По кому подзвін (сторінка 9)

— Ну як, смакує? — спитав він Ансельмо.

Старий сидів коло вогнища й усміхався, тримаючи кухоль у великих руках. Він похитав головою.

— Ні? — спитав його Роберт Джордан.

— Дівчина долила сюди води,— сказав Ансельмо.

— Бо так п’є Роберто,— мовила Марія.— А ти що, кращий за нього?

— Ні,— відповів їй Ансельмо.— Я не кращий. Але я люблю, коли воно пече.

— Дай це мені,— сказав Роберт Джордан.— А йому налий так, щоб пекло.

Він вилив віскі, що залишилося в Ансельмо, собі й повернув порожній кухоль дівчині, а та обережно налила в нього з пляшки.

— О,— сказав Ансельмо, взяв кухоль, відкинув голову назад і вихилив усе одним духом. Тоді подивився на Марію, яка стояла перед ним із пляшкою, і підморгнув їй повними сліз очима.

— О,— сказав він.— Отак,— і облизав губи.— От чим треба вбивати черв’яка, що нас точить.

— Роберто,— мовила Марія й підійшла до нього з пляшкою в руці.— Ти хочеш їсти?

— А вечеря готова?

— Готова. Я можу подати тобі.

— А всі вже їли?

— Всі, крім тебе, Ансельмо й Фернандо.

— Що ж, будемо вечеряти,— сказав він їй.— А ти?

— Я потім, разом із Пілар.

— Сідай з нами зараз.

— Ні, так не можна.

— Сідай і їж. у моїй країні чоловік не сяде їсти без дружини.

— Це в твоїй країні. А тут краще потім.

— Їж із ним,— сказав Пабло, глянувши на неї.— Їж із ним. Пий із ним. Спи з ним. Помирай з ним. Роби все так, як роблять у його країні.

— Ти п’яний? — спитав Роберт Джордан, підійшовши до столу.

Пабло, брудний, неголений, з блаженним виглядом утупив у нього очі.

— Еге ж,— сказав Пабло.— А ти з якої країни, Inglés? Де це жінки їдять разом із чоловіками?

— Estados Unidos[1], штат Монтана.

— Це у вас чоловіки носять спідниці, як жінки?

— Ні. Це в Шотландії.

— Послухай, Inglés,— сказав Пабло.— Коли ти ходиш у спідниці...

— Я не ходжу в спідниці,— сказав Роберт Джордан.

— Коли ти ходиш у спідниці,— провадив далі Пабло,— що в тебе під сподом?

— Я не знаю, що шотландці носять під сподом,— сказав Роберт Джордан.— Я б і сам хотів дізнатися.

— До чого тут escoceses?[2] — сказав Пабло.— Кого обходять ті escoceses? Кого обходять люди, що так по-чудернацькому називаються? Мене вони не обходять. Я питаю тебе, Inglés. Що в тебе під сподом, коли ти ходиш у спідниці в своїй країні?

— Я тобі вже двічі казав, що ми спідниць не носимо,— відповів йому Роберт Джордан.— Ні сп’яну, ні жартома.

— Ні, а під спідницею все-таки — що? — правив своєї Пабло.— Адже всі знають, що у вас ходять у спідницях. Навіть солдати. Я бачив на малюнках і в цирку Прайса також бачив. Що в тебе під спідницею, Inglés?

— Те саме, що в усіх,— сказав Роберт Джордан.

Ансельмо засміявся, і всі інші, що прислухалися до розмови, теж засміялися,— всі, крім Фернандо. Йому було неприємно, що таку непристойну розмову завели при жінках.

— Ну що ж, так і має бути,— сказав Пабло.— Але, по-моєму, той, хто нічим не обділений, не натягатиме на себе спідниці.

— Не заводься з ним, Inglés,— сказав чоловік із пласким обличчям і перебитим носом, якого звали Прімітіво.— Він упився. Краще розкажи, яка худоба є у вас і що сіють у вашій країні.

— Корови й вівці,— сказав Роберт Джордан.— Пшениці й бобів у нас теж багато. І цукрові буряки є.

Роберт Джордан, Ансельмо й Фернандо сиділи тепер за столом, а інші присунулися до них,— всі, крім Пабло, що сидів сам перед мискою з вином. Подали таке саме тушковане м’ясо, що й минулого вечора, і Роберт Джордан жадібно накинувся на нього.

— А гори у вашому краї є? Певно, є, якщо він так називається,— ввічливо сказав Прімітіво, аби підтримати розмову. Йому було соромно за п’яного Пабло.

— Гір багато, і дуже високих.

— А пасовиська добрі?

— Чудові! Літні гірські пасовиська, що належать державі. А восени худобу переганяють з гір у долини.

— А кому у вас належить земля — селянам?

— Земля переважно належить тим, хто її обробляє. Спершу вона належала державі, а якщо хтось обирав собі ділянку й обіцяв, що оброблятиме її, йому надавалося право володіти сто п’ятдесятьма гектарами.

— Розкажи, як це робилося,— попросив Агустін.— Така аграрна реформа мені подобається.

Роберт Джордан пояснив, у чому полягає закон про гомстеди. Йому ніколи не спадало на думку, що це можна вважати аграрною реформою.

— Чудово! — сказав Прімітіво.— Отже, у вашій країні комунізм?

— Ні, у нас республіка.

— Я вважаю,— сказав Агустін,— що при республіці всього можна домогтися. На мою думку, ніякого іншого ладу й не треба.

— А великих землевласників у вас немає? — спитав Андрес.

— Є, і то дуже багато.

— Отже, несправедливість теж є.

— Аякже. І немало.

— Але ви з нею боретеся?

— Намагаємось, і щодень більше. Але несправедливості ще багато.

— А чи є у вас великі маєтки, які треба було б поділити між людьми?

— Є. І є ще люди, які вважають, ніби такі маєтки самі собою роздрібняться, якщо брати високі податки.

— Як же це так?

Вимакуючи підливу з миски шматком хліба, Роберт Джордан пояснив систему прибуткових податків і податків на спадщину.

— Але великі маєтки все одно є. Крім того, у нас є податки на землю,— сказав він.

— То, напевно, колись великі землевласники й багатії збунтуються проти таких податків. По-моєму, такі податки можуть призвести до перевороту. Невдоволені повстануть проти уряду, коли зрозуміють, чим це загрожує їм, так само, як у нас зробили фашисти,— сказав Прімітіво.

— Цілком можливо.

— Тоді вам доведеться воювати в себе, так само, як нам.

— Так, нам доведеться воювати.

— А багато у вашій країні фашистів?

— Є багато таких, які ще самі не знають, що вони фашисти, але настане час, і вони те зрозуміють.

— А хіба не можна знищити їх, поки вони ще не збунтувалися?

— Ні,— мовив Роберт Джордан.— Знищити їх не можна. Але можна виховувати людей так, щоб вони боялися фашизму й зуміли розпізнати його й придушити, коли він підведе голову.

— А знаєш, де немає жодного фашиста? — спитав Андрес.

