По кому подзвін (сторінка 4)

— От і чудово. Для вантажних машин — інший знак: два колеса й коробка. Якщо вони будуть порожні, став кружальця. Якщо з солдатами — риску. Зазначай усі гармати. Великі отак. Маленькі отак. Зазначай легкові автомобілі й санітарні машини. Отак, два колеса й квадрат з хрестиком. Піхоту позначай ротами, ось так, бачиш? А кінноту в такий спосіб. Бачиш — як кінь. Коробочка на чотирьох ніжках. Це буде загін із двадцяти кіннотників. Розумієш? І на кожен загін — риска.

— Так. Непогано придумано.

— Дивись далі.— Він намалював два подвійних кола й коротку рисочку, що мала означати гарматний ствол.— Це протитанкові гармати. Вони на гумових шинах. Також зазначай.— Це — зенітні,— два колеса й довгий ствол, що стримить догори.— Також зазначай. Ти розумієш? Ти такі гармати бачив?

— Так,— сказав Ансельмо.— Усе ясно.

— Візьми з собою цигана, хай подивиться, де ти сидітимеш, щоб міг потім заступити тебе. Вибери собі безпечне місце, не надто близько до шляху, але таке, щоб тобі було добре видно й зручно. Сиди там, поки прийде заміна.

— Зрозуміло.

— Гаразд. Отже, як повернешся, щоб я знав про все, що пересувалося дорогою. На цьому аркушику позначай усе, що йде туди, а на цьому — те, що йде звідти.

Вони повернулися до входу в печеру.

— Скажи Рафаелеві, хай вийде до мене,— мовив Роберт Джордан і лишився чекати під деревом. Він бачив, як Ансельмо ввійшов до печери і як упала за ним попона. За хвилину з печери вискочив циган, витираючи рукою губи.

— Qué tal? — спитав циган.— Розважився вночі?

— Вночі я спав.

— Тим ліпше,— сказав циган, усміхаючись.— Закурити є?

— Послухай,— сказав Роберт Джордан, сягаючи рукою до Кишені по цигарки.— Я хочу, щоб ти разом з Ансельмо пішов до того місця, звідки він спостерігатиме дорогу. Там ти його залишиш, добре запам’ятавши те місце, щоб міг пізніше провести туди мене або того, хто його заступить. Потім вийдеш на схил, з якого видно тартак, і подивишся, чи немає там яких змін.

— Яких змін?

— Скільки там вартових?

— Восьмеро. Стільки було, як я дивився востаннє.

— Ну от, полічиш, скільки їх там тепер. І подивись, через який інтервал змінюються вартові на мосту.

— Через який інтервал?

— Так, скільки годин стоїть вартовий і о котрій приходить зміна.

— А в мене нема годинника.

— На мого,— він зняв годинника з руки.

— Оце-то годинник,— захоплено сказав Рафаель.— Чого тут лишень немає! Такий годинник, певно, сам читати-писати вміє. Скільки тут усіляких цифр! Кращого годинника немає, мабуть, у світі.

— Тільки не бався з ним,— сказав Роберт Джордан.— Ти час визначати вмієш?

— Ще б пак! О дванадцятій годині дня — я голодний. О дванадцятій ночі — сплю. О шостій ранку — я голодний. О шостій вечора — п’яний. Якщо пощастить напитися. О десятій вечора...

— Годі,— сказав Роберт Джордан.— Не блазнюй. Я хочу, щоб ти доповів мені про зміну варти не тільки коло тартака й маленького мосту, а й коло великого і на дорозі за ним.

— Це щось забагато,— всміхнувся циган.— Може, ти краще когось іншого пошлеш?

— Ні, Рафаелю. Справа дуже важлива. Будь уважний і постарайся, щоб тебе не помітили.

— Ще б пак не старатися,— сказав циган.— Навіщо ти мені це кажеш — щоб я старався? Гадаєш, мені жити набридло?

— Будь хоч трохи серйозніший,— сказав Роберт Джордан.— Адже це серйозна справа.

— Ти мене просиш, щоб я був серйозніший? Після того, що ти зробив уночі? Треба було вбити людину, а ти що зробив? Ти повинен був убити людину, а не робити ще одну! І це в той час, коли небо чорне від літаків, коли їх стільки, що вистачило б перебити нас усіх з дідами й прадідами і ненародженими онуками на сто років наперед, разом з усіма котами, козами й блощицями! Коли небо повне літаків, що так ревуть, аж молоко могло б скипітися в грудях у наших жінок! Літаків, що застують сонце й рикають, як леви! І в цей час ти просиш мене, щоб я був серйозний? Я вже й так аж занадто серйозний.

— Ну, гаразд,— сміючись, сказав Роберт Джордан і поклав циганові руку на плече.— Занадто серйозним теж не треба бути. Іди доснідуй і вирушай.

— А ти? — спитав циган.— Що ти робитимеш?

— Я піду до Ель Сордо.

— Цілком можливо, що після тих літаків ти в усіх тутешніх горах не стрінеш ані душі живої,— сказав циган.— У багатьох тут, певно, жижки трусилися, коли вони пролітали.

— У них є справи важливіші, аніж вистежувати партизанів.

— Атож,— сказав циган, а потім похитав головою.— А що, як вони й цим не погребують?

— Qué va,— сказав Роберт Джордан.— Це найкращі німецькі легкі бомбардувальники. Таких не посилають ганятися за циганами.

— Вони на мене нагонять жах,— сказав Рафаель.— Слово честі, я їх боюся.

— Вони полетіли бомбити аеродром,— відповів йому Роберт Джордан, коли вони входили до печери.— Я майже певен, що в них саме це завдання.

— Що ти сказав? — спитала Паблова жінка. Вона налила йому кухоль кави й простягла бляшанку згущеного молока.

— У вас є молоко? Яка розкіш!

— У нас усього багато,— сказала вона.— А надто страху після цих літаків. Куди, кажеш, вони полетіли?

Роберт Джордан наточив у кухоль трохи густого молока з дірки, пробитої в бляшанці, витер бляшанку об край кухля і поколотив каву, яка стала світло-коричнева.

— По-моєму, вони полетіли бомбити аеродром. Могли полетіти й на Ескоріал та Кольменар. А може, і туди, і туди.

— Бодай уже відлетіли якнайдалі й до нас не поверталися,— сказав Пабло.

— А чому вони прилетіли сюди? — спитала жінка.— Звідки вони взялися? Ми ніколи не бачили таких літаків. І так багато. Може, фашисти готуються до наступу?

— Який рух був учора ввечері на шляху? — спитав Роберт Джордан. Дівчина, Марія, стояла поряд із ним, але він не дивився на неї.

— Слухай, Фернандо,— сказала жінка,— ти був учора в Ла-Грансі. Бачив ти там якийсь рух?

— Ніякого,— відповів присадкуватий, простодушний на вигляд чоловік років тридцяти п’яти, якого Роберт Джордан раніше не бачив. Він був зизоокий.— Кілька ваговозів, як завжди. Два-три легкових автомобілі. Ніякого руху військ при мені не було.

