По кому подзвін (сторінка 5)

— А що ж сталося з рештою? — запитав Роберт Джордан.— Хіба у вас не було більше фашистів?

— Qué va,— не було фашистів! Їх було більш як двадцять чоловік. Але нікого з них не розстрілювали.

— А що з ними зробили?

— Пабло наказав забити їх на смерть ціпами й скинути з урвища в річку.

— Всіх двадцятьох?

— Стривай, я все розповім. Це не так просто. І бодай ніколи більше такого не бачити. Щоб людей забивали на смерть ціпами на майдані край урвища.

Наше містечко стоїть на високому березі, і є там майдан із фонтаном, а навколо нього лави й старі тіняві дерева. Балкони всіх будинків виходять на майдан. І до нього ж сходиться шість вулиць, і будинки довкола з аркадами, отже, коли сонце припікає, можна ходити під ними. З трьох боків майдану — ті аркади, а з четвертого понад урвищем — алея, а під нею, внизу, тече річка. Круча висока — метрів сто.

Керував усім Пабло, так само, як і нападом на казарму. Спочатку він наказав загородити всі виходи вулиць возами, немов готував майдан до сареа — до аматорського бою биків. Усіх фашистів замкнули в ayuntamiento — ратуші, найбільшому будинку на майдані. На стіні ратуші був годинник, і тут-таки, під аркадою, містився фашистський клуб. А на тротуарі коло клубу у них стояли столики й стільці. Перед початком війни вони пили там свої аперитиви. Стільці й столики були плетені. Наче кав’ярня, тільки чепурніше.

— Невже вони здалися без бою?

— Пабло наказав узяти їх уночі, перше ніж ми напали на казарму. Але казарма на цей час була вже оточена. Їх узяли просто з їхніх домівок, о тій самій годині, коли розпочався напад. Це було дуже розумно зроблено. Пабло вміє організувати все як слід. Інакше, штурмуючи казарму guardia civil, йому довелося б ще й відбивати атаки з флангів і з тилу.

Пабло дуже розумний, але й дуже жорстокий. Він тоді все завчасно обміркував і визначив, що кому робити. Слухай далі. Після нападу на казарму, коли останні чотири жандарми здалися і він розстріляв їх під стіною, ми випили кави в кав’ярні, що завжди відчиняється раніше за інші, на розі, звідки відходив перший автобус, і потім Пабло почав готувати майдан. Він загородив усі вулиці возами, зовсім як перед capea, і тільки один бік залишив відкритим. Той, що над річкою. З цього боку майдан не був загороджений. Потім Пабло наказав священикові висповідати фашистів і дати їм останнє причастя.

— А де все це робилося?

— Я ж кажу, в ayuntamiento. Перед будинком зібрався великий натовп, і поки священик був у ратуші, дехто вже почав бешкетувати й лаятися, але загалом люди поводились поважно й пристойно. Бешкетували ті, хто вже встиг набратися після нападу на казарму, та різні покидьки, що раді випити, коли слід і коли не слід.

Поки священик сповідав фашистів, Пабло вишикував тих, хто зібрався на майдані, в дві шеренги.

Він вишикував їх у дві шеренги так, як до змагань з перетягання линви, або як у місті стають люди, щоб подивитися на закінчення велосипедних перегонів, залишаючи якраз стільки вільного місця, щоб велосипедисти могли проїхати, або коли стають, щоб подивитися на церковну процесію. Між шеренгами він залишив прохід завширшки два метри, і люди вишикувалися від дверей ayuntamiento геть через весь майдан аж до урвища. І той, хто вийшов би з ayuntamiento, побачив би перед собою на майдані людей, що стоять двома довгими шеренгами й чекають.

Озброєні вони були ціпами, що ото молотять збіжжя, і шеренги стояли одна навпроти одної на відстані довжини такого ціпа. Ціпи мали не всі, бо на всіх не вистачило. Але в більшості вони все ж були, ми взяли їх із крамниці дона Гільєрмо Мартіна — він був фашистом і торгував різним сільськогосподарським знаряддям. А в тих, кому не вистачило ціпів, були важкі чабанські гирлига або дрючки, а в декого дерев’яні вила, якими підкидають полову й солому після молотьби. Дехто тримав у руках серпи, але цих Пабло поставив на самому кінці, біля урвища.

Всі стояли тихо, і день був погожий, такий, як сьогодні, високо в небі хмаринки, такі, як оце зараз, і куряви на майдані ще не було, бо вночі випала рясна роса, дерева кидали тінь на людей у шеренгах, і чути було, як вода тече з мідної трубки в пащі лева й падає в чашу фонтана, до якого жінки приходять із глеками по воду.

Тільки біля самого ayuntamiento, де священик молився з фашистами, чулася лайка, але то були оті нікчеми, що, як я вже казала, встигли надудлитись, а тепер скупчилися попід заґратованими вікнами, лихословили й горлали непристойні дотепи. Але в шеренгах чекали спокійно, і я почула, як один чоловік спитав другого:

— А жінки теж будуть?

І той відповів йому:

— Дай боже, щоб не було.

Потім перший сказав:

— Ось Паблова жінка. Слухай, Пілар, жінки теж будуть?

Я подивилася на нього. То був дядько з села, вбраний по-святковому і весь мокрий від поту. Я відповіла йому:

— Ні, Хоакіне, жінок не буде. Ми не вбиваємо жінок. Навіщо нам убивати жінок?

А він на те:

— Хвалити бога, що жінок не буде! А коли воно почнеться?

Я відповіла:

— Тільки-но священик скінчить.

— А що буде із священиком?

— Не знаю,— відповіла я й побачила, що обличчя його пересмикнулося і на лобі виступив піт.

— Мені ще не доводилося вбивати людей,— сказав він.

— Тепер навчишся,— озвався другий селянин, що стояв поруч нього.— Тільки навряд чи цим можна вбити з одного удару.— І він підняв обома руками свій ціп і з сумнівом подивився на нього.

— Оце ж бо й добре,— сказав інший селянин.— Добре, що треба бити багато разів.

— Вони, здобули Вальядолід. Вони здобули Авілу,— сказав хтось.— Я чув про це, як вирушав до міста.

— Але цього міста їм не здобути. Це місто наше. Ми їх випередили,— сказала я.— Пабло не такий, щоб чекати, поки вони вдарять перші.

— Пабло маху не дасть,— сказав іще хтось.— Але він сам-один порішив тих civiles. То було не по-товариському. Як ти вважаєш, Пілар?

— Атож,— відповіла я.— Але в цьому вже ми всі візьмемо участь.

— Так,— сказав він.— Це добре придумано. Але чому ми не маємо більше ніяких відомостей про війну?

— Пабло перерізав телефонні дроти перед нападом на казарму. Їх ще не полагодили.

— Ага,— сказав він.— Ось чому до нас ніщо не доходить. Я дізнався про все тільки сьогодні вранці від шляхового сторожа. А чому вирішено робити саме отак, Пілар? — запитав він мене.

— Щоб не марнувати куль,— відповіла я.— І щоб усі були винні. Як відповідати, то щоб усім.

— То хай тоді вже починають. Хай починають.

Я глянула на нього й побачила, що він плаче.

— Чого ж ти плачеш, Хоакіне? — спитала я.— Тут плакати нема чого.

