По кому подзвін (сторінка 8)

— Гарно, коли йде сніг,— сказав Пабло.— В таку заметіль уже не можна спати просто неба.

Он як, виходить, і це не дає тобі спокою, подумав Роберт Джордан. Багато в тебе турбот, Пабло, дуже багато.

— Не можна? — ввічливо перепитав він.

— Не можна. Бо дуже холодно,— сказав Пабло.— Й дуже мокро.

Ти не знаєш, чому я віддав за свій старий пуховичок шістдесят п’ять доларів, подумав Роберт Джордан. І хотів би я мати зараз стільки доларів, скільки ночей я проспав у ньому на снігу.

— Отже, ти мені радиш лягти тут? — ввічливо спитав він.

— Так.

— Дякую,— сказав Роберт Джордан.— Я все-таки ляжу надворі.

— На снігу?

— Атож. (Дідько б тебе вхопив із твоїми свинячими червоними очицями й свинячою щетиною на свинячому рилі!). На снігу. (На цій підлій, несподіваній, зрадницькій, клятій, згубній гидоті, що зветься снігом).

Він підійшов до Марії, яка тільки-но підкинула у вогонь ще одне соснове поліно.

— Гарно, коли йде сніг,— сказав він дівчині.

— Але для твоєї роботи це погано, правда? — спитала вона.— Ти стривожений?

— Qué va,— сказав він.— Яка з того користь — тривожитися. Чи скоро вечеря?

— Я так і думала, що ти захочеш їсти,— сказала Пілар.— Візьми поки що шматок сиру.

— Дякую,— сказав він, і вона зняла з гака, вбитого під склепінням, сітку з великим кружалом сиру, відрізала великий, важкий шмат із початого краю й подала Робертові Джордану. Він з’їв його стоячи. Сир був би смачніший, якби не так відгонив цапом.

— Маріє,— покликав Пабло з-за столу.

— Що? — озвалася дівчина.

— Витри чистіше стіл, Маріє,— сказав Пабло й вищирив зуби до Роберта Джордана.

— Сам витри, де напаскудив,— сказала йому Пілар.— Витри спочатку бороду й сорочку, а потім уже стіл.

— Маріє,— сказав Пабло.

— Не звертай на нього уваги. Він п’яний,— сказала Пілар.

— Маріє,— сказав Пабло.— Сніг усе падає, і такий гарний!

Він не знає, який у мене мішок, подумав Роберт Джордан.

Не знають свинячі очиці, чому я заплатив Вудсу шістдесят п’ять доларів за цей мішок. А все ж скоріше б уже повертався циган. Як тільки він вернеться, піду по старого. Треба б уже зараз піти, але ми й справді можемо розминутися. Я ж не знаю, де він засів.

— Хочеш погратися в сніжки? — спитав він Пабло.— Хочеш сніжками покидатися?

— Що? — спитав Пабло.— Що це ти вигадав?

— Нічого,— відповів Роберт Джордан.— Твої сідла добре вкриті?

— Так.

Тоді Роберт Джордан сказав по-англійському:

— Що ж, тепер доведеться годувати коней зерном. Чи пустити їх, і нехай самі відкопують пашу з-під снігу?

— Що?

— Нічого. Це вже твій клопіт, братику. Я звідси пішки піду.

— Чому ти заговорив по-англійському? — спитав Пабло.

— Не знаю,— відповів Роберт Джордан.— Якщо я дуже втомлюся, то іноді говорю по-англійському. Або як дуже злюся. Чи, скажімо, коли десь не поталанить. Коли мені дуже не щастить, я говорю по-англійському просто, щоб почути звук цієї мови. Вона дуже заспокоює. Раджу тобі спробувати при нагоді.

— Що ти там кажеш, Inglés? — спитала Пілар.— Наче щось дуже цікаве, тільки ні слова не можна зрозуміти.

— Нічого,— відповів Роберт Джордан.— Я сказав по-англійському «нічого».

— Ну, то краще говори по-іспанському,— сказала Пілар.— Бо по-іспанському це і коротше, і простіше.

— Атож,— сказав Роберт Джордан.

Але слухай, подумав він, слухай, Пабло, слухай, Пілар, і ти, Маріє, і ви, двоє братів там, у кутку, чиї імена я забув і муситиму пригадати,— якби ви знали, як я іноді втомлююся від цього! Від цього, і від вас, і від себе, і від війни, і взагалі чому, ну, чому пішов оцей сніг? Слово честі, це вже забагато. Ні, неправда. Нічого не буває забагато. Треба просто сприйняти це як факт і перебороти, а тепер облиш ойкати, як оперна примадонна, і змирися з тим, що йде сніг, адже ти вже начебто змирився кілька хвилин тому, і думай про те, що ти мусиш з’ясувати, як там із циганом, і піти по старого. А все-таки треба ж було! Сніг тепер, наприкінці травня! Гаразд, облиш, сказав він собі. Годі. Адже це отой келих. Як там сказано про келих? Треба або зміцнити пам’ять, або не гратися в цитати, бо, коли не можеш точно пригадати цитату, вона переслідує тебе, як забуте ім’я, і потім ніяк не можеш здихатися її. Як же там сказано про келих?

— Дай мені келих вина,— сказав він до Пабло по-іспанському. Потім: — А снігу випало багато, га? Mucha nieve.

П’яний звів на нього очі й вищирив зуби в посмішці. Потім кивнув головою й ошкірився знову.

— Ні тобі наступу, ні тобі aviones[1], ні тобі мосту. Тільки сніг,— мовив Пабло.

— Гадаєш, це надовго? — спитав Роберт Джордан, сівши поряд із ним.— Гадаєш, сніг буде сипати ціле літо, га, Пабло?

— Ціле літо не буде,— відповів Пабло.— А сьогодні й завтра буде.

— Чому ти так гадаєш?

— Заметілі бузають різні,— сказав Пабло поважно й повчально.— Іноді заметіль приходить із Піренеїв. Тоді вона несе з собою великий холод. Але для такої тепер уже запізно.

— Так,— мовив Роберт Джордан.— І на цьому спасибі.

— А ця заметіль із Кантабріко,— вів далі Пабло.— Вона йде з моря. Коли вітер дме в цей бік, завжди буває сильна заметіль і багато снігу.

— Звідки ти все це знаєш, приятелю? — спитав Роберт Джордан.

Тепер, коли його лють минула, заметіль п’янила його, як завжди п’янила всяка буря. Під час бурану, шторму, раптового шквалу, тропічного урагану, літньої грозової зливи в горах він відчував незвичайне піднесення. Воно було як сп’яніння від бою, тільки чистіше. І в бою дме вітер, але гарячий — сухий і гарячий, як спечені уста, І дме він різкими поривами — гарячий, з курявою; здіймається й вщухає, мінливий, як щастя в бою. Цей вітер він знав добре.

Але заметіль — це зовсім інше. В заметіль можна близько підійти до лісового звіра, а він не злякається тебе. Звірі наосліп блукають у лісі, і часом олень підходить до самої хатини й стоїть під стіною, ховаючись від вітру. В заметіль можна під’їхати верхи до лося, і він подумає, що то інший лось, і потюпає тобі назустріч. В заметіль завжди здається, ніби ворогів узагалі не існує. В заметіль вітер дме з ураганною силою, але він чистий, і в повітрі вирує білина, і все довкола змінюється, а коли вітер вщухає, настає тиша. От зараз справжня заметіль, і, власне, нею можна тішитися. Вона звела все нанівець, але нею можна тішитися.