— Ти щовечора ходиш до Ла-Гранхи? — спитав його Роберт Джордан.

— Я або ще хтось,— сказав Фернандо.— Хто-небудь завжди ходить.

— Ходять по новини. По тютюн. По різні дрібниці,— сказала жінка.

— Чи є там свої люди?

— Аякже. Робітники на електростанції. Та й інші є.

— Які ж новини ти чув учора?

— Pues nada. Нічого особливого. На півночі справи й досі погані. Це не новина. На півночі від самого початку справи погані.

— А про Сеговію нічого не чув?

— Ні, hombre[1]. Я не питав.

— А до Сеговії ти ходиш?

— Інколи,— сказав Фернандо.— Але там небезпечно. Там повно постів, перевіряють документи.

— А коло аеродрому був?

— Ні, hombre. Я знаю, де він, але близько ніколи не підходив. Там на кожному кроці перевіряють документи.

— А вчора ввечері не було розмов про ці літаки?

— В Ла-Грансі? Ні. Але сьогодні, напевно, будуть. Учора всі балакали про виступ Кейпо де Льяно по радіо. А більше ні про що. А втім, ні. Ще казали, ніби Республіка готує наступ.

— Що-що?

— Ніби Республіка готує наступ.

— Де саме?

— Цього ніхто не знає. Можливо, тут. Може, в іншій частині Сьєрри. А ти чув про це?

— І таке кажуть в Ла-Грансі?

— Так, hombre. Я забув розповісти про це. Але про наступ там завжди ходять усілякі чутки.

— Звідки ж вони беруться?

— Звідки? Від різних людей. Зайдуть два офіцери до кав’ярні в Сеговії чи в Авілі, побалакають між собою, а офіціант почує. От і пішла чутка. А останнім часом подейкують, ніби наступ буде в наших місцях.

— Чий наступ? Республіки чи фашистів?

— Республіки. Якби фашистів, то всі б уже точно знали. Ні, це буде великий наступ. Дехто каже, навіть два. Один тут, а другий за Альто-дель-Леон, поблизу Ескоріала. Ти про це нічого не чув?

— А що кажуть іще?

— Nada, hombre. Нічого. А втім, іще кажуть, ніби республіканці спробують підірвати мости, якщо буде наступ. Але ж коло мостів усюди варта.

— Ти що, жартуєш? — спитав Роберт Джордан, попиваючи каву.

— Ні, hombre,— відповів Фернандо.

— Цей ніколи не жартує,— обізвалася жінка.— На жаль, не жартує.

— Ну, гаразд,— сказав Роберт Джордан.— Дякую за новини. Більше ти нічого не чув?

— Ні. Люди, як завжди, кажуть, ніби мають прислати війська, щоб очистити ці гори. Кажуть, ніби вони вже йдуть. Ніби вони вже вирушили з Вальядоліда. Але таке люди завжди кажуть. Не варто на те зважати.

— Чув? — майже зловтішно сказала жінка, звертаючись до Пабло.— Ось тобі твої балачки про безпеку.

Пабло замислено глянув на неї й почухав підборіддя.

— А ти чула? — сказав він.— Ось тобі й твої мости.

— Які мости? — весело перепитав Фернандо.

— Бовдуре,— мовила жінка.— Безмозкий. Tonto[2]. Випий ось кави й спробуй пригадати, що казали ще.

— Не гнівайся, Пілар,— сказав Фернандо спокійно й бадьоро.— Через ці чутки не варто тривожитись. Я розповів тобі й цьому товаришеві все, що запам’ятав.

— І більше ти нічого не пам’ятаєш? — спитав Роберт Джордан.

— Ні,— з гідністю відповів Фернандо.— Добре, що хоч це запам’ятав, бо на таке не звертаю уваги — то ж тільки плітки.

— Отже, там балакали іще про щось?

— Цілком можливо. Але я не звертав уваги. Ось уже рік мені доводиться слухати самі плітки.

Роберт Джордан почув, як Марія, що стояла в нього за спиною, пирснула, не змігши стримати сміх.

— Розкажи нам іще якусь плітку, Фернандіто,— попросила вона, і плечі в неї знову затрусилися.

— Навіть якби й пригадав, то не став би розказувати,— відказав Фернандо.— Чоловікові не личить збирати плітки.

— І з отакими ми маємо рятувати Республіку,— сказала жінка.

— Ні. Ти її врятуєш, підриваючи мости,— відповів їй Пабло.

— Ідіть,— сказав Роберт Джордан Ансельмо й Рафаелеві,— якщо ви вже попоїли.

— Вже йдемо,— сказав старий, і вони підвелися.

Чиясь рука лягла Робертові Джордану на плече. То була Марія.

— Їж,— сказала вона, не забираючи руки.— Наїдайся добре, щоб твій шлунок міг витримати більше пліток.

— Через ці плітки мені шмат у горло не лізе.

— Ні, так не можна. Поїж, доки до нас не дійшли нові плітки.— Вона поставила перед ним полумисок.

— Не глузуй з мене,— сказав Фернандо.— Адже я тобі друг, Маріє.

— Я не глузую з тебе, Фернандо. Я жартую з ним, щоб він їв, а то залишиться голодний.

— Нам усім час їсти,— сказав Фернандо.— Пілар, що сталося, чому ти нас не годуєш?

— Нічого не сталося, друже,— сказала Пілар і поклала йому в полумисок тушкованого м’яса.— Їж. Хоч це ти вмієш. Їж, їж.

— Дуже смачне м’ясо, Пілар,— сказав Фернандо, не втрачаючи гідності.

— Дякую тобі,— сказала жінка.— Дякую й ще раз дякую.

— Ти сердишся на мене? — спитав Фернандо.

— Ні. Їж. Чому ти не їси?

— Зараз їстиму,— сказав Фернандо.— Дякую.

Роберт Джордан глянув на Марію; плечі в неї знову затрусилися, й вона відвернулась. Фернандо їв неквапливо, з обличчя його не сходив поважний і задумливий вираз, цієї поважності не могла порушити навіть величезна ложка, якою він їв, і підлива, що стікала з кутиків рота.

— Добре м’ясо? — спитала його Павлова жінка.

— Авжеж, Пілар,— відповів він з повним ротом.— Воно таке, як завжди.

Роберт Джордан знову відчув на плечі руку Марії — її пальці тремтіли від стримуваного сміху.

— Оце тому воно й добре? — запитала жінка у Фернандо.— Авжеж. Розумію. Бо це тушковане м’ясо, як завжди. Como siempre. На півночі кепські справи — як завжди. Тут має бути наступ — як завжди. Солдати йдуть виганяти нас звідси — як завжди. З тебе вийшов би гарний пам’ятник на честь усього «як завжди».

— Але ж про наступ і про солдатів — це тільки плітки, Пілар.

— Іспанія! — гірко сказала Паблова жінка.— Потім обернулася до Роберта Джордана: — Чи в інших країнах теж є такі люди?