— Не можу втриматися, Пілар,— відповів він.— Я ще ніколи нікого не вбивав.

Якщо ти не бачив першого дня революції в маленькому містечку, де всі одне одного знають і завжди знали, то ти не бачив нічого. Того дня більшість людей, що стояли двома шеренгами на майдані, були вдягнені як до роботи в полі, бо вони квапилися якнайшвидше дістатися до міста, але кілька чоловік, не знаючи, як треба вдягтися для такої нагоди, прийшли у святковому вбранні і тепер ніяковіли, бачачи, що інші і ті, що штурмували казарму, вдягнені в старі лахи. Але скидати свої нові куртки вони не хотіли — боялися, що загубляться або хтось поцупить, отож стояли, обливаючись потом, на осонні й чекали, коли ж воно нарешті почнеться.

Потім знявся вітер, а на цей час і майдан устиг підсохнути під ногами в людей, що стояли, ходили, тупцяли на місці, збиваючи куряву, і якийсь чоловік у темно-синьому святковому вбранні гукнув: «Agua! Agua»[1] І тоді прийшов підмітальник, який щоранку поливав майдан, розкрутив шланг і почав поливати майдан водою, спершу з боків, а потім усе ближче й ближче до середини. Тоді обидві шеренги розступилися, щоб він міг полити середину майдану, вода била широким струменем, виблискуючи на сонці, а люди стояли, спираючись хто на ціп чи кийок, хто на довгі білі дерев’яні вила, й дивились, як вигинається водяний струмінь. А потім, коли майдан був уже политий і курява осіла, шеренги знову вишикувались, і хтось із селян крикнув:

— Коли ж нарешті нам дадуть першого фашиста? Коли перший вилізе з тієї сповідальні?

— Зараз! — гукнув Пабло з дверей ayuntamiento.— Зараз вийде.

Голос у нього був хрипкий, бо він багато кричав і наковтався диму, коли штурмували казарму.

— А чого вони там так довго сидять? — спитав хтось.

— Та ніяк своїх гріхів не полічать! — крикнув Пабло.

— Ну, звісно, адже їх там двадцять душ,— сказав хтось іще.

— А то й більше,— сказав інший.

— У двадцятьох чоловік гріхів набереться чималенько.

— Так, але, по-моєму, вони просто хитрують, щоб виграти час. У таку хвилину усіх своїх гріхів не згадаєш, хіба найтяжчі.

— То май терпіння,— озвався другий.— Як їх тут душ двадцять із гаком, то навіть на те, щоб покаятися в самих тільки найтяжчих гріхах, треба силу часу.

— Терпіння в мене досить,— відповів перший.— Та все ж таки, чим скоріше ми це скінчимо, тим краще. І для них, і для нас. Надворі липень, роботи багато. Хліб не вимолочено. Ще не час розважатися та свята справляти.

— А от сьогодні у нас свято,— сказав інший.— Сьогодні у нас свято Свободи. Відтепер, як ми їх порішимо, і місто, і земля будуть наші.

— Сьогодні ми вимолотимо фашистів,— сказав хтось.— А з полови постане свобода нашого pueblo[2].

— Але треба робити все як належить, щоб заслужити цю свободу,— сказав другий.— Пілар,— звернувся він до мене,— коли в нас буде мітинг?

— Відразу ж, як скінчимо з оцим,— відповіла йому я.— В цьому самому будинку ayuntamiento.

Я жартома наділа лакованого трикутного капелюха guardia civil. Курок пістолета я спустила, притримуючи його великим пальцем і натискаючи на спуск, бо здогадалася, що це робиться так; пістолет я засунула дулом за мотузку, якою підперезалася. Надіваючи капелюха, я думала, що це буде гарний жарт, але пертім пошкодувала, що не взяла замість капелюха кобури від пістолета. І хтось із шеренги сказав мені:

— Пілар, дочко, не личить тобі носити такого капелюха. Адже ми покінчили з guardia civil.

— Ну, що ж,— сказала я,— доведеться його скинути.— І скинула.

— Дай-но мені того капелюха,— сказав він.— Його треба викинути.

Ми стояли в кінці шеренги, там, де алея йде понад урвищем, і він узяв у мене трикутного капелюха й жбурнув його — так пастух кидає від стегна камінь у бика, щоб підігнати його. Капелюх полетів униз, і ми дивились, як він чимдалі меншає, виблискуючи лаком у прозорому повітрі. Я озирнулася назад і побачила, що в усіх вікнах і на всіх балконах стоять люди, і побачила дві шеренги чоловіків, що вишикувалися через весь майдан аж до дверей ayuntamiento, і натовп під вікнами того будинку. Над майданом стояв гомін, і раптом хтось крикнув: «Перший вийшов!» Це був мер, дон Беніто Гарсіа. Він повільно вийшов із дверей, простоволосий, і зійшов сходами вниз, і нічого не сталося. Він пройшов повз перших двох, чотирьох, вісьмох, десятьох, усе далі прямуючи між шеренгами чоловіків із ціпами, й усе ще нічого не діялося. Він ішов і йшов, піднісши високо голову, його сите обличчя посіріло, очі дивилися вперед, потім раптом забігали сюди-туди, але ступав він твердо. І все ще нічого не діялося.

З балкона хтось крикнув: «Qué posa, cobardes! Чого ж ви, боягузи?» Але дон Беніто йшов далі між шеренгами, і йому нічого не робили. Потім я побачила, як в одного селянина, що стояв за три чоловіка від мене, засмикалося обличчя, він кусав губи й так міцно стискав свого ціпа, що руки в нього побіліли. Я бачила, що він дивиться на дона Беніто, який підходив усе ближче, але поки що нічого не діялося. Потім, коли дон Беніто майже порівнявся з ним, цей чоловік замахнувся ціпом — аж зачепив ним сусіда в шерензі,— і молоснув дона Беніто по голові. Дон Беніто подивився на нього, а він ударив його ще раз і крикнув: «Ось тобі, cabrón»[3] Цього разу удар влучив в обличчя, і дон Беніто затулив очі руками, і його били доти, доки він не впав. А той, що перший ударив його, гукнув, щоб йому допомогли, схопив дона Беніто за комір сорочки, а інші схопили його за руки й потягли долілиць по землі до кручі й скинули в річку. А той селянин, що вдарив його перший, став навколішки на краю урвища, дивився йому вслід і примовляв: «Cabrón! Cabrón! Ах ти ж cabrón!» То був орендар дона Беніто, і вони ніяк не могли поладнати один з одним. Вони посварилися через ділянку землі над річкою — дон Беніто відібрав її в того селянина й віддав іншому, і той селянин давно затаїв до нього ненависть. Він не повернувся на своє місце в шерензі, а так і залишився сидіти на краю урвища і все дивився туди, куди впав дон Беніто.

Після дона Беніто на майдан довго ніхто не виходив. На майдані було тихо, бо всі чекали, хто буде другий. Потім якийсь п’яниця щосили загорлав:

— Qué salga el toro! Випустіть бика!

З натовпу, що зібрався під вікнами ayuntamiento, крикнули:

— Вони не хочуть іти! Вони всі моляться!

Тоді інший п’яниця загорлав:

— Женіть їх звідти! Женіть, та й усе! Годі їм молитися!

Але з ayuntamiento все ще ніхто не виходив; та ось я побачила на дверях іще одного чоловіка.

