова.

— Товаришу Марті,— сказав Карков.— Я ще з’ясую, наскільки ваша особа недоторканна.

Марті дивився йому в очі й мовчав.

— І проти капрала теж нічого не затівайте,— вів далі Карков.— Капрал тут ні до чого. Я побачив цих людей у вартівні, й вони звернулися до мене (це була брехня). Я сподіваюся, що до мене завжди всі будуть звертатися (це була правда, хоч звернувся до нього саме капрал).

Карков вірив, що його присутність завжди приносить добро, і вірив у силу свого доброзичливого втручання.

— Знаєте, в СРСР мені пишуть на адресу «Правди» навіть з якого-небудь азербайджанського містечка, коли там чиняться неподобства. Вам це відомо? Люди кажуть: «Карков нам поможе».

Андре Марті дивився на Каркова, і на його обличчі була написана лише злість і неприязнь. Він думав одне: Карков пішов проти мене. Ну, гаразд, Карков, хоч ви людина й впливова, але начувайтеся.,

— Тут, щоправда, трохи інше,— вів далі Карков,— але принцип той самий. Я ще з’ясую, наскільки ваша особа недоторканна, товаришу Марті.

Андре Марті відвернувся від нього й утупився в карту.

— Що пише Джордан? — запитав Карков.

— Я не читав,— відповів Андре Марті.— Et maintenant fiche moi la paix[5], товаришу Каркові

— Добре,— сказав Карков.— Не буду більше відривати вас від ваших воєнних вправ.

Він вийшов з кімнати й подався до вартівні. Андреса й Гомеса там уже не було, і він постояв хвилинку в порожній вартівні, дивлячись на дорогу і на далекі верхів’я гір, що видніли звідти в сірій імлі досвітку. Ми повинні пробитися туди, думав він. Чекати вже недовго.

Андрес і Гомес знову їхали дорогою на мотоциклі, але тепер уже світало. Як і раніше, держачись за переднє сидіння мотоцикла, який минав поворот за поворотом у сірому тумані, що огортав верхів’я гір, Андрес відчував швидку їзду; потім Гомес загальмував, і вони злізли з мотоцикла й стали поряд нього посеред дороги, що вилася вниз, і в лісі по ліву руку від них були танки, замасковані віттям. Ліс був зайнятий військом. Андрес побачив довгі ручки нош на плечах солдатів, що проходили мимо. Праворуч, під деревами, неподалік дороги, стояли три штабні машини, замасковані сосновим гіллям.

Гомес підкотив мотоцикл до однієї з цих машин, поставив його під сосною і заговорив із шофером, що сидів тут-таки, біля машин, прихилившись спиною до дерева.

— Я проведу вас до нього,— сказав шофер.— Заховай свого мотоцикла і вкрий його ось цим.— Він показав на купу нарубаного віття.

Сонце щойно з’явилося над вершечками сосон, коли Гомес і Андрес пішли за шофером — його звали Вісенте — стежкою між соснами і вгору схилом до входу в бліндаж, з даху якого і далі, вгору, між деревами, тяглися дроти. Він зупинився біля входу, а шофер зайшов усередину. Андрес захоплено оглядав будову бліндажа, вхід до якого здалека скидався на звичайну яму на схилі горба; викопаної землі поблизу не було, і, стоячи біля входу, він бачив, що бліндаж глибокий, просторий і люди вільно ходять у ньому, навіть не нахиляючи голови під високою брусованою стелею.

Шофер Вісенте вийшов до них.

— Генерал там, нагорі, на вихідному рубежі,— сказав Вісенте.— Я віддав пакет начальникові його штабу. Він розписався. Ось на.

Він простяг Гомесові конверт, на якому стояв підпис. Гомес віддав конверта Андресові, той подивився на нього й запхнув за пазуху.

— Як прізвище того, хто підписав? — спитав він.

— Дюваль,— відповів Вісенте.

— Добре,— сказав Андрес.— Це один із тих трьох, кому можна було віддати пакета.

— Чекатимемо відповіді? — спитав Гомес,

— Треба б дочекатися. Але де буде Inglés та інші після мосту, де мені їх тепер шукати — тільки богові відомо.

— Ходімо посидимо,— сказав Вісенте,— поки генерал повернеться. Я почастую вас кавою. Ви, мабуть, голодні.

— Скільки танків,— сказав Гомес.

Він проходив повз накриті віттям, помальовані у брудно-зелений колір танки, від яких по встеленій глицею землі тяглися глибокі колії, що показували, де танки звертали з дороги й заїжджали в ліс. З-під соснового віття горизонтально стирчали дула сорокап’ятиміліметрових гармат; водії й стрільці в шкіряних пальтах і ребристих шоломах сиділи, прихилившись до дерев, чи спали на землі.

— Це резерв,— сказав Вісенте.— І ці війська теж резервні. Ті, що почнуть наступ,— нагорі.

— Багато їх тут,— мовив Андрес.

— Так,— сказав Вісенте.— Ціла дивізія.

А в бліндажі, тримаючи донесення Роберта Джордана в лівій руці і дивлячись на годинника на тій же руці, перечитуючи донесення вчетверте й за кожним разом відчуваючи, як піт виступає йому під пахвами й струмочками стікає по боках, Дюваль казав у телефонну трубку:

— Тоді дайте позицію Сеговія. Поїхав? Дайте позицію Авіла.

