По кому подзвін (сторінка 6)

— Гаразд,— сказала я.— Згода.

— Гадаю, що це було б негарно,— після того, як убито стільки людей.

— Qué va,— відповіла я йому.— Який з тебе святий! Я недарма стільки років прожила з матадорами — знаю, що з ними буває після кориди.

— Це правда, Пілар? — спитав він мене.

— А хіба я колись брехала тобі?

— Справді, Пілар, сьогодні я ні на що не здатний. Ти не сердишся на мене?

— Ні, hombre,— відповіла я.— Але не вбивай людей щодня, Пабло.

І всю ніч він спав, як дитина, поки я його не збудила на світанку, а я так і не могла заснути і зрештою підвелася, сіла біля вікна й стала дивитися на майдан, освітлений місяцем, туди, де вдень стояли шеренги, і на дерева за майданом, що лисніли в місячному сяйві, і на тіні від них, на лави, теж освітлені місяцем, і на блискучі осколки пляшок, і за край урвища, з якого поскидали тих людей. Довкола було тихо, тільки у фонтані плюскотіла вода, і я сиділа й думала: як же погано ми починаємо.

Вікно було розчинене, і з боку готелю до мене раптом долинуло жіноче ридання. Я вийшла на балкон, ступаючи босоніж по чавунних плитах, місяць освітлював фасади будинків на майдані, а ридання долинало з балкона того будинку, де жив дон Гільєрмо. Це його дружина стояла там навколішках і плакала.

Тоді я повернулася до кімнати й сіла знову. Мені не хотілося ні про що думати, бо це був найгірший день у моєму житті, як не рахувати того, іншого дня.

— А коли був той, інший? — спитала Марія.

— Через три дні, коли місто зайняли фашисти.

— Про це не розповідай,— сказала Марія.— Цього я не хочу чути. Годі, і так уже забагато.

— Казала ж я, що тобі не треба цього слухати,— сказала Пілар.— Бачиш? Я не хотіла, щоб ти слухала. Тепер уночі тебе змора душитиме.

— Ні,— сказала Марія.— Але я більше не хочу.

— А мені хотілося б колись послухати,— сказав Роберт Джордан.

— Гаразд,— сказала Пілар.— Але це вже не для Марії.

— Я не хочу слухати цього,— жалібно сказала Марія.— Не треба, Пілар. Не розповідай при мені, бо я мимоволі слухатиму.

Губи її тремтіли, і Роберт Джордан подумав, що вона зараз заплаче.

— Будь ласка, Пілар, не розповідай.

— Не бійся, стригунчику ти мій,— сказала Пілар.— Не бійся. А тобі, Inglés, я розповім іншим разом.

— Але я хочу завжди бути там, де він,— сказала Марія.— Ох, Пілар, не розповідай цього зовсім.

— Я розповім, коли ти будеш чимось зайнята.

— Ні. Ні. Прошу тебе. Не говорімо зовсім про це.

— Коли вже я розповіла про те, що робили ми, треба й про них розповісти, а то буде несправедливо,— сказала Пілар.— Але я розповім так, що ти не почуєш.

— Невже не можна розмовляти про щось приємне? — сказала Марія.— Невже треба завжди розмовляти про якісь страхіття?

— Сьогодні по обіді ви залишитеся вдвох, ти й Inglés,— сказала Пілар.— І тоді розмовлятимете про що завгодно.

— Ну, то хай скоріше настане пообідній час,— сказала Марія.— Хай він прилетить на крилах!

— Настане, настане,— сказала їй Пілар.— Прилетить на крилах, і відлетить так само, і завтра прилетить знову.

— По обіді,— сказала Марія.— По обіді... Хай уже скоріше настане той обіді

Розділ одинадцятий

Вони спустилися схилом у порослу лісом долину й знову піднялися стежкою, що бігла понад струмком, а потім відхилялася й одразу круто йшла вгору. Коли вони дісталися до верху скелястого схилу, де теж росли сосни, назустріч їм з-за дерева вийшов чоловік із карабіном напереваги.

— Стій! — сказав він. А тоді: — Ноlа, Пілар! Хто це з тобою?

— Це один Inglés,— відповіла Пілар.— Але ім’я в нього християнське — Роберто. Ну й високо ж тут, хай йому біс! Насилу видряпалася.

— Salud, camarada,— сказав вартовий Робертові Джордану й простяг йому руку.— Як справи?

— Добре,— сказав Роберт Джордан.— А твої?

— Так само,— сказав вартовий. Це був ще дуже молодий хлопець, стрункий, з худим вилицюватим обличчям, орлиним носом і сірими очима. Він був без капелюха, волосся мав чорне й розкошлане; в потиску його руки відчувалася сила й приязнь. Очі також дивилися приязно.

— Здрастуй, Маріє,— сказав він дівчині.— Ти не стомилася?

— Qué yo, Хоакіне,— відповіла дівчина.— Ми більше сиділи й балакали, аніж ішли.

— Ти — новий динамітник? — спитав Хоакін.— Ми вже чули про тебе.

— Я ночував у Пабло,— сказав Роберт Джордан.— Так, я новий динамітник.

— Ми раді, що ти прийшов,— сказав Хоакін.— Що, знову поїзд?

— А ти був у тому ділі — з поїздом? — спитав Роберт Джордан і усміхнувся.

— Ще б пак,— сказав Хоакін.— Там ми знайшли оце.— І він, усміхаючись, кивнув на Марію.— Ти тепер гарненька, вилюдніла,— сказав він їй.— Чи казали тобі вже, яка ти гарненька?

— Мовчи, Хоакіне, годі,— сказала Марія.— Ти б теж був гарний, якби підстригся.

— Я ніс тебе тоді,— сказав Хоакін дівчині.— Я ніс тебе на плечах.

— Не ти один,— мовила Пілар своїм низьким голосом.— Де ваш старий?

— У таборі.

— А де він був учора ввечері?

— В Сеговії.

— Новини приніс?

— Так,— відповів Хоакін.— Є новини.

— Добрі чи погані?

— Здається, погані.

— Ви літаки бачили?

— Бачили,— сказав Хоакін і похитав головою.— Краще й не вгадувати. Товаришу динамітник, що то були за літаки?

— Бомбардувальники «хейнкель-111». Винищувачі «хейнкель» і «фіат»,— відповів йому Роберт Джордан.

— Великі з низькими крилами як називаються?

— «Хейнкель-111».

— Хоч би як називалися, від цього не легше,— сказав Хоакін.— Але я затримую вас. Ходімо, я проведу вас до командира.

— До командира? — спитала Пілар.

Хоакін серйозно кивнув.

— Мені так більше подобається, ніж «ватажок»,— сказав він.— Звучить по-військовому.

