По кому подзвін (сторінка 18)

— Pues ми — п’ятьох. І тут двоє. Не бачиш? Он на тому кінці ще один лежить. Туди дивися, на міст, будку бачиш? Дивися! Ну, бачиш? — Він показав пальцем.— І там, на нижньому посту, ще було восьмеро для Пабло. Я туди ходив у розвідку, мене Inglés посилав.

Пілар щось пробурмотіла. Потім сказала сердито:

— Що таке з тим Inglés? Що він там, матері його, марудиться під цим мостом? Vaya mandanga![1] Підриває він його чи заново зводити збирається?

Вона підвела голову й побачила Ансельмо, що зіщулився за придорожнім каменем.

— Гей, viejo! — закричала вона.— Що таке з твоїм Inglés, туди його розтуди?

— Заспокойся, жінко,— обізвався Ансельмо, легко, але міцно тримаючи кінець дроту.— Він закінчує свою роботу.

— Та чому ж так довго, скажи ти мені, заради послідущої шльондри?

— Es muy concienzudo![2] — прокричав Ансельмо.— Це робота наукова.

— Туди і розтуди всяку науку! — люто кинула Пілар циганові.— Хай ця паскудна мармиза підриває швидше — і кінець. Маріє! — загорлала вона своїм могутнім голосом, обернувшись до лісу.— Твій Inglés... — і тут полився цілий потік непристойної лайки на адресу Джордана та його гаданих дій під мостом.

— Вгамуйся, жінко! — крикнув Ансельмо з шосе.— Ти не знаєш, скільки в нього там мороки. Але він уже закінчує.

— Хай його чорти вхоплять,— палахкотіла Пілар.— Тут головне, щоб швидше.

І тут вони почули постріли за далеким закрутом дороги, де Пабло втримував захоплений ним пост. Пілар перестала лаятися й прислухалась.

— Ай-ай,— сказала вона.— Ай-я-яй. Ось воно!

Роберт Джордан теж почув те саме в ту мить, коли викинув моток дроту на міст і, підтягуючись, почав вилазити сам. Коли він поставив коліно на залізний край, а руками вже схопився за верхню перекладину, до нього долинула кулеметна черга з боку нижнього поста. Це стріляв не Паблів автомат. Роберт Джордан виліз, устав, перехилився через поручні і, швидко розмотуючи дріт, пішов мостом уздовж поручнів.

Він ішов і слухав постріли, і йому здавалося, що вони відлунюють у нього в животі, ніби відбиваються від діафрагми. Тепер стрілянина наче наблизилась, але Роберт Джордан усе йшов і тільки оглядався назад через плече. Та на дорозі за мостом було порожньо, не видно було ні танків, ні машин, ні людей. На ній ще було порожньо, коли він пройшов півшляху до будки вартового. На ній ще було порожньо, коли він пройшов три чверті шляху, обережно ведучи дріт за поручнями, і на ній ще було порожньо, коли він обминав будку, далеко відставивши руку, щоб дріт не зачепився за залізні закрути поручнів. Потім він обернувся і почав швидко задкувати дорогою понад нешироким рівчаком, як футболіст, що готується взяти довгу передачу, і весь час злегка натягуючи дріт, і, коли він майже порівнявся з Ансельмо, на дорозі за мостом ще було порожньо.

Потім він почув позаду гудіння машини, що все ближчало, і, озирнувшись, побачив великий ваговоз, що виїжджав на дорогу згори; намотавши кінець дроту на руку, він крикнув Ансельмо: «Підривай!» — і міцно вперся п’ятами в землю, і всім тілом відкинувся назад, натягуючи щосили дріт, обмотаний довкола зап’ястка, а гудіння ваговоза позаду все ближчало, а попереду була дорога, і на ній убитий вартовий, і довгий міст, а за мостом знову дорога, й досі порожня, і раптом розлігся оглушливий грім, і середина мосту знялась угору, як хвиля, що розпліскується, і гарячий повітряний шквал обпік його, коли він кинувся долілиць у рів, обхопивши міцно руками голову. Він уткнувся обличчям у кам’янисту землю і не бачив, як міст осів знову, тільки знайомий жовтий запах долетів до нього з їдким димом і посипався дощ сталевих уламків.

Потім уламки перестали сипатися, і він був живий, і він підвів голову й глянув на міст. Середини мосту не було. Навколо лежали покручені шматки сталі, метал вилискував на свіжих зламах. Ваговоз зупинився за сотню ярдів від мосту. Шофер і двоє солдатів, що їхали з ним, бігли до отвору дренажної труби, що чорнів коло дороги.

Фернандо лежав на тому самому місці й ще дихав. Руки його були притиснуті до боків, пальці розчепірені.

Ансельмо лежав долілиць за білим придорожнім каменем. Ліва рука підігнулася під голову, права була витягнена вперед. Дротяний зашморг ще й досі був у нього на кулаці. Роберт Джордан схопився на ноги, перебіг через дорогу, став біля старого навколішки й переконався, що той мертвий. Він не перевернув його на спину, щоб подивитися, куди поцілив шматок сталі. Старий був мертвий, тож однаково.

Мертвий він здається дуже маленьким, подумав Роберт Джордан. Він здавався маленьким і зовсім сивим, і Роберт Джордан подумав: як же він міг носити такі величезні рюкзаки, якщо це його справжній зріст? Потім він подивився на його ноги, на литки, обтягнені вузькими чабанськими штаньми, на стоптані мотузяні підошви його сандалів і, піднявши з землі гвинтівку та обидва рюкзаки, тепер майже порожні, підійшов до Фернандо і взяв і його гвинтівку. На дорозі він відкинув ногою шматок сталі з визубленими кінцями. Тоді скинув обидві гвинтівки на плече, держачи їх за дула, і поліз угору лісистим схилом. Він не озирався назад, не дивився й на шосе за мостом. З-за далекого закруту й досі чулася стрілянина, але тепер йому було однаково. Він кашляв від тринітротолуолового чаду, і всередині у нього ніби все заніміло.

Він поклав одну гвинтівку коло Пілар, під деревом, за яким вона лежала. Жінка оглянулася й побачила, що в неї тепер знову три гвинтівки.

— Ви надто високо забралися,— сказав він.— На дорозі стоїть ваговоз, а вам його й не видно. Вони там гадають, що це була бомба з літака. Краще спустіться нижче. Я візьму Агустіна й піду прикривати Пабло.

— А старий? — запитала вона дивлячись йому в очі.

— Убило.

Він знову болісно закашлявся і сплюнув на землю.

— Твій міст підірвано, Inglés.— Пілар дивилася йому просто в очі.— Не забувай цього.

— Я нічого не забуваю,— сказав він.— Ти горласта,— сказав він Пілар.— Я чув, як ти тут горлала. Гукни Марії, що я живий.

— Двох ми втратили на тартаку,— сказала Пілар, силкуючись утовкмачити це йому.

— Я бачив,— мовив Роберт Джордан.— Ви зробили якусь дурницю?

— Іди ти, Inglés, знаєш куди,— сказала Пілар.— Фернандо й Еладіо теж були люди.

— Чому ти не йдеш нагору, до коней? — сказав Роберт Джордан.— Я тут упораюся краще за тебе.

— Ти повинен іти прикривати Пабло.

— До біса Пабло! Нехай прикривається своїм лайном.

— Ні, Inglés, адже він повернувся. І він добре бився там, унизу. Ти хіба не чув? Він і тепер іще б’ється. Там, видно, скрутно йому. Послухай сам.

