По кому подзвін (сторінка 2)

— Якщо він перейде лінію фронту, коней у нього відберуть, а самого візьмуть до армії,— сказав циган.— Мені б теж не хотілось попасти до армії.

— Який циган любить армію,— мовив Ансельмо.

— А за що її любити? — спитав циган.— Кому охота йти до армії? Чи для того ми робимо революцію, щоб служити в армії? Я воювати не відмовляюсь, а служити не хочу.

— А де решта людей? — спитав Роберт Джордан. Його розморило після випитого вина, лежати горілиць на землі було приємно, і крізь верховіття дерев він бачив маленькі хмаринки, що повільно пливли над горами у високому іспанському небі.

— Двоє сплять у печері,— сказав циган.— Двоє на посту з кулеметом, вище в горах. Один вартує внизу. І, напевно, всі спять.

Роберт Джордан перевернувся на бік.

— Який у вас кулемет?

— Називається якось по-чудному,— сказав циган.— Не можу пригадати.

Мабуть, ручний, подумав Роберт Джордан.

— А він важкий?

— Та нести його можна й одному, але важкувато. З трьома складеними ніжками. Ми захопили його в останній великій вилазці. Тій, що перед вином.

— А набоїв у вас до нього скільки?

— Сила,— сказав циган.— Повен ящик, такий важкий, що з місця не зрушиш.

Напевно, штук п’ятсот, подумав Роберт Джордан.

— А як його заряджають — диском чи стрічкою?

— Круглими бляшанками, їх ставлять зверху.

Ти ба, «льюїс», подумав Роберт Джордан.

— Ти знаєшся на кулеметах? — спитав він старого.

— Nada,— відповів Ансельмо.— Анітрохи.

— А ти? — звернувся Роберт Джордан до цигана.

— Вони стріляють дуже швидко, а ствол так розжарюється, що аж руки обпікає,— гордо сказав циган.

— Це всі знають,— зневажливо мовив Ансельмо.

— Можливо,— сказав циган.— Він мене спитав, чи знаюся я на máquina[1], от я й відповів.— Потім він додав: — І ще вони стріляють, поки натискаєш пальцем на гачок — не так, як звичайна гвинтівка.

— Якщо тільки не заклинить, або не вистріляєш усіх патронів, або ствол не почне плавитися,— мовив Роберт Джордан по-англійському.

— Що ти сказав? — спитав Ансельмо.

— Ет, нічого,— відповів Роберт Джордан.— Просто міркую про майбутнє по-англійському.

— От чудасія! — сказав циган.— Міркуєш про майбутнє по-англійському. А ворожити по руці ти вмієш?

— Ні,— сказав Роберт Джордан і ще раз зачерпнув кухлем вина.— Але якщо ти сам умієш, то, може, поворожиш мені і скажеш, що буде в найближчі три дні?

— Павлова mujer вміє читати по руці,— сказав циган.— Але вона така злюща — чиста відьма. Я не знаю, чи вона схоче.

Роберт Джордан підвівся і ковтнув вина.

— Покажіть мені Паблову mujer. Якщо вона справді така страшна, то краще відбути це чимскоріше.

— Я б волів не чіпати її,— сказав Рафаель.— Вона мене терпіти не може.

— Чому?

— Каже, що я нероба.

— Ну, це вже наклеп! — шпигнув його Ансельмо.

— Вона не любить циган.

— Ну, це вже даремно! — сказав Ансельмо.

— В неї самої є циганська кров,— сказав Рафаель,— отож вона знає, що каже.— Він усміхнувся.— Але язик має хвиський, мов батіг,— з кого завгодно шкуру здере. Пасами. Справжня відьма.

— А як вона ладнає з дівчиною, з Марією? — спитав Роберт Джордан.

— Добре. Вона її любить. А спробував би хто підступитися до неї...— Він похитав головою й цмокнув язиком.

— До дівчини вона дуже ласкава,— сказав Ансельмо.— Піклується про неї.

— Коли ми підібрали цю дівчину, там, біля поїзда, вона була дуже чудна,— сказав Рафаель.— Не каже ні слова, тільки плаче й плаче, а як хто-небудь торкнеться її пальцем, тремтить, як мокре цуценя. Оце тільки останнім часом оговталася. Останнім часом куди краща стала. А сьогодні й зовсім вилюдніла. Коли вона з тобою балакала, то була вже он яка весела. Ми її тоді, після поїзда, мало не кинули. Бо на дідька було затримуватися через таке плаксиве, бридке і нікчемне дівчисько. Але стара обв’язала його мотузкою і, як тільки воно приставало й не хотіло йти далі, починала шмагати його другим кінцем. А як воно вже й справді не могло ногами пересувати, стара взяла його на плечі. Коли їй забракло сили, дівчину поніс я. Ми дерлися нагору, а там дрік і верес по самісінькі груди. А коли і я не міг більше нести, її взяв Пабло. Але чув би ти, як стара шпетила нас, щоб примусити нести її! — Згадавши про це, він похитав головою.— Правда, дівчина не дуже й важка, хоча й довгонога. Кістки легкі, ваги в них не бозна-скільки. Та однаково — воно було ой як важко, коли ти мав нести її, зупинятись, відстрілюватися, а потім нести далі. Стара шмагала Пабло мотузкою й несла його рушницю, а коли він кидав дівчину, тицяла рушницю йому в руки, а потім знову примушувала нести, а сама тим часом заряджала рушницю й лаяла його на всі заставки. Діставала патрони з його сумки, заганяла в магазин і весь час кляла Пабло. Хвалити бога, вже смеркало, а незабаром і зовсім споночіло. І наше щастя, що у фашистів не було коней.

— Так, видно, той поїзд вам дався нелегко,— сказав Ансельмо.— Мене там не було,— пояснив він Робертові Джордану.— Там був загін Пабло, загін Ель Сордо — його ми сьогодні побачимо,— і ще два загони, всі тутешні, з гір. Я саме був по той бік фронту.

— Ще з нами був отой, русявий, з чудним ім’ям,— сказав циган.

— Кашкін.