— Я багато років був погоничем,— сказав Пабло.— Ми перевозили через гори товари на великих возах: вантажних машин тоді ще не було. Тоді я й навчився вгадувати погоду.

— А як ти пристав до руху?

— Я завжди був лівий,— сказав Пабло.— І нам часто доводилося зустрічатися з людьми з Астурії, а вони там усі політично розвинені. Я завжди був за Республіку.

— А що ти робив перед початком війни?

— Працював у одного ліверанта в Сарагосі. Він постачав коней для кориди й для армії. Там ми й з Пілар зустрілися, вона тоді була, як сама тобі розповідала, з матадором Фініто де Паленсія.

В голосі його бриніла гордість.

— Слабенький був матадор,— озвався з-за столу один із братів і глянув на спину Пілар, що стояла перед вогнищем.

— Он як? — сказала Пілар і подивилась на нього.— Слабенький, кажеш?

Стоячи перед вогнищем у печері, вона раптом побачила його, маленького, смуглявого, завжди поважного, побачила його сумні очі, й запалі щоки, й змокрілі чорні кучері над лобом, де тісний тореадорський капелюх залишив червону смужку, якої ніхто, крім неї, не помічав. Вона побачила, як він стоїть навпроти п’ятирічного бика, навпроти рогів, якими той щойно високо підкинув коня і всією силою могутньої шиї підіймає його все вище й вище, разом із вершником, який штрикає в шию вістрям піки, все вище й вище, аж поки кінь не впав нарешті на землю, відкинувши вершника до дерев’яного бар’єра, а бик, нахиливши товстезну шию й наставивши роги, кинувся вперед, щоб добити коня. Вона побачила, як Фініто — цей «слабенький матадор» — стоїть перед биком, обернувшись до нього боком. Вона виразно побачила, як він намотує на держак важку фланелеву мулету, обважнілу від крові, якою вона просякла, коли він проводив нею над головою бика й мокрим, лискучим загривком і далі над спиною, до хвоста, коли бик кидався вперед і бандерильї дзвеніли. Вона побачила, як Фініто стоїть за п’ять кроків від рогів бика, що важкою брилою застиг на місці, стоїть боком до бика, й повільно підносить шпагу до рівня плеча, й націлює вістря шпаги у точку, якої ще не може побачити, бо її не видно за головою бика. За мить помахом важкої, мокрої тканини в лівій руці він примусить бика пригнути голову; але поки що він тільки ледь погойдується на п’ятах і націлює вістря шпаги, стоячи боком до надламаного рога, а бик важко дихає й не зводить з мулети очей.

Вона побачила його тепер зовсім виразно й почула його тонкий, високий голос, коли він повернув голову й оглянув публіку, що сиділа в першому ряду, над червоним бар’єром, і сказав: «Ану подивимось, чи пощастить нам убити його ось так!»

Вона почула голос і потім побачила, як зігнулось його коліно і він ступив уперед, просто на роги, що, немов за помахом чарівної палички, опустилися вслід за мулетою в худій смуглявій руці. Роги опустилися й пройшли збоку, і тоді шпага встромилася у вкритий пилом горб загривка.

Вона бачила, як блискуче лезо входило в тіло повільно й невпинно, немов бик, подаючись уперед, втягував його в себе з руки людини; бачила, як шпага встромлялась усе глибше й глибше, аж поки смуглявий кулак торкнувся шкури бика, і тоді смуглявий чоловічок, який ні на мить не відривав очей від того місця, куди встромлялась шпага, хитнувся вбік, пропускаючи ріг повз плаский втягнутий живіт, і відскочив назад, а потім завмер на місці — ліва рука з мулетою відведена вбік, права піднята догори — і приготувався дивитись, як бик конає.

Ось він стоїть і дивиться, як бик силкується встояти на ногах, як він хилиться, немов підтяте дерево, перше ніж упасти, як намагається ще встати, а чоловічок чекає, переможно піднісши руку. Вона знала, що він зараз відчуває приємну, бездумну полегкість від того, що все вже скінчилося, полегкість від того, що бик конає, полегкість від того, що роги не вдарили, не простромили його, коли він ухилявся від них, і, поки він стояв і думав про це, коліна в бика підігнулися, і він упав, повалився мертвий на спину всіма чотирма ратицями догори, і вона побачила, як маленький смуглявий чоловічок стомленою ходою, не всміхаючись, попрямував до бар’єра.

Вона знала, що він не міг би зараз побігти через арену, навіть коли б мусив рятувати своє життя, і дивилась, як він повільно підійшов до бар’єра, витер губи рушником, глянув на неї й похитав головою, а потім витер рушником обличчя й розпочав свій тріумфальний хід круг арени.

Вона бачила, як він повільно, тягнучи ноги, обходить арену, всміхається, вклоняється, всміхається, а за ним ідуть його помічники, нахиляються, збирають сигари, кидають назад у публіку капелюхи; а він іде далі, усміхнений, із сумними очима, і, завершивши коло, зупиняється перед нею. Потім вона побачила, як він сидить на приступці дерев’яного бар’єра, притискаючи рушник до рота.

Все це Пілар побачила, поки стояла біля вогнища, і, побачивши, сказала:

— То, кажеш, він був слабенький матадор? З якими ж людьми я повинна тепер коротати своє життя!

— Він був добрий матадор,— сказав Пабло.— Тільки йому заважав маленький зріст.

— І до того ж він, видно, хворів на сухоти,— сказав Прімітіво.

— Сухоти? — сказала Пілар.— А хто б не захворів на сухоти після всього того, що він зазнав? У цій країні, де жоден бідняк не може мати надії на заробіток, якщо тільки він не злочинець на зразок Хуана Марча, не тореадор і не тенор в опері! Як він міг не нажити сухот? У країні, де багатії обжираються так, що псують собі шлунки й уже не можуть жити без соди, а бідняки голодують від колиски і аж до скону — як йому було не нажити сухот? Коли змалку тиняєшся по ярмарках, щоб вивчитись на тореадора, та їздиш під лавами у вагонах третього класу, бо немає грошей на квиток, та лежиш там у бруді й пилюці, серед свіжих і висохлих плювків,— як тут не нажити сухот, та ще як груди в тебе пом’яті рогами бика?

— А хіба я що,— мовив Прімітіво.— Я тільки сказав, що він мав сухоти.

— Авжеж, він мав сухоти,— сказала Пілар, стискаючи в руці великий ополоник.— Він був малий на зріст, і мав тонкий голос, і дуже боявся биків. Зроду я не бачила людини, що так боялася б перед боєм і так сміливо поводилася на арені. Ти! — сказала вона до Пабло.— Ти от боїшся смерті. Думка про смерть жахає тебе. А от Фініто боявся ще більше, а на арені був хоробрий, як лев.

— Його знали, як дуже хороброго матадора,— сказав один із братів.

— Я ніколи не бачила людини, що так боялася б,— сказала Пілар.— Він навіть не хотів мати у себе вдома бичачої голови. Одного разу під час Вальядолідського ярмарку він убив бика Пабло Ромеро, і дуже гарно вбив...