— Я піду до нього. Але туди й розтуди вас обох. І тебе, й твого Пабло.

— Inglés,— сказала Пілар.— Вгамуйся. Я допомогла тобі в усьому цьому, як ніхто б інший не допоміг. Пабло скривдив тебе, але ж він повернувся.

— Якби в мене була підривна машинка, то старий не загинув би. Я підірвав би міст звідсіля.

— Якби, якби...— сказала Пілар.

Гнів, ненависть, порожнеча всередині — все те, що прийшло разом із реакцією на вибух, коли він підвів голову й побачив Ансельмо мертвого біля дороги, ще не відпускало його. І, крім усього того, була розпачлива туга, яку солдати обертають у ненависть, щоб залишатися солдатами. Тепер, коли все було закінчене, він відчував страшну самотність і тугу й ненавидів усіх, кого бачив.

— Якби не пішов сніг...— сказала Пілар.

І тоді, не відразу, не так, як могло б статися, коли б він відчув фізичне полегшення (скажімо, коли б Пілар обняла його), але поволі, думкою, він почав із цим погоджуватися, і ненависть його пригасла. Сніг, авжеж, сніг. Він винен у всьому. Сніг. Він винен у тому, що сталося з іншими. Коли побачиш усе очима інших, можна забути про власне «я», це завжди необхідно на війні, де не може бути власного «я». Де своє «я» можна тільки загубити. І тут, загубивши своє «я», він почув голос Пілар:

— Глухий...

— Що? — спитав він.

— Глухий...

— Так,— сказав Роберт Джордан. Він усміхнувся їй кривою, дерев’яною від тяжкої напруги лицевих м’язів усмішкою.— Забудь. Я був неправий. Вибач мені, Пілар. Кінчаймо своє діло як слід і всі разом. Ти сказала правду, міст усе-таки підірвано.

— Так. Думай про все так, як воно є.

— Добре, я йду до Агустіна. Нехай циган спуститься нижче, щоб йому було видно дорогу. Віддай усі гвинтівки Прімітіво, а сама візьми мою máquina. Дай я покажу тобі, як із неї стріляти.

— Залиш свою máquina собі,— сказала Пілар.— Ми тут довго не пробудемо. Пабло надійде, і ми відразу ж рушимо в дорогу.

— Рафаелю,— сказав Роберт Джордан,— ходи сюди, за мною. Сюди. Ось так. Бачиш, он там, із дренажної труби вилазять люди? Он, за ваговозом. Ідуть до ваговоза, бачиш? Підстрель мені одного з них. Сядь. Не квапся.

Циган старанно прицілився й вистрелив, і, коли він смикнув затвор, викидаючи порожню гільзу, Роберт Джордан сказав:

— Схибив. Ти взяв зависоко і влучив у скелю над ним. Он, бачиш, куряву збив. Цілься на два фути нижче. Ну, увага. Вони знову побігли. Добре!

— Один є,— сказав циган.

Солдат упав на півдорозі від дренажної труби до ваговоза. Решта не зупинилися, щоб підібрати його. Вони кинулися назад, до труби, і заховалися в ній.

— В нього більше не стріляй,— сказав Роберт Джордан.— Цілься тепер у шину переднього колеса машини. Якщо схибиш, влучиш у мотор. Добре.— Він стежив у бінокль.— Трохи нижче. Добре, чудово стріляєш! Mucho! Mucho![3] Тепер спробуй влучити у вершок радіатора. Навіть не у вершок, а в самий радіатор. Та ти справжній чемпіон! Тепер слухай. Хоч би що з’явилося на дорозі, не підпускай ближче он того місця. Бачиш?

— Дивись, зараз вітрове скло проб’ю,— сказав задоволений циган.

— Не треба, машині вже кінець,— сказав Роберт Джордан.— Побережи патрони, поки ще що-небудь з’явиться на дорозі. Відкривай вогонь тоді, коли воно порівняється з трубою. Якщо це буде машина, намагайся влучити в шофера. Але стріляйте тоді відразу всі,— сказав він Пілар, яка підійшла до них разом з Прімітіво.— У вас тут чудова позиція. Бачиш, як цей сторчак захищає ваш фланг?

— Йшов би ти робити своє діло з Агустіном,— сказала Пілар.— Закінчуй свою лекцію. Я тут місцину краще за тебе знаю.

— Нехай Прімітіво заляже он там, вище,— мовив Роберт Джордан.— Он там. Бачиш, друже? З того боку, де починається крутизна.

— Гаразд,— сказала Пілар.— Іди собі, Inglés. Разом зі своїми мудрими порадами. Тут діло ясне.

І тоді вони почули гуркіт літаків.

Марія давно вже була з кіньми, але їй із ними не було спокійно. І їм із нею теж. Звідси, з лісу, вона не бачила шляху, і мосту теж не бачила, і коли знялася стрілянина, вона обняла за шию гнідого жеребця з білою зіркою на лобі, якого не раз пестила й частувала ласими шматками, поки коні стояли в лісовій загороді поблизу табору. Але її хвилювання передалося гнідому, і він неспокійно крутив головою, роздимаючи ніздрі на стрілянину й гранатні вибухи. Марія не могла встояти на місці і весь час ходила навколо коней, погладжуючи їх, поплескуючи, а вони полохалися ще більше.

Прислухаючись до стрілянини, вона намагалася не думати про неї як про щось страшне, а просто пам’ятати, що там, унизу,— Пабло з новими людьми, а вище — Пілар зі своїми і що вона не повинна боятися чи тривожитись, а повинна непохитно вірити Робертові. Але їй це не вдавалось, і звуки пострілів унизу й далі, за мостом, і глухий гуркіт бою, що долинав із міжгір’я, наче відгомін далекої бурі, то сухим розкотистим потріском, то гучним ухканням бомб,— все це було таке страшне, що аж перехоплювало віддих.

Потім нараз вона почула знизу, зі схилу, могутній голос Пілар, що кричав їй щось брутальне, чого вона не могла зрозуміти, і вона подумала: о господи, ні, ні. Не треба такого казати, коли він у небезпеці. Не треба нікого ображати й ризикувати даремно. Не треба дратувати долю.

Потім вона почала молитися за Роберто швидко й машинально, як, бувало, молилася в школі, бурмочучи молитви скоромовкою й відлічуючи їх на пальцях лівої руки, по десять разів кожну з двох молитов. Потім міст злетів у повітря, й розлігся оглушливий вибух, і один кінь знявся дибки і так шарпонув головою, що оброть луснула, і кінь метнувся в гущавину. Але Марії таки вдалося спіймати його й привести назад, він тремтів, спотикався, груди потемніли від поту, сідло з’їхало набік, і, ведучи його назад через ліс, вона знову почула стрілянину внизу й подумала: далі я не можу так. Я не можу жити, не знаючи, що там. Я не можу дихнути, і в роті мені пересохло. І я боюсь, і з мене нема ніякої користі, тільки полохаю коней, і цього коня мені пощастило впіймати лише випадково, бо він збив набік сідло, наскочивши ва дерево, і заплутався в стремені, але сідло я зараз підправлю і — о господи, що ж мені робити! Я не можу далі.