— Атож. Ніяк не можу запам’ятати. І ще двоє з кулеметом їх теж прислали з армії. Вони не подужали нести кулемет і кинули його. А тим часом він був не важчий за дівчину, якби стара напосіла на них, вони б його винесли.— Він похитав головою, пригадуючи все те, потім повів далі: — Я зроду не бачив такого, як цей вибух. Поїзд наближався поволі, ми його ще здалеку побачили. Тут зі мною сталось таке, що й розказати не можу. Ми побачили дим, а тоді й свисток почули. А потім «чахчах-чах-чах-чах», все ближче й ближче, і враз як бабахне! Передні колеса паровоза раптом задерлися догори, і наче сама земля заревла й теж здійнялася, мов чорна хмара, і паровоз злетів у повітря разом із землею й шпалами, наче вві сні, а потім упав набік, мов поранений звір. Каміння ще сиплеться на нас згори після першого вибуху, а тут другий вибух — паровий котел, і біла пара клубочиться, а потім máquina як застрочить — та-тат-тат-та! — Циган затрусив кулаками перед собою, виставивши великі пальці, немов стріляв із кулемета.— Та-та-та-та! — захлинався він.— Зроду такого не бачив! З вагонів сипонули солдати, а máquina б’є просто по них, і вони падають. Я тоді наче очманів, ухопився рукою за máquina, а цівка в неї, як вогонь, і раптом стара лясь мені по пиці й кричить: «Стріляй, бовдуре! Стріляй, бо голову розчереплю!» Тоді я почав стріляти, і ніяк ради собі не дам із гвинтівкою, щоб не трусилась у руках, а солдати тікають угору схилом, що навпроти нас. Потім, коли ми підійшли до вагонів подивитись, чи є там чим поживитися, один офіцер примусив своїх солдатів завернути назад. Вимахує пістолетом, кричить, а ми стріляємо в нього й ніяк поцілити не можемо. А потім солдати залягли й відкрили вогонь, а офіцер походжав позаду них із пістолетом, але ми й тут ніяк не могли в нього влучити, і máquina стріляти не могла, бо поїзд заважав. Офіцер пристрелив двох своїх, поки вони там лежали, і все ж таки решта не підводилася. А він лається! Нарешті солдати підвелися, спочатку один, а тоді ще, по двоє й по троє, й побігли на нас і до поїзда. Далі знову залягли й стріляють. Потім ми почали відступати — відступаємо, а máquina все строчить над нашими головами. От саме тоді я й знайшов оце дівчисько, воно втекло з поїзда й заховалося між камінням, і ми взяли його з собою. А солдати аж до ночі гналися за нами.

— Так, той поїзд дався нелегко,— сказав Ансельмо.— Таке не забувається.

— То була єдина добра справа, яку ми зробили,— сказав чийсь густий голос.— А що ти робиш отут, ледачий п’янюго, сякий-розтакий виплодку циганської шльондри? Що ти робиш?

Роберт Джордан побачив жінку років п’ятдесяти, майже такої статури, як Пабло, ширшу ніж довшу, у чорній селянській спідниці й кофті, в грубих вовняних панчохах на товстих ногах, у чорних сандалях на мотузяній підошві, із смаглявим обличчям, що могло б правити за модель для гранітного пам’ятника. Руки в неї були великі, але гарної форми; її густе хвилясте чорне волосся було зібране у вузол на потилиці.

— Ну, кажи,— мовила вона циганові, не звертаючи уваги на інших.

— Балакаю із товаришами. Це динамітник.

— Знаю,— сказала Паблова mujer.— Ну, геть звідси, іди заступи Андреса, він вартує нагорі.

— Ме vоу,— сказав циган.— Я іду.— Він обернувся до Роберта Джордана.— Ще побачимося за вечерею.

— І не сподівайся,— сказала йому жінка.— Ти сьогодні вже тричі їв, я рахувала. Іди й скажи Андресові, щоб повертався сюди.— Ноlа,— звернулась вона до Роберта Джордана, простягла руку й усміхнулася.— Ну, як ведеться тобі і як ведеться Республіці?

— Добре,— сказав він, відповідаючи на міцний потиск її руки.— І мені, і Республіці.

— Я рада,— сказала жінка. Вона дивилась йому просто в обличчя, всміхаючись, і він помітив, що в неї гарні сірі очі.— Чого ти прийшов до нас — знову підривати поїзд?

— Ні,— сказав Роберт Джордан, одразу ж перейнявшись довір’ям до неї.— Не поїзд, а міст.

— Міст? No es riada,— сказала вона.— Міст — це дурниця. Коли ж ми будемо знову підривати поїзд? Адже ми тепер і коней маємо.

— Іншим разом. Міст — це дуже важливо.

— Дівчина сказала мені, що твій товариш загинув — той, що був із нами тоді, як підривали поїзд.

— Так.

— Шкода. Я такого вибуху ще ніколи не бачила. Він мав хист до цього діла. І дуже мені подобався. А чом би не підірвати ще один поїзд? Тепер у горах багато людей. Аж забагато. З харчами стало сутужно. Краще б перейти звідси кудись-інде. І коні в нас є.

— Треба знищити міст.

— Де він, той міст?

— Зовсім близько.

— Тим краще,— сказала Паблова mujer.— Давай попідриваємо всі мости, які тут є, й заберемося геть. Мені тут уже набридло. Забагато народу. Це до добра не доведе. Зледачіли всі так, що аж гадко дивитися.

Між деревами вона побачила Пабло.

— Borracho! — гукнула вона йому.— П’янюга! П’янюга нещасний! — Вона весело глянула на Роберта Джордана.— Узяв баклагу з вином і тепер питиме на самоті в лісі. Він весь час пиячить. Таке життя для нього — згуба. Ну, я дуже рада, що ти до нас прийшов, хлопче.— Вона ляснула його по спині.— Ого! — вигукнула вона.— А ти сильніший, ніж здається на перший погляд,— і провела рукою по його плечу, намацуючи м’язи під фланелевою сорочкою.— Ну, гаразд, гаразд. Я дуже рада, що ти прийшов.

— Я також.

— Ми порозуміємося,— сказала вона.— Випий вина.

— Ми вже пили,— відповів Роберт Джордан.— А ти вип’єш?

— Ні, хай за обідом,— сказала вона.— А то згага пектиме.— Вона знову побачила Пабло.

— Borracho! — гукнула вона.— П’янюга! — Вона обернулася до Роберта Джордана й похитала головою.— Раніше був чоловік як чоловік. А тепер йому — кінець. І слухай, що я хочу сказати тобі ще. Не скривдь дівчини, будь обережний з нею. З Марією цебто. Їй довелося зазнати багато лиха. Розумієш?

— Так. А чому ти це кажеш?

— Я бачила, яка вона була, коли повернулася до печери. Я бачила, як вона дивилась на тебе, перше ніж вийти.

— Я пожартував із нею трошки.

— Вона була зовсім прибита,— сказала Паблова жінка.— Тепер трохи оговталася, і її треба вивезти звідси.

— Що ж, Ансельмо може перевести її через фронт.

— Ви з Ансельмо можете забрати її з собою, коли зробите свою справу.

Роберт Джордан знову відчув, як щось підступило йому до горла.

— Що ж, можна,— сказав він здушеним голосом.

Паблова mujer подивилася на нього й похитала головою.

— Гай-гай,— сказала вона.— Чи всі ви, чоловіки, отакі?

— А я хіба щось сказав? Вона гарна — ти сама це знаєш.

— Ні, вона не гарна. Ти хочеш сказати, що вона незабаром стане гарною,— мовила Паблова жінка.— Ох, ці чоловіки! Ганьба нам, жінкам, що ми вас народжуємо. Ні, давай без жартів. Чи є тепер у Республіці притулки для таких, як вона?