— Немає іншої такої країни, як Іспанія,— чемно сказав Роберт Джордан.

— Маєш рацію,— сказав Фернандо.— В цілому світі немає такої країни, як Іспанія.

— А ти бував в інших країнах? — спитала в нього жінка.

— Ні,— сказав Фернандо.— Не бував і не хочу.

— Чув? — звернулася вона до Роберта Джордана.

— Фернандіто,— сказала Марія,— розкажи нам, як ти їздив до Валенсії.

— Не сподобалася мені Валенсія.

— Чому? — спитала Марія й знову стиснула плече Роберта Джордана.— Чому ж вона тобі не сподобалася?

— Люди там нечемні, і ніяк не второпаєш, що вони говорять. Весь час тільки те й роблять, що кричать одне одному «ché?»[3].

— А тебе вони розуміли? — спитала Марія.

— Удавали, ніби не розуміють,— сказав Фернандо.

— Що ж ти робив там, у Валенсії?

— А я одразу поїхав звідти, навіть моря не побачив,— сказав Фернандо.— Люди мені там не сподобалися.

— Геть з очей моїх, ти, стара дівко,— сказала йому Паблова жінка.— Геть, поки мене не занудило. У Валенсії я пережила найпрекрасніші хвилини свого життя. Vamos[4], Валенсія! Не кажіть мені про Валенсію!

— А що ти там робила? — спитала Марія.

Паблова жінка сіла за стіл і взяла собі чашку кави, шматок хліба й полумисок із м’ясом.

— Qué?[5] Що я там робила? Я їздила туди з Фініто — він мав контракт на три дні бою під час ярмарку. Я зроду не бачила такої сили-силенної людей. В житті не бачила таких переповнених кав’ярень. Треба було стояти по кілька годин, щоб діждатися столика, а в трамвай не можна було пропхатися. У Валенсії все вирувало тоді вдень і вночі.

— А що ж ти там робила?

— Все, що завгодно,— сказала жінка.— Ми ходили на пляж і лежали у воді й дивилися, як воли витягають з моря на берег великі вітрильники. Тих волів заганяли в море так далеко, що вони мусили пливти, і припрягали їх до човнів; а вони чимдуж пливли назад, до берега, а тоді, відчувши дно під ногами, тягли човни, спотикаючись на піску. Десять пар волів тягнуть уранці човен під усіма вітрилами, й дрібненькі хвилі розбиваються об берег. Оце є Валенсія.

— Що ж ти ще робила, коли не дивилася на тих волів?

— Ми снідали в павільйонах на пляжі. Пиріжки з вареною дрібно посіченою рибою й перцем, червоним і зеленим, і маленькими горішками, завбільшки як рисові зернята. Пиріжки були такі м’які та крихкі, а риба просто танула в роті. І щойно зловлені креветки, политі лимонним соком. Вони були рожеві, солодкі й такі великі — разів чотири вкусити можна. Ми багато їх їли. А потім paella з усякою свіжою морською дрібнотою: молюсками, мідіями, крабами й маленькими вуграми. Вугрів ми ще їли окремо, смажених в олії, вони були дрібнесенькі й покручені, як стручки квасолі, й такі м’які, що їх не треба було навіть жувати. І весь час ми пили біле вино, холодне, легке й дуже смачне, по тридцять сентімо пляшка. А на закуску була диня. Бо ніде не ростуть такі дині, як там.

— Кастильські дині кращі,— сказав Фернандо.

— Qué va,— сказала Паблова жінка.— Кастильським диням місце на смітнику, а от валенсійським — на столі. Як згадаю ці дині — довгі, як рука, зелені, як море, соковиті й хрумкі, а на смак — солодші від літнього світанку! А ті вугрики — дрібненькі, м’які, складені купкою на тарілці! А пиво! Його ми пили по обіді з великих, як глеки, кухлів,— таке холодне, що аж пітніло скло!

— А що ти робила, коли не їла й не пила?

— Ми кохалися в нашій кімнаті, де на вікнах висіли завіси з дерев’яних дощечок, і крізь фрамугу над балконними дверима до кімнати залітав легенький вітерець. Ми кохалися в цій кімнаті, де навіть удень було темно за опущеними завісами, а з вулиці долітав запах квіткового ринку й спаленого пороху від феєрверка, який вибухав щодня опівдні під час ярмарку. Через усе місто тяглася traca — ціла мережа хлопавок, з’єднаних між собою, і ті вибухи летіли по стовпах і трамвайних дротах, перестрибуючи зі стовпа на стовп, і на всіх вулицях здіймалася така тріскотнява й гуркіт, що навіть уявити важко.

Ми кохались, а потім знову посилали по пиво, і, коли дівчина приносила запітнілі від холоду кухлі, я брала їх у неї біля дверей, і прикладала холодне скло до спини Фініто, що спав і не чув, як принесли пиво, а він казав: «Ні, Пілар, ні, жінко, дай мені поспати». А я казала: «Ні, прокинься й випий, подивись, яке воно холодне»,— і він пив, не розплющуючи очей, і засинав знову, а я сиділа, спершись на подушку, в ногах ліжка, й дивилась, як він спить, смаглявий і чорнявий, молодий і спокійний уві сні, і допивала кухоль до дна, слухаючи оркестр, що проходив вулицею. А ти,— звернулася вона до Пабло,— чи знаєш ти що-небудь про такі речі?

— Нам із тобою теж є що згадати,— відповів Пабло.

— Є,— сказала жінка.— Авжеж, є. Свого часу ти був навіть кращий чоловік, ніж Фініто. Але ми з тобою ніколи не їздили до Валенсії. Ніколи не слухали в ліжку оркестру, що проходив вулицями Валенсії.

— Ми не могли,— сказав їй Пабло.— Ми не мали нагоди поїхати до Валенсії. Ти сама це знаєш, тільки не хочеш подумати. Зате з Фініто ти ніколи не підривала поїздів.

— Атож,— сказала жінка.— Тільки це нам тепер і залишилося. Поїзд. Так. Поїзд. Правду кажеш. Цього ніхто не може заперечити. Тільки це й лишилося після всіх лінощів, нікчемності й паскудства. Після всього теперішнього боягузтва. Я не хочу бути несправедливою. Але про Валенсію хай мені ніхто не каже поганого слова. Зрозуміло?

— Мені вона не сподобалася,— незворушно сказав Фернандо.— Мені не сподобалася Валенсія.

— А ще кажуть, що мул упертий,— сказала жінка.— Прибирай посуд, Маріє, час іти.

І тоді вони почули далекий гуркіт літаків, що вже поверталися.

Розділ дев’ятий

Вони з’юрмилися біля виходу з печери й стежили за ними. Бомбардувальники летіли тепер високо, стрімкими, зловісними наконечниками стріл, роздираючи небо ревінням моторів. Вони й справді схожі на акул, подумав Роберт Джордан. На гостромордих, з широкими плавцями, акул Гольфстріму. Але ці, що оглушливо ревуть, виблискуючи на сонці сріблом широко розгорнутих плавців і легким серпанком пропелерів,— ці сунуть зовсім не так, як акули. Їхній рух не порівняєш ні з чим, баченим досі. Вони сунуть, як механізований фатум.