— Де?

— В тому місті, звідки Пабло,— сказав Андрес і посміхнувся.

— Чи знаєш ти, що там у них було? — спитав Роберта Джордана Прімітіво.

— Так. Мені розповідали.

— Хто — Пілар?

— Так.

— Всього вона не могла розповісти,— важко вимовив Пабло.— Бо вона впала зі стільця під вікном і кінця не бачила.

— Тоді ти нам розкажи,— сказала Пілар.— Якщо я нічого не знаю, розказуй сам.

— Ні,— сказав Пабло.— Я нікому про це не розповідав.

— Так,— сказала Пілар.— І ніколи не розповіси. І тепер ти шкодуєш, що все це сталося.

— Ні,— сказав Пабло.— Це неправда. Якби всі вбивали фашистів так, як я, то цієї війни у нас не було б. Але тепер я робив би те зовсім інакше.

— Навіщо ти таке кажеш? — спитав його Прімітіво.— Хіба тепер ти інакше дивишся на політику?

— Ні. Але тоді було забагато звірства,— відповів Пабло.— Я тоді був лютий, як звір.

— А тепер ти п’яний,— докинула Пілар.

— Так,— сказав Пабло.— 3 вашого дозволу.

— Звіром ти мені більше подобався,— сказала жінка.— П’яниця — то найгірше. Злодій, коли не краде, нічим не гірший за інших людей. Шахрай не буде ошукувати своїх. Убивця прийде додому й помиє руки. Але п’яниця смердить і блює у своєму власному ліжку й спалює собі нутрощі спиртом.

— Ти жінка, й ти нічого не тямиш,— спокійно сказав Пабло.— Я впився вином, і я був би цілком щасливий, якби не ті люди, що їх я повбивав. Мені тяжко згадувати про них.— Він похмуро похитав головою.

— Дайте йому трохи того, що приніс Ель Сордо,— сказала Пілар.— Дайте йому чогось, щоб він хоч трошки підбадьорився. А то він такий сумний, що вже несила терпіти.

— Якби я міг, я повернув би їм життя,— сказав Пабло.

— А, туди тебе й розтуди,— сказав Агустін.— Куди я потрапив?

— Я б оживив їх усіх,— сумно сказав Пабло.— Всіх до одного.

— Матері твоїй...— загорлав на нього Агустін.— Заткни пельку або забирайся геть звідси! Адже ти вбивав фашистів!

— Ти мене чув,— сказав Пабло.— Я б оживив їх усіх.

— А потім пішов би по воді,— сказала Пілар.— Я ще зроду не бачила такого, як ти. Вчора в тобі ще було трохи мужності. А сьогодні нічого не залишилося. І на сліпе кошеня не вистачило б. І він ще радіє з власного паскудства!

— Нам треба було або перебити всіх, або не вбивати нікого.— Пабло хитнув головою.— Всіх або нікого.

— Слухай, Inglés,— сказав Агустін.— Як це сталося, що ти приїхав в Іспанію? Не зважай на Пабло. Він п’яний.

— Вперше я приїхав сюди дванадцять років тому, хотів вивчити країну й мову,—сказав Роберт Джордан.— Я викладаю іспанську мову в університеті.

— А ти анітрохи не схожий на професора,— сказав Прімітіво.

— В нього немає бороди,—сказав Пабло.— Подивіться на нього. В нього ж нема бороди.

— Ти справді професор?

— Викладач.

— Але ти навчаєш когось?

— Так.

— Але чому ж іспанської мови? — спитав Андрес.— Адже ти англієць, і тобі легше було б навчати англійської.

— Він розмовляє по-іспанському не гірше за нас,— мовив Ансельмо.— То чом би йому не навчати інших іспанської мови?

— Так. Але, по-моєму, чужинець, який береться навчати іспанської мови, лізе не в своє діло,— сказав Фернандо.— Не думай, що я хочу образити тебе, доне Роберто.

— Він не справжній професор,— сказав Пабло, дуже задоволений із себе.— В нього нема бороди.

— Адже англійську мову ти знаєш краще,— сказав Фернандо.— Чи не було б тобі й легше, й простіше навчати англійської?

— Але ж він не іспанців навчає...— втрутилася Пілар.

— Та певне, що не іспанців,— сказав Фернандо.

— Дай же мені скінчити, впертий муле,— сказала Пілар.— Він навчає іспанської мови американців. Північних американців.

— Хіба вони не вміють говорити по-іспанському? — спитав Фернандо.— Південні американці вміють.

— Слухай, муле,— сказала Пілар.— Він навчає іспанської мови північних американців, що розмовляють по-англійському.

— Так чи так, а я вважаю, що йому легше було б навчати англійської, якщо це його рідна мова,— сказав Фернандо.

— Хіба ти не чуєш, що він розмовляє по-іспанському? — Пілар подивилася на Роберта Джордана і скрушно похитала головою.

— Так, але з акцентом.

— З яким? — запитав Роберт Джордан.

— З естремадурським,— бундючно відповів Фернандо.

— Ох, матінко рідна! — вигукнула Пілар.— Що за люди!

— Цілком можливо,— сказав Роберт Джордан.— Я, власне, звідти й приїхав.

— І він це добре знає,— сказала Пілар.— Ти, стара дівко,— вона обернулася до Фернандо,— наївся вже?

— Я міг би з’їсти й більше, якби знав, що в нас удосталь їжі,— відповів їй Фернандо.— А ти, доне Роберто, будь ласка, не думай, що я хочу щось сказати проти тебе.

— Розтуди,— коротко сказав Агустін.— І перетуди. Чи нате ми робили революцію, щоб називати товариша доном Роберто?

— По-моєму, революція робиться на те, щоб кожен до кожного міг казати «дон»,— відповів Фернандо.— Так воно й має бути за Республіки.

— Матері твоїй...— сказав Агустін.— Батькові твоєму...

— І все-таки я вважаю, що дону Роберто куди легше й простіше було б навчати англійської мови.

— У дона Роберто немає бороди,— мовив Пабло.— Він не справжній професор.

— Як то нема бороди? — сказав Роберт Джордан.— А оце що? — І він погладив себе по щоках і підборідді, вкритих триденною світлою щетиною.

— Це не борода,— мовив Пабло і похитав головою.— Яка ж це борода? — він майже розвеселився.— Він фальшивий професор.

— Туди вас і розтуди,— сказав Агустін,— Справжня божевільня!

— А ти випий,— сказав йому Пабло.— Мені, наприклад, усе тут видається нормальним. Опріч того, що в дона Роберто нема бороди.

Марія провела долонею по щоці Роберта Джордана.

— В нього є борода,— сказала вона Пабло.

— Тобі видніше,— відповів Пабло, і Роберт Джордан глянув на нього.

А він не такий уже й п’яний, подумав Роберт Джордан. Ні, він не дуже п’яний. І з ним треба бути насторожі.

— Слухай,— звернувся він до Пабло.— Як ти гадаєш, чи сніг довго сипатиме?