— Є,— сказав Роберт Джордан.— І то дуже добрі. Над морем коло Валенсії. І в інших місцях. Там про неї піклуватимуться, і вона сама доглядатиме дітей. Там живуть діти, евакуйовані з різних сіл. Її навчать виховувати дітей.

— Саме цього я й хочу,— сказала Паблова mujer.— А то Пабло вже сам не свій через неї. І це також добиває його. Побачить її — і як не свій. Хай вона йде звідси, так буде ліпше.

— Ми можемо взяти її з собою, коли зробимо свою справу.

— І ти не скривдиш її, якщо я звірюся на тебе? Я розмовляю з тобою так, наче знаю тебе хтозна-відколи.

— Так завжди буває,— сказав Роберт Джордан,— коли люди розуміють одне одного.

— Сідай,— сказала Паблова жінка.— Брати з тебе слово я не хочу, бо що має бути, те буде. Але якщо ти не візьмеш її з собою, то дай слово.

— Чому — якщо я не візьму її з собою?

— Бо я не хочу, щоб вона тут збожеволіла після того, як ти підеш. Вона вже раз божеволіла, а я маю досить клопоту й без того.

— Ми візьмемо її, коли знищимо міст,— сказав Роберт Джордан.— Якщо залишимося живі, то візьмемо.

— Мені не подобається те, що ти зараз сказав. Такі слова щастя не приносять.

— Я сказав це тільки для того, щоб не обіцяти даремно,— відповів Роберт Джордан.— Я не з тих, що люблять каркати.

— Дай-но я погляну на твою руку,— сказала жінка.

Роберт Джордан простяг їй руку, і жінка повернула її долонею догори, подержала в своїй дужій руці, потерла великим пальцем, уважно придивляючись до неї, потім відпустила. Вона підвелася. Він теж підвівся з землі, і вона поглянула на нього без усмішки.

— Що ж ти там побачила? — спитав Роберт Джордан.— Я в це не вірю. Ти мене не злякаєш.

— Нічого,— відказала вона.— Я нічого не побачила.

— Ні, побачила. Мені просто цікаво. Я в такі речі не вірю.

— А в що ти віриш?

— В багато чого, але не в це.

— У що?

— У свою справу.

— Так, це я побачила.

— А що ти ще побачила? Кажи.

— Більше нічого,— сказала вона похмуро.— Отож ти кажеш, що міст — це дуже важко?

— Ні, я сказав, що це дуже важливо.

— А може статися так, що буде важко?

— Може. А тепер я піду подивлюсь на нього. Скільки у вас тут людей?

— Путящих п’ятеро. Циган нічого не вартий, хоча він і щирий хлопець. Має добре серце. Пабло я більше не довіряю.

— А скільки в Ель Сордо таких — путящих?

— Чоловік вісім. Сьогодні ввечері побачимо. Він прийде. Він розумний, і в нього теж є динаміт. Щоправда, небагато. Ну, та ти сам із ним побалакаєш.

— Ти послала по нього?

— Він сам приходить до нас щовечора. Він наш сусід. А також товариш і друг.

— А якої ти думки про нього?

— Він справжня людина. І дуже розумна. В тому ділі з поїздом він просто дива робив.

— А інші загони?

— Якщо вчасно всіх сповістити, то набереться чоловік п’ятдесят, на яких можна більш-менш покластися.

— Справді можна?

— Залежно від того, як піде діло.

— А скільки в них патронів на гвинтівку?

— Штук по двадцять. Залежно від того, скільки вони принесуть. Якщо взагалі погодяться допомагати. Не забувай, що тут ідеться про міст, отже, ні грошей, ні здобичі не буде, і небезпека велика, це видно вже з того, що ти не хочеш зайвого слова сказати. І після нападу всім доведеться забиратися звідси. Багатьом це діло з мостом не сподобається.

— Ясно.

— Отже, що менше ти говоритимеш, то краще.

— Згода.

— Ну, йди оглядай свій міст, а ввечері побалакаємо з Ель Сордо.

— Я піду разом із Ансельмо.

— Тоді розбуди його,— сказала вона.— Карабін тобі потрібен?

— Ні, дякую,— сказав він.— Карабін — річ гарна, але мені він зараз ні до чого. Мені зараз треба тільки подивитися, гармидеру я не зчинятиму. Дякую за все, що ти мені сказала. Мені подобається, як ти говориш.

— Намагаюся говорити відверто.

— Тоді скажи, що ти побачила на моїй долоні.

Вона похитала головою.

— Я нічого не побачила. Ну, йди до свого мосту. Я тут подбаю про твої мішки.

— Прикрий їх і дивись, щоб ніхто нічого не чіпав. Хай так і лежать — краще там, ніж у печері.

— Будуть прикриті, і ніхто до них не доторкнеться,— мовила Паблова жінка.— Ну, йди до свого мосту.

— Ансельмо,— сказав Роберт Джордан, кладучи долоню на плече старого, який спав, схиливши голову на руки.

Старий розплющив очі.

— Так,— сказав він.— Ходімо.

Розділ третій

Вони подолали останні двісті ярдів спуску, обережно перебігаючи в тіні від дерева до дерева, і зупинилися тоді, коли до мосту, який виднів за останніми соснами крутого схилу, лишилося ярдів п’ятдесят. Сонце ще визирало з-за бурої вершини гори, і в його промінні міст здавався чорним над порожнечею провалля. Міст був сталевий, однопрогонний; з обох кінців його стояли будки вартових. Він був широкий, на ньому вільно могли розминутися два автомобілі; міцною граційною металевою дугою він з’єднував краї глибокої ущелини, на дні якої білий від піни струмок, вируючи між камінням, мчав до найбільшої річки міжгір’я.

Сонце світило Робертові Джордану просто в вічі, і він бачив тільки обриси мосту. Але сонце сідало й незабаром зовсім зайшло, й, глянувши крізь дерева на буру округлу гору, за якою воно сховалось, тепер, коли світло вже не сліпило очей, Джордан побачив, що схил гори поріс молодою зеленню, а біля самої вершини лежать іще латки нерозталого снігу.

Потім він знову перевів погляд на міст, поспішаючи скористатися з коротких хвилин чіткого освітлення, щоб розгледіти його будову. Підірвати його буде неважко. Він вийняв із нагрудної кишені записника й швидко накреслив кілька ескізів. Креслячи, він не обчислював зарядів. Це можна зробити потім. Він тільки позначав ті точки, куди треба закласти динаміт, щоб знищити опору мосту і щоб він упав у провалля. Все це можна було зробити не поспішаючи, за всіма правилами науки, з допомогою півдесятка зарядів, закладених і з’єднаних так, щоб вони вибухли водночас; або ж без особливих розрахунків — двома великими зарядами. Ці заряди мають бути дуже великі, закласти їх треба з обох боків мосту й підірвати водночас. Він зарисовував швидко й легко, радіючи з того, що взявся нарешті розв’язувати цю проблему, що нарешті взявся до діла. Потім він згорнув записника, вставив олівець у шкіряну петлю, поклав книжечку в кишеню й застебнув ґудзика.