— Я пам’ятаю,— сказав старший із братів.— Я бачив цей бій. Бик був жовто-бурий, з чубком на лобі й дуже довгими рогами. Він важив понад тридцять arrobos[2]. Це був останній бик, якого Фініто вбив у Вальядоліді.

— Авжеж,— сказала Пілар.— А потім любителі кориди, що завжди збиралися в кафе «Колон» і називали себе клубом імені Фініто, влаштували невеличкий бенкет на його честь, і вони напхали голову того бика й вирішили на бенкеті піднести Фініто подарунок. За вечерею голова вже висіла на стіні, але була запнута тканиною. Я сиділа там за столом; були там і Пастора, ще бридкіша за мене, і Нінья де лос Пейнес, і ще кілька циганок та шикарних дівчат. Бенкет був хоч і невеликий, але дуже веселий, і навіть мало не зчинилася колотнеча, бо Пастора й одна з тих шикарних дівчат завели суперечку з питань етикету. Я сама була з усього дуже вдоволена, але, сидячи поруч із Фініто, помітила, що він зовсім не дивиться на бичачу голову, запнуту фіолетовою тканиною, як статуї святих у храмі на тижні страстей нашого колишнього господа бога.

Фініто їв дуже мало, бо дістав palotazo, удар боком рога, коли заколював бика на останній кориді сезону в Сарагосі. Після того удару він довго лежав непритомний, і відтоді його шлунок не міг удержати їжу, і за вечерею він раз у раз підносив хусточку до рота й спльовував у неї кров... То про що ж я вам розповідала?

— Про бичачу голову,— нагадав Прімітіво.— Про напхану голову бика.

— Так,— сказала Пілар.— Так. Але спершу треба розповісти вам ще дещо, аби ви все ясно собі уявляли. Отже, Фініто, як вам відомо, ніколи не відзначався веселою вдачею. Він був чоловік дуже поважний, і я не пригадую, щоб він сміявся, навіть коли ми залишалися вдвох. Навіть коли траплялося щось дуже смішне. Він усе сприймав надзвичайно серйозно. Він був майже такий самий серйозний, як Фернандо. Але той бенкет влаштували на його честь aficionados, які заснували «Клуб Фініто», і тому він мусив показати себе там веселим, щирим і товариським. За вечерею він весь час усміхався й жартував, і тільки я одна бачила, що він робив зі своєю хусточкою. Він мав при собі три хусточки, і незабаром усі три змочив кров’ю, а потім сказав мені дуже тихо:

— Пілар, я більше не можу. Я мушу піти.

— Що ж, ходімо,— сказала я. Бо я бачила, що йому зовсім погано. На той час усі вже розгулялися, і галас стояв страшенний.

— Ні. Я не можу піти,— сказав Фініто.— Адже цей клуб назвали моїм ім’ям, і це мене зобов’язує...

— Якщо ти хворий, то ходімо,— сказала я.

— Ні,— сказав він.— Я залишусь. Налий мені трохи мансанільї.

Я подумала, що йому не слід було б пити, якщо він не їв нічого і шлунок у нього хворий, але, видно, він уже не міг більше терпіти всього того галасу й веселощів, не випивши чогось. Отож він дуже швидко випив майже цілу пляшку мансанільї. А що хусточки в нього були поплямлені, то він замінив їх своєю серветкою.

На той час кімната вже ходила ходором, і члени клубу носили на плечах навколо столу дівчат, вибираючи не дуже гладких. Пастору попрохали заспівати пісеньку, а Ель Ніньйо Рікардо грав на гітарі, і дуже приємно було дивитись, як усі веселилися, хоча й по-п’яному, але від щирого серця. Ніколи мені ще не доводилося бувати на бенкеті, де гуляли б так весело, справді по-циганському, а попереду ж нас чекала бичача голова, заради чого, власне, і влаштували цю вечірку.

Мені самій було дуже весело, я плескала Рікардо за його гру, збирала компанію, щоб плескати в долоні, коли співатиме Нінья де лос Пейнес, і так захопилася всім цим, що навіть не помітила, як Фініто змочив уже кров’ю свою серветку і взявся за мою. Він усе пив і пив мансанілью, і очі в нього блищали, і він весело кивав усім головою. Говорити багато він не міг, бо мусив би тоді щохвилини прикладати до рота серветку, але він удавав, ніби дуже задоволений і веселий, і, зрештою, для цього він там і був.

Отже, бенкет тривав далі; коло мене сидів колишній імпресаріо Рафаеля ель Гальйо й розповідав мені одну історію, яка закінчувалася так: «І тоді Рафаель підходить до мене й каже: «Ти мій найкращий і найшляхетніший друг на світі. Я люблю тебе, як рідного брата, і хочу зробити тобі подарунок». І він дає мені чудову діамантову шпильку для краватки й цілує мене в обидві щоки, і ми тоді страшенно розчулилися. А коли Рафаель ель Гальйо, віддавши мені діамантову шпильку, вийшов із кафе, я сказав Ретані, який сидів зі мною: «Цей паршивий циган щойно підписав контракт із іншим імпресаріо».— «Чому ти так гадаєш?» — питає Ретана. «Я з ним працюю десять років,— відповідаю я,— і він ніколи не робив мені подарунків,— так розповідав імпресаріо ель Гальйо.— І нічого іншого це не може означати». І так воно й було, саме тоді ель Гальйо й пішов від нього.

Але тут у розмову втручається Пастора, не стільки щоб заступитися за добре ім’я Рафаеля, бо ніхто не паплюжив його більше, ніж вона сама, скільки тому, що імпресаріо образив циган, назвавши Рафаеля «паршивим циганом». І вона накинулася на нього з такими словами, що імпресаріо замовк. Тоді вже втрутилася я, щоб утихомирити Пастору, а ще одна циганка почала заспокоювати мене, і знявся такий гармидер, що не можна було нічого розібрати, крім хіба слова «шльондра», яке лунало гучніше за всі інші, але нарешті всі викричались, і ми троє, з яких усе й почалося, посідали на свої місця й втупилися очима в свої келихи, а потім я глянула на Фініто й побачила, що він дивиться на бичачу голову, ще запнуту фіолетовою тканиною, і в очах у нього жах.

В цю мить президент клубу почав промову, після якої з бичачої голови мали зняти запону, і весь час, поки він промовляв, а довкола кричали «Olé!» й грюкали по столу кулаками, я стежила за Фініто, а він сидів, знітившись у кріслі, приклавши до рота свою, ні, вже мою серветку, і, наче зачарований, з жахом дивився на запнуту бичачу голову, що висіла навпроти нього на стіні.

Під кінець промови Фініто почав трясти головою, все глибше вгрузаючи в крісло.

— Ти що, малий? — запитала я його, але він мене не впізнавав і тільки тряс головою і все казав: «Ні. Ні. Ні».

Тим часом президент клубу, скінчивши промову під схвальні вигуки всіх гостей, виліз на стілець, розв’язав шнур, що притримував фіолетову запону на бичачій голові, й почав повільно стягувати її вниз. Вона зачепилася за один ріг, і тоді він смикнув, і тканина зісковзнула з гострих відполірованих рогів, і показався величезний жовтий бик із розлогими, вигнутими чорними рогами, білі кінчики яких були гострі, як голки дикобраза; голова була зовсім як жива, той самий чубок на лобі, і ніздрі роздуті, а очі блищать і дивляться просто на Фініто.