— Ти скоро в армію запишешся,— сміючись, сказала Пілар.

— Ні,— сказав Хоакін.— Але мені подобаються військові назви, так і наказ краще розумієш, і дисципліни більше.

— Оцей тобі сподобається, Inglés,— сказала Пілар.— Він у нас дуже серйозний хлопець.

— Може, понести тебе? — спитав Хоакін дівчину, поклавши їй руку на плече й з усмішкою зазираючи в очі.

— Одного разу вистачить,— відповіла Марія.— Але дякую тобі.

— А ти пам’ятаєш, як це було? — спитав її Хоакін.

— Я пам’ятаю, що мене несли,— сказала Марія.— А тебе не пам’ятаю. Цигана пам’ятаю, бо він мене раз у раз кидав. Але спасибі тобі, Хоакіне. Може, і я тебе колись понесу.

— А я добре пам’ятаю,— сказав Хоакін.— Пам’ятаю, як я тримав тебе за обидві ноги, а ти лежала животом у мене на плечі, а твоя голова звисала мені на спину, і руки теж звисали.

— У тебе добра пам’ять,— усміхнулася до нього Марія.— А я нічого не пам’ятаю. Ні твоїх рук, ні твого плеча, ні твоєї спини.

— Хочеш, я тобі скажу щось? — спитав її Хоакін.

— Ну, кажи.

— Я тоді дуже радів, що ти звисала у мене на спині, адже стріляли ззаду.

— От свиня,— вигукнула Марія.— Певно, тому й циган мене так довго ніс?

— Авжеж, і ще тому, що йому приємно було тримати тебе за ноги.

— Ах ви ж мої герої,— сказала Марія.— Мої рятівники.

— Слухай, guapa,— сказала їй Пілар.— Цей хлопець теж ніс тебе дуже довго, і тоді їм усім було не до твоїх ніг. У той час вони думали тільки про кулі. І якби він тебе кинув, то міг би швидко добігти туди, куди кулі вже не долітали.

— Я подякувала йому,— сказала Марія.— І колись, іншим разом, я його понесу. Дай нам пожартувати, Пілар. Не плакати ж мені через те, що він мене ніс!

— Я б тоді тебе охоче кинув,— дражнив її Хоакін.— Тільки я боявся, що Пілар мене застрелить.

— Я ще жодної людини не застрелила,— сказала Пілар.

— No hace falta,— відповів їй Хоакін.— Тобі й не треба. Ти можеш будь-кого до смерті налякати своїм язиком.

— Ну, годі патякати,— сказала йому Пілар.— Ти ж завжди був такий чемний хлопчик. Що ти робив до війни, хлопчику?

— Майже нічого,— сказав Хоакін.— Мені тоді було шістнадцять років.

— А все ж таки?

— Іноді яку пару черевиків...

— Шив черевики?

— Ні. Чистив.

— Qué va,— сказала Пілар.— Щось ти не договорюєш.— Вона оглянула його смугляве обличчя, гнучку постать, скуйовджену чуприну, пригадала, як він ходить, ступаючи з підбора на носок.— Чому в тебе не вийшло?

— Що не вийшло?

— Що? Ти знаєш що. Он ти й зараз кіску носиш.

— Певно, тому, що боявся.

— Статури ти непоганої,— сказала Пілар.— Але обличчя так собі. Отже, кажеш, боявся, га? А в тому ділі з поїздом ти наче не боявся.

— Тепер я вже не боюся,— мовив хлопець.— Анітрохи. Бачив таке, що куди там бикам,— і гірше, й страшніше. Ну, який бик може зрівнятися з кулеметом! Та все ж таки, якби зараз опинився з биком на арені, то не знаю, чи послухалися б мене ноги.

— Він хотів стати матадором, але боявся,— пояснила Пілар Робертові Джордану.

— Ти любиш кориду, товаришу динамітник? — спитав Хоакін, блиснувши в усмішці білими зубами.

— Дуже,— відповів Роберт Джордан.— Дуже, дуже люблю.

— Ти бачив її у Вальядоліді? — спитав Хоакін.

— Так, у вересні на ярмарку.

— Це моє рідне місто,— сказав Хоакін.— Чудове місто, й люди там гарні, Buena gente, але скільки лиха вони зазнали під час цієї війни! — Враз обличчя його потемніло.— Там застрелили мого батька. І матір. І зятя, а оце тепер сестру.

— От звірі! — сказав Роберт Джордан.

Скільки разів він уже чув таке? Скільки разів бачив, як люди через силу вимовляють ці слова? Скільки разів спостерігав, як очі наливаються слізьми й голос хрипне, коли треба вимовити просте слово — «батько», «брат», «мати», «сестра»! Хіба полічиш, скільки разів доводилося чути, як люди отак згадували про своїх близьких? Майже завжди вони починали мову про це так, як цей хлопець: несподівано, коли в розмові раптом згадувалася назва рідного міста; і відповідаєш їм завжди однаково: «От звірі!»

Ти тільки чуєш, кого вони втратили. Ти не бачив, як упав убитий батько, перед тобою не постає картина його смерті, як постала картина смерті фашистів з розповіді Пілар біля струмка. Ти знаєш, батька розстріляли десь на подвір’ї чи під муром, десь у полі, чи в садку, чи вночі при дорозі, при світлі автомобільних фар. Тобі доводилося бачити зверху, з гір, те світло й чути постріли, а потім спускатися на дорогу й знаходити трупи. Але ти не бачив, як убили матір, чи сестру, чи брата. Ти тільки чув про це; чув постріли і бачив трупи.

Пілар навіч показала йому, що відбувалось у тому містечку.

Якби ж ця жінка вміла писати! Він спробує записати її розповідь, записати тими самими словами, коли йому пощастить потім усе пригадати. Боже, як вона вміє розповідати. Краще, ніж Кеведо, подумав він. Кеведо не зміг би описати смерть якого-небудь дона Фаустіно так, як вона. От якби мені вистачило хисту написати таке оповідання, думав він. Саме про те, що ми робили, а не про те, що вони робили з нами. Про це він знав уже більше, ніж досить. Бо не раз чув у ворожому тилу. Але треба знати, які ці люди були раніше, треба знати, які вони були в своєму містечку.

Через те, що нам ніколи не доводиться затримуватись і самим розплачуватися, ми, власне, не знаємо, чим закінчуються наші операції, думав він. Приходиш до селянина в хату. Приходиш надвечір, вечеряєш з ним та його родиною й лягаєш спати. Вдень тебе переховують, а другого вечора ти йдеш далі. Ти зробив свою справу й пішов. А згодом, потрапивши знову до того села, ти дізнаєшся: тих людей розстріляли. Оце і все.