Поки він креслив, Ансельмо стежив за шляхом, мостом і будками вартових. Старий вважав, що вони підійшли занадто близько до мосту, і, коли з рисуванням було покінчено, він полегшено зітхнув.

Застебнувши кишеню, Роберт Джордан ліг долілиць на землю й обережно визирнув з-за сосни, і тоді Ансельмо торкнув його за лікоть і показав пальцем у бік мосту.

В будці біля ближчого кінця мосту, обличчям до шляху, сидів вартовий, поставивши між коліньми гвинтівку з примкнутим багнетом. Він курив сигарету; на ньому була плетена шапочка й широкий, наче ковдра, плащ. За п’ятдесят ярдів обличчя його не було видно. Роберт Джордан підніс до очей польовий бінокль, прикриваючи зверху долонями скельця, хоча сонце не світило і вони не могли заблищати, і відразу побачив поруччя мосту так близько, що, здавалося, простягни руку — і торкнешся його, а обличчя вартового присунулося так близько, що тепер він чітко бачив запалі щоки, і попіл на кінчику сигарети, і масний блиск багнета. Це було обличчя селянина, худі щоки під випнутими вилицями, заросле щетиною підборіддя, кошлаті брови; великі руки тримали гвинтівку, з-під згорток плаща виглядали важкі чоботи. В будці висіла на стіні стара, почорніла шкіряна фляга, лежали газети, але телефону не було. Щоправда, він міг висіти з другого боку, що його Робертові Джордану не було видно; але від будки не йшли ніякі дроти. Телефонна лінія тяглася понад шляхом, і стовпи зникали десь за мостом. Біля самої будки на двох каменюках стояла саморобна жаровня — стара бляшанка з-під бензину з попробиваними дірками; але вогонь у ній не горів. Під жаровнею, в попелі, лежали задимлені порожні консервні бляшанки.

Роберт Джордан подав бінокль Ансельмо, який лежав поряд із ним. Старий усміхнувся й похитав головою. Тоді постукав себе пальцем по скроні біля ока.

— Ya lo veo,— сказав він по-іспанському.— Я його бачу.

Він ніби видихав слова — губи його майже не ворушилися,— і вони звучали тихіше за найтихіший шепіт. Коли Роберт Джордан усміхнувся до старого, він подивився на вартового і, показавши на нього пальцем, другою рукою провів по своєму горлу. Роберт Джордан кивнув, але всміхатися перестав.

Будка другого вартового стояла за мостом задньою стіною до них, і вони не бачили, що в ній робиться. Шосе, широке, асфальтоване, за мостом звертало ліворуч, а потім підковою огинало виступ гори й зникало з очей. Старий шлях був куди вужчий, і, щоб розширити його в цьому місці, довелося зрізати частину гори; над урвищем — зліва, якщо дивитися від мосту й перевалу,— понад шляхом ішов парапет із квадратних кам’яних брил. Провалля тут було дуже глибоке й вузьке, особливо там, де струмок, над яким висів міст, впадав у річку.

— А другий пост де? — спитав Роберт Джордан старого.

— За п’ятсот метрів від цього завороту. В хижій шляхового сторожа; вона стоїть під самою скелею.

— Скільки там чоловік? — спитав Роберт Джордан.

Він знову навів бінокль на вартового. Той погасив сигарету об дощану стіну будки, витяг із кишені шкіряного кисета, розірвав папір недокурка й витрусив у кисет рештки тютюну. Потім підвівся, приставив гвинтівку до стіни й потягся, а тоді закинув гвинтівку за плече й вийшов на міст. Ансельмо припав обличчям до землі, а Роберт Джордан засунув бінокль у нагрудну кишеню й сховався за сосною.

— Семеро солдатів і капрал,— шепнув Ансельмо йому на вухо.— Мені циган сказав.

— Ми підемо, коли він пройде далі,— відповів Роберт Джордан.— Ми надто близько.

— Ти побачив усе, що хотів?

— Так. Усе, що хотів.

Після заходу сонця одразу стало холодно, позаду на гірських вершинах гасли останні відблиски сонця, і швидко западала темрява.

— Ну, і як воно тобі здалося? — стиха спитав Ансельмо, не зводячи очей з вартового, що простував мостом до другої будки; багнет його поблискував в розсіяному світлі надвечір’я, постать здавалася незграбною у бахматому плащі.

— Все дуже добре,— сказав Роберт Джордан.— Дуже, дуже добре.

— Я радий,— сказав Ансельмо.— Ну що ж, ходімо. Тепер він нас уже не побачить.

Вартовий зупинився спиною до них на тому кінці мосту. З провалля долинав клекіт води, що вирувала між камінням. Потім крізь цей клекіт долинув інший звук, рівний, дедалі гучніший гуркіт, і вони побачили, що вартовий задер голову в збитій на потилицю плетеній шапочці й подивився вгору. Глянувши й собі туди, вони побачили високо у вечірньому небі три моноплани, що йшли клином, маленькі й сріблясті,— там іще світило сонце; вони летіли неймовірно швидко, а їхні мотори рівномірно гули.

— Наші? — запитав Ансельмо.

— Начебто наші,— відповів Роберт Джордан, хоч знав, що на такій висоті не можна визначити точно. Це вечірня розвідка, а чия — невідомо. Але коли бачиш у повітрі винищувачі, завжди кажеш — наші, бо це додає людям снаги. Бомбардувальники — то вже інша річ.

Ансельмо, видно, думав те саме.

— Це наші,— сказав він.— Я впізнав їх. Це Moscas[2].

— Атож,— мовив Роберт Джордан.— Мені теж здається, що це Moscas.

— Це Moscas,— повторив Ансельмо.

Робертові Джордану досить було б подивитись у бінокль, щоб з’ясувати, чиї то літаки, але йому не хотілося цього робити. Сьогодні ввечері йому однаково, чиї вони, і якщо старому приємно думати, що вони наші, то нащо розчаровувати його. А втім, коли вони полетіли в напрямку Сеговії, він подумав, що ці літаки несхожі на зелений з червоною смугою на низько посаджених крилах російський варіант моделі «Боїнг П-32», який іспанці називали Moscas. Кольору не можна було розрізнити, але обриси були інші. Ні, це поверталася на базу фашистська розвідка.

Вартовий усе ще стояв на тому кінці мосту, спиною до них.

— Ходімо,— сказав Роберт Джордан і рушив угору, обережно ступаючи й ховаючись за деревами, поки вартовий зник з очей. Ансельмо йшов слідом за ним за яку сотню кроків. Коли вони відійшли далеченько, Роберт Джордан зупинився, почекав старого, пропустив його вперед, і вже в темряві вони подерлися далі крутим схилом.

— У нас могутня авіація,— задоволено сказав старий.

— Атож.

— І ми переможемо.

— Мусимо перемогти.

— Так. І тоді, після перемоги, приїжджай сюди полювати.

— А на кого?