Господи, зроби так, щоб з ним нічого не сталося, бо вся моя душа і вся я сама там, на мості. Я знаю, перше — це Республіка, а друге — те, що ми мусимо виграти війну. Але, пресвята, ясна діво, спаси мені його, і я завжди буду чинити, як ти звелиш. Адже я не живу. Мене більше нема. Я тільки в ньому і з ним. Збережи мені його, тоді і я житиму й робитиму все на догоду тобі, і він мені не заборонить. І це не буде проти Республіки. О, прости мені, бо я заплуталася. Я зовсім заплуталася. Але, як ти мені його збережеш, я ніколи не грішитиму. Я робитиму й те, що звелить він, і те, що звелиш ти. Я подвоюсь і робитиму все. Але отак лишатися тут і не знати — я не можу більше.

А коли Марія вже знову прив’язала коня, припасувала сідло, розправила попону й нахилилася, щоб затягти тугіше попругу, вона раптом почула знизу, з-за дерев, могутній голос Пілар:

— Маріє! Маріє! Твій Inglés цілий. Чуєш? Цілий. Sin novedad.

Марія вхопилася за сідло обома руками, припала до нього стриженою головою й заплакала. Потім знову почула голос Пілар, і відірвалась від сідла, й закричала, задихаючись:

— Чую! Дякую! — Перевела дух і знову закричала: — Дякую! Дуже дякую!

Коли до них долинув гуркіт літаків, усі глянули вгору, і там вони летіли, високо в небі, з боку Сеговії, срібні на тлі неба, і їхнє розмірене гудіння забивало всі інші звуки.

— Вони,— мовила Пілар.— Тільки цього ще бракувало.

Роберт Джордан поклав руку їй на плече, дивлячись угору.

— Ні, Пілар,— сказав він.— Вони не задля нас сюди летять. Для нас вони не мають часу. Заспокойся.

— Ненавиджу я їх!

— Я теж. Але мені вже пора до Агустіна.

Він рушив попід виступом схилу, тримаючись у затінку сосон, і весь час було чути розмірений, безугавний гуркіт моторів, а з-за далекого завороту дороги по той бік зруйнованого мосту долинало кулеметне скрекотання.

Роберт Джордан кинувся на землю поряд з Агустіном, що заліг із своїм кулеметом у молодому сосняку, а літаків у небі все прибувало й прибувало.

— Що там коїться, на тому боці? — спитав Агустін.— Чому Пабло не йде? Хіба він не знає, що мосту вже нема?

— Мабуть, він не може відійти.

— Тоді відходитимемо самі. Біс із ним.

— Він прийде, як тільки зможе,— сказав Роберт Джордан.— Ми його зараз побачимо.

— Я чомусь його не чую,— сказав Агустін.— Вже давно. Ні. Ось! Слухай! Ось він! Це він.

Обізвався — так-так-так-так-так — короткою чергою кавалерійський автомат, тоді ще раз, тоді ще.

— Він, він, хай йому біс,— сказав Роберт Джордан.

Він поглянув у високе безхмарне синє небо, де летіли все нові й нові літаки, і подивився на Агустіна, що теж підвів голову. Потім він перевів погляд униз, на зруйнований міст і на дорогу за ним, ще й досі порожню, закашлявся, сплюнув і прислухався до тріскотняви станкового кулемета, що знову чулася з-за закруту дороги. Звук линув із того ж місця, що й раніше...

— А що це? — спитав Агустін.— Що це за лайно?

— Це чути ще відтоді, як я підірвав міст,— сказав Роберт Джордан.

Він знову подивився вниз, на міст і річку, що видніла крізь пролам посередині, де шматок помосту висів, ніби обірваний сталевий фартух. Чути було, як перші літаки вже скидають бомби на міжгір’ї, а з боку Сеговії летіли й летіли ще. Все небо тепер гуло їхніми моторами, а придивившись уважніше, він побачив і винищувачів, що супроводжували ескадрильї; маленькі, ніби іграшкові, вони кружляли над бомбардувальниками у височині.

— Мабуть, позавчора вони на той бік не літали,— сказав Прімітіво.— Завернули, певно, на захід — і назад. Якби наші побачили їх, то не розпочинали б наступу.

— Того разу їх не було стільки,— сказав Роберт Джордан.

У нього було таке почуття, ніби на його очах щось почалося нормально й природно, тоді стало помножуватися у великі, величезні, гігантські відображення. Ніби кинув камінчик у воду, а кола від нього почали розбігатися, розростатися, обертатися на ревучу лавину припливної хвилі. Чи ніби ти крикнув, а луна повернула твій голос оглушливим гуркотом грому, і в громі тому була смерть. Чи ніби ти вдарив одну людину, і та впала, а навколо, скільки сягав зір, почали зводитись інші люди, в повному бойовому спорядженні. Він був радий, що він зараз не з Гольцом там, у міжгір’ї.

Лежачи поряд з Агустіном, дивлячись, як летять літаки, прислухаючись, чи не стріляють позаду, стежачи за шляхом, де, він знав, щось з’явиться скоро, тільки не знати, що саме, він і досі не міг отямитися з подиву, що не загинув під час вибуху. Він так приготувався до загибелі, що тепер усе, що діялося, здавалось йому нереальним. Треба скинути з себе це, подумав він. Треба цього позбутись. Мені сьогодні ще багато, багато треба зробити. Але позбутися не щастило, і все довкола — він сам усвідомлював це — було як уві сні.

Ти наковтався диму, ось у чому річ, сказав він собі. Але він знав, що річ не в цьому. Він твердо відчував нереальність усього за незаперечною, здавалося б, реальністю; він обводив поглядом міст, убитого вартового на дорозі, камінь, за яким лежав Ансельмо, Фернандо, що простягся під схилом, і гладеньку, темну смугу шосе до нерухомого ваговоза, але все, як і раніше, здавалося нереальним.

Нісенітниця, сказав він собі, просто тобі трохи наморочиться в голові, й це звичайна реакція після великої напруги. Опануй себе.

Тут Агустін схопив його за плече й показав пальцем на той бік ущелини, і він глянув і побачив Пабло.

Пабло вибіг із-за закруту дороги, коло стрімкої скелі, за якою дорога зникала з очей, зупинився, прихилився до стіни і, обернувшись в той бік, звідки вибіг, почав стріляти. Роберт Джордан бачив, як Пабло, невисокий, кремезний, без шапки, стоїть, прихилившись до скелі, з автоматом у руках, і бачив, як поблискують на сонці, вилітаючи, мідні гільзи. Вони бачили, як Пабло присів навколішки й пустив іще одну чергу. Потім він повернувся й, не оглядаючись, пригнувши голову, присадкуватий, кривоногий, моторний, побіг просто до мосту.

Роберт Джордан відштовхнув Агустіна вбік, притис ложе кулемета до плеча й почав наводити його на закрут дороги. Його автомат лежав поряд. На такій відстані з нього важко було влучити.

Поки Пабло біг до мосту, Роберт Джордан навів кулемет на заворот дороги, але звідти ніщо не показувалось. Пабло добіг до мосту, озирнувся, тоді глянув на міст і, кинувшись ліворуч, поліз униз, в ущелину. Роберт Джордан не зводив очей з завороту, але нічого не було видно. Агустін звівся на одне коліно. Він дивився, як Пабло, наче гірський цап, стрибає з каменя на камінь. Після появи Пабло за заворотом більше не стріляли.

— Ти що-небудь бачиш там, нагорі? На скелі? — спитав Роберт Джордан.

— Ні, нічого.

Роберт Джордан стежив за заворотом дороги. Він знав, що відразу ж за заворотом кам’яна стіна надто крута й вилізти на неї неможливо. Але далі були місця, трохи положистіші, й хто-небудь міг вилізти нагору звідти.