Тобі треба писати, сказав він сам до себе. Може, колись ти знову візьмешся до цього. Він відчув, як Марія торкнула його за лікоть. Вона дивилась на небо, і він сказав їй:

— Що вони нагадують тобі, guapa?[6]

— Не знаю,— відповіла вона.— Хіба смерть.

— Мені вони нагадують просто літаки,— сказала Паблова жінка.— А куди ж поділися оті маленькі?

— Мабуть, перелітають через гори десь в іншому місці,— сказав Роберт Джордан. У цих бомбардувальників швидкість набагато більша, і тому вони не чекають їх і повертаються назад самі. Ми ніколи не переслідуємо їх за лінією фронту. Літаків мало, ризикувати не можна.

В цю мить три винищувачі-«хейнкелі» клином пролетіли низько над галявиною. Вони з’явилися над верхівками дерев, немов гостроносі потворні цяцьки, і враз грізно виросли до своїх справжніх розмірів і промчали над головами, переливчасто виючи. Вони летіли так низько, що всі, хто стояв біля виходу з печери, побачили пілотів у шкіряних шоломах, в окулярах, і шарф, що тріпотів за спиною пілота першої машини.

— Ці вже напевно могли помітити коней,— сказав Пабло.

— Ці й вогник твоєї цигарки могли помітити,— сказала жінка.— Опустіть попону.

Більше літаків не було. Решта, певно, пролетіли над горами в іншому місці, і, коли гуркіт ущух, усі вийшли з печери.

Небо було порожнє, високе, блакитне й чисте.

— Неначе сон, від якого прокидаєшся серед ночі,— сказала Марія Робертові Джордану.

Тепер усе стихло, навіть тихеньке дзижчання, що ледь-ледь торкнеться слуху, і завмирає, й знову торкнеться, вже після того, як сам звук майже не долинає до вух.

— Ніякий це не сон, і ти краще піди прибери посуд,— сказала їй Пілар.— Ну, як? — обернулася вона до Роберта Джордана.— Поїдемо верхи чи підемо пішки?

Пабло глянув на неї і щось буркнув.

— Як хочеш,— відповів Роберт Джордан.

— Тоді давай пішки,— сказала вона.— Це корисно для моєї печінки.

— Їздити верхи теж корисно для печінки.

— Але шкідливо для сідниць. Ми підемо пішки, а ти,— вона обернулася до Пабло,— піди порахуй своїх коней, перевір, чи котрогось не занесли літаки.

— Дати тобі коня? — спитав Пабло Роберта Джордана.

— Ні. Дякую. А як же дівчина?

— Їй теж корисніше буде пройтися,— сказала Пілар.— А то засидить собі всякі там місця і ні до чого не буде придатна.

Роберт Джордан відчув, що червоніє.

— Чи добре ти спав? — спитала Пілар. Потім додала: — То правда, що хвороби в неї ніякої немає. Могла бути, а немає. Аж дивно. Певно, бог усе ж таки є на світі, хоч ми його й скасували. Відійди,— сказала вона до Пабло.— Це не твоє діло. Тут ідеться про молодших від тебе. Виліплених з іншої глини. Іди собі.— А потім до Роберта Джордана: — За твоїми речами нагляне Агустін. Ми підемо, коли він повернеться.

День видався ясний, безхмарний, і на осонні було вже тепло. Роберт Джордан подивився на високу, смагляву жінку з добрими, широко розставленими очима й квадратним, масивним, укритим зморшками й приємно-негарним обличчям. Очі в неї були веселі, а обличчя сумне, коли вона стуляла губи. Він подивився на неї, потім на Пабло, кремезного, незграбного чоловіка, що йшов між деревами до загороди. Жінка теж дивилася йому вслід.

— Ну... Покохалися? — спитала жінка.

— А що вона тобі сказала?

— Не хотіла нічого казати...

— Я теж не скажу.

— Виходить, покохалися,— сказала жінка.— Ти бережи її.

— А що, як буде дитина?

— Це не біда,— сказала жінка.— Це ще не біда.

— Тут не місце для цього.

— Вона тут не залишиться. Піде з тобою.

— А ти знаєш, куди я піду? Мені не можна брати з собою жінку туди, куди я піду.

— Хто зна. Може, туди, куди ти підеш, можна взяти і двох.

— Не треба так казати.

— Слухай,— сказала жінка.— Я не боягузка, але вранці я все бачу ясно і гадаю, що багато хто з тих, кого ми знаємо і хто тепер живий, не дочекається наступної неділі.

— А який сьогодні день?

— Неділя.

— Qué va,— сказав Роберт Джордан.— До наступної неділі ще далеко. Якщо дочекаємось середи — і то добре. Але мені не подобається, що ти кажеш таке.

— Буває, що людині треба побалакати,— сказала жінка.— Раніше в нас була віра й інші дурниці. А тепер кожен мусить мати когось, з ким міг би щиро побалакати, бо навіть найвідважніша людина часом почувається дуже самотньо.

— У нас немає самотніх, ми всі разом.

— Коли бачиш такі машини, серце стискається,— сказала жінка.— Проти таких машин ми — ніщо.

— А все ж ми їх б’ємо.

— Слухай,— сказала жінка.— Я поділилася з тобою своїм смутком, але не думай, що мені бракує відваги. Моя відвага яка була, така й зосталася.

— Сонце зійде, й смуток розвіється. Він як туман.

— Атож,— сказала жінка.— Хай буде так. Може, це в мене тому, що я наплескала отих дурниць про Валенсію. І через отого пропащого, що пішов дивитися на своїх коней. Я його дуже образила своєю розповіддю. Убити його можна. Вилаяти теж. Але ображати не можна.

— Як це сталося, що ви разом?

— А як узагалі буває, що люди сходяться? В перші дні війни й перед війною він був людина. Справжня людина. А тепер йому — кінець. Чіп витягли, і все вино вилилося з бурдюка.

— Він мені не подобається.

— Ти йому теж не подобаєшся, і недаремно. Я вночі спала з ним.— Вона посміхнулася й похитала головою.— Я запитала його: «Пабло, чому ти не вбив цього чужинця?» — «Він гарний хлопець, Пілар,— відповів Пабло.— Гарний хлопець». Тоді я його питаю: «Чи розумієш ти тепер, що командую я?» — «Так, Пілар, так»,— відповідає. А потім серед ночі я чую — він не спить і плаче. Плаче ридма, весь тіпається, чоловіки завжди плачуть так — наче в них якийсь звір сидить усередині й трясе їх. Я питаю: «Що з тобою, Пабло?» Потім обняла його й пригорнула до себе. «Нічого, Пілар, нічого».— «Неправда. Щось із тобою сталося».— «Люди,— каже,— gente. Відступилися від мене». Я кажу: «Але ж вони зі мною. А я твоя дружина».— «Пілар,— каже,— не забувай про поїзд». А потім: «Хай допоможе тобі господь, Пілар».— «Чого це ти про господа згадав? — питаю.— Хіба так можна?» — «Так,—відповідає.—Хай поможуть тобі господь і Virgen».[7] Я кажу: «Qué va, господь і Virgen! Ну, що це за балачки?» — «Я боюся вмерти, Пілар. Tengo miedo de morir. Розумієш?» — «Тоді вилазь із ліжка,— кажу я йому.— В одному ліжку немає місця для трьох — для мене, для тебе та ще й для твого страху». Тоді він засоромився й замовк, а я заснула, але йому вже кінець, друже, кінець.

