По кому подзвін (сторінка 3)

Він побачив, що Паблова жінка відвернулася від вогню й слухає. Як тільки він вимовив слово «міст», усі змовкли.

— Після мосту,— ще раз сказав він неквапно й ковтнув абсенту з кухля. Краще покінчити з цим одразу, подумав Роберт Джордан. Цього однаково не минути.

— Я не буду зв’язуватися з твоїм мостом,— сказав Пабло, опустивши очі.— Не буду, і мої люди теж не будуть.

Роберт Джордан не відповів. Він глянув на Ансельмо й підніс кухоль.

— Тоді ми зробимо це вдвох, старий,— сказав він, усміхаючись.

— Самі, без цього боягуза,— додав Ансельмо.

— Що ти сказав? — спитав Пабло в старого.

— Тобі я нічого не казав. Я не з тобою розмовляю,— відповів йому Ансельмо.

Роберт Джордан перевів очі туди, де біля вогнища стояла Паблова жінка. Досі вона мовчала й знаку не подавала, що слухає. Але тепер вона сказала щось дівчині,— що саме, він не почув,— і дівчина підвелася від вогнища, пройшла попід стіною, підняла попону, що затуляла вхід до печери, й вийшла.

Ну, ось, подумав Роберт Джордан. Починається. Я не хотів, щоб це сталося саме так, але інакше, очевидно, нічого не вийде.

— Тоді ми обійдемося без твоєї допомоги,— сказав він Пабло.

— Ні,— сказав Пабло, і Роберт Джордан побачив, що на обличчі його виступили краплі поту.— Ніяких мостів ти тут не підриватимеш.

— Ні?

— Ніяких мостів ти тут не підриватимеш,— ще раз промовив із притиском Пабло.

— А ти що скажеш? — спитав Роберт Джордан у Паблової жінки, яка стояла біля вогнища, величезна й нерухома.

Вона обернулася до них і сказала:

— Я — за міст.

Вогонь освітлював її обличчя, і воно пашіло й наче світилося зсередини — смагляве й гарне зараз, таке, яким йому й належало бути.

— Що ти сказала? — спитав її Пабло, і, коли він обернувся до неї, Роберт Джордан побачив вираз його обличчя; то було обличчя людини, яку зрадили, і він побачив краплі поту в нього на лобі.

— Я за міст і проти тебе,— сказала Паблова жінка.— Оце і все.

— Я також за міст,— озвався чоловік з пласким обличчям і перебитим носом, гасячи цигарку об стіл.

— Мене міст не обходить,— сказав один із братів.— Я за Павлову mujer.

— Я теж,— сказав другий брат.

— І я теж,— сказав циган.

Роберт Джордан стежив за Пабло і водночас опускав праву руку все нижче й нижче, готовий до всього в разі потреби, майже сподіваючись, що така потреба виникне, відчуваючи, що це, можливо, був би найпростіший і найлегший вихід, але не бажаючи псувати справи, яка вже начебто налагодилася, бо знав, як швидко ціла родина, цілий клан чи цілий загін може при найменшій сварці згуртуватися проти чужака, і все ж думаючи, що те, що можна було б зробити тією рукою, було б найпростіше, найкраще й хірургічно найслушніше, якщо вже до того дійшлося; він стежив за Пабловою жінкою, яка стояла біля вогнища, і бачив, що в міру того, як їй складають присягу на вірність, вона червоніє від гордості, як червоніють здорові, міцні люди.

— Я за Республіку,— щасливим голосом сказала Паблова жінка.— А міст — це для Республіки. Опісля матимем час і на інші справи.

— Ти...— гірко сказав Пабло,— ти... в тебе мозок бика й серце повії. Ти сподіваєшся, що буде щось після того, як ми підірвемо міст? Чи ти хоч трохи уявляєш собі, що буде опісля?

— Те, що мусить бути,— сказала Паблова жінка.— Що має бути, те й буде.

— І тобі байдуже, що на нас почнуть полювати, як на диких звірів, після цього діла, з якого ми не матимем ніякої користі? Тобі байдуже, що ми можемо загинути через отой міст?

— Байдуже,— сказала Паблова жінка.— І не залякуй мене, боягузе.

— Боягузе,— гірко повторив Пабло.— Ти називаєш людину боягузом лише тому, що вона розуміється на тактиці. Тому, що вона бачить наперед наслідки дурості. Бачити, в чому дурість — це не боягузтво.

— А бачити, де сміливість, а де боягузтво — не дурість,— сказав Ансельмо, не втримавшись від красного слівця.

— Ти шукаєш смерті? — суворо спитав Пабло, і Роберт Джордан відчув, що він не просто питає.

— Ні.

— То прикуси язика. Ти забагато базікаєш про речі, яких не розумієш. Невже ти не бачиш, яке це серйозне діло? — майже благально запитав він.— Невже тільки сам я і розумію, яке воно серйозне?

Мабуть, що так, подумав Роберт Джордан. Мабуть, що так, любий Пабло. Але я теж розумію. Ми обидва розуміємо, і жінка прочитала це на моїй долоні, та поки що не розуміє. Ні, вона ще не розуміє.

— Хіба не я ваш командир? — спитав Пабло.— Я знаю, що кажу. А ви не знаєте. Старий верзе дурниці. Цей старий здатний тільки бути кур’єром і провідником для чужинців. Цей чужинець прийшов сюди, щоб зробити те, що піде на користь чужинцям. І заради цього він ладен пожертвувати нами. А я за те, що піде на користь нам усім, я за безпеку.

— Безпеку! — сказала Паблова жінка.— Яка ж тут безпека? Тепер тут шукає безпеки стільки народу, що це вже само собою небезпечно. Той, хто шукає безпеки, втрачає все.

Вона вже стояла біля столу з ополоником у руці.

— Ні, безпеку можна знайти,— сказав Пабло.— Треба тільки знати, як уникнути небезпеки. Матадор теж знає, що робить, коли не хоче ризикувати даремно й уникає небезпеки.