Але ти нічого не бачив на власні очі. Партизани руйнують те, що треба зруйнувати, і йдуть далі. А селяни залишаються й розплачуються за все. Я знав і раніше про все це, подумав він. Про те, що ми робили з ними напочатку. Я завжди знав це, і мені було огидно, і я чув, як про це говорили, із соромом чи без сорому, як хвалились, пишалися, виправдували, пояснювали чи заперечували. Але це кляте бабисько змусило мене побачити все так, неначе воно діялося в мене перед очима.

Ну що ж, подумав він, це також піде тобі в науку. А науку ти дістанеш тут добру, як пройдеш її до кінця. В цій війні можна багато чого навчитися, якщо вмієш слухати. Так, багато чого. Добре, що протягом останніх десяти років перед війною ти майже щороку бував в Іспанії. Заслужити довіру тут можна, передусім, коли добре знаєш мову. Ти заслужив її завдяки тому, що чудово розумієш мову, говориш, як справжній іспанець, і країну всю об’їздив. Іспанець, зрештою, найбільше відданий своєму селу. Тобто насамперед, звичайно, Іспанії, потім своєму народові, потім своїй провінції, потім своєму селу, своїй родині і, нарешті, своєму ремеслу. Якщо ти знаєш іспанську мову, то відразу прихиляєш іспанця до себе, якщо ти знаєш його провінцію, прихильність зростає, але якщо ти знаєш його село, його ремесло, то підносишся в його очах на таку височінь, яка тільки взагалі можлива для чужинців.

Сам він ніколи не почував себе в Іспанії як чужинець, і люди здебільшого не ставилися до нього, як до чужинця,— хіба що тільки тоді, коли настроювалися проти нього.

Звичайно, буває, що вони настроюються проти тебе. Таке трапляється часто, але ж вони ладні настроїтися проти будь-кого. Навіть одне проти одного.

Негарно так думати, але хто читає його думки? Ніхто, крім нього самого. Він не боявся, що ці думки приведуть його врешті до поразництва. Найголовніше — це виграти війну. Якщо ми не виграємо війни, все пропало. Але він помічав усе, до всього прислухався і все запам’ятовував. Він був на військовій службі і, поки вона не скінчилася, віддавав їй себе цілком, зберігаючи непохитну вірність обов’язку. Але розуму свого і своєї здатності бачити й чути він не віддавав нікому; що ж до висновків, то, коли буде треба, він зробить їх пізніше. Матеріалу для висновків у нього буде досить. Їх і тепер було вже досить. Де в чому аж задосить.

Подивись-но на цю жінку, на Пілар, подумав він. Хоч би як усе склалося, якщо тільки буде час, треба умовити її, щоб вона до кінця розповіла мені цю історію. Подивись-но, як вона іде попереду з цими двома дітьми. Важко уявити собі трьох прекрасніших людей Іспанії. Вона схожа на гору, а юнак і дівчина — мов два молодих деревця. Старі дерева тепер уже всі порубані, а молоді вибуяли так гарно. Попри все, що їм довелося пережити, обоє такі свіжі, чисті, здорові й незаймані на вигляд, наче ніколи не знали лиха. А Пілар каже, що Марія оце тільки заспокоїлась. Вона, певно, була в жахливому стані.

Він пригадав молодого бельгійця з Одинадцятої бригади. Той прибув разом з п’ятьма іншими добровольцями, всі вони були з одного села. В тому селі жило всього душ двісті, і цей хлопець ніколи раніше з нього не виїздив. Коли Роберт Джордан уперше побачив його в штабі бригади Ганса, він один із шістьох залишився живий, він був як не свій, і його взяли в штаб ординарцем, прислуговувати при столі. В нього було біляве волосся, широке рум’яне фламандське обличчя й величезні ручиська селянина, і з тацею в руках він ступав важко й незграбно, як биндюг. Весь час він плакав. Від початку й до кінця обіду чи вечері він плакав, безгучно, але нестримно.

Коли не глянеш на нього, він плаче. Попросиш налити вина — плаче, підсунеш тарілку, щоб поклав печені,— плаче; тільки відвертає весь час обличчя. Він міг і перестати, але тільки глянеш на нього, і сльози одразу ж набігають йому на очі. Між першою й другою стравами він плакав на кухні. Всі були ласкаві з ним, але ніщо не допомагало. Треба буде довідатися, що з ним сталось, чи минуло це в нього і чи зміг він знову піти на фронт.

Марія тепер цілком спокійна. Так принаймні здається. А втім, із нього поганий психіатр. Пілар — ось хто справжній психіатр. Напевно, для них обох добре, що вони перебули разом минулу ніч. Так, якщо тільки на цьому все не обірветься. Для нього це дуже добре. У нього сьогодні легко на серці; спокійно, й радісно, і ніякої тривоги. Завдання, яке він має виконати, виявилося досить ризикованим, але досі йому страшенно щастило. Він не раз брав участь в операціях, які обіцяли бути ризикованими. «Обіцяли бути» — це він уже думає по-іспанському. Марія — чудова дівчина.

Поглянь-но на неї, сказав він собі. Поглянь-но на неї.

Він дивився, як вона весело іде в сонячному промінні в розстебнутій на шиї зеленкуватій сорочці. У неї хода, як у лошати, подумав він. Не кожного дня зустрінеш таку. Такого взагалі не буває. А може, цього й не було, подумав він. Може, це тобі приснилося або ти вигадав це, а насправді нічого не було. Може, ти бачив це уві сні, як іноді буває — коли жінка, яку ти бачив на екрані, приходить до тебе вночі, і така ніжна з тобою й ласкава. Він усіх їх обіймав уві сні. Грету Гарбо він досі пам’ятає, і Гарлоу. Так. Гарлоу була багато разів. Може, і це такий самий сон.

Але він досі пам’ятає, як Гарбо приходила до нього уві сні напередодні наступу на Пособланко, на ній був вовняний светр, м’який і шовковистий, і коли він обняв її, вона нахилилася, і пасмо її волосся впало йому на обличчя. І вона спитала, чому він ніколи не казав, що кохає її, адже вона кохає його вже давно. Вона не була ні холодна, ні соромлива, ні далека. Так чудесно було обіймати її, і вона була така ніжна й прекрасна, як за давніх часів із Джеком Гілбертом, і все було неначе насправді, і він кохав її палкіше, ніж Гарлоу, хоча Гарбо приходила тільки один раз, а Гарлоу... Може, і це такий самий сон.