— На вепрів, на ведмедів, на вовків, на гірських козлів...

— Ти любиш полювати?

— Дуже. Над усе на світі. У нашому селі всі мисливці. А ти не любиш?

— Ні,— сказав Роберт Джордан.— Я не люблю вбивати тварин.

— А я навпаки,— мовив старий.— Я не люблю вбивати людей.

— Цього ніхто не любить, хіба що ті, у кого з головою не все гаразд,— відповів Роберт Джордан.— Але я не проти, коли це необхідно. Коли це заради спільної справи.

— Так, то зовсім інша річ,— сказав Ансельмо.— В моїй хаті — коли вона в мене була, бо тепер у мене вже немає хати,— висіли ікла кабана, якого я підстрелив у лісі в долині. Були й вовчі шкури — вовків я вбивав узимку, у снігу вистежував. Одного, найбільшого, я вбив край села якось у листопаді, повертаючись надвечір із лісу. Чотири вовчі шкури лежали на долівці в моїй хаті. Вони були зовсім витерті, але все ж то були вовчі шкури. Були в мене й роги гірського козла, якого я підстрелив у Сьєррі, і ще було опудало орла, його мені зробив майстер в Авілі, крила в нього були розгорнені й очі жовті, достоту як у живого. То була дуже гарна річ, і мені приємно було на все те дивитись.

— Так,— сказав Роберт Джордан.

— На дверях нашої сільської церкви була прибита ведмежа лапа; цього ведмедя я вбив навесні, зустрів його на схилі гори, він котив по снігу колоду цією самою лапою.

— Коли це було?

— Шість років тому. Її висушили, прибили до дверей церкви, і щоразу, коли я дивився на цю лапу,— зовсім як у людини, тільки з пазурями,— мені було так приємно!

— Ти пишався?

— Пишався, бо пригадував, як стрівся з ведмедем напровесні на схилі гори. А от коли уб’єш людину, таку саму, як і ми з тобою, нічого приємного на душі не лишається.

— Так, людської руки до церковних дверей не приб’єш,— сказав Роберт Джордан.

— Ще б пак. Кому ж таке на думку спаде. А все ж людська рука дуже схожа на ведмежу лапу.

— І тулуб людський дуже схожий на ведмежий,— сказав Роберт Джордан.— Якщо з ведмедя зняти шкуру, видно, що м’язи розміщені майже так само.

— Так,— сказав Ансельмо.— Цигани вірять, що ведмідь — брат людини.

— Американські індіанці також,— сказав Роберт Джордан.— Вбивши ведмедя, вони вклоняються йому й просять пробачення. Вони чіпляють його череп на дереві і, залишаючи те місце, благають, щоб він не сердився на них.

— Цигани вірять, що ведмідь — брат людини, бо в нього під шкурою таке саме тіло, і він п’є пиво, і любить музику, і вміє танцювати.

— Індіанці також вірять у це.

— Виходить, індіанці — ті самі цигани?

— Ні. Але про ведмедя вони думають так само.

— Розумію. Цигани вважають його своїм братом ще й тому, що він любить красти.

— В тобі є циганська кров?

— Ні. Але я перебачив немало циган, а відколи ми воюємо, зрозуміло, ще більше. В горах їх багато. Вони вважають, що вбити чужоплемінника — не гріх. Самі вони не признаються в цьому, але це правда.

— Як марокканці.

— Еге ж. У циган багато законів, яких вони нікому не відкривають. Як почалася війна, багато циган взялося за старе.

— Вони не розуміють, в ім’я чого ведеться ця війна. Не знають, за що ми боремося.

— Еге ж,— сказав Ансельмо.— Вони тільки знають, що точиться війна і можна вбивати безкарно, як за давніх часів.

— Тобі доводилося вбивати? — спитав Роберт Джордан.

Темрява, що зблизила їх тепер, і день, перебутий разом, давали йому право на це запитання.

— Так. Кілька разів. Але не радо. По-моєму, людей убивати — гріх. Навіть якщо це фашисти, яких ми повинні вбивати. По-моєму, порішити ведмедя — це одне, а людину — зовсім інше. І я не вірю в циганські байки про те, що людина й ведмідь — брати. Я проти того, щоб убивати людей.

— Але ти вбивав.

— Так. І ще вбиватиму. Але якщо виживу, то постараюся потім жити, нікому не завдаючи кривди, щоб усе це мені простили.

— Хто простив?

— Не знаю. Хто простить, якщо у нас тепер уже немає ні бога-отця, ні бога-сина, ні святого духа? Я не знаю.

— І бога вже немає?

— Ні, друже. То вже напевно, що немає. Якби він був, то хіба дозволив би те, що я бачив на власні очі? Хай їхній бог лишається їм.

— Вони й кажуть, що бог з ними.

— Певна річ, мені його бракує, бо мене змалку вчили вірити. Але тепер людина мусить відповідати сама перед собою.

— Отже, ти сам собі простиш і вбивство?

— Можливо,— сказав Ансельмо.— Так, ти, мабуть, маєш рацію. Та однаково, є бог чи нема, а вбивати — гріх. Я вважаю, що позбавляти людину життя — то не жарт. Я роблю це, коли треба, але я не з тієї породи, що наш Пабло.

— Щоб виграти війну, треба вбивати ворогів. Це давня істина.

— Авжеж. На війні треба вбивати. Але в мене є ще свої власні думки,— сказав Ансельмо.

Вони тепер ішли поруч у темряві, і він говорив тихо, час від часу озираючись.

— Я б навіть єпископів не вбивав. Я б не вбивав і поміщиків. Я б тільки примусив їх працювати день у день ціле життя, як ми працюємо в полі чи в горах, на лісорозробках. Щоб вони зрозуміли, для чого народжується людина. Нехай сплять там, де ми спимо. Нехай їдять те, що ми їмо. І, найголовніше, нехай працюють. Це була б їм наука.

— А вони викрутяться й знову сядуть тобі на шию.

— Їхня смерть нікого не навчить,— сказав Ансельмо.— Винищити їх не можна, бо з їхнього насіння виростуть інші, ще лютіші. Від тюрми теж користі мало. Тюрма тільки плодить лють. Ні, я за те, щоб усім нашим ворогам дати науку.

— І все ж ти вбивав?

— Так,— сказав Ансельмо.— Не раз. І ще буду. Але не радо і пам’ятаючи, що це гріх.

— А вартовий? Ти ж показував жартома, що уб’єш його.

— Отож-бо, що жартома. Але я вбив би вартового. Так. Не вагаючись і з чистим сумлінням, бо це потрібно для справи. Але не радо.

— Ну, то хай убивають ті, хто це любить,— сказав Роберт Джордан.— Там восьмеро і тут п’ятеро. Разом тринадцять — для тих, хто любить.

— Таких, хто це любить, багато,— сказав Ансельмо в темряві.— І серед нас багато таких. Більше, ніж здатних до бою.

— А ти був коли-небудь у бою?