— Доки не напореться на ріг,— гірко сказала жінка.— Скільки разів я чула від матадорів такі слова, і все одно вони не уникли рогів. Скільки разів Фініто казав, що тут уся справа в умінні і що бик ніколи не вбиває людину, людина сама лізе на роги. Вони завжди вихваляються, а кінець один. І потім ми ходимо до лікарні відвідувати їх.— Вона заговорила іншим голосом, немовби стояла біля ліжка пораненого: — Мій герою! — вигукнула вона. Потім: — Buenos, compadre[1]. Як живеш, Пілар? — кволим голосом пораненого матадора.— Як же це сталося, Фініто, chico[2], як же ти вскочив у таку халепу? — знову своїм звичайним голосом.— Потім тихенько: — То дурниця, Пілар, то дурниця. Вийшло якось ненароком. Я вбив його дуже добре, ти ж знаєш. Краще за мене ніхто б не вбив. Я вбив його так, як належить, і він був уже мертвий, вже поточився, вже падав під своєю вагою, і тоді я відійшов від нього — знаєш, так поважно, гордо, і раптом він ударив мене рогом іззаду і простромив наскрізь, аж до печінки.— Вона засміялася й повела далі вже не писклявим, майже жіночим голосом матадора, а своїм лунким басом.— А ти торочиш мені про безпеку. Хто-хто, а я знаю, що таке страх і що таке безпека,— недаремно ж я прожила дев’ять років з трьома матадорами, найдешевшими в світі матадорами! Базікай про що завгодно, тільки не про безпеку. Ех, ти! Я покладала на тебе такі надії, а що з тебе вийшло! За один рік війни ти став ледарем, п’яницею і боягузом!

— Ти не маєш права таке казати,— мовив Пабло.— Особливо перед ними й перед чужинцем.

— Чому не маю? — вела далі Павлова дружина.— Ти хіба нічого не чув? Невже ти ще й досі вважаєш себе командиром?

— Так,— сказав Пабло.— Наказую тут я.

— Кинь жартувати,— сказала жінка.— «Наказую тут я!» Хіба ти не чув, що сказали la gente?[3] Тут ніхто не командуватиме, крім мене. Залишайся з нами, коли хочеш, їж хліб, пий вино,— тільки не обжирайся й не впивайся,— і, коли хочеш, допомагай нам у роботі. Але командую тут я.

— Варт би було застрелити вас обох, і тебе, і твого чужинця,— похмуро сказав Пабло.

— Спробуй,— мовила жінка.— Побачиш, що вийде.

— Дайте мені води,— сказав Роберт Джордан, не спускаючи очей з чоловіка із похмурим обличчям і з жінки, що стояла горда, певна себе і владно стискала в руці ополоник, немов берло.

— Маріє! — гукнула Паблова жінка і, коли дівчина ввійшла до печери, сказала: — Дай води цьому товаришеві.

Роберт Джордан поліз до кишені по флягу і, виймаючи її, розстебнув кобуру й пересунув її на стегно. Він налив абсенту в кухоль, узяв другий кухоль, який дівчина подала йому, й почав потроху доливати воду в абсент. Дівчина стояла поруч, стежачи за його рухами.

— Іди,— сказала Паблова жінка, показавши на вихід ополоником.

— Там холодно,— сказала дівчина й низько нахилилася до Роберта Джордана, щока до щоки, дивлячись у кухоль, де абсент каламутнів від води.

— Можливо,— сказала Паблова жінка.— Але тут надто гаряче! — Потім лагідно додала: — Це ненадовго.

Дівчина кивнула головою й вийшла.

Навряд чи він ще довго терпітиме, думав Роберт Джордан. Він тримав кухоль в одній руці, а друга тепер уже цілком відкрито лежала на пістолеті. Він спустив запобіжник і відчував під долонею заспокійливо-знайому, майже стерту часом насічку на рукоятці й торкався пальцем по-дружньому прохолодного вигину спускової дужки. Пабло дивився вже не на нього, а на жінку. Вона провадила далі:

— Слухай мене, п’янице. Ти розумієш, хто тут наказує?

— Я наказую!

— Ні. Слухай мене. Виколупай сірку зі своїх волохатих вух. Слухай уважно. Наказую тут я.

Пабло дивився на неї, та з виразу його обличчя не можна було здогадатися, про що він думає. Він дивився на неї зовсім спокійно, а потім поглянув через стіл на Роберта Джордана. Він довго й задумливо не зводив із нього очей, потім перевів погляд на жінку.

— Добре. Командуй ти,— сказав він.— І якщо хочеш, хай командує і він. І можете обоє йти під три чорти! — Він дивився жінці просто у вічі, і вигляд у нього не був ані впокорений, ані зляканий.— Може, я розледащів і забагато п’ю. Вважай мене, коли хочеш, за боягуза, хоч тут ти помиляєшся. Але я не дурень.— Він помовчав.— Командуй, коли тобі до вподоби. Та якщо ти не тільки командир, а й жінка, дай нам чого-небудь попоїсти.

— Маріє! — гукнула Павлова жінка.

Дівчина висунула голову з-за попони, що затуляла вхід до печери.

— Тепер заходь і подай нам вечерю.

Дівчина ввійшла досередини, попрямувала до низенької лави біля вогнища, взяла емальовані миски й поставила їх на стіл.

— Вина вистачить на всіх,— сказала Робертові Джордану Паблова жінка.— Не слухай цього п’яниці. А як не вистачить, дістанемо ще. Допивай свій чудний трунок і налий собі вина.

Роберт Джордан вихилив абсент одним духом і, відчуваючи, як напій зігріває його ніжним, ароматним, вологим, хімічним теплом, посунув кухоль по столу. Дівчина наповнила його вином і всміхнулася.

— Ну, то як, бачив ти цей міст? — спитав циган.

Решта — вони ще не вимовили й слова після того, як зреклися Пабло,— нахилилися над столом і приготувалися слухати.

— Так,— сказав Роберт Джордан.— То буде легка робота. Хочете покажу?

— Аякже. Нам дуже цікаво.

Роберт Джордан вийняв із нагрудної кишені записника й показав свої креслення.

— Диви, як схоже,— сказав пласковидий, його звали Прімітіво.— Той самий міст.

Водячи по паперу кінчиком олівця, Роберт Джордан пояснив, як буде підірваний міст і де саме треба буде закласти заряди.

— Як просто! — сказав один із братів, зі шрамом, на ймення Андрес.— А як ти їх підриватимеш?

Роберт Джордан пояснив і це; пояснюючи, він відчув, що дівчина, зазираючи в записник, сперлася рукою на його плече. Павлова жінка теж дивилася. Тільки Пабло не виявляв ніякої цікавості; він сидів сам зі своїм кухлем і раз у раз черпав собі вина з великої миски, яку Марія наповнила з бурдюка, що висів на стіні ліворуч від входу до печери.

— Тобі часто доводилося таке робити? — тихо спитала дівчина в Роберта Джордана.

— Часто.

— А ми теж побачимо, як воно буде?

— А чого ж!