А може, й не сон, сказав він собі. Може, ось простягну зараз руку й торкнуся Марії. А ти не боїшся, запитав він себе. А що, як раптом виявиться, що нічого не було, що це неправда й ти все вигадав, як у тих снах про кіноактрис або як тоді, коли твої колишні коханки приходили до тебе вночі й спали з тобою в цьому самому спальному мішку на голій підлозі, на сіні в стодолах, по стайнях, в corrales і cortijos[1], у лісах, гаражах, ваговозах, в усіх горах Іспанії. Коли він засинав у цьому мішку, вони всі приходили до нього і всі вони були з ним ніжніші, ніж у житті. Може, і цього разу було так само. Може, ти боїшся доторкнутися до неї, тому що боїшся, що це неправда. Може, доторкнешся, і виявиться, що ти все вигадав або побачив уві сні.

Він підійшов до дівчини й поклав руку їй на плече. Крізь потерту тканину його пальці відчули ніжність її шкіри. Дівчина глянула на нього й усміхнулася.

— Ну як, Маріє? — сказав він.

— Добре, Inglés,— відповіла вона, і він побачив її смугляве обличчя, й золотаво-сірі очі, й усміхнені повні губи, і коротке, вигоріле на сонці волосся; вона зазирала йому в очі й усміхалася. Це все-таки була правда.

Вони вже бачили табір Ель Сордо попереду, за останнім рядом сосон, там, де в схилі гори, в кінці ущелини, показалася округла западина, схожа на перехилену миску. Тут довкола, у вапняку, напевно, безліч печер, подумав він. Онде дві, прямо попереду. Їх майже не видно за дрібним сосняком, що розрісся по схилу. Схованка не гірша, а може, навіть краща, ніж у Пабло.

— Розкажи, як розстріляли твоїх рідних,— сказала Пілар хлопцеві.

— Нема чого розказувати,— сказав Хоакін.— Вони були ліві, як і багато хто у Вальядоліді. Коли фашисти очищали місто, то найперше розстріляли мого батька. Бо він голосував за соціалістів. Потім розстріляли матір. Вона також голосувала за соціалістів. Це вона вперше в житті пішла голосувати. Потім розстріляли чоловіка однієї з моїх сестер. Він був членом профспілки трамвайних водіїв. Певне ж, якби він не належав до спілки, то не міг би працювати водієм. Але він не встрявав у політику. Я його добре знав. Правду кажучи, він навіть поводився не дуже порядно. Мені здається, що й товариш із нього був не дуже добрий. Потім чоловік другої сестри, теж трамвайник, утік у гори, так само, як і я. Фашисти гадали, що сестра знає, де він. Але вона не знала. Тоді вони розстріляли її за те, що вона не сказала, де він.

— От звірі,— сказала Пілар.— Де ж Ель Сордо? Я його не бачу.

— Він тут. Певне, в печері,— сказав Хоакін, потім зупинився, сперся прикладом карабіна на землю й сказав: — Послухай, Пілар. І ти, Маріє. Вибачте, якщо я завдав вам болю розповіддю про своїх рідних. Я знаю, в кожного своє горе, і краще не нагадувати про нього.

— Нагадувати треба,— відповіла Пілар.— Навіщо ж ми живемо на світі, як не на те, щоб допомагати одне одному? Хоч і невелика це допомога — слухати й мовчати.

— Але Марії, певно, тяжко слухати про це. Їй вистачає свого смутку.

— Qué va,— сказала Марія.— У мене його стільки, що твій навряд чи додасть чогось. Мені дуже шкода тебе, Хоакіне, і я сподіваюся, що з твоєю другою сестрою нічого не станеться.

— Поки що вона жива,— сказав Хоакін.— Вона у в’язниці, але її там, здається, не дуже мордують.

— Чи є в тебе ще якісь родичі? — спитав Роберт Джордан.

— Ні,— відповів хлопець.— Більше нікого. Тільки зять, який пішов у гори, але він, певно, загинув.

— А може, він і живий,— сказала Марія.— Може, він у якомусь загоні десь в іншому місці.

— Мабуть, він загинув,— сказав Хоакін.— Він був чоловік кволий і працював трамвайним кондуктором, а це погана підготовка до життя в горах. Навряд щоб він витримав цілий рік. У нього було негаразд з легенями.

— А може, він усе ж таки живий,— Марія поклала йому руку на плече.

— Хто зна, все може бути,— відповів Хоакін.

Глянувши на нього, такого безпорадного, Марія обняла його за шию й поцілувала. Хоакін одвернувся, бо він плакав.

— Це як брата,— сказала Марія.— Я цілую тебе як брата.

Хлопець кивнув головою, тихенько плачучи.

— Я твоя сестра,— сказала Марія.— І я тебе люблю, і в тебе знову є рідні. Ми всі твої рідні.

— Inglés також,— прогула Пілар.— Правда ж, Inglés?

— Авжеж,— сказав хлопцеві Роберт Джордан.— Ми всі твої рідні, Хоакіне.

— Він твій брат,— мовила Пілар.— Правда, Inglés?

Роберт Джордан обняв хлопця за плечі.

— Ми всі брати,— сказав він.

Хлопець кивнув головою.

— Мені соромно за свої слова,— сказав він.— Не можна розповідати про таке, бо через це всім стає тяжко на серці. Мені соромно, що я так уразив вас.

— Туди й розтуди тебе з твоїм соромом,— сказала Пілар своїм приємним низьким голосом.— А якщо Марія знову поцілує тебе, то я теж полізу цілуватися. Давненько вже я не цілувала матадорів, навіть таких невдатних, як ти, і я радо поцілую невдатного матадора, що записався в комуністи. Ану, держи його, Inglés, зараз я його добре цмокну.

— Deja![2] — сказав хлопець і рвучко відвернувся.— Облиш мене! Все вже минулося, і мені соромно.

Він стояв перед ними, силкуючись стримати сльози. Марія простягла руку Робертові Джордану. Пілар узялася в боки й глузливо дивилася на хлопця.

— Коли вже я тебе поцілую, то зовсім не як сестра,— сказала вона йому.— Знаємо ми ці сестринські поцілуночки!

— Не треба жартувати,— мовив хлопець.— Я ж сказав: все вже минулося, і я шкодую, що почав таку мову.

— Ну, тоді ходім до старого,— сказала Пілар.— Мені набридли всі ці злигодні.

Хлопець подивився на неї. З виразу його очей видно було, що він раптом відчув гостру образу.

— Не твої злигодні, а мої,— пояснила йому Пілар.— А ти надто вразливий, як на матадора!

— Матадора з мене не вийшло,— сказав Хоакін.— І нащо нагадувати мені про це кожної хвилини?

— Але кіску ти знову відпускаєш?

— Ну то й що? Корида — дуже корисна справа. Вона багатьом дає роботу, а нагляд за нею візьме в свої руки держава. І тепер, можливо, я вже не боятимуся.

— Можливо,— сказала Пілар.— Можливо.