Він не кидав телефонної трубки, але користі з цього було мало. Він устиг уже переговорити з обома бригадами. Гольц оглядав розташування частин і тепер був на шляху до спостережного пункту. Дюваль викликав спостережний пункт, але Гольца там ще не було.

— Дайте мені польовий аеродром номер один,— сказав Дюваль, раптом вирішивши взяти всю відповідальність на себе. Він затримає наступ під свою відповідальність. Краще затримати. Не можна посилати людей у наступ, що має бути несподіваним, якщо ворог чекає цього наступу. Не можна. Це просто вбивство. Так не можна. Немислимо. Хай що буде, те й буде. Нехай його потім розстріляють, якщо захочуть. Він негайно викличе аеродром і відкладе бомбування. Та що, як це тільки відтяжний наступ? Що, як ми маємо тільки відтягти військо й спорядження? Що, як мета полягає саме в цьому? Адже коли йдеш у наступ, тобі ніколи не скажуть, що він тільки відтяжний.

— Не треба аеродрому,— сказав він зв’язківцеві.— Дайте спостережний пункт Шістдесят дев’ятої бригади.

Він усе ще додзвонювався туди, коли почув гуркіт перших літаків.

Тієї ж хвилини його з’єднали із спостережним пунктом.

— Слухаю,— спокійно озвався Гольц.

Він сидів, притулившись спиною до мішка з піском, поставивши ноги на великий камінь, з його нижньої губи звисала цигарка, і, розмовляючи, він дивився вгору, через плече. Він бачив, як розгорталися клином трійки, гримотіли й поблискували сріблом у небі, виринувши з-за далекої гори із першим сонячним промінням. Він спостерігав, як вони наближаються, гарно вилискуючи на сонці. Він бачив двоїсті ореоли там, де промені сонця падали на пропелери.

— Слухаю,— сказав він у трубку по-французькому, бо це був Дюваль.— Nous sommes foutus. Oui. Comme toujours. Oui. C’est dommage. Oui[6]. Шкода, що вже надто пізно.

В його очах, що стежили за літаками, світилася гордість. Тепер він уже розрізняв червоні знаки на крилах і стежив за швидким, величним, грімким летом машин. Ось як воно могло бути. Це наші літаки. Вони прибули сюди, розмонтовані, на пароплавах, із Чорного моря, через Мармурове море, через Дарданелли, через Середземне море, і їх обережно вивантажили в Аліканте, вправно зібрали, випробували й визнали бездоганними, і тепер вони летять рівним і чітким ключем, срібні в ранковому промінні, летять бомбити оті гребені гір, трощити й громити їх, щоб прокласти нам шлях.

Гольц знав, що відразу по тому, як літаки пройдуть у нього над головою, вниз полетять бомби, схожі в повітрі на дельфінів. І тоді верхи гір вибухнуть у реві, злетять угору, їх сповиють хмари пилу, а потім ці хмари зіллються в одну, і все зникне з очей. Тоді обома схилами, скрегочучи, поповзуть танки, а за ними рушать обидві його бригади. І якби наступ був раптовий, вони б ішли й ішли вперед, униз, угору, все далі й далі, подеколи зупиняючись, розчищаючи шлях, бо роботи багато, важкої роботи, яку треба виконати досконало, а танки допомагали б їм, танки розверталися б і прикривали б їх своїм вогнем, а інші почали б підвозити піхоту до бою, а потім сповзати далі схилами, через перевал і вниз, на той бік. Так мало б бути, якби не було зради і якби всі зробили те, що їм належало зробити.

Є два хребти, і є танки, і є дві славні бригади, готові щохвилини виступити з лісу, і ось щойно з’явилися літаки. Все, що мав зробити він, зроблено так, як треба.

Але, стежачи за літаками, що були тепер майже над самою його головою, він відчув, як йому замлоїло під серцем, бо, почувши по телефону донесення Джордана, він зрозумів, що на верхів’ях гір нікого не буде. Вони зійдуть униз і заляжуть від осколків у вузеньких траншеях чи поховаються в лісі, а тільки-но бомбардувальники полетять, вони знову підіймуться нагору з кулеметами, з автоматами і з тими протитанковими гарматами, які Джордан бачив на шляху, і в нас буде на одну ганьбу більше. Але в оглушливому реві літаків було те, що мало бути, і, стежачи за ними, дивлячись угору, Гольц сказав у телефонну трубку:

— Ні. Rien á faire. Rien. Faut pas penser. Faut accepter[7].

Гольц дивився на літаки суворими, гордими очима, що знали, як могло б бути і як буде, і сказав, пишаючись тим, як могло б бути, вірячи в те, як могло б бути, навіть якщо так ніколи не буде:

— Bon. Nous ferons notre petit possible[8],— і повісив трубку.

Але Дюваль не дослухав його. Сидячи за столом з телефонною трубкою в руках, він чув лише ревіння літаків і думав: а може, таки зараз, ось, може, таки цього разу, прислухайся до них, може, таки бомбардувальники рознесуть їх ущент, може, таки проб’ємося туди, може, таки він одержить резерви, які просив, може, цього разу таки починається. Ну ж бо, ну! Мотори ревіли так, що він не чув навіть власних думок.