Якщо досі все здавалося йому нереальним, то тепер усе раптом стало аж надто реальним. Ніби раптом сфокусував об’єктив фотоапарата. Тоді-то він і побачив, як із-за завороту висунулося на залиту сонцем дорогу обрубане, тупе рильце й приземкувата зелено-сіро-коричнева башта, з якої стирчав кулемет. Він дав чергу і почув, як кулі дзенькнули об сталеву обшивку. Танкетка відкотилась назад, за виступ скелі. Спостерігаючи далі, Роберт Джордан побачив, як із-за рогу знову з’явився її тупий ніс і край башти, потім башта повернулася, наставивши дуло кулемета на дорогу.

— Виповзає, як миша з нори,— сказав Агустін.— Дивись, Inglés.

— Не знає, що йому робити,— мовив Роберт Джордан.

— От від цієї кузьки й відстрілювався Пабло,— сказав Агустін.— Ану, Inglés, підсип їй іще.

— Ні, броні не пробити. І не треба, щоб вони засікли нас.

Танк почав обстрілювати дорогу. Кулі били об асфальт і відскакували із свистом, потім почали дзенькати об метал мосту. Це й був той кулемет, що його вони чули раніше.

— Cabrón! — сказав Агустін.— Так ось вони які, твої знамениті танки, Inglés?

— Це скоріше танкетка.

— Cabrón! Якби мені пляшка бензину, я поліз би туди й підпалив його. Що він робитиме далі?

— Трохи почекає, тоді знову вигляне.

— І оцього люди бояться? — мовив Агустін.— Дивись, Inglés. Він б’є по вбитих!

— В нього нема іншої мішені, от він і стріляє по вартових,— сказав Роберт Джордан.— Не лай його.

Але він подумав: так, звичайно, сміятися легко. Але уяви собі, що це ти просуваєшся по шосе на своїй території, і раптом тебе зупиняють кулеметним вогнем. Потім бачиш попереду підірваний міст. Хіба ти не подумав би, що дорога перед тобою замінована завчасно або що це засідка? Авжеж, подумав би. Він робить те, що треба. Він вичікує, може, щось покажеться. Виманює ворога. А ворог—це всього-на-всього ми. Але він цього не може знати. Ах ти, сволоцюго малий.

Танкетка виповзла трохи вперед з-за рогу. І тут Агустін побачив Пабло, що виліз із ущелини, підтягуючись на руках; піт лився по його зарослому обличчю.

— Ось він, сучий син! — сказав він.

— Хто?

— Пабло.

Роберт Джордан оглянувся на Пабло, а тоді пустив чергу по тому місці розмальованої башти танкетки, де, як він знав, мала бути оглядова щілина. Танкетка з гуркотом посунулася назад і сховалася за заворотом, і відразу ж Роберт Джордан підхопив кулемет і перекинув його разом із складеною триногою за плече. Ствол був такий гарячий, що йому обпекло спину, і він посунув його назад, щоб на плече лягло ложе.

— Бери мішок з дисками й мою маленьку máquina! — крикнув він.— І біжи за мною.

Роберт Джордан біг схилом угору, пробираючись між соснами. Агустін насідав йому на п’яти, а ззаду їх наздоганяв Пабло.

— Пілар! — закричав Роберт Джордан.— Сюди, Пілар.

Всі троє так швидко, як тільки могли, здіймалися крутим схилом, бігти вже не можна було, бо круча стала майже прямовисна, і Пабло, що йшов порожнем, коли не брати до уваги кавалерійського автомата, швидко наздогнав решту.

— А де твої люди? — спитав Агустін, насилу ворушачи пересохлим язиком.

— Всі побиті,— сказав Пабло. Він ніяк не міг звести духу.

Агустін повернув голову й подивився на нього.

— Тепер у нас коней багато, Inglés,— задихаючись проказав Пабло.

— Це добре,— мовив Роберт Джордан. «Падлюка, вбивця»,— подумав він.— Що там у вас було?

— Що хоч,— сказав Пабло, хапаючи ротом повітря.— Як у Пілар?

— Вона втратила двох — Фернандо і цього, як його...

— Еладіо,— сказав Агустін.

— А в тебе? — спитав Пабло.

— У мене загинув Ансельмо.

— Коней, отже, скільки завгодно,— сказав Пабло.— Навіть для вантажу стане.

Агустін прикусив губу, глянув на Роберта Джордана й похитав головою. Вони почули, що танкетка, якої тепер не було видно за деревами, знову почала обстрілювати дорогу й міст.

Роберт Джордан кивнув головою в той бік.

— Що в тебе вийшло з цим танком? — Він не хотів ні дивитися на Пабло, ні відчувати його запаху, але йому кортіло почути, що той скаже.

— Я не міг відійти, поки він там стояв,— сказав Пабло.— Загородив нам вихід із поста. А потім він чомусь відійшов, і я побіг.

— В кого ти стріляв, коли зупинився на завороті? — навпрямки запитав Агустін.

Пабло подивився на нього, хотів був усміхнутись, передумав і нічого не відповів.

— Ти їх усіх постріляв? — запитав Агустін.

Роберт Джордан думав: ти помовч. Це вже не твоє діло. Для тебе вони зробили все, що треба було, навіть більше. А це вже їхні міжусобні рахунки. І не суди з погляду етики. Чого ти ще чекав від убивці? Адже ти працюєш з убивцею. А тепер помовч. Ти задосить чув про нього раніше. Нічого нового тут нема. Але й сволота ж, подумав він. Ох, яка сволота!

Після стрімкої кручі йому так кололо в грудях, ніби ось-ось огруддя розірветься, але попереду, за деревами, вже видно було коней.

— Чого ж ти мовчиш? — сказав Агустін.— Чому не скажеш, що ти сам перестріляв їх?

— Відчепися,— сказав Пабло.— Я сьогодні багато і добре бився. Запитай Inglés.

— А тепер виведи нас звідси,— сказав Роберт Джордан.— В тебе ж є якийсь план?

— Я маю гарний план,— сказав Пабло.— Як пощастить, усі виберемося цілі.

Він уже трохи відсапався.

— А ти нікого з нас не замислив убити? — спитав Агустін.— Вже краще тоді я тебе вб’ю зараз.

— Відчепися,— сказав Пабло.— Я мушу дбати і про тебе, і про весь загін. Це війна. На війні не завжди робиш, що хочеш.

— Cabrón,— сказав Агустін.— Про себе ти вже напевно подбаєш.

— Розкажи, що було там, на посту,— мовив Роберт Джордан Пабло.

— Що хоч,— знову сказав Пабло. Він дихав так, неначе йому розпирало груди. Але голос уже звучав рівно; піт котився по його обличчі й шиї, і груди, і плечі були мокрі від поту. Він обережно, скоса глянув на Роберта Джордана, не знаючи, чи можна довіряти його приязному тонові, а потім усміхнувся.— Все,— сказав він знову.— Спочатку ми захопили пост. Потім проїхав мотоцикл. Тоді ще один. Тоді санітарна машина. Тоді ваговоз. Тоді танк. Якраз перед тим, як ти підірвав міст.

— Тоді...

— Танк нам нічого не міг зробити, але вийти ми не могли, бо він тримав дорогу під обстрілом. Потім він від’їхав, і я побіг.

— А твої люди? — спитав Агустін, все викликаючи його на сварку.

— Відчепись! — Пабло круто обернувся до Агустіна, і на обличчі його був вираз людини, яка добре билася, незалежно від того, що сталося потім.— Вони не з нашого загону.