Всі закричали, заплескали в долоні, а Фініто зовсім знітився в своєму кріслі, і тут усі раптом замовкли й озирнулися на нього, а він казав: «Ні. Ні»,— і намагався ще глибше забитися в крісло, а потім раптом дуже голосно вигукнув: «Ні!», і великий згусток крові вилетів у нього з рота, але він навіть не підняв серветки, і згусток скотився по підборіддю, а він усе дивився на бика й нарешті сказав: «Цілий сезон, так. Заради грошей. Так. Аби мати що їсти. Так. Але я не можу їсти, чуєте? В мене хворий шлунок. А тепер, коли сезон скінчився — ні! Ні!» Він обвів очима стіл, потім знову глянув на бика й ще раз сказав «ні», а тоді опустив голову на груди, притиснув серветку до уст і довго сидів так, нічого не кажучи, і бенкет, який розпочався так добре і мав стати взірцем веселощів і дружніх розваг, скінчився невдало.

— І незабаром по тому він помер? — спитав Прімітіво.

— Тієї самої зими,— сказала Пілар.— Він так і не оклигав після того удару рогом в Сарагосі. Такі удари гірші, ніж прямий удар вістрям, бо вони ушкоджують нутрощі й одужати вже не можна. А Фініто діставав їх мало не щоразу, коли вбивав бика, і через те не мав справді великого успіху. Йому важко було вчасно ухилитися від рога, бо він був невисокий, і ріг майже завжди зачіпав його боком. Але, ясна річ, здебільшого ті удари були легкі.

— Якщо він був такий низенький, то не треба було йому йти в матадори,— сказав Прімітіво.

Пілар подивилася на Роберта Джордана й похитала головою. Потім, усе ще хитаючи головою, схилилася над великим чавунним казаном.

Що за народ, думала вона. Що за народ ці іспанці! «Якщо він був такий низенький, то не треба було йому йти в матадори». А я слухаю це й нічого не кажу. Мене воно й не гнівить, я своє сказала й тепер мовчу. Як усе це просто для того, хто нічого не розуміє. Qué sencillo![3] Перший, нічого не розуміючи, каже: «Він був слабенький матадор». Другий, нічого не розуміючи, каже: «Він був сухотний». А третій, уже коли той, хто розуміє, пояснив йому, заявляє: «Якщо він був такий низенький, то не треба було йому йти в матадори».

Схилившись над вогнищем, вона знову бачила простерте на ліжку голе смугляве тіло з вузлуватими шрамами на обох стегнах, глибоким слідом від рога під нижнім ребром і довгим білим рубцем на боці, що тягся аж під пахву. Вона бачила заплющені очі, й суворе, смагляве обличчя, й чорні кучері, відкинуті з лоба; вона сиділа поряд із ним на ліжку й розтирала йому ноги, розтирала напружені м’язи литок, стискала їх, розминала, а потім поплескувала злегка долонями, щоб послабити судому в м’язах.

— Ну, як? — питала вона.— Як ноги, малий?

— Добре, Пілар,— відповідав він, не розплющуючи очей.

— Може, розтерти тобі груди?

— Ні, Пілар, прошу, не торкайся.

— А стегна?

— Ні, там дуже болить.

— А як я розітру їх і змащу маззю, вони розігріються й перестануть боліти.

— Ні, Пілар. Дякую тобі. Мені краще так, коли їх не чіпають.

— Я обітру тебе спиртом.

— Гаразд. Тільки дуже обережно.

— Цього останнього бика ти вбив просто чудово,— казала вона йому, а він відповідав:

— Так, я добре його вбив.

Потім, обтерши його спиртом і вкривши простирадлом, вона лягала поряд із ним у ліжко, і він простягав смагляву руку, торкався її й казав: «Ти дивовижна жінка, Пілар». І в його устах це вже був жарт, бо жартувати по-справжньому він не вмів, а потім він засинав, як завжди після бою, а вона лежала поряд, тримаючи його руку в обох долонях і прислухаючись до його дихання.

Часто бувало, що він кидався уві сні, і тоді вона відчувала, як його пальці стискаються, й бачила, як на лобі виступають крапельки поту, а якщо він прокидався, вона казала: «Спи, спи»,— і він знову засинав. П’ять років вона прожила з ним і ні разу його не зрадила, тобто майже ні разу, а коли його поховали, вона зійшлася з Пабло, що виводив на арену коней для пікадорів і сам схожий був на биків, що їх ціле життя вбивав Фініто. Тепер, однак, вона знала, що ні бичача сила, ні бичача хоробрість не вічні, бо, зрештою, що взагалі вічне на цьому світі? Я вічна, подумала вона. Так, я вічна. Але кому це потрібне?

— Маріє,— сказала вона.— Ти ж дивись, що ти робиш. Цей вогонь для того, щоб зготувати вечерю, а не спалити ціле місто.

І тут на вході до печери став циган. Він був весь обліплений снігом і, зупинившись коло входу з карабіном у руці, почав тупати ногами, струшуючи сніг.

Роберт Джордан підвівся й пішов йому назустріч.

— Ну, що? — спитав він цигана.

— На великому мості вартують по двоє, зміна варти що шість годин,— сказав циган.— У будиночку шляхового сторожа вісім солдатів і капрал. Ось тобі твій хронометр.

— А на тартаку?

— Це тобі старий скаже. Він стежить і за шляхом, і за тартаком.

— А що на шляху? — спитав Роберт Джордан.

— Рух такий самий, як завжди,— сказав циган.— Нічого незвичайного немає. Проїхало кілька машин — та й по всьому.

Видно було, що циган змерз, його смагляве обличчя задерев’яніло від холоду, руки почервоніли. Не заходячи до печери, він скинув куртку й струснув її.

— Я сидів там, поки змінили варту,— сказав він.— Зміна була опівдні, а потім о шостій. Довго все ж таки. Не хотів би я служити в їхній армії.

— Ходімо по старого,— сказав Роберт Джордан, натягаючи свою шкіряну куртку.

— Ну, це вже без мене,— сказав циган.— Мені тепер потрібні тільки місцинка коло вогню й миска гарячої юшки. Хай хто-небудь із них тебе проведе, я розповім, як знайти старого. Гей, ви, волоцюги,— гукнув він до тих, що сиділи за столом.— Хто з вас піде з Inglés по старого?

— Я піду,— підвівся Фернандо.— А де він?

— Де він? — перепитав циган.— Ідіть отак...— І він розповів йому, де влаштував собі спостережний пост старий Ансельмо.

Розділ п’ятнадцятий

Ансельмо причаївся за великим деревом, товстий стовбур якого захищав його від снігу. Він притискався до дерева, руки засунув у рукави куртки, голову втяг якнайглибше в комір. Якщо доведеться просидіти тут ще якийсь час, то я замерзну, а з того буде невелика користь, думав він. Inglés наказав мені чекати, поки прийде зміна, але ж він тоді ще не знав, що зніметься хуртовина. Рух на дорозі звичайний, і все, що робиться на тому посту в тартаку, я вже добре знаю. Треба вертатися до табору. Кожен, хто має здоровий глузд, сказав би, що мені час вертатися. Побуду тут ще трошки, подумав він, а потім піду до табору. З наказами завжди так, вони надто суворі. Коли щось змінюється, на це не зважають.