Роберт Джордан мовчав.

— Зі мною вже не раз таке бувало: раптом облягає смуток,— сказала жінка.— Але це не такий смуток, як у Пабло. Я відваги не втрачаю.

— Я вірю.

— Може, це як місячне у жінок,— сказала вона.— А може, так, дурниці.— Вона помовчала, потім почала знову.— Я покладаю велику надію на Республіку. Я твердо вірю в Республіку. Я вірю в неї палко, як побожні люди вірять у чудеса.

— Я знаю.

— А ти віриш?

— В Республіку?

— Так.

— Вірю,— сказав він, сподіваючись, що це правда.

— Я рада,— сказала жінка.— І ти не боїшся?

— Смерті — ні,— сказав він правду.

— А чогось іншого?

— Тільки того, що не зможу виконати свого обов’язку так, як його слід виконати.

— А полону — як отой, другий?

— Ні,— сказав він щиро.— Якщо цього боятися, то більше ні про що не зможеш думати і з тебе не буде ніякого пуття.

— Ти дуже холодна людина.

— Ні,— сказав він.— Навряд.

— Авжеж. Голова в тебе холодна.

— Це тому, що я багато думаю про своє діло.

— А всього іншого, що є в житті, ти хіба не любиш?

— Люблю. Навіть дуже люблю. Але не так, щоб воно заважало мені в роботі.

— Я знаю, що ти любиш випити. Вже помітила.

— Так. Дуже люблю. Але не так, щоб це заважало мені в роботі.

— А жінок?

— Дуже люблю, але вони не найголовніше для мене в житті.

— І тебе не тягне до них?

— Ні, тягне. Але я ще не зустрічав жінки, що захопила б мене так, як, кажуть, буває.

— Щось мені здається, що ти брешеш.

— Можливо — трошки.

— Але ж Марію ти полюбив?

— Так. Відразу і щиро.

— Я її теж люблю. Дуже люблю. Так. Дуже.

— Я теж,— сказав Роберт Джордан і відчув, що голос у нього звучить глухо.— Так. Я теж.— Йому приємно було казати цю фразу, таку церемонну по-іспанському, і він ще раз вимовив її: — Я дуже люблю її.

— Я залишу вас самих після того, як ми побачимося з Ель Сордо.

Роберт Джордан помовчав. Потім сказав:

— Ні, не треба.

— Ні, друже, треба. Часу залишилося мало.

— Ти прочитала це у мене на долоні? — спитав він.

— Ні. Забудь про свою долоню — то все дурниці.

Вона хотіла відкинути це разом з усім, що могло зашкодити Республіці.

Роберт Джордан змовчав. Він дивився, як Марія прибирає в печері посуд. Вона витерла руки, обернулася й усміхнулась до нього. Вона не чула, що казала Пілар, але, всміхнувшись Робертові Джордану, зашарілася — густий рум’янець проступив крізь засмагу — і знову всміхнулася йому.

— Ще ж є й день,— сказала жінка.— У вас є ніч, але є ще й день. Звісно, таких вигод, як я мала свого часу у Валенсії, вам не бачити. Але суниці чи щось подібне і тут можна знайти.— Вона засміялася.

Роберт Джордан поклав руку на її широке плече.

— Тебе я теж люблю,— сказав він.— Тебе я дуже люблю.

— Ти справжній донжуан,— сказала жінка, розчулена й зніяковіла.— Так, дивись, і всіх полюбиш. А ось і Агустін.

Роберт Джордан увійшов до печери й попрямував до Марії. Вона дивилася на нього, й очі у неї блищали, щоки й шия знову почервоніли.

— Ну, як ти, зайчику? — сказав він і поцілував її в уста.

Вона міцно пригорнула його до себе, подивилася йому в обличчя й відповіла:

— Добре. Ох, добре.

Фернандо, що все ще сидів за столом і курив цигарку, підвівся, похитав головою й вийшов із печери, прихопивши по дорозі свій карабін, що стояв біля стіни.

— По-моєму, це дуже непристойно,— сказав він Пілар.— І мені це зовсім не подобається. Ти повинна стежити за дівчиною.

— Я й стежу,— відповіла Пілар.— Цей товариш — її novio[8].

— О,— сказав Фернандо.— Якщо вони заручені, то тоді все гаразд.

— Дуже рада,— сказала жінка.

— Я також,— поважно мовив Фернандо.— Salud, Пілар!

— Ти куди?

— На верхній пост, заступити Прімітіво.

— Куди тебе чорти несуть? — спитав маленького поважного чоловічка Агустін, що саме підійшов.

— Виконувати свій обов’язок,— поважно промовив Фернандо.

— Обов’язок? — глузливо перепитав Агустін.— Чхав я на твій обов’язок.— Потім, обернувшись до жінки, він додав: — А де ж ота погань, яку я повинен пильнувати, туди її розтуди?

— В печері,— сказала Пілар.— Два мішки. І мені вже несила слухати твою лайку.

— Туди й розтуди твою силу,— сказав Агустін.

— Іди й обкладай самого себе,— незлобиво сказала Пілар.

— Твою матір,— сказав Агустін.

— Своєї-бо в тебе ніколи не було,— сказала Пілар: пересварка вже досягла тієї межі, коли в іспанській мові дії не називають словами.

— Що це вони там роблять? — тепер уже півголосом спитав Агустін.

— Нічого,— відповіла йому Пілар.— Nada. Зрештою, тепер весна, тварюко.

— Тварюко,— промовив услід за нею Агустін, смакуючи це слово.— Тварюко. А сама ти хто? Виплодок найпослідущої суки, от хто. Туди й розтуди твою весну.

Пілар ляснула його по плечу.

— Ет,— сказала вона й засміялася своїм лунким сміхом.— Вся твоя лайка на один копил. Але в цьому ти мастак. Ти бачив літаки?

— Наклав я на їхні мотори,— сказав Агустін, ствердно кивнувши, й закусив нижню губу.

— Добре! — сказала Пілар.— Дуже добре! Тільки зробити це важко.

— Авжеж, занадто високо,— вищирив зуби Агустін.— Desde luego. Але чом не пожартувати.

— Атож,— сказала Павлова жінка.— Чом не пожартувати, а ти гарний чолов’яга, й жарти в тебе круті.