— Ні,— сказав старий.— На початку війни ми билися в Сеговії, але нас розбили, і ми втекли. Я теж тікав разом з іншими. Ми не дуже добре розуміли, що треба робити і як. До того ж я мав тільки дробовика, набитого великим шротом, а у guardia civil були маузери. Я зі свого дробовика їх і за сто кроків поцілити не міг, а вони за триста кроків били нас, мов зайців. Вони патронів не шкодували, стріляли добре, а ми були перед ними, мов отара овець.— Він помовчав.— Ти гадаєш, біля мосту буде бій?

— Можливо.

— Я ніколи ще не бачив бою так, щоб не тікати,— сказав Ансельмо.— Не знаю, як я поводитимусь у бою. Я старий чоловік, от я й подумав про це.

— Я за тебе спокійний,— сказав Роберт Джордан.

— А ти бував у боях?

— Кілька разів.

— І як ти думаєш, що буде біля мосту?

— Я думаю передусім про самий міст. Це моє завдання. Зруйнувати цей міст неважко. Решту теж обміркуємо — як краще підготуватися. А тоді розпишемо все.

— У нас мало хто вміє читати,— сказав Ансельмо.

— Розпишемо так, щоб кожен знав, що робити, а потім ще й розтлумачимо як слід!

— Я робитиму все, що треба,— сказав Ансельмо.— Але я пам’ятаю, як було в Сеговії, і, якщо буде бій чи хоча б перестрілка, я хотів би знати точно, що мені робити за всіх обставин, щоб не кинутися навтікача. Пригадую, в Сеговії мене так і поривало накивати п’ятами.

— Ми будемо поряд,— відповів Роберт Джордан.— Я тобі щоразу казатиму, що треба робити.

— Тоді я спокійний,— мовив Ансельмо.— Якщо мені наказують, я все можу робити.

— Нам доручено міст і бій, якщо бій зав’яжеться,— сказав Роберт Джордан, і слова ці видалися йому в темряві трошки театральними, але по-іспанському вони звучали добре.

— Це буде цікаве діло,— сказав Ансельмо.

Почувши, як він говорить, просто й щиро, без хизування, без нарочитої англійської стриманості й без романської бравади, Роберт Джордан подумав, що йому дуже пощастило з помічником, і тепер, коли він уже оглянув міст, і все обміркував, і спростив завдання, відмовившись від звичайного способу — знешкодити обидва пости, а потім уже підірвати міст,— йому стало жаль, що доведеться виконувати наказ Гольца, що виникла потреба в такому наказі. Йому стало жаль, бо він подумав, чим може скінчитися виконання цього наказу для нього самого і для старого. Це був не дуже приємний наказ для тих, кому доведеться його виконувати.

Не можна так думати, сказав він собі. Хіба ти якийсь особливий, хіба є взагалі особливі люди, яких треба від усього оберігати? І ти ніщо, і старий ніщо. Ви тільки знаряддя, яке повинне виконувати своє призначення. Є наказ, відданий саме так, а не інакше, незалежно від тебе, і є міст, і цей міст може стати поворотним пунктом у подальшій історії людства. І все, що відбувається в цій війні, може стати таким поворотним пунктом. У тебе тільки одне-єдине завдання, і ти повинен його виконати. Ет, якби ж то тільки одне-єдине, все було б просто... Ну, годі скиглити, боягузе нікчемний, сказав він собі. Подумай про щось інше.

І він почав думати про дівчину, на ім’я Марія, в якої шкіра, і волосся, й очі — однакової золотаво-смуглястої барви, тільки волосся трошки темніше, хоча воно здаватиметься світлішим, коли шкіра дужче засмагне на сонці,— гладенька, блідо-золотава шкіра, крізь яку немовби просвічує смаглявість. Напевно, вона в неї дуже гладенька, і все тіло гладеньке, а рухи трохи незграбні, немов щось у ній чи в неї є, що її зв’язує, і їй здається, що це всім видно, хоч насправді ніхто нічого не бачить, це тільки вона так думає. І вона червоніла, коли він дивився на неї; отак вона сиділа, обхопивши руками коліна,— комір сорочки розстебнутий, і груди, немов перевернуті чаші, напинали сіру тканину,— і коли він подумав про неї, йому здушило горло й стало важко йти; вони йшли мовчки, аж поки старий сказав:

— От пройдемо між тими скелями, а там і табір.

Коли вони ввійшли між скелі, пролунав вигук:

— Стій! Хто йде?

Вони почули, як клацає затвор, заганяючи в дуло патрон.

— Товариші,— сказав Ансельмо.

— Чиї товариші?

— Паблові товариші,— відповів старий.— Ти хіба не знаєш нас?

— Знаю,— пролунав голос.— Але такий наказ. Пароль знаєте?

— Ні. Ми йдемо знизу.

— Це мені теж відомо,— сказав чоловік у темряві.— Ви йдете від мосту. Мені все відомо. Але не я давав наказ. Ви повинні сказати другу половину пароля.

— А яка перша половина? — спитав Роберт Джордан.

— Я забув,— відповів чоловік у темряві й засміявся.— Гаразд, матері твоїй... іди до табору зі своїм сяким-розтаким динамітником.

— Це називається партизанська дисципліна,— сказав Ансельмо.— Спусти курок своєї гвинтівки.

— Уже спустив,— сказав чоловік у темряві.— Двома пальцями — великим і вказівним.

— От зробиш так коли-небудь із маузером, а в нього нема ґудзика на курку, він і вистрелить.

— А це й є маузер,— сказав чоловік.— Але у мене сила в пальцях — дай боже! Я завжди так спускаю курок.

— А куди ти дуло наставив? — спитав Ансельмо в темряві.

— На тебе,— відказав чоловік.— І коли я спускав курок, воно дивилося на тебе. Прийдеш у табір, скажи, щоб мене заступили, бо я голодний, туди його розтуди, і забув пароль.

— Як тебе звуть? — спитав Роберт Джордан.

— Агустін,— відповів чоловік.— Мене звуть Агустін, і я здихаю тут із нудьги.

— Ми скажемо,— мовив Роберт Джордан і подумав, що ні в якій іншій країні простий селянин не вжив би такого літературного слова, як «aburmiento», цебто по-іспанському «нудьга», а тут це звичайне слово в устах представників усіх класів.

— Слухай,— сказав Агустін і, підійшовши ближче, поклав руку на плече Робертові Джордану. Потім він черкнув кресалом об кремінь, подмухав на затлілу губку і, піднісши її вгору, зазирнув йому в очі.— Ти схожий на того, що був у нас раніше,— сказав він.— Але не зовсім. Слухай.— Він опустив губку, тримаючи гвинтівку в руці.— Ти мені ось що скажи. Це правда про міст?

— Що саме?

— Що ми повинні підірвати цей міст, туди його розтуди, і потім забиратися з цих гір до сякої-розтакої матері?

— Не знаю.

— Ти не знаєш! — сказав Агустін.— Оце-то так! А чий же це динаміт?

— Мій.