То був дон Федеріко Гонсалес, власник млина й бакалійної крамниці, найзапекліший фашист у нашому місті. Він був високий і худорлявий, а волосся начісував з одного боку голови на другий, щоб прикрити лисину. Він вийшов босий, як його взяли з дому, в нічній сорочці, заправленій у штани. Він ішов попереду Пабло, піднявши руки над головою, а Пабло підштовхував його дулом рушниці в спину, і так вони йшли, аж поки дон Федеріко увійшов поміж шеренги. Та коли Пабло залишив дона Федеріко й повернувся до дверей ayuntamiento, той не зміг іти далі й зупинився, звівши очі догори й піднісши руки, наче хотів ухопитися за небо.

— В нього ноги здерев’яніли,— сказав хтось.

— Що це з вами, доне Федеріко? Не можете йти? — крикнув другий.

Але дон Федеріко стояв на місці, піднісши руки, і тільки губи в нього ворушилися.

— Ну, давай,— крикнув йому зі сходів Пабло.— Іди!

А дон Федеріко все стояв, наче до місця прикипів. Якийсь п’яниця штрикнув його ціпилном у спину, і дон Федеріко рвонувся, як норовистий кінь, але вперед не рушив, а так і зостався на місці з піднесеними руками, дивлячись на небо.

Тоді той селянин, що стояв коло мене, сказав:

— Неподобство! Я проти нього нічого не маю, але це видовисько треба кінчати.— І він вийшов зі свого ряду, пропхався до дона Федеріко і сказав: — 3 вашого дозволу.— І, розмахнувшись, ударив його києм по голові.

Дон Федеріко опустив руки, притис їх до лисого тім’я, пригнув голову і, захищаючи її руками — довге рідке волосся, що прикривало його лисину, стирчало між пальцями,— кинувся бігти між двома шеренгами. Його молотили ціпами по спині й плечах, аж поки він не впав, і тоді ті, що стояли в кінці, підняли його й скинули з кручі. Він не вимовив жодного слова, відколи Пабло виштовхнув його з дверей дулом рушниці. Тільки не міг іти. Певно, ноги не слухались.

Після дона Федеріко я побачила, що в кінці шеренги над урвищем зібралися справжні шибайголови, і пішла до аркади ayuntamiento, відштовхнула двох п’яниць від вікна й зазирнула туди сама. У великому залі ayuntamiento всі стояли на колінах, півколом, і молилися. Священик теж стояв на колінах і молився разом із ними. Пабло й один швець на прізвисько Cuatro Dedos, Чотирипалий,— він тоді весь час був із Пабло,— і ще двоє стояли з рушницями, і я почула, як Пабло запитав священика: «Хто піде зараз?» — але священик усе молився й нічого йому не відповідав.

— Слухай, ти,— сказав Пабло священикові своїм хрипким голосом.— Хто піде зараз? Хто приготувався?

Священик не відповідав Пабло, наче його там і не було, і я бачила, що Пабло починає сердитися.

— Ми підемо всі разом,— підвівши голову й уриваючи молитву, сказав йому дон Рікардо Монтальво, наш поміщик.

— Qué va,— сказав Пабло.— По одному, тільки-но приготуєтеся.

— Тоді зараз піду я,— сказав дон Рікардо.— Вважай, що я вже готовий.

Священик благословив його, коли він сказав це, а потім ще раз, коли він підвівся. Він не переривав молитви, тільки дав йому поцілувати розп’яття, і дон Рікардо поцілував розп’яття, обернувся до Пабло й сказав:

— Все. Тепер я приготувався раз і назавжди. Ходімо, ти, цапе смердючий.

Дон Рікардо був низенький, сивий, з товстою шиєю, в сорочці без комірця. Ноги мав криві, тому що багато їздив верхи.

— Прощавайте,— сказав він до тих, що стояли на колінах.— Не бійтеся. Смерть — то пусте. Прикро тільки, що доводиться гинути від рук цих поганців. Не смій торкатися мене,— сказав він Пабло.— Не смій торкатися мене своїм дробовиком.

Він вийшов з ayuntamiento, голова сива, очиці маленькі, сірі, і його коротка шия немов ще дужче роздулася від люті. Він подивився на шеренги селян і сплюнув на землю. Плюнув по-справжньому, слиною, а це, як ти сам розумієш, Inglés, вийшло б не в кожного на його місці. А потім крикнув:

— Arriba España![4] Геть вашу сяку-розтаку Республіку, туди й розтуди ваших батьків!

Його порішили швидко, бо він образив усіх; його почали бити, щойно він дійшов до перших у шеренгах, били, коли він усе ще намагався йти далі з піднесеною головою, били, поки не впав, і різали серпами. Потім гуртом підтягли до краю урвища й скинули вниз, і тепер у них була кров на руках і на одежі, і всі раптом відчули, що з ayuntamiento виходять справжні вороги і що їх треба вбивати.

Поки дон Рікардо не вийшов лютий і не образив усіх нас, я певна, в шеренгах багато знайшлося б таких, котрі дорого б дали, щоб опинитися деінде. І якби хтось крикнув: «Слухайте, відпустімо решту! Вони вже дістали добру науку»,— напевно, більшість погодилася б.

Але своєю відвагою дон Рікардо погано прислужився тим, що зосталися. Бо він роздрочив людей, і якщо доти вони виконували свій обов’язок не дуже охоче, то тепер в них кипіла лють, і це зразу ж далося взнаки.

— Виведіть священика, тоді все піде швидше! — крикнув хтось.

— Виведіть священика!

— Три розбійники у нас уже були, тепер давайте священика!

— Два розбійники,— сказав якийсь присадкуватий селянин тому, хто це крикнув.— Два розбійники було з господом нашим.

— З чиїм господом? — спитав той, весь червоний від злості.

— З нашим господом — це ж так мовиться.

— У мене ніякого господа немає — навіть для сміху,— сказав той.— І ти краще прикуси язика, коли не хочеш сам прогулятися між шеренгами.

— Я такий самий республіканець, як і ти,— сказав присадкуватий.— Я вдарив дона Рікардо по зубах. Я вдарив дона Федеріко по спині. А дона Беніто не поцілив. Я просто називаю його так, як усі: наш господь. І з ним було два розбійники.

— Туди й розтуди твоє республіканство. І цей у тебе «дон», і той у тебе «дон».

— Тут їх усіх так називають.

— Ну, я цих cabrónes називаю інакше. А твого господа... Ага! Он іще один вийшов!

І тут ми побачили ганебне видовище, бо тепер із дверей ауuntamiento вийшов дон Фаустіно Ріверо, старший син дона Селестіно Ріверо, поміщика. Він був високий, з білявим, гладенько зачесаним назад волоссям; він завжди носив у кишені гребінця і, певно, й зараз, перше ніж вийти, встиг причесатися. Він був страшенний бабій і боягуз і все життя мріяв стати матадором-аматором. Він водився з циганами, матадорами й постачальниками биків і любив ходити в андалузькому костюмі. Але він був боягуз, і всі мали його за блазня. Якось було оголошено, що він візьме участь в аматорському бої биків на користь притулку для старих в Авілі і що він уб’є бика з коня, по-андалузькому — дон Фаустіно довго навчався цього. Та коли він побачив величезного бика, якого йому підставили замість того, малого й кволого, що його він сам собі вибрав, він прикинувся хворим і, кажуть, навіть застромив собі два пальці в рот, щоб виблювати.