— Чому ти з ним так грубо розмовляєш, Пілар? — сказала Марія.— Я тебе дуже люблю, але зараз ти просто жорстока.

— Я і є жорстока,— відповіла Пілар.— Слухай, Inglés, ти вже обміркував те, що маєш сказати Ель Сордо?

— Так.

— Май на увазі, він людина небалакуча, не такий, як ми з тобою чи ці тонкосльозі цуценята.

— Нащо ти кажеш таке? — вже сердито спитала Марія.

— Не знаю,— відповіла Пілар і пішла вперед.— А ти як гадаєш?

— Не знаю.

— Є речі, що мене іноді дуже сердять,— люто сказала Пілар.— Розумієш? От, наприклад, те, що мені сорок вісім років. Чуєш? Сорок вісім років і бридка пика на додачу. Або те, що такий-от нездара-матадор із комуністичним ухилом злякано кривиться, коли я жартома кажу, що поцілую його.

— Неправда, Пілар,— сказав хлопець.— Не було цього.

— Qué va, неправда. Але мені на... на всіх вас... А ось і він. Ноlа, Сантьяго! Qué tal?

Чоловік, до якого звернулася Пілар, був присадкуватий, кремезний, з вилицюватим смаглявим обличчям; він мав сиве волосся, широко розставлені жовто-карі очі, тонкий орлиний ніс, як у індіанця, і великий рот з тонкими губами; верхня губа нависала над нижньою. Він був чисто виголений, і чабанські штани й чоботи пасували до його кривих ніг. Він вийшов із печери й перевальцем рушив до них. Хоч день стояв дуже теплий, його шкіряна куртка, підбита хутром, була застебнута до самого горла. Він простяг Пілар велику брунатну руку.

— Ноlа, жінко,— сказав він.— Ноlа,— обернувся він до Роберта Джордана, потиснув йому руку, швидко й допитливо подививсь у вічі. Роберт Джордан побачив, що очі в нього жовті, як у кота, й тьмяні, як у змії.— Guapa,— сказав він Марії й поплескав її по плечу.— Їли? — спитав він у Пілар.

Вона похитала головою.

— Їсти,— сказав він і подивився на Роберта Джордана.— Пити? — спитав він і, відігнувши великий палець донизу, зробив кулаком такий рух, наче наливав щось.

— Дякую, охоче.

— Добре,— сказав Ель Сордо.— Віскі?

— У тебе є віскі?

Ель Сордо кивнув головою.

— Inglés? — спитав він.— Не Ruso?

— Americano.

— Американців тут мало,— сказав він.

— Тепер побільшало.

— Тим краще. З Північної чи з Південної?

— З Північної.

— Все одно що Inglés. Коли висадиш міст?

— Ти вже знаєш про міст?

Ель Сордо кивнув.

— Післязавтра вранці.

— Добре,— сказав Ель Сордо.— Пабло? — спитав він у Пілар.

Вона похитала головою. Ель Сордо усміхнувся.

— Іди,— сказав він Марії й знову усміхнувся.— Повернешся,— він дістав із внутрішньої кишені куртки великого годинника на ремінці,— за півгодини.

Жестом він запросив їх сісти на обчухрану колоду, що правила за лаву, потім глянув на Хоакіна й великим пальцем показав на стежку, якою вони прийшли.

— Я погуляю з Хоакіном, а потім повернуся,— сказала Марія.

Ель Сордо ввійшов до печери й за хвилину з’явився з пляшкою шотландського віскі й трьома склянками. Пляшку він тримав під пахвою, склянки ніс у тій самій руці, тримаючи кожну одним пальцем, а в другій руці держав за шийку череп’яного глека з водою. Пляшку й склянки він поставив на колоду, а глек — на землю.

— Льоду немає,— сказав він Робертові Джордану й простяг йому пляшку.

— Мені не наливай,— сказала Пілар і накрила свою склянку рукою.

— Лід був сьогодні вночі на землі,— сказав Ель Сордо і всміхнувся.— Весь розтанув. Лід там,— він показав на сніг, що білів на голих верхів’ях гір,— надто далеко.

Роберт Джордан хотів налити віскі Ель Сордо, але глухий похитав головою й рукою показав йому, щоб починав із себе.

Роберт Джордан налив собі майже півсклянки, і Ель Сордо, який уважно стежив за ним, відразу ж передав йому глек з водою, і Роберт Джордан підставив склянку під холодний струмінь, що полився з череп’яного носика, тільки-но він нахилив глек.

Ель Сордо налив собі півсклянки віскі й долив по вінця водою.

— Вина? — спитав він Пілар.

— Ні. Води.

— Бери,— сказав він.— Негарно,— сказав він Робертові Джордану й посміхнувся.— Знав багатьох англійців. Завжди багато віскі.

— Де?

— На ранчо,— сказав Ель Сордо.— Приятелі хазяїна.

— Де ти дістаєш віскі?

— Що? — перепитав він.

— Кричати треба,— сказала Пілар.— В те вухо, в друге.

Ель Сордо показав на своє здорове вухо й усміхнувся.

— Де ти дістаєш віскі? — прокричав Роберт Джордан.

— Жену,— сказав Ель Сордо, стежачи за рукою Роберта Джордана; рука, що підносила склянку до рота, зависла в повітрі.— Ні,— сказав Ель Сордо й поплескав його по плечу.— Я пожартував. З Ла-Гранхи. Почув учора ввечері — англійський динамітник іде. Добре. Дуже радий. Дістав віскі. Для тебе. Ну, як?

— Здорово,— відповів Роберт Джордан.— Це дуже добре віскі.

— Приємно,— всміхнувся глухий.— Одержав сьогодні, разом із відомостями.

— Якими відомостями?

— Велике скупчення військ.

— Де?

— Сеговія. Літаки бачив?

— Так.

— Погано, га?

— Погано. А скупчення військ де саме?

— Багато між Вільякастіном і Сеговією. На Вальядолідському шосе. Багато між Вільякастіном і Сан-Рафаелем. Багато. Багато.

— Якої ж ти думки про це?

— Ми щось готуємо?

— Можливо.

— Вони знають. Теж готують.

— Можливо.

— Чому ж не висадити міст сьогодні вночі?

— Наказ.

— Чий наказ?

— Генерального штабу.

— Он як.

— Це важливо — коли саме висадити міст? — спитала Пілар.

— Надзвичайно важливо.

— А якщо вони вже стягують війська?

— Я пошлю Ансельмо з донесенням про пересування й концентрацію військ. Він зараз стежить за шосе.

— У тебе хтось на шосе? — спитав Ель Сордо.

Роберт Джордан не знав, що він розчув, а що — ні. З глухими цього ніколи не знаєш.

— Так,— сказав він.

— У мене теж. Чому б не сьогодні висадити міст?