— Слухай, Пілар,— серйозно сказав Агустін.— Щось готується, правда?

— Ну, і що ти на це скажеш?

— Скажу, що справи кепські. Тих літаків було багато, жінко. Аж надто багато.

— І ти злякався їх, так само, як і всі?

— Qué va,— сказав Агустін.— Як ти гадаєш, що там готується?

— Послухай,— сказала Пілар.— Якщо цей хлопець прийшов сюди підривати міст, значить, Республіка готує наступ. Якщо літають ці літаки, значить, фашисти готуються відбити його. Але навіщо показувати літаки завчасно?

— В цій війні багато безглуздого,— сказав Агустін.— У цій війні куди не глянь, саме безглуздя.

— Правильно,— сказала Пілар.— Інакше ми б тут не сиділи.

— Атож,— сказав Агустін.— Ми борсаємося в цьому безглузді ось уже цілий рік. Але Пабло — він не дурень. Пабло — спритна людина.

— Чому ти кажеш це?

— А просто так.

— Зрозумій одне,— спробувала пояснити йому Пілар.— Самою тільки спритністю тепер уже не врятуєшся, а нічого більше в нього не лишилося.

— Я розумію,— сказав Агустін.— Я знаю, що нам треба забиратися звідси. А що врятує нас тільки перемога, то, виходить, треба підривати мости. Та хоч Пабло й почав боятися, він усе ж таки хитрий.

— Я теж хитра.

— Ні, Пілар,— сказав Агустін.— Ти не хитра. Ти смілива. Ти віддана людина. І рішуча. І передбачлива. Рішучості й відваги в тебе багато, але хитрості — ніякої.

— Ти так гадаєш? — замислено сказала жінка.

— Так, Пілар.

— А цей хлопець хитрий,— сказала жінка.— Хитрий і холодний. З холодною головою.

— Атож,— сказав Агустін.— Він своє діло знає, а то б його не прислали сюди. Ну, а чи хитрий він — цього я не знаю. А щодо Пабло я певен.

— Від нього тепер ніякої користі — від страху він з місця не зрушить.

— І все ж він хитрий.

— То що ж ти скажеш?

— Нічого. Тут треба все як слід обмізкувати. Зараз такий час, що треба діяти розважливо. Після мосту нам доведеться тікати звідси. Треба все підготувати. Отож ми мусимо знати, куди відходити і як відходити.

— Слушно.

— Для цього потрібен Пабло. Бо тут не обійтися без хитрощів.

— Я йому не довіряю.

— У цьому на нього можна покластися.

— Ні. Ти навіть не знаєш, який він став.

— Pero es muy vivo. Він дуже хитрий. А якщо тут не схитрувати — пропадемо ми ні за цапову душу.

— Я подумаю про це,— сказала Пілар.— У мене цілий день попереду.

— А для мосту — цей хлопець,— сказав Агустін.— Він своє діло знає. Пам’ятаєш, як отой, перший, вправно влаштував усе з поїздом?

— Авжеж,— сказала Пілар.— То насправді він усе й підготував.

— Снага й рішучість — цього тобі не бракує,— сказав Агустін.— А от вивести нас звідси зможе тільки Пабло. Відступ — це справа Пабло. Візьмись за нього, хай подумає про це.

— Ти розумний чоловік.

— Так, розумний,— мовив Агустін.— Але sin picardía[9]. Тут уже нехай Пабло береться.

— Хоч він і боягуз?

— Хоч він і боягуз.

— А що ти думаєш про мости?

— Це потрібно. Я знаю. Ми повинні зробити дві речі. Ми повинні забратися звідси, й ми повинні виграти війну. А щоб виграти війну, треба знищити мости.

— Якщо Пабло такий хитрий, чому він сам цього не розуміє?

— Йому, слабодухому, краще так, як є. Йому б крутитися на місці, як у вирі. Але вода прибуває, і як зірве його з місця, хитрість враз повернеться до нього. Es muy vivo.

— Добре, що Inglés не вбив його.

— Qué va. Вчора ввечері циган причепився до мене, щоб я його вбив. Циган — тварюка.

— Ти теж тварюка,— сказала вона.— Але тямущий.

— Ми з тобою обоє тямущі,— сказав Агустін.— Але в Пабло є ще й хист!

— Тільки з ним важко домовитися. Ти навіть не знаєш, до чого він докотився.

— Так. Але в нього є хист. Слухай, Пілар. Щоб воювати, досить мати голову на в’язах. Але щоб виграти війну — потрібні хист і засоби.

— Я про це поміркую,— сказала вона.— А тепер нам час іти. Ми й так уже забарилися.— Потім, підвищивши голос, гукнула: — Англійцю! Inglés! Ходімо. Вже час.

Розділ десятий

— Перепочиньмо,— сказала Пілар Робертові Джордану.— Сідай, Маріє, перепочиньмо.

— Ні, ходімо далі,— заперечив Роберт Джордан.— Відпочинемо вже там, на місці. Мені треба побачитися з тим чоловіком.

— Побачишся,— відказала жінка.— Квапитися нікуди. Сідай, Маріє.

— Ходімо,— сказав Роберт Джордан.— Виберемось на гору і там відпочинемо.

— Я відпочиватиму тут,— мовила жінка й сіла коло струмка.

Дівчина сіла поряд із нею у густому вересі, й сонце засяяло на її волоссі. Тільки Роберт Джордан усе стояв, дивлячись на гірську луку і струмок, що перетинав її; у цьому струмку, напевно, водилася форель. Він стояв у заростях вересу. Нижче де-не-де височіли великі сірі камені. Ще далі темніла смуга сосон.

— Чи далеко ще до Ель Сордо? — спитав він.

— Не дуже,— сказала жінка.— Перейдемо цей схил, спустимося в долину, а потім пройдемо понад отим лісом — до витоку струмка. Сідай і ні про що не думай.

— Я хочу поговорити з ним і владнати нарешті цю справу.

— А я хочу помити ноги,— сказала жінка і, скинувши сандалі та грубі вовняні панчохи, занурила праву ногу в воду.— Боже, яка холодна!

— Треба було їхати верхи,— сказав Роберт Джордан.

— А мені корисно пройтися,— сказала жінка.— Саме така прогулянка мені й потрібна була. Що з тобою?

— Нічого, просто я поспішаю.

— Тоді заспокойся. Часу в нас багато. А який день гарний, і як добре, що тут немає сосон! Ти навіть не уявляєш собі, як ці сосни можуть остогиднути. А тобі набридли сосни, guapa?

— Я їх люблю,— сказала дівчина.

— За що ж ти їх любиш?

— Я люблю, як вони пахнуть, і люблю, коли під ногами глиця, люблю, коли вітер гуде між високими деревами, а вони порипують.

— Ти все любиш,— сказала Пілар.— Ти просто скарб, а не дружина — якби ще навчилася краще куховарити. Сосновий ліс нудний. Ти ніколи не бачила лісів букових, дубових чи каштанових. Ото ліси! В такому лісі всі дерева різні, кожне дерево само по собі, і в кожного своя краса. А сосновий ліс — це нудота. Що ти скажеш, Inglés?