Коли він вийшов, із шеренг загукали:

— Ноlа, доне Фаустіно! Гляди, не ригай.

— Слухай, доне Фаустіно! Там, під кручею, є гарненькі дівчата.

— Доне Фаустіно! Зажди хвилинку, зараз ми приведемо бика ще більшого, ніж той, від якого ти втік.

І хтось іще крикнув:

— Гей, доне Фаустіно! Чи ти чув коли, що таке смерть?

Дон Фаустіно стояв і все ще удавав сміливця. У ньому ще не охолов запал, який спонукав його сказати, що тепер піде він. В такому запалі він колись оголосив, що уб’є бика. Так само йому стукнуло в голову, що з нього вийде матадор-аматор. Тепер його надихнув своїм прикладом дон Рікардо, і він стояв на дверях, такий собі відважний красунчик, і зневажливо кривився. Але говорити він не міг.

— Ходи сюди, доне Фаустіно, сюди,— гукали до нього з рядів.— Ходи сюди, доне Фаустіно! Дивись, такого величезного бика ти ще не бачив!

Дон Фаустіно стояв, дивлячись на майдан, і я подумала тоді, що нікому в обох шеренгах не жаль його. І все ж він іще козирився, та час минав, а дорога була тільки одна.

— Доне Фаустіно,— крикнув хтось.— Чого ти чекаєш, доне Фаустіно?

— Ладнається блювати,— сказав хтось, і по шеренгах перебіг сміх.

— Доне Фаустіно,— гукнув якийсь селянин,— можеш блювати, коли хочеш. Мене це не обходить.

Тоді дон Фаустіно подивився на шеренги й через майдан на край урвища і, побачивши цей край і порожнечу за ним, раптом крутнувся і шаснув у двері ayuntamiento.

Всі зареготали, і хтось гукнув:

— Куди ж це ти, доне Фаустіно, куди ж ти втік?

— Він пішов блювати,— загорлав хтось інший, і всі знову зареготали.

Тут ми знову побачили дона Фаустіно, а за ним ішов Пабло зі своєю рушницею. Від хизування дона Фаустіно не лишилося й сліду. Побачивши шеренги, він забув про гордість і хизування, і тепер здавалося, наче Пабло підмітає вулицю, а дон Фаустіно — це сміття під його ногами. З’явившись на дверях цього разу, дон Фаустіно хрестився й бурмотів молитви, а потім затулив очі руками й зійшов сходами вниз, на майдан.

— Не, чіпайте його,— крикнув хтось.— Хай іде.

Всі зрозуміли, й ніхто навіть не доторкнувся до нього, а він ішов між шеренгами, затуливши очі тремтячими руками, і губи його ворушилися.

Ніхто не казав жодного слова, й ніхто не чіпав його, але дійшовши до середини, він не зміг іти далі й упав навколішки.

Ніхто не вдаряв його. Я йшла вздовж шеренги й дивилася на нього, і я побачила, як один селянин нахилився, поставив його на ноги й сказав:

— Вставай, доне Фаустіно, і йди далі. Бика ще не випустили.

Але дон Фаустіно не міг іти сам, і тоді той селянин у чорній блузі підхопив його під одну руку, а другий, теж у блузі й пастуших чоботях, підхопив під другу, і так вони повели дона Фаустіно між шеренгами, і він ішов, затуливши очі долонями, й губи його тремтіли, а гладенько зачесане біляве волосся блищало на сонці, і, пропускаючи дона Фаустіно повз себе, селяни казали: «Доне Фаустіно, buen provecho — смачного вам, доне Фаустіно», або: «Доне Фаустіно, a sus ordenes — до ваших послуг, доне Фаустіно». А один, теж невдаха-матадор, сказав: «Доне Фаустіно! Matador, a sus ordenes». І ще один сказав: «На небі стільки гарненьких дівчаток, доне Фаустіно!» І його провели між шеренгами, міцно тримаючи з обох боків і не даючи йому впасти, а він усе затуляв очі руками, але йому, мабуть, дещо видно було крізь пальці, бо, коли вони підвели його до краю урвища, він знов упав на коліна, кинувся на землю, вчепився за траву й закричав: «Ні! Ні! Благаю! Ні! На бога! Ні! Ні!»

Тоді ті двоє селян, що вели його, і ще кілька найзавзятіших, з кінця шеренги, швиденько присіли за ним навпочіпки й щосили штовхнули його. І він полетів униз, так і не діставши жодного удару, і тільки чути було, як він пронизливо верещить, падаючи з кручі.

І тут уже я зрозуміла, що люди в шеренгах стали жорстокі й причина цього — образливі слова дона Рікардо й боягузлива поведінка дона Фаустіно.

— Хай виводять іще! — крикнув один селянин, а другий ляснув його по спині й сказав:

— Дон Фаустіно! Оце була кумедія! Дон Фаустіно!

— Нарешті дочекався свого бика,— додав третій.— Тепер блювання йому вже не допоможе!

— Скільки років на світі живу, а такого, як цей дон Фаустіно, ще не бачив!

— Зажди, ще інші будуть,— сказав іще хтось.— Потерпи трошки. Хто зна, що ми ще побачимо.

— Та хай хоч що,— сказав перший,— велетнів чи карликів, негрів чи дивовижних звірів із Африки, а для мене такого, як дон Фаустіно, вже не буде. Ну, нехай виходить наступний! Хто у вас там? Нехай виходить!

П’яниці роздавали пляшки ганусівки й коньяку, винесені з бару фашистського клубу, і жлуктили міцні напої, наче легеньке вино, і багато хто в шеренгах теж уже захмелів після того, що було з доном Беніто, доном Федеріко, доном Рікардо, а надто з доном Фаустіно. Ті, в кого не було коньяку й ганусівки, дудлили вино з бурдюків, передаючи їх один одному, і якийсь селянин подав такого бурдюка мені, і я випила трохи прохолодного вина із шкіряної bota, бо й мене мучила спрага.

— Як убиваєш, пити хочеться,— сказав селянин, що подав мені бурдюка.

— Qué va,— сказала я.— А ти вбив хоч одного?

— Ми вбили чотирьох,— гордо відповів він.— Не рахуючи тих civiles. Чи правда, що ти вбила одного civil, Пілар?

— Жодного не вбила,— сказала я.— Коли стіна завалилася, я стріляла в дим, як усі. Ото й усе.

— А звідки в тебе пістолет, Пілар?

— Пабло дав після того, як розстріляв civiles.

— То він розстріляв їх з оцього пістолета?

— А то ж із якого,— відповіла я.— А потім віддав його мені.

— А можна мені подивитись на нього, Пілар? Можна мені потримати його?

— А чого ж, друже,— сказала я, витягла пістолет із-за свого мотузяного пояса й дала йому.

Я все дивувалася, чому ніхто більше не виходить, коли раптом на дверях з’явився сам дон Гільєрмо Мартін, що з його крамниці ми взяли ті ціпи, гирлиги й дерев’яні вила. Дон Гільєрмо був фашист, але, крім цього, він не вчинив нічого поганого.