— Маю інший наказ.

— Мені це не подобається,— сказав Ель Сордо.— Не подобається це мені.

— Мені теж,— сказав Роберт Джордан.

Ель Сордо похитав головою й надпив віскі зі склянки.

— Чого хочуть від мене?

— Скільки в тебе людей?

— Восьмеро.

— Треба перерізати телефонні дроти, напасти на пост у будиночку шляхового сторожа, знищити варту й відійти до мосту.

— Це легко.

— Все це я напишу.

— Не варто. А Пабло?

— Переріже телефонну лінію з цього боку, нападе на пост біля тартака, знищить варту й теж відійде до мосту.

— А як потім із відступом? — спитала Пілар.— Нас семеро чоловіків, дві жінки й п’ятеро коней. А вас? — прокричала вона у вухо глухому.

— Вісім чоловіків і четверо коней. Faltan caballos,— сказав він.— Коней мало.

— Сімнадцять чоловік і дев’ятеро коней,— сказала Пілар.— А ще ж і вантаж треба везти.

Ель Сордо мовчав.

— Чи можна роздобути десь іще коней? — спитав Роберт Джордан, нахиляючись до його здорового вуха.

— Рік воюю, маю чотирьох,— відповів глухий, показуючи чотири пальці.— А ти хочеш на завтра — вісім?

— Так,— сказав Роберт Джордан.— Не забувай, що ти їдеш звідси. Тобі не треба вже поводитися так обережно, як раніше. Не треба зважувати кожен крок. Невже не можна зробити вилазку й роздобути вісім коней?

— Можна,— відповів Ель Сордо.— Або — жодного, або більше.

— Чи є у вас тут ручний кулемет? — спитав Роберт Джордан.

Ель Сордо кивнув.

— Де?

— На горі.

— Якої системи?

— Не знаю назви, з диском.

— А скільки дисків?

— П’ять.

— Чи вміє хто із вас стріляти з нього?

— Я. Трошки. Багато не стріляємо. Не хочемо збивати тут бучі. Не хочемо даремно витрачати патрони.

— Я потім гляну на нього,— сказав Роберт Джордан.— А ручні гранати у вас є?

— Багато.

— А скільки патронів на гвинтівку?

— Багато.

— Скільки?

— Півтораста. А може, більше.

— А людей можна дістати ще?

— Навіщо?

— Щоб знищити пости і обороняти міст, поки я готуватиму вибух. Нам потрібно вдвічі більше людей, ніж ми маємо.

— Щодо постів не турбуйся. Час?

— Завидна.

— Не турбуйся.

— Мені б ще чоловік двадцять,— сказав Роберт Джордан.

— Надійних немає. Ненадійних — треба?

— Ні. А скільки є надійних?

— Може, четверо.

— Чому так мало?

— Не можна довіряти.

— Навіть для того тільки, щоб стерегти коней?

— Щоб стерегти коней — треба дуже довіряти.

— Може, хоч десятеро набереться надійних?

— Четверо.

— Ансельмо казав мені, що в цих горах більше сотні.

— Ненадійних.

— Ти сказала — тридцять,— звернувся Роберт Джордан до Пілар.— Тридцять, на яких можна більш-менш покластися.

— А як із людьми Еліаса? — крикнула Пілар у вухо Ель Сордо.

Той похитав головою.

— Ненадійні.

— Отже, навіть десятка не можна набрати? — спитав Роберт Джордан.

Глухий подивився на нього своїми тьмяними жовтими очима й похитав головою.

— Четверо,— сказав він і показав чотири пальці.

— А твої надійні? — спитав Роберт Джордан і відразу ж пошкодував, що спитав.

Ель Сордо кивнув.

— Dentro de la gravedad,— сказав він по-іспанському.— В міру небезпеки.— Він усміхнувся.— Що, важко буде, га?

— Можливо.

— Мені однаково,— сказав Ель Сордо просто, не хизуючись.— Краще четверо добрих, ніж багато поганих. У цій війні завжди багато поганих, мало добрих. І що день, то менше добрих. А Пабло? — він подивився на Пілар.

— Ти сам знаєш,— відповіла Пілар.— Що день, то гірше.

Ель Сордо знизав плечима.

— Пий,— сказав він Робертові Джордану.— Дам тобі своїх і ще чотирьох. Разом дванадцять. Увечері все обговоримо. У мене є динаміт — шістдесят брусків. Треба?

— Якого ґатунку?

— Не знаю. Звичайний динаміт. Принесу.

— Твоїм ми підірвемо маленький міст — верхній,— сказав Роберт Джордан.— Добре. Ти сьогодні ввечері прийдеш? То візьми з собою динаміт, гаразд? В наказі про другий міст нічого не сказано, але його теж доведеться підірвати.

— Ввечері прийду. Потім — шукати коней.

— Гадаєш, нам пощастить дістати коней?

— Можливо. Їж.

«Цікаво, чи він із усіма так розмовляє? — подумав Роберт Джордан.— Чи, може, вважає, що так чужинцеві легше зрозуміти його?»

— А куди ми подамося потім,— коли впораємося з усім? — прокричала Пілар у вухо Ель Сордо.

Той знизав плечима.

— Треба все підготувати,— сказала жінка.

— Авжеж,— сказав Ель Сордо.— Треба.

— Це нелегка справа,— мовила Пілар.— Треба все дуже добре обміркувати.

— Так, жінко,— сказав Ель Сордо.— Що тебе тривожить?

— Усе! — прокричала Пілар.

Ель Сордо усміхнувся.

— Цього ти вже у Пабло навчилася,— сказав він.

Отже, тією куцою мовою він розмовляє тільки з чужинцями, подумав Роберт Джордан. Добре. Приємно почути від нього нормальну людську мову.

— Куди ж, ти гадаєш, треба йти? — спитала Пікар.

— Куди?

— Так, куди?

— Є багато різних місць,— сказав Ель Сордо.— Дуже багато. Ти знаєш Гредос?

— Там і так уже забагато народу. От побачиш, скоро за всі ці місця візьмуться, дійде черга й до нас.

— Так, але це великий і дуже дикий край.

— Туди важко буде дістатися,— сказала Пілар.

— Усе важко,— відповів Ель Сордо.— До Гредоса так само, як і кудись-інде. Треба йти ночами. Тут тепер дуже небезпечно. І так це диво, що ми досі тут тримаємося. В тих горах безпечніше.

— Знаєш, куди б я хотіла? — спитала його Пілар.

— Куди? До Парамери? Туди нам не пройти.

— Ні,— сказала Пілар.— Не до Сьєрра-Парамери. Я пішла б до Республіки.

— Це можна.

— А твої люди пішли б?

— Так, якби я їм наказав.