Він постукав ногою об ногу, потім витяг руки з рукавів, нахилився, розтер собі литки і знову постукав ногою об ногу, щоб розігнати кров. Тут, за деревом, було не так холодно, дерево захищало від вітру, але він знав, що незабаром змушений буде піти звідси.

Саме в ту хвилину, коли він, зігнувшись, розтирав собі ноги, від шосе долинув гуркіт автомобіля. На колесах його були ланцюги, і кінець одного ланцюга брязкотів. Коли старий глянув у той бік, машина з’явилася на засніженому шляху, вся в зелених і коричневих плямах, із замазаними синьою фарбою бічними шибками, щоб не видно було, хто в ній їде,— а для тих, хто сидів усередині, було залишено тільки невеличке вічко. Це був замаскований «ролс-ройс» генерального штабу, але Ансельмо не знав цього. Він не міг зазирнути всередину цієї машини, де сиділи троє офіцерів, загорнутих у плащі,— двоє на задньому сидінні, а третій — на відкидному. Офіцер, що сидів на відкидному сидінні, дивився на шлях крізь вічко в синій фарбі, що вкривала вікно, але Ансельмо не знав цього. Вони не побачили один одного.

Машина проїхала по снігу під тим місцем, де стояв Ансельмо. Старий побачив шофера — червонолицього, в сталевій касці, в плащі, накинутому на плечі; помітив і ствол ручного кулемета — його тримав ординарець, що сидів поряд із шофером. Потім машина зникла за поворотом дороги, і Ансельмо сягнув рукою за пазуху, вийняв із нагрудної кишені сорочки два аркушики, вирвані з записника Роберта Джордана, і зробив позначку навпроти малюнка, що зображував легкову автомашину. Це була десята машина. Шість уже повернулися назад. Чотири ще залишалися там. Нічого незвичайного в такому русі машин на цьому шляху не було, але Ансельмо не вмів відрізняти «форди», «фіати», «опелі», «рено» й «сітроени» штабу дивізії, що діяла в цьому районі, від «ролс-ройсів», «ланчій», «мерседесів» та «ізот» генерального штабу. Їх міг би розрізнити Роберт Джордан, і якби він був там, на місці старого, то зумів би оцінити значення того факту, що саме такі машини йшли в тому напрямку. Але його не було, а старий просто позначив на аркушику з блокнота, що дорогою угору проїхала ще одна машина.

На цей час Ансельмо вже зовсім змерз і вирішив іти до табору, поки не посутеніло. Він не боявся збитися з дороги, але вважав, що немає потреби стовбичити тут далі, тим більше, що вітер холоднішав і хуртовина не припинялася.

Проте підвівшись і потупцявши на місці, він подивився крізь сніг на шосе і все ж не пішов нагору, а тільки прихилився до підвітряного боку сосни й так і залишився стояти там.

Inglés наказав мені чекати, думав він. Може, він уже йде сюди, і, якщо я піду, він заблудить, шукаючи мене в таку хуртовину. Скільки лиха ми вже зазнали в цю війну через погану дисципліну й порушення наказів! Тому краще вже я почекаю ще трохи, може, Inglés скоро прийде. Але якщо він найближчим часом не прийде, я піду звідси, незважаючи на будь-які накази, бо маю звітувати і справ у мене багато, а замерзати на смерть зовсім ні до чого, це була б просто інша крайність.

З димаря тартака по той бік шосе здіймався дим, і вітер доносив його запах разом із снігом до Ансельмо. Фашистам тепло і затишно там, думав він, а завтра вночі ми їх повбиваємо. Дивно все виходить, і думати про це неприємно. Я стежив за ними цілий день і бачив, що вони такі самі люди, як ми. Я міг би, певне, підійти зараз до тартака, постукати в двері, і вони зустріли б мене привітно, хіба що вони мають наказ затримувати всіх подорожніх і перевіряти їхні документи. Виходить, нас розділяють тільки накази. Ці люди не фашисти. Я називаю їх так, але вони не фашисти. Це такі самі бідняки, як і ми. Не треба їм було воювати проти нас, і мені краще не думати про те, що їх доведеться убити.

Ці вартові — галісійці. Я чув їх сьогодні вдень і зрозумів це з їхньої вимови. Вони не можуть дезертирувати, бо за це розстріляли б їхні родини. Галісійці бувають або дуже розумні, або зовсім тупі, як тварини. Я знав і таких, і таких. Лістер — теж галісієць, з того самого міста, що й Франко. Цікаво, що ці галісійці думають про сніг у таку пору року? Адже в них немає таких високих гір, і в них завжди йдуть дощі, і завжди все зелене.

Вікно тартака засвітилося, і Ансельмо весь зіщулився й подумав: хай йому грець, тому Inglés! Галісійці сидять собі в теплі під дахом, і це у нас, у нашому краю, а я мерзну тут, за деревом, і живемо ми в якійсь норі, в скелях, немов дикі звірі. Але завтра звірі вилізуть із нори, і ті, кому зараз так затишно живеться, помруть у теплі під своїми ковдрами. Як ті, що померли тієї ночі, коли ми напали на Отеро, подумав він. Йому було неприємно згадувати Отеро.

Тієї ночі, в Отеро, він уперше вбив людину і тепер сподівався, що йому не доведеться вбивати під час ліквідації цих постів. Там, в Отеро, Пабло вдарив ножем вартового, якому Ансельмо накинув ковдру на голову. Солдат, майже задушений, схопив Ансельмо за ногу й схлипував там, під ковдрою, і Ансельмо довелось навпомацки штрикати його ножем, доки вартовий відпустив ногу й затих. Ансельмо придушив йому горло коліном, щоб той не кричав, і штрикав ножем, наче в клунок, а Пабло тим часом жбурнув гранату у вікно вартівні, де спали солдати. І коли блиснуло, цілий світ немовби вибухнув перед очима червоним і жовтим, і ту ж мить у вікно вартівні полетіли ще дві гранати... Пабло встиг висмикнути обидва загвіздки й кинув гранати у вікно, одну за одною, і ті, кого не вбило в ліжку, загинули в ту мить, коли посхоплювалися з ліжок після вибуху другої гранати. Це було ще тоді, коли Пабло, неначе диявол, гуляв по всій провінції і загрожував уночі всім фашистським постам.

А тепер від того Пабло вже нічого не залишилося, він немов кладений кабан, думав Ансельмо. Коли кабана викладуть і він перестане вищати, сім’яники викидають, і він, що тепер уже не кабан, іде шукати їх, риючи землю рилом, знаходить і з’їдає. Ні, до цього в Пабло ще не дійшло, всміхнувся Ансельмо, бач, що виходить, навіть про Пабло можна думати несправедливо. Але він став дуже підлий і дуже змінився.

Який холод, думав він. Хоч би той Inglés скоріше прийшов, і хоч би мені нікого не довелося вбивати, коли ми нападемо на ці пости. Ці четверо галісійців із капралом будуть для тих, хто любить убивати. Так сказав Inglés. Як треба буде, я виконаю свій обов’язок, але Inglés сказав, що на мосту я буду з ним і що вартових знищать інші. На мосту буде бій, і, якщо я вистою, значить, я зробив усе, чого можна вимагати в цій війні від старої людини. Але хай Inglés приходить швидше, бо мені холодно, а коли я бачу світло на тартаку, де галісійці сидять у теплі, мені стає ще холодніше. Добре було б зараз знову опинитись у себе в хаті, і щоб війна скінчилась. Тільки в тебе більше немає хати, подумав він. Щоб ти міг колись повернутися додому, нам треба виграти цю війну.