Тепер уже зовсім близько були коні, прив’язані до дерев, сонце освітлювало їх крізь віття сосон, і вони крутили головами й хвицалися, відганяючи ґедзів, і потім Роберт Джордан побачив Марію, і за мить він обіймав її міцно-міцно, зсунувши кулемета набік, так що розтруб врізався йому під ребро, а Марія все казала:

— Ох, Роберто! Ох, ти!

— Так, зайчику. Мій любий, любий зайчику. Тепер ми підемо.

— Це правда, що ти тут?

— Так, так. Усе правда. Ох, ти!

Він ніколи раніше не думав, що під час бою можна пам’ятати про жінку, що хоч би часткою своєї свідомості можна пам’ятати про неї і линути до неї; що можна відчувати, як її маленькі круглі груди притискаються до тебе крізь сорочку; що вони, ці груди, можуть пам’ятати про них обох навіть у бою. Але це було так. І це було, думав він, дуже добре. Дуже, дуже добре. Ніколи б я не повірив у це. І він пригорнув її до себе ще раз міцно-міцно, але не глянув на неї, а потім поплескав її там, де ніколи не плескав доти, й сказав:

— Сідай! Сідай! Стрибай у сідло, guapa.

Коней уже відв’язували, і Роберт Джордан віддав ручного кулемета Агустінові, закинув за спину свого автомата, переклав гранати з кишень у сідельні сакви, ввіпхнув один порожній рюкзак у другий і прив’язав ззаду до свого сідла. Потім підійшла Пілар, вона так засапалася, біжачи вгору, що не могла говорити, а лише показувала на мигах.

Пабло засунув у сакви три шворки, якими раніше путав коней, випростався й сказав:

— Qué tal, жінко? — Але вона тільки кивнула головою, і потім усі почали сідати на коней.

Робертові Джордану припав той самий сірий, якого він уперше побачив на снігу вчора вранці і, стискуючи йому боки шенкелями, він відчував, що це добрячий кінь. Джордан був у сандалях на мотузяній підошві, і стремена були йому закороткі; автомат стирчав за спиною, кишені — повні патронів, і він міцно сидів у сідлі, тримаючи напнуте повіддя під пахвою, заряджав вистріляний магазин і дивився, як Пілар видиралася на імпровізоване сидіння поверх великого клунка, прив’язаного до сідла буланої.

— Кинь ти це, ради бога,— сказав Прімітіво.— Впадеш звідтіля, та й кобилі не потягти стільки.

— Прикуси язика,— мовила Пілар.— Завдяки цьому ми живі будемо.

— Ти всидиш так, жінко? — запитав Пабло; він сидів у жандармському сідлі на гнідому жеребці.

— Що я, гірша за мандрівного крамаря, туди його й розтуди? — сказала Пілар.— Як поїдемо, старий?

— Прямо вниз, через дорогу. Потім угору отим схилом і далі лісом.

— Через дорогу? — запитав Агустін, який крутився біля нього, лупцюючи м’якими парусиновими черевиками тверде й непіддатливе черево коня, одного з тих, що Пабло привів уночі.

— Так, друже. Іншого шляху тут нема,— мовив Пабло.

Він передав йому повіддя одного з трьох в’ючаків. Двох інших мали повести Прімітіво й циган.

— Ти можеш їхати останнім, якщо хочеш, Inglés,— сказав Пабло.— Ми перескочимо через дорогу трохи вище, туди їхня máquina не досягне. Але поїдемо поодинці й з’їдемося вже згодом нагорі, поблизу перевалу.

— Гаразд,— сказав Роберт Джордан.

Вони рушили між деревами схилом униз, до краю дороги. Роберт Джордан їхав зразу за Марією. Їхати поруч неї він не міг: заважали дерева. Він раз тільки тихенько стиснув сірому боки шенкелями, а потім лише стримував його на крутому схилі між соснами, шенкелями кажучи йому те, що сказали б остроги, якби він їхав рівниною.

— Слухай,— сказав він до Марії.— Коли треба буде перетинати дорогу, ти їдь друга. Першому їхати цілком безпечно, хоч здається, що це найстрашніше. Другому ще краще. Вони завжди вичікують, що буде далі...

— А ти...

— Я проскочу потім, коли вони перестануть чекати. Це дуже просто. Найнебезпечніше їхати всім разом.

Попереду він бачив круглу кострубату Паблову голову, втягнену в плечі, і дуло його автомата над плечем. Він бачив Пілар, простоволосу, її широкі плечі, зігнуті коліна, високо підняті над клумаками, які вона стискала п’ятами. Одного разу вона озирнулася до нього й похитала головою.

— Коли переїздитимеш дорогу, випередь Пілар,— сказав Роберт Джордан Марії.

Потім дерева попереду порідшали, і він побачив унизу темний асфальт дороги, за ним зелень протилежного схилу. Ми тепер над дренажною трубою, подумав він, і під тим місцем, звідки дорога положисто спускається до самого мосту. Це ярдів за вісімсот від мосту. Отже, ми залишаємося в радіусі дії кулемета, якщо танкетка підійшла до самого мосту.

— Маріє,— сказав він.— Ти випередь Пілар раніше, ніж ми під’їдемо до дороги, а потім їдь схилом просто вгору.

Вона оглянулася до нього й нічого не сказала. Він тільки зиркнув на неї, щоб упевнитися, що вона зрозуміла.

— Comprendes? — запитав він. Вона кивнула головою.— То їдь уперед,— сказав він. Вона похитала головою.— Їдь уперед!

— Ні,— відповіла вона й, оглянувшись, похитала головою,— я поїду в свою чергу.

І якраз тоді Пабло підострожив гнідого жеребця, і той чвалом проскочив останній, усипаний сосновою глицею укіс і перелетів через дорогу, викрешуючи копитами іскри. Решта помчала за ним, і Роберт Джордан бачив, як вони один за одним перетинали дорогу і в’їжджали на зелений схил, і чув, як біля мосту зататакав кулемет. Потім він почув новий звук — «сюушш-грах-бом!» Це «бом» покотилося навколишніми горами, і він побачив; як на зеленому схилі знявся невеличкий фонтан землі, а над ним заклубочилася хмарка сірого диму. «Сюушш-грах-бом!» — знову зашипіло, як ракета, і потім вибухнуло, і знову груддя і дим, цього разу ближче до вершини схилу.

Циган, що їхав попереду нього, зупинився у затінку останніх сосон край дороги. Він зиркнув на той бік, потім оглянувсь на Роберта Джордана.

— Скачи, Рафаелю,— сказав Роберт Джордан.— Уперед!

Циган держав у руках повід в’ючака, що йшов за ним, крутячи головою.

— Кинь в’ючака й скачи! — сказав Роберт Джордан.

Він побачив, як циганова рука відвелась назад, вище, вище, і повід напнувся, як струна, а потім опав, і циган, вдаривши п’ятами в боки свого коня, вже летів через дорогу, і, коли Роберт Джордан коліном відіпхнув від себе в’ючака, що сполохано стрибнув на нього, циган уже був на тому боці й галопом мчав схилом угору, і було чути глухе стукотіння копит.