Щоправда, тим, хто робив ціпи, він платив мало, але й продавав їх недорого, і як хтось не хотів купувати ціпа в дона Гільєрмо, то міг і сам зробити його, витратившись тільки на дерево й ремінець. Дон Гільєрмо поводився дуже брутально, і фашист був запеклий, і член їхнього клубу; опівдні і ввечері він сидів там у плетеному кріслі, читав «Ель дебате», або гукав хлопчика, щоб почистив йому черевики, або пив вермут із зельтерською, їв підсмажений мигдаль, сушені креветки й анчоуси. Але за це не вбивають, і якби не образливі слова дона Рікардо Монтальво, не жалюгідна поведінка дона Фаустіно і не вино, що вже вдарило в голови після всього того, то, напевно, знайшовся б хто-небудь, хто б крикнув: «Хай дон Гільєрмо йде собі. Адже у нас його ціпи. Відпустіть його».

Бо люди в нашому містечку хоча й можуть бути жорстокі, але душі в них добрі, і від природи їм властиве почуття справедливості. Але люди в шеренгах вже озлобилися, і хміль ударив їм у голову, і тепер вони були вже не такі, як тоді, коли вийшов дон Беніто. Ніхто, мабуть, не цінує радості, яку дає нам вино, так, як я, але не знаю, як в інших країнах, а в Іспанії хміль — страшна річ, особливо коли він не тільки від вина, і п’яні люди роблять багато такого, чого не можна робити. А в твоїй країні не так, Inglés?

— Так само,— сказав Роберт Джордан.— Коли мені було сім років, мати взяла мене з собою на весілля, в штат Огайо. Я мав нести квіти в парі з однією дівчинкою.

— І ти справді ніс квіти? — спитала Марія.— Як це, певне, було гарно!

— Тоді в тому містечку повісили на ліхтарному стовпі негра, а потім спалили. А ліхтар був такий: щоб його засвітити, лампу спускали вниз до тротуару. І негра хотіли повісити за допомогою цього пристрою, але він зірвався...

— Негра! — сказала Марія.— Звірюки!

— Вони були п’яні? — спитала Пілар.— Невже вони допилися до того, що спалили негра?

— Я не знаю,— відповів Роберт Джордан.— Бо я підглядав з-за завіски. На вулиці було повно народу, і коли негра почали вішати вдруге...

— Як тобі було тільки сім років і ти дивився з вікна, то звідки ти можеш знати, п’яні вони були чи ні,— сказала Пілар.

— Отож кажу, коли негра почали вішати вдруге, мати відтягла мене від вікна, і більше я вже нічого не бачив,— сказав Роберт Джордан.— Але відтоді я не раз пересвідчувався в тому, що п’яні люди в моїй країні такі самі, як і скрізь. Вони огидні й жорстокі.

— Ти був тоді зовсім маленький,— сказала Марія.— В сім років ще не розумієш таких речей. Я ніколи не бачила справжніх негрів, тільки в цирку. Хоча, може, марокканці — теж негри.

— Декотрі з них — негри, а декотрі — ні,— сказала Пілар.— Про марокканців я можу дещо розповісти.

— Про них і я можу розповісти,— сказала Марія.— Ще більше, ніж ти.

— Не треба про це згадувати,— сказала Пілар.— Тобі це шкодить. На чому я зупинилася?

— Ти казала, що люди в шеренгах сп’яніли,— відповів Роберт Джордан.— Ну, а далі?

— Власне, не можна сказати, що вони сп’яніли,— мовила Пілар.— До справжнього сп’яніння було ще далеко. Але щось у них уже змінилося, бо коли дон Гільєрмо вийшов і зупинився, випроставшись,— невисокий, короткозорий, сивий, у сорочці, застебнутій на запонку, але без комірця, і перехрестився, дивлячись просто себе, хоч нічого не бачив без окулярів, а потім рушив уперед, спокійно й поважно,— його можна було пожаліти. Але хтось із шеренг крикнув:

— Сюди, доне Гільєрмо! Прошу сюди, до нас, доне Гільєрмо! Весь ваш товар у нас.

Наглузувавшись із дона Фаустіно, вони вже не розуміли, що дон Гільєрмо зовсім інша людина і коли вже його вбивати, то треба вбивати швидко й з гідністю.

— Доне Гільєрмо! — крикнув хтось.— Може, послати когось до твого особняка по окуляри?

Дон Гільєрмо не мав особняка, бо він був небагатий, а фашистом став тільки з честолюбства і ще для того, щоб утішити себе — мовляв, хоч я перебиваюся дрібними заробітками, торгую дерев’яним знаряддям, а все ж належу до такого кола! А ще він став фашистом через свою жінку; вона була дуже побожна, а він її так любив, що не хотів від неї ні в чому відставати. Дон Гільєрмо мешкав за три будинки від майдану, наймав квартиру, і коли він зупинився, дивлячись своїми підсліпуватими очима на шеренги, на дві шеренги, між якими мусив пройти, з балкона його помешкання закричала жінка. То була його дружина, вона побачила його з балкона.

— Гільєрмо! — кричала вона,— Гільєрмо! Зачекай, я піду з тобою!

Дон Гільєрмо обернувся на цей крик. Він не міг розгледіти дружину. Хотів був сказати щось, але не зміг. Тільки махнув рукою в той бік, звідки лунав крик, і ступив між шеренги.

— Гільєрмо! — кричала вона.— Гільєрмо! О Гільєрмо! — вона вчепилася руками в поруччя балкона і трусилася всім тілом.— Гільєрмо!

Дон Гільєрмо знову помахав рукою в той бік і пішов між шеренгами з високо піднесеною головою, і що він у ту мить відчував, видно було тільки з його блідого обличчя.

І тут якийсь п’яниця заверещав, передражнюючи пронизливий голос його дружини: «Гільємро!», і дон Гільєрмо кинувся з кулаками до нього, наосліп, а по щоках у нього котилися сльози, і п’яниця вгатив дона Гільєрмо ціпом по обличчю, і від того удару дон Гільєрмо осів на землю і так і залишився сидіти, плачучи, але не від страху, а п’яниці били його, і один сів йому верхи на плечі й почав бити пляшкою. І тут багато людей повиходили з шеренг, а на їхні місця стали п’яниці, що перед тим бешкетували й викрикували непристойні слова у вікна ayuntamiento.

Я й сама дуже переживала, коли Пабло розстрілював тих guardia civil,— сказала Пілар.— Це було страшно, але я думала тоді, коли вже треба, то треба, і принаймні там обійшлося без знущання — просто відібрали їм життя, і хоч це страшна річ, але, як усі ми зрозуміли за останні роки,— інакше не можна, якщо хочеш перемогти і врятувати Республіку.

Коли Пабло загородив з усіх боків майдан і вишикував людей двома шеренгами, мені сподобалася ця вигадка Пабло, хоч мені вона здалася трохи химерною, і ще я подумала: все, що треба зробити, ми мусимо зробити пристойно, щоб нікому не було гидко. Коли вже фашистів мусить знищити сам народ, то хай при тому будуть усі, і я теж хотіла взяти на себе частку вини нарівні з іншими, бо сподівалася дістати й частку тих благ, які ми здобудемо, захопивши місто. Але після дона Гільєрмо мені стало соромно й гидко; а коли п’яниці й усякі покидьки зайняли місця тих, хто обурився і вийшов із шеренг після дона Гільєрмо, я теж вирішила піти звідти, перейшла на другий кінець майдану й сіла там на лаві під одним із тих великих дерев.