— Я теж люблю сосни,

— Pero venga? — сказала Пілар.— Ви наче змовилися. Я теж люблю сосни, але ми надто довго сидимо серед цих сосон. І гори мені набридли. В горах є лише два шляхи: вгору і вниз, а вниз — це тільки до дороги й до фашистських міст.

— Ти буваєш у Сеговії?

— Qué va. З моїм обличчям! Таке обличчя раз побачиш — і не забудеш. Ти б хотіла бути бридкою, красуне моя? — спитала вона Марію.

— Ти не бридка.

— Vamos, не бридка! Я бридкою вродилася. І все своє життя була бридка. От ти, Inglés, хіба ти знаєшся на жінках? Чи знаєш ти, що відчуває бридка жінка? Чи знаєш, що то значить — бути ціле життя бридкою, а в глибині душі почувати себе вродливою? Чудне це почуття.— Вона занурила у воду другу ногу й одразу ж висмикнула її.— Боже, ну й холодна! Дивіться, он плиска,— сказала вона, показуючи на сіру пташку, що підстрибувала, мов кулька, на камені, вище над струмком.— Вона ні до чого не здатна. І не співає, і смаку в ній ніякого. Трясе хвостом, та й годі. Дай закурити, Inglés,— сказала вона, взяла цигарку, вийняла з кишені кофти кремінь з кресалом і прикурила. Затягшись, вона подивилася на Марію й Роберта Джордана.

— Дивна річ — життя,— сказала вона й випустила дим носом.— 3 мене вийшов би непоганий чоловік, а я жінка, та ще й бридка. Але мене кохало багато чоловіків, і я кохала багатьох. Дивно! Слухай, Inglés, це ж бо цікаво. Подивися на мене, хоч я й бридка. Подивися на мене уважно, Inglés.

— Ти не бридка.

— Qué no? Не бреши. Чи, може,— вона засміялася своїм грудним сміхом,— чи, може, і тебе вже починає проймати? Ні, ні, я жартую. Подивись на мою бридоту. А тим часом і в потвори буває щось таке, що засліплює чоловіка, коли він кохає. Засліплює і його, і тебе саму. А потім, одного дня, невідомо чому, він раптом помічає, що ти бридка, така, як насправді, і більше він уже не сліпий, і тоді ти теж помічаєш свою бридоту і втрачаєш і його, і оте «щось». Зрозуміла, guapa? — вона поплескала дівчину по плечу.

— Ні,— сказала Марія.— Бо ти не бридка.

— Ти головою міркуй, а не серцем, і слухай,— сказала Пілар.— Бо я розповідаю дуже цікаві речі. Хіба тобі не цікаво, Inglés?

— Цікаво. Але нам уже треба йти.

— Qué va, йти. Мені й тут гарно. Та потім,— вела вона далі, звертаючись тепер до Роберта Джордана, немов учителька до класу, немов читаючи лекцію,— минає якийсь час, і у такої потвори, як я, такої бридкої, якою тільки може бути жінка, потім, кажу, минає якийсь час, і в такої потвори знов з’являється і поволі починає рости оте «щось» — безглузде почуття, ніби ти вродлива. Росте й росте, немов капустяна головка. А коли вже виросте, потрапляєш на очі іншому чоловікові, і йому здається, що ти вродлива, і все починається з початку. Тепер, певно, в мене це вже минуло назавжди, але хто зна, може, і ще раз таке станеться. Тобі пощастило, guapa, що ти не бридка.

— Ні, я бридка,— сказала Марія.

— Спитай у нього,— сказала Пілар.— І не лізь ногами у воду, бо змерзнуть.

— Якщо Роберто каже, що нам треба йти, то краще ходімо,— сказала Марія.

— Ач, яка! — вигукнула Пілар.— Для мене це не менш важливо, ніж для твого Роберто, а я кажу, що краще перепочити тут, біля струмка, і що часу в нас досить. Крім того, мені хочеться побалакати. Адже нам більше нічого не залишилося від цивілізації. Як же нам ще розважитися? Хіба тобі не цікаво послухати мене, Inglés?

— Ти дуже цікаво розповідаєш. Але є речі, що цікавлять мене тепер більше, ніж врода й бридота.

— Тоді давай побалакаємо про те, що тебе цікавить.

— Де ти була, коли розпочалася війна?

— У своєму рідному місті.

— В Авілі?

— Qué va, в Авілі!

— Пабло казав, що він із Авіли.

— Бреше. Хоче, щоб думали, що він із великого міста. Ні, ми були ось де,— і вона назвала містечко.

— І що ж там у вас було?

— Багато чого,— сказала жінка.— Багато. І все страшне. Навіть те, чим можна було б пишатися.

— Розкажи,— попросив Роберто Джордан.

— Це все дуже жорстокі речі,— сказала жінка.— Мені б не хотілося говорити про це при дівчині.

— Розкажи,— повторив Роберт Джордан.— А якщо їй не можна слухати, хай не слухає.

— Я все можу слухати,— сказала Марія. Вона поклала долоню на руку Роберта Джордана.— Немає такого на світі, чого мені не можна було б чути.

— Не в тім річ, можна чи не можна,— сказала Пілар.— А в тім, чи варто розповідати таке при тобі, щоб тобі потім погане снилося.

— Від розповіді мені нічого поганого не насниться,— відповіла їй Марія.— Невже ти гадаєш, що після всього того, що зі мною було, мені може наснитися щось погане від твоєї розповіді?

— А може, тобі, Inglés, снитимуться погані сни?

— Там побачимо.

— Ні, Inglés, я не жартую. Чи доводилося тобі бачити, як усе починалося в маленьких містечках?

— Ні,— сказав Роберт Джордан.

— Ну, тоді ти нічого не бачив. Ти бачив, який став Пабло, але подивився б ти, який Пабло був того дня.

— Розкажи.

— Ні. Не хочу.

— Розкажи.

— Ну, гаразд, розкажу. Розкажу всю правду, все, як було. А ти, guapa, якщо тобі буде важко, зупиниш мене.

— Якщо мені буде важко, я перестану слухати,— відповіла їй Марія.— Гірше від того, що я знаю, вже не може бути.

— А я гадаю, що може,— сказала жінка.— Дай мені ще одну цигарку, Inglés, і почнемо.

Дівчина вмостилася на порослому вересом березі струмка, а Роберт Джордан ліг поруч на землю, поклавши голову на вересову купину. Він узяв Маріїну руку і, тримаючи її в своїй, почав легенько терти об верес, і нарешті Марія розтулила долоню й поклала її на його руку, і так вони лежали й слухали.

— Було ще зовсім рано, коли civiles здалися в казармі,— почала Пілар.

— А ви напали на казарму? — спитав Роберт Джордан.