«Сюушш-гр-р-бах!» Снаряд пролетів зовсім низько, і Роберт Джордан побачив, як циган метнувся вбік, як зацькований кабан, а поперед нього знову виріс маленький чорно-сірий гейзер. Потім він побачив, що циган знову мчить угору довгим зеленим схилом, тепер уже повільніше й рівніше, а снаряди лягають то позад нього, то попереду; потім він зник за пагорбом, там, де мали чекати інші. Ні, цього бісового в’ючака я не можу взяти з собою, подумав Роберт Джордан. А було б непогано прикритися ним. Було б непогано, якби він біг між мною і тією сорокасемиміліметрівкою, з якої вони гатять від мосту. Хай йому чорт, спробую його потягти.

Він під’їхав до в’ючака, підібрав звислий кінець повода й, ведучи коня за собою, проїхав ще ярдів п’ятдесят понад дорогою. Під’їхавши до узлісся, він оглянувся на дорогу, на ваговоз, що темнів на ній, на міст. На мості метушилися люди, а далі на дорозі був мовби затор. Роберт Джордан роздивився довкола, і, побачивши зрештою те, що йому було треба, підвівся в стременах, і вломив із сосни суху гілку. Тоді підвів в’ючака на край укосу над дорогою, кинув повід і замашисто вдарив коня гілкою по крупу. «Вперед, сучий сину!» — сказав він, і, коли кінь перебіг дорогу й почав підійматися схилом угору, кинув гілляку йому вслід. Вона поцілила, і кінь з клусу перейшов у чвал.

Роберт Джордан проїхав ще тридцять ярдів понад дорогою; далі укіс був надто крутий. Гармата стріляла тепер майже безперестану: ніби шипіння ракети і потім лункий удар, що підкидав землю. «Ну, тварюко, вперед»,— сказав Роберт Джордан сірому й пустив його щодуху вниз із гори; вилетівши на голе місце, перескочив через дорогу, відчуваючи, як цокання копит об асфальт віддається по всьому його тілу до плечей, потилиці й щелеп, а потім помчав угору, по схилу, і копита націлювалися, били, гупали в м’яку землю, відштовхувалися, здіймалися, неслися, і, оглянувшись назад, він побачив міст у такому ракурсі, в якому не бачив його раніше. Його було видно збоку, не зменшеного в перспективі, й посередині мосту зяяв пролам, і за ним на дорозі стояла танкетка, а за танкеткою великий танк із гарматою, жерло якої було націлене на Роберта Джордана, і воно раптом блиснуло сліпучо-жовто, як сонце, відбите в дзеркалі, і повітря лунко розірвалося мовби над самою шиєю в сірого, і не встиг він повернути голови, як попереду знявся фонтан каміння й землі. В’ючак біг перед ним, але він надто збочив праворуч і вже почав приставати, а Роберт Джордан усе гнав і гнав коня і, зиркнувши в бік мосту, побачив довгу низку ваговозів, що спинилися за поворотом,— тепер зверху все було добре видно,— і тут знову блиснув жовтий спалах, віщуючи нове «сюушш» і «бом». Снаряд ліг, не долетівши, але він почув, як після вибуху посипались осколки.

Попереду він побачив інших, вони збилися на узліссі й чекали його, і він сказав: «Arre, caballo! Вперед, коню!» Він відчув, як важко дихає кінь на щораз крутішому схилі, і бачив витягнену сіру шию й сірі вуха, і він нахилився, і поплескав коня по сірій спітнілій шиї, і знову оглянувся на міст, і побачив яскравий спалах над важким, приземкуватим, брудного кольору танком там, на дорозі, але шипіння він не почув, тільки гахнуло оглушливо, дзвінко, з їдким смородом, наче розірвався паровий казан, і він опинився на землі, а сірий кінь на ньому, і кінь бив повітря копитами, а він намагався вивільнитися з-під нього.

Рухатися він міг. Міг сунутися праворуч. Але коли він посунувся праворуч, його ліва нога залишилася витягнена під конем. У неї ніби з’явився новий суглоб, не кульшовий, а інший, на якому стегно згиналося в боки. Потім він збагнув, що сталося, і саме в цю мить сірий кінь звівся на коліна, і права нога Роберта Джордана, вивільнившись із стремена, ковзнула по сідлі й лягла на землю, і він обома руками вхопився за стегно лівої ноги, що, як і перше, лежала нерухомо, і його долоні намацали гострий кінець кістки, що випинався під шкірою.

Сірий кінь стояв майже над ним, і він бачив, як у нього ходять ребра. Трава під ним була зелена, і в ній росли лугові квіти, і він подивився вниз, побачив дорогу, міжгір’я, міст і знову дорогу, і побачив танк, і приготувався до нового спалаху. Той спалах майже відразу ж блиснув, але шипіння знову не було чути, тільки відразу гухнуло й запахло вибухівкою, і, коли розсіялася хмара висадженої землі й перестали сипатися скалки, він побачив, як сірий кінь сумирно сів на задні ноги поряд із ним, ніби дресирований у цирку, і відразу ж, дивлячись на осілого коня, він почув його дивне хрипіння.

Потім Прімітіво й Агустін підхопили його під пахви й поволокли нагору, і ліва нога, чіпляючись за землю, згиналася в новому суглобі. Одного разу прямісінько над ними просвистів снаряд, і вони кинулись на землю, випустивши Роберта Джордана, але їх лише обдало згори землею, і, коли втих град осколків, вони знову підхопили його й понесли. Нарешті вони дісталися до яру в лісі, де стояли коні, й Марія, Пілар і Пабло оточили його.

Марія стояла коло нього на колінах і казала:

— Роберто, що з тобою?

Він мовив, обливаючись потом:

— Ліву ногу зламано, Маріє.

— Ми тобі її перев’яжемо,— сказала Пілар.— Поїдеш ось на цьому,— вона показала на одного з навантажених коней.— Скидайте в’юки.

Роберт Джордан побачив, як Пабло хитає головою, і кивнув йому.

— Збирайтеся,— сказав він. Потім додав: — Слухай, Пабло, йди сюди.

Спітніле, заросле обличчя нахилилося над ним, і в ніс Робертові Джордану вдарив Паблів запах.

— Дайте нам поговорити,— сказав він Пілар і Марії.— Мені треба поговорити з Пабло.

— Дуже болить? — запитав Пабло, схилившись зовсім близько до Роберта Джордана.

— Ні, мабуть перервано нерв. Слухай. Ви збирайтеся. Мені кінець, розумієш? Я тільки скажу кілька слів дівчині. Коли я гукну тобі: «Забери її»,— ти її забереш. Вона не захоче йти. Я тільки скажу їй кілька слів.

— Авжеж, часу в нас небагато,— сказав Пабло.

— Так. По-моєму, вам краще йти на територію Республіки,— сказав Роберт Джордан.

— Ні, ми підемо в Гредос.

— Добре подумай.

— Клич Марію і говори з нею,— сказав Пабло.— Часу в нас зовсім мало. Мені дуже шкода, що це сталося з тобою, Inglés.

— Нічого не вдієш,— мовив Роберт Джордан.— Тож не говорімо про це. Але ти поміркуй добре. У тебе є голова на в’язах. Подумай.

— Я вже подумав,— сказав Пабло.— Ну, розмовляй, Inglés, тільки швидше. Часу в нас нема.

Пабло відійшов до найближчого дерева й став дивитися вниз, у міжгір’я, і на дорогу по той бік міжгір’я. Потім він перевів очі на сірого коня, що лежав на схилі, й на його обличчі з’явився вираз щирого жалю, а Пілар і Марія вернулися до Роберта Джордана, що сидів, прихилившись до стовбура сосни.

— Розріж холошу, будь ласка,— сказав він Пілар.