На тартаку один із солдатів сидів на своїй койці й чистив черевики. Другий спав. Третій куховарив, а капрал читав газету. Їхні каски висіли на цвяхах, а гвинтівки стояли під дощаною стіною.

— Що це за край, де сніг падає мало не в червні? — сказав солдат, що сидів на койці.

— Це гра природи,— відповів йому капрал.

— Зараз на небі ще травневий місяць,— сказав солдат, що куховарив.— Травень ще не скінчився.

— Що ж це за край, де сніг падає в травні? — провадив своє солдат на койці.

— В тутешніх горах сніг у травні — не дивина,— сказав капрал.— Я ніколи так не мерз у Мадриді, як у травні!

— І ніколи так не парився,— сказав солдат, що куховарив.

— У травні погода завжди мінлива,— сказав капрал.— Тут, у Кастилії, в травні буває спека, але буває й холоднеча.

— Або дощі,— сказав солдат, що сидів на койці.— Торік у травні лило мало не щодня.

— Неправда,— сказав солдат, що куховарив.— Крім того, торік на небі в травні ще був квітневий місяць.

— З глузду з’їхати можна з тими твоїми місяцями на небі,— сказав капрал.— Годі тобі торочити про місяць.

— Кожен, кого годує море чи земля, знає, що важливо не те, який місяць у календарі, а те, який місяць на небі,— сказав солдат, що куховарив.— От, наприклад, зараз травневий місяць тільки вийшов на небо. А за календарем скоро червень.

— Чому ж тоді пори року не міняються? — спитав капрал.— Мені вже голова болить від цієї нісенітниці!

— Ти — з міста,— сказав солдат, що куховарив.— Ти з Луго, звідки ж тобі знати про море й про землю?

— У місті людина більшого навчається, ніж ви, analfabetos[4], коло моря чи на землі.

— Коли на небі цей місяць, у морі з’являються перші косяки сардин,— сказав солдат, що куховарив.— Тепер рибалки опоряджають човни, а скумбрія відходить на північ.

— Чому ж ти не служиш на флоті, якщо ти з Нойї? — спитав капрал.

— Бо мене вписали в мобілізаційний список не в Нойї, а в Негрейрі, де я народився. А з Негрейри, що стоїть на річці Тамбре, беруть в армію.

— Тим гірше для вас,— сказав капрал.

— Не думай, ніби на флоті безпечніше,— сказав солдат, що сидів на койці.— Навіть якщо не воюєш, узимку коло тих берегів плавати небезпечно.

— Гірше за армію нічого немає,— сказав капрал.

— Ех ти, а ще капрал,— сказав солдат, що куховарив.— Хіба можна таке казати?

— Та ні,— сказав капрал.— Я маю на увазі, яка служба небезпечніша. Весь час бомбардування, атаки, життя в окопах.

— Тут ми такого майже не знаємо,— сказав солдат, що сидів на койці.

— Дякувати богові,— сказав капрал: — А хто зна, може, нам ще доведеться звідати цього. Колись та буде край нашому раюванню.

— А як ти гадаєш, чи довго нас ще триматимуть тут?

— Не знаю,— мовив капрал.— Але хотів би, щоб до кінця війни.

— Шість годин на посту — це надто довго,— сказав солдат, що куховарив.

— Поки мете ця завірюха, будемо вартувати по три години,— сказав капрал.— Це можна.

— А чому сьогодні проїздило стільки штабних машин? — спитав солдат, що сидів на койці.— Не подобаються мені ці штабні машини.

— Мені теж,— сказав капрал.— То погана ознака.

— І літаки,— сказав солдат, що куховарив.— Літаки теж погана ознака.

— Але авіація у нас могутня,— сказав капрал.— Червоні такої не мають. Бачили літаки сьогодні вранці? Просто душа раділа!

— Мені доводилось бачити червоні літаки, і це був не жарт,— сказав солдат, що сидів на койці.— Я бачив їхні двомоторні бомбардувальники в бою, і це страшна річ.

— І все ж їхня авіація не така могутня, як наша,— сказав капрал.— Наша авіація непереможна.

 

Так вони розмовляли на тартаку, тим часом як Ансельмо чекав на снігу, дивлячись на шосе й на освітлене вікно.

Сподіваюсь, що мені не треба буде вбивати, думав Ансельмо. Мабуть, після війни доведеться справити якусь велику покуту за всі ці вбивства. Якщо по війні у нас уже не буде віри, то, напевно, придумають яку-небудь покуту цивільну, щоб усі могли очиститися після стількох убивств, бо інакше не буде у нас доброї, людяної основи для життя. Без убивства не обійтись, я знаю, але воно псує ту людину, що вбиває, і, напевно, коли все це скінчиться й ми виграємо війну, нам треба буде прийняти якусь покуту, щоб очиститися від усього цього.

Ансельмо був дуже добрий чоловік, і, коли він надовго залишався на самоті,— а він майже весь час бував сам-один,— думки про вбивство знову й знову поверталися до нього.

Цікаво, що про це думає Inglés насправді. Він казав, що йому це неважко. А тим часом він, здається, чуйний і добрий. Може, для молодих воно й справді нічого не важить. Може, чужинці й люди не нашої віри зовсім інакше на це дивляться. Але, на мою думку, з часом убивство робить кожну людину жорстокою, і хоч без убивств не можна обійтись, це все одно великий гріх, і колись нам доведеться докласти багато зусиль, щоб спокутувати його.

Тепер було вже зовсім темно; він подивився через дорогу на освітлене вікно й почав розмахувати руками, щоб зігрітися. Він подумав, що тепер уже неодмінно піде до табору, але щось тримало його там, коло дерева над шляхом. Сніг посипав густіше, і Ансельмо думав: от якби цей міст висадити в повітря сьогодні вночі! В таку ніч зовсім легко було б захопити пости й підірвати міст. І тоді все було б закінчене, все зроблене. В таку ніч можна зробити все, що завгодно.

Потім він прихилився до дерева, притупуючи злегка і вже не думаючи більше про міст. Коли западала темрява, в ньому завжди прокидалося почуття самотності, а сьогодні це почуття було таке гостре, що аж усередині в нього ніби була якась порожнеча, наче з голоду. Колись від самотності допомагали молитви, і часто, вертаючись з полювання додому, він подумки знову й знову проказував яку-небудь молитву, і йому ставало легше на душі. Але відколи почалася війна, він не молився жодного разу. Йому хотілося молитись, але він вважав, що молитися тепер було б нечесно й нещиро, і не хотів просити для себе якоїсь особливої ласки чи удачі, нічим не хотів відрізнятися від інших людей.

Так, думав він, я самотній, але такі ж самотні й усі солдати, і дружини солдатів, і всі ті, хто втратив рідних чи близьких. Дружини я не маю, і добре, що вона померла ще до початку війни. Вона б не зрозуміла її. І дітей у мене немає й ніколи не буде. Коли в мене немає ніякого діла, мені буває самотньо і вдень, але особливо самотньо робиться, коли вечоріє. Та одного ніхто в мене не забере, ні люди, ні бог: я таки добре попрацював для Республіки! Я багато зробив для того, щоб потім, коли скінчиться війна, всі ми зажили кращим життям. Від першої хвилини руху я робив усе, що тільки міг, і не вчинив нічого такого, чого можна б соромитися.