— Пабло наказав оточити її ще вдосвіта, перерізав телефонні дроти, заклав динаміт під одну стіну й гукнув до guardia civil, щоб здавалися. Вони не хотіли. І на світанку він підірвав цю стіну. Почався бій. Двох civiles убили, чотирьох поранили, а четверо здалися.

Вже розвидніло, а ми всі лежали хто на даху, хто просто на землі, хто за рогом муру чи будинку, і хмара куряви після вибуху ще не розвіялася, бо вітру зовсім не було. Ми лежали й стріляли у той вилом у стіні казарми, заряджали гвинтівки й били просто в дим, а там, усередині, теж ляскали постріли. Нарешті з диму крикнули, щоб ми не стріляли, і четверо civiles вийшли звідти з піднятими руками. Частина даху завалилася разом із стіною, й вони вийшли здаватися. «Ще хто-небудь залишився там?» — крикнув їм Пабло. «Тільки поранені».— «Пильнуйте їх»,— сказав Пабло чотирьом нашим, які вибігли зі своєї засідки. «Ставайте сюди. До стіни»,— наказав він civiles. Четверо civiles стали до стіни, брудні, запорошені, закурені, і ті четверо наших, що мали їх пильнувати, наставили на них гвинтівки, а Пабло з іншими пішов добивати поранених.

Коли вони скінчили і з казарми вже не долинали ні стогін, ні зойки, ні постріли, Пабло вийшов надвір; рушниця була в нього за спиною, а в руці він тримав маузер.

— Дивись, Пілар,— сказав він.— Це було в офіцера, який сам застрелився. Мені ще ніколи не доводилося стріляти з пістолета. Ти,— звернувся він до одного з civiles,— покажи, як із нього стріляють. Ні. Показувати не треба. Поясни.

Поки в казармі тривала стрілянина, четверо civiles мовчки стояли під стіною і пітніли. Всі високі, а обличчя як у всіх guardia civil, тобто схожі на моє, тільки зарослі щетиною, якої вони не встигли зголити того останнього ранку. Вони стояли під стіною й мовчали.

— Ти,— звернувся Пабло до того, що стояв найближче до нього.— Поясни, як із нього стріляють.

— Опусти отого гачка,— відповів той дуже тихо.— Тоді відтягни рамку назад, вона сама стане на місце.

— А що таке рамка? — спитав Пабло й подивився на чотирьох civiles.— Де тут рамка?

— Ота штука, що зверху.

Пабло відтяг її назад, але затвор застряг.

— А тепер що? — сказав він.— Не йде. Ти мені набрехав.

— Відтягни назад ще більше й відпусти, вона сама стане на місце,— сказав той civil, і я зроду не чула такого голосу. Він був сірий — сіріший, ніж світанок без сонця.

Пабло відтяг рамку назад і відпустив, як той його навчив, і рамка стала на місце, й курок був тепер зведений. Цей маузер — потворна штука, руків’я кругле, маленьке, а ствол великий і наче сплюснутий, і в руці він якийсь незручний. Civiles весь час дивилися на Пабло й мовчали. Потім один спитав:

— Що ти з нами зробиш?

— Розстріляю,— відповів Пабло.

— Коли? — спитав civil тим самим сірим голосом.

— Зараз,— сказав Пабло.

— Де? — спитав той.

— Тут,— сказав Пабло.— Зараз. Ось тут і зараз. Ти хочеш сказати щось?

— Nada,— відповів civil.— Нічого. Але це мерзота.

— Сам ти мерзота,— сказав Пабло.— Скількох селян ти замордував? Ти б і власну матір розстріляв!

— Я ніколи нікого не вбивав,— сказав civil.— А моєї матері не чіпай.

— Покажіть нам, як треба вмирати. А то досі ви тільки вбивали.

— Не треба нас ображати,— озвався другий civil.— А вмерти ми зуміємо.

— Ставайте на коліна обличчям до стіни,— сказав Пабло. Civiles перезирнулися між собою.— Кажу — на коліна! — крикнув Пабло.— Хутко — на коліна!

— Що робити, Пако? — спитав один civil другого, найвищого, того, що пояснював Пабло, як стріляти з пістолета. У нього на рукавах були капральські нашивки, і він був весь мокрий від поту, хоч було ще дуже рано й холодно.

— На коліна то й на коліна,— відповів він.— Хіба не однаково?

— Так ближче до землі,— спробував пожартувати перший, але їм було не до жартів, і жоден не всміхнувся.

— Що ж, станьмо на коліна,— сказав перший, і всі четверо незграбно опустилися на коліна — обличчям до стіни, руки висять — і Пабло зайшов ззаду і кожному по черзі вистрелив у потилицю з пістолета. Він ішов від одного до другого й стріляв упритул, і вони один за одним валилися на землю. Я наче й досі чую ці постріли, різкі й водночас немовби приглушені, й бачу, як пістолет смикається і голова падає на груди. Один навіть не ворухнув головою, коли до неї торкнулося дуло. Один нахилив голову й притиснувся лобом до муру. Один здригнувся всім тілом, і голова в нього затрусилася. І тільки один із них затулив очі руками — останній, і, коли Пабло відвернувся від них і підійшов до нас із пістолетом у руці, під стіною зосталися чотири скоцюрблені трупи.

— Потримай-но, Пілар,— сказав він мені.— Я не знаю, як спустити курок.

Він віддав мені пістолет і подивився на чотирьох civiles, що лежали під стіною казарми. І всі, що були з нами, теж стояли й дивилися на них, і ніхто нічого не казав.

Тепер місто належало нам, і все це було рано-вранці, і ніхто не встиг ще поснідати чи випити кави. Ми подивилися одне на одного й побачили, що з голови до ніг обсипані курявою, яка знялася після вибуху в казармі, всі запорошені, як на току. Я стояла з пістолетом, відчувала в руці його вагу, і, коли глянула на мертвих civiles, що лежали під стіною, мені наче обірвалося щось усередині, вони теж були сірі й запорошені, як ми, тільки тепер кожен заливав своєю кров’ю сухий пил під стіною, там, де лежав. І тоді сонце зійшло з-за далеких горбів і освітило дорогу, де ми стояли, і білу стіну казарми. Курява в повітрі стала золота під тими першими променями сонця, і селянин, що стояв поруч зі мною, дивився на стіну казарми й на те, що під нею лежало, а потім глянув на нас і на сонце й сказав: «Vaya[10], ось і день починається!» — «А тепер ходімо пити каву»,— сказала я. «Гаразд, Пілар, гаразд»,— сказав той селянин. І ми пішли до містечка, на майдан, і після того в нашому містечку більше нікого не розстрілювали.

[1] Чоловіче (ісп.).

[2] Дурень (ісп.).

[3] Чого? (Каталонське)

[4] Тут: «Отакої» (ісп.).

[5] Що? (Ісп.)

[6] Красунечко (ісп.).

[7] Пресвята діва (ісп.).

[8] Наречений (ісп.).

[9] Без хитрощів (ісп.).

[10] Ну (ісп.)

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up