— Ще й як побачиш,— сказав Пабло зі свого місця біля столу.— Неодмінно побачиш.

— Цить,— сказала йому жінка і, згадавши раптом, що вона прочитала пополудні на долоні Джордана, спалахнула диким, нестримним гнівом.— Цить, боягузе! Цить і не каркай, мов крук! Цить, душогубе!

— Гаразд,— сказав Пабло.— Я мовчатиму. Ти тут командир, то й милуйся отими малюночками. Але пам’ятай, що я не дурень.

Павлова жінка відчула, що її гнів переходить у смуток, смуток, з яким усвідомлюєш, що гинуть усі надії й сподівання. Це почуття було знайоме їй змалку, і вона знала, чому воно супроводить її все життя. Тепер воно прийшло несподівано, і, відганяючи його, не дозволяючи йому торкатися себе, не дозволяючи торкатися ні себе, ні Республіки, вона сказала:

— Нумо вечеряти. Маріє, накладай м’яса в миски.

Розділ п’ятий

Роберт Джордан відгорнув попону, що затуляла вхід і, вийшовши з печери, глибоко вдихнув свіже нічне повітря. Туман уже розвіявся, й засвітилися зірки. Вітру не було, і після важкої задухи в печері, де дим вогнища змішувався з тютюновим і з духом смаженого м’яса й рису, шафрану, перцю та олії, з винно-смольним запахом великого бурдюка, підвішеного біля входу за шию, так що всі чотири ноги стирчали в різні боки, а з тієї ноги, звідки точили вино, краплини падали на землю, змішуючись із пилом; після пахощів зел, назв яких він не знав і які звисали зі стелі впереміж із вінками часнику, після запаху червоного вина й часнику, кінського й людського поту, яким пропах одяг людей, що сиділи за столом (людський — гострий і кислий, засохлої піни з кінських боків — нудотний і солодкий),— Робертові Джордану приємно було вдихати на повні груди чисте нічне гірське повітря, що пахло глицею й росяною травою, яка вкривала береги струмка. Коли вітер ущух, упала рясна роса, але Роберт Джордан подумав, що над ранок, певно, братиметься на мороз.

Він стояв перед входом до печери, глибоко дихаючи і вслухаючись у звуки ночі; спершу він почув далекі постріли, потім крик сови в лісі під горою, там, де була загорода для коней. Трохи згодом з печери долинув спів цигана й тихенький бренькіт гітари.

Багату спадщину від батька я дістав,—

заспівав він навмисне гортанним голосом, а тоді повів далі:

Він сину сонце й місяць відписав.
Відтоді довго світом я блукав.
Але і досі маю те, що мав!

Струни гітари забриніли швидкими акордами, немов аплодуючи співакові.

— Добре співаєш,— почув Роберт Джордан чийсь голос.— А тепер каталонську, цигане.

— Не хочу.

— Давай, давай, каталонську.

— Ну, гаразд,— сказав циган і жалібно завів:

Ніс мій кирпатий,
обличчя чорне,
та все ж я людина.

— Olé — крикнув хтось.— Давай, давай, цигане!

Голос співака зазвучав гучніше, тужно й глузливо:

Хвалити бога,
що я народився
не каталонцем,
а щирим мурином!

— Ну, зняли галас,— озвавсь голос Пабло.— Ану замовкни, цигане!

— Так,— підхопив жінчин голос,— галасу й справді забагато. Таким галасом ти скличеш guardia civil з усієї околиці, та й слухати тебе гидко.

— Я ще одну пісеньку знаю,— мовив циган і взяв на гітарі перші акорди.

— Обійдемося без неї,— сказала жінка.

Гітара замовкла.

— Я сьогодні все одно безголосий. Втрата, виходить, невелика,— сказав циган і, відгорнувши попону, вийшов у темряву.

Роберт Джордан бачив, як циган постояв під деревом, потім рушив до нього.

— Роберто,— тихенько покликав циган.

— Що, Рафаелю? — відповів Роберт Джордан. Почувши циганів голос, він одразу зрозумів, що вино вдарило тому в голову. Сам він випив два абсенти і ще вина, але думки його були холодні і ясні, бо вся історія з Пабло весь час тримала його в напрузі.

— Чому ти не вбив Пабло? — спитав циган зовсім тихо.

— А навіщо його вбивати?

— Рано чи пізно однаково доведеться. Чому ти не скористався з нагоди?

— Ти це насправжки?

— А як ти гадаєш, чого ми всі чекали? Як ти гадаєш, чому Пілар звеліла дівчині вийти? По-твоєму, після таких розмов усе може залишатися, як було?

— От ви б усі взяли та й убили його.

— Qué va![4] — сказав циган спокійно.— Це твоя справа. Три чи чотири рази ми вже певні були, що ти його вб’єш. У Пабло немає друзів.

— У мене була така думка,— сказав Роберт Джордан.— Але я не схотів.

— Хіба ж ми не бачили? Всім було видно, що ти наготові. Чому ти не зробив цього?

— Я боявся, що це буде неприємно вам або жінці.

— Qué va. Жінка сама чекала цього, як повія чекає багатого бахура. Ти молодший, ніж видається на перший погляд.

— Можливо.

— Убий його зараз,— наполягав циган.

— Це було б убивство з-за рогу.

— Тим краще,— дуже тихо сказав циган.— Менше небезпеки. Ну ж бо, вбий його.

— Я так не можу. Мені гидко таке робити, а крім того, не так треба діяти для нашої справи.

— Ну, тоді заведи з ним сварку,— сказав циган.— Все одно ти мусиш його вбити. Тут іншої ради нема.

В цю мить зовсім нечутно пролетіла між дерев сова. Вона полювала — кинулася вниз, потім знову злетіла, махаючи крилами швидко, але безгучно.

— Бач,— сказав у темряві циган.— От якби люди так могли!

— І так само сліпнути вдень, сидіти на дереві й чекати, поки круки заклюють? — спитав Роберт Джордан.

— Таке трапляється рідко,— мовив циган.— І то хіба випадком.— Убий його,— ще раз сказав він.— Дивись, потім важче буде.

— Цього разу я вже пропустив нагоду.

— Заведи з ним сварку,— сказав циган.— Або зроби це нишком.

Попона, що завішувала вхід, трохи відхилилася, пропускаючи світло,— хтось вийшов із печери й попрямував до них.

— Гарна ніч,— промовив низький, глухий голос.— Завтра буде ясна година.

Це був Пабло.