— А ти як гадаєш?

— Я тебе питаю.

— Питай інших,— відповів йому Пабло.— Я тобі не довідкова служба. У тебе є своя довідкова служба — та, що видала тобі папірця. Запитай жінку. Тепер вона тут порядкує.

— Я питаю тебе.

— Іди ти...— відповів йому Пабло.— І ти, і жінка, й дівка.

— Він п’яний,— сказав Прімітіво.— Не зважай на нього, Inglés.

— По-моєму, він не такий уже й п’яний,— сказав Роберт Джордан.

Марія стояла позаду Роберта Джордана, і він бачив, що Пабло дивиться на неї через його плече. Маленькі кабанячі очиці дивилися на неї з круглого, зарослого щетиною обличчя, і Роберт Джордан подумав: я бачив багатьох убивців у цій війні, а кількох і раніше, і всі вони були різні — не мали жодної спільної ознаки чи риси, і те, що зветься злочинним типом,— теж вигадка; але Пабло, що й казати, не тішить ока!

— Я не вірю, що ти вмієш пити,— сказав він Пабло.— Я не вірю, що ти п’яний.

— Я п’яний,— поважно відповів Пабло.— Пити — то дурниці. Вся справа в тому, щоб уміти впиватись. Estoy muy borracho[3].

— Не віриться,— відповів йому Роберт Джордан.— Але те, що ти боягуз,— це правда.

В печері враз запала тиша, і він почув, як сичать дрова у вогнищі, на якому куховарила Пілар. Він почув, як захрускотіла овеча шкура, коли він підвівся й твердо став на ноги. Йому здавалось, що він навіть чує, як падає сніг. Цього не могло бути, але він чув тишу там, де падав сніг.

Треба вбити його й покласти цьому край, думав Роберт Джордан. Я не знаю, що він замислив, але, напевно, нічого доброго. Післязавтра — міст, а ця людина непевна і може зірвати всю операцію. Ну ж бо! Треба покласти цьому край!

Пабло вищирив зуби, підніс великого пальця й провів ним собі по горлу. Потім похитав головою, яка ледь поверталася на його короткій товстій шиї.

— Ні, Inglés,— сказав він.— Я на цей гачок не впіймаюся.— Він глянув на Пілар і сказав їй: — В такий спосіб ти не здихаєшся мене.

— Sinverguenza[4],— сказав йому Роберт Джордан, вже остаточно вирішивши діяти.— Cobarde[5].

— Що ж, можливо,— сказав Пабло.— Та все ж на цей гачок я не піймаюся.— Випий, Inglés, і дай знак жінці, що в тебе нічого не вийшло.

— Заткни пельку,— сказав Роберт Джордан.— Жінка тут ні до чого. Я сам тебе роздрочую.

— Даремно стараєшся,— відповів йому Пабло.— Я не роздрочуся.

— Ти bicho raro[6],— сказав йому Роберт Джордан, не бажаючи втрачати цієї нагоди, не бажаючи відступати вдруге; йому здавалося, що все це вже колись було, що коло замкнулося і він ніби повторює щось прочитане в книжці чи побачене уві сні.

— Так, я підлий,— сказав Пабло.— Дуже підлий і дуже п’яний. За твоє здоров’я, Inglés.— Він занурив кухоль у миску з вином і підніс його.— Salud!

Так, він підлий, подумав Роберт Джордан, і хитрий, і зовсім не простак. Він дихав так гучно, що вже не чув, як сичать дрова у вогнищі.

— За твоє здоров’я,— сказав Роберт Джордан і зачерпнув вина з миски. у них тут без тостів і зрада — не зрада, подумав він.— Отже, вип’ємо. Salud,— сказав він.— Salud і ще раз salud.— Я тобі покажу salud, подумав він. Salud, ах ти ж salud!

— Доне Роберто,— важко вимовив Пабло.

— Доне Пабло,— підхопив Роберт Джордан.

— Ти не професор,— сказав Пабло,— бо в тебе нема бороди. А щоб здихатися мене, ти мусиш мене вбити, а на це тобі під спідницею сили забракне.

Він дивився на Роберта Джордана, так міцно стуливши губи, що вони здавалися вузенькою рискою. Рот, як у риби, подумав Роберт Джордан. І голова у нього кругла, він схожий на тих риб-їжаків, що ковтають повітря, коли їх витягають із води, і надимаються кулею.

— Salud, Пабло,— сказав Роберт Джордан, підніс кухоль до уст і надпив трохи.— Ти мене багато чого навчив.

— Виходить, я вчу професора,— кивнув головою Пабло.— Ми з тобою будемо друзями, доне Роберто.

— Ми й так друзі,— відповів Роберт Джордан.

— Але тепер ми будемо добрими друзями.

— Ми й так добрі друзі.

— Я краще піду звідси,— сказав Агустін.— Кажуть, ніби людина мусить з’їсти в своєму житті цілу тонну цього добра, але мені вже й так по двадцять п’ять фунтів у кожному вусі засіло.

— А ти чого казишся, negro?[7] — сказав йому Пабло.— Тобі не подобається, що ми заприятелювали з доном Роберто?

— Ти там обережніше щодо negro.— Агустін підійшов до Пабло і зупинився перед ким, опустивши руки.

— Так тебе звуть усі.

— Тільки не ти.

— Ну, то blanco...[8]

— І так не дозволю.

— То який же ти? Червоний?

— Так. Червоний. Rojo. Ношу червону зірку й стою за Республіку. А звуть мене Агустін.

— Ти ба, патріот,— сказав Пабло.— Подивись, Inglés, який зразковий патріот.

Агустін навідліг ударив його по зубах долонею лівої руки. Пабло не ворухнувся. Кутики його губів були мокрі від вина, вираз обличчя не змінився, але Роберт Джордан помітив, що очі Пабло звузилися, наче в кота під яскравим світлом, коли від зіниць лишаються тільки тоненькі вертикальні щілинки.

— І так не вийде,— сказав Пабло.— На це не сподівайся, жінко.— Він обернув голову до Пілар.— Я не піддамся.

Агустін ударив його ще раз. Тепер уже він ударив його по зубах кулаком. Роберт Джордан тримав під столом пістолет. Він спустив запобіжник і лівою рукою відштовхнув Марію. Вона відступила на крок, і тоді він сильно штовхнув її лівою рукою в бік, щоб вона відійшла зовсім. Цього разу вона скорилася, і краєчком ока він побачив, як вона прослизнула попід стіною печери до вогнища, і тоді Роберт Джордан перевів погляд на обличчя Пабло.

Той обернув свою круглу голову до Агустіна й втупив у нього тьмяні очиці. Зіниці Пабло звузилися ще більше. Він облизав губи, підняв руку, витер рота і, опустивши очі, побачив кров на руці. Він провів язиком по губах і сплюнув.

— І так не вийде,— сказав він.— Я не дурень. І на це не піддамся.

— Cabrón,— мовив Агустін.