Шкода тільки, що доводиться вбивати. Але ж ми напевне матимемо змогу спокутувати це, бо цей гріх взяло на душу багато людей, і, отже, треба придумати справедливу покуту для всіх. Мені б дуже хотілося побалакати про це з Inglés, але він молодий і навряд чи зрозуміє мене. Він уже казав щось про вбивство. Чи це я сам казав? Він, мабуть, багатьох убив, але не схоже на те, щоб йому це подобалося. В тих, кому це подобається, завжди є якась гнилизна.

Все ж таки це великий гріх, думав він. Бо це ж і є те саме, чого ми не маємо права робити. Хоч іноді це й конче потрібно, я знаю. Але в Іспанії це робиться надто легко й часто, навіть коли немає справжньої потреби, і скільки буває поквапних і несправедливих учинків, які потім уже не можна виправити! І навіщо я стільки думаю про це? Було б добре, якби призначили якусь покуту за все і щоб її можна було розпочати вже зараз, бо це єдине, про що мені тяжко згадувати, коли я залишаюся сам. Усе інше мені прощалося, або ж я покутував свої гріхи, добром чи в якийсь інший спосіб, теж по-доброму. Але вбивство — дуже великий гріх, і мені хотілося б, щоб усе це якось уладнали. Може, потім призначать дні, коли треба буде працювати на державу чи робити щось інше, щоб можна було зняти з себе цей гріх. Наприклад, платити, як ми раніше платили церкві, подумав він і всміхнувся. Церква добре знала, що треба робити з гріхами. Ця думка сподобалася йому, і він усміхався в темряві, коли підійшов Роберт Джордан. Він підійшов зовсім тихо, і старий побачив його, коли він уже стояв перед ним.

— Hola, viejo,— шепнув Роберт Джордан і поплескав його по спині.— Як справи, старий?

— Дуже холодно,— відповів Ансельмо.

Фернандо стояв неподалік від них, спиною до снігу.

— Ходімо,— шепнув Роберт Джордан.— Ходімо до табору, там зігрієшся. Це паскудство — тримати тебе тут так довго.

— Он у них світиться,— показав Ансельмо.

— А де вартовий?

— Його звідси не видно. Стоїть за заворотом.

— Ну, і хай йому біс,— сказав Роберт Джордан.— Розповіси все в таборі. Ходімо.

— Зажди, я тобі покажу,— сказав Ансельмо.

— Вранці подивимося,— мовив Роберт Джордан.— Ось, випий.

Він подав старому свою фляжку. Ансельмо закинув назад голову й надпив трохи.

— Айї-ї,— сказав він і витер губи.— Як вогонь.

— Ну, ходімо,— сказав у темряві Роберт Джордан.

Вже так посутеніло, що довкола нічого не було видно, крім сніжинок, що швидко пролітали в повітрі, і нерухомої чорноти сосон. Фернандо стояв трохи вище на схилі. Подивись-но на цього індіанця з реклами сигар, подумав Роберт Джордан. Мабуть, його треба теж почастувати.

— Гей, Фернандо,— сказав він, підійшовши до нього.— Хочеш випити?

— Ні,— сказав Фернандо.— Дякую.

Ні, то я тобі дякую, подумав Роберт Джордан. Яке щастя, що індіанці з реклами сигар не п’ють. Бо в мене вже зовсім мало залишилось. Ох, і радий же я бачити цього старого! Він подивився на Ансельмо, йдучи поряд із ним угору, і знову поплескав його по спині.

— Я радий бачити тебе, viejo,— сказав він йому.— Коли мені тяжко на душі, досить тільки глянути на тебе, і зразу стає веселіше. Ну, ходімо, ходімо.

Вони йшли вгору крізь завірюху.

— Повертаємося до Паблового палацу,— сказав Роберт Джордан. По-іспанському це звучало чудово.

— El Palacio del Miedo,— сказав Ансельмо.— Палац страху.

— Печера звалашеної мужності,— весело підхопив Роберт Джордан.

— Якої мужності? — спитав Фернандо.

— Це я так,— сказав Роберт Джордан.— Пожартував.

— А чому звалашеної? — спитав Фернандо.

— Не знаю,— сказав Роберт Джордан.— Довго розповідати. Спитай Пілар.— Потім він обняв Ансельмо за плечі, притис його до себе й міцно струснув.— Знаєш що? — сказав він.— Я радий тебе бачити. Ти навіть уявити собі не можеш, що то означає — знайти в цій країні людину на тому самому місці, де її залишив.

Він відчував таку довіру й приязнь до нього, що навіть наважився зробити закид країні.

— І я дуже радий бачити тебе,— сказав Ансельмо.— Але я вже збирався йти звідси.

— Дідька лисого ти пішов би! — радісно мовив Роберт Джордан.— Замерз би, а не пішов.

— Ну, як там, нагорі? — спитав Ансельмо.

— Чудово,— відповів Роберт Джордан.— Все просто чудово.

Він відчував ту раптову радість, яка так рідко випадає на долю людини, що командує в революційній армії; радість від усвідомлення того, що хоча б один твій фланг тримається. Якби обидва фланги трималися твердо, це було б уже надто велике щастя, подумав він. Не знаю, хто міг би витримати таке. А власне, на кінці флангу, будь-якого флангу, стоїть одна людина. Не така аксіома була йому потрібна. Але ця людина надійна. Одна надійна людина. Як дійде до бою, ти будеш моїм лівим флангом, подумав він. Казати тобі про це зараз, мабуть, не треба. Це буде дуже короткий бій, подумав він. Але й дуже славний бій. Ну що ж, мені завжди хотілося самостійно провести хоча б один бій, я завжди бачив похибки в тих боях, якими керували інші, починаючи від битви під Азенкуром. Свій власний бій треба провести як слід. Короткий бій, але бездоганний. Якщо мені пощастить зробити все так, як я хотів би, то цей бій буде справді бездоганний.

— Слухай,— сказав він Ансельмо.— Я страшенно радий тебе бачити.

— А я радий бачити тебе,— сказав старий.

Коли вони потемки дерлися схилом угору, і вітер віяв їм у спину, і їх засипало снігом, Ансельмо вже не почував себе самотнім. Він не був самотнім від тієї миті, як Inglés поплескав його по плечу. Inglés був задоволений, веселий, і вони жартували один з одним. Inglés сказав, що все йде добре, і тепер старий більше не тривожився. Ковток спиртного зігрівав йому шлунок, і ноги теж зігрівалися від ходи.

— На дорозі нічого особливого,— сказав він.

— Добре,— відповів йому Inglés.— Покажеш мені, коли прийдемо.

Ансельмо був щасливий і дуже задоволений, що не залишив свого спостережного поста.

Не страшно, якби він навіть повернувся до табору, думав Роберт Джордан. Це було б цілком розумно і правильно за таких умов. Але він залишився, як йому наказали. Таке буває в Іспанії дуже рідко. Вистояти на посту в заметіль — це вже багато про що свідчить. Недаремно німці бурю й атаку називають одним словам — «штурм». Мені б, звичайно, дуже придалися ще один — два таких, що вистояли б на посту. Атож, дуже придалися б. Цікаво, чи залишився б Фернандо? Гадаєш, він залишився б? Це було б дуже добре! Впертості йому вистачило б. Треба буде з’ясувати, що він за один. Цікаво, про що зараз думає цей індіанець з реклами сигар.