Марія мовчки стала коло нього навколішки. Сонце падало на її стрижене волосся, а обличчя кривилось, як у дитини, що ось-ось заплаче. Але вона не плакала.

Пілар дістала ножа й розрізала його ліву холошу від кишені до самого низу. Роберт Джордан руками розвів краї й нахилився подивитись. Трохи нижче кульшового суглоба багряніла конусовидна пухлина, подібна до маленького гостроверхого намету, і, доторкнувшись до неї пальцями, Роберт Джордан відчув кінець кістки, що надимала знизу шкіру. Нога лежала на землі, неприродно вигнута. Він звів очі й подивився яа Пілар. В неї був такий самий вираз обличчя, як у Марії.

— Anda,— сказав він їй.— Іди.

Вона пішла, похиливши голову, нічого не сказавши й не озираючись, і Роберт Джордан побачив, що її плечі тремтять.

— Guapa,— сказав він Марії і взяв обидві її руки в свої.— Вислухай мене. Ми в Мадрід не поїдемо...

Тоді вона заплакала.

— Не треба, guapa,— сказав він.— Вислухай мене. Ми тепер у Мадрид не поїдемо, але, куди б ти не поїхала, я скрізь буду з тобою. Зрозуміла?

Вона нічого не сказала, тільки притиснулася головою до його щоки й обняла міцніше.

— Слухай мене гарненько, зайчику,— сказав він. Він знав, що треба квапитися, і весь обливався потом, але він повинен був сказати це і змусити її зрозуміти.— Зараз ти підеш звідси, зайчику. Але і я піду з тобою. Поки одне з нас живе — ми живі обоє. Ти мене розумієш?

— Ні, я хочу з тобою.

— Ні, зайчику. Те, що мені треба зробити, я зроблю сам. З тобою я не можу зробити це як слід. А якщо ти підеш, піду і я. Хіба ти не відчуваєш, що це так? Де одне з нас, там обоє.

— Я хочу з тобою.

— Ні, зайчику. Слухай. у цьому люди не можуть бути разом. у цьому кожен має бути сам. Але якщо ти підеш, я піду теж. Тільки так я можу піти. Я знаю, ти підеш і не будеш перечити. Адже ти розумна і ти добра. Ти підеш за нас обох, і за себе, і за мене.

— Але мені б легше було залишитися з тобою,— сказала вона.— Мені так краще.

— Я знаю. Тому і прошу тебе — іди. Зроби це для мене, бо це єдине, що ти можеш для мене зробити.

— Ти не розумієш, Роберто. А я? Мені гірше, якщо я піду.

— Так,— сказав він.— Тобі важко. Але ж ти тепер — це і я теж.

Вона мовчала.

Він поглянув на неї, весь спітнілий, і знову заговорив, намагаючись домогтися свого так, як ще ніколи зроду не домагався.

— Ти зараз підеш за нас обох,— сказав він.— Забудь про себе, зайчику. Ти мусиш виконати свій обов’язок.

Вона похитала головою.

— Ти тепер — це я,— сказав він.— Хіба ти не відчуваєш, зайчику?

Вона мовчала.

— Послухай, зайчику,— сказав він.— Справді, отак тільки я теж піду з вами. Присягаюся.

Вона мовчала.

— Ну ось, тепер ти зрозуміла,— сказав він.— Тепер я бачу, що ти зрозуміла. Тепер ти підеш. От і добре. Зараз ти встанеш і підеш. Ось ти вже сама сказала, що підеш.

Вона нічого не сказала.

— Ну от і дякую. Тепер ти підеш швидко і спокійно і далеко-далеко, і ми обоє підемо в тобі. Тепер поклади руку сюди. А тепер нахили голову. Ні, нижче. От, добре. Тепер я покладу руку ось сюди. Добре. Ти ж розумна. І не треба більше ні про що думати. Ти робиш те, що повинна робити. Ти слухаєшся. Не мене, а нас обох. Того мене, що в тобі. Тепер ти підеш за нас обох. Правда? Ми обоє підемо в тобі. Адже я тобі так обіцяв. Ти розумна, і ти дуже добра, що йдеш тепер.

Він кивнув головою Пабло, який позирав на нього з-за дерева, і Пабло попрямував до нього. Потім він пальцем поманив Пілар.

— Ми ще поїдемо в Мадрид, зайчику,— сказав він.— Правда. Ну, а тепер устань і йди. Встань. Чуєш?

— Ні,— мовила вона і міцно обняла його за шию.

Тоді він знову заговорив, так само спокійно і розважливо, але дуже твердо.

— Встань,— сказав він.— Ти тепер — це і я. Ти — все, що залишиться від мене. Встань.

Вона встала, повільно, не підводячи голови, плачучи. Потім кинулася знову на землю поряд нього, але відразу ж устала, повільно й покірно, коли він сказав їй: «Устань, зайчику!»

Пілар тримала її за лікоть, і так вона стояла перед ним.

— Vámonos,— сказала Пілар.— Тобі що-небудь треба, Inglés?

— Ні,— сказав він і провадив далі до Марії: — Прощатися не треба, guapa, адже ж ми не розлучаємося. Нехай вам щастить у Гредосі. Ну, йди. Будь розумна, йди. Ні,— провадив він далі все так само спокійно й розважливо, поки Пілар вела дівчину до коней.— Не озирайся. Стромляй ногу в стремено. Так, так. Стромляй ногу. Допоможи їй,— сказав він Пілар.— Підсади її в сідло. Ось так.

Він відвернувся, весь спітнілий, і глянув униз, на дорогу, потім знову на дівчину, що вже сиділа на коні, і Пілар була поряд із нею, а Пабло позаду.

— Ну, їдь,— сказав він.— Їдь.

Вона хотіла оглянутися.

— Не оглядайся,— сказав Роберт Джордан.— Їдь.

Пабло шмагонув коня паском по крупу, і на мить здалося, ніби Марія ось-ось вискочить із сідла, але Пілар і Пабло їхали дуже близько обабіч, і Пілар тримала її, і вже всі троє коней ішли вгору.

— Роберто! — закричала Марія й оглянулася.— Дозволь мені залишитись! Дозволь мені залишитись!

— Я з тобою! — закричав Роберт Джордан.— Я там, з тобою. Ми разом. Їдь!

Потім вони зникли з очей за сторчаком, і він лежав, увесь спітнілий, і ні на що не дивився.

Агустін стояв перед ним.

— Хочеш, я тебе застрелю, Inglés? — запитав він, схилившись зовсім низько.— Хочеш? Я можу.

— No hace falta,— сказав Роберт Джордан.— Їдь. Мені тут дуже добре.

— Me cago en la leche que me han dado![4] — сказав Агустін. Він плакав і тому бачив Роберта Джордана, як у тумані.— Salud, Inglés!

— Salud, друже,— сказав Роберт Джордан. Він тепер дивився вниз, на дорогу.— Не покидай стригунця, добре?

— Будь певен,— сказав Агустін.— У тебе все є, що тобі треба?

— Цю máquina я залишаю собі, патронів до неї вже мало,— сказав Роберт Джордан.— Ти таких не роздобудеш. Для великої й для тієї, що в Пабло, можна дістати.

— Я прочистив дуло,— сказав Агустін.— Коли ти впав, туди набилося землі.

— Де в’ючак?

— Циган упіймав його.

Агустін уже сидів верхи, але йому не хотілося від’їжджати. Він перехилився з сідла до дерева, під яким лежав Роберт Джордан.

— Рушай, viejo,— сказав Роберт Джордан.— На війні це звичайне діло.