— Ще б пак,— сказав Пабло.— Адже ти знаєш, якого цій жінці треба.

Агустін знову вдарив його, і Пабло засміявся, показуючи жовті, гнилі, вищерблені зуби в почервонілій смужці рота.

— Облиш,— сказав він, простягаючи кухоль до миски, щоб зачерпнути вина.— Вам забракне духу убити мене, а давати волю рукам — безглуздо.

— Cobarde,— мовив Агустін.

— І лаятися теж безглуздо,— сказав Пабло й гучно забулькотів вином, прополіскуючи рот. Тоді сплюнув на долівку.— Лайка вже давно мене не зачіпає.

Агустін стояв, дивлячись на Пабло згори вниз, і лаяв його, вимовляючи слова повільно, чітко, злісно й зневажливо, лаяв так розмірено, наче розкидав по полю гній, згортаючи його вилами з воза.

— І так не вийде,— сказав Пабло.— Облиш, Агустіне. І більше не бий мене. Тільки руки повідбиваєш.

Агустін рвучко відвернувся й рушив до виходу.

— Не йди,— сказав Пабло.— Надворі сніг. Краще сиди тут.

— Ти! Ти! — обернувся й закричав на нього Агустін, вкладаючи всю свою зневагу в це єдине слово.

— Так, я,— сказав Пабло.— І я житиму, а ти здохнеш.

Він знову зачерпнув вина й підніс кухоль, обернувшись до Роберта Джордана.

— За здоров’я професора,— сказав він.— Потім обернувся до Пілар.— За здоров’я сеньйори командира.— Потім обвів поглядом усіх інших.— За ваше здоров’я, легковіри.

Агустін підійшов до Пабло і, різко вдаривши ребром долоні, вибив кухоль у нього з рук.

— І це безглуздо,— сказав Пабло.— Даремно пропало добро.

Агустін відповів грубою лайкою.

— Ні,— сказав Пабло, зачерпнувши собі вина.— Хіба ти не бачиш, що я п’яний? Коли я тверезий, то небалакучий. Чи ти чув колись, щоб я багато говорив? Але розумна людина інколи мусить напиватися, щоб не так нудно було з дурнями.

— Матері й батькові твоєму...— сказала йому Пілар.— Я тебе, боягузе, знаю, як облупленого.

— Ну ж язиката жінка,— сказав Пабло.— Я вийду до коней.

— Іди цілуйся із своїми кіньми,— сказав Агустін.— Для тебе це звична справа.

— Ні,— сказав Пабло й похитав головою. Він глянув на Агустіна, знімаючи зі стіни свого плаща.— Ех ти,— сказав він.— Крикуне.

— А що ти робитимеш зі своїми кіньми? — сказав Агустін.

— Піду подивлюся на них,— сказав Пабло.

— Підеш цілуватися з ними,— сказав Агустін.— Кобилячий полюбовнику!

— Я дуже люблю коней,— сказав Пабло.— Вони навіть ззаду гарніші й мають більше розуму, ніж отакі-от люди. Ну, розважайтеся,— сказав він, вишкіряючи зуби в посмішці. Розкажи їм про міст, Inglés. Поясни, хто що повинен робити під час нападу. Розтлумач, як провести відступ. Куди ти їх поведеш, Inglés, після мосту? Куди ти поведеш цих патріотів? Я про це цілий день думав, поки пив.

— Ну, й що ти надумав? — спитав Агустін.

— Що я надумав? — перепитав Пабло, і, не розтуляючи рота, провів язиком по яснах.— Qué te importa[9], що я надумав?

— Кажи,— мовив Агустін.

— Я багато про що думав,— сказав Пабло. Він загорнувся в плащ, і кругла голова його тепер стирчала із складок брудно-жовтої тканини.— Багато про що думав.

— Про що? — спитав Агустін.— Про що?

— Я думав про те, що всі ви легковіри,— сказав Пабло.— Вами командує жінка, в якої мозок під спідницею, й чужинець, який прийшов, щоб вас занапастити.

— Забирайся геть! — крикнула Пілар.— Забирайся! Щоб не було тут твого поганого духу, нещасний кобилятнику!

— Ось як треба говорити! — сказав Агустін захоплено, але думаючи про своє. Він ще не заспокоївся.

— Я йду,— сказав Пабло.— Але скоро повернуся.— Він підняв попону, що затуляла вхід до печери, й вийшов.

Потім заглянув знадвору:

— А сніг іще падає, Inglés!

Розділ сімнадцятий

Тепер у печері запала тиша, і чути було тільки, як сичить сніг, падаючи крізь отвір у склепінні на розжарене вугілля.

— Пілар,— сказав Фернандо.— М’яса там не залишилось?

— Ох, відчепись,— відповіла жінка.

Але Марія взяла миску Фернандо, підійшла до великого казана, залишеного коло вогнища, і наклала в неї печені. Повернувшись до столу, вона поставила миску перед Фернандо й погладила його по плечу, коли він схилився над столом. З хвилину вона постояла коло Фернандо, тримаючи руку на його плечі, але Фернандо навіть не глянув на неї. Він їв.

Агустін стояв коло вогнища. Інші сиділи за столом. Пілар сіла за стіл навпроти Роберта Джордана.

— Ну, Inglés,— сказала вона,— тепер ти сам побачив, що він за один.

— А що він тепер зробить? — спитав Роберт Джордан.

— Може зробити все, що завгодно,— жінка опустила очі.— Все, що завгодно. Він тепер на все здатний.

— Де у вас кулемет? — спитав Роберт Джордан.

— Отам, у кутку, загорнутий у ковдру,— сказав Прімітіво.— Він тобі потрібен?

— Не зараз, потім,— сказав Роберт Джордан.— Я тільки хотів знати, де він.

— Він тут,— мовив Прімітіво.— Я приніс його сюди й загорнув у свою ковдру, щоб механізм не заіржавів. Диски в отій торбі.

— Ні, цього він не зробить,— сказала Пілар.— 3 máquina він нічого не зробить.

— Ти ж сама кажеш, що він здатний на все.

— Так,— підтвердила вона,— але він не знається на máquina. Кинути сюди гранату — це він може. Це на нього більше схоже.

— Дурні ми й слиньки, що його не вбили,— сказав циган. Досі він мовчав.— Робертові слід було вбити його вчора ввечері.

— Вбити його,— повторила Пілар. Її широке обличчя потемніло й змарніло.— Тепер і я за це.

— Я був проти,— сказав Агустін. Він стояв коло вогнища, звісивши свої довгі руки, й у відблисках вогню під його вилицями на зарослих щоках залягали тіні.— А тепер я теж за це. Цей Пабло — як отрута, і він був би тільки радий, якби нас усіх перебили.

— Хай усі скажуть,— стомлено промовила Пілар.— Ти, Андресе?

— Matarlo[10],— кивнувши головою, сказав старший брат, той, в якого чорне волосся гострим клинцем опускалося низько на лоба.

— Еладіо?

— І я за це,— сказав молодший брат.— По-моєму, він дуже небезпечна людина. І користі з нього ніякої.