Розділ сорок третій

Роберт Джордан лежав за сосною на схилі гори, над дорогою, що вела до мосту, і дивився, як світає. Він завжди любив цю світанкову пору, і тепер йому було приємно стежити за світанком, відчувати, ніби й усередині в нього все виповнюється сірою імлою, неначе він був часткою цього повільного світання, що передує сходу сонця, коли речі стають чорні, а простір між ними — світлий, і світло, що вночі горіло яскраво, блякне і врешті гасне в сяйві дня. Обриси сосон нижче по схилу вирізнялися вже зовсім чітко, стовбури стали масивні й бурі, дорога поблискувала в пасмах туману, що стелився над нею. Все на ньому було мокре від роси, земля в лісі була м’яка, і під ліктями він відчував піддатливу буру опалу глицю. Крізь легкий туман, що напливав з річки, він бачив унизу над проваллям сталеві ферми мосту, легкі й прямі, і дерев’яні будки вартових з обох кінців. Але плетиво ферм ще здавалося тонким і тендітним у тумані, що завис над річкою.

Він побачив вартового в будці, його спину — той був у плащі — і шию під сталевою каскою, коли він схилявся погріти руки над жаровнею, зробленою з продірявленої бляшанки з-під бензину. Він чув плюскіт води, що бігла по камінню глибоко внизу, і бачив ріденький димок над будкою вартового.

Він глянув на годинника і подумав: цікаво, чи добрався вже Андрес до Гольца? Якби я знав точно, що міст треба буде підірвати, я б дихав зараз якнайповільніше, щоб час тягся довго-довго і знов можна було відчувати його плин. А все ж, пощастило Андресові чи ні? А якщо пощастило, припинять вони чи ні? Чи встигнуть вони припинити? Qué va. Не суши собі голови. Або припинять, або ні. Рішення може бути тільки одне, зачекай трохи, і ти про нього дізнаєшся. Ану ж наступ буде вдалий? Гольц сказав, що це можливо. Є шанс. Якщо пустити наші танки цим шляхом, а люди підуть праворуч, і обминуть Ла-Гранху, і обійдуть весь лівий ланцюг гір. Чому ти навіть уявити собі не можеш, що наступ буде вдалий? Настільки звик оборонятися, що тобі навіть у голову таке не вкладається. Воно-то так. Але з Ґольцом ти розмовляв до того, як уся та жива сила й техніка пройшла шляхом у той бік. До того, як з’явились оті літаки. Не будь такий наївний. Але запам’ятай: поки ми стримуємо фашистів тут, у них зв’язані руки. Вони не можуть напасти на іншу країну, не впоравшись спочатку з нами, а з нами вони ніколи не впораються. Якщо французи нам хоч трохи допоможуть, хоч залишать кордон відкритим і якщо Америка дасть нам літаки, вони з нами ніколи не впораються. Ніколи, якщо нам хоч що-небудь дадуть. Цей народ боротиметься довіку, дайте йому лише добру зброю.

Ні, до перемоги тут іще далеко, мабуть, іще кілька років. Це тільки контрнаступ, відтяжний маневр. Не треба марних ілюзій. Ану ж сьогодні нам пощастить прорвати фронт? Адже це наш перший великий наступ. Не втрачай відчуття реальності. А все ж — що, як пощастить? Не захоплюйся, сказав він собі. Згадай, що пройшло по шосе в той бік. Ти зробив усе, що міг. Портативні короткохвильові рації — ось що нам потрібно. Ну що ж, колись ми їх матимемо. Але поки що їх нема. А ти будь уважний і роби те, що маєш робити.

Нинішній день — тільки один із багатьох, багатьох прийдешніх днів. Але, може, все, що діятиметься у ті майбутні дні, залежить від того, що ти зробиш сьогодні. Так було протягом усього цього року. Так було вже багато разів. Уся ця війна така. Що це ти вдарився в таку філософію зрання, сказав він собі. Краще дивися, що діється там, унизу.

Він побачив, як двоє людей у пончо й сталевих касках, з гвинтівками за плечима вийшли з-за вигину дороги й попрямували до мосту. Один зайшов у будку вартового на тому кінці мосту й щез із очей. Другий пішов мостом повільною, важкою ходою. Посередині мосту він зупинився і плюнув у річку, тоді неквапно пішов далі; другий вартовий вийшов йому назустріч, погомонів з ним хвилинку і пішов мостом на той бік. Він ішов швидше, ніж солдат, що його заступив (каву чує, подумав Роберт Джордан), але й він зупинився посеред мосту і плюнув у річку.

Прикмета в них така, чи що, подумав Роберт Джордан. Треба буде й мені плюнути, коли буду на мості. Якщо тільки зможу тоді плювати. Ні. Навряд чи цей засіб дійовий. Навряд чи він допоможе. Мені треба буде довести, що він не допомагає, перше ніж я потраплю на міст.

Новий вартовий зайшов у будку й сів там. Гвинтівку з примкнутим багнетом він припер до стіни. Роберт Джордан вийняв з нагрудної кишені бінокль і почав підкручувати окуляри, поки зробилися виразними металеві конструкції, пофарбовані в сіре, і той кінець мосту. Потім він навів бінокль на будку вартового.

Вартовий сидів, прихилившись до стіни. Каска його висіла поряд на гачку, і його обличчя було добре видно. Роберт Джордан упізнав у ньому того самого солдата, що вартував тут два дні тому в денну зміну. На ньому була та ж схожа на панчоху плетена шапочка. І він знову був неголений. Щоки в нього позападали, а вилиці випнулись. Кущуваті брови сходилися на переніссі. Він мав сонний вигляд, і Роберт Джордан раптом побачив, як він позіхнув. Потім солдат дістав кисет, пачку паперу й скрутив собі цигарку. Він довго морочився з запальничкою, зрештою вкинув її в кишеню, підійшов до жаровні, нахилився над нею, вихопив жаринку, підкинув її кілька разів на долоні, подув на неї, прикурив і кинув назад у жаровню.