Вів курив російську цигарку, і, коли затягувався, вогник, жевріючи, освітлював його округле обличчя. При світлі зірок видно було його огрядну довгоруку постать.

— Ти на жінку не звертай уваги,— сказав він Робертові Джордану. Цигарка на мить спалахнула яскравіше, а потім вогник опустився разом із долонею.— На неї іноді находить. Але вона добра жінка. Вона віддана Республіці.— Вогник цигарки тепер злегка підстрибував у повітрі. «Розмовляє з цигаркою в кутику рота»,— подумав Роберт Джордан.— Нам з тобою нема чого сваритися. Ми в усьому згодні. Я радий, що ти до нас прийшов.— Цигарка знов яскраво спалахнула.— А на суперечки ти не звертай уваги,— провадив він.— Ми всі тобі раді. А зараз вибач мені,— сказав він.— Піду подивлюся, як там коні.

Він зник між деревами, прямуючи до галявини, і знизу долинуло кінське іржання.

— Бачиш? — сказав циган.— Тепер бачиш? От і проґавив нагоду.

Роберт Джордан змовчав.

— Піду-но і я туди,— сердито сказав циган.

— Навіщо?

— Qué va, навіщо. Подивлюсь хоча б, щоб він не втік.

— Чи може він узяти коня й проїхати низом?

— Ні.

— Тоді йди туди, де його можна затримати;

— Там Агустін.

— То йди побалакай з Агустіном. Розкажи йому, що тут у нас сталося.

— Агустін залюбки вб’є його.

— Тим краще,— сказав Роберт Джордан.— Іди розкажи йому все як було.

— А потім?

— Я зійду вниз, на галявину, подивлюся, що він робить.

— Добре. Оце добре.— В темряві він не бачив Рафаелевого обличчя, але відчував, що той усміхається.— От тепер я бачу, що ти хлопець завзятий! — сказав циган схвально.

— Іди до Агустіна,— сказав йому Роберт Джордан.

— Іду, Роберто, іду,— відповів циган.

Роберт Джордан рушив між соснами до галявини, пробираючись навпомацки від дерева до дерева. Там, на відкритому місці, пітьма була не така густа, і, дійшовши до узлісся, він у світлі зірок побачив темні обриси прив’язаних коней, що бовваніли між ним і струмком. Він полічив їх — коней було п’ятеро. Роберт Джордан сів під сосною, обличчям до галявини, й замислився.

Я стомився, думав він. І, можливо, я міркую неправильно. Але моїм завданням є міст, і, поки воно не виконане, я не маю права даремно ризикувати собою. Звичайно, часом не піти на ризик там, де треба,— ще гірше, але досі я намагався не заважати природному розвитку подій. Якщо циган не бреше і від мене справді чекали, що я вб’ю Пабло, я повинен його вбити. Але я не був певен, що від мене цього чекають. Чужакові не слід убивати там, де потім доведеться працювати з людьми. Вбити можна, захищаючись, вбити можна, коли в загоні тверда дисципліна, але тут це було б дуже погано, хоч спокусу я мав велику і мені здавалося, що це найпростіший і найлегший спосіб. Але в цій країні все тільки здається легким і простим, і хоч я цілком довіряю цій жінці, та все ж не знаю, як поставилася б вона до такої крайності. Смерть у такому місці може видатися дуже гадкою, страшною й брудною. Я не знаю, як би ця жінка поставилася до цього. Без неї тут не було б ні дисципліни, ні порядку, а з нею може бути дуже добре. Найкраще було б, якби вона сама вбила його, чи циган (тільки він не вб’є), чи вартовий Агустін. Ансельмо зробить це, якщо я попрошу його, хоч він і каже, що не любить убивати. Мені здається, він ненавидить Пабло, а мені вже довіряє і вірить, як посланцеві всього того, у що він вірить взагалі. Мабуть, тут тільки він та жінка вірять у Республіку по-справжньому; а втім, щодо цього ще рано робити висновки.

Коли його очі призвичаїлися до світла зірок, він побачив, що біля одного коня стоїть Пабло. Кінь раптом нетерпляче мотнув головою, потім знову почав скубти траву. Пабло поклав руку коневі на спину і, притиснувшись до його боку, переступав разом із ним, коли він відходив на всю довжину мотузки, поплескуючи його по шиї. Ці пестощі дратували коня, заважали йому пастися. Роберт Джордан не бачив, що Пабло робить, і не чув, що той каже коневі, але бачив, що коня він не відв’язує і не сідлає. Вів сидів і стежив за Пабло, намагаючись дійти якогось рішення.

— Ти мій великий гарний конику,— казав Пабло в темряві до коня — гнідого жеребця з білою зіркою.— Ти мій білолобий красеню. В тебе шия вигнута, як віадук у моєму місті,— він зупинився.— Тільки ще дужче вигнута й гарніша.— Кінь скуб траву, шарпаючи головою вбік, бо його дратувала людина та її базікання.

— Ти не жінка і не дурень,— казав Пабло гнідому жеребцю.— Ох ти мій великий конику. Ти не жінка, схожа на розпечену кам’яну брилу. І не дівча із стриженою головою, незграбне, мов щойно народжене лоша. Ти не образиш, і не збрешеш, і завжди розумієш. Ох ти мій конику, кониську ти мій!

Робертові Джордану було б дуже цікаво почути, що говорив Пабло гнідому жеребцеві. Але він не почув, бо, переконавшись, що Пабло прийшов сюди лише доглянути коней, вирішив, що вбити його зараз було б помилкою, а тому підвівся з землі й пішов назад до печери. Пабло залишився на галявині й ще довго говорив до коня. Жеребець нічого не розумів і тільки з інтонацій догадувався, що це пестливі слова, але він цілий день стояв у загороді, зголоднів, йому кортіло обскубти всю траву довкола, і людина дратувала його. Нарешті Пабло переніс припону в інше місце і знову став біля коня, але тепер уже мовчки. Кінь пасся далі, задоволений, що людина більше не заважає йому.

Розділ шостий

Роберт Джордан сидів біля вогнища на табуретці, оббитій невичиненою шкірою, і слухав, що говорить жінка. Вона мила посуд, а дівчина, Марія, витирала його і, стаючи навколішки, складала у видовбаній в стіні ніші.

— Дивно,— сказала жінка.— Чому Ель Сордо не прийшов? Він мав тут бути ще годину тому.

— Ти посилала по нього?

— Ні. Він сам приходить щовечора.

— Може, йому ніколи. Має якесь діло.

— Можливо,— сказала вона.— Якщо не прийде, треба буде завтра піти до нього.