— А я за своїх не знаю,— сказала Пілар.— Пабло буде проти, хоч там він міг би сидіти спокійно. В армію його не візьмуть, він застарий — хіба що мобілізуватимуть людей його віку. Циган нізащо не піде. За решту — не знаю.

— Тут надто довго нічого не робилося, і вони забули про небезпеку,— сказав Ель Сордо.

— Сьогоднішні літаки їм нагадали,— сказав Роберт Джордан.— На мою думку, вам навіть зручніше було б діяти з Гредоса.

— Що? — спитав Ель Сордо й подивився на нього зовсім потьмянілими очима. Запитання прозвучало не дуже доброзичливо.

— Звідти вам зручніше буде робити вилазки,— сказав Роберт Джордан.

— Он як,— сказав Ель Сордо.— Ти знаєш Гредос?

— Знаю. Звідти ви могли б нападати на залізничну магістраль. Могли б руйнувати колії, як ми робимо на півдні, в Естремадурі. Це краще, ніж повертатися на територію Республіки,— сказав Роберт Джордан.— Тут із вас більше користі.

Поки він говорив, обличчя Ель Сордо й Пілар усе хмурнішали.

Ель Сордо ззирнувся з Пілар.

— Ти знаєш Гредос? — спитав він.— Справді?

— Так,— відповів Роберт Джордан.

— А куди б ти пішов?

— Куди-небудь в Барко-де-Авіла. Там краще, ніж тут. А діяти можна на головному шосе і на залізниці між Бехаром і Пласенсією.

— Дуже важко,— сказав Ель Сордо.

— Ми діяли на цій самій залізниці в куди небезпечніших місцях — в Естремадурі,— сказав Роберт Джордан.

— Хто це — ми?

— Загін guerilleros[3] з Естремадури.

— Великий?

— Близько сорока душ.

— А той, із слабкими нервами й чудним ім’ям,— теж був звідти? — спитала Пілар.

Так.

— Де він тепер?

— Загинув, я ж казав тобі.

— Ти теж звідти?

— Так.

— Ти не здогадуєшся, що саме я хочу сказати?

Я припустився помилки, подумав Роберт Джордан. Я сказав іспанцям, що ми робили щось краще за них, а тут не слід говорити про свої заслуги й подвиги. Треба було похвалити, а я почав їх повчати, і вони розгнівалися. Ну що ж, або вони перекиплять, або ні. В Гредосі, звичайно, з них було б куди більше користі, ніж тут. Це видно хоча б із того, що вони тут більше нічого не зробили після нападу на поїзд, який організував Кашкін. Та й ця операція була якоюсь надзвичайною. Фашисти втратили один паровоз і кількох солдатів, а тут розповідають про це, як про найвизначнішу подію за всю війну. Може, зрештою, сором змусить їх піти в ті гори. Так, але можливо також, що вони мене витурять звідси. В усякому разі, перспективи не блискучі.

— Слухай, Inglés,— сказала Пілар.— А як твої нерви?

— Добре,— відповів Роберт Джордан.— О’кей.

— Бо той останній динамітник хоч і знав своє діло, але нерви мав слабенькі.

— Бувають і серед нас нервові люди,— сказав Роберт Джордан.

— Я не кажу, що він був боягуз; він був молодець,— вела далі Пілар.— Але надто багато балакав, і все якось по-чудернацькому.— Вона підвищила голос.— Правда ж, Сантьяго, останній динамітник, той, що підірвав поїзд, був трохи дивакуватий?

— Algo raro,— кивнув Ель Сордо, і його очі, немов круглий отвір на кінці трубки пилососа, обмацали все обличчя Роберта Джордана.— Si, algo raro, pero bueno[4].

— Murió! — крикнув Роберт Джордан просто у вухо глухому.— Він загинув.

— Як це сталося? — спитав Ель Сордо, переводячи погляд з очей Роберта Джордана на його губи.

— Я його застрелив,— сказав Роберт Джордан.— Він був тяжко поранений і не міг іти, і я його застрелив.

— Він завжди казав, щоб його пристрелили,— мовила Пілар.— Просто схибнувся на тому.

— Так,— підтвердив Роберт Джордан.— Він завжди так казав і справді схибнувся на тому.

— Como fué?[5] — спитав Ель Сордо.— Теж поїзд підривали?

— Поверталися після поїзда,— сказав Роберт Джордан.— Операція пройшла вдало; та, пробираючись у темряві, ми наскочили на фашистський патруль, і, коли ми побігли, куля влучила йому в спину — засіла в лопатці, але інших кісток не зачепила. Поранений, він ще довго йшов із нами, потім знесилився і не міг далі. Він не хотів, щоб ми його залишили, і я застрелив його.

— Menos mal,— мовив Ель Сордо.— Усе ж ліпше...

— А ти певен, що в тебе міцні нерви? — спитала Роберта Джордана Пілар.

— Так,— відказав він.— Я певен, що з нервами в мене гаразд, і я гадаю, що, як ми покінчимо з тим мостом, вам найкраще буде піти в Гредос.

Ледве він сказав це, жінку неначе прорвало: з її уст линув потік непристойної лайки, який завирував навколо нього, немов гаряча піна, що раптом вихоплюється з гейзера.

Ель Сордо похитав головою й весело всміхнувся, а Пілар лаялася не вгаваючи, і Роберт Джордан зрозумів, що все владналося. Нарешті вона замовкла, взяла глек із водою і напилася нахильці, а тоді сказала спокійно:

— Ти вже сиди тихо й не вчи нас, що ми маємо робити далі, добре, Inglés? Повертайся до Республіки, дівку бери з собою, а тут ми самі вирішимо, де нам помирати.

— Де нам жити,— сказав Ель Сордо.— Заспокойся, Пілар.

— І жити, й помирати,— сказала Пілар.— Хто-хто, а я знаю, чим усе це скінчиться. Ти гарний хлопець, Inglés, але не вчи нас, що ми маємо робити потім, як ти зробиш своє діло.

— Це твоє діло,— сказав Роберт Джордан.— Я сюди не хочу втручатися.

— Вже втрутився,— сказала Пілар.— Бери свою стрижену хвойду й повертайся до Республіки, але не хряскай дверима перед носом у тих, хто в цій країні народився й був відданий Республіці ще тоді, коли в тебе на губах молоко не обсохло.

Марія саме підходила стежкою й почула останні слова Пілар, які та, знову розпалившись, крикнула Робертові Джордану. Марія енергійно закрутила головою й застережливо посварилася і:а Роберта Джордана пальцем. Пілар побачила, що Роберт Джордан дивиться на дівчину й усміхається, обернулася до неї й сказала:

— Так. Я сказала — хвойда, і сказала те, що думаю. І катайте собі вдвох до Республіки, а ми сидітимем у Гредосі й їстимемо козячий послід.