Коли він знову прихилився до стіни будки, мирно пахкаючи цигаркою, Роберт Джордан довго дивився на нього крізь восьмикратний цейсівський бінокль. Потім опустив бінокль, склав його і заховав у кишеню.

Більше не дивитимусь на нього, сказав він собі.

Він лежав, і стежив за дорогою, і старався ні про що не думати. На сосні, що росла нижче на схилі, пирснула білка, і Роберт Джордан побачив, як вона побігла по стовбуру вниз, а тоді зупинилася, повернула голівку й глянула туди, де лежала людина, що спостерігала за нею. Він побачив білчині оченята, маленькі й блискучі, і хвіст, що сіпався від хвилювання. Потім білка плигнула на землю і кількома довгими стрибками — передні лапки підкуливши, розпушивши хвіст — опинилася біля іншого дерева. Стрибнувши на нього, вона ще раз оглянулася на Роберта Джордана, тоді сховалася за стовбуром. Потім Роберт Джордан знову почув її цокання й побачив, що вона розплаталася на одній з верхніх гілок, а хвіст її злегка сіпається.

Він знову перевів погляд униз, на будку вартового, що видніла між сосон. Йому захотілося, щоб білка була тут, у його кишені. Йому захотілося мати хоч що-небудь, що можна погладити. Він потер ліктями об глицю, але це було зовсім не те. Ніхто не знає, якою самотньою почуває себе людина, коли робить те, що роблю тепер я. Чому ніхто? Ось я знаю. Сподіваюся, хоч зайчик вибереться звідси щасливо. Ану, облиш. Так, так, аякже. Але ж можна сподіватися, ось я й сподіваюся. Що я підірву міст як слід і що вона вибереться щасливо. Так буде. Певне ж. Саме так. Більше мені зараз нічого не треба.

Він лежав і дивився вже не на дорогу і не на будку вартового, а поверх усього, на далекі гори. Зовсім не треба думати, сказав він собі. Роберт Джордан лежав нерухомо й дивився, як настає ранок. Він наставав дуже швидко — адже був кінець травня, і це був справді прекрасний літній ранок. Мотоцикліст у шкіряній куртці й шкіряному шоломі, з автоматом у чохлі біля лівого стегна переїхав через міст і почав підійматися дорогою вгору. Потім через міст пройшла санітарна машина і, проїхавши якраз під тим місцем, де лежав Роберт Джордан, теж стала підійматися дорогою вгору. І більше нічого. Він дихав пахощами сосни і чув плюскіт річки, міст тепер вимальовувався зовсім чітко й дуже гарно в ясному ранковому світлі. Він лежав за сосною, поклавши автомат у згин лівої руки, й більше не дивився на будку вартового, і час минав, і коли вже здавалося, що нічого не буде, що нічого не може статися такого чудового травневого ранку, він раптом почув густий, глухий стугін бомб.

Тільки-но він його почув, тільки-но перші бомби гухнули десь далеко, навіть раніше, ніж громова луна встигла розкотитися по горах, він глибоко зітхнув і підняв автомат із землі. Рука його затерпла під вагою автомата, а пальці ворушилися нехотя, через силу.

Вартовий у будці підвівся, почувши гупання бомб. Роберт Джордан побачив, як він узяв гвинтівку й вийшов із будки, прислухаючись. Він стояв тепер посеред дороги, в променях сонця. Плетена шапочка з’їхала набакир, і сонце освітлювало його неголене обличчя, коли він задер голову, дивлячись у той бік, де літаки скидали бомби.

Туман уже розвіявся, і Роберт Джордан добре бачив чоловіка, що стояв посеред дороги й дивився на небо. Сонячне проміння, пробиваючись крізь верховіття сосон, освітлювало йому обличчя.

Робертові Джордану стало важко дихати, ніби груди йому стягли дротом, і, впершись міцніше ліктями в землю, відчуваючи пальцями пожолоблену поверхню ложа, він навів мушку, що стояла точно посеред прицільного прорізу, на груди вартовому і повільно натиснув на гачок.

Черга швидким, різким, коротким поштовхом вдарила йому в плече, а чоловік на дорозі з гримасою подиву й болю осів на коліна, потім скарлючився й уткнувся головою в асфальт. Його гвинтівка впала поряд, один палець застряв у спусковій дужці, зап’ясток вивернуло. Гвинтівка лежала на дорозі багнетом наперед. Роберт Джордан відвів очі від скарлюченого трупа, що лежав біля в’їзду на міст, і від будки вартового з другого кінця. Другого вартового йому не було видно, і він перевів очі на схил праворуч, туди, де, як він знав, ховався Агустін. Потім він почув, як вистрелив Ансельмо, постріл луною відбився в ущелині. Потім він почув, як Ансельмо вистрелив ще раз.

Відразу ж після другого пострілу загриміли гранати за закрутом шосе нижче мосту. Потім почулися вибухи гранат десь ліворуч. Тоді далі на дорозі розляглися рушничні постріли, а внизу крізь вибухи гранат застрочив Паблів автомат — так-так-так-так-так. Він побачив Ансельмо, що, ковзаючись, злазив із гори по кручі до другого кінця мосту, закинув свого автомата за спину, підхопив обидва важкі рюкзаки, що стояли за стовбурами сосон, по одному в кожну руку, і, відчуваючи, що від їхньої ваги руки йому ось-ось відірвуться, похитуючись, побіг крутим схилом униз, до шосе.