До лави, розмовляючи між собою, підійшли двоє селян, і один з них запитав:

— Що з тобою, Пілар?

— Нічого,— відповіла я йому.

— Неправда,— сказав він.— Ну, кажи, що з тобою?

— Щось мені це вже з душі верне,— відповіла я йому.

— Нам також,— сказав він, і обидва сіли поряд зі мною на лаві. В одного був бурдюк з вином, і він простяг його мені.

— Прополощи рота,— сказав він, а другий продовжив перервану розмову:

— Найгірше те, що це накличе на нас лихо. Ніхто не переконає мене в тому, що такі вчинки, як оця розправа з доном Гільєрмо, не накликають лиха.

Тоді перший сказав:

— Коли вже треба вбивати їх усіх, а я не певен, що конче треба, то вбивали б уже просто, без знущання.

— Хай би знущалися з дона Фаустіно, я це розумію,— сказав другий.— Він завжди був блазень, і ніхто його не шанував. Але знущатися з такої поважної людини, як дон Гільєрмо,— це вже неподобство.

— Мені вже з душі верне,— сказала я йому, і це була правда, бо мене аж усю вивертало, я вся змокріла від поту, і було мені так млосно, наче я отруїлася гнилою рибою.

— Отже, кінець,— сказав один із селян.— Більше ми в цьому участі не беремо. Але цікаво було б дізнатися, що робиться в інших містах.

— Телефонної лінії ще не полагодили,— сказала я.— І це таки недогляд, треба цим зайнятись.

— Авжеж,— сказав він.— Хто зна, може, нам треба готуватися до оборони, а не вбивати людей, та ще й так жорстоко й повільно.

— Піду побалакаю з Пабло,— сказала я йому, підвелася з лави і пішла до аркади, що вела до дверей ayuntamiento, звідки через весь майдан тяглися шеренги.

Тепер вони вже не стояли рівно, порядку в них не було, і хміль уже багатьом затуманив голови. Двоє п’яниць упали на землю й, лежачи горілиць посеред майдану, по черзі пили з пляшки, передаючи її один одному. Один, хильнувши лежма з пляшки, горлав, наче божевільний: «Viva la Anarquía!»[5] На шиї в нього була пов’язана червоно-чорна хустка. Другий кричав: «Viva la Libertad!»[6] і дриґав ногами в повітрі, а потім знову горлав: «Viva la Libertad!» В нього теж була червоно-чорна хустка, і він вимахував нею і пляшкою, яку тримав у другій руці.

Один селянин, що вийшов із шеренги і тепер стояв у затінку аркади, подивився на них з огидою й сказав:

— Їм слід було б кричати: «Хай живе пияцтво!» Бо більше вони ні в що не вірять.

— Вони й у те не вірять,— озвався інший селянин.— Такі, як вони, ні в що не вірять і нічого не тямлять.

В цю мить один з тих п’яниць підвівся, підніс угору стиснуті кулаки й загорлав:

— Хай живе анархія й свобода, і туди й розтуди вашу Республіку!

Другий, лежачи на спині, схопив горлодера за ногу й потяг, так що той звалився на нього; обидва покотилися по землі, потім сіли, і той, що звалив крикуна, обняв його за шию, подав йому пляшку, поцілував його червоно-чорну хустку, й вони знов почали пити.

В цю мить у шеренгах закричали, і я подивилася туди, але не побачила, хто виходить, бо його заступав натовп, що зібрався біля дверей ayuntamiento. Я побачила тільки, що Пабло і Чотирипалий виштовхують когось рушницями, але не могла розгледіти, кого саме, а тому підійшла до юрби, що насідала на двері.

Люди штовхалися, столики й стільці фашистської кав’ярні були поперекидані, крім одного столика: на ньому лежав якийсь п’яниця, звісивши голову й роззявивши рота. Я підняла один стілець, поставила його під колоною й вилізла на нього, щоб було краще видно.

Той, кого виштовхували Пабло й Чотирипалий, був дон Анастасіо Рівас, запеклий фашист і найгладша людина в нашому містечку. Він скуповував зерно й був агентом кількох страхових компаній, а також позичав людям гроші на великі проценти. Зі свого стільця я бачила, як він зійшов сходами до перших людей в шеренгах. Його жирна шия випирала ззаду над коміром сорочки, а лисина блищала на сонці. Але між шеренги він так і не ввійшов, бо раптом розлігся крик, що ніби вихопився з одних грудей. Із цим жахливим ревом п’яні лави змішалися, і люди всі разом кинулися на дона Анастасіо, і я побачила, як він упав на землю, затуляючи голову руками, а потім уже нічого не було видно, бо всі навалилися на нього. Коли ж люди попідводилися, дон Анастасіо лежав мертвий, бо його били головою об кам’яні плити, а замість шеренг на майдані вирувала юрба.

— Ходімо туди! — заревла юрба.— Витягнемо їх самі!

— Він важкий — не донесеш,— сказав якийсь чоловік і копнув ногою тіло дона Анастасіо, що лежало долілиць на землі.— Хай валяється.

— Нащо нам тягти до урвища це падло? Хай тут і лежить.

— Ходімо туди, порішимо їх усіх разом,— закричав іще хтось.— Ходімо!

— Нащо пектися тут, на сонці, цілий день! — підхопив другий.— Гайда!

Юрба посунула під аркаду. Всі штовхалися й горлали, ревли, як звірі, і всі кричали: «Відчиніть! Відчиніть!» — бо, коли шеренги розпалися, вартові замкнули двері ayuntamiento на ключ.

З мого стільця мені видно було крізь заґратоване вікно, що робиться в залі ayuntamiento. Там усе було так, як і перше: ті, що іще не вийшли, півколом стояли перед священиком на колінах і молилися. Пабло, з рушницею за спиною, сидів на великому столі перед кріслом мера. Ноги в нього висіли, не сягаючи підлоги, і він скручував цигарку. Чотирипалий сидів у кріслі мера, поклавши ноги на стіл, і курив. Усі вартові порозсідалися в кріслах членів міської управи з рушницями в руках. Ключ від дверей лежав на столі біля Пабло.

Натовп горлав: «Відчиніть! Відчиніть!» — наче скандував, а Пабло сидів на своєму місці, ніби не чуючи нічого. Він щось сказав священикові, але через галас я не розібрала, що саме.

Священик, як і раніше, не відповів йому й молився далі. Мене штовхали з усіх боків, і я присунула свій стілець аж до стіни, підштовхуючи його перед собою, тоді як на мене саму напирали ззаду. Ставши на стілець, я припала обличчям до віконних грат і взялася за них руками. Якийсь чоловік теж виліз на мій стілець і став позад мене, ухопившись за крайні грати.

— Стілець не витримає,— сказала я йому.

— Ну то й що? — відповів він.— Дивись. Дивись, як вони моляться.

Він дихав мені в потилицю, і віддих його смердів, як натовп, кисло, як блювотина на бруківці, як саме пияцтво. Він витяг шию через моє плече, просунув обличчя між гратами й загорлав: «Відчиніть! Відчиніть!»,— і мені здалося, ніби вся юрба навалилася на мене, як ото часом уві сні диявол сідає тобі на карк.