— Про що ти думаєш, Фернандо? — спитав Роберт Джордан.

— А чому ти питаєш?

— З цікавості,— відповів Роберт Джордан.— У мене цікава натура.

— Я думаю про вечерю,— мовив Фернандо.

— Любиш попоїсти?

— Люблю. Дуже.

— А як Пілар куховарить, смачно?

— Так собі,— відповів Фернандо.

Просто-таки другий Кулідж, подумав Роберт Джордан. А все ж мені здається, що він вистояв би.

Вони повільно дерлися вгору крізь заметіль.

Розділ шістнадцятий

— Приходив Ель Сордо,— сказала Пілар Робертові Джордану. Вони ввійшли з завірюхи до теплої димної печери, і жінка, кивнувши головою, підкликала Роберта Джордана до себе.— Він пішов шукати коней.

— Добре. А мені нічого не просив переказати?

— Тільки те, що пішов по коней.

— А як наші справи?

— No sé[5],— сказала вона.— Поглянь на нього.

Роберт Джордан побачив Пабло одразу, коли ввійшов, і Пабло посміхнувся йому. Тепер Роберт Джордан знов подивився на Пабло; той, сидячи за столом, посміхнувся і помахав йому рукою.

— Inglés! — гукнув Пабло.— А сніг усе сипле, Inglés!

Роберт Джордан кивнув головою.

— Скинь свої сандалі, я їх висушу,— сказала Марія.— Повішу їх отут, перед вогнищем.

— Гляди, не спали,— сказав їй Роберт Джордан.— Я не хотів би ходити тут босоніж. Що тут у вас діється? — він обернувся до Пілар.— Збори, чи що? Ви не виставили вартових?

— В таку хуртовину? Qué va.

За столом, прихилившись до стіни, сиділи шестеро. Ансельмо й Фернандо ще струшували сніг з курток, штанів і стукали ногами об стіну коло входу до печери.

— Дай свою куртку,— сказала Марія.— Поки сніг на ній не розтанув.

Роберт Джордан скинув куртку, обтрусив сніг зі штанів і розв’язав шнурки сандалів.

— Ти все мені тут понамочуєш,— сказала Пілар.

— Ти ж сама мене покликала.

— Можна ж вернутися до входу й там обтруситися.

— Прошу пробачення,— сказав Роберт Джордан, стоячи босоніж на долівці.— Пошукай мені шкарпетки, Маріє.

— Пан і владар,— сказала Пілар і поклала поліно у вогонь.

— Hay que aprovechar el tiempo,— відповів їй Роберт Джордан.— Треба користатися з кожної хвилини.

— Тут замкнено,— сказала Марія.

— На ось ключа.— І він кинув його Марії.

— До цього мішка не підходить.

— Не в цьому, а в другому. Вони там зверху.

Дівчина вийняла шкарпетки, замкнула рюкзак і принесла їх разом із ключем.

— Сідай, надягни шкарпетки й добре розітри ноги,— сказала вона.

Роберт Джордан усміхнувся їй.

— А ти не могла б витерти мені їх своїми косами? — запитав він навмисне для Пілар.

— От свиня,— сказала Пілар.— Спочатку вдає з себе ясновельможного пана, а тепер самого нашого колишнього господа бога! Стукни його поліном, Маріє.

— Не треба,— сказав Роберт Джордан.— Я жартую, бо дуже задоволений.

— Задоволений?

— Атож,— сказав він.— По-моєму, все йде чудово.

— Роберто,— сказала Марія.— Сідай сюди, витри собі ноги, а я принесу тобі чогось випити, щоб ти зігрівся.

— Можна подумати, що він ще ніколи не намочував ніг,— сказала Пілар.— Що на нього ще жодна сніжинка з неба не падала.

Марія принесла овечу шкуру й поклала її на долівку.

— Ось,— мовила вона.— Постав ноги на неї, поки сандалі висохнуть.

Овеча шкура була недавно висушена й невичинена, і, коли Роберт Джордан став на неї, вона захрускотіла, як пергамент.

Вогнище диміло, і Пілар крикнула Марії:

— Роздмухай вогонь, ледащо! Тут тобі не димарня.

— Сама роздмухай,— сказала Марія.— Я шукаю пляшку, ту, що приніс Ель Сордо.

— Вона там, за мішком,— сказала Пілар.— Чого ти в ним панькаєшся, як із дитиною?

— І зовсім не так,— мовила Марія.— Не як із дитиною, а як з чоловіком, що змерз і промок. І що повернувся додому. Ось, знайшла.— Вона принесла пляшку Робертові Джордану.— Це те, що ти пив сьогодні вдень. З такої пляшки можна зробити гарну лампу. Коли в нас знову буде електрика, яка лампа з неї вийде! — Вона захоплено дивилася на фігурну пляшку.— Як ти питимеш це, Роберто?

— Хіба я не Inglés? — сказав Роберт Джордан.

— На людях я називаю тебе Роберто,— сказала вона стиха й зашарілася.— Як ти питимеш, Роберто?

— Роберто,— хрипким голосом озвався Пабло й хитнув головою в бік Роберта Джордана.— Як ти питимеш, доне Роберто?

— А ти вип’єш зі мною? — спитав Роберт Джордан.

Пабло похитав головою.

— Я п’ю вино,— поважно відповів він.

— Ну, то йди собі до Вакха! — сказав по-іспанському Роберт Джордан.

— А хто він такий, цей Вакх? — спитав Пабло.

— Твій приятель,— відповів Роберт Джордан.

— Ніколи про такого не чув,— похмуро сказав Пабло.— Тут, у горах, такого не було.

— Дай кухлик Ансельмо,— сказав Роберт Джордан Марії.— Бо він таки справді змерз.— Він надягав сухі шкарпетки, відчуваючи в роті чистий і трошки пекучий смак віскі з водою. Але це не те, що абсент, думав він, віскі не обволікає все всередині. Немає нічого кращого за абсент.

Хто б подумав, що тут знайдеться віскі. Хоча, як на те пішло, то в Іспанії найлегше дістати віскі саме в Ла-Грансі. Подумати лишень: Ель Сордо не тільки роздобув пляшку віскі для гостя-динамітника, а й не забув узяти її з собою й залишив тут! Це в них не проста чемність. Чемність — це поставити пляшку й церемонно випити по чарочці з гостем. Так зробили б французи, а те, що зосталося, сховали б до наступної оказії. Але виявити справжню увагу до гостя і не тільки дістати те, що йому подобається, а й принести і залишити, тоді як самому доводиться клопотатися про зовсім інше, таке, що, здавалося б, дозволяє йому думати лише про себе й про своє діло,— на це здатні тільки іспанці. Найкращі з них. Ель Сордо не забув узяти з собою віскі — ось одна з тих рис, за які ти любиш цей народ. Тільки не треба їх романтизувати, подумав він. Іспанці бувають різні, так само, як і американці. Та все ж принести з собою віскі — це просто чудово.

[1] Літаки (ісп.).

[2] Іспанська міра ваги, дорівнює 11,5 кг.

[3] Як просто! (Ісп.)

[4] Неписьменні (ісп.).

[5] Не знаю (ісп.).

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up