Біжачи, він почув, що Агустін гукає йому: «Buena caza, Inglés! Buena caza!!» — і подумав: «Щасливого полювання, так, аякже, щасливого полювання»,— і тієї ж миті почув коло другого кінця мосту ще один постріл Ансельмо, що дзвоном озвався в сталевих фермах. Він обминув тіло вартового й вибіг на міст із рюкзаками, що розгойдувалися в руках. Старий уже біг йому назустріч з карабіном у руці.

— Sin novedad! — гукав він.— Нічого не сталося. Tuve que rematarlo. Мені довелося добити його.

Стоячи навколішки посеред мосту, розв’язуючи рюкзаки, вихоплюючи динаміт, Роберт Джордан побачив, що по Ансельмових щоках, по сивій щетині течуть сльози.

— Ya maté uno también,— сказав він старому.— Я теж одного вбив,— і хитнув головою в бік, де за мостом, скарлючившись, лежав вартовий.

— Так, друже, так,— мовив Ансельмо.— Треба вбивати, ось ми і вбиваємо.

Роберт Джордан уже ліз по фермах мосту. Сталь була холодна й мокра від роси, і він ліз обережно, шукаючи точки опори між перекосинами, відчуваючи тепле проміння сонця на спині, чуючи гуркіт бурхливої річки внизу, чуючи стрілянину, занадто інтенсивну стрілянину з боку горішнього поста. Він тепер обливався потом, хоч під мостом було холодно. На одній його руці був настромлений моток дроту, із зап’ястка другої звисали на ремінчику плоскогубці.

— Давай мені динаміт, viejo, але по одній пачці! — крикнув він Ансельмо.

Старий низько перехилився через поручні, простягаючи йому довгасті бруски, і Роберт Джордан брав їх, закладав у намічені місця, всовував глибше, закріплював.

— Клинці, viejo! Клинці давай!

Вдихаючи свіжий запах дерева недавно виструганих клинців, він щільно забивав їх, щоб заряд динаміту сидів міцніше між фермами.

І ось, роблячи свою справу, закладаючи динаміт, закріплюючи, забиваючи клинці, туго прикручуючи дротом, думаючи тільки про вибух, працюючи швидко і вправно, як досвідчений хірург, він раптом почув стрілянину з боку нижнього поста. Потім гримнула граната. Потім ще одна, заглушивши гук вируючої води. Потім з того боку все стихло.

Чорт, подумав він. Що там скоїлося з ними?

На горішньому посту ще стріляли. Забагато бісової пальби, подумав він, прив’язуючи дві гранати, одну коло другої, на закріплених брусках динаміту, обмотуючи їх по ребрах дротом, щоб трималися міцно й надійно, й підтягуючи, скручуючи дріт плоскогубцями. Потім він перевірив, як воно вийшло, і задля більшої певності загнав над гранатами ще клинець, що туго присадив увесь заряд до сталевої ферми.

— Тепер з того боку, viejo! — гукнув він Ансельмо й поліз через плетиво ферм. Ніби Тарзан, що продирається крізь сталеві кущі, подумав він, і, вибравшись знову з сутіні під мостом, де гуркіт був надто лункий, він підвів голову й побачив Ансельмове обличчя і його руку, що простягала йому динаміт. Чорт, гарне обличчя в старого, подумав він. І вже не плаче. Тим краще. Один бік уже готовий, тепер ось іще цей бік — і все. Зріже, як бритвою. Ну, далі. Не хвилюйся. Роби своє діло. Швидко й чисто, як і на тому боці. Не нервуйся. Спокійно. Не силкуйся працювати швидше, ніж можеш. Тепер уже все буде гаразд. Один бік тобі, в усякому разі, ніхто не завадить підірвати. І все йде саме так, як треба. А холодно тут, під мостом. Ху, чортяка, як у винному погребі, зате хоч нема лайна. Звичайно коли працюєш під кам’яним мостом, то буває повно лайна. Це казковий міст. Добрі мені казки! Старому там, нагорі, гірше, ніж мені. Не силкуйся робити все швидше, ніж можеш.

— Дай пару клинців, viejo!

Не подобається мені, що там іще стріляють. Щось у Пілар негаразд. Мабуть, хтось із вартових був надворі. На подвір’ї чи за тартаком. І досі стріляють. Отже, там іще залишився хтось. І потім ця клята тирса. Ці кучугури тирси. Тирса, коли злежиться, дуже добре захищає від куль. Так, там, напевне, ще кілька чоловік залишилося. А внизу, де Пабло, тихо. Цікаво, що ж це все-таки було, коли там удруге знялася стрілянина? Мабуть, машина або мотоцикл. Аби лише не підійшли зараз панцирники чи танки. Давай, давай. Вкладай заряди якомога швидше, і забивай клинці, і стягуй дротом міцніше. Тремтиш, наче якась баба. Що це з тобою? Чого заквапився? Закладаюся, ота баба там, нагорі, зовсім не тремтить. Ота Пілар. А може, і вона теж. Схоже на те, що вона вскочила-таки в халепу. Ще затремтить, коли стане несила. Як і всі.

Він вихилився на сонце, і, коли простяг руку за бруском, що йому віддавав Ансельмо, і гуркіт вируючої води ніби стих, постріли на верхньому посту заляскали частіше, і знов почулися вибухи гранат. Потім ще вибухи гранат.