Тепер весь натовп збився докупи й тиснув на двері так, що тих, хто стояв попереду, мало не задушили ті, що налягали ззаду, а якийсь здоровенний чолов’яга в чорній блузі з червоно-чорною хусткою на шиї розігнався з майдану й наскочив на задніх, а потім звівся на ноги, позадкував і, знову розігнавшись, стрибнув на людей, що натискали на двері, й загорлав:

— Хай живу я, хай живе анархія!

Потім цей п’яниця відійшов від натовпу, сів посеред майдану й став пити з пляшки; тоді побачив дона Анастасіо, що все ще лежав долілиць на бруківці, зовсім розтоптаний, і підвівся й підійшов до дона Анастасіо, нахилився, полив йому голову й одяг із пляшки, а потім вийняв з кишені сірники й почав чиркати їх один по одному, намагаючись підпалити дона Анастасіо. Але сильний вітер гасив усі сірники, й за хвилину п’яниця сів на бруківку біля дона Анастасіо і, похитуючи головою, то припадав до пляшки, то нахилявся й поплескував по плечу мертвого дона Анастасіо.

Тим часом натовп усе горлав, щоб відчинили двері, і чоловік, що стояв коло мене на стільці, щосили торсав грати і теж горлав у мене над вухом, приголомшуючи мене своїм ревінням і дихаючи смородом, і я перестала дивитися на п’яницю, що намагався підпалити дона Анастасіо, й знову зазирнула в зал ayuntamiento, а там усе було так само, як і раніше. Вони й далі молилися, стоячи на колінах, у розхристаних сорочках; хто молився, похиливши голову, хто — звертаючи погляд угору, на розп’яття в руках у священика, а священик швидко й ревно шепотів слова молитви, дивлячись кудись над їхніми головами. За ними на столі сидів Пабло з цигаркою в зубах, з рушницею за спиною й махав ногами, крутячи в руці ключ.

Я побачила, що Пабло знову нахилився вперед і сказав щось священикові, але через галас не почула, що саме. Священик нічого не відповів йому й молився далі. Раптом з півкола тих, що молилися, підвівся чоловік, і я зрозуміла, що він хоче вийти. Це був дон Хосе Кастро, якого всі називали дон Пепе, торговець кіньми і запеклий фашист; він стояв тепер посеред залу, низенький, охайний, хоч і неголений, в піжамній куртці, заправленій у сірі смугасті штани. Він поцілував розп’яття, коли священик благословив його, потім випростався, озирнувся на Пабло й кивнув на двері.

Пабло похитав головою й затягся цигаркою. Я бачила, що дон Пепе щось каже Пабло, але нічого не чула. Пабло не відповів; він знов похитав головою й показав на двері.

Тоді дон Пепе подивився на двері, і я збагнула: доти він не знав, що вони замкнені. Пабло показав йому ключа, і він з хвилину постояв, дивлячись на ключ, а тоді відвернувся, відійшов і знову став на коліна. Я побачила, що священик озирнувся на Пабло, а Пабло вищирив зуби й показав йому ключа, і священик, видно, лише тоді усвідомив, що двері замкнені, і наче хотів був кивнути головою, але тільки похилив її й почав молитися далі.

Не знаю, як вони могли не помічати, що двері замкнені, хіба що дуже глибоко поринули в свої молитви і думки; однак у ту мить вони нарешті збагнули все, зрозуміли, чого на майдані такий гамір, і, напевно, їм стало ясно, що там тепер усе змінилося. Але вони стояли на колінах і молилися, як раніше.

Тепер галас стояв такий, що нічого не можна було почути, і п’яниця, що вмостився на моєму стільці, обіруч шарпав грати й хрипко горлав: «Відчиніть! Відчиніть!»

Я побачила, що Пабло знову звернувся до священика, але той нічого не відповів. Тоді Пабло зняв із плеча рушницю й штовхнув нею священика в спину, але священик не звернув на те ніякої уваги, і Пабло похитав головою. Потім він сказав щось через плече Чотирипалому, а Чотирипалий переказав те іншим вартовим, і вони всі підвелися, відійшли в найдальший куток залу й вишикувалися там із своїми рушницями в руках.

Пабло знов сказав щось Чотирипалому, і той зсунув разом два столи й кілька лав. Вийшла барикада, що відділяла той куток кімнати, за барикадою стояли вартові зі своїми рушницями. Пабло нахилився вперед і вдруге штовхнув священика в спину прикладом, але священик не звернув на те уваги, а решта, крім дона Пене, теж ні на що не зважали й молилися далі. Пабло похитав головою, а потім, помітивши, що дон Пепе дивиться на нього, кивнув йому головою й показав ключ, високо піднявши його в руці. Дон Пепе зрозумів, похилив голову й став молитися швидко-швидко.

Пабло зіскочив на підлогу й, обійшовши довгий стіл для засідань, пішов до великого крісла мера, що стояло на помості. Він сів у це крісло і почав крутити цигарку, не спускаючи очей з фашистів, що молилися разом із священиком. З виразу його обличчя не можна було зрозуміти, що він надумав. Ключ лежав на столі перед ним — великий залізний ключ, з півметра завдовжки. Потім Пабло щось крикнув вартовим, що саме, я не розчула, і один із них рушив до дверей. Я побачила, що всі фашисти почали молитися ще ревніше, і зрозуміла, що тепер їм уже все ясно.

Пабло знов сказав щось священикові, але священик не відповідав. Тоді Пабло нахилився над столом, узяв ключа і кинув його вартовому, що стояв коло дверей. Той упіймав ключа в повітрі, й Пабло схвально усміхнувся. Вартовий встромив ключ у замок, повернув його й відхилив двері, ховаючись за ними від натовпу, що ринув усередину.

Я бачила, як вони вдерлися, і в цю мить п’яниця, що стояв зі мною на стільці, заверещав: «Айї-ї! Айї-ї!» Він просунув голову між грати так, що затулив мені все вікно, й закричав: «Бий їх! Бий їх! Ріж! Бий!» — і обома руками відштовхнув мене вбік, і мені вже нічого не було видно.

Я пхнула його ліктем у живіт і сказала:

— Ти, п’янюго, чий це стілець? Дай подивитися!

Але він тільки шарпав обома руками грати і горлав:

— Бий їх! Бий! Ріж! Отак! Бий! Ріж їх! Cabrónesl Cabrónes! Cabrónes!

Я з усієї сили вдарила його ліктем і сказала:

— Cabrón! П’янюго! Дай подивитися!

Тоді він обома руками пригнув мою голову, намагаючись зіпхнути мене з стільця, щоб йому самому зручніше було дивитись, всією своєю вагою навалився на мене й загорлав іще дужче:

— Бий їх! Отак! Отак! Бий!

— Щоб тебе самого побило! — сказала я й щосили вдарила його в найболючіше місце, і йому таки заболіло: він відпустив мою голову, схопився за те місце й сказав: «No hay derecho, mujer. He маєш права робити цього, жінко». А я тим часом зазирнула у вікно й бачу, що кімната повна людей, і вони б’ють фашистів гирлигами, і молотять, ціпами, і гатять, і гамселять, і штрикають дерев’яними вилами з обламаним зуб’ям, і ці вила вже не білі, а червоні, і все там ходором ходить, а Пабло сидить у великому кріслі з рушницею на колінах і дивиться, а довкола всі ревуть, б’ють і ріжуть, і люди верещать, наче коні під час пожежі.