— Хай я буду хвойда, коли ти так хочеш, Пілар,— мовила Марія.— І певно, я справді хвойда, коли ти так кажеш. Тільки вгамуйся. Що це з тобою?

— Нічого,— відповіла Пілар і сіла на колоду; голос її був спокійніший, в ньому вже не дзвеніла металева лють.— Я тебе зовсім не вважаю хвойдою. Але мені дуже кортіло б піти туди, де Республіка!

— От і підемо всі разом,— сказала Марія.

— Справді,— підхопив Роберт Джордан.— Коли вже ті гори так не подобаються тобі.

Ель Сордо широко всміхнувся.

— Гаразд, побачимо,— сказала Пілар, тепер уже зовсім заспокоївшись.— Дайте мені склянку того чудного напою. Мені в горлі пересохло від люті. Побачимо. Побачимо, що буде.

— Розумієш, товаришу,— пояснив Ель Сордо.— Найважче те, що це доведеться робити вранці.— Він більше не сипав куцих фраз і дивився Робертові Джордану у вічі спокійно й твердо; не допитливо й не підозріливо і без недбалої зверхності старого вояка, що раніше прозирала в його погляді.— Я розумію твій план і знаю, що треба знищити пости й потім прикривати міст, поки ти робитимеш своє діло. Все це я чудово розумію. І все це було б легше зробити вдосвіта або надвечір.

— Так,— відповів Роберт Джордан.— Іди погуляй ще трошки, добре? — сказав він Марії, не дивлячись на неї.

Дівчина відійшла так, що їхніх голосів уже не було чути і сіла, обхопивши руками коліна.

— Бачте,— вів далі Ель Сордо.— Зробити все це неважко. Але потім, серед білого дня, відійти звідти буде куди складніше.

— Слушно,— сказав Роберт Джордан.— Я про це вже думав. Адже й мені доведеться відходити при денному світлі.

— Ти один,— мовив Ель Сордо.— А нас багато.

— А що, як ми після вибуху повернемося до своїх таборів і дочекаємося темряви, а потім уже вирушимо далі? — сказала Пілар, піднісши склянку до губ і знову відставивши її.

— Це теж дуже небезпечно,— заперечив Ель Сордо.— Може, навіть ще небезпечніше.

— Я легко можу уявити собі, що з того вийшло б,— сказав Роберт Джордан.

— Висадити в повітря цей міст уночі було б легко,— сказав Ель Сордо.— Але якщо ти кажеш, що це треба зробити вдень, усе ускладнюється.

— Я знаю.

— А що, як ти все ж зробиш це вночі?

— Мене розстріляють.

— Цілком можливо, що нас усіх постріляють, якщо ти зробиш це вдень.

— Для мене особисто це не так уже й важливо, оскільки міст буде знищений,— сказав Роберт Джордан.— Але я розумію, що вас тривожить. Удень ви не зможете організувати відступ.

— Ет, треба буде, то зможемо,— сказав Ель Сордо.— Але я хочу, щоб ти зрозумів, що тривожить людей і чому вони сердяться. Ти говориш про перехід до Гредоса, як про звичайний воєнний маневр. А тим часом ми можемо дістатися до Гредоса тільки дивом.

Роберт Джордан мовчав.

— Послухай мене,— сказав Ель Сордо.— Я сьогодні багато балакаю. Це для того, щоб ми зрозуміли один одного. Ми тут узагалі тримаємося дивом. Диво це можливе завдяки лінощам і глупоті фашистів, але колись вони схаменуться. Щоправда, ми дуже обережні і тут, у горах, сидимо тихо.

— Я знаю.

— Але після твого мосту нам доведеться забратися звідси. І ми мусимо добре обмізкувати, як саме це зробити.

— Зрозуміло.

— Отож-бо,— сказав Ель Сордо.— Ну, їжте вже. Давно я не був такий балакучий.

— Я ще ніколи не чула, щоб ти так багато балакав,— сказала Пілар.— Може, через оце? — вона піднесла склянку.

— Ні,— похитав головою Ель Сордо.— Це не через віскі. А через те, що мені ще ніколи не треба було стільки сказати.

— Я ціную твою допомогу й твою відданість Республіці,— сказав Роберт Джордан.— І розумію труднощі, що виникають у зв’язку з часом, на який призначено операцію.

— Годі вже,— сказав Ель Сордо.— Ми тут для того, щоб зробити все, що можна. Але це складна річ.

— А на папері дуже проста,— всміхнувся Роберт Джордан.— На папері міст треба зруйнувати в ту хвилину, коли почнеться наступ, щоб перерізати шосе. Дуже просто.

— Хай би вони нам раз дали зробити щось на папері,— сказав Ель Сордо.— Щоб ми і придумали, й виконали все на папері!

— Папір усе витримує,— пригадав прислів’я Роберт Джордан.

— І багато на що придається,— сказала Пілар.— Es muy útil. Хотіла б я саме так скористатися з твого наказу.

— Я й сам хотів би,— сказав Роберт Джордан.— Але так ніколи не здобудеш перемоги.

— Авжеж,— сказала жінка.— Мабуть-таки, не здобудеш. А знаєш, чого б я ще хотіла?

— Піти до Республіки,— сказав Ель Сордо. Він нахилився ближче до неї, прислухаючись здоровим вухом до її слів.— Ya irás, mujer[6]. От виграємо війну, і тоді скрізь буде Республіка.

— Ну, гаразд,— сказала жінка.— А тепер, бога ради, давайте їсти.

Розділ дванадцятий

По обіді вони вийшли з табору Ель Сордо й рушили стежкою вниз. Ель Сордо провів їх до нижнього поста.

— Salud,— сказав він.— Увечері побачимось.

— Salud, camarada,— відповів Роберт Джордан, і всі троє пішли стежкою далі, а Глухий стояв і дивився їм услід. Марія обернулася й помахала йому рукою, і Ель Сордо відповів їй іспанським недбалим і коротким рухом руки вгору,— ніби відкидаючи щось геть,— мовляв, навіщо якісь там прощання. За столом він сидів у тій самій хутряній куртці, навіть не розстебнув її, і під час обіду поводився бездоганно чемно, старанно повертав голову, щоб краще чути, і знову перейшов на рубану іспанську мову, розпитуючи Роберта Джордана про становище в Республіці. Але видно було, що він хоче якнайшвидше спекатися їх.

[1] Обори і ферми (ісп.).

[2] Відійди! (Ісп.)

[3] Партизани (ісп.)

[4] Так, досить чудний, але добрий (ісп.).

[5] Як це було? (Ісп.)

[6] Ти підеш, жінко (ісп.).

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up