Видно, вдарили по тартаку.

Добре, що мій динаміт брусами, подумав він. А не паличками. Якого біса. Просто зручніше. Хоча торба, повна отих драглів, була б іще зручніша. Дві торби. Ні, вистачило б однієї. І якби в мене були детонатори й моя добра підривна машинка. Ця сволота кинула мою машинку в річку. Мою коробку — де лишень вона зі мною не побувала! Ось у цю річку він і кинув усе. Тварюка Пабло. Та нічого, він їм там зараз дає чосу.

— Ще, viejo.

Старий добре дає собі раду. Йому теж там нелегко, на мості. Йому була дуже важко вбити людину. Мені теж, але я просто не думав про це і зараз не думаю. Так треба. Тільки тут іще річ у тому, що в Ансельмо проста гвинтівка. Я знаю, як воно буває. Коли вбиваєш людину з автомата, все якось легше. Цебто для того, хто вбиває. Це зовсім інша річ. Ти лише натискуєш, а решту він уже робить сам. Автомат, а не ти. Гаразд, затямлю цю ідею, щоб розвинути її якось іншим разом. Ну й голова в тебе, Джордане. Розумна голова! Давай, Джордане, давай! Так кричали тобі, бувало, ще в школі, на футболі, коли м’яч був у тебе. А знаєш ти, що той паскудний Йордан[9] не набагато ширший за оцю річечку, що клекоче внизу? Біля витоку, звичайно. Все на світі починається з малого. А тут навіть затишно під мостом. Як дома, хоч від дому й далеко. Ну, Йордане, підтягнися. Тут справа серйозна, Йордане. Не розумієш? Серйозна. Але вже не така, як була. Може, ще раз перевірити перший заряд? Para qué? Тепер уже мосту кінець, хоч би що зі мною сталося. Коли не буде Йордана, не буде й мосту, а краще сказати — навпаки.

— Ще трошки, Ансельмо, друже,— сказав він.

Старий кивнув головою.

— Зараз закінчую,— сказав Роберт Джордан.

Старий знову кивнув.

Закріплюючи дротом гранати, він не чув уже стрілянини на шосе. Раптом він збагнув, що чує тільки гуркіт річки. Він глянув униз і побачив, як вода закипає білою піною між камінням, а потім розливається прозорим озерцем на гальці. Посеред озерця, втрапивши у вир, кружляє на одному місці клинець, який він упустив. Раптом поряд, полюючи на мошку, скинулася форель, і по воді пішли кола. Туго прикручуючи плоскогубцями дріт, що зв’язував обидві гранати, він бачив між металевими фермами мосту гірський схил, що зеленів під сонцем. Три дні тому все там було сіре, подумав він.

З прохолодної сутіні під мостом він вибрався на яскраве сонце й гукнув до Ансельмо, що схилився над ним згори:

— Дай мені великий моток дроту!

Старий подав йому моток.

Тільки б зараз нічого не порушити, a то вискочать завчасно. От якби можна було пропустити дріт наскрізь. Та дарма, з такою довгою дротиною все вийде гаразд, подумав Роберт Джордан, намацуючи загвіздки, що втримували на місці кільця, які мали звільнити спускові важелі запалу. Він перевірив, чи вистачить важелям місця, щоб відскочити, коли загвіздки буде висмикнуто (дріт, що їх з’єднував, проходив під важелями), потім прив’язав обривок дроту до одного кільця, з’єднав із головним дротом, що йшов від кільця другої гранати, відмотав трохи дроту, пропустив його поза сталевий косяк ферми й передав моток Ансельмо.

— Тримай обережно,— сказав він.

Тоді виліз на міст, узяв у старого моток і, розмотуючи дріт, пішов назад, до того місця, де посеред дороги лежав убитий вартовий; він ішов, перехилившись через поручні, і вів дріт за мостом, намагаючись робити це якомога швидше.

— Неси рюкзаки! — гукнув він через плече старому. Проходячи мимо свого автомата, нахилився, підібрав його й закинув за спину.

І тоді, піднявши очі від дроту, він побачив людей, що поверталися з верхнього поста.

Їх було четверо — він відразу побачив це, але тут-таки опустив очі, бо мусив стежити, щоб дріт не заплутався й не зачепився за який-небудь зовнішній виступ мосту. Еладіо серед них не було.

Роберт Джордан довів дріт до кінця мосту, накинув петлю на останню підпору й побіг до першого кам’яного придорожнього стовпця. Там він перерізав дріт і віддав кінець Ансельмо.

— Держи, viejo,— сказав він.— Ось так. Тепер ходімо зі мною назад до мосту. Ідучи, змотуй дріт. Ні, давай я сам.

Коло мосту він розпустив затягнену раніше петлю так, що дріт проходив тепер вільно й прямо до самісінького кільця гранати, до якого його було прикручено, й передав кінець Ансельмо.

— Іди з цим назад, до кам’яного стовпця,— сказав він.— Держи міцно, але вільно. Не тягни сильно. Як потягнеш надто сильно, міст підірветься. Comprendes? Розумієш?

— Атож.

— Держи обережно, але зависати не давай, бо заплутається. Держи легко й міцно, але дуже не тягни, поки не настане час. Comprendes?

— Гаразд.

— Коли настане час тягти, то саме тягни, а не шарпай.