— Атож. А це далеко?

— Ні. Приємна прогулянка. Мені вона потрібна, я засиділася.

— Можна, я теж піду? — спитала Марія.— Можна, Пілар?

— Можна, красунечко моя,— сказала жінка, потім повернула своє широке обличчя до Роберта Джордана.— Правда, вона гарненька? — спитала вона Роберта Джордана.— Що ти скажеш про неї? Трохи захуда?

— Мені подобається,— сказав Роберт Джордан.

Марія налила йому в куколь вина.

— Випий,— сказала вона.— Після цього я здаватимусь тобі ще вродливішою. Треба випити багато вина, щоб я здавалася вродливою.

— Тоді я більше не питиму,— сказав Роберт Джордан.— Бо ти мені вже й так вродлива, і не тільки вродлива.

— Ось як треба говорити,— сказала жінка.— Ти говориш як справжній чоловік. А яка ж вона ще?

— Розумна,— невпевнено сказав Роберт Джордан.

Марія пирснула, а жінка сумно похитала головою.

— Як добре ти почав, доне Роберто, а чим скінчив.

— Не називай мене дон Роберто.

— Це я жартома. Ми й Пабло називаємо жартома доном Пабло. Або кажемо сеньйорита Марія, теж жартома.

— Я не люблю таких жартів,— сказав Роберт Джордан.— По-моєму, під час цієї війни кожного треба називати серйозно — camarada. З таких жартів починається гнилизна.

— Для тебе політика — наче віра,— дражнила його жінка.— І ти ніколи не жартуєш?

— Ні, чому ж. Я дуже люблю пожартувати, але не тоді, коли звертаюся до людини. Це так само, як із прапором.

— А я й з прапора можу пожартувати. Хоч би з чийого,— засміялася жінка.— По-моєму, з усього можна жартувати! Старий прапор, червоно-жовтий, ми називали кров із гноєм. А республіканський, до якого додали ліловий колір, називаємо кров, гній і марганцівка. Так у нас жартують.

— Він комуніст,— сказала Марія.— А вони всі дуже серйозні люди.

— Ти комуніст?

— Ні, я просто антифашист.

— Відколи?

— Відтоді, як зрозумів, що таке фашизм.

— А давно це сталося?

— Майже десять років тому.

— Не так уже й багато,— сказала жінка.— Я двадцять років республіканка.

— Мій батько був республіканцем усе своє життя,— сказала Марія.— За те його й розстріляли.

— І мій батько був республіканцем усе своє життя. І дід також,— сказав Роберт Джордан.

— В якій країні?

— В Сполучених Штатах.

— Їх розстріляли? — спитала жінка.

— Qué va,— сказала Марія.— Сполучені Штати — республіканська країна. Там за це не розстрілюють.

— Все одно, добре мати діда-республіканця,— сказала жінка.— Це свідчить, що кров добра.

— Мій дід був членом Національного комітету республіканської партії,— сказав Роберт Джордан. Це справило враження навіть на Марію.

— А твій батько й досі служить Республіці? — спитала Пілар.

— Ні. Його вже нема на світі.

— Можна запитати, як він помер?

— Він застрелився.

— Щоб уникнути тортур?

— Так,— сказав Роберт Джордан.— Щоб уникнути тортур.

Марія дивилася на нього очима, повними сліз.

— Мій батько,— сказала вона,— не міг дістати зброї. Як добре, що твоєму батькові пощастило дістати зброю.

— Так. Йому пощастило,— сказав Роберт Джордан.— Може, поговоримо про щось інше?

— Виходить, у нас з тобою однакова доля,— сказала Марія. Вона поклала долоню на його руку й зазирнула йому в обличчя. Він теж дивився на її смагляве обличчя і в очі; ті очі, коли він уперше побачив їх, здалися йому не такими молодими, як саме обличчя, а тепер стали раптом і голодні, і молоді, і жадібні.

— Ви наче брат і сестра,— сказала жінка.— Але, мабуть, це ваше щастя, що ви не брат і сестра.

— Тепер я знаю, чому в мене таке почуття,— сказала Марія.— Тепер я все зрозуміла.

— Qué va,— сказав Роберт Джордан і, нахилившись уперед, провів долонею по її голові. Він цілий день хотів погладити її, і тепер, коли погладив, щось підступило йому до горла. Вона підвела голову під його долонею й усміхнулася йому, дивлячись знизу вгору, а він відчув під пальцями шорстку і водночас шовковисту гущину її стриженого волосся. Потім долоня сковзнула на її шию, й він відсмикнув руку.

— Погладь іще раз,— сказала вона.— Мені цілий день хотілося, щоб ти погладив мене.

— Іншим разом,— сказав Роберт Джордан, і голос його пролунав глухо.

— А я що? — гримнула жінка Пабло.— Маю сидіти й милуватися вами? Що ж я, по-вашому, кам’яна, чи що? Ні, дякую. Хоч би Пабло повернувся, коли вже немає нічого кращого.

Марія вже не звертала уваги ні на неї, ні на інших, що при свічці грали за столом у карти.

— Хочеш іще вина, Роберто? — спитала вона.

— Хочу,— сказав він.— Чом ні?

— От і буде в тебе такий самий п’яниця, як у мене,— сказала Паблова жінка.— І вино він п’є якесь дивне. Слухай, що я скажу, Inglés[5].

— Не Inglés. Американець.

— Ну, то слухай, американцю. Де ти спатимеш?

— Надворі. В мене спальний мішок.

— Гаразд,— сказала вона.— Ніч ясна.

— І буде холодна.

— Отже, надворі,— сказала вона.— Спи собі надворі. А твої речі хай сплять зі мною.

— Добре,— сказав Роберт Джордан.— Залиш нас на хвилинку,— сказав він дівчині й поклав їй руку на плече.

— Чому?

— Я хочу поговорити з Пілар.

— Я мушу відійти?

— Так.

— Ну, що? — спитала Паблова жінка, коли дівчина відійшла до виходу й зупинилася коло бурдюка, дивлячись на картярів.

— Циган сказав, що мені слід було...— почав він.

— Ні,— урвала його жінка.— Він помилився.

— Якщо конче треба, щоб...— спокійно і все-таки через силу вимовив Роберт Джордан.

— То ти ладен зробити це, я бачу,— сказала жінка.— Ні, не треба. Я стежила за тобою. Ти вирішив правильно.

— Але якщо треба буде...

— Ні,— сказала жінка.— Кажу тобі, це не буде потрібно. Циган тобі такого нарає...