— І ти не знаєш, навіщо він? Годі байки розказувати.

— Я знаю, навіщо він, і ти теж дізнаєшся, коли треба буде,— сказав Роберт Джордан.— А тепер ми йдемо до табору.

— Іди ти знаєш куди! — сказав Агустін.— Розтуди тебе перетуди. Та якщо хочеш, я тобі скажу одну річ, яку тобі теж корисно знати.

— Хочу,— сказав Роберт Джордан.— Якщо це тільки не туди й розтуди.— Він повторив найбрутальнішу лайку з тих, що присмачували попередню розмову. Цей Агустін безнастанно лихословив, нанизуючи лайку на лайку, і Роберт Джордан навіть подумав, чи може він сказати хоч одну фразу, не лаючись. Агустін засміявся в темряві, коли Роберт Джордан повторив його слівце.

— Я звик так розмовляти. Може, воно й негарно. Хтозна. Кожен розмовляє по-своєму. Так от, слухай. Мені цього мосту не шкода. Мені взагалі нічого не шкода. До того ж я пропадаю з нудьги в цих горах. Треба вшиватися звідси — дарма. Мені на ці гори начхати. Треба міняти місце — дарма. Але одне я тобі скажу — пильнуй свою вибухівку.

— Дякую,— сказав Роберт Джордан.— Від тебе пильнувати?

— Ні,— сказав Агустін.— Від людей, у яких сякої-розтакої совісті менше, ніж у мене.

— А все ж? — сказав Роберт Джордан.

— Ти по-іспанському розумієш,— сказав Агустін, цього разу серйозно.— Тож стережи як слід свою вибухівку, туди її розтуди.

— Дякую.

— Залиш своє «дякую» собі. А за вибухівкою позирай.

— З нею щось сталося?

— Ні. Я б тоді не марнував часу на зайві балачки.

— Ну, дарма, дякую тобі. То ми йдемо до табору.

— Гаразд,— сказав Агустін.— І хай пришлють кого-небудь, хто знає пароль.

— Ми побачимося в таборі?

— Авжеж. І то дуже скоро.

— Ходімо,— сказав Роберт Джордан до Ансельмо.

Вони йшли тепер краєм галявини, і їх огортав сірий туман. Після встеленої глицею землі вони відчували під ногами густу траву, сандалі на мотузяній підошві намокли від роси. Попереду між дерев блимав вогник, і Роберт Джордан здогадався, що там вхід до печери.

— Агустін дуже добрий чоловік,— сказав Ансельмо.— Хоч у нього з язика не сходить лайка та всякі жартики, на нього можна покластися.

— Ти його добре знаєш?

— Так. Давно. І я йому довіряю.

— І словам його теж?

— Так, друже. А от із Пабло справи кепські, ти сам бачив.

— Що ж робити?

— Треба весь час стерегти динаміт.

— Хто ж його стерегтиме?

— Ти. Я. Жінка й Агустін. Бо він сам бачить небезпеку.

— Ти знав, що так буде, коли ми йшли сюди?

— Ні,— сказав Ансельмо.— Я не знав, що зайшло так далеко. Та ми однаково мусили прийти сюди. Тут, у горах, їх тільки двоє — Пабло й Ель Сордо. Без них не обійдешся, якщо не можеш діяти самотужки.

— А Ель Сордо який?

— То добрий чоловік,— сказав Ансельмо.— Наскільки Пабло поганий, настільки той добрий.

— Отже, ти вважаєш, що Пабло вже дійшов до ручки?

— Я цілий вечір думав про це, і мені здається, що так. Пригадай усе, що ми чули.

— Може, краще було б піти геть, сказати, що ми передумали, що не будемо підривати цього мосту, а самим набрати людей в інших загонах?

— Ні,— сказав Ансельмо.— Він тут хазяїн. Ти й кроку не ступиш тут, щоб він не знав. Але кожен крок треба зважувати.

Розділ четвертий

Вони підійшли до входу в печеру, завішаного попоною, з-під якої пробивалося світло. Обидва рюкзаки лежали під деревом, вкриті брезентом, і Роберт Джордан став навколішки й помацав вологу, затвердлу тканину. Він сунув у темряві руку під брезент, намацав зовнішню кишеню одного з рюкзаків, вийняв звідти обтягнуту шкірою флягу й сховав її до задньої кишені штанів. Відімкнувши замки з довгими дужками, що з’єднували кільця в рюкзаках, і розв’язавши шнурки, які стягували їх, він засунув руку до одного і навпомацки перевірив його вміст. Майже на самому споді він намацав бруски в торбинках, загорнуті в його спальний мішок; знову затягши шнурки й застебнувши замок, він заліз обома руками до другого рюкзака й намацав там гострий край дерев’яної скриньки із старою підривною машинкою, коробку від сигар із капсулями — кожен циліндрик обмотаний двома дротиками (все це було запаковане так само дбайливо, як колись у дитинстві пакував він свою колекцію пташиних яєць), потім — ложе автомата, відділене від ствола й загорнуте в шкіряну куртку; два диски й п’ять патронних обойм у внутрішній кишені великого рюкзака; маленькі мотки мідного дроту й великий моток світлого ізольованого — в другій кишені. В тій самій кишені, де був дріт, він намацав обценьки й два дерев’яні шила просвердлювати дірки в брусках динаміту, і, нарешті, з останньої кишені вийняв велику коробку російських цигарок — із тих, що йому дали у штабі Гольца; затягши шнурки, він застебнув замок і клапани й знову прикрив обидва рюкзаки брезентом. Ансельмо вже ввійшов до печери.

Роберт Джордан підвівся, щоб піти слідом за ним, потім передумав і, скинувши брезент з обох рюкзаків, насилу підняв їх, по одному кожною рукою, і важко рушив до печери. Він поставив один рюкзак на землю, відкинув попону, потім нахилив голову і, тримаючи обидва рюкзаки за шкіряні лямки, ввійшов до печери.

В печері було тепло й повно диму. Під одною стіною стояв стіл, на ньому горіла лойова свічка, встромлена в шийку пляшки, а за столом сиділи Пабло, циган Рафаель і троє незнайомих чоловіків. Свічка кидала тіні на стіну за їхніми плечима; Ансельмо ще не встиг сісти й стояв праворуч від столу. У далекому кутку печери Паблова жінка схилилася над вогнищем, де жевріло вугілля. Дівчина стояла поряд неї навколішки, мішаючи щось дерев’яною ложкою в залізному казанку. Коли Роберт Джордан з’явився на порозі, вона підняла ложку і подивилася на нього, і він з порога побачив дівоче обличчя, освітлене вогнем, що його роздмухувала жінка, побачив її руки й краплі, що падали з ложки в казанок.

— Що це ти приніс? — спитав Пабло.

— Свої речі,— сказав Роберт Джордан і поставив обидва рюкзаки трохи віддалік один від одного, далеко від столу, там, де печера ширшала.

— А надворі їм хіба погано? — спитав Пабло.