— Прімітіво?

— Я теж.

— Фернандо?

— А чи не можна його заарештувати? — спитав Фернандо.

— А хто його пильнуватиме? — сказав Прімітіво.— Щоб пильнувати в’язня, треба двох чоловік. Та й що ми робитимемо з ним потім?

— Можна б продати його фашистам,— запропонував циган.

— Оцього ще бракувало! — вигукнув Агустін.— Тільки такої підлоти нам бракувало!

— Я лише пропоную,— сказав циган Рафаель.— По-моєму, фашисти дуже зраділи б, якби він їм дістався.

— Облиш, годі,— сказав Агустін.— Це підлість!

— Моя підлість не підліша за самого Пабло,— виправдувався циган.

— Однією підлістю другу не виправдаєш,— сказав Агустін.— Ну, всі висловилися. Залишились тільки старий та Inglés.

— Їх це не обходить,— мовила Пілар.— Пабло не був їхнім ватажком.

— Стривайте,— сказав Фернандо.— Я ще не скінчив.

— Ну, то кажи,— сказала Пілар.— Кажи, поки він не повернувся. Кажи, поки він не закинув сюди гранату й ми не злетіли в повітря разом із динамітом й усім, що тут є.

— Я вважаю, що ти перебільшуєш, Пілар,— сказав Фернандо.— Навряд чи він надумав таке.

— Я теж не вірю,— підхопив Агустін.— Бо тоді й вино злетіло б у повітря, а вина йому незабаром знову захочеться.

— А що, як віддати його Ель Сордо, а Ель Сордо нехай продасть його фашистам,— запропонував Рафаель.— Виколемо йому очі, тоді нам легше буде скрутити його.

— Мовчи,— сказала Пілар.— Коли ти отаке говориш, мені кортить із самим тобою розквитатися за підлоту.

— Фашисти однаково нічого за нього не дадуть,— мовив Прімітіво.— Інші вже пробували робити таке, і нічого не виходило. Ще й тебе розстріляють на додачу.

— А я гадаю, що за сліпого хоч трохи, а дали б,— сказав Рафаель.

— Мовчи,— сказала Пілар.— Ще раз скажеш таке, і тебе спіткає те саме, що й його.

— Але ж Пабло сам виколов очі тому пораненому guardia civil,— не вгавав циган.— Ти хіба забула?

— Заткни пельку,— сказала йому Пілар. Її збентежило, що про це згадують в присутності Роберта Джордана.

— Мені не дали скінчити,— знову втрутився Фернандо.

— То кінчай,— відповіла Пілар.— Ну, кінчай.

— Оскільки арештовувати Пабло немає рації,— почав Фернандо,— і оскільки використовувати його для якоїсь угоди...

— Кінчай,— сказала Пілар.— Кінчай же, ради господа бога!

— ...було б ганебно,— спокійно вів далі Фернандо,— я схиляюся до думки, що Пабло треба ліквідувати, аби забезпечити успішне здійснення наміченої операції.

Пілар подивилася на нього, похитала головою, закусила губу й нічого не сказала.

— Така моя думка,— сказав Фернандо.— Я гадаю, ми маємо всі підстави вважати, що він являє собою небезпеку для Республіки...

— Матір божа! — сказала Пілар.— Навіть тут, виявляється, можна бюрократію розвести!

— ...що випливає як із його слів, так і з його недавніх учинків,— провадив далі Фернандо.— І хоч він заслуговує на вдячність за свою діяльність на початку війни і аж до останнього часу...

Пілар була відійшла до вогнища. Тепер вона знов повернулася до столу.

— Фернандо,— спокійно сказала вона, подаючи йому миску.— Ось тобі м’ясо, і зроби ласку — заткни свою шановну пельку й мовчи. Ми твою думку вже взяли до уваги.

— Але як же...— почав був Прімітіво й замовк, не скінчивши фрази.

— Estoy listo,— сказав Роберт Джордан.— Я готовий зробити це. Оскільки ви всі вирішили, що так треба, я згоден зробити вам таку послугу.

Що за чортівня, подумав він. Наслухавшись Фернандо, я й сам заговорив, як він. Мабуть, заразився від нього. Французька — це мова дипломатії. Іспанська — мова бюрократизму.

— Ні,— сказала Марія.— Ні.

— Це не твоє діло,— сказала дівчині Пілар.— Прикуси язика.

— Я зроблю це сьогодні,— сказав Роберт Джордан.

Він побачив, що Пілар дивиться на нього, приклавши пальця до уст. Вона показувала очима на вхід.

Попона над входом піднялася, й Пабло просунув голову всередину. Він вишкірив зуби, проліз під попоною, повернувся до них задом і поправив її. Потім знов обернувся до них, стяг через голову плащ і струсив із нього сніг.

— Про мене розмовляли? — спитав він, звертаючись до всіх.— Я вам завадив?

Ніхто не відповів йому, і він повісив плащ на кілочок, вбитий у стіну, й підійшов до столу.

— Qué tal?[11] — спитав він і, взявши зі столу свій порожній кухоль, занурив його в миску.— Усе випили,— сказав він до Марії.— Піди наточи трохи з бурдюка.

Марія взяла миску, підійшла до закуреного, роздутого, просмоленого бурдюка, що висів на стіні шиєю донизу, й витягла чопика з ноги, але не до кінця, а так, щоб вино лилося в миску тоненькою цівочкою. Пабло дивився, як вона, стоячи навколішки, підтримує миску, дивився, як прозорий червоний струмінь дзюрчить і вирує в посудині.

— Обережніше,— сказав він їй.— Вино там тепер уже нижче лопаток.

Усі мовчали.

— Я сьогодні випив від пупа до лопаток,— сказав Пабло.— За один день. Що це з вами? Язики поковтали, чи що?

Ніхто йому не відповів.

— Заткни міцніше, Маріє,— сказав Пабло.— А то ще виллється.

— Тепер у тебе буде досить вина,— сказав Агустін.— Вистачить, щоб упитися.

— Ну, принаймні в одного язик знайшовся,— сказав Пабло й кивнув Агустінові.— Привіт. Я вже подумав був, що вам усім через це мову відібрало.

— Через що? — спитав Агустін.

— Через те, що я прийшов.

— Гадаєш, це так багато важить для нас?

Здається, Агустін під’юджує себе, подумав Роберт Джордан, і, можливо, зробить це сам. Ненависті йому не позичати. А я не відчуваю до Пабло ненависті, подумав він. Зовсім не відчуваю. Він огидний, але ненависті до нього в мене немає. Хоча ця історія з виколотими очима додає новий штрих до його портрета. А втім, це їхня справа — їхня війна. Але в найближчі два дні він може сплутати нам усі карти. Поки що я триматимусь осторонь, думав він. Сьогодні я вже раз пошився в дурні через нього, і я готовий ліквідувати його. Але я не маю наміру починати знову цю безглузду гру. І ніяких стрілецьких змагань, ані будь-яких інших вибриків тут, коло динаміту, теж не буде. Пабло, звичайно, подумав про це. А ти подумав? — спитав він самого себе. Ні ти не подумав, ні Агустін. Ну й нарікай тепер сам на себе.