— Que puta es la guerra,— сказав Агустін.— Війна — це паскудство.

— Так, друже, так. Але тобі треба квапитися.

— Salud, Inglés,— сказав Агустін і підніс угору стиснутий кулак.

— Salud,— мовив Роберт Джордан.— Ну, рушай.

Агустін круто повернув коня, опустив кулак таким рухом, ніби вилаявся при цьому, й повільно поїхав уперед. Решти давно вже не було видно. Доїхавши до завороту, він оглянувся й помахав Робертові Джордану кулаком. Роберт Джордан теж помахав йому у відповідь, і Агустін зник слідом за іншими...

Роберт Джордан подивився вниз, туди, де біля підніжжя зеленого схилу видніла дорога і міст. Так буде добре, подумав він. Лягати ницьма ризиковано, надто ця штука випинається, та й дивитися так зручніше.

Він відчував втому, і кволість, і спустошення після всього, що було, і після їхнього від’їзду, і в роті присмак жовчі. Ось тепер і справді нічого важкого нема. Хоч би як повернулася справа, для нього вже нічого важкого нема. Всі поїхали, він сам сидить тут, під сосною, прихилившись до стовбура. Він подивився вниз, на зелений схил, побачив сірого коня, якого добив Агустін, а ще нижче дорогу, а за нею другий схил, порослий густим лісом. Потім він перевів очі на міст і на дорогу за мостом і почав стежити за тим, що діється на мосту й на дорозі. Звідси він бачив ваговози, що збилися за заворотом. Їхні сірі борти видніли крізь дерева. Потім він подивився в другий бік, де дорога положисто підіймалась угору. Звідти вони й прибудуть, тепер уже скоро, подумав він.

Пілар дбатиме про неї краще, ніж будь-хто. Ти сам знаєш. Пабло, мабуть, усе обміркував, інакше б він не ризикував. Щодо Пабло можеш не турбуватися. І не треба тобі думати про Марію. Намагайся повірити сам у те, що ти їй казав. Так буде краще. А хто скаже, що це неправда? Не ти. Ти цього не скажеш, як не скажеш, що не було того, що було. Не втрачай своєї віри. Не ставай циніком. Часу залишилось надто мало, і це ж ти щойно змусив її піти. Кожен робить що може. Ти нічого вже не зможеш зробити для себе, але, можливо, ти зможеш що-небудь зробити для інших. Що ж. Ми все своє життя пережили за чотири дні. Ні, не за чотири. Я прийшов сюди надвечір, а сьогодні ще й до полудня не дійде. Отже, три ночі й три неповних дні. Будь уже точний, сказав він собі.

Мабуть, краще сповзти нижче, подумав він. Краще примоститися там, де з тебе ще може бути користь, а сидіти під деревом, ніби волоцюга на спочинку,— це ні до чого. Врешті, тобі ще пощастило. Бувають речі ще гірші. А до цього кожен має прийти рано чи пізно. Адже ти не боїшся, коли вже знаєш, що мусиш зробити це. Ні, сказав він собі, і це була правда. Щастя все-таки, що нерв урвався. Він помацав ногу, і вона наче не була частиною його тіла.

Він знову подивився вниз, на схил, і подумав: не хочеться покидати все це, тільки й того. Дуже не хочеться покидати, і хочеться думати, що якусь користь я тут усе-таки дав. Намагався, у всякому разі, в міру тих здібностей, що мав. Ти хочеш сказати — маєш. Гаразд, нехай так — маєш.

Майже цілий рік я бився за те, у що вірив. Якщо ми переможемо тут, ми переможемо скрізь. Світ — гарне місце, і за нього варто боротися, і мені дуже не хочеться його покидати. І тобі пощастило, сказав він собі, в тебе було дуже гарне життя. Таке ж гарне, як і в дідуся, хоч і коротше. у тебе було життя краще, ніж у всіх, бо в ньому були ось ці останні дні. Годі тобі нарікати. Шкода тільки, що вже не доведеться передати кому-небудь усе, чого я навчився. Нема що казати, моє навчання йшло швидко під кінець. Добре б ще побалакати з Карковим. Там, у Мадриді. Он за тими горами й ще перетнути долину. Там, далеко від сірих скель і сосон, від вересу й дроку, по той бік жовтого плоскогір’я стоїть Мадрид, білий і гарний. І краса його така сама справжня, як оті бабусі Пілар, що ходять до різниці пити свіжу кров. Не буває якоїсь однієї справжньої речі. Всі речі — справжні. Адже літаки однаково гарні, наші вони чи ні. Під три чорти таку красу, подумав він.

Ану, не розкисай, сказав він собі. Перевернись краще, поки ще є час. Так, іще ось що. Пам’ятаєш ворожіння Пілар на руці? Що ж, ти віриш у цю бридню? Ні, сказав він. Незважаючи на все, що сталося? Так, усе одно не вірю. Але вона сьогодні була просто зворушлива — вранці, до того, як ми виступили. Вона боялася, мабуть, що я повірив. Але я не вірю. А вона вірить. Щось вони все-таки знають. Чи духом чують щось. Як мисливські собаки. Надчуттєве сприймання — так це, здається, називається. Туди й розтуди це називається, сказав він. Вона зумисне не попрощалася, бо знала: як почати прощатися, Марія не піде. Ох, ця Пілар. Ну, Джордане, перевертайся. Але йому не хотілося й поворухнутись.

Раптом він згадав, що в його задній кишені є фляжка, і подумав: ковтну переможця велетнів, потім спробую перебратися на інше місце. Та коли він помацав кишеню, фляжки там не було. Тоді він відчув себе зовсім самотнім, бо знав, що навіть цього не буде. Здається, я розраховував на це, подумав він.

Може, Пабло взяв її? Дурниця! Ти, мабуть, загубив її на мосту. Ну, Джордане, давай, сказав він собі. Раз, два, три.

Він відсунувся від дерева і ліг, потім узявся обіруч за свою ліву ногу й сильно відтяг її вниз. Потім, лежачи й відтягуючи далі ногу, щоб гострий кінець кістки не виліз і не продер шкіри зсередини, він почав повільно обертатися на сідницях, поки не повернувся обличчям до схилу. Тоді уперся підошвою правої ноги в ступню лівої і важко, обливаючись потом, перевалився на живіт, потім, звівшись на ліктях, допомагаючи правою ногою, відтяг ліву якомога назад. Він намацав стегно: все було гаразд. Кістка не прорвала шкіри, і зламаний край увійшов у м’яз.

Напевно, нерв справді урвався, коли цей клятий кінь придушив ногу, подумав він. Болю справді нема ніякого. Тільки коли рухаєшся. Мабуть, тоді кістка зачіпає ще щось. Ось бач, сказав він. Бач, як тобі щастить. Навіть і без переможця велетнів обійшлося.

Він потягся за своїм автоматом, вийняв магазин, намацав запасні в кишені, відтяг затвор і заглянув у дуло, потім вставив магазин і повернувся обличчям до шосе. Мабуть, ще півгодини, подумав він. Але не треба хвилюватися.

Він дивився на схил, і дивився на сосни, і намагався не думати ні про що.

Він дивився на річку й згадував, яка прохолода була в затінку під мостом. Хоч би швидше прийшли, подумав він. Аби лиш мені не стало паморочитися в голові раніше, ніж вони прийдуть.

[1] Іспанська лайка.

[2] Він дуже ретельний (ісп.).

[3] Дуже! Дуже! (Ісп.)

[4] Іспанська лайка.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up