— Хтось може спіткнутися об них поночі,— відповів Роберт Джордан і, підійшовши до столу, поклав на нього коробку цигарок.

— Я б волів не тримати динаміт у печері,— сказав Пабло.

— Від вогню далеко,— заперечив Роберт Джордан.— Беріть цигарки.— Він провів нігтем великого пальця по краю картонної коробки з великим кольоровим броненосцем на кришці й підсунув коробку до Пабло.

Ансельмо приніс йому стільчика, оббитого невичиненою шкірою, і він сів до столу. Пабло подивився на нього так, немов хотів сказати щось, потім простяг руку по цигарку.

Роберт Джордан підсунув коробку до тих, що сиділи поряд із Пабло. Він іще не дивився на них. Але помітив, що один узяв кілька цигарок, а двоє не взяли жодної. Вся увага його була зосереджена на Пабло.

— Ну, як справи, цигане? — спитав він Рафаеля.

— Добре,— сказав циган.

Роберт Джордан зрозумів, що вони розмовляли про нього, коли він увійшов до печери. Навіть циган тримався якось напружено.

— А дасть вона тобі попоїсти ще раз? — спитав Роберт Джордан цигана.

— Аякже. Чому ж ні,— сказав циган.

Це було зовсім не схоже на ті приязні, добродушні жарти, якими вони перекидалися вдень.

Паблова жінка не озивалася і все роздмухувала міхом вогонь.

— Ваш Агустін каже, що вмирає з нудьги там, нагорі,— сказав Роберт Джордан.

— Нічого йому не буде,— сказав Пабло.— Хай трошки повмирає.

— А вино є? — спитав Роберт Джордан, звертаючись до всіх, і, нахилившись уперед, поклав руки на стіл.

— Там уже небагато лишилося,— похмуро відповів Пабло.

Роберт Джордан вирішив, що час уже придивитися до інших і розібратися, що до чого.

— Ну, то дайте мені води. Слухай! — гукнув він до дівчини.— Принеси мені кухоль води.

Дівчина подивилася на Паблову жінку, але та нічого не сказала їй і навіть узнаки не дала, що чує; тоді вона підійшла до казанка з водою, зачерпнула повний кухоль і, підійшовши до столу, поставила перед Робертом Джорданом. Він усміхнувся до неї. Водночас він утягнув живіт і ледь помітно хитнувся ліворуч на стільчику, так що пістолет зсунувся на поясі під руку. Потім він сягнув рукою до задньої кишені. Пабло стежив за ним. Роберт Джордан знав, що за ним стежать усі, але він сам стежив тільки за Пабло. Його рука витягла з задньої кишені обтягнену шкірою флягу; він відкрутив ковпачок, узяв кухоль з водою, надпив до половини й повільно налив у кухоль напій із фляги.

— Ця штука для тебе надто міцна. А то б я дав тобі трохи,— сказав він дівчині й знову усміхнувся до неї.— Зовсім мало лишилося, а то б я тебе почастував,— сказав він Пабло.

— Я не люблю ганусівки,— сказав Пабло.

Терпкий запах розійшовся над столом, і Пабло вловив у ньому, щось знайоме.

— От і чудово,— сказав Роберт Джордан.— Бо вже зовсім мало лишилося.

— Що це таке? — спитав циган.

— Ліки,— сказав Роберт Джордан.— Хочеш покуштувати?

— А від чого вони?

— Від усього,— сказав Роберт Джордан.— Всі хвороби виліковують.

— Дай покуштую,— сказав циган.

Роберт Джордан підсунув до нього кухоль. Суміш напою з водою була жовтаво-молочного кольору, і він сподівався, що циган ковтне тільки один раз. У флязі лишалося вже зовсім мало, а один такий кухоль заміняв вечірні газети, всі вечори у кафе, всі каштани, які, напевне, вже цвітуть тепер, і великих повільних коней на зовнішніх бульварах, книгарні, кіоски, картинні галереї, парк Монсурі, стадіон Буффало і Бют-Шомон, Гаранті траст компані та острів Сіте, старий готель Фойо і можливість почитати та відпочити ввечері; заміняв усе те, що він любив колись, а потім поволі забув, усе те, що верталось до нього, коли він куштував цей непрозорий, гіркий алхімічний напій, від якого терпнув язик, зігрівався мозок, зігрівався шлунок, повертали в інший бік думки.

Циган скривився й віддав йому кухоль.

— Пахне ганусом, а гірке, як жовч,— сказав він.— Краще вже хворіти, ніж пити такі ліки.

— Це полин,— пояснив Роберт Джордан.— У справжньому абсенті завжди є полин. Кажуть, ніби він роз’їдає мозок, але я не вірю. Тільки думки міняються, та й годі. До абсенту треба доливати воду повільно, по кілька крапель. А я зробив навпаки — долив до води абсент.

— Це ти про що? — сердито спитав Пабло, відчувши насмішку в його словах.

— Пояснюю, що це за ліки,— відповів Роберт Джордан і всміхнувся.— Я купив їх у Мадриді. Узяв останню пляшку, і мені вистачило її на три тижні.— Він відпив великий ковток і відчув, як рідина обволікає язик і він приємно німіє. Він поглянув на Пабло й знову всміхнувся.

— Ну, то як справи? — спитав він.

Пабло не відповів, і Роберт Джордан уважно подивився на незнайомих чоловіків, що сиділи за столом. В одного з них було широке, пласке обличчя — пласке й темне, як серранський окіст, ніс приплюснутий і перебитий, і через те, що з рота в нього стирчала довга тонка російська цигарка, його обличчя здавалося ще пласкішим. Волосся його було коротко підстрижене, шпакувате, щетина на підборідді сива; комір звичайної в цій місцевості чорної блузи застебнутий. Коли Роберт Джордан поглянув на нього, він опустив очі й далі дивився на стіл, але погляд його був твердий, зосереджений. Інші двоє були, очевидно, брати. Вони були дуже схожі один на одного — обидва невисокі, кремезні, смугляві, кароокі, низькочолі, чорняві. В одного на скроні, над лівим оком, був шрам; коли Роберт Джордан подивився на них, вони спокійно зустріли його погляд. Одному було років двадцять шість — двадцять вісім, другий, мабуть, на рік-два старший.

— На що це ти так дивишся? — спитав той, що був зі шрамом.

— На тебе,— відповів Роберт Джордан.

— Ну, і що ж, бачиш якесь диво?

— Ні,— сказав Роберт Джордан.— Хочеш закурити?

— Не відмовлюся,— сказав старший брат. Він ще не брав цигарок.— Це такі самі, як були в того. В того, що підірвав поїзд.

— А ти теж був там?

— Ми всі там були,— спокійно відповів він.— Всі, крім старого.

— Ось що нам треба було б зараз,— сказав Пабло.— Ще один поїзд.

— Це можна,— сказав Роберт Джордан.— Після мосту.

[1] Кулемет (ісп.).

[2] Буквально: мухи (ісп.).

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up