— Агустіне,— сказав він.

— Що? — Агустін відвернувся від Пабло й похмуро глянув на Роберта Джордана.

— Мені треба побалакати з тобою,— сказав Роберт Джордан.

— Потім.

— Ні, зараз,— мовив Роберт Джордан.— Por favor[12].

Він відійшов до виходу, і Пабло провів його очима. Агустін, високий, з запалими щоками, підвівся й попрямував до нього. Він ішов неохоче, і вигляд мав зневажливий.

— Ти забув про те, що в рюкзаках? — стиха, так, щоб інші не почули, сказав Роберт Джордан.

— А, матері його...— мовив Агустін.— Отак звикаєш і забуваєш.

— Я сам забув.

— Хай йому біс! — сказав Агустін.— Ну й дурні ж ми!

Широко ступаючи, він повернувся назад і сів за стіл.

— Випий вина, друже Пабло,— сказав він.— Ну, як там коні?

— Дуже добре,— мовив Пабло,— і хуртовина скоро вщухне.

— Гадаєш, зовсім уляжеться?

— Еге ж,— сказав Пабло.— Зараз уже не так сипле, і крупи пішли. Вітер ще віятиме, але сніг припиниться. Бо вітер перемінився.

— Гадаєш, завтра вигодиниться? — спитав його Роберт Джордан.

— Атож,— сказав Пабло.— Погода буде ясна й холодна. Вітер повертає.

Подивись-но на нього, думав Роберт Джордан. Тепер він сповнений приязні. Перемінився, як цей вітер. Він жорстокий убивця, і з вигляду схожий на свиню, але чутливість у нього, як у доброго барометра. Так, думав він, свиня теж розумна тварина. Пабло ненавидить нас чи, може, тільки наші плани і в тій своїй ненависті доводить справу до того, що ми ладні вбити його. Але помітивши, що ми дійшли до такого стану, він зупиняється, й усе починається з початку.

— Нам пощастить із погодою, Inglés,— сказав Пабло Робертові Джордану.

— Нам? — перепитала Пілар.— Нам?

— Атож, нам.— Пабло всміхнувся, глянув на неї і сьорбнув вина з кухля.— А чом би й ні? Я все обміркував, поки був надворі. Чом би нам не порозумітися?

— В чому? — спитала жінка.— В чому порозумітися?

— У всьому,— сказав їй Пабло.— От, наприклад, щодо мосту. Я тепер згоден з вами.

— Ти тепер із нами згоден? — сказав йому Агустін.— Після всього того, що нагородив?

— Так,— відповів йому Пабло.— Як погода перемінилася, то й я з вами згоден.

Агустін похитав головою.

— Погода,— сказав він і знову похитав головою.— І після того, як я бив тебе по зубах?

— Так.— Пабло посміхнувся, дивлячись на нього, і провів пальцями по губах.— І після цього.

Роберт Джордая стежив за Пілар. Вона дивилася на Пабло, як на якогось дивовижного звіра. З її обличчя ще не зійшов той вираз, що з’явився на ньому, коли згадали про виколоті очі. Вона похитала головою, немов намагаючись струсити цей вираз, потім закинула голову назад.

— Слухай-но,— сказала вона Пабло.

— Що, жінко?

— Що це з тобою діється?

— Нічого,— сказав Пабло.— Я змінив свою думку. Та й по всьому.

— Ти підслухував за попоною,— сказала вона йому.

— Так,— відповів він.— Тільки нічого не почув.

— Ти боїшся, що ми вб’ємо тебе.

— Ні,— відповів він і глянув на неї поверх кухля.— Цього я не боюся. Ти сама знаєш, що ні.

— Тоді що ж з тобою діється? — сказав Агустін.— То ти п’яний, кепкуєш із нас усіх, відмовляєшся від участі в операції, верзеш щось про нашу смерть, ображаєш жінок, заважаєш нам зробити те, що треба зробити...

— Я був п’яний,— сказав Пабло.

— А тепер...

— Тепер я не п’яний,— сказав Пабло.— І я змінив свою думку.

— Хай тобі інші вірять. Я не повірю,— сказав Агустін.

— Вір не вір — мені однаково,— сказав Пабло.— Але ніхто, крім мене, не проведе вас до Гредоса.

— До Гредоса?

— Це єдине місце, куди можна буде податися після мосту.

Дивлячись на Пілар, Роберт Джордан підняв руку, але так, щоб Пабло цього не бачив, і постукав себе пальцем по правому вуху.

Жінка кивнула головою. Потім ще раз кивнула. Вона сказала щось Марії, й дівчина підійшла до Роберта Джордана.

— Вона каже: авжеж, чув,— сказала Марія у вухо Робертові Джордану.

— Отже, Пабло,— розважно сказав Фернандо,— ти тепер із нами і згоден взяти участь у знищенні мосту?

— Атож, друже,— відповів Пабло. Він подивився Фернандо просто в очі й кивнув головою.

— Справді? — спитав Прімітіво.

— Справді,— відповів йому Пабло.

— І ти гадаєш, що операція пройде успішно? — спитав Фернандо.— Ти тепер віриш в успіх?

— Так,— сказав Пабло.— А ти хіба не віриш?

— Вірю,— сказав Фернандо.— Але я ніколи не втрачаю віри.

— Я йду звідси,— мовив Агустін.

— Не йди, надворі холодно,— приязно сказав йому Пабло.

— Байдуже, що холодно,— сказав Агустін.— Я не можу більше залишатися в цьому manicomio.

— Даремно ти називаєш нашу печеру божевільнею,— сказав Фернандо.

— Manicomio для буйних,— мовив Агустін.— І я піду звідси, поки не збожеволів разом із вами.

Розділ вісімнадцятий

Це наче карусель, думав Роберт Джордан. Але не така, що швидко крутиться під катеринку, і діти їдуть верхи на корівках із позолоченими рогами, а поряд кільця, які треба ловити на кийок у синіх, підсвічених газовими ліхтарями сутінках на Авеню-дю-Мен, і ятки із смаженою рибою, і крутиться колесо щастя, ляпаючи шкіряними язичками по стовпчиках з номерами, і тут-таки складені пірамідами призи — пакетики грудкового цукру. Ні, це не така карусель, хоч і тут люди чекають — так само, як там, перед розкрученим колесом щастя, як ті чоловіки в кашкетах і жінки у светрах, волосся яких блищить у світлі газових ліхтарів. Так, люди тут такі самі. Тільки колесо інше. Тут воно везе тебе то вгору, то вниз.