Кажучи це, Роберт Джордан весь час дивився на шосе, яким поверталися рештки загону Пілар. Вони були вже зовсім близько, і він побачив, що Прімітіво й Рафаель ведуть Фернандо. Його, видно, поранило в пах, бо він ішов, притискаючи обома руками те місце, а старий і юнак підтримували його з обох боків. Праву ногу він волік, дряпаючи асфальт рантом черевика. Пілар з трьома гвинтівками дерлася схилом нагору. Роберт Джордан не бачив її обличчя, але голову вона держала якомога вище.

— Як тут у вас? — гукнув Прімітіво.

— Добре. Ми майже закінчили,— відказав Роберт Джордан.

Як у них — не варто питати. Коли він знову оглянувся, всі троє стояли край дороги і Фернандо хитав головою, відмовляючись іти вгору.

— Дайте мені гвинтівку,— почув Роберт Джордан його здушений голос.

— Ні, hombre. Ми тебе поведемо туди, де коні.

— Навіщо мені кінь? — сказав Фернандо.— Мені й тут добре.

Що було далі, Роберт Джордан не почув, бо заговорив із Ансельмо.

— Якщо підійдуть танки — підривай,— сказав він.—Але тільки тоді, коли вони вже в’їдуть на міст. Якщо панцирники — теж підривай. Коли в’їдуть на міст. А решту Пабло зуміє затримати.

— Я не буду підривати, поки ти там, під ним.

— Про мене не думай. Якщо треба буде підривати — підривай. Я прилаштую ще одну дротину і прийду сюди, тоді ми його разом підірвемо.

Він пустився бігцем до середини мосту.

Ансельмо бачив, як Роберт Джордан вибіг на міст — моток дроту на руці, автомат за спиною, плоскогубці на ремінчику біля зап’ястка. Ось він переліз через поручні й зник під мостом. Ансельмо, тримаючи кінець дротини в руці, в правій руці, присів за каменем і дивився вниз, на шосе й на міст. На півдорозі між ним і мостом лежав вартовий, сонце тепер пекло йому в спину — і здавалося, він зовсім осів під потоками проміння й розплатався на гладенькому асфальті шосе. Його гвинтівка лежала поряд, багнет був спрямований на Ансельмо. Старий дивився повз нього, на площину мосту, посмуговану тінями поручнів, і далі, туди, де дорога понад ущелиною завертала ліворуч і зникала з очей за стрімкою скелею. Він подивився на будку вартового на тому кінці мосту, тепер освітленому сонцем, потім, не забуваючи про кінець дроту, затиснутий у руці, повернувся в той бік, де Фернандо ще сперечався з Прімітіво й циганом.

— Киньте мене тут,— сказав Фернандо.— Мені дуже боляче, і кровотеча все не припиняється всередині. Я її відчуваю всередині, коли похитуюся.

— Ми тебе дотягнемо до лісу нагорі,— мовив Прімітіво.— Обійми нас за шию, а ми візьмемо тебе за ноги.

— Не варто,— сказав Фернандо.— Покладіть мене за цим каменем. Тут із мене стільки ж користі, як і нагорі.

— А як же, коли треба буде відходити? — сказав Прімітіво.

— Киньте мене тут,— сказав Фернандо.— Про те, щоб мені їхати отакому й думати нічого. От і кінь зайвий вам буде. А мені тут дуже добре. Вони тепер скоро прийдуть.

— Ми можемо донести тебе до лісу,— сказав циган.— Нам це неважко.

Він, звичайно, прагнув якнайшвидше тікати, й Прімітіво теж. Але все ж вони дотягли його сюди.

— Ні,— мовив Фернандо.— Мені тут дуже добре. Що з Еладіо?

Циган підніс палець до голови, показуючи, куди влучила куля.

— Сюди,— сказав він.— Після тебе. Коли ми атакували пост.

— Покиньте мене,— сказав Фернандо.

Ансельмо бачив, що він дуже мучиться. Фернандо обома руками затискував рану в паху, голову відкинув на схил, нога простяг. Обличчя в нього було землисте й зрошене потом.

— Киньте мене, зробіть ласку,— сказав він. Очі він заплющив від болю, кутики губів посіпувалися.— Мені тут справді дуже добре.

— Ось тобі гвинтівка й патрони,— сказав Прімітіво.

— Це моя? — спитав Фернандо, не розплющуючи очей.

— Ні, твоя в Пілар,— мовив Прімітіво.— Це гвинтівка Еладіо.

— Мені б ліпше мою,— сказав Фернандо.— Я до неї більше звик.

— Я тобі її принесу,— збрехав циган.— А поки візьми цю.

— Тут у мене дуже зручне місце,— сказав Фернандо.— І дорогу видно, і міст.— Він розплющив очі, повернув голову й подивився на міст, потім знову заплющив очі, коли підступив біль.

Циган погладив його по голові й великим пальцем подав Прімітіво знак — мовляв, час іти.

— Ми потім вернемося по тебе,— сказав Прімітіво й рушив слідом за циганом, що вже спритно дерся нагору.

Фернандо відкинувся на схил. Перед ним був один із вибілених каменів, що позначали край дороги. Голова його лежала в затінку, але рану, нашвидкуруч затампоновану й перев’язану, і руки, складені над нею, пригрівало сонце. Ноги теж лежали на сонці. Гвинтівка — біля нього, поряд із гвинтівкою вилискували на сонці три обойми з патронами. По руках лазила муха, але відчуття лоскоту заглушав біль.