— Пабло може бути дуже небезпечний у своїй слабкості.

— Ні. Ти цього не розумієш. В ньому не зосталося вже нічого небезпечного.

— Не розумію.

— Ти ще дуже молодий,— сказала вона.— Колись зрозумієш.— Потім до дівчини: — Йди сюди, Маріє. Ми вже поговорили.

Дівчина підійшла до них, і Роберт Джордан простяг руку й погладив її по голові. Вона потяглася під його долонею, мов кошеня. Потім йому здалося, що вона от-от заплаче. Але її губи знову стулилися, і вона глянула на нього, вже всміхаючись.

— Тобі час уже спати,— сказала жінка Робертові Джордану.— Ти подолав сьогодні довгу дорогу.

— Гаразд,— сказав Роберт Джордан.— Я піду по свої речі.

Розділ сьомий

Він заснув у мішку і, як йому здалося, спав дуже довго. Мішок лежав у лісі, під скелею, що захищала його від вітру, недалеко від входу до печери. Роберт Джордан перевернувся уві сні, й під бік йому потрапив пістолет, що його він був прив’язав шнурком до руки й поклав поруч себе; коли він засинав, усі м’язи йому судомило від утоми, ноги нили, спину й плечі ломило так, що земля здалась йому м’якою, й до болю приємно було випростатися на весь зріст у теплому, підбитому фланеллю мішку. Прокинувшись, він не відразу збагнув, де лежить, потім пригадав, витяг пістолет з-під себе і, вмостившись зручніше, щоб знову заснути, обхопив рукою подушку, скручену з одягу, в який він старанно загорнув свої сандалі на мотузяній підошві.

Раптом він відчув чиюсь долоню на своєму плечі й швидко обернувся, схопивши правою рукою пістолет.

— А, це ти,— сказав він і, випустивши пістолет, висунув обидві руки з мішка й пригорнув її до себе. Він відчув, як вона тремтить у його обіймах.

— Залазь до мене в мішок,— сказав він тихо.— Тобі ж холодно.

— Ні. Не треба.

— Залазь,— сказав він.— А тоді поговоримо.

Вона вся тремтіла, і він однією рукою взяв її за зап’ясток, а другою знову легенько обняв. Вона відхилила голову.

— Іди до мене, зайчику,— сказав він і поцілував її в шию.

— Я боюся.

— Ні. Не бійся. Іди до мене.

— А як?

— Просто залазь. Місця вистачить. Хочеш, я тобі допоможу?

— Ні,— сказала вона і за мить була вже в мішку, і він міцно притис її до себе й хотів поцілувати в губи, але вона сховала обличчя в згорнену з одягу подушку й тільки міцно обхопила руками його шию. Потім він відчув, що її руки ослабли і вона знову тремтить у його обіймах.

— Ні,— сказав він і засміявся.— Не бійся. Це пістолет.

Він узяв пістолет і переклав собі за спину.

— Мені соромно,— сказала вона, не повертаючи голови.

— Ні. Не треба соромитися. Ну, прошу тебе.

— Ні. Мені соромно, і я боюся.

— Ні, зайчику. Прошу тебе.

— Не треба. Якщо ти мене не кохаєш.

— Я кохаю тебе.

— І я кохаю тебе. Ох, кохаю. Поклади мені руку на голову,— сказала вона, все ховаючи обличчя в подушку. Він поклав їй руку на голову й погладив, і раптом вона підвела голову з подушки й міцно пригорнулась до нього, і її обличчя припало до його обличчя, і він обняв її, й вона заплакала.

Він тримав її міцно, боячись ворухнутись, відчуваючи все її довге молоде тіло, і гладив її по голові, й цілував солону вологу на її очах, і, коли вона схлипувала, він відчував, як здригаються під сорочкою її маленькі груди.

— Я не вмію цілуватися,— сказала вона.— Не знаю як.

— А це зовсім не потрібно.

— Ні. Я хочу тебе цілувати. Я все хочу робити.

— Зовсім не треба нічого робити. Нам і так добре. Тільки на тобі забагато одежі.

— То що ж робити?

— Я поможу тобі.

— Тепер краще?

— Набагато. А хіба тобі не краще?

— Куди краще. А мені можна буде піти з тобою, як сказала Пілар?

— Так.

— Тільки не до притулку. Я хочу з тобою.

— Ні, до притулку.

— Ні, ні. Ні. З тобою, і я буду твоєю жінкою.

Тепер вони лежали, пригорнувшись одне до одного, і ніщо вже не заважало. Там, де раніше відчувалася шорстка тканина, була тепер сама ніжність, тугий, округлий притиск і довга, тепла прохолода, прохолода іззовні і тепло всередині, довге й легке, воно міцно горнулося, міцно пригорнуте, самотнє, болісне в своїй піддатливості, щасливе, бо дарує щастя, молоде й закохане, і тепер уже все тепле й гладеньке й сповнене піддатливої, гострої, тоскної самотності, такої, що Роберт Джордан не міг більше витримати цього й спитав:

— Ти вже кохала кого-небудь?

— Ні. Ніколи.

А потім, несподівано, скам’янівши в його обіймах:

— Але зі мною робили все.

— Хто?

— Кілька чоловік.

Тепер вона лежала нерухомо, відвернувши голову, наче тіло її було мертве.

— Тепер ти не кохатимеш мене.

— Я кохаю тебе,— сказав він.

Але щось сталося з ним, і вона це відчувала.

— Ні,— сказала вона, і голос її був глухий, мертвий.— Ти не кохатимеш мене. Але, може, забереш мене до притулку. І я житиму в притулку, і ніколи не буду твоєю дружиною, і взагалі нічим.

— Я кохаю тебе, Маріє.

— Ні, неправда,— сказала вона.— Потім жалібно, немов чіпляючись за останню надію: — Але я ніколи не цілувала жодного чоловіка.

— То поцілуй мене.

— Я хотіла тебе поцілувати, але не вмію. Коли зі мною це робили, я боронилася до знемоги. Я боронилася, доки... доки один сів мені на голову... тоді я його вкусила... а потім вони заткнули мені рот і закинули за голову руки... А інші робили зі мною оте.

— Я кохаю тебе, Маріє,— сказав він.— І ніхто нічого з тобою не робив. Ніхто не може торкнутися тебе. Ніхто тебе не торкався, зайчику.

— Ти віриш цьому?

— Я знаю.

— І ти кохатимеш мене? — знов тепло пригорнувшись до нього.

— Я кохаю тебе ще дужче.

— Я постараюся гарно поцілувати тебе.