Два рази воно вже обернулося. Це величезне колесо, встановлене під кутом до землі, і, зробивши оберт, воно повертається до вихідного положення й зупиняється. Один його бік вищий від другого, і оберт виносить тебе нагору, а потім повертає униз. Тут навіть призів немає, подумав він, і ніхто з власної волі не сів би на те колесо. Але щоразу ти сідаєш на нього й робиш коло, хоч і не хотів. Оберт тільки один: велике коло; спершу вгору, потім униз, і знову повертаєшся туди, звідки почав. От і зараз ми повернулися туди, подумав він, повернулися, так нічого й не розв’язавши.

В печері було тепло, вітер надворі вщух. Роберт Джордан сидів за столом, розгорнувши перед собою записника, і міркував, як підриватиме міст. Він накреслив три схеми, обчислив формули й зобразив за допомогою двох малюнків план розміщення вибухівки — просто й ясно, так, щоб Ансельмо міг довести діло до кінця, якби з ним самим під час операції щось сталося. Скінчивши креслення, він уважно переглянув їх.

Марія сиділа поряд і через плече дивилася на його роботу. Він знав, що Пабло сидить навпроти й інші теж тут — розмовляють і грають у карти; він вдихав повітря печери, в якому запах кухні й їжі поступився місцем запахові диму й чоловіків — від них тхнуло тютюном, і червоним вином, і кислим давнім потом. Коли Марія, стежачи за його олівцем, поклала на стіл руку, він підніс її до обличчя і вдихнув свіжий запах мила й води, що залишився після миття посуду. Не дивлячись на Марію, він опустив її руку на стіл і знову взявся до роботи, не помітивши, що вона зашарілася. Вона залишила руку на столі, поряд із його рукою, але він більше не доторкався до неї.

Накресливши план знищення мосту, він перегорнув сторінку й почав писати бойовий наказ. Думка його працювала швидко й чітко, і йому подобалося те, що він писав. Заповнивши дві сторінки в записнику, він уважно перечитав їх.

Начебто все, сказав він собі. Все цілком ясно і, здається, він нічого не забув. Обидва пости будуть знищені, а міст підірваний згідно з наказом Гольца, і це все, за що я відповідаю. Мені не слід було встрявати в цю історію з Пабло, але якийсь вихід і тут знайдеться. Буде Пабло чи не буде Пабло — мені, зрештою, однаково. Але я не маю наміру ще раз лізти на те колесо. Двічі я на нього сідав, і двічі воно робило повний оберт і поверталося в те саме положення, і більше я на нього не сяду.

Він згорнув записника і глянув на Марію.

— Hola, guapa,— сказав він їй.— Ну, зрозуміла щось із цього?

— Ні, Роберто,— сказала дівчина й покрила долонею його руку, що тримала олівець.— Ти вже скінчив?

— Так. Усе вже накреслено й розписано.

— Що ти робив, Inglés? — спитав через стіл Пабло. Очі його знову потьмяніли.

Роберт Джордан уважно подивився на нього. Тільки далі від цього колеса, сказав він собі. Не сідай на це колесо. Здається, воно знов закрутилося.

— Розробляв план нападу на міст,— ввічливо сказав він.

— Ну і як, виходить? — спитав Пабло.

— Дуже добре,— сказав Роберт Джордан.— Усе виходить дуже добре.

— А я розробляв план відступу,— сказав Пабло, і Роберт Джордан подивився в його п’яні свинячі очиці, а потім на миску з вином. Миска була майже порожня.

Тримайся чимдалі від колеса, сказав він собі. Пабло знову п’є. Так. Але на колесо ти все-таки не лізь. Кажуть, Грант майже ніколи не бував тверезий під час Громадянської війни. Певно, так і було. Мабуть, Гранта це порівняння розлютило б, якби він побачив Пабло. А крім того, Грант ще й курив сигари. Ну що ж, треба буде роздобути десь сигару для Пабло. Саме цього й бракує його обличчю: наполовину зжованої сигари. Де б тут дістати сигару для Пабло?

— Ну, і як у тебе виходить? — запитав він чемно.

— Дуже добре,— сказав Пабло й кивнув головою солідно й розважливо.— Muy bien.

— Що-небудь придумав? — спитав Агустін, відриваючись від карт.

— Так,— сказав Пабло.— Багато дечого.

— Звідки ж воно все береться? З тієї миски? — спитав Агустін.

— Може, і звідти,— відповів Пабло.— Хтозна. Маріє, наточи вина в миску, будь ласка.

— В тому бурдюку, певне, сила чудових думок,— сказав Агустін, повертаючись до карт.— Чом би тобі не влізти й не пошукати їх там?

— Ні,— незворушно відповів Пабло.— Я шукаю їх у мисці.

Він теж не лізе на колесо, подумав Роберт Джордан. Видно, воно крутиться само собою. І на ньому, напевне, не можна довго кататися. Це небезпечна розвага. Колесо смерті. Добре, що ми з нього злізли. Через нього мені вже кілька разів у голові наморочилося. Але п’яниці й справді підлі чи жорстокі люди катаються на такому колесі, поки не здохнуть. Спочатку воно несе тебе вгору, і розмах у нього щоразу інший, та потім однаково повертає тебе додолу. Ну, і нехай крутиться, подумав він. Я на нього більше не полізу. Ні, генерале Грант, з мене досить, я вже, пане генерале, покрутився.

Пілар вмостилася коло вогню, поставивши стільця так, щоб можна було заглядати в карти двох гравців, що сиділи спинами до неї. Вона стежила за грою.

Найдивніше тут — це перехід від смертельного напруження до спокійного домашнього життя, думав Роберт Джордан. Це найдужче впадає в око, коли те колесо несе тебе вниз. Але я вже зліз із нього, подумав він. І більше ніхто мене на нього не затягне.

Ще два дні тому я навіть гадки не мав, що є на світі Пілар, чи Пабло, чи ще хтось із цих людей, думав він. Та й про Марію я навіть не мріяв. І світ, що й казати, був тоді куди простіший. Я дістав від Гольца наказ, що був цілком ясний і здавався цілком здійсненним, хоча й передбачав подолання певних труднощів і міг призвести до певних наслідків. Я гадав, що, знищивши міст, я або повернуся на фронт, або не повернуся, а якщо повернуся, то попрошу, щоб мені дозволили провести кілька днів у Мадриді. В цій війні відпусток не дають нікому, але я певен, що на два-три дні в Мадрид мене відпустили б.

В Мадриді я купив би деякі книжки, найняв би номер у готелі «Флоріда» і викупався б у теплій ванні, думав він. А потім послав би Луїса — портьє — по пляшку абсенту,— можливо, йому вдалося б роздобути її в «Мантекеріас Леонесас» чи десь-інде в районі «Гран-Віа» — а після ванни ліг би в ліжко, почитав і випив трохи абсенту, а потім подзвонив би до «Гейлорда» й запитав, чи можна зайти туди пообідати.

Обідати в «Гран-Віа» йому не хотілося, бо, правду кажучи, готують там поганенько і як туди не прийдеш рано, то взагалі нічого не одержиш. До того ж там завжди повно знайомих журналістів, а він зовсім не мав охоти весь час зважувати, що можна казати, а чого — не можна. Йому хотілося випити абсенту, а потім, коли потягне на розмову, піти до «Гейлорда», де смачно готують і є справжнє пиво, і пообідати з Карковим і довідатися, що нового на фронтах.