— Фернандо! — гукнув Ансельмо з того місця, де він сидів, зіщулившись, стискаючи дріт у руці. Він зав’язав на кінці дроту петлю й міцно закрутив її, щоб зручніше було держати.— Фернандо! — гукнув він ще раз.

Фернандо розплющив очі й подивився на нього.

— Як тут у вас? —запитав Фернандо.

— Все гаразд,— сказав Ансельмо.— Зараз будемо підривати.

— Я дуже радий. Як я буду на щось потрібен, то скажи,— відповів Фернандо й заплющив очі, бо всередині в нього озвався біль.

Ансельмо повернув голову й знову почав дивитися на міст.

Він чекав, коли висунеться з-під мосту моток дроту, а за ним з’явиться голова й засмагле обличчя, й Inglés, підтягуючись на руках, почне вилазити на міст. І водночас він придивлявся до дороги за мостом, чи не з’явиться що-небудь з-за далекого повороту. Страху він не відчував ані тепер, ані раніше. Все йде так швидко, і це так просто, думав він. Мені важко було вбити вартового, але тепер уже все минуло. Як міг Inglés сказати, що застрелити людину — це все одно, що застрелити звіра? Коли я полював, у мене завжди було легко на душі і я не відчував ніякої вини. Але коли вистрелиш у людину, почуваєш себе так, наче вдарив рідного брата. А як ще не вб’єш із першого разу! Ні, не треба думати про це. Тобі це було дуже важко, і ти біг по мосту і плакав, як баба.

Це вже минуло, сказав він собі, і ти потім можеш спробувати спокутувати це, як і все інше. Але тобі даровано те, що ти просив учора ввечері, вертаючись через узгір’я додому. Ти ведеш бій, і ти не відчуваєш страху. Тепер навіть якщо доведеться вмерти сьогодні — це пусте.

Він подивився на Фернандо, що все лежав, прихилившись до кручі, приклавши долоні до паху, стиснувши посинілі губи, закотивши очі, і дихав важко й уривчасто. І, дивлячись на нього, він думав: якщо я маю померти, то нехай би наглою смертю. Ні, адже я пообіцяв, що більше нічого не проситиму, як збудеться те, чого я прагнув на сьогодні. Я нічого й не прошу. Зрозуміло? Я нічого не прошу. Нічого, нічогісінько. Пошли мені те, що я просив учора, а далі хай буде, що буде.

Він прислухався до далеких звуків бою в міжгір’ї і сказав собі: сьогодні справді великий день. Мені б треба усвідомити й зрозуміти, який це день.

Але він не відчував ні піднесення, ні хвилювання. Тільки спокій. Зіщулившись тут, на шорсткій ріні за придорожнім каменем, із двічі обмотаним навколо долоні й зап’ястка дротом у руці, він не почувався самотнім, відірваним від усього. Він був одне ціле з цим дротом, що тягся від його руки, й одне ціле з мостом, і одне ціле із зарядами динаміту, що їх заклав Inglés. Він був одне ціле з Inglés, що все порався під мостом, і він був одне ціле з усією битвою й з Республікою.

А неспокою не було. Навколо тепер було тихо. Сонце пекло йому в спину і в зігнуту шию, а коли він зводив очі, то бачив високе безхмарне небо й схил гори на тому березі, і він не відчував радості, але самотності не було, і страху теж не було.

Вгорі на схилі лежала за деревом Пілар і дивилася на дорогу, що вела від перевалу. Поряд із нею лежали три заряджені гвинтівки, і одну з них вона подала Прімітіво, коли той опустився на землю поряд із нею.

— Іди лягай он там,— сказала вона.— Он за тим деревом. А ти, цигане, отут.— Вона показала на інше дерево, трохи нижче.— Він помер?

— Ні. Живий ще,— сказав Прімітіво.

— Не поталанило,— мовила Пілар.— Якби в нас було ще хоч двоє, цього б не сталося. Треба було обминути оту кучугуру тирси поповзом. А йому зручно там, де ви його залишили?

Прімітіво кивнув головою.

— Коли Inglés підірве міст, уламки сюди не долетять? — запитав циган, висовуючись із-за свого дерева.

— Не знаю,— сказала Пілар.— Агустін з великою máquina ще ближче, ніж ти. Якщо б це було занадто близько, Inglés його там не посадив би.

— А я ось пам’ятаю, коли ми підривали поїзд, ліхтар з паровоза пролетів у мене над самісінькою головою, а шматки заліза так і пурхали, ніби ластівки.

— Тобі б віршики складати,— сказала Пілар.— Ніби ластівки! Ніби балії для прання, скажи краще. Слухай, цигане, ти сьогодні весь час держався по-молодецькому. Хоч тепер уже не піддавайся страхові.

— Я ж тільки спитав, чи долетять сюди уламки, щоб вчасно заховатися за стовбур,— сказав циган.

— Де сидиш, там і сиди,— сказала Пілар.— Скількох ми вбили?

[1] Як ти сам чуєш (ісп.).

[2] У нього манія розстрілювати людей (ісп.).

[3] Іспанська лайка.

[4] Іспанська лайка.

[5] А тепер дайте мені спокій (франц.).

[6] Нам каюк. Так. Як завжди. Так. Дуже жаль. Так (франц.).

[7] Нічого не вдієш. Нічого. Не треба про це думати. Треба змиритися (франц.).

[8] Добре. Ми зробимо, що зможемо (франц.).

[9] Назва річки Йордан по-англійському вимовляється «Джордан».

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up