— Поцілуй мене як-небудь.

— Я не вмію.

— Ну, просто поцілуй!

Вона поцілувала його в щоку.

— Не так.

— А що робити з носами? Я завжди думала, куди ж подіти носи?

— Поверни голову отак.— І тоді їхні губи зустрілися, вона лежала, пригорнувшись до нього, і поволі її уста розтулилися, і потім, раптом, міцно обіймаючи її, він відчув, що ніколи ще не був такий щасливий, такий легкий, закоханий, буйно щасливий, без думок, без утоми, без турботи, сповнений лише величезної насолоди, і він сказав:

— Мій маленький зайчику. Моя кохана. Моя красуне. Моя радосте.

— Як ти сказав? — спитала вона, немов звідкись здалека.

— Моя радосте,— сказав він.

Так вони лежали, і він відчував, як її серце б’ється коло його серця, і боком ступні він легенько погладив її ступню.

— Ти прийшла боса,— сказав він.

— Так.

— Отже, ти знала, що будеш зі мною?

— Так.

— І не боялася?

— Боялася. Дуже. Але ще більше боялася, коли думала, як то буде, коли доведеться скидати сандалі.

— Котра зараз година? Lo sabes?[6]

— Ні. А хіба в тебе немає годинника?

— Є. Він у тебе за спиною.

— Ну, то прийми його звідти.

— Не хочу.

— Тоді подивися через моє плече.

Була перша година. Цифри яскраво світилися в темряві мішка.

— Твоя борода коле мені плече.

— Вибач. У мене нема чим поголитися.

— Мені приємно. У тебе борода русява?

— Так.

— І вона виросте довга?

— Не встигне до мосту. Маріє, послухай. Ти...

— Що я?

— Ти хочеш?

— Так. Усього. Прошу тебе. Може, якщо у нас з тобою буде все, то те, що було, розвіється, наче його й не було.

— Це ти сама придумала?

— Ні. Я так гадала, але сказала це мені Пілар.

— Вона мудра жінка.

— І ще одне,— додала тихо Марія.— Вона веліла сказати тобі, що я не хвора. Вона знається на таких речах і веліла сказати це тобі.

— Вона веліла сказати мені?

— Так. Я призналася їй, що кохаю тебе. Я тебе покохала, як тільки побачила сьогодні, і завжди тебе кохала, тільки ніколи раніше не бачила, і я призналася Пілар, а вона сказала: як я колись розповідатиму тобі про те, що зі мною було, то щоб сказала, що я не хвора. А про те, інше, вона мені вже давно сказала. Відразу після поїзда.

— Що вона сказала?

— Що людині нічого не можна зробити, поки вона сама не погодиться, і що коли я когось покохаю, то все те зникне. Розумієш, мені тоді хотілося вмерти.

— Вона правду сказала.

— А тепер я рада, що не вмерла. Страшенно рада, що не вмерла! Ти кохатимеш мене?

— Так. Я й тепер тебе кохаю.

— І я буду твоєю жінкою?

— У мене така робота, що я не можу мати жінки. Але тепер ти моя жінка.

— Якщо вже тепер, то й далі буду. Тепер я твоя жінка?

— Так, Маріє. Так, зайчику мій.

Вона пригорнулася до нього ще дужче, і її губи пошукали його губів, і знайшли, й припали до них, і він відчув її, свіжу, нову, і ніжну, й молоду, й чудовну своєю теплою палючою прохолодою, несподівану тут, у цьому мішку, знайомому й звичному, як одяг, чи сандалі, чи обов’язок, і вона сказала боязко:

— А тепер зробімо скоріше те, що ми маємо зробити, щоб оте все зникло.

— Ти хочеш?

— Хочу,— сказала вона майже люто.— Хочу. Хочу. Хочу.

Розділ восьмий

Ніч була холодна, і Роберт Джордан спав міцно. Один раз він прокинувся і, вмощуючись зручніше, відчув, що дівчина тут, із ним, лежить, згорнувшись клубочком, і дихає легко й рівно. Втягнувши голову в мішок, далі від нічного холоду, й твердого, всіяного колючими зірками неба, й повітря, що холодило в ніздрях, він поцілував її гладеньке плече. Вона не прокинулася, і він перевернувся на другий бік і, знову висунувши голову на холод, полежав хвилинку, віддаючись розлитій млосній утомі, втішаючись живою, радісною близькістю двох тіл, а потім випростав ноги на всю довжину мішка й одразу ж пірнув у сон.

Він прокинувся знову, коли розвиднялося, і дівчини вже не було поряд із ним. Прокидаючись, він знав, що її немає, і, простягши руку, намацав місце, нагріте її тілом. Він подивився на печеру; краї попони над входом за ніч узялися памороззю, а з розколини в скелі підіймався легенький сірий димок, який свідчив, що вогнище вже розпалено.

З лісу вийшов чоловік, загорнений у ковдру, як у пончо. Роберт Джордан упізнав Пабло; в зубах у нього стирчала цигарка. Відводив коней до загороди, подумав Джордан.

Пабло відгорнув попону й увійшов до печери, не глянувши на нього.

Роберт Джордан помацав рукою вкритий інеєм, старий, в зелених візерунках, зроблений з парашутного шовку верх спального мішка, що прослужив йому п’ять років з гаком, потім знову глибше вмостився в ньому. Bueno[7], сказав він собі, відчувши добре знайому м’якість фланелевої підшивки, і спочатку широко розкинув ноги, потім стулив їх і повернувся на бік, потилицею туди, звідки мало зійти сонце. Qué más da[8], можна ще трохи поспати.

Він спав, поки його не розбудило гудіння авіаційних моторів.

Він ліг горілиць і одразу помітив їх: фашистський патруль — трійка малесеньких блискучих «фіатів» — мчав над горами туди, звідки вчора привів його Ансельмо. Вони пролетіли й зникли, але за ними з’явилися ще дев’ять, що летіли куди вище трьома малесенькими гострими клинами: три, три й три.

Пабло й циган стояли в затінку коло входу до печери й, задерши голови, дивилися на небо. А Роберт Джордан і не рухався: тепер усе небо двигтіло від рівномірного гудіння моторів, але раптом його перебив оглушливий гуркіт, і ще три літаки з’явилися над самою галявиною, не більш як на тисячофутовій висоті. Це були двомоторні бомбардувальники «хейнкель-111».