Коли він уперше потрапив до мадридського готелю «Гейлорд», де жили росіяни, йому там не сподобалось — обстановка здалася надто розкішною, їжа надто доброю як на обложене місто, а розмови — надто вільними як на воєнний час. Але я дуже швидко звик, подумав він. Не так уже й погано мати змогу смачно пообідати, коли повертаєшся з такого-от діла. А в тих розмовах, які спершу здалися йому надто вільними, було, як з’ясувалося згодом, дуже багато правди. Я матиму що розповісти в «Гейлорді», коли скінчу це діло, подумав він. Так, коли скінчу це діло.

Чи можна прийти до «Гейлорда» з Марією? Ні. Не можна. Але можна залишити її в номері, і вона викупається в теплій ванні, і, коли ти повернешся з «Гейлорда», вона чекатиме тебе. Атож, саме так, а потім, коли ти розповіси про неї Каркову, можна буде й привести її, бо всі дуже зацікавляться і схочуть її побачити.

А можна було б і не ходити до «Гейлорда». Можна пообідати в «Гран-Віа» й повернутися назад, до «Флоріди». Але ти неодмінно підеш до «Гейлорда», бо тобі схочеться знову смачно поїсти й побути в комфорті й розкоші після всього цього. А потім ти повернешся до «Флориди», і там тебе чекатиме Марія. Певна річ, вона там буде разом із ним, коли все скінчиться. Коли все це скінчиться. Так, коли все це скінчиться. Якщо все тут мине добре, то він таки заслужить собі право на обід у «Гейлорді».

Там, у «Гейлорді», можна було зустріти уславлених іспанських командирів, які на самому початку війни вийшли з гущі народної й узялися за зброю, не маючи ніякої військової підготовки,— і виявилося, що багато хто з них розмовляє по-російському. Це було перше велике розчарування, що його він зазнав кілька місяців тому, і воно навело його на гіркі роздуми. Та коли він зрозумів, як це сталося, то дійшов висновку, що, власне, нічого негожого в цьому немає. Це справді були робітники й селяни. Вони брали участь у повстанні 1934 року і після поразки змушені були тікати з країни, а в Росії їх послали вчитися до військової академії, щоб наступного разу вони вже були по-справжньому готові до боротьби й мали військову освіту, потрібну командирові.

Під час революції не можна виказувати чужим, хто саме тобі допомагає, або що ти знаєш більше, ніж вони думають. Він тепер теж навчився цього. Якщо справа справедлива по суті, то на обман не варто зважати.

Там, у «Гейлорді», він довідався, наприклад, що Валентін Гонсалес, на прізвисько El Campesino, тобто селянин,— зовсім не селянин, а колишній сержант Іспанського іноземного легіону; він дезертирував і бився на боці Абд-ель-Керіма. Але і в цьому нічого негожого не було. А чом би й ні? В такій війні відразу виникає потреба в селянських ватажках, а справжній селянський проводир може виявитися надто схожим на Пабло. Чекати ж, поки з’явиться справжній Селянський Вождь, нема часу, а до того ж і він може мати забагато селянських рис. Тим-то таких проводирів доводиться створювати. Щоправда, коли він уперше побачив Campesino з його чорною бородою, товстими, як у негра, губами й блискучими, витрішкуватими очима, то подумав, що цей може завдати не менше клопоту, ніж справжній селянський вождь. Коли Роберт Джордан бачив його востаннє, йому здалося, що Campesino вже сам повірив у те, що про нього казали, й почав вважати себе за селянина. Це був відчайдушно сміливий чоловік — сміливішого, мабуть, і не знайдеш. Але, господи, як багато він балакав! Зопалу він міг наговорити казна-чого, не думаючи про наслідки своєї необачності. А наслідки ці вже не раз давалися взнаки. І все ж він був чудовий командир бригади і не розгублювався у навіть, здавалось би, безнадійних ситуаціях. Йому просто ніколи не спадало на думку, що ситуація може бути безвихідна, тож коли так воно й було, він завжди вмів знайти вихід.

В «Гейлорді» можна було зустріти звичайного каменяра з Галісії, Енріке Лістера, що тепер командував дивізією й також говорив по-російському. Там був і столяр із Андалусії, Хуан Модесто, якому нещодавно доручили командувати корпусом. Він теж не в Пуерто-де-Санта-Марія навчився російської мови — хіба що там були курси Берліца, які відвідували столяри. З-поміж усіх молодих командирів росіяни найбільше довіряли йому, бо він був справжній партієць, «стопроцентний», як вони казали, хизуючись цим американізмом.

Так, «Гейлорд» — саме те місце, де можна завершити свою освіту. Саме там можна довідатись, як усе робиться насправді, а не як воно нібито робиться. Я, мабуть, ще тільки розпочав свою освіту, подумав Роберт Джордан. Цікаво б знати, чи довго пощастить продовжувати її? Все, про що я довідався в «Гейлорді», було розумне й корисне і саме те, що мені потрібне. Щоправда, напочатку, коли він ще вірив у різні дурниці, воно приголомшило його. Але відтоді він багато чого зрозумів і визнав необхідність приховувати правду, і все, про що він довідувався в «Гейлорді», тільки зміцнювало його віру в те, що він вважав справедливим. Він волів знати, як усе було насправді, а не як воно нібито було. На війні завжди багато брехні. Але правда про Лістера, Модесто і El Campesino куди краща за всі вигадки й легенди. Коли-небудь цієї правди більше не приховуватимуть ні від кого, а тим часом він був задоволений, що існує «Гейлорд», де він може узнати її.

Так, туди він пішов би в Мадриді після того, як купив би книжки, полежав у теплій ванні, випив склянку абсенту й трохи почитав. Але всі ці плани він виношував раніше — перше ніж з’явилася Марія. Що ж, гаразд: вони наймуть два номери, і поки він буде в «Гейлорді», вона може робити, що їй заманеться, а він потім прийде до неї. Вона стільки чекала в цих горах, що зможе трохи почекати і в готелі «Флоріда». Адже в Мадриді вони матимуть аж три дні. Три дні — це дуже багато. Він поведе її подивитись братів Марксів у фільмі «Вечір в опері». Цей фільм іде вже три місяці і, напевно, йтиме ще три. Їй сподобається «Вечір в опері», подумав він. Напевне, дуже сподобається.

[1] Сполучені Штати (ісп.).

[2] Шотландці (ісп.).

[3] Я дуже п’яний (ісп.).

[4] Безсовісний (ісп.).

[5] Боягуз (ісп.).

[6] Підла тварюка (ісп.).

[7] Чорнопикий (Ісп.).

[8] Білий (ісп.).

[9] Яке тобі діло (Ісп.).

[10] Вбити його (ісп.).

[11] Як справи? (Ісп.)

[12] Будь ласка (ісп.).

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up