Я бачила, як священик, підібравши сутану, перелазить через лаву, а ззаду його ріжуть серпами й кривими ножами, аж врешті хтось схопив його за полу, й почувся пронизливий зойк, потім ще зойк, і я побачила, як двоє штрикають священика в спину серпами, а третій тримає його. Священик простяг руки, потім ухопився за спинку якогось крісла, але тут стілець, на якому я стояла, розвалився, і ми з п’яницею гепнулися на бруківку, яка смерділа вином і блювотинням, а п’яниця все сварився на мене пальцем і казав: «No hay derecho, mujer. No hay derecho. Ти мене скалічити могла». Люди натискали на нас, проштовхуючись до ayuntamiento, але я бачила тільки їхні ноги, що переступали через поріг, і п’яницю, що сидів навпроти мене, тримаючись за те місце, куди я його вдарила.

Так скінчилася розправа з фашистами в нашому містечку, і я рада, що більше нічого не бачила, бо, якби не той п’яниця, я побачила б усе. Добре, що він не дав мені додивитися до кінця, бо того, що діялося в ayuntamiento, краще було б не бачити.

А тим часом той другий п’яниця ніяк не міг утихомиритися. Коли ми підвелися з землі після того, як зламався стілець, люди ще пхалися в двері ayuntamiento. І тут я побачила, що той, з червоно-чорною хусткою, знову чимсь поливає дона Анастасіо. Голова в нього хиталася з боку на бік, і він насилу міг сидіти, однак усе лив і чиркав сірником, лив і чиркав, аж урешті я підійшла до нього й сказала:

— Що ти робиш, негіднику!

— Nada, mujer, nada,— відповів він.— Відчепися від мене.

І тут, може, через те, що, ставши перед ним, я загородила собою вітер, сірник загорівся, і синій вогник побіг рукавом дона Анастасіо вгору, до його потилиці, а п’яниця задер голову й загорлав щосили:

— Мертвих спалюють! Мертвих спалюють!

— Хто? — крикнули з натовпу.

— Де? — озвався ще хтось.

— Тут! — надривався п’яниця.— Отут!

Тоді хтось з розмаху ударив п’яницю ціпом по голові, він упав навзнаки і з землі подивився на того, хто його вдарив, потім заплющив очі, схрестив на грудях руки і, простягшись поряд з доном Анастасіо, вдав, ніби спить. Більше його ніхто не чіпав, і він лежав тихо і так і залишився лежати, коли дона Анастасіо підняли й поклали на воза до інших трупів, і повезли до урвища, звідки всіх їх поскидали в річку того ж вечора, як тільки прибрали все в ayuntamiento. Для всього міста було б краще, якби заразом туди скинули й два-три десятки п’яниць, надто тих у червоно-чорних хустках, і гадаю, що як у нас ще буде колись революція, то треба буде починати з них. Тоді ми ще цього не знали. Але незабаром довелось-таки зрозуміти це.

Однак того вечора ми ще й гадки не мали, що нас чекає. Після різанини в ayuntamiento нікого більше не вбивали, але зборів того вечора так і не вдалося скликати, бо дуже багато людей повпивалося. Навести лад було неможливо, і тому збори відклали до другого дня.

Тієї ночі я спала з Пабло. Не слід було б розповідати це при тобі, guapa; але знов же тобі корисно знати все, а те, що я розповідаю,— то принаймні чиста правда. Ти послухай, Inglés, бо це дуже цікаво.

Отже, того вечора ми пішли перекусити, і все було якось чудно. Наче після бурі, чи повені, чи бою. Всі були втомлені й майже не розмовляли. Мені самій було якось недобре, всередині млоїло, мучив сором і усвідомлення того, що ми вчинили щось погане,— я була страшенно пригнічена й певна, що нас чекає якесь нещастя — як сьогодні, після літаків. І мої передчуття справдилися — через три дні.

За вечерею Пабло розмовляв мало.

— Сподобалося тобі, Пілар? — спитав він нарешті, наминаючи смажену козлятину. Ми вечеряли в шинку, де автобусна станція, народу туди набилося повно, всі горлали пісні, й офіціанти насилу пробиралися до столиків.

— Ні,— сказала я,— не сподобалося, окрім дона Фаустіно.

— А мені сподобалося,— сказав він.

— Усе? — спитала я.

— Усе,— відповів він, відкраяв ножем шмат хліба й почав підбирати ним підливу.— Все, крім священика.

— Тобі не сподобалося те, що зробили із священиком? — Я знала, що священиків він ненавидить ще дужче, ніж фашистів.

— Він мене розчарував,— сумно сказав Пабло.

Довкола нас так голосно співали, що нам доводилося майже кричати, щоб чути одне одного.

— Чому?

— Він негарно вмер,— відповів Пабло.— В нього було мало гідності.

— Якої ж ти хотів від нього гідності, коли на нього накинулася юрба? — сказала я.— І по-моєму, перед тим він поводився дуже гідно. Більшої гідності й вимагати не можна.

— Так,— сказав Пабло.— Але в останню мить він злякався.

— А хто б не злякався? — сказала я.— Ти бачив, як вони на нього накинулися?

— Чом не бачив,— сказав Пабло.— Та все одно, по-моєму, він помер негарно.

— На його місці кожен помер би негарно,— сказала я йому.— А що б ти хотів? В ayuntamiento все було паскудством — від початку й до кінця.

— Так,— погодився Пабло.— Ладу було мало. Але священик! Він мусив подати приклад.

— Я гадала, що ти ненавидиш священиків.

— Так,— сказав Пабло і відкраяв ще скибку хліба.— Але він іспанський священик. А іспанський священик мусить помирати гарно.

— А як на мене, він помер зовсім непогано. Адже ви навіть не дали йому підготуватись.

— Ні,— сказав Пабло.— Для мене це велике розчарування. Цілий день я чекав смерті священика. Я вирішив, що він останній пройде між шеренг. Мене просто нетерплячка брала побачити, як воно буде. Я сподівався, що це буде прекрасне видовище. Бо я ще ніколи не бачив, як помирає священик.

— Встигнеш іще надивитися,— сказала я глузливо.— Сьогодні це тільки почалося.

— Ні,— відповів він.— Я розчарований.

— Он як,— сказала я.— То, чого доброго, ти і в нашій справі розчаруєшся.

— Ти не розумієш, Пілар. Адже це був іспанський священик.

— Який народ іспанці! — сказала я йому.— І справді, який гордий народ, правда, Inglés? Який народ!

— Нам треба йти,— сказав Роберт Джордан. Він глянув на сонце.— Скоро полудень.

— Так,— сказала Пілар.— Зараз підемо. Ось тільки докажу тобі про Пабло. Того вечора він мені сказав:

— Пілар, сьогодні у нас з тобою нічого не буде.

[1] Води! Води! (ісп.)

[2] Народ (ісп.).

[3] Досл.: цап — іспанська лайка.

[4] «Повстань, Іспаніє!» — гасло іспанських фашистів.

[5] Хай живе анархія! (Ісп.)

[6] Хай живе свобода! (Ісп.)

← Назад | На початок | Вперед →