У Роберта Джордана голова була в тіні, і він знав, що його не можуть помітити, а якби навіть і помітили, то це пусте. От коней у загороді вони можуть помітити, коли шукають щось тут, у горах. Коли ж нічого не шукають, то, навіть помітивши, не звернуть уваги, бо подумають, що це їхній кавалерійський роз’їзд. Тоді знову долинув гуркіт, ще гучніший, і з’явилася нова трійка «хейнкелів-111», вони летіли ще нижче, рівнобічним трикутником, переливчасте гудіння швидко наростало, ніби заповнюючи весь світ, а потім почало вщухати, коли літаки промчали над галявиною.

Роберт Джордан розгорнув одяг, що правив йому за подушку, й почав надягати сорочку. Він саме просував голову в комір, коли почув, що наближається нова ланка, і, не вилізаючи з мішка, похапцем натяг штани й завмер. Ще три двомоторні бомбардувальники-»хейнкелі» з’явилися в небі. Вони пролетіли й зникли за вершиною гори, а він тим часом пристебнув до пояса пістолет, згорнув і сховав під скелею мішок, але поки він, прихилившись спиною до каменя, зав’язував сандалі, гуркіт моторів перейшов у громове ревіння, і дев’ять легких бомбардувальників-»хейнкелів» трьома ланками промайнули над його головою, розколюючи небо навпіл.

Роберт Джордан прослизнув попід скелею до входу в печеру, де один із братів, Пабло, циган, Ансельмо, Агустін і жінка стояли, дивлячись на небо.

— Чи літали тут раніше такі літаки? — спитав він.

— Ніколи,— сказав Пабло.— Заходь. А то побачать.

Сонце ще не досягло входу до печери. Поки що воно освітлювало галявину коло струмка, і Роберт Джордан знав, що в густому вранішньому затінку дерев і в густій тіні, що падала від скелі, нікого не можна помітити, але він увійшов до печери, щоб не непокоїти інших.

— Багато їх,— сказала жінка.

— Будуть іще,— відповів Роберт Джордан.

— Звідки ти знаєш? — підозріливо спитав Пабло.

— Такі, як оці, завжди супроводять винищувачі.

І відразу ж почулося тонке, із завиванням, дзижчання; вони пролітали на висоті п’ять тисяч футів, і Роберт Джордан налічив п’ятнадцять «фіатів»,— п’ять ланок, що розтяглися великим клином, неначе ключ диких гусей.

Обличчя в усіх були серйозні, і Роберт Джордан спитав:

— Ви ще ніколи не бачили стільки літаків відразу?

— Ніколи,— сказав Пабло.

— В Сеговії їх небагато?

— Там їх ніколи не було багато — здебільшого літали трійками. Часом з’являлася шістка винищувачів. Або три «юнкерси», великі, тримоторні, а з ними винищувачі. А таких ми ніколи не бачили.

Кепсько, подумав Роберт Джордан. Зовсім кепсько. Стільки літаків даремно не посилають. Треба послухати, чи не падають бомби. А втім, ні, наші ще не могли підтягти сюди війська для наступу. Підтягнуть хіба що сьогодні або завтра ввечері. Так, зараз іще рано.

Гудіння моторів поволі завмирало вдалині. Роберт Джордан глянув на годинник. Тепер вони вже перелетіли фронт, перші — в усякому разі. Він натиснув гудзик секундоміра й дивився, як стрілка оббігає циферблат. Ні, мабуть, ще ні. Ось тепер. Так. Тепер уже перелетіли. Швидкість цих «хейнкелів-111» — двісті п’ятдесят миль на годину. Тут їм летіти п’ять хвилин, не більше. Тепер вони давно вже залишили позаду перевал, під ними лежить Кастилія, жовта, аж руда, під вранішнім сонцем, покреслена білими смугами доріг і поцяткована маленькими селами, і тіні «хейнкелів» сунуть по полях, як тіні акул по піщаному дні океану.

Глухих ударів бомб не було чути. Гучно цокав у тиші годинник.

Мабуть, полетіли на Кольменар, до Ескоріала, або на аеродром Мансанарес-ель-Реаль, подумав він, туди, де над озером стоїть старовинний замок і качки сидять в очеретах і де за справжнім аеродромом зробили несправжній — з ледве замаскованими макетами літаків, у яких пропелери крутяться під вітром. От туди вони, напевно, і полетіли. Адже вони не можуть знати про наступ, сказав він сам собі, і відразу ж сам собі заперечив: а чому не можуть? Адже вони знали про всі попередні наступи.

— Як ти гадаєш, чи бачили вони коней? — спитав Пабло.

— Вони коней не шукали,— відказав Роберт Джордан.

— Але вони їх бачили?

— Тільки якщо вони мали наказ шукати їх.

— Але вони могли їх побачити?

— Навряд,— сказав Роберт Джордан.—Хіба що сонце вже освітлювало галявину.

— Там зарані сонце,— засмучено мовив Пабло.

— По-моєму, їм тепер не до твоїх коней. У них є важливіші справи,— сказав Роберт Джордан.

Минуло вже вісім хвилин, відколи він натиснув ґудзик секундоміра, але вибухів бомб ще не було чути.

— Чого ти весь час дивишся на годинник? — запитала жінка.

— Слухаю, куди полетіли літаки.

— Он як,— сказала вона.

Коли минуло десять хвилин, він перестав дивитися на годинник, знаючи, що тепер літаки вже надто далеко і нічого почути не можна, навіть накинувши хвилину на швидкість звуку. Він сказав Ансельмо:

— Я хочу поговорити з тобою.

Вони відійшли від входу до печери на кілька кроків і зупинилися під сосною.

— Qué tal? — запитав його Роберт Джордан.— Як справи?

— Все гаразд.

— Ти вже поснідав?

— Ні. Ще ніхто не снідав.

— Тоді поснідай і візьми щось із собою. Я хочу доручити тобі спостерігати за дорогою. Занотовуватимеш усе, що проходить і проїздить там, в обох напрямках.

— Я не вмію писати.

— І не треба.— Роберт Джордан вирвав із записника два аркушики паперу і ножем відрізав кінчик олівця, з дюйм завдовжки.— Ось, дивись, це будуть танки,— він намалював щось схоже на танк.— Тепер після кожного танка став поряд риску — чотири рядочком, а п’яту впоперек, отак.

— Ми теж так лічимо.

[1] Здрастуй, кумо (ісп.).

[2] Хлопчик (ісп.).

[3] Люди (ісп.).

[4] Отакої! (Ісп.)

[5] Англієць (Ісп.).

[6] Знаєш? (Ісп.)

[7] Добре (ісп.).

[8] Ну, гаразд (